- •Розділ 1 теоретичні основи обліку витрат виробництва та калькулювання собівартості виготовленої продукції
- •Економічна суть витрат виробництва
- •1.2. Калькулювання фактичної виробничої собівартості продукції
- •1.3. Огляд літературних джерел та нормативної бази з обліку витрат виробництва та калькулювання собівартості виготовленої продукції.
- •1.4. Формування облікової політики підприємства
- •Розділ іі. Стан обліку витрат виробництва та методи калькулювання собівартості виготовленої продукції на тов «карпатія-бук»
- •2.1. Фінансово-економічна характеристика діяльності та загальні аспекти організації обліку на тов «карпатія-бук»
- •2.2. Первинний облік витрат виробництва
- •2.3 Синтетичний та аналітичний облік витрат виробництва. Калькулювання собівартості виготовленої продукції
- •2.4. Порядок відображення витрат виробництва в регістрах та звітності на тов «карпатія-бук»
- •Розділ ііі. Вдосконалення обліку витрат виробництва та калькулювання собівартості виготовленої продукції
- •3.1. Вдосконалення синтетичного та аналітичного обліку витрат та процесу калькулювання
- •3.2 Порівняльний аналіз вітчизняного обліку витрат виробництва та калькулювання собівартості виготовленої продукції з іншими країнами світу
- •3.3. Облік витрат виробництва та калькулювання собівартості виготовленої продукції в умовах комп’ютерної обробки даних.
- •Висновки
- •Список використаних джерел
2.3 Синтетичний та аналітичний облік витрат виробництва. Калькулювання собівартості виготовленої продукції
Аналітичний облік за рахунком 23 «Виробництво» ведеться за видами виробництв, за статтями витрат і видами або групами продукції, що виробляється. На великих виробництвах аналітичний облік витрат може вестися за підрозділами підприємства та центрами витрат і відповідальності. Основними виробничими підрозділами промислового підприємства є цехи або самостійні ділянки.
Цехом називається відокремлена в адміністративно-господарському розумінні виробнича частина підприємства, яка складається з декількох ділянок, що спеціалізуються на випуску певної продукції (заготовок, деталей, вузлів, виробів) або на виконанні однорідних технологічних процесів.
Відповідно до технологічних процесів виробництва цехи розрізняють за їх функціональними ознаками.
Основні, де здійснюється основний виробничий процес із випуску продукції, що поділяється на три стадії - заготівельну, обробну та збирально-оздоблювальну. До основних цехів відносяться цехи, що виготовляють продукцію, яка за своїм призначенням не відрізняється від тієї, на якій спеціалізується підприємство, але з такого ж основного матеріалу (не з його відходів), та цехи, які випускають напівфабрикати (наприклад, цех нормалей — гвинтів, шайб, гайок тощо).
Допоміжні цехи, які не беруть безпосередньої участі у виготовленні продукції, але забезпечують безперебійність виробничого процесу в основних цехах: інструментальний, модельний, ремонтно-механічний тощо. Обслуговуючі, які сприяють нормальній роботі основних та допоміжних цехів[4, с.79-87].
Побічні, які займаються переробленням відходів основного виробництва та виготовленням товарів широкого вжитку. Побічне виробництво може бути організоване як самостійна галузь роботи підприємства, яка виконує частину його основної виробничої програми (наприклад, виготовлення паркету з відходів та обрізків деревини).
Експериментальні, які призначені для виготовлення дослідних зразків виробів та виконання експериментальних робіт.
Виробнича структура цеху — це сукупність його ділянок, допоміжних і обслуговуючих ланок, форма їх зв'язків, характер спеціалізації та кооперування для спільного процесу виготовлення продукції.
Ділянка являє собою первинний виробничий підрозділ промислового підприємства. Ділянки можуть входити до складу цехів або бути самостійними структурними підрозділами. Підприємства, що мають безцехову структуру, складаються тільки з їх самостійних ділянок.
Залежно від масштабів виробництва та характеру спеціалізації ділянка може мати різні назви: майстерня — це велика та слабо-спеціалізована ділянка; відділ цеху — це велика ділянка або декілька функціонально пов'язаних ділянок (у поточному виробництві вузькоспеціалізована ділянка називається лінією, в серійному — конвеєром) [19, с.34-41].
Допоміжні виробництва — це сукупність цехів та інших підрозділів підприємства, зайнятих обслуговуванням основного виробництва, виконанням робіт для нього і наданням йому послуг.
Допоміжними вважаються виробництва, які забезпечують інші підрозділи свого підприємства різними видами енергії (електроенергією, парою, газом), транспортними послугами, виконують ремонт основних засобів, виготовляють інструменти, штампи, запасні частини, будівельні матеріали, деталі, конструкції тощо. Деяка частина продукції, робіт або послуг допоміжних виробництв може бути реалізована стороннім споживачам (підприємствам, організаціям, установам, фізичним особам).
Аналітичний облік витрат допоміжних виробництв ведеться в розрізі таких видів виробництв:
інструментальні (виготовлення інструментів, пристроїв, штампів, моделей, запасних частин, виробництво будівельних конструкцій і деталей);
ремонтні (ремонт механічного і електричного обладнання, транспортних засобів, будівель і споруд);
енергосилові (забезпечення різними видами електро- і теп-лоенергії, стислим повітрям, киснем, водою);
транспортні (залізничний, водний і автомобільний транспорт тощо).
Виходячи з потреб основного виробництва, встановлених норм і технічних нормативів споживання послуг, усім підрозділам допоміжних виробництв керівництвом підприємства встановлюються завдання (нормативи, замовлення) щодо виробництва виробів, робіт і послуг, щодо собівартості та, відповідно, планово-розрахункова вартість одиниці виробів або послуг та інші госпрозрахункові показники. Ці показники необхідні для внутрішньовиробничого госпрозрахунку, а на великих підприємствах — для розрахунків між підрозділами основного і допоміжного виробництв за надані послуги та оприбуткування виготовлених інструментів і матеріалів. Для ефективного контролю за обсягом послуг допоміжних виробництв у цехах основного виробництва встановлюються лічильники, вимірювальні пристрої, деталізуються нормативи і норми для забезпечення контролю за споживанням послуг допоміжних виробництв. Витрати допоміжних виробництв розподіляються пропорційно кількості послуг, що споживаються.
У виробництвах, які випускають однорідну продукцію, всі витрати за місяць розподіляються на кількість виробленої продукції або послуг у відповідних одиницях виміру (1 кВт-год. електроенергії, 1 Гкал тепла, 1 т пару, 1000 м3 води, 1 т перевезень, 1 год. роботи автомобіля тощо) [19, с.464-466].
Складніше організований розподіл витрат у виробництвах, що випускають різнорідну продукцію. На першому етапі тут розподіляються непрямі витрати, на другому — оцінюються залишки незавершеного виробництва.
Особливістю допоміжних виробництв є наявність взаємних (зустрічних) послуг. Для спрощення цих складних розрахунків доцільно оцінювати і списувати взаємні та інші послуги за плановою або нормативною собівартістю. У деяких випадках допускається віднесення послуг за фактичною собівартістю минулого місяця.
Обслуговуючі виробництва та господарства — це виробництва, діяльність яких не пов'язана з виробництвом продукції, виконанням робіт, наданням послуг та не відповідає меті створення даного підприємства.
. Продукція обслуговуючих виробництв та господарств, а також виконані ними роботи та послуги можуть споживатись як безпосередньо самим підприємством для власних потреб, так та іншими, сторонніми (зовнішніми), споживачами.
Аналітичний облік витрат обслуговуючих виробництв ведеться в розрізі таких виробництв та господарств:
житлово-комунальні (утримання гуртожитків, житлових будинків, пралень, лазень, тощо);
науково-дослідні та конструкторські підрозділи;
майстерні побутового обслуговування (ательє, перукарні);
їдальні та буфети;
будинки відпочинку, санаторії, профілакторії, спортивні клуби та інші установи оздоровчого та культурно-просвітницького призначення;
дитячі дошкільні установи.
Оцінювання виробленої продукції за методами калькулювання
Заключним етапом обліку витрат є обчислення собівартості одиниці, продукції (робіт, послуг), тобто складання калькуляції.
Калькуляція — це обчислення собівартості одиниці продукції (робіт, послуг) за встановленою номенклатурою витрат.
Перелік і склад статей калькулювання виробничої собівартості продукції (робіт, послуг) установлює підприємству самостійно.
Витрати, пов'язані з виробництвом продукції (робіт, послуг), можуть групуватися за такими статтями калькуляції (типовими):
сировина і матеріали;
купівельні комплектуючі вироби, напівфабрикати, роботи і послуги виробничого характеру сторонніх підприємств і організацій;
паливо та енергія, на технологічні потреби;
зворотні відходи (вираховуються);
основна заробітна плата;
додаткова заробітна плата;
відрахування на соціальне страхування;
витрати, пов'язані з підготовкою та освоєнням виробництва продукції;
відшкодування зносу спеціальних інструментів і пристроїв цільового призначення та інші спеціальні витрати;
витрати на утримання та експлуатацію устаткування;
загальновиробничі витрати.
Відображення витрат виробництва бухгалтерськими проводкаме проведене у дадатку «М».
Організація обліку витрат залежить передусім від особливостей технології виробництва та характеру продукції, що випускається. Сукупність прийомів обліку виробничих витрат та способів обчислення собівартості одиниці продукції називається методом калькулювання[36, с.312-315].
Витрати виробництва залежно від його типу можуть обліковуватись декількома методами: Позамовним, по передільним та комбінацією цих двох методів.
Позамовний метод обліку витрат на виробництво застосовують в основному на індивідуальних та дрібносерійних виробництвах. Обєктом обліку при використанні цього методу є окреме індивідуальне замовлення, окремий контракт або партія продукції, яка складається з ідентичних зразків що проходять однаковий технологічний процес виготовлення.
Попередільний метод обліку витрат на виробництво використовується у виробництвах, де продукція одержуєтьсся внаслідок послідовної переробки вихідної сировини за окремими стадіями на безперервній основі. Змішаний метод використовується в основному в серійних автоматизованих і роботизованих виробництвах, де готова продукція має багато загальних та індивідуальних характеристик. Наприклад, одночасний випуск на одній технологічній лінії декількох марок телевізорів, комп'ютерів, автомобілів та іншої продукції. При цьому облік витрат на виробництво будь-яких окремих ідентичних деталей (наприклад, корпусів до телевізорів) можна вести, використовуючи позамовний метод, а облік витрат на технологічній лінії (збирання або конвеєр), де із сировини одержується готовий продукт — попередільний.
Правильний вибір методів обліку витрат визначається особливостями технологічних процесів, що використовуються на виробництві і залежить від керівництва і бухгалтерів самого підприємства.
При виборі позамовного методу обліку витрат на виробництво повинна виконуватись одна з таких умов:
кожний зразок або партія ідентичних зразків готової продукції легко відокремлюються від інших зразків або інших партій зразків готової продукції;
кожний зразок або партія ідентичних зразків готової продукції виконується за технічним замовленням або безпосередньо за завданням замовника;
випускається відносно невелика кількість продукції; 4) виготовлення кожного зразка партії ідентичних зразків готової продукції потребує значних витрат.
Основним моментом при використанні позамовного методу обліку витрат на виробництво є необхідність точного обліку і відокремлення витрат за яким-небудь одним замовленням (роботою) від витрат за іншими замовленнями (роботами) [8, с.259-264].
У випадку, коли витрати виробництва не можуть бути повністю віднесені до окремого замовлення (роботи) або до декількох з них, тобто облік ведеться тільки по виробництву в цілому, а не за окремими замовленнями — застосовується попередільний метод або комбінація позамовного і попередільного методів.
Для обчислення собівартості продукції при попередільному методі вартість усіх виробничих витрат (прямих та непрямих), які були здійснені на підприємстві протягом одного звітного періоду, ділиться на загальну кількість зразків готової продукції, виготовлених протягом цього звітного періоду.
Попередільний метод має два варіанти: однопередільний (простий) та багатопередільний.
При застосуванні однопередільного методу технологічний процес не поділяється на окремі етапи, а від першої до останньої операції становить одне ціле, наприклад, хлібовипікання тощо.
Багатопередільний метод використовується у випадку, коли технологічний процес поділяється на декілька технологічних фаз (переділів). При цьому наприкінці кожного переділу одержують напівфабрикат, собівартість якого калькулюється