11. Стиль бароко в українській архітектурі 18 століття
Бароко в перекладі з італійської означає «чудернацький» Основні риси стилю бароко — парадність, урочистість, пишність, динамічність. Часто зустрічаються розгорнуті колонади, пілястри. Куполи набувають складних форм, стають багатоярусними.
Бароковим спорудам притаманні нагромадження розкішних оздоб.Ці загальні особливості бароко в українських землях втілювалися дуже своєрідно.
Варто пам’ятати, що більшість церков, як і раніше, на території України будували з дерева. Проте тепер дерев’яне будівництво розвивалося в тісному взаємозв’язку з мурованим. І муровані, і дерев’яні храми зводили за тими самими традиціями, в основі яких лежала тридільна планувальна структура.
Для архітектурних споруд, що постали за тих часів у Гетьманщині та Слобідській Україні, дослідники послуговуються терміном козацьке бароко. Найбільше українських барокових споруд збудовано за правління гетьмана І. Мазепи.
Бароко — це стиль тих церков — шедеврів XVIII ст., які стали візитною карткою України в усьому світі. Навіть ті, хто майже нічого не чув про нашу країну, напевно знають Софію Київську, Андріївську церкву чи Успенський собор Печерської лаври. Софійський і Успенський собори — давньоруські храми, перебудовані в добу бароко, Андріївська церква теж побудована в ті часи. Але, звісно, барокових шедеврів в Україні набагато більше; стиль цей розвинувся не тільки в мурованій, а й у дерев’яній архітектурі.
Серед найпомітніших культових споруд західної школи бароко варто згадати принаймні чотири архітектурні шедеври: собор Святого Юра у Львові, Успенський собор Почаївської лаври, домініканські костьоли у Львові та Тернополі. Собор Святого Юра — один з кращих зразків уніатських церков. Величний ансамбль панує над забудовою, вирізняючись гармонійністю композиції і стильовою єдністю елементів та деталей. Храм має центричну пірамідальну композицію; властива костьолам підкресленість головного фасаду поєднується з всефасадністю українських храмів. Собор стоїть на терасі; барокові парадні сходи розміщені біля самого вхідного порталу. Фасад розчленований пілястрами, що надає споруді особливої чіткості й гармонійності.
Саме в період високого бароко церковна архітектура набуває найбільш характерних для цього стилю рис з притаманними йому оригінальною формою бань, плавністю й мальовничістю ліній, пишністю й насиченістю декору. На відміну від високого пізнє бароко відзначається більшою лаконічністю й переходом від вибагливих силуетів до простих геометризованих з використанням чистого класичного ордеру і стінами, позбавленими пишного орнаменту.
12. Творчість Левицького та Боровиковського
Володи́мир Лýкич Боровикóвський 1757- 1825 — український та російський художник-живописець, іконописець та портретист, академік Петербурзької Академії мистецтв
Народився в Миргородіу сім'їкозака, як і брати Василь, Іван, Петро і Дем'ян, вивчився у батька — іконописця.З1774року служив уМиргородському козачому полку. З1795року —академік, з1802— радникАкадемії мистецтв.Рання творчість Боровиковського зв'язана з традиціями українськогоживопису18 століття.
Великим успіхом користувались його мініатюри й портрети, особливо жіночі (портрети М.І. Лопухіної,1797,Третьяковська галерея; В. І. Арсеньєвої, Російський музей вПетербурзі). В цих портретах, сповнених елегійного настрою, самітна постать жінки зображається в стані мрійного замислення на фоні «сільськогопейзажу».
У великих парадних портретах А. Б. Куракіна і Павла Іпоєднується живописна майстерність а яскравою та переконливою характеристикою особи.Катерину II(1795, Рос. музей в Ленінграді) Боровиковський намалював звичайною старою жінкою в хатньомуодязіна прогулянці впарку.
Боровиковський нерідко звертається до образів простих людей —подвійний портрет служниць архітектора Львова «Дашенька та Лізонька», портрет торжковської селянки Христини (бл. 1795), портрет селянина, названий«Алегоріязими» (ост. десятиліття 18 ст.).Загалом Володимир Боровиковський створив близько 200 портретів своїх сучасників, написав чимало ікон. Його твори зберігаються в багатьох музеях Росії таУкраїни.
Левицький– уродженець України походить з родини потомственого священика та видатного українського гравера, який став першим учителем сина. З європейським мистецтвом молодий Левицький ознайомився за його зібранням гравюр. Другим вчителем майбутнього великого портретиста став видатний російський живописець, а також майстер портрету Олексій Петрович Антропов. У 1762 р. в Лондоні відбувається Всесвітня виставка, де вперше в окремому павільйоні було експоновано живопис Росії. Полотна Левицького здобувають широке визнання й захоплене схвалення європейської публічності.
Наступний період творчості Левицького пов’язаний з Петербургом. У 1769 р. за представлений «Портрет художника Г. І. Козлова з дружиною» Левицький одержує перше академічне звання, – «прилічений».
Розквіт академічної кар’єри художника припадає на 70-80-і роки, коли він утвердився в мистецтві як майстер світського портрету. У портретах М. О. Дьякової-Львової (1778,1781) майстерність художника досягає найвищого ступеню, вповні розквітає його найбагатше розуміння кольору, що дозволяє вловлювати ледь помітні відтінки. Львова зображена в граційному русі, – зі схиленою до плеча головою.
«Портрет старого» (1779), – можливо, батька художника, – виконаний по пам’яті десятиліттям після його смерті, експонує навчену досвідом людину, що вдумливо вдивляється в оточуючий світ стомленими від напруженої праці гравера сльозавими очима.
Блиск та розкіш майстерності Левицького, різноманіття композиційних прийомів, соковита розробка характерів притаманні усім творам художника. В творчості художника відбився і вельможний побут та святкова насолода життям, і разом – зародження нового реалістичного розуміння людської особи, чия цінність не визначається саном або титулом.