Висновки до розділу і

І. Дослідниками історії самоорганізації населення виділяються такі основні періоди їх розвитку: Територіальні депутатські групи (кінець 1920-х – 1940-і роки) – закладення основ радянської моделі самоврядування на рівні будинок-вулиця-квартал-мікрорайон; Комітети сприяння експлуатації будівель при домоуправліннях (1950-і роки) – відбувається повоєнний процес відновлення органів територіального самоврядування; Домові, вуличні, квартальні громадські комітети самодіяльності населення (1960-1980 рр.) – поширена форма громадського самоврядування, яка мала досить значний потенціал щодо покращення життя мешканців та вирішення багатьох їхніх проблем, але через недоліки адміністративно-командної системи не змогла діяти ефективно. Часто використовувалась районними радами народних депутатів та виконкомами для залучення міського населення як безплатної робочої сили до різних господарських та ремонтних робіт; Органи територіального громадського самоврядування (ради і комітети мікрорайонів, житлових комплексів, будинкових, вуличних, квартальних, селищних, сільських комітетів). На цьому етапі відбувається боротьба за реальне самоуправління: стихійне виникнення рад і комітетів самоврядування населення, невизначеність їхнього правового статусу, конфлікти з місцевими компартійними органами, виконкомами міськрад та ЖЕКами. Після прийняття Закону СРСР „Про загальні засади місцевого самоврядування і місцевого господарства в СРСР” у квітні 1990 р. відбувається збільшення кількості комітетів, розширення їхніх функцій, географії діяльності (кінець 1980-х – початок 1990-х рр.); Сучасний етап: вдосконалення законодавства з місцевого самоуправління, звільнення від тотального контролю з боку місцевих державних органів влади (з середини 1990-х рр.).

На різних етапах свого розвитку органи самоорганізації населення (цей термін поширюється з 2001 р., коли було прийнято Закон України „Про органи самоорганізації населення”) носили різні назви: „територіальні квартальні, дільничні і підрайонні депутатські групи міських та районних Рад”, „селищні, сільські, вуличні, квартальні, дільничні, домові комітети громадської самодіяльності населення”, „ради територіального громадського самоврядування”, „загальні збори громадян за місцем проживання”.

Але, як би вони не називалися, зміст їх роботи був таким же як і на сьогодні, і проблеми нормативного закріплення їх повноважень у різні часи їх розвитку також були, отже існуюча законодавча база щодо діяльності органів самоорганізації населення в сучасні Україні потребує подальшого удосконалення в тому числі й з врахуванням позитивного історичного досвіду.

ІІ. Спроможність населення до самоорганізації та активної участі у прийнятті рішень місцевого значення є принциповою ознакою розвитку громадянського суспільства країни. Важливу роль у цьому процесі відіграють органи самоорганізації населення. Потенціал впливу цих органів є достатнім для того, щоб активізувати окремих членів громадянського суспільства до вирішення питань, пов’язаних із сумісним проживанням на певній території, та реагування на неналежне виконання органами місцевого самоврядування своїх повноважень.

Важливим чинником ефективності органів самоорганізації населення є адекватне нормативно-правове забезпечення їх діяльності. Аналіз діючого законодавства у цій сфері дозволяє відмітити наявність вагомих недоліків, які суттєво гальмують розвиток місцевої демократії.

Необхідно виділити наступні блоки проблем правового регулювання діяльності органів самоорганізації населення: недосконалість загальних положень про органи самоорганізації населення (визначення, принципи діяльності, суб’єкти створення, межі дії); ускладнена процедура створення органів самоорганізації населення; проблеми правового забезпечення реалізації повноважень органами самоорганізації населення; недоліки регламентації та проблеми застосування норм про фінансування діяльності органів самоорганізації населення; недостатній рівень розвитку локального законодавства у цій сфері.

Тому, напрямами вдосконалення політико-правової бази функціонування органів самоорганізації населення повинно бути:

1. Внесення змін до ст. 140 Конституції України, відповідно до яких визнати органи самоорганізації населення самостійним елементом системи місцевого самоврядування.

2. Приведення у відповідність до ст. 140 Конституції України норм Закону «Про місцеве самоврядування» і «Про органи самоорганізації населення» та позбавити районні у місті ради права давати згоду на створення ОСН, делегування власних повноважень, а також права припиняти їх діяльність.

3. Прийняття змін до Закону «Про органи самоорганізації населення», якими: виключити положення, що обмежують перелік форм ОСН, які можуть створюватись на територіях населених пунктів; передбачити, що ОСН підзвітні, підконтрольні та відповідальні перед відповідними радами лише в частині делегованих ОСН повноважень місцевої ради; конкретизувати визначення території, у межах якої діє ОСН; спростити процедуру створення ОСН; деталізувати та спростити порядок проведення виборів до ОСН; встановити перелік делегованих повноважень ОСН та порядок наділення такими повноваженнями. Доцільно передбачити здійснення передачі відповідною радою своїх повноважень на підставі окремої угоди; чітко встановити принципи взаємодії між органами самоорганізації населення, сільськими, селищними, міськими радами, їх виконавчими органами та депутатами відповідних місцевих рад; визначити статус актів ОСН та ступінь обов’язковості їх виконання на території власної діяльності ОСН фізичними та юридичними особами.

4. Розробка та прийняття Кабінетом Міністрів України Постанови «Про порядок створення та легалізації органів самоорганізації населення», яка має передбачити порядок створення та реєстрації органів самоорганізації населення; затвердження форми свідоцтва про їх реєстрацію.

5. Віднесення органів самоорганізації населення до переліку неприбуткових організацій, визначених п.п. а) п. 7.11.1 Закону «Про оподаткування прибутку підприємств».

6. Надання ОСН статусу головних розпорядників бюджетних коштів із внесенням відповідних змін до Бюджетного кодексу України.

7. Оптимізація розвитку локального законодавства потребує ухвалення органами місцевого самоврядування в кожній територіальній громаді: Статуту територіальної громади; Положення про органи самоорганізації населення; положення, якими передбачити механізм делегування ОСН окремими повноваженнями відповідної місцевої ради фінансів та майна.

ІІІ. Аналіз зарубіжної практики свідчить про існування двох основних підходів до нормативного закріплення правового статусу органів місцевої самоорганізації громадян. У країнах з розвинутою локальною демократією громадяни реалізують своє право на участь у вирішенні проблем місцевого значення через організації неприбуткового сектору, тому різні форми місцевої самоорганізації не входять до системи муніципального управління. У пострадянських країнах, з якими Україна має спільне історичне минуле, за своїм правовим статусом органи місцевої самоорганізації населення є елементом системи місцевого самоврядування та наближені до публічних органів.

У процесі удосконалення нормативно-правового забезпечення діяльності органів самоорганізації населення запозичення практики США, Сполученого Королівства, Швеції та інших держав з давніми демократичними традиціями виявляється можливим лише вибірково. Досвід Білорусі та Польщі демонструє наявність більш жорсткого контролю за діяльністю органів самоорганізації населення з боку місцевих рад ніж це передбачено у вітчизняному законодавстві. Розширення можливостей органів СОН у даному випадку досягається завдяки нормативно-правовій регламентації на локальному рівні.

Узагальнюючи позитивний зарубіжний досвід, доцільним видається уведення у Закон України „Про органи самоорганізації населення”: норми, яка б надавала можливість органам СОН здійснювати господарську діяльність в межах їх основних завдань. Така новація покращить фінансовий стан органів СОН та мінімізує можливості використання їх фінансової неспроможності місцевої владою; одноосібної форми самоорганізації населення, використання якої вбачається актуальним для тих сільських населених пунктів, в яких немає власних органів місцевого самоврядування; спрощеного порядку реєстрації органів самоорганізації населення.

У процесі удосконалення державної підтримки місцевої самоорганізації громадян вартий втілення досвід Сполученого Королівства щодо вироблення різних форм стратегічного партнерства органів державної і місцевої влади та місцевих співтовариств у сфері розвитку територіальних громад: укладення контрактів, делегування інститутам громадянського суспільства повноважень щодо розв’язання проблем місцевого значення, постачання товарів та послуг, програм залучення активної громадськості для покращення благоустрою та місцевого середовища, захисту інших прав.

Ефективними технологіями популяризації суспільно-корисної діяльності у зарубіжних країнах залишаються потужна інформаційна допомога, фінансові заохочення та пільговий режим оподаткування суспільно-корисних організацій.

Враховуючи сучасні тенденції розвитку благодійництва вважаємо необхідним прийняття нової редакції Закону України „Про благодійництво та благодійницькі організації”, в якому: розширити перелік сфери благодійної діяльності, серед яких передбачити розвиток територіальних громад; спростити процедуру створення благодійних організацій: обмежити здійснення реєстрації лише державними реєстраторами; звільнити благодійні фонди від плати за внесення змін до установчих документів; скасувати вимоги внесення мінімального капіталу для благодійних фондів; запровадити додаткові джерела майна для благодійної діяльності; створити сприятливі умови оподаткування благодійної діяльності.