Добавил:
Upload Опубликованный материал нарушает ваши авторские права? Сообщите нам.
Вуз: Предмет: Файл:
ІЕ та ЕД / Ekzamen_dumka.doc
Скачиваний:
38
Добавлен:
23.02.2016
Размер:
1.1 Mб
Скачать

75.Ф.Прокопович, г. Гребінка..

Феофан Прокопович (1677—1736) — видатний політичний, громадський і церковний діяч, учений, поет. Народився у Києві в родині купця. Його справжнє ім’я Єлісей (Єлеазар) Церейський. Осиротівши в три роки, був узятий під опіку свого дядька по матері Феофана Прокоповича, ректора Києво-Могилянської академії, який віддав його до трирічної початкової школи, а потім в академію.Закінчивши філософський клас і не прослухавши наступного курсу, богослов’я, він їде за кордон, аби поглибити свої знання. Щоб мати можливість навчатися у західноєвропейських навчальних закладах, змушений був стати греко-католиком, прийнявши ім’я Самійла. Деякий час він працює в одній із шкіл, за одними даними Львова, за іншими Володимира-Волинського, де читає поетику і риторику. Через два роки — вирушає до Рима, де стає студентом колегії Св. Афанасія, яка готувала проповідників для слов’янських народів. У матрикулі колегії він записаний під ім’ям Самійла Церейського. Його охарактеризовано як студента-філософа «великих здібностей та найвищого успіху».У жовтні 1701 р., не закінчивши навчання, він таємно покидає Рим і пішки йде в Україну, відвідуючи по дорозі університети Лейпцига, Галле. 1702 р. він досяг Почаєва, де знову став православним. 1704 р. повернувся до Києва, вступив до Київського братства, був пострижений у ченці, прийнявши в честь дядька ім’я Феофана Прокоповича. З 1705 р. викладає у Києво-Могилянській академії риторику, піїтику, арифметику, геометрію, філософію. У 1711—1716 рр. — ректор Академії.З 1716 р. починається другий період життя Ф. Прокоповича — петербурзький, коли він за викликом Петра І виїхав до Москви, а потім до Петербурга, де став радником царя у проведенні реформ у сфері економіки, освіти й церкви. Якщо у перший період життя він виступає переважно як учений, філософ, автор багатьох наукових праць, промов, проповідей, то у другому він більше — політик, церковний діяч. Але головне те, що Ф. Прокопович готував ґрунт майже для всіх реформ Петра І і був їх безпосереднім учасником.

Логічно й теоретично ці періоди життя вченого об’єднувала його світоглядна позиція. Як професор Києво-Могилянської академії він послідовно відстоює й пропагує принципи й ідеї філософів Нового часу, намагається звільнити філософію від схоластичних канонів, наблизити її до точних наук. Ці наукові засади, його вчення про людину, державу, церкву, про співвідношення світської і церковної влади лягли в основу теоретичного обґрунтування реформ Петра І. Учений основою суспільного поступу визнає освіту, розвиток науки, техніки, ремесла, мистецтв.

Ф. Прокопович — перш за все філософ. Економічна наука ще не виділилась на той час із системи знань. Саме тому її визначення Ф. Прокоповичем, як і аналіз економічних поглядів ученого, в цілому, становить величезний інтерес.Перш за все важливим є розуміння і трактування Ф. Прокоповичем науки. В «Логіці» він поділяє знання на науку і мистецтво. «...Наукою, — пише він, — називаються не лише такі створені самим інтелектом знання, але й той навик, який схиляє податливий інтелект до створення цих знань». «...Метою науки, — продовжує вчений, — є пізнання, або дія» [33, т. ІІ, c. 37]. Становить інтерес розуміння Ф. Прокоповичем етики як науки. За його словами, вона одержала назву від речей, якими займається, а саме від звичаїв. Звичаї — це людські дії, закріплені звичкою. Те ж стосується і навиків, які походять від повторних дій. Звідси він доходить висновку, «що етика — це наука про звичаї, які є її матерією» [33, т. ІІ, c. 505]. Проаналізувавши засади, що роблять етику наукою, вчений визначає обов’язок етики — «навчати правил доброї поведінки, а не добре поводитись», встановлювати закони. Саме тому етика є працюючою наукою. Мета етики полягає у щасті та блаженстві.

Етика, за Ф. Прокоповичем, «поділяється трояко: на монастику, економіку й політику. Монастика — це етика, котра вчить про звичаї взагалі, а економіка вчить про ті самі звичаї, залежно від того, як вони застосовуються батьком чи управителем одного господарства. Політика також вчить про ті самі звичаї, як вони використовуються управителем держави, провінції, республіки, царства, імперії, що є ніби якимось великим домом» [33, т. ІІ, c. 506].

Ця думка цікава і досить важлива щодо характеристики економічних поглядів Ф. Прокоповича. Варто згадати і зіставити їх з тими поглядами, що вже усталились на той час у світовій економічній думці. Так, у Ксенофонта (бл. 430—355 рр. до н. е.) йдеться про «економію», тобто науку про закони ведення домашнього господарства, а в А. Монкретьєна (1575—1621) — про «політичну економію» — закони державного управління господарством.

Ф. Прокопович чітко розрізняє ці дві сторони. Він наголошує, що «економіка й політика відрізняються лише своєю сферою», рівнем. Але разом з тим він підкреслює, що велике господарство підлягає іншим правилам управління. Що ж до монастики, то вона у Ф. Прокоповича «відрізняється від економіки й політики не як вид від виду, а як рід від роду, бо вона є ніби їх фундаментом і засадою» [33, т. ІІ, c. 506]. Монастика аналізує не конкретні явища чи конкретну людину, а людину взагалі без відношення до сім’ї, царства. Отже, йдеться, про загальні закони розвитку одного господарства чи держави. Таким чином, можна зробити висновок, що вчений чітко розрізняє два види господарської діяльності — індивідуально-родинний і державний, які підпорядковуються принципам управління. Виділяє він також і той рівень, якому підпорядковуються і економіка, і політика, їх «фундамент і засаду» — монастику. Якщо перші види господарської діяльності та їх теоретичне обґрунтування знайшли відображення в економічній літературі, то третій рівень, який Ф. Прокопович називає монастикою, на той час — нова постановка питання. Монастика у нього теоретично забезпечує поєднання цих двох рівнів. Її можна зіставити з космополітичною теорією класичної школи, з її абстрактним методом дослідження.

Своєрідним є розуміння Ф. Прокоповичем сутності людської діяльності. Розгляд монастики, економіки й політики як складових етики свідчить про етичний підхід, етичний принцип аналізу такої діяльності. Вчений ставить питання про «мету людських дій», з’ясувавши спершу їх причини й спрямування. Серед причин він називає зокрема матеріальні й спонукальні. Щодо мети дій, то такою він називає щастя. Правильним, наголошує автор, є твердження, що всі діють, маючи якусь мету, але мету, що відповідна собі. Кожна мета має значення добра, тому що коли людина щось робить, то вона бажає чогось, заради чого це робить. Отже, підкреслює Ф. Прокопович, метою є те бажане, тому що для нього людина визначає свою дію, а воно є добром, бо є бажаним. Сама мета поділяється ним на кінцеву й не кінцеву. «Кінцевою є та, для якої призначається все, що робиться; не кінцева — це та, яка сама підпорядкована кінцевій» [33, т. ІІ, c. 513]. Що ж до кінцевої мети, то вона є найвищим бажаним, найвищим добром, «його називають і найвищим щастям». Висновок, який робить вчений, полягає в тому, що «досягнення того, чого найбільше бажаєш, є найвищим щастям». Таким чином, за Ф. Прокоповичем, людина, маючи бажання, діє для досягнення кінцевої мети, для здійснення бажання, через не кінцеву мету. А оскільки людською поведінкою керує етика, то її найпершим обов’язком «є досліджувати й навчати, в чому полягає найвище добро або найвище щастя» [33, т. ІІ, c. 513—514]. Отже, можна дійти висновку, що Ф. Прокопович людську діяльність розглядає крізь призму морально-етичних принципів, формуючи основи тих теоретичних засад, які згодом будуть сформовані представниками німецької історичної школи та інституціоналізму.

Економічні погляди Ф. Прокоповича знайшли відображення в багатьох його творах, навіть художніх, і листах. Як учитель поетики в Києво-Могилянській Академії він написав знаменитий підручник поетики і трагікомедію «Володимир», яку поставили студенти Академії 14 липня 1705 р. У ній ідеться про навернення Володимира у християнську віру. Присвячено твір гетьману І. Мазепі. У творі Ф. Прокопович розвінчує аскетичні ідеали духовенства, показує лицемірство священиків і монахів, які їх проповідують, висміює їхню обжерливість, пияцтво, розпусту, неуцтво, змальовуючи їх в художніх образах Жеривола, Куроїда і Піяра.У вірші «Похвала Дніпрові» Ф. Прокопович прославляє цю річку і розкриває її народногосподарське значення. Він пише:Добре про річку Дніпро-Борисфен наші предки казали, Що молоком він і медом наповнений, а не водою. Цілий ряд граней, інтересів, уподобань вченого, його світоглядні позиції, як і характер економічного і духовного життя країни, відкриває епістолярна спадщина видатного політичного діяча. Так, у листі до Р. Зборовського (від 1736 р.), на той час ректора Києво-Могилянської академії, який, очевидно, писав про тяжкий економічний стан Братського монастиря, Ф. Прокопович згадує про злидні й скруту, що мали місце в монастирі за часу свого ректорства і повідомляє, що було зроблено для їх усунення.

Він розкриває причини вбогості. «Саме лиш незнання економії! А крім того незнання ще й суперечні та руйнівні вчинки, недбання керівників, ледарство, дрімання, мерзенність» [33, т. ІІ, c. 274]. Ф. Прокопович називає також так званих помічників пограбування — найчастіше сільських старост і пише про їхню причетність до «розкрадання належних громаді прибутків».

Розкривши причини негараздів, учений пропонує й ліки «для вилікування». «Треба, — пише він, — щоб економ був бадьорим, працьовитим, вірним. Необхідно всіляко розбуркувати дрімотних і тверезити п’яниць, приборкати хапуг як найтихіших негідників, а тих, кого не можна приборкати, позбавляти чину й на страту передавати світському судові. Тоді буде належний у всьому догляд ... будуть нарешті запроваджені книги прибутків і витрат» [33, т. ІІІ, c. 276]. Як бачимо, у справі вирішення суспільно-економічних проблем Ф. Прокопович поєднує моральні засади, економічні й адміністративно-правові.

Ф. Прокопович, як і видатні діячі Відродження, жив у гущині інтересів свого часу. Він активно співпрацював з Петром І у справі проведення реформ, особливо схвалюючи й підтримуючи реорганізацію державного й церковного управління, розвиток освіти, інженерної й архітектурної справи, промисловості. У політичних поглядах учений стояв на позиціях просвіченого абсолютизму, обстоював ідеї просвітництва. Саме з цих позицій він критикує верховенство влади бояр і церкви в державі, духовну культуру феодального суспільства, побут. Що ж до суспільно-економічних проблем, то їх аналізує з гуманно-ліберальних позицій. У цілому Ф. Прокопович виступає як прогресивний мислитель, який всі сили спрямовує на критику і поборення всього старого, відсталого.

Григорій Іванович Грабянка (?—1738) — гадяцький полковник, який більшу частину життя провів у військових походах і загинув у кримському поході 1738 р. Він навчався у Києво-Могилянській колегії, знав кілька мов — польську, латинську, німецьку. Дослідники характеризують його як особистість непересічну, наділену немалою часткою громадянської мужності, як одного з найбільш послідовних і безкорисливих захисників автономії України.

Літопис Грабянка написав у Гадячі 1710 р. У передмові він визначає мету свого твору та з’ясовує причини, що спонукали його взятись за перо. Він пише про «славетні звершення» козацькі. «...і щоб звершення ці не пішли в забуття, я замислив оцю історію написати на незабудь нащадкам» [23, c. 11—12]. Він пише, що керується не корисливим прагненням до слави, а загальною користю. Літопис написаний на значному документальному матеріалі, багато якого не збереглось.За змістом літопис можна поділити на три частини. У першій частині йдеться про історію козацтва, від його початків до Визвольної війни. Висвітлюючи це питання, він полемізує з іноземними і, зокрема, польськими хроністами. З’ясовуючи походження самого слова «козак», Грабянка виводить його родовід від скіфів, простежує розвиток стародавньої Русі, її велич і перемоги, а також — поразки, втрату незалежності, що стало поштовхом до створення сили, здатної захистити народ. Такою силою і стало козацтво. Він аналізує організацію і побут козацтва, пише про його героїчну боротьбу з загарбниками, сумує з приводу утисків, яких воно зазнавало за польсько-литовської доби.У другій частині йдеться про Визвольну війну 1648—1654 рр. і Богдана Хмельницького як її центральну постать. Частина відкривається сказанням «повстань на поляків». Автор детально описує битви козацьких військ, керованих Б. Хмельницьким, і разом з тим розкриває різнобічні сторони життя всієї України. Він пише про успішну дипломатичну діяльність Б. Хмельницького, про стосунки з іншими країнами, розповідає, чому Гетьман «пішов у підданство до росіян».Третя частина літопису присвячена подіям, що відбувалися в Україні після смерті Б. Хмельницького. В ній містяться досить докладні сказання, присвячені окремим гетьманам, а з 1664 р. події викладені у формі порічних стислих описів.Основна увага у літопису присвячена висвітленню бойових дій. Разом з тим Грабянка зупиняється й на характеристиці суспільно-економічних питань, що дає можливість з’ясувати його суспільно-економічні погляди як автора літопису і як одного з представників провідних станів тогочасного суспільства — заможного, освіченого козацтва.Значний інтерес становить характеристика літописцем звичаїв і побуту козацтва. Висловлюючи гордість і захоплення козацьким героїзмом, їх мужністю і витривалістю, він пише про їхнє невибагливе, спартанське життя. Козаки звикли «до недоїдання, спраги, спеки та до інших незгод просто неба. За харч їм служило звичайне квашене тісто, яке вони варили нарідко і звали соломахою … а коли траплялося, що їжа випадала з рибою, або, як козаки кажуть, із щербою, то такий наїдок за найкращу трапезу вважали» [23, c. 25]. Описує Грабянка житло козаків, їхній одяг. «Проживають вони в куренях по сто п’ятдесят чоловік, а буває й більше ... кожен має одну або дві одежини». Наголошує автор на тому, що: «Злодійство і підступність поміж ними не водиться...» [23, c. 25]. Звертає увагу літописець і на волелюбність козацтва, яке «зневажало ярмо рабське і рабську покору».Грабянка з болем описує тяжке становище українського народу, поневоленого польською шляхтою. Він пише, що простий люд притісняється поборами і солдатськими постоями. Козаків примушували виконувати різні, не властиві їм, роботи. Над реєстровими козаками понаставляли «полковників, сотників і всю старшину тільки лядської віри» Грабянка аналізує суспільно-економічний стан в Україні, що спричинився до Визвольної війни. Він полемізує з літописцями, які вважали такою причиною Берестейську унію, що породила смути серед православних. Йому більш імпонує погляд польського літописця Веспасіана Коховського, який «засвідчує, як ляхи нестерпно тяжкий глум над людом українським чинили, над храмами божими глумилися, як силою брали у благочестивих маєтності їхні, а самих смертю карали, честі та влади позбавляли, навіть до суду не допускали; як козаків всіляко озлобляли, з усякої скотини і з бджіл десяту частину брали. Якщо ти маєш яку-небудь звірину, то шкіру пану віддай. Якщо ти зловив рибу, то дай визначене на пана. Якщо козак у битвах з татарином коня чи зброю добуде, то теж, хлопе, дай дещицю панові» [23, c. 33]. Таке посилання, в даному випадку на польського літописця, не є випадковим. Адже Грабянка пише: «Хай читач не думає, що я хоч щось додаю від себе, ні — кажу тільки те, про що повідали історики, що підтвердили очевидці, а я тільки зібрав це все і записав» [23, c.12].Не поминув Грабянка і такого болючого для населення питання, як оренди, які то відмінялись, то запроваджувались знов. Він, зокрема, пише: «Того ж року (1678 р. — Л. К.), щоб було чим платити піхоті та кінному війську... гетьман Самойлович по всій Малій Росії увів аренду на горілку» [23, c. 1З болем і сумом пише Грабянка про внутрішні чвари, які точилися, зокрема між наказним гетьманом Переяславським, Ніжинського та Чернігівського полків Я. Сомком і гетьманом І. Брюховецьким. Ці чвари, зазначає літописець, стали справжнім лихом для України, вони спричинилися до загибелі багатьох «невинних людей» [23, c. 129].

Самійло Васильович Величко (1670? — бл. 1728) — канцелярист війська Запорізького. Його Літопис — це, як пишуть дослідники, наймонументальніший твір у давній українській історіографії. В ньому висвітлені події, що охоплюють період 1648—1700 рр. Автор Літопису належить до літописців-учених, який створив наукову працю. Він був, як на той час, високоосвіченою людиною і цілком виправдовував приказку про козаків — «Запорожці дванадцятьма мовами говорити вміли». Дійсно, С. Величко знав польську, німецьку, старослов’янську, латинську мови. Як вихованець Києво-Могилянської академії він вільно оперує образами античної міфології, версифікації (віршоскладання), законами риторики.Все це безумовно позначилось на творі С. Величка. Дослідники його творчості взагалі наголошують, що цю працю можна назвати літописом лише умовно [24, c. 72]. Це — літературно оброблений твір, що ґрунтується на великому джерельному матеріалі. Автор Літопису цитує багато праць, включає в дослідження уривки з праць істориків, про що, зокрема, пише у «передмові до читальника». Саме тут викладена його авторська й громадська позиція як автора Літопису. Він з обуренням пише про вітчизняних літописців і істориків, які мало або взагалі нічого не написали про минулі події, ратні подвиги своїх предків. «...Гідні похвали подвиги наших козако-руських предків, — пише автор, — описали не наші ледачі історики, а чужоземні: грецькі, латинські, німецькі та польські» [25, c. 26]. Саме на їхні праці часто посилається С. Величко. Він цитує польського історика М. Титлевського, польського поета С. Твардовського, посилається на хроніки польських хроністів С. Окольського, О. Гвагніна, М. Кромера, працю німецького юриста та історика С. Пуфендорфа. Відоме йому «Звільнення Єрусалима» Т. Тассо, поеми О. Яскольда-Бучинського та ін. Він посилається на праці українських і російських істориків, використовує козацькі записи, рукописи, які він ретельно збирав.Використовуючи різні джерела, автор створив цільну, монументальну розповідь про тогочасні події. При цьому він сам зазначає, що не застрахований від помилок. Тому «...ласкавий читальнику, — пише С. Величко, — коли що здається тобі в цій моїй праці непевне й неправильне, то, може, воно так і є» [25, c. 29]. Адже йдеться, продовжує він, про події, яким минуло 70 років, козацьких літописів мало, а іноземні дослідники не завжди правильно викладають події. Як би скромно не оцінював автор свою працю, це безумовно видатний твір, який має величезну історичну цінність.Висвітлюючи історичні події від повстання Б. Хмельницького до 1700 року, наводячи численні документальні свідчення тогочасних подій і включаючи у Літопис навіть художні твори, автор здебільшого виступає як неупереджений дослідник. Він не коментує події, а викладає їх. Його світоглядна позиція найбільш чітко проявляється лише коли С. Величко, як «істинний Малої Росії син», пише про нужду й біль України. Літописець виступає виразником інтересів козацтва як стану, котре намагалося відгородитися від селян, «черні» і предстати як шляхта. Проте він не жалує гетьманів, крім хіба Б. Хмельницького, полковників з притаманним їм «себелюбством і владолюбством», які не хотіли «про людське добро дбати» [24, c.43].

С. Величко пише про корумпованість старшини, про її прагнення станового обмеження і збереження своїх майнових привілеїв. Разом з тим він негативно ставиться до посполитих, які хотіли до козацтва примазатися. С. Величко, який палко любив свій народ і рідний край, гнівно засуджує владолюбство і корисливість гетьманської влади, яка, не рахуючись з інтересами народу, розв’язувала міжусобну боротьбу, що вело до кровопролиття. Засуджує автор дії І. Виговського й М. Пушкаря, боротьба між якими мала гегемоністський характер.

Ще не згас вогонь багатокровної і багатоплачевної війни Хмельницького, пише С. Величко, а «...з причини двох людей, нового тоді гетьмана Виговського і полтавського полковника Мартина Пушкаря, запалав і набрав своєї сили до людського розору новий великий вогонь внутрішніх чвар та кровопролиття...» [24, c. 229]. Він розкриває корисливість і владолюбство запорожців І. Брюховецького та П. Суховія, які, дбаючи про власні інтереси, розв’язали кровопролитну війну, поставивши «Україну на крайнє її бідство й розорення» [27, c. 82].

Нещадно таврує С. Величко загарбницьку політику польської шляхти. Посилаючись на працю анонімного автора «Нужда з бідою з Польщі йде», видану близько 1624 р. польською мовою, він пише, що ці сестри — «Нужда з Бідою примандрували на Україну». «Вони, — пише літописець-учений, — споїли пагубними лікерами наш козацько-руський народ, справжній, простодушний і добросердечний, який проте мало роздумує про минулі, теперішні й майбутні речі та події. Він завжди схильний і до внутрішньої незгоди поміж себе, але найбільше, як народ мужній та лицарський, схильний він, подібно до своїх давніх скіфо-слов’янських предків, воювати і кров лити за стародавні свої вольності» [27, с. 7]. Наголошуючи на волелюбності українського народу, автор разом з тим підкреслює, що Мала Росія витерпіла «численні з зусібіч навали ворогів». Протиставляючи свідчення з козацьких літописів про війну Б. Хмельницького з поляками твердженням польського поета С. Твардовського, С. Величко пише, що не злість козаків і Хмельницького сама по собі була причиною початку війни. «...Початком і виною того кількарічного зла й різанини, — читаємо в Літописі, — була їхня (поляків. — Л. К.) високоумна гординя, злість, гнівна озлоба до православних русів та козаків, їхнє прагнення панувати, невситима хіть до накопичення багатства і їхня заздрість на людське добро — вони бо хочуть бачити розумним і добрим лише те, що вклалося і встановилося в їхніх мізківнях» [25, c. 91]. С. Величко пише про пограбування «панами-поляками» українського народу, жорстоке, тиранське ставлення до нього. «Вони, — наголошує автор, — через непогамовну завзятість і ненависть свою до козаків не тільки довели до остаточної руїни малоросійську Україну, але й розруйнували ... й свою Польську державу» [25, c. 92].

Дослідники праці С. Величка відзначають, що у нього, за всієї його великої любові до рідного краю та свого народу, немає антагонізму до інших народів, до кожного з яких він ставиться з шляхетною толеранцією. Це є свідченням гуманізму С. Величка. Відзначають дослідники і його «пошанівне ставлення до всіх монархів: чи то є польський король, чи російський цар, чи турецький султан...», пояснюючи це тогочасною етикою [26, c. 15]. З цим можна погодитись. Але при цьому слід підкреслити, що поряд з такою «толеранцією» ми простежуємо у С. Величка його справжні позиції щодо монархів. Він хоч і критикує Брюховецького, проте прихильно ставиться до планів гетьмана та їх реалізації: «...як то спровадити з Малої Росії воєвод і разом із ними безпошанівних ратних їхніх радників» [27, c.79]. Літописець із жалем пише про те, що «лишилася без помсти» українська земля після турецької навали 1674 р. [27, c. 178]. Проголошуючи ідеї свободи і рівності, С. Величко ідеалом суспільної організації вважає Запорізьку Січ і в ній вбачає зразок Козацької держави.

Палкий патріот своєї вітчизни, який сам називав себе її «істинним сином» та «слугою» він здійснив подвиг, створивши пам’ятку, якій немає рівних у тогочасній нашій культурі.

Козацьке літописання — важливе джерело нашої історії, культури, суспільно-економічної думки. Воно виникло не на порожньому місці. Вся попередня історія в її билинах, піснях, літописах, в полемічній літературі проти католицизму, в працях діячів Києво-Могилянської академії стала міцною підвалиною козацьких літописів.

Не у всіх літописах однакова увага приділяється економічним питанням. У літописі Самовидця економічні проблеми висвітлено більше, у літописах Грабянки, С. Величка їм приділено менше уваги. Проте всі вони дають уявлення про тогочасне суспільне життя, наголошують на тих проблемах, які хвилювали суспільство. Крім того, літописи, прославляючи козацтво і разом з тим викриваючи негативні риси в його буремній діяльності, глибше розкривають його роль, неоціненну роль Запорізької Січі у визволенні українського народу від іноземних загарбників.

Тут вы можете оставить комментарий к выбранному абзацу или сообщить об ошибке.

Оставленные комментарии видны всем.

Соседние файлы в папке ІЕ та ЕД