Добавил:
Upload Опубликованный материал нарушает ваши авторские права? Сообщите нам.
Вуз: Предмет: Файл:

Соціальна педагогіка (підручник)

.pdf
Скачиваний:
465
Добавлен:
23.02.2016
Размер:
1.34 Mб
Скачать

Розділ 2. Теоретичні засади соціальної педагогіки

Творчість є проявом специфічної людської якості, і водночас вона є похідною потребою, яка з’являється в результаті розвитку культури. А результатом творчості є педагогічна культура. Зважаючи на творчу природу педагогічної культури, можна сказати, що культура – це завжди творчість з усіма ознаками творчого акту, вона завжди розрахована на адресата, на діалог, а її засвоєння є особистісне відкриття фахівця, створення світу культури в собі.

Творча природа соціально-виховної діяльності потребує відповідно творчого ставлення спеціаліста до своєї роботи. Самостійність, гнучкість і варіативність мислення, уміння прогнозувати наслідки і результати соціально-педагогічних впливів, готовність до творчої діяльності – все це є показником високого рівня професійної культури соціального працівника. І якщо всі названі вище якості наявні в ситуації професійної взаємодії, то вони також є необхідною умовою

іпоказником наявності професійно-етичної культури. І саме перетворення в життя власних ідей, ідеалів, подолання суперечностей і реальних соціально-педагогічних проблем спонукають до творчості, пошуків нестандартних шляхів і способів вирішення педагогічних завдань.

Зокрема, В. А. Кан-Калик акцентує увагу на тому, що в самій природі педагогічної творчості лежить нерозривна єдність етичних

іпрофесійних початків. Від міри цієї професійної єдності залежить успіх педагогічної творчості.

Усвідомлення і засвоєння етичної природи педагогічної творчості дає змогу спеціалістові управляти власним творчим самопочуттям, а усвідомлення моральної і громадянської значущості діяльності завжди мобілізує його творчий стан завдяки відчуттю відповідальності за конкретну справу, конкретну людину. При цьому слід звернути увагу на те, що процес соціально-педагогічної творчості – це процес вирішення завдань, які постійно постають перед соціальним педагогом. У принципі, всі завдання є творчими, оскільки не існує однакових ситуацій їх вирішення. Хоча в науці розроблена основна методика аналізу і розв’язання завдань: усвідомлення проблеми, яка потребує вирішення; висунення гіпотези в прогнозування; визначення методів взаємодії; спланувати передбачувану взаємодію як спілкування.

Проблема творчості стосовно особистості порушує проблему самореалізації особистості, прояву її внутрішніх сил, що й розкриває особистісний компонент. За поняттям «внутрішні сили» криються

71

Соціальна педагогіка

потреби, здібності, інтереси, соціальний досвід особистості, міра соціальної активності.

Потреби, як і інтереси, ідеали представляють різні аспекти спрямованості особистості, яка виступає мотивацією її діяльності. Так Л. І. Божович розглядає спрямованість як внутрішню позицію особистості щодо соціального оточення, окремих об’єктів, соціального середовища.

Здібності – це індивідуально-психологічні особливості особистості, які є умовою успішного розв’язання визначених завдань, того чи іншого виду діяльності. Вони тісно пов’язані з загальною спрямованістю особистості, з тим, наскільки стійкі нахили людини до того чи іншого виду діяльності. Успіх діяльності соціального педагога залежить переважно від таких здібностей:

правильно оцінювати внутрішній стан іншої людини, співчувати, співпереживати;

«наповнити» людину впевненістю, заспокоїти її, стимулювати її до самовдосконалення;

бути прикладом і зразком для наслідування;

знаходити необхідний стиль спілкування;

здатність до самоосвіти і самовдосконалення тощо.

За умови сформованості здібностей відбуваються структурні

зміни в особистості загалом: в системі відносин, волі і характеру. А певні соціально-педагогічні і загальні здібності є умовою успішної і адекватної реалізації моральних принципів поведінки у професійній взаємодії.

Професійно-етична культура соціального педагога виявляється також у творчій самореалізації моральних переконань та ідеалів відповідно до етичних норм соціально-педагогічної діяльності. А обов'язковою умовою адекватної реалізації професійно-етичної культури є володіння технологією професійної взаємодії та спілкування.

Показником наявності професійно-етичної культури можуть бути певні якості особистості і поведінка, адекватна до вимог професійно-етичного кодексу.

Можна сказати, що професійно-етична культура соціального педагога є своєрідною системою професійно-етичних якостей, які регулюють соціально-педагогічні відносини у професійній взаємодії. Це дозволяє нам використовувати також функціональні компоненти системи професійно-етичної культури соціального педагога:

72

Розділ 2. Теоретичні засади соціальної педагогіки

аксіологічний компонент (професійно-етична культура як процес створення, збереження і засвоєння професійно-етичних цінностей);

регулятивний компонент (професійно-етична культура як система професійно-етичних якостей, які є регулятором соціальнопедагогічних відносин);

нормативний компонент (професійно-етична культура як сукупність професійних норм відносин і стандартів поведінки);

виховний компонент (професійно-етична культура як чинник, який формує моральну культуру учасника професійної взаємодії).

Усвоїй взаємодії структурні і функціональні компоненти утворюють систему професійно-етичної культури соціального педагога. При цьому варто зазначити, що системоутворюючим є ціннісний компонент.

Питання і завдання для самостійної роботи

1.Визначити поняття професійно-етичної культури.

2.У чому полягає специфіка загальної культури і професійноетичної культури.

3.Визначити, що є спільним у структурних і функціональних компонентах професійно-етичної культури?

4.Охарактеризувати ситуацію прояву функціональних компонентів у професійній діяльності соціального педагога (навести приклади).

5.Довести, чому ціннісний компонент є системоутворюючим у структурі професійно-етичної культури (навести приклад).

Література

1.Бурая Г. С. Соціальна робота. – Х.: 1994.

2.Капська А. Й. Соціальна робота: Навч. посіб. – К.: Центр навчальної літератури, 2005.

3.Коваль Л. Г., Звєрєва І. Д., Хлебік С. Р. – Соціальна педагогіка. – К., 1997.

4.Міщик Л. І. Соціальна педагогіка. – З.: ЗДУ, 1999.

5.Мигович І. І. Соціальна робота Вступ до спеціальності. – У.: 1997.

6.Мудрик А. В. Соціальна педагогіка. – М., 1999.

73

Соціальна педагогіка

7.Основи соціальної роботи: / Під ред. П. Д. Павленок. – М.: Academia, 1997.

8.Платонова С. П. Социальная педагогика. – С.-П., 1998.

9.Сидоров В. М. Введение в социальную работу. Аннотация категориального апарата социальной работы. – Д. 1997.

10.Соціальна робота. / За ред. А. Й. Капської. – К.: ІЗМН, 1998.

11.Социальная работа. / Под. ред. В. И. Курбатова. – Ростов на Дону: Денис, 1999.

12.Фирсов В. М. Введение в теоретические основы социальной работы. – М.: ВЛАДОС, 1997.

§ 4. Комунікативні особливості діяльності соціального педагога

Серед численних функцій, які виконує соціальний педагог (працівник) наявна комунікативна функція, яка реалізується завдяки наявності у фахівця відповідних умінь і навичок.

Зважаючи на особливість діяльності спеціалістів соціальновиховної сфери, комунікацію можна розглядати як процес передавання інформаційного, емоційного чи інтелектуального змісту. В

діяльності соціального педагога комунікація набула особливого значення. Її розвиток визначає міра розвитку потреб цієї сфери.

Причинами, які стимулювали розвиток комунікації у соціальновиховній сфері, можуть бути: по-перше, клієнти соціально-виховної сфери потребують інформацію з офіційних джерел (соціальних служб для молоді, бірж працевлаштування, консультативних центрів тощо) та безпосередньо в умовах прямого спілкування в межах певної організації; по-друге, комунікація із засобів передавання інформації перетворилась в особливий інструмент управління життєдіяльністю клієнта.

Комунікація за своєю моделлю нагадує двосторонній потік інформації. У цій моделі оцінюються якості передавання інформації, її повнота, зміст, форма. Це дозволяє не лише оперативно і правильно сформувати уявлення про відповідну проблему, але й вибрати партнерів, розробити педагогічну стратегію і тактику, визначити і адекватні методи, і засоби реалізації конкретних цілей. При цьому обмін інформацією стає не просто двостороннім потоком, а багаторівневим процесом. Цей процес ілюструє представлена схема.

74

Розділ 2. Теоретичні засади соціальної педагогіки

Соціальні

служби

Інформатори

Можливі клієнти

Соціальні

 

Система (соціум)

працівники

Соціально-

життєдіяльності

 

клієнтів

 

виховні інститути

 

 

Вступаючи в багатоканальний зв’язок, будь-який суб’єкт комунікації перебуває в режимі отримання інформації від багатьох партнерів і передаванні її цим партнерам.

Тому ефективність комунікації залежить уже не лише від її якості, своєчасності, повноти, але й від того, наскільки багатогранною вона є. Водночас другою вимогою щодо ефективності комункацї є зрозумілість інформації. Одним із оптимальних способів зробити певну інформацію сприйнятливою – це перевести її на певний рівень доступності. Будь-хто із фахівців зацікавлений в тому, щоб його інформація була зрозумілою клієнтам.

Ефективність комунікації підвищується завдяки наданню максимально детальної інформації. “Детальність” у такому випадку розглядається як конкретність, глибинність, а не як зайва деталізація. Остання може викликати навіть певні труднощі у ході комунікації. Отже, кожен клієнт потребує свого рівня деталізації. І це також комунікативна стратегія і критерій ефективності комунікації.

Комунікативний процес можна розглядати як взаємодію типу “Я – Я”, “Я – Ми” і “Ми – Ми”.

Суб’єктами комунікативного процесу можуть бути індивіди (чи групи індивідів), які беруть участь у взаємопогодженому процесі обміну інформацією. Умовно їх можна представити як С1 і С2:

С1 С2 Така схема, безперечно, не дозволяє уявити домінуючу спрямо-

ваність комунікативного процесу. В ній не видно, хто надає інформацію і хто нею користується, На нашу думку, уточнення цієї схеми може допомогти чіткіше уявляти комунікативний процес.

75

Соціальна педагогіка

К Р Така структура комунікативного процесу уже чітко показує його

спрямованість. І не лише спрямованість, а й характер дії суб’єктів цього процесу.

Комунікатор відправляє інформацію, а реципієнт одержує її і демонструє відповідну реакцію, яка спрямовується на комунікатора. Назви суб’єктів можуть змінюватися залежно від особливостей комунікативного процесу.

Якщо комунікація виступає процесом передавання навичок, умінь, знань, інформації, то природньо, що домінуючим в ньому буде доказовий, ілюстративний, аргументуючий аспект. За таких обставин комунікатора можна сприймати як аргументатора, а реципієнта – як адресата. Процес комунікації, пов’язаний з передаванням інформації від аргументатора до адресата, буде, наприклад, навчанням, лекцією, семінаром, оглядом, настановою.

Якщо ж процес комунікації має конфліктний характер і реалізується в конфронтації й протиборстві, то комунікатор і реципієнт перетворюються в опонента і пропонента. Такий процес обміну повідомленнями характеризується тим, що у відповідь на кожне повідомлення пропонента, на його тезу чи аргумент опонент висуває свою контртезу чи контраргумент. Такий характер комунікації найчастіше проявляється у спірці, полеміці. Цей вид комунікації часто супроводжується неузгодженістю мотивів, засобів і результатів.

На відміну від цього можлива конфліктна модель комунікації, яка від суперечностей у мотивах веде до погодженості в результатах, відповідно використовуючи для цього безконфліктні засоби. Прикладом узгодження результатів може бути дискусія. Суб’єкти комунікативного процесу в такому випадку є партнерами, прагнуть знайти взаємоприйнятливий вихід із конфліктної ситуації.

Усі згадані вище процеси є комунікативними, але характер, цілі, результати і мотиви поведінки потребують різної рольової участі, диктують різні сюжети комунікативної взаємодії.

Як ми зазначали, термін “комунікація” багатозначний. Він може означати: перше – це шлях повідомлення (повітряні чи водні комунікації), друге – це форма зв'язку (радіо, телеграф, супутник тощо), третє – це процес повідомлення інформації за допомогою різних технічних засобів (кіно, радіо, друк, телебачення тощо) і четверте – це акт спілкування, зв'язок між двома чи більше індивідами, передавання інформації одним суб’єктом іншому. Це словарне визначення

76

Розділ 2. Теоретичні засади соціальної педагогіки

терміну свідчить, що найбільш близьким за значенням є останній варіант.

Отже, комунікація – це не спілкування у всій його комплексності і багатогранності, а лише акт спілкування людей. А це визначає певні грані комунікації: а) координація прийому і передавання інформації; б) узгодженість цінностей, оцінок і процесів розуміння; в) організація процесу зв'язку між індивідами. При цьому комунікація як “акт спілкування“ має свої особливості:

-цей процес передавання інформації від одного суб'єкта іншому;

-це процес має завжди ціль;

-контекстом комунікації є вся система цілей і результатів. Визначаючи характер комунікації, соціальний педагог має вра-

ховувати, яким типом спілкування можна скористатися в тій чи іншій ситуації: індивідуально-особистісним (“Я – Я”), індивідуальноколективним (“Я – Ми”), колективно-суспільним (“Ми – Ми”). А кожному із цих типів притаманні свої особливості: лексика, цілі і завдання, глибина і багатомірність.

Предмет спілкування завжди обумовлює змістовий характер людської взаємодії. І залежно від того, що виступає предметом спілкування, його змістом, змінюються, розширюються різновиди спілкування: побутове і ділове, спеціально-професійне, загальнонаукове, соціально-політичне, соціально-педагогічне, інформаційнокомунікативне та ін. Щоб можна було використовувати у професійній комунікативній діяльності різні види спілкування, кожен соціальний педагог (працівник) має знати основні вимоги до його комунікативної діяльності.

Виходячи з того, що соціальний педагог повинен уміти вислухати, “почути”, зрозуміти і роз’яснити, довести, відповісти, переконати, створити позитивну емоційну атмосферу для довіри чи ділового настрою, знайти підхід до клієнта, то кожен із них має володіти відповідними професійними якостями – знаннями та уміннями, які загалом можна віднести до “комунікативної професіограми” соціального педагога:

-знати професійний мовленнєвий етикет і володіти ним;

-уміти формулювати цілі і завдання професійного (ділового) спілкування;

-уміти ставити запитання і професійно на них відповідати;

-володіти навичками ділового спілкування і вміти управляти ним залежно від визначених цілей;

77

Соціальна педагогіка

-вміти аналізувати конфліктні й кризові ситуації і робити з них адекватні висновки;

-вміти доводити, аргументувати, спростовувати, переконувати, досягаючи водночас узгодженості і компромісу;

-вміти вести бесіду, полеміку, дискусію, спірку, співбесіду, ділову розмову, диспут, круглий стіл, переговори тощо, спрямовуючи їх на вирішення спрогнозованого, позитивного і вмотивованого результату;

-володіти технікою і логікою мовлення;

-володіти відповідними мовленнєвими структурами і лексичними одиницями, що впливають на емоційно-експресивний стан клієнта;

-вміти говорити лише тоді, коли є «що» сказати співбесіднику (клієнту).

Комунікативні засоби спілкування надзвичайно багаті і мають

різноманітні механізми впливу. Зокрема відомий французький дослідник проблеми спілкування Поль Сопер вичленив дві групи таких механізмів впливу:

I.Мовленнєві (вербальні) – лексика, стилістика, граматика, семантика, правильність, стиль.

II.Невербальні – оптокінетичні (міміка, жести, пози, методика), паралінгвістичні (тембр, інтонація, тональність), екстралінгвістичність (паузи, теми мовлення, сміх, покашлювання тощо), проксемічні (просторовість), предметно-контактні (дотик до рук, поглажування, обнімання тощо).

А основними механізмами впливу можна назвати:

-Зараження” – підсвідомий емоційний відгук у взаємодії з іншими людьми на підставі співпереживання з ними. Переважно має невербальний характер.

-Навіювання – цільове свідоме “зараження” однією людиною інших мотивацій тих чи інших дій, змістом чи емоціями переважно за допомогою мовленнєвого впливу на основі некритичного сприйняття інформації. До речі, чимало вчених доводять, що навіювання часто обумовлюється місцем і роллю суб’єкта впливу в групі чи мікрогрупі. Це залежить від кількості членів групи, від статусу індивіда в групі, однозначності оцінок в групі, публічності оцінювання в групі, страху відрізнятися від групи, від віку, і статі індивіда.

-Переконання – це усвідомлений аргументований і вмотивований вплив на систему поглядів індивідума.

78

Розділ 2. Теоретичні засади соціальної педагогіки

-Наслідування – засвоєння форм поведінки іншої людини на основі підсвідомої і свідомої ідентифікації себе з нею.

Упрактиці визначається два види спілкування в комунікативному процесі: ділове і міжособистісне. Проте, розмежовуючи їх за певними особливостями, ми хочемо наголосити на тому, що іноді меті ділового спілкування і міжособистісного саме в діяльності соціального педагога стираються чи певною мірою стають “пастельними”, не дуже помітними.

Характерною особливістю ділового стилю спілкування можна вважати орієнтацію на досягнення позитивного результату. При цьому форми комунікативної взаємодії відзначаються цільовою установкою на вироблення оптимальних позицій. А основні вимоги до ділового спілкування можна сформулювати за такими позиціями:

1.Ставлення до проблеми не залежить від ставлення до опонента.

Це потребує розгляду проблеми у тому вигляді, як її пропо-

нують; оцінювання проблеми за об’єктивними критеріями, а не за характеристикою будь-кого; розмежування об’єктивних оцінок і суб’єктивних цілей; проведення незалежної експертизи поставленої проблеми, в тому числі і своєї власної; визначення власної позиції стосовно висунутої проблеми, не претендуючи на винятковість права і поглядів; формування ставлення до позиції опонента, виходячи із принципової рівноправності поглядів.

2.Вміння поставити себе на місце опонента.

Це потребує усвідомлення об’єктивності позиції нашого опо-

нента, проведення незалежної експертизи для підсилення чи заперечення певної ситуації, ідеї, проекту; розглядати спірну позицію як прояв намірів та інтересів різних сторін; оцінювати суперечливе положення без врахування загальновизнаних підстав; брати до уваги лише позицію експертів; власна позиція не повинна домінувати тому, що вона “моя”.

3.Формулювати цілі ділового спілкування в межах їх можливого досягнення.

Цілі ділового спілкування мають бути конкретизовані за термі-

ном, технологією реалізації, послідовності і практичної значущості. Необхідно зберігати стиль ділового спілкування, а не власного “я”.

4.Предметом суперечностей має бути проблема, а не опонент.

Особиста конфронтація ніколи не дасть змоги досягти позитивно-

го результату. Кожен із учасників розмови може захищати власну ідею,

79

Соціальна педагогіка

але він повинен бути терпимим, толерантним у стосунках з опонентом. Оцінюючи недоліки іншої людини, акцентуючи на них свою увагу, кожен із партнерів принижує свою цінність і як фахівця, і як людини. А це, без сумніву, потребує дотримуватися наступної вимоги.

5.Наша принциповість повинна базуватися на принципах позиції.

Це потребує зрозумілого і чіткого обґрунтування власних прин-

ципів. Вони повинні мати неупереджений характер і бути незалежними від суб’єктів комунікативної дії.

6.Надійний результат може бути лише за умови рівноправної комунікативної взаємодії, чесності і принциповості.

Ця вимога потребує від учасників комунікативного процесу ро-

зуміння питання “Кому це вигідно?”. При цьому ми маємо виключати можливість вигоди, інтересу, а орієнтуватися у спілкуванні лише на позицію “Чого ми можемо досягти?” і “Як краще це зробити?”

7.Виключати із ділового спілкування принциповість за формою.

Необхідно уникати позиції “Я маю це вирішити!”, коли вирішен-

ня проблеми залежить від статусно-рольової характеристики учасників комунікативної дії. Крім того, ця позиція дає змогу одному із партнерів уникнути можливості поставити себе на місце іншого партнера. Це виправдання відсутності гнучкості чи навіть нездатності до гнучкості позиції.

Реалізація відповідних якостей здійснюється у різноманітних формах соціально-виховної роботи, в яких мовленнєва діяльність є домінуючим фактором впливу на особистість. Названі різновиди ділового спілкування (ділова розмова, бесіда, співбесіда, обговорення, полеміка, дискусія, дебати, диспут та ін.) у практиці соціального педагога застосовуються з різною долею їх “активності”. Якщо, скажімо, бесіда є невід’ємною частиною щоденної роботи педагога, психолога, то “круглий стіл” – це такий різновид ділового спілкування, який застосовується значно менше, але водночас він потребує надзвичайно ґрунтовної підготовки як спеціаліста, так і всіх інших учасників. Коротко розглянемо основні з цих видів комунікації.

Ділова розмова – здатність глибоко і переконливо розкривати проблему, обґрунтувати її, висловити власні міркування і заперечення. У діловій розмові чітко простежуються цілі (іноді на них акцентується увага). Це особлива форма ситуативного контакту, який має певну структуру:

-звернення;

-запит необхідної інформації;

80

Тут вы можете оставить комментарий к выбранному абзацу или сообщить об ошибке.

Оставленные комментарии видны всем.