2.3 Синтетичний та аналітичний облік витрат виробництва. Калькулювання собівартості виготовленої продукції

Аналітичний облік за рахунком 23 «Виробництво» ве­деться за видами виробництв, за статтями витрат і видами або групами продукції, що виробляється. На великих виробництвах аналітичний облік витрат може вестися за підрозділами підпри­ємства та центрами витрат і відповідальності. Основними вироб­ничими підрозділами промислового підприємства є цехи або са­мостійні ділянки.

Цехом називається відокремлена в адміністративно-госпо­дарському розумінні виробнича частина підприємства, яка скла­дається з декількох ділянок, що спеціалізуються на випуску пев­ної продукції (заготовок, деталей, вузлів, виробів) або на вико­нанні однорідних технологічних процесів.

Відповідно до технологічних процесів виробництва цехи роз­різняють за їх функціональними ознаками.

Основні, де здійснюється основний виробничий процес із ви­пуску продукції, що поділяється на три стадії - заготівельну, обробну та збирально-оздоблювальну. До основних цехів відно­сяться цехи, що виготовляють продукцію, яка за своїм призна­ченням не відрізняється від тієї, на якій спеціалізується підпри­ємство, але з такого ж основного матеріалу (не з його відходів), та цехи, які випускають напівфабрикати (наприклад, цех норма­лей — гвинтів, шайб, гайок тощо).

Допоміжні цехи, які не беруть безпосередньої участі у вигото­вленні продукції, але забезпечують безперебійність виробничого процесу в основних цехах: інструментальний, модельний, ремон­тно-механічний тощо. Обслуговуючі, які сприяють нормальній роботі основних та допоміжних цехів[4, с.79-87].

Побічні, які займаються переробленням відходів основного виробництва та виготовленням товарів широкого вжитку. Побіч­не виробництво може бути організоване як самостійна галузь ро­боти підприємства, яка виконує частину його основної виробни­чої програми (наприклад, виготовлення паркету з відходів та обрізків деревини).

Експериментальні, які призначені для виготовлення дослідних зразків виробів та виконання експериментальних робіт.

Виробнича структура цеху — це сукупність його ділянок, до­поміжних і обслуговуючих ланок, форма їх зв'язків, характер спеціалізації та кооперування для спільного процесу виготовлен­ня продукції.

Ділянка являє собою первинний виробничий підрозділ проми­слового підприємства. Ділянки можуть входити до складу цехів або бути самостійними структурними підрозділами. Підприємст­ва, що мають безцехову структуру, складаються тільки з їх само­стійних ділянок.

Залежно від масштабів виробництва та характеру спеціалізації ділянка може мати різні назви: майстерня — це велика та слабо-спеціалізована ділянка; відділ цеху — це велика ділянка або декі­лька функціонально пов'язаних ділянок (у поточному виробниц­тві вузькоспеціалізована ділянка називається лінією, в серійному — конвеєром) [19, с.34-41].

Допоміжні виробництва — це сукупність цехів та інших під­розділів підприємства, зайнятих обслуговуванням основного ви­робництва, виконанням робіт для нього і наданням йому послуг.

Допоміжними вважаються виробництва, які забезпечують ін­ші підрозділи свого підприємства різними видами енергії (елект­роенергією, парою, газом), транспортними послугами, виконують ремонт основних засобів, виготовляють інструменти, штампи, запасні частини, будівельні матеріали, деталі, конструкції тощо. Деяка частина продукції, робіт або послуг допоміжних вироб­ництв може бути реалізована стороннім споживачам (підприємс­твам, організаціям, установам, фізичним особам).

Аналітичний облік витрат допоміжних виробництв ведеться в розрізі таких видів виробництв:

• інструментальні (виготовлення інструментів, пристроїв, штампів, моделей, запасних частин, виробництво будівельних конструкцій і деталей);

• ремонтні (ремонт механічного і електричного обладнання, транспортних засобів, будівель і споруд);

• енергосилові (забезпечення різними видами електро- і теп-лоенергії, стислим повітрям, киснем, водою);

• транспортні (залізничний, водний і автомобільний транс­порт тощо).

Виходячи з потреб основного виробництва, встановлених норм і технічних нормативів споживання послуг, усім підрозді­лам допоміжних виробництв керівництвом підприємства встано­влюються завдання (нормативи, замовлення) щодо виробництва виробів, робіт і послуг, щодо собівартості та, відповідно, плано­во-розрахункова вартість одиниці виробів або послуг та інші госпрозрахункові показники. Ці показники необхідні для внутрі­шньовиробничого госпрозрахунку, а на великих підприємст­вах — для розрахунків між підрозділами основного і допоміжно­го виробництв за надані послуги та оприбуткування виготов­лених інструментів і матеріалів. Для ефективного контролю за обсягом послуг допоміжних виробництв у цехах основного виро­бництва встановлюються лічильники, вимірювальні пристрої, де­талізуються нормативи і норми для забезпечення контролю за споживанням послуг допоміжних виробництв. Витрати допоміж­них виробництв розподіляються пропорційно кількості послуг, що споживаються.

У виробництвах, які випускають однорідну продукцію, всі ви­трати за місяць розподіляються на кількість виробленої продукції або послуг у відповідних одиницях виміру (1 кВт-год. електро­енергії, 1 Гкал тепла, 1 т пару, 1000 м³ води, 1 т перевезень, 1 год. роботи автомобіля тощо) [19, с.464-466].

Складніше організований розподіл витрат у виробництвах, що випускають різнорідну продукцію. На першому етапі тут розпо­діляються непрямі витрати, на другому — оцінюються залишки незавершеного виробництва.

Особливістю допоміжних виробництв є наявність взаємних (зустрічних) послуг. Для спрощення цих складних розрахунків доцільно оцінювати і списувати взаємні та інші послуги за пла­новою або нормативною собівартістю. У деяких випадках допус­кається віднесення послуг за фактичною собівартістю минулого місяця.

Обслуговуючі виробництва та господарства — це виробницт­ва, діяльність яких не пов'язана з виробництвом продукції, вико­нанням робіт, наданням послуг та не відповідає меті створення даного підприємства.

. Продукція обслуговуючих виробництв та господарств, а та­кож виконані ними роботи та послуги можуть споживатись як безпосередньо самим підприємством для власних потреб, так та іншими, сторонніми (зовнішніми), споживачами.

Аналітичний облік витрат обслуговуючих виробництв ведеть­ся в розрізі таких виробництв та господарств:

• житлово-комунальні (утримання гуртожитків, житлових будинків, пралень, лазень, тощо);

• науково-дослідні та конструкторські підрозділи;

• майстерні побутового обслуговування (ательє, перу­карні);

• їдальні та буфети;

• будинки відпочинку, санаторії, профілакторії, спортивні клуби та інші установи оздоровчого та культурно-просвіт­ницького призначення;

• дитячі дошкільні установи.

Оцінювання виробленої продукції за методами калькулювання

Заключним етапом обліку витрат є обчислення собіва­ртості одиниці, продукції (робіт, послуг), тобто складання каль­куляції.

Калькуляція — це обчислення собівартості одиниці продукції (робіт, послуг) за встановленою номенклатурою витрат.

Перелік і склад статей калькулювання виробничої собівартості продукції (робіт, послуг) установлює підприємству самостійно.

Витрати, пов'язані з виробництвом продукції (робіт, послуг), можуть групуватися за такими статтями калькуляції (типовими):

• сировина і матеріали;

• купівельні комплектуючі вироби, на­півфабрикати, роботи і послуги виробничого характеру сторонніх підприємств і організацій;

• паливо та енергія, на технологічні потреби;

• зворотні відходи (вираховуються);

• основна заробі­тна плата;

• додаткова заробітна плата;

• відрахування на соці­альне страхування;

• витрати, пов'язані з підготовкою та осво­єнням виробництва продукції;

• відшкодування зносу спеці­альних інструментів і пристроїв цільового призначення та інші спеціальні витрати;

• витрати на утримання та експлуатацію устаткування;

• загальновиробничі витрати.

Відображення витрат виробництва бухгалтерськими проводкаме проведене у дадатку «М».

Організація обліку витрат залежить передусім від особливостей технології виробництва та характеру продукції, що випускається. Сукупність прийомів обліку виробничих витрат та способів обчислення собівартості одиниці продукції називається методом калькулювання[36, с.312-315].

Витрати виробництва залежно від його типу можуть обліковуватись декількома методами: Позамовним, по передільним та комбінацією цих двох методів.

Позамовний метод обліку витрат на виробництво застосовують в основному на індивідуальних та дрібносерійних виробництвах. Обєктом обліку при використанні цього методу є окреме індивідуальне замовлення, окремий контракт або партія продукції, яка складається з ідентичних зразків що проходять однаковий технологічний процес виготовлення.

Попередільний метод обліку витрат на виробництво використовується у виробництвах, де продукція одержуєтьсся внаслідок послідовної переробки вихідної сировини за окремими стадіями на безперервній основі. Змішаний метод використовується в основному в серійних ав­томатизованих і роботизованих виробництвах, де готова продук­ція має багато загальних та індивідуальних характеристик. На­приклад, одночасний випуск на одній технологічній лінії декількох марок телевізорів, комп'ютерів, автомобілів та іншої продукції. При цьому облік витрат на виробництво будь-яких окремих ідентичних деталей (наприклад, корпусів до телевізорів) можна вести, використовуючи позамовний метод, а облік витрат на технологічній лінії (збирання або конвеєр), де із сировини одержується готовий продукт — попередільний.

Правильний вибір методів обліку витрат визначається особли­востями технологічних процесів, що використовуються на виро­бництві і залежить від керівництва і бухгалтерів самого підпри­ємства.

При виборі позамовного методу обліку витрат на виробництво повинна виконуватись одна з таких умов:

• кожний зразок або партія ідентичних зразків готової продукції легко відокремлю­ються від інших зразків або інших партій зразків готової продук­ції;

• кожний зразок або партія ідентичних зразків готової про­дукції виконується за технічним замовленням або безпосередньо за завданням замовника;

• випускається відносно невелика кіль­кість продукції; 4) виготовлення кожного зразка партії ідентич­них зразків готової продукції потребує значних витрат.

Основним моментом при використанні позамовного методу обліку витрат на виробництво є необхідність точного обліку і ві­докремлення витрат за яким-небудь одним замовленням (робо­тою) від витрат за іншими замовленнями (роботами) [8, с.259-264].

У випадку, коли витрати виробництва не можуть бути повніс­тю віднесені до окремого замовлення (роботи) або до декількох з них, тобто облік ведеться тільки по виробництву в цілому, а не за окремими замовленнями — застосовується попередільний метод або комбінація позамовного і попередільного методів.

Для обчислення собівартості продукції при попередільному методі вартість усіх виробничих витрат (прямих та непрямих), які були здійснені на підприємстві протягом одного звітного пері­оду, ділиться на загальну кількість зразків готової продукції, ви­готовлених протягом цього звітного періоду.

Попередільний метод має два варіанти: однопередільний (прос­тий) та багатопередільний.

При застосуванні однопередільного методу технологічний процес не поділяється на окремі етапи, а від першої до останньої операції становить одне ціле, наприклад, хлібовипікання тощо.

Багатопередільний метод використовується у випадку, коли технологічний процес поділяється на декілька технологічних фаз (переділів). При цьому наприкінці кожного переділу одержують напівфабрикат, собівартість якого калькулюється