Сцена дев’ята

    

    Входить Ас­тольфо в той час, ко­ли Кло­тальдо па­дає йо­му до ніг; він стає між ним і Се­хис­мун­до.

    

    Астольфо

    Що це бу­де,

    О прин­це мій шля­хет­ний

    Невже ви мо­же­те цей меч сла­вет­ний

    Вмочити в кров хо­лод­ну

    Верніть до піхов кри­цю бла­го­род­ну.

    

    Сехисмундо

    Я меч омию стро­гий

    В крові не­чесній.

    

    Астольфо

    Він мені у но­ги

    Упав і жде спасіння, -

    Хай мій прихід вам бу­де до миріння.

    

    Сехисмундо

    Скоріш для смерті. Як би не мо­лив ти,

    Я відом­щу за всі ми­нулі крив­ди.

    

    Астольфо

    Знай, я жит­тя своє тут за­хи­щаю,

    Тож са­ну я тво­го не об­ра­жаю.

    

    Астольфо ого­лює шпа­гу, і во­ни б’ються.

    

    Клотальдо

    Ні, це не так!

    

Сцена десята

    

    Входять Ба­силіо, Ест­релья і по­чет.

    

    Басиліо

    Переді мною шпа­ги

    

    Естрелья (убік)

    Астольфо, ах, біда, і всі бідня­ги!

    

    Басиліо

    Що ста­лось тут, про­мов­те

    

    Астольфо

    Нічого вже, сеньйо­ре, бо прий­шов ти.

    (Ховають шпа­ги)

    

    Сехисмундо

    Та ні, сеньйо­ре, до твоєї з’яви

    Старого вбить хотів я для за­ба­ви.

    

    Басиліо

    І ти не мав по­ша­ни

    До си­ви­ни

    

    Клотальдо

    Байдуже, хай пог­ля­не

    Сеньйор, - во­на ж моя.

    

    Сехисмундо

    Не ждіть, ска­жу я,

    Щоб по­ва­жав я си­ви­ну чу­жую.

    (До ко­ро­ля)

    Ще й ця, на те вже схо­же,

    До ніг моїх так са­мо впас­ти мо­же.

    Бо я ще не помс­тив­ся

    За те, що з ме­не страш­но ти глу­мив­ся.

    (Виходить)

    

    Басиліо

    Побачиш ти ясніше,

    Прокинувшися там, де спав раніше, -

    Все, що стряс­лось з то­бою,

    Було, як і цей світ, ли­ше ма­ною.

    

    Король, Кло­тальдо і по­чет ви­хо­дять.

    

Сцена одинадцята

    

    Астольфо

    Як же рідко хи­бить до­ля

    У провіщенні ли­хо­му,

    Бо во­на мінли­ва в добрім

    І та­ка постійна в зло­му!

    О, який би з неї зірний

    Був аст­ро­лог, що, звіщав­ши

    Нам не­щас­тя, не бре­хав би,

    Бо во­ни б збу­ва­лись зав­ше!

    Це по нас із Се­хис­мун­до

    Можна вже, Ест­рельє ми­ла,

    Тут су­дить, бо з на­ми до­ля

    Зле по-різно­му вчи­ни­ла.

    В ньому вба­чи­ла жорс­токість,

    Смерть, пи­хатість із бідою

    І бу­ла в усьому пра­ва,

    Бо все йде са­мо со­бою;

    А мені, який, сеньйо­ро,

    Бачить це сяй­не проміння,

    Від яко­го бляк­не сон­це,

    Небеса зда­ються тінню,

    Провістила до­ля щас­тя,

    Перемоги і уда­чу,

    Разом з ни­ми зло й доб­ро;

    Бо во­на, як нині ба­чу,

    Знов засвідчує при­хильність

    І зне­ва­гу ви­яв­ляє.

    

    Естрелья

    Що зізнан­ня ці прав­диві,

    Я вже сумніву не маю;

    Та во­ни на­ле­жать дамі,

    Чий порт­рет, Ас­тольфо ми­лий,

    Був тоді у вас на гру­дях,

    Коли ви ме­не зустріли;

    Лиш во­на ці комплімен­ти

    Заслуговує по пра­ву.

    Хай во­на за них і пла­тить,

    Бо в лю­бові, ска­жем прав­ду,

    Жодної не гра­ють ролі

    Клятви в по­чутті ве­ликім,

    Ні га­лантність тих, хто слу­жить

    Іншим да­мам і вла­ди­кам.