Криза 7 років

Період 6—7 років називають критичним, або перехідним. У цей період відбуваються цілісні зміни особистості дитини, зумовлені виникненням новоутворень (символічна функція і уява, децентрація мислення, формування «внутрішніх етич­них інстанцій, підпорядкованість мотивів, довільна поведін­ка, усвідомлення внутрішнього «Я»), що призводять до по­дальшої емансипації дитини від дорослих. Усе це спричиняє руйнування минулої соціальної ситуації розвитку й виник­нення нової, що відповідатиме новому складу особистості дитини, новим її потребам. Вікова криза 7 років є основою для виникнення нового типу взаємин дитини з дорослим. Тому вона закономірна і необхідна. Вихідним моментом змі­ни характеру взаємин є новоутворення кризи. В чому воно полягає?

Дитина втрачає безпосередність, наївність: вона починає приховувати свої справжні переживання, бажання, про які вже не можна дізнатися із зовнішньої поведінки. Це відбу­вається внаслідок узагальнення переживань, їх усвідомлен­ня. Афект інтелектуалізується: виникає осмислена орієнтація у власних переживаннях, що дає змогу дитині встановлюва­ти зв'язок між спонуканнями та вчинками, між намірами та результатами дій («А я навмисне Вам піддавався»). Дитина вже здатна до емоційного передбачення наслідків своєї пове­дінки для себе й оточуючих («Мене за це сваритимуть, буде соромно»). Формується мотиваційно-смислова регуляція своїх дій та вчинків.

Свої переживання дитина усвідомлює завдяки мові. Слово є засобом узагальнення й диференціації переживань. Дитина 7 років повинна вміти вербалізувати (озвучувати словом) такі

Критеріальні характеристики психічного розвитку дітей дошкільного віку

Вік	Суперечності	Соціальна ситуація розвитку	Провідний тип діяльності	Новоутворення	Криза 7 років
3—7	Дорослий —	1 .Дитина виходить за	Ігрова діяльність:	1. Внутрішні етичні	1. Втрата ди-
	зразок, вини-	межі своєї родини і	а) індивідуально-	інстанції	тячої безпо-
	кає потреба бу-	встановлює зв'язок з	режисерська;	2. Супідрядність мотивів	середньості,
	ти таким, як	більш широким світом	б) сюжетно-рольова;	(в ієрархії мотивів на	наївності на
	він, робити те,	дорослих людей	в) ігри з правилами;	перший план виступають	основі уза-
	що робить він	Дорослий для дитини —	г) ігри-драматизації;	мотиви морального змісту)	гальнення та
		носій суспільних	д) колективна	З.Довільна поведінка,	диференцію-
	Потреба бути	функцій у системі від-	режисерська гра	розвивається функція	вання пере-
	фізично неза-	носин з іншими	Провідною є гра, що	саморегулювання, здат-	живань
	лежним, само-	людьми	виникає як самодіяль-	ність до вольових зусиль	2. Феномен
	стійним	2. Виникають дитя-	ність. Генетичне зав-	4. Усвідомлення свого	"Гіркої цу-
		чі об'єднання, у	дання найповніше	внутрішнього «Я», своєї	керки»
	Для задоволен-	яких дитина навча-	розв'язує сюжетно-	автономності, «самості»
	ня цих потреб	ється соціальних	рольова гра
	у дитини ще	форм поведінки
	обмежені
	можливості

основні емоції, як радість, горе, сором, страх, гнів, образа, здивування: «Я радий», «Мені соромно», «Ти мене образив» та ін.

Серед соціальних емоцій великого значення для пере­осмислення емоціогенних ситуацій набуває емпатія. Емпатія — це співчуття, що ґрунтується на здатності поставити себе на місце іншого, побачити ситуацію його очима, відчути йо­го емоційний стан і врахувати його в своїй поведінці. У роз­виток емоційної сфери дошкільника включається уява. Ос­мислені переживання свого динамічного «Я», здатність пізнавати емоційний світ інших людей і відгукуватися на нього є умовами для виникнення нових форм спілкування, які визначатимуть розвиток дитини в новому віковому пері­оді, що починається зі вступом її до школи.

ДІТИ, ЯКІ ПОТРЕБУЮТЬ ПІДВИЩЕНОЇ УВАГИ

У психологічній практиці досить часто трапляються ви­падки ускладнень психічного розвитку дітей дошкільного ві­ку, їх кваліфікують тільки як відхилення від норми, і вони не є симптомами психічного захворювання.

Виникнення тимчасових труднощів у поведінці дітей зу­мовлене віковими змінами та переживаннями, що характе­ризують кризи психічного розвитку (1 року, 3 і 7 років). То­му дуже важливо, щоб виховний вплив на дошкільника, особливо в кризовий період, був більше спрямований на пе­ребудову системи відносин між дорослим і малюком. Відпо­відно виникає потреба індивідуально-корекційної роботи.

Причинами типових труднощів виховання дітей до­шкільного віку спеціалісти називають особливості поведінки (агресивність, вередування, збудливість, упертість, гіперактивність), відставання в розвитку та різні форми дитячої знервованості (невропатія, неврози, страхи).

Перші дні й навіть місяці перебування в дошкільному за­кладі іноді стають для молодшого дошкільника важким ви­пробуванням. Розлука з матір'ю, незнайомі дорослі, перебу­дова звичного стилю життя викликає в багатьох дітей плаксивість, упертість. Порушується сон, знижується або й зо­всім зникає апетит, спостерігається тимчасова втрата навичок

самообслуговування, іноді з'являються нервові тики й ену­рез.

Багатьом із зазначених неприємностей можна запобігти, якщо дбайливі батьки зможуть завчасно забезпечити відпо­відну організацію адаптивного періоду для своєї дитини. Наприклад, ще задовго до офіційного відвідування дитячого закладу вони разом з дитиною можуть познайомитися з ви­хователями та дітьми, вивчити режим групи, погуляти на по­двір'ї та в приміщенні. Бажано в перші дні перебування в дитячому закладі забирати малюка раніше або на певний час мамі залишатися з дитиною. Поступове звикання до режиму дня, занять, до нових ровесників заздалегідь нейтралізує емоційне напруження та виробить позитивне ставлення до перебування в дитячому садочку.

Нові випробування чекають на малюка, коли на першу фізіологічну кризу —4 років накладається психологічна криза 3 років. У цей період загострюються суперечності між прагненнями дитини до самостійності, бажанням брати участь у діяльності дорослих та особистими реальними мож­ливостями. Початок усвідомлення свого «Я» характеризуєть­ся підвищеною вразливістю й чутливістю малюка до оцінок дорослого. З'являються перші спроби відстояти суверенні права своєї особистості.

Спроба дорослих обмежити самостійність дитини, яка переживає кризу 3 років, провокує появу ряду симптомів. Перший із них — негативізм, коли негативно сприймаються вимоги конкретного дорослого, з'являється бажання робити тільки йому все навпаки.

Упертість спостерігається тоді, коли дитина вимагає чи відстоює те, про що вона сама сказала. Навіть коли вона ба­чить свою неправоту, не може поступитися. Причиною може бути надмірне обмеження її самостійності дорослими. В та­ких ситуаціях дорослий має дбайливо добирати форму пред'­явлення своїх вимог дитині, яка дозволяє їй робити власний вибір. («Тобі налити молока повну склянку чи половину?», «Візьми мене за руку і переведи через дорогу»).

Наступний симптом пов'язаний з виявом норовливості, непокірливості, коли дитяча протидія спрямована не проти конкретного дорослого, а проти всієї системи стосунків, що склалися. Дитина прагне зробити все самостійно, наполягає на своїх вимогах і незадоволена всім, що пропонують інші. Гіпертрофована тенденція до самостійності під час кризи

може призвести до свавілля, виявляючи неадекватні можли­вості дитини та провокуючи додаткові конфлікти з дорослими.

Останні симптоми трапляються рідше й мають другоряд­не значення, хоча дорослі спостерігають їх наявність. У дея­ких дітей конфліктність стає дуже регулярною. У таких ви­падках говорять про протест — бунт. Часто в сім'ях з єдиною дитиною дорослі страждають від дитячого деспотизму, коли дитина наполегливо проявляє свою владу й диктує свою волю.

Якщо в сім'ї кілька дітей, то виникають ревнощі, коли та сама тенденція до влади є джерелом ревнивого, нетерпимого ставлення до інших дітей.

Заслуговує на увагу характеристика кризи 3 років, що простежується і в наступних перехідних періодах, — знеці­нення. Змінюється особисте ставлення до всього, що було раніше цікавим, звичним, значущим. Знецінюються старі правила поведінки (дитина починає лаятися), старі речові уподобання (викидає, ламає іграшки).

Описані явища в житті молодшого дошкільника свідчать про те, що дитина психологічно віддаляється від близьких дорослих, змінюється її ставлення до інших та самої себе.

Безпідставна плаксивість, некерованість, вередування можуть зумовлюватися процесами, що визначають тип тем­пераменту дитини. Звичні обмеження та заборони для однієї дитини можуть викликати раптовий емоційний протест в ін­шої. Такий стан дуже характерний для дітей із сильним неврівноваженим типом нервової системи, з помітною перева­гою процесу збудження над гальмуванням. Спостерігаючи за розвитком дитини-холерика, можна побачити різні форми емоційного протесту: напади гніву, крики, сльози, «мотор­ну бурю» і навіть спрямовану агресію. Такі діти можуть ки­датися на батьків, битися, кусатися.

Діти з меланхолічним типом темпераменту дуже швидко стомлюються, стають пасивними, кволими, миряться з бать­ківськими заборонами.

У дітей вираженого сангвіністичного та флегматичного типів «боротьба за незалежність» теж негативно впливає на поведінку. Зовні вони ніби виконують заборони дорослих, але пристосовуються обминати їх, починають діяти непомітно.

Якщо дорослі не сприймуть прагнення малюка до самос­тійності як норму, то він навчиться приховувати свої почут­тя або знайде інші способи психологічного захисту.

У період незахищеності, в стані психологічного неблагополуччя, у молодших дошкільників можуть виникати інтерзахисні маніпуляції: смоктання пальця, кусання нігтів, вири­вання волосся, іноді нервові тики, енурез.

Один з ефективних корекційних прийомів у роботі з агресивними дітьми — емоційне випередження майбутніх позитивних вчинків, очікування дорослим тільки позитив­них дій та результатів. Правильно, серйозно аргументовані переконання та вмовляння не матимуть бажаного впливу на малюка. Інтонаційно ж озвучене позитивне навіювання на відміну від «моралізації» відповідає віковим особливостям емоційного сприймання молодших дошкільників і ґрунтується на їхній потребі «бути хорошими». У такому віці серйоз­не «моралізування» тільки шкодить, бо стає сильним неаде­кватним подразником дитячої нервової системи. Тому буде великою помилкою категорично вимагати від дитини, по­вчати або залякувати її на початкових етапах формування вольових навичок.

У дуже складному переплетенні нестриманості, страху, гніву, любові, імпульсивності та відкритості починає прояв­лятися складний малюнок характеру молодшого дошкільни­ка. Подальше формування особистості дитини залежатиме від стосунків між нею та дорослими. На цьому етапі розви­тку виховання за типом неприйняття призводить до пере­більшення та масштабності невдач, посилюючи невпевне­ність, пасивність та залежність дитини, формуючи її низьку самооцінку. Такі самі результати спостерігаються і при гіпер соціалізуючому вихованні. Егоцентричне ж, навпаки, применшує невдачі та всіляко посилює значущість наймен­ших досягнень, тим самим викривлюючи самооцінку. В та­кій ситуації будуть недоцільними спроби перевиховати дити­ну нескінченними докорами та покараннями. Набагато ефективніше в напівігровій формі виконати бажані дії спіль­но з нею, а найменші успіхи помічати та підкреслювати, за­довольняючи потребу малюка «бути хорошим».

У дітей старшого дошкільного віку нові нервові зв'язки утворюються з безпосередньою участю другої сигнальної системи. У цей період значною мірою розширюється діапа­зон впливу слова на психічний стан дитини, що активізує її зв'язок з найближчим соціальним оточенням. Емоційно пе­редбачаючи результати своєї поведінки, дитина також напе­ред оцінює і свій вчинок. Але якщо результат не відповідає

прийнятим нормам виховання й викликає невдоволення до­рослих, то дитина стає тривожною. Знаючи таку закономір­ність розвитку дошкільників, дорослі повинні більше заохо­чувати виконавця через емоційне уявлення про результат. Особливо це стосується дітей зі слабким типом нервової системи. У них виникає підвищена чутливість до зовнішніх вражень. А нові подразники сприймаються як занадто силь­ні, загрозливі й легко викликають тривогу. Часто це діти астенічного типу. Вони бліді, тихі, сором'язливі. Порушення режиму та порядку, новизна, незнайомі люди стають випро­буванням для таких дітей. Іноді в ситуації вибору тривож­ність проявляється особливо виразно, і тоді вся дитяча пове­дінка свідчить про відчай.

Якщо тактика виховання не змінюється й авторитарність дорослого зберігається тривалий час, то невпевненість, ляк­ливість, безініціативність стають основою для вираженої па­сивності. Часто такі діти чимось налякані, бояться тварин, темряви, бояться залишатися самі.

Тривожні діти придумують собі спеціальні ритуали, жес­ти, прикмети, навіть цілі послідовні дійства, які потім самі ж і виконують. Таку поведінку оцінюють як своєрідний психо­логічний захист.

Постійний оптимістичний стиль спілкування, підтримка і стимулювання активності дитини на заняттях та в ігрових ситуаціях, спокійне доброзичливе ставлення надають конст­руктивну допомогу тривожній дитині. Якщо ж все-таки ви­никли непорозуміння, то вони розв'язуються «тут і тепер» з позитивною перспективою.

Вразливі діти потребують постійних підтверджень того, що вони хороші, що їх люблять. А для нормального розвитку дитині потрібні віра в свої сили, упевненість у собі, що їй допоможе компенсувати набуті відхилення в поведінці.

У вихователів викликає занепокоєння група дітей, відхи­лення в поведінці яких кваліфікуються як збудливість. Цей стан також зумовлений недостатністю процесів гальмування нервової системи. У роботі зі збудливими дітьми важливо передбачити виникнення конфліктності, агресивності й об­разливості та запобігти їм. Тому дуже важливо обмежувати їхню участь у масових іграх та спортивних змаганнях. Як правило, такі умови ведуть до суперечок, переживань. Діти надмірно збуджуються, зляться, навіть починають битися. Конфліктні ситуації завжди вносять напруження в стосунки

з ровесниками та дорослими, впливають на формування ха­рактеру, загрожуючи перетворитись на звичні форми пове­дінки.

Збудлива дитина миттєво реагує на образу, біль чи забо­рону, їй дуже важко протистояти сильному внутрішньому імпульсу. Якщо в дитячій групі назріває афективна розв'язка конфлікту, вихователь повинен якнайшвидше переключити дитячу увагу на щось важливіше або цікавіше. Вірогідно, що утворена нова домінанта погасить небажане збудження та відверне агресивну реакцію.

Характерною особливістю подібного стану є те, що афект переживається незалежно від волі дитини «мовби принесений зовні») на фоні послабленої діяльності кори го­ловного мозку. Спеціалісти вважають, що вроджена чи набу­та недостатність нервової системи ускладнюється через не­правильне виховання та неблагополучні життєві умови й з часом може закріпитися в стійку афективність.

Якщо не вдалося запобігти агресивному вчинку дитини, дорослий має довести малюкові, що він абсолютно не під­тримує його і засуджує таку поведінку.

Дуже багато нарікань батьків і вихователів викликає по­ведінка гіперактивних дітей. Нестійкість уваги та моторна роз­гальмованість є основними ознаками гіперактинності. Це відхилення найчастіше трапляється в дітей дошкільного віку. Гіперактивні діти помітно виділяються серед ровесників сво­єю поведінкою в будь-якій ситуації. Вони полюбляють ко­мандувати в групі, маючи голос, надмірну жестикуляцію та добре виражену міміку обличчя, їхня поява завжди спричи­няє галасливість та шум. Такі діти діють імпульсивно, не за­думуючись про наслідки, не згадують старих образ, легко пе­реносять нові покарання. Вони постійні призвідники групових розваг з криками та силовими прийомами. Значні труднощі в них можуть з'явитися в умовах жорсткої дисцип­ліни, на регламентованих заняттях чи в ситуації вимушеної самотності. І як закономірність для дітей гіперактивного ти­пу — висока кореляція відхилень поведінки й регламентованості, одноманітності занять у групі.

Спалахи роздратування та агресивності у дитини можуть спровокувати категоричність дорослих, різке обмеження са­мостійного вибору та дитячих задумів. Відстоюючи свою «са­мостійність», такі діти порушують заведені правила й порядки.

Фізичну рухливість не можна стримувати, її потрібно організовувати і направляти в цілеспрямовані дії. Тільки по­стійні та послідовні корекційні методи роботи з раннього ві­ку допоможуть стабілізувати розгальмованість та нестійкість уваги. Спортивні змагання, рухливі ігри з правилами допо­можуть ефективно спрямувати безцільну активність гіперактивної дитини.

Капризування, впертість, страхи тощо можуть бути на­слідками непосильних психологічних та фізіологічних на­вантажень у дитячому садку. Залежно від стану діяльності центральної нервової системи та рівня вікового розвитку ди­тини основним стресогенними факторами можуть бути: ка­тегоричність у додержанні правил дисципліни та режиму; тривале перебування серед великої кількості дітей; одномоментність постановки кількох вимог до дитини; часті пору­шення звичного розпорядку дня; фрустрованість дитини в грі та самостійній рухливій активності.

Авторитарний стиль виховання зумовлює постійну емо­ційну напруженість у дитини. Хворобливі очікування непри­ємностей, погроз, небезпеки створюють сприятливі умови для формування страху. Дитячі страхи — дуже поширене явище. Вже з раннього віку спрацьовує інстинкт самозбере­ження, а життєвого досвіду ще немає. Та лише зовнішні об­ставини життя стануть причиною тієї чи іншої форми страху або ж виховають у дитини вміння реально оцінити міру не­безпеки.

У своєму розвитку дитина переживає найзагальніші стра­хи, а саме: смерті, темряви, казкові персонажі, щоб не поки­нула мама. Більшість із цих страхів мають віковий, психоло­гічно мотивований характер і відрізняються від хворобливо загострених, невротичних. У дівчаток-дошкільників страхи ніби чіпляються один за другий, і їх більше, ніж у хлопчиків-ровесників.

Часто це страх казкових персонажів, коли з'являється уявна небезпека. Характерні страхи в процесі засипання, темряви, нових людей та незнайомих ситуацій. До 6—7 років досягає свого апогею страх смерті. У хлопчиків з неповних сімей страхів більше, ніж у дівчаток. Але дівчатка частіше реагують посиленням страхів на конфліктні стосунки між батьками. У дітей із неповних сімей страхи різноманітніші, і їх більше за кількістю, ніж у однолітків із повних сімей. До­рослі повинні терпляче допомагати дитині розібратися зі

своїми проблемами. Обговорення цієї теми в присутності ін­ших, виражена тривога з цього приводу можуть сформувати в дитині комплекс вини чи особистої неповноцінності, хво­робливості .

ВИХОВУЄМО ЗДОРОВУ ДИТИНУ

Перша група раннього віку (Перший рік життя)

Завдання виховання: виховувати в дітей позитивне ставлення до рухової діяльності, викликати в них позитивні емоції під час виконання рухових дій разом з дорослими, ба­жання самостійно виконувати різноманітні рухові дії. Одер­жувати задоволення від рухової діяльності.

Охорона життя і зміцнення здоров'я дітей

Режим. Головною умовою повноцінного фізичного та психічного розвитку дітей 1-го року життя є обов'язкове до­держання правильного фізіологічно обґрунтованого режиму. Повноцінний сон, правильна організація неспання, своєчас­не годування та задоволення всіх фізіологічних потреб спри­ятимуть позитивному емоційному стану дітей, їхньому активному сприйманню навколишнього світу. Своєчасне го­дування дитини, яка прокинулась, забезпечить активність у період неспання, вияв позитивних емоцій: задоволення, ра­дість. Такої послідовності необхідно додержуватися до 9—10 місяців, тобто до того часу, коли дитина починає спати вдень лише два рази.

Змінюючи режим дня протягом року, необхідно врахову­вати вік дитини, рівень її фізичного розвитку, стан здоров'я та індивідуальні особливості. Фізично ослаблені діти потре­бують частішого відпочинку, скорочення тривалості неспан­ня та більш частого годування. Здорових та фізично міцних малюків можна переводити на новий режим дещо раніше, ніж ослаблених. Якщо діти починають повільно засинати, відмовляються від чергового денного сну чи рано прокида­ються, зберігаючи свою активність до кінця неспання, вияв­ляють неспокій під час годування, то це свідчить про те, що їх потрібно переводити на новий режим.

Сон. Протягом року змінюються кількість і тривалість денного сну, лише тривалість нічного сну залишається без змін у межах 10-11 год. Якщо дитина здорова, то її денний сон доцільно щоденно організовувати на свіжому повітрі не менш як 4—6 год. Такий сон буде корисним дітям у різні по­ри року: влітку, у сухі осінні дні, в сонячні й не дуже мороз­ні зимові дні (до 10—12°С) та особливо навесні. Слід привча­ти дітей до сну на повітрі в певній послідовності, обов'язково додержуючись систематичності.

Кожну дитину потрібно вкладати спати саме тоді, коли вона сама цього захотіла. Слід привчати її швидко засинати і спати спокійно, створюючи для цього необхідні умови.

Підйом і годування. За умов чіткого додержання режи­му дитина прокидається саме тоді, коли настає час її годува­ти. Досить важливо, щоб дитина завжди їла з апетитом. Тре­ба годувати її не поспішаючи, привчати до охайності, стежити, щоб обличчя, руки та одяг залишалися чистими, щоб на столі не було розлитої їжі, крихт. Поки дитина ще не вміє самостійно сидіти, її годують, тримаючи на руках. З 8—9 місяців можна використовувати невеликий стіл прямокутної форми із спеціальним стільчиком, на який спочатку дитину садить дорослий, а потім поступово слід привчати її самос­тійно підходити до столу й сідати на стільчик. Важливо ви­користовувати бажання дитини проявляти самостійність у процесі приймання їжі: спочатку тримати пляшечку з моло­ком, потім брати в руки хліб, відкушувати його, самостійно пити з чашки, набирати їжу ложкою та робити спроби са­мостійно їсти.

З метою розвитку рухових дій дитини та загального її фі­зичного розвитку, починаючи з 1—1,5 місяців, необхідно що­денно в першу половину дня, але не раніше, ніж через 30—40хв. після їжі, робити масаж та виконувати фізичні вправи (рефлекторні, пасивні, пасивно-активні та активні). Добива­тися позитивного ставлення дитини до рухової діяльності, розвивати в неї відчуття задоволення від виконання рухових дій.

Привчати малюка тримати своє тіло в чистоті: позитивно ставитися до переодягання в чистий одяг, умивання, як у мі­ру потреби, так і до та після їжі, щоденного купання перед вечірнім годуванням та нічним сном. Залучати його до активної участі в цих процесах, сприяти формуванню нави­чок особистої гігієни.

Загартовування. Лише систематичне використання комплексу загартовувальних засобів сприяє ефективності загартування дітей. Уже від народження дитини використо­вуються повітряні ванни під час кожного її сповивання про­тягом 1—3 хв. Наприкінці третього місяця тривалість повітря­них ванн збільшується до 5 хв. тричі на день. Дитину сповивають лише для сну, а решту часу вона має бути в по­взунках. З 6 до 12 місяців під час перевдягання та гімнасти­ки повітряні ванни тривають 10—15 хв. Сон дітей на повітрі доцільно організовувати влітку вже на другому тижні, а восе­ни та взимку, якщо температура повітря не нижча — 5°С, дитину виносять спати на повітря не менше як три рази на день на третьому тижні.

Дітям першого року життя роблять спочатку сухе обти­рання фланелевою рукавичкою до незначного почервоніння шкіри (7—10 разів), потім змоченою у воді при температурі + 37°С рукавичкою з поступовим зниженням температури до +35°С. Починають обтирання з рук, потім обтирають ноги, спину, груди та живіт.

Загартовуванню дітей сприяють також обливання водою, температура якої на 1°С нижча за температуру води, в якій дитину купають. Влітку буде доречно проводити обливання на свіжому повітрі, якщо в затінку не менше як +20-—8°С тепла. Для загартовування дітей перших шести місяців вико­ристовують гігієнічні ванни з температурою води +37—36°С, а для дітей другої половини року — +35°С.

Ефективним засобом загартовування та зміцнення здо­ров'я дітей цієї вікової групи є плавання. Починати навчати здорову дитину плавати можна з 1,5 місяця, причому пла­вання чудово поєднується з повітряними ваннами.