Тема 6. Особистісно орієнтована освіта й технології
Особистісний підхід у педагогіці: історія виникнення
Системні вимоги до особистісно орієнтованого навчання.
Мета й завдання особистісно орієнтованого навчання
Література
Пєхота О.М. Освітні технології: навчально-методичний посібник /О.М.Пєхота, А.З.Кіктенко, О.М.Любарська та ін.; за заг. ред.. О.М.Пєхоти. – К.: А.С.К., 2002. – 2002. – 255 с.
Бех І.Д. Особистісно зорієнтоване виховання: Науково-метод. посібник. / І.Д. Бех – К.: ІЗМН, 1998. – 204 с.
Пєхота О.М. Особистісно орієнтована освіта і технології /Неперервна професійна освіта: проблеми, пошуки, перспективи. / О.М. Пєхота - К., 2000.
Селевко Г.К. Современные образовательные технологии: Учебное пособие. / Г.К. Селевко – М.: Народное образование, 1998. – 256 с.
Розвиток особистісного підходу в педагогіці не можна назвати випадковим. Досвід переконує, що максимально ефективним є навчання, що орієнтоване на особистість конкретної людини. Навчання має спиратись на властиві особистості особливості сприйняття, засвоєння та відтворення інформації, індивідуальний темп роботи тощо. Урахування комплексу притаманних певній особистості якостей та побудова на цій основі відповідного процесу навчання закономірно дає значно кращий результат. Виявляється, що у цьому випадку зусилля педагога, які він докладає щодо організації процесу оволодіння учнем комплексом знань, умінь, навичок мають персонально спрямований вплив на особистість кожного окремого учня і, як результат, сприяють розвитку особистості останнього. Учитель керується інформацією, що об'єктивно відбиває реальне педагогічне завдання. Урахування всіх аспектів дає вчителеві можливість здійснювати організацію процесу навчання, уникаючи припущень, узагальнень, невизначеності й невідповідності цілей об'єктивним вихідним умовам. Зрозуміло, що мета навчання окремого учня й загальна мета процесу навчання під час організації індивідуально зорієнтованого навчання збігаються.
У традиційному навчанні, де орієнтиром є узагальнена особистість "середнього" учня, можна говорити лише про певний ступінь відповідності означених цілей. Простежити загальні тенденції розвитку технологічного підходу в освіті і напрямі посилення індивідуалізації педагогічного впливу дають підстави приклади класичних особистісно орієнтованих педагогічних технологій. Нині вони є зразками, за якими слід здійснювати побудування особистісно орієнтованих педагогічних технологій. За сучасних умов у межах національної системи освіти організація особистісно орієнтованих технологій навчання має здійснюватися з урахуванням низки об'єктивних вимог. Поряд із загальною вимогою забезпечення загального розвитку особистості учня сьогодення висуває й такі, що стосуються якості кінцевого продукту, терміну навчання, обсягу докладених зусиль суб'єктів процесу навчання тощо.
Посилаючись на історію, можемо свідчити, що особистісний підхід у педагогіці виник як відповідь на пошуки прогресивних педагогів можливостей посилення ефективності процесу навчання. Формування освіченої, творчої особистості, становлення її фізичного й морального здоров'я є провідною метою особистісно орієнтованого навчання. Уважається також, що практичне забезпечення всебічного розвитку особистості неможливе за умов традиційної організації процесу навчання. Передбачається необхідність додаткового психолого-педагогічного обґрунтування змісту, методів і навіть форм організації навчально-виховного процесу. Такий комплексний підхід (що відповідає принципу цілісності) забезпечує цілеспрямований характер та науково-методичну підтримку процесу особистісного розвитку, у якому враховуються індивідуальні особливості учнів. Це відповідає сучасним поглядам психологів і педагогів на роль та місце кожного з учасників процесу навчання.
Реалізація особистісного підходу під час організації процесу навчання унеможливлює спонтанність, повільність та неефективність, як у випадках, коли орієнтиром є "середній" учень. Створення моделі сучасного випускника (громадянина, працівника, сім'янина) відкриває можливості чітко описати риси та якості особистості, а також розробити на цій підставі комплекс критеріїв і показників, за якими можна діагностично визначити цілі навчання, виховання й розвитку особистості. Послідовною реалізацією особистісного підходу можна надібрати комплекс методів педагогічного впливу та організації навчально-пізнавальної діяльності учня, що з високою ймовірністю забезпечить позитивний, прогнозований результат.
Історично склалося так, що перші форми організації навчання мали індивідуальний характер. Починаючи з давньогрецьких філософів, проводилась індивідуальна робота учителя з учнем, навіть за умов широкого запровадження групових форм навчання. І це не було жестом поваги до традицій чи ідей видатних мислителів. Тисячоліттями вчителі прагнули запроваджувати найбільш ефективні форми організації навчання, завдяки чому практично отримувалися відчутні позитивні результати.
Найбільш прийнятною виявилося навчання, при якому існували персональні завдання, одноосібна робота над ними, особисте звітування про результати самостійної діяльності. При індивідуальному навчанні кожен отримував окреме завдання, а за результатами перевірки визначався обсяг й характер подальшої навчальної діяльності. Тривалий час така система вдовольняла всіх, і лише стрімкий розвиток виробництва висунув нову вимогу забезпечити швидке та масове навчання. Як результат, стали з'являтися нові форми навчання, здійснився перехід до класно-урочної системи, що поширилася саме завдяки швидкому й економному способу навчання широких верст населення початкових знань.
На наступних етапах історичного розвитку педагогічної науки індивідуально зорієнтований підхід набув статусу педагогічного принципу. Педагоги-практики усвідомлювали хиби чинної класно-урочної системи. Стало зрозумілим, що організація процесу навчання здійснюється на певному середньому рівні складності, швидкості у вивченні матеріалу тощо, це, поряд із позитивними аспектами (завдяки яким класно-урочна система набула поширення), виявило також низку негативних моментів. Переважна більшість із них стала наслідком орієнтації на узагальненого середнього учня. Навіть, якщо припустити, що більшість школярів із достатньою долею узагальнення відповідає такому образу, поруч із ними знаходяться і більш підготовлені, а також і такі, які потребують додаткової педагогічної уваги й адаптованих завдань.
На цей негативний аспект тривалий час звертали увагу як теоретики, так і практики організації процесу навчання. Із історії педагогіки відомо, що замість класно-урочної системи навчання вчителі-практики пропонували нові форми організації навчання, нові методи й методики, що в сукупності складають історично довгу гуманістичну традицію. Своїм корінням гуманістична традиція сягає витоків людської культури. У цьому контексті часто посилаються на роботи Протагора, Сократа, Платона, Арістотеля, Плутарха, Томаса Мора, Томазо Кампанеллу, Франсуа Рабле, Яна Коменського, Мішеля Монтеня, Жан-Жака Руссо, Льва Толстого та ін.
Залишаючи поза увагою історичні перипетії розвитку особистісно орієнтованого навчання, слід зазначити, що перший серйозний етап теоретичного й методичного осмислення особистісно орієнтованого підходу в навчанні розпочався в 50-х роках ХХ століття різноманітними дослідженнями особистості. Людину стали сприймати як неповторну унікальну цілісність, якій притаманний певний ступінь свободи. Лейтмотивом стала думка, що людина – це активна творча істота, тому вона сама повинна впливати на свою долю. Від самого початку гуманістичний підхід – це вивчення можливостей та обдаровань. Аналізувалися такі явища, як любов, творчість, розвиток, реалізація власних можливостей. Активно тривав пошук можливостей формування здорового, творчого індивіда.
Розглянуті категорії любові, творчості, розвитку особистості, долі, щастя є об'єктом дослідження багатьох наук, починаючи з філософії. Упродовж останніх років інтерес до особистісного підходу постійно посилюється. Це явище спостерігається й у педагогічній психології та практичній педагогіці. Ураховуючи складність розробки деяких питань, дослідники вважають за доцільне здійснювати перебудову взаємин учасників процесу навчання шляхом переходу до особистісно орієнтованого навчання та виховання від інших, більш розроблених підходів. Утім, основним шляхом реалізації особистісного підходу в навчанні був і залишається єдиний засіб – це зробити навчання сферою самоствердження особистості.
Номінальною одиницею особистісно орієнтованого навчання виступає особистісно стверджувана ситуація – ситуація, що актуалізує сили особистості. Це така навчальна ситуація, опинившись у якій, особистість повинна шукати сенс, пристосовувати її до своїх інтересів, побудувати образ чи модель свого життя, вибрати творчий момент, дати критичну оцінку. Такого завдання не можна вирішити тільки на рівні завчених знань й репродукції. Простих відповідей, рішень та істин не може існувати. Проживання та вихід із такої ситуації – це не минуле чи майбутнє школяра, а його сучасне. Один і той самий урок дає різним учням різний пізнавальний та життєвий досвід.
Будь-які педагогічні успіхи зумовлені актуалізацією власних сил особистості. Особистісно орієнтована освіта реалізується через діяльність, що має не тільки зовнішні атрибути спільності, а й своїм внутрішнім змістом передбачає співпрацю, саморозвиток суб'єктів навчального процесу, визначення їхніх особистісних функцій. Для учня саморозвиток і самореалізація може відбуватись тільки в активній самостійній діяльності, що є результатом самокерування за стандартних, а згодом – за нових умов.
Послідовне здобуття знань й набуття практичного досвіду в кожного з нас відбувається в ситуаціях, де передбачаються рішучі самостійні дії. Особистісно орієнтоване навчання, посилаючись на міркування, є послідовністю особистісно стверджуваних ситуацій, що ускладнюючись забезпечують умови для поступового переходу школяра на більш високий рівень розвитку. Роль учителя як організатора і керівника процесу навчання полягає в цілеспрямованому створенні ланцюга послідовних ситуацій (навчальних завдань), які сприяли б актуалізації самостійної творчо-пошукової навчальної діяльності учня.
Технологізацією особистісно орієнтованого освітнього процесу передбачається спеціальне конструювання змісту навчального матеріалу, методичних рекомендацій щодо його опанування, типів навчальної взаємодії, форм контролю за особистісним розвитком учня в процесі навчально-пізнавальної діяльності. Зрозуміло, що реалізація технологічного підходу й одночасне забезпечення особистісно орієнтованого характеру навчання можливі в разі дотримання основних вимог, яким повинні відповідати особистісно орієнтовані технології, а саме:
навчальний матеріал має забезпечувати визначення змісту досвіду учня, сюди належить також досвід попереднього навчання;
виклад знань у підручнику (або вчителем) має бути спрямованим не тільки на розширення їх обсягу, структурування, інтегрування, узагальнення предметного змісту, а також на постійне перетворення набутого суб'єктивного досвіду;
у процесі навчання необхідне постійне узгодження суб'єктного досвіду з науковим змістом здобутих знань;
активне стимулювання учня до самостійної освітньої діяльності, зміст і форми якої мають забезпечувати можливість самоосвіти, саморозвитку, самовираження в процесі оволодіння знаннями;
конструювання та організація навчального матеріалу, що дає можливість учневі обирати його зміст, вид і форму при виконанні завдань, розв'язуванні задач тощо;
визначення й оцінювання способів навчальної роботи, які запроваджує учень самостійно, стійко, продуктивно;
необхідно забезпечувати контроль та оцінювання не тільки результату, а й, головне процесу навчання.
Зазначеними вимогами висвітлюються принципові позиції учасників процесу навчання, їхні цілі, завдання, а тому можуть бути використані як показники реалізації особистісно орієнтованого підходу в межах певної педагогічної технології. На жаль, сучасний етап розвитку педагогічної технології як науки ще не має загальноприйнятих критеріїв і показників ідентифікації особистісно орієнтованих технологій. Унаслідок цього існує значна кількість підручників та посібників, у яких різні дослідники називають різні технології, які, із їхнього погляду, належать до особистісно орієнтованих. Спільними є лише ідеї про загальні вимоги, яких повинні дотримуватися, упроваджуючи особистісно орієнтовані технології навчання й виховання.
За основними ознаками особистісно орієнтоване навчання є педагогічною технологією, а тому надалі вживатиметься термін "особистісно зорієнтовані технології". На підтвердження цієї думки можна привести відомі приклади педагогічних технологій, упроваджуючи, які довели на практиці їх ефективність. Відомі спочатку як оригінальні авторські методики, методи, підходи в сучасному розумінні цілком обґрунтовано розглядаються саме як технології (виходячи з принципу системності та інших принципів, яким мають відповідати освітні технології).
Серед багатьох визначень особистісно орієнтованих технологій найбільш повно цей феномен розкриває наступне:
Особистісно зорієнтована технологія – це освітня технологія, головною метою якої є взаємний та плідний розвиток особистості педагога та його учнів на основі рівності у спілкуванні й партнерства в спільній діяльності.
У цьому визначенні розкриваються принципові позиції вчителя та учня у їхній взаємодії. Традиційно дослідники не акцентують уваги на особистісному розвитку вчителя в процесі його взаємодії з учнем. Особистіна орієнтація освіти трактується як спосіб засвоєння змісту освіти суб'єктом, який сприяє формуванню ставлення учня до самого себе, інших людей, навколишнього світу. Не випадково в основу технології покладено ідеї, що заперечують насильство над особистістю в процесі навчання. Замість цього пропонується всіляко мотивувати процес навчання, створювати умови для самостійної навчально-пізнавальної діяльності на оптимальному рівні складності й в індивідуальному темпі. Це потребує відповідного постійного вдосконалення вчителя, його професіоналізму.
Існують також інші визначення особистісно зорієнтованого навчання. Так, О. Пєхота розглядає особистісно орієнтоване навчання як таке, центром якого є особистість дитини, її самобутність, самоцінність. Передбачається, що суб'єктивний досвід спочатку розкривається, а потім узгоджується зі змістом освіти.
Якщо в традиційній філософії освіти соціально-педагогічні моделі розвитку особистості описувалися як ззовні задані зразки, еталони пізнавальної діяльності, то особистісно орієнтоване навчання виходить із визнання унікальності суб'єктивного досвіду самого учня як важливого джерела індивідуальної життєдіяльності. Ідея посилання на особистісний досвід учня не є новою. Добре відомі ідеї Френсіса Бекона, Мішеля Монтеня, Ж.-Ж. Руссо не втратили актуальності й геніальності навіть із огляду на їх простоту та час, що сплинув від моменту, коли вони були запропоновані.
На підставі глибокого наукового вивчення можливостей побудування процесу навчання з акцентуванням уваги на особистісний досвід учня доведено доцільність і необхідність саме такого підходу.
Як відбувається засвоєння знань, формування вмінь і навичок? Відповіддю на це запитання може бути традиційне уявлення, що тільки у спеціально організованому процесі навчання в учня формуються знання, уміння й навички. Про які знання йдеться? Знання про навколишній світ! Парадоксально, але учень вивчає навколишній світ із погляду багатьох наук, починаючи з елементарних речей поступово створюючи з них цілісну наукову картину, але це той самий світ, який до цього моменту був об'єктом його власного дослідження навколишньої дійсності. Як співвідносяться ці два світи? Чи існує між ними зв'язок в уяві школяра? Розпочату низку питань можна продовжувати й далі. Зрозуміло, що спроби дати на них відповідь мали результатом виникнення добре відомих вимог забезпечувати зв'язок теорії з практикою, життям; реалізувати принцип наочності в навчанні. На жаль, усі заходи (зазначені й не названі) призначені виправляти наслідки очевидних помилок традиційних підходів щодо організації процесу навчання. Образно цю ситуацію можна охарактеризувати як лікування симптомів, а не причини хвороби.
Ефективність традиційного навчання (принципів, методів, організаційних форм) поки залишається вагомим аргументом у його підтримку, проте й помилки все частіше стають об'єктом численних нарікань. Брак у сучасних випускників умінь творчо реалізовувати здобуті теоретичні знання на практиці є показником того, що для багатьох із них існує дві реальності. Перша – наукова картина світу, цю складається у свідомості як результат вивчення шкільних дисциплін. Друга – матеріальних світ, де існує та реалізує свою активність людина. Розуміння суті й закономірностей явищ навколишньої дійсності – показник ґрунтовних знань.
Воднораз цей показник бажано було б перевести в категорію принципу організації процесу навчання. Відтак із перших років навчання учень вивчав би лише одну реальність – об'єктивну дійсність. Наявний суб'єктивний досвід у цьому випадку пояснювався б з наукової точки зору й доповнювався новим досвідом, що, у свою чергу, мав би підґрунтям виключно навчально-пізнавальну діяльність, спрямовану на дослідження ще не відомих, прихованих від звичайного погляду граней об'єктивної дійсності.
Особистісно орієнтоване навчання має серед своїх головних переваг посилання на суб'єктивний досвід учня. Навчання ґрунтується на цьому досвіді й визначається ним. Декларовані в традиційних підходах ідеї визнання учня центром педагогічного процесу є ідеологією особистісно орієнтованого навчання. У цьому полягає секрет його успіху. Не середній узагальнений образ школяра, а реальна особистість із певним початковим рівнем знань і вмінь визначається відправним пунктом процесу навчання. Визнання учня головною фігурою всього освітнього процесу і є особистісно орієнтована педагогіка. Слід зазначити, що названа вимога дає узагальнене уявлення про принципи організації особистісно орієнтованого навчання, якими є:
Визнання індивідуальності учня, його самоцінності й неповторності. Звідси випливає важливий висновок, що особистісно орієнтованому навчанні слід ураховувати унікальність кожного й забезпечувати, у свою чергу, розвиток індивідуальних здібностей особистості.
Диференціація навчання.
Створення можливостей для самореалізації в навчанні.
Варіативність навчання, що передбачає урізноманітнення змісту, форм, методів навчання.
Проектування навчального предмета, за якого навчальний процес із вивчення певної дисципліни постає моделлю науки.
Гуманізація змісту освіти.
Системність знань.
Узгодження наукових і навчальних знань. Забезпечення пізнання та психічного розвитку.
Дотриманням усіх зазначених принципів вимагається суттєві зміни в підходах до організації процесу навчання. Необхідно створити спеціальну форму взаємодії учасників: учень – учитель – батьки. Схематично процес взаємодії між цими суб'єктами умовно можна представити так, як показано на рис. 1.
учень
