Глава 23

ження. Рішення щодо цього приймає лікар, котрий на власний розсуд має правообмежити інформацію. В останньому випадку лікар зобов'язаний надати по­вну інформацію членам сім'ї пацієнта. Так само лікар діє, коли пацієнт пере­буває у непритомному стані. У випадках відмови у наданні або навмисного приховування медичної інформації такі дії, а також бездіяльність лікаря мо­жуть бути оскаржені безпосередньо до суду або до медичного закладу чи орга­ну охорони здоров'я. Медична інформація за своїм правовим режимом нале­жить до одного з видів інформації з обмеженим доступом — конфіденційної. Згідно зі статтею 23 Закону України "Про інформацію" інформація про стан здоров'я особи належить до основних даних про особу і кожна особа має право на ознайомлення з такою інформацією.

Законом від 27 квітня 2007 р. № 997-V Основи законодавства України про охорону здоров'я доповнено статтею 39-1, якою встановлено право пацієнта на таємницю про стан свого здоров'я, факт звернення за медичною допомогою, діагноз, а також про відомості, одержані при його медичному обстеженні. За­бороняється вимагати та подавати за місцем роботи або навчання інформацію про діагноз та методи лікування пацієнта.

З поняттям "медична інформація" тісно пов'язане поняття "лікарської таєм­ниці" (ст. 40 Основ). На практиці постає питання щодо її змісту, розмежування та порядку допуску до такої інформації як особи, котрої така інформація сто­сується, так й інших осіб (наприклад, роботодавця, державних органів). Лікар­ська таємниця за своїм змістом може бути ширшою, ніж медична інформація, містити, наприклад, крім суто медичних, ще й інші відомості, пов'язані з обста­винами життя пацієнта або його родичів тощо. З іншого боку, лікарська таємниця може бути вужчою, оскільки не вся медична інформація може мати таємний зміст, частина її може мати загальнодоступний характер. Потрібно визнати, що на законодавчому рівні питання лікарської таємниці не регламентовані належ­ним чином. Зокрема питання про те, що становить зміст лікарської таємниці, які суб'єкти визначають сам факт таємності медичної інформації, умови її збере­ження та поширення, залишаються нерозкритими. Хоча, як свідчить досвід, лікарська таємниця має суттєве практичне значення, оскільки стосується прав пацієнта, які мають життєво важливе значення для нього. Видається, що сам пацієнт має бути наділений правом визначати умови та обсяг лікарської таєм­ниці щодо власного захворювання, крім випадків, передбачених законом. З іншо­го боку, пацієнт повинен мати повний доступ до всієї інформації щодо стану свого здоров'я. Конституційний Суд України своїм рішенням від 30 жовтня 1997 р. у справі Устименка зазначив, що частину п'яту статті 23 Закону України "Про інформацію" треба розуміти так, що кожна особа має право знайомитись із зібра­ною про неї інформацією в органах державної влади, органах місцевого самовря­дування, установах і організаціях, якщо ці відомості не є державною чи іншою захищеною законом таємницею.

Відповідно до міжнародних стандартів лікар несе обов'язок щодо збережен­ня лікарської таємниці як протягом життя пацієнта, так і після його смерті. Такий обов'язок поширюється також на інших медичних працівників, які

628

мають доступ до такої інформації. Однак стаття 40 Основ законодавства про охорону здоров'я не містить жодних вказівок щодо терміну збереження лікар­ської таємниці.

Узагальнюючи права пацієнта, зазначимо, що обов'язки щодо їх забезпе­чення несуть лікуючий лікар, інші медичні працівники, керівник закладу охорони здоров'я.

До обов'язків пацієнта слід віднести: обов'язок дотримувати правил внут­рішнього розпорядку медичного закладу; виконувати вказівки та рекомендації лікуючого лікаря; активно співробітничати з лікарем у питаннях власного одужання і сприяти цьому; не завдавати шкоди власному здоров'ю та здоров'ю оточуючих людей; поважати права медичних працівників та інших пацієнтів. У певних випадках, пов'язаних із хворобою, що має інфекційний та суспільно небезпечний характер, пацієнт зобов'язаний проходити необхідний медичний огляд, лікування, перебувати під медичним спостереженням тощо.

У медичній спеціальній літературі неодноразово порушувалося питання про необхідність прийняття нормативного акта, у котрому були б врегульовані права та обов'язки пацієнта¹². Такі ж пропозиції є й в Україні. Відомо, що нині роз­робляється проект закону України про права пацієнта. Видається більш до­цільним відмовитися від ідеї прийняття окремого законодавчого акта про пра­ва пацієнта, а врегулювати його правовий статус спільно з правовим статусом медичного працівника шляхом прийняття Медичного кодексу України, оскі­льки лише у взаємному зв'язку прав та обов'язків цих двох суб'єктів медич­них правовідносин можна досягти найбільшої ефективності в їх забезпеченні й у такий спосіб привести національне законодавство у відповідність до загаль­новизнаних міжнародних правових стандартів.