Добавил:
Upload Опубликованный материал нарушает ваши авторские права? Сообщите нам.
Вуз: Предмет: Файл:

Соціальна педагогіка (підручник)

.pdf
Скачиваний:
467
Добавлен:
23.02.2016
Размер:
1.34 Mб
Скачать

Розділ 2. Теоретичні засади соціальної педагогіки

У соціалізуючому процесі науковці виокремлюють два аспекти: змістовий і функціональний. Змістовий визначає «що» і «які» якісні ознаки формуються, а функціональний – «як» і під впливом «яких» механізмів здійснюється це формування у процесі соціалізації.

Кожне суспільство виробляє свої механізми соціалізації. Умовно їх можна розділити таким чином:

1.Психологічний (імпрінтінг, копіювання, екзистенціальний натиск, ідентифікація, рефлексія).

2.Традиційний (засвоєння людиною норм, поглядів, стереотипів, які характерні для її сім'ї та найближчого оточення).

3.Інституційний (функціонує в процесі взаємодії людини з інститутами суспільства і організаціями).

4.Стилізований (діє в рамках субкультури).

5.Міжособистісний (функціонує в процесі взаємодії особистості із значущими для неї людьми).

Роль механізмів соціалізації залежить від різних об’єктивних і

суб’єктивних факторів. Так, в умовах села істотне значення має традиційний механізм, а в умовах великого міста – інституційний та стилізований.

Кожне суспільство, культура, спільнота виробляють свої механізми соціалізації. При цьому в кожному суспільстві загальноприйнятим моделям соціалізації протистоять ті, які соціально не схвалюються. Тому одночасно співіснує певна сукупність моделей соціалізації, які взаємодіють, доповнюючи одна одну і втілюються в домінуючих, інституціалізованих формах соціалізації, котрі відображають домінуючі цінності. Важливими інститутами соціалізації молодого покоління є сім’я, неформальні групи, навчальні групи, об’єднання, масова комунікація, спільноти, дитячі та молодіжні організації, в яких особистість долучається до системи норм і цінностей, і які виступають своєрідними трансформаторами соціального досвіду.

Соціалізація відбувається у взаємодії людини з величезною кількістю умов, що називають факторами соціалізації. Зокрема А. Мудрик називає такі з них: мегафактори – космос, планета, світ; макрофактори – країна, етнос, суспільство, держава, культура; мезофактори – тип населення (місто, село, район), засоби масової комунікації, субкультура; мікрофактори – формальні (дошкільний навчальний заклад, школа, вищий навчальний заклад, заклад куль-

51

Соціальна педагогіка

тури, виховні організації), неформальні (сім'я, сусіди, групи однолітків, клас) [4].

Соціалізацію особистості розглядають і як типовий, і як одиничний процес. Типовість визначають соціальні умови, расові, етнічні, класові відмінності; одиничність – індивідуальні особливості людини: здібності, зовнішні дані, комунікабельність, індивідуальний рівень ідентичності, тобто прагнення до розвитку власних здібностей, усвідомлення свого життєвого шляху як унікального.

Розглядають родинну, рольову, економічну, політичну, релігійну, культурницьку, ґендерну, професійну та інші соціалізації. І у кожному її виді людина може виступати як об'єкт і як суб’єкт. Можна виділити дотрудовий (по початку трудової діяльності); трудовий

іпіслятрудовий періоди соціалізації особистості.

Узагальному вигляді фактори соціалізації особистості можна поділити на дві групи: соціальні та індивідуально-особистісні. До соціальних належать: соціально-політичні, економічні, національні особливості розвитку особистості, в тому числі якість життя, екологічна ситуація, виникнення екстремальних соціальних обставин тощо. Індивідуально-особистісні фактори визначаються своєрідністю життєвого шляху особистості.

Такий розподіл дає можливість охарактеризувати об’єктивність

ісуб’єктивність факторів соціалізації. Об’єктивність визначають характером соціальних змін, які є фундаментом регулювання соціального розвитку дітей та молоді; суб’єктивність – загальною спрямованістю особистості, її прагненням до знань, нового, мотивацією поведінки, індивідуально-особистісним змістом життєдіяльності.

Дотримуючись зазначеного вище підходу, можна виокремити два плани соціалізації: філогенетичний (розвиток людини як живої істоти) та онтогенетичний (індивідуальний розвиток). Причому онтогенетична соціалізація містить два процеси: інтеріоризацію (перехід суспільних уявлень у свідомість людини) та екстеріоризацію (винесення результатів розумової діяльності) [3, 10].

Соціалізація – процес послідовного входження індивіда в соціальне середовище, що супроводжується засвоєнням та відтворенням культури суспільства, внаслідок взаємодії людини зі стихійними та цілеспрямовано створюваними умовами її життя на кожному віковому етапі. Водночас часова періодизація соціалізації не є остаточно сформованою. Прийнятною видається шестифазова система соціалізації. За такою схемою у першій фазі переважний вплив відбувається

52

Розділ 2. Теоретичні засади соціальної педагогіки

у родині, де дитина здійснює свої перші міжособистісні зв'язки у колі рідних; започатковується формування свідомості і починається опанування мови як визначального містка між індивідом і соціумом.

Удругій фазі встановлюються і розвиваються початкові соціальні зв'язки поза межами родинних стосунків. У цьому періоді закладаються основи естетичного та етичного ідеалу, уподобань, тому важливо вчасно долучити дитину до знань, навчання, налагодження соціальних стосунків.

Третя фаза – опанування основними знаннями і суспільним досвідом, що завершується зрілістю людини. Це завершення навчання і перехід у стан відтворення. Коли набуті знання переплітаються з досвідом, досягається остаточне формування світогляду, забезпечуються творчі потреби людини, проходить четверта фаза соціалізації.

Уп’ятій фазі особистість досягає найвищого рівня соціалізації і утверджує можливість творити суспільно і особистісно значущі вартості. У цій фазі повною мірою розкриваються якості особистості, людина робить висновок про відповідність обраного трудового шляху.

Останній, шостій фазі властиві втрата чи згасання життєвого інтересу, послаблення соціальних зв’язків, зниження психічної і фізичної активності.

Традиційна європейська наука вивчає соціалізацію від дня народження людини, тобто в онтогенезі. Проте дослідження останніх років ставлять під сумнів такий погляд, бо він не враховує розвиток психіки людини у ембріональному періоді. Істотні корективи до усталених уявлень вніс психолог С. Гроф, котрий експериментальним шляхом довів образ складного психічного життя у дородовому періоді розвитку людини.

Викладені погляди на періодизацію і структуризацію процесу соціалізації, незважаючи на різні підходи, висвітлюють різні аспекти прояву цього складного явища, проте ніяк не вичерпують його характеристики.

Виходячи із такої складної структури соціалізації соціальний педагог повинен знати критерії соціалізованості людини. Це, зокрема:

-зміст сформованих установок, стереотипів, цінностей, картини світу;

-адаптованість особистості, її спосіб життя, відповідна нормі слухняна поведінка;

-соціальна ідентичність (групова, загальнолюдська);

-рівень незалежності, впевненості і самостійності, ініціативності і незакомплексованості, розкутості.

53

Соціальна педагогіка

Розширення і поглиблення соціалізації індивіда здійснюється

у трьох основних сферах: діяльності, спілкуванні, самосвідомості.

У сфері діяльності відбувається подальше розширення й урізноманітнення її видів, осмислення опанованих і прогнозованих зразків тощо. У сфері спілкування удосконалюється і ускладнюється коло контактів. У сфері самосвідомості вирішується проблема формування рушійних сил саморозвитку (потреби і мотиви), спрямованих на створення образу власного «Я», осмислення своєї соціальної належності, соціальної ролі, формування самооцінки.

Сучасне «управління» соціалізацією підростаючого покоління має за мету залучити його до прийняття вирішення проблем власного життя і діяльності, активної життєвої позиції. Спільна діяльність дітей та молоді з фахівцями соціально-педагогічної сфери дозволяє особистості оволодівати навичками соціально активної та соціально компетентної діяльності.

Безперечно, лише вольові цілеспрямовані особистості здатні виконати свої програми життєдіяльності, зробити процес соціалізації успішним.

Люди з низьким рівнем соціалізації живуть щоденними проблемами. Вони ставлять перед собою поточні завдання щодо задоволення власних потреб, їхні соціогенні потреби зводяться до матеріального достатку.

Люди з середнім рівнем соціалізації мають творчо малонасичені соціогенні потреби. зазвичай, вони самореалізуються у діяльності колективній.

Найвищого рівня соціалізації досягає еліта, інтелігенція, творчі люди, політичні діячі, вчені, письменники тощо. Створені ними матеріальні і духовні цінності визнаються громадськістю, а самі творці переживають почуття самореалізації, самоствердження.

Метою реалізації соціалізуючого процесу соціальний педагог має володіти механізмами соціалізації, вибір яких базується на певних принципах цього процесу:

-принцип системності, який передбачає вплив на особистість як мікро-, так і макросередовища, які тісно взаємодіють, взаємовпливають і взаємодетермінують один одного;

-принцип діяльності, що обумовлює активну взаємодію особистості з іншими людьми, в яку індивід вступає у процесі діяльності і спілкування, тобто наявний неперервний цілісний процес засвоєння особистістю об’єктивної дійсності завдяки її включенню в діяльність;

54

Розділ 2. Теоретичні засади соціальної педагогіки

-принцип двосторонньої взаємодії особистості і соціального середовища, взаємообумовленість процесу входження особистості в систему суспільних відносин і водночас відтворення цих відносин в системі сімейних, товариських, навчальних, виробничих та ін. зв’язків;

-принцип особистісної активності та вибірковості дозволяє розглянути людину не як пасивну ланку в процесі соціалізації, а як особистість, спроможну активно діяти і самій обирати соціальні умови власного розвитку та формувати власне “Я”, виходячи з власного бачення ідеалів і переконань.

Отже, головним напрямком роботи соціального педагога у кон-

тексті створення умов для успішної соціалізації індивіда має стати відродження впевненості людини у собі, її гідності, розширення меж свободи особистості, відповідальності.

Сьогодні Україна прагне сформувати європейський стиль соціалізації, визначальними для якого є такі обставини: особистість повинна бути відкритою; мати набір ціннісних орієнтацій; дотримуватися такої життєвої позиції та світобачення, які б дозволяли крокувати в ногу з часом; здатною реалізувати свій творчий потенціал і отримувати задоволення від життя у суспільстві. Спрямованість європейського стилю соціалізації визначає особиста ініціатива, прагнення особистого успіху як форми самореалізації та творчої самовіддачі особистості.

Таким чином, професійна підготовка майбутніх соціальних педагогів повинна мати за орієнтир риси сьогоднішнього європейського ідеалу особистості: відкритість новим знанням як у навчанні, так і у фаховій підготовці; зростання незалежності від таких традиційних чинників соціалізації, як сім'я, релігія, політичні і громадські рухи; віра у власні сили, неприйняття позиції пасивності при зіткненні з труднощами; прагнення посісти належний соціальний статус; планування власного життя; дедалі активніше брати участь у суспільнополітичному житті; прагнення отримати якомога більше інформації для подальшого саморозвитку.

Питання і завдання для самостійної роботи

1.Визначити основні підходи до розуміння процесу соціалізації.

2.Згрупувати основні дефініції поняття «соціалізація».

3.Визначати фактори та механізми соціалізації (навести приклади).

4.Охарактеризувати шестифазову систему соціалізації.

5.За якими ознаками визначається рівень соціалізованості людини.

6.Визначити рівень соціалізованості конкретного обраного суб’єкта.

55

Соціальна педагогіка

Література

Лавриченко Н. М. Педагогіка соціалізації: європейські абриси. – К.: ВіРА ІНСАЙТ, 2000.

Лукашевич М. П. Соціалізація. Виховні механізми і технології. – К.: ІЗМН, 1998.

Мудрик А.В. Социальная педагогика / Под ред. В. А. Сластенина. – М.: Академия, 2000.

Олиференко Л. Я. и др. Соцально-педагогическая поддержка детей группы риска. – М.: Академия, 2002.

Парыгин Е. Д. Научно-техническая революция и личность. Социально-психологические проблемы. – М.: Политиздат, 1978.

Савченко С. В. Науково-теоретичні засади соціалізації студентської молоді в поза навчальній діяльності в умовах регіонального освітнього простору / Атрореф. дис. …д-р. пед. наук. – Л., 2004.

Соціальна педагогіка: Підручник / За заг. ред. А. Й. Капської. – К.: Центр навчальної літератури, 2003.

Социальная психология личности в вопросах и ответах / Под. ред. В. А. Лабунской. – М.: Гардарики, 1999.

Циба В. Т. Соціологія особистості: системний підхід (соціальнопсихологічний аналіз). – К.: МАУП, 2000.

§2. Соціально-педагогічна діяльність як умова соціалізації особистості

Порушення в останні десятиріччя традиційних для України механізмів соціального регулювання і взаємодії, поведінки людей потребували перегляду не лише соціальної політики, але й теоретичних засад, які стали підґрунтям в осмисленні того, що відбувається з людиною, яка логіка зміни подій, який механізм самозахисту і загальнодержавної підтримки людей. Все це свідчить про те, що необхідне термінове вироблення стратегії соціальної політики як на державному, так і регіональному рівнях.

Крім того, очевиднішим стає вплив на специфіку діяльності соціального педагога і соціального працівника якісних змін, які відбуваються в самій людині: зростання грамотності, поінформованості, відносної соціально-побутової забезпеченості. При цьому нову роль починають виконувати, з одного боку, соціально-культурні традиції, які іноді ускладнюють життя людини, а з другого – уніфікація соціокультурного розвитку людини під впливом засобів масової інформації.

56

Розділ 2. Теоретичні засади соціальної педагогіки

Переосмислення основного змісту і напрямків соціальної політики, безперечно, змушує теоретиків і практиків визначити місце і роль соціальної роботи в реалізації цієї політики. Хоча можна з певністю стверджувати, що сьогодні ніхто не заперечує, що соціальнопедагогічна робота є надзвичайно важливим інструментом соціальної політики. При цьому соціальна політика, визначаючи зміст, спрямованість, нормативно-правову базу соціально-педагогічної роботи, водночас є і методологічною, організаційно-практичною основою, яка диктує методи, форми і технології соціальної роботи.

Проте соціально-педагогічна робота є не лише засобом реалізації соціальної політики. Вона, виконуючи обернений зв’язок, виступає своєрідним соціальним локатором, який визначає реальні наслідки соціальної політики, її життєвості й ефективності. Саме система соціально-педагогічної роботи як діяльність у плані надання допомоги людині, сім’ї, групі осіб, котрі потрапляють у складну ситуацію, шляхом надання їм матеріально-фінансової, моральноправової, психолого-педагогічної підтримки показує реальні можливості суспільства і держави у сфері захисту, підтримки і допомоги людині.

Звичайно, реалізовувати соціальну політику може лише та людина, яка володіє відповідними професійно-якісними характеристиками. У зв’язку з цим заслуговують на увагу деякі аспекти цінностей соціальної педагогіки не лише як особистості, але й професійної діяльності, що свідчить про їх взаємодію і єдність.

Цінності професійної діяльності можна сприймати як певну домінуючу потребу – служити своєю професією на благо інших людей, яка орієнтує (чи акумулює) професійно-особистісну активність соціального педагога чи соціального працівника у досягненні цієї гуманної цілі.

Взявши за основу характерні потреби особистості і співвідносячи їх з новою професією – «соціальний педагог», її гуманістичним смислом, можна назвати такі групи цінностей соціально-педагогічної діяльності:

-цінності, які відображають специфіку професійної діяльності, альтруїстичного характеру (допоможи іншому, хто потребує твоєї підтримки, чи слабозахищеній людині);

-цінності етичної відповідальності перед професією (соціальний педагог захищає гідність і цілісність професії, дотримується і примножує етичні принципи, норми, знання і місію соціальної

57

Соціальна педагогіка

роботи, яка, як і інша галузь знань, перебуває у процесі постійного розвитку і збагачення тощо);

-цінності, пов’язані з потребами самореалізації, самоствердження і самовдосконалення особистості соціального педагога і досягнення професіоналізму в діяльності.

Структурний і якісний аналіз цінностей соціально-педагогічної

роботи як професійної діяльності відображає їх комплексний характер, гуманістичну природу і сутність.

Якраз гуманістичний ідеал – самоцінність особистості – визначає зміст і призначення цієї діяльності, а її цінності тією чи іншою мірою відображають визнання гармонії суспільних і особистісних інтересів, пріоритету загальнолюдських цінностей (істина, здоров’я, мир, милосердя, добро, допомога іншій людині тощо). У зв’язку з цим основним завданням соціально-педагогічної роботи є налагодження балансу між відповідальністю суспільства перед особистістю і особистості перед суспільством.

Головною особливістю соціально-педагогічної роботи є вміння спеціаліста визначати проблеми і потреби на різних рівнях: індивідуальному, міжособистісному і суспільному.

Напрацьовуючи досвід соціально-педагогічної роботи в Україні, ми маємо зважати на набутий досвід за рубежем. Зокрема істотну роль відіграють різні підходи і методи в зарубіжній школі соціальної роботи, які доповнюють цілі, завдання і зміст цієї роботи у нашому суспільстві. У зв’язку з цим можна відзначити різні напрямки і підходи у зарубіжній практиці (Мері Річмонд, Зігмунд Фрейд, Джон Дьюї, Вірджинія Робінсон, Гордрн Гамільтон, Аліса Соломон та ін.). Якщо представники “діагностичної” школи роблять акцент на діагностиці (причому оцінка особистості мала надзвичайне значення, більше, ніж оцінка соціальної ситуації, оточення, середовища), то представники “функціональної” школи акцентують увагу на процесі надання допомоги, вважаючи, що людина внутрішньо завжди прагне до чогось позитивного і перебуває у стані зростання і розвитку. Вони наголошують на значенні соціального оточення, культурних і економічних факторів, які сприяють чи ускладнюють цей процес. Водночас представники “функціональної” школи впевнені в тому, що не можна напряму пізнати “Я” іншої людини, для цього необхідно налагодити такі відносини, при яких клієнт може розкритися. Це потребує від спеціаліста хорошого знання себе. Тому вони вважають, що підготовка фахівця соціальної сфери потребує його “тоталь-

58

Розділ 2. Теоретичні засади соціальної педагогіки

ного (повного) вживання”, у сферу його діяльності, що забезпечить саморозвиток, самопізнання. Ця позиція науковців виправдала себе і підтвердилася багаторічною практикою.

Таким чином, результатом соціально-педагогічної роботи загалом зарубіжні дослідники вважають “поліпшення функціонування клієнта і його краща адаптація до умов соціального середовища” (Холліс і Вудс); “забезпечення сприятливих змін у житті клієнта” (Г. Бендлер); ”наближення, зміна гостроти різних проблем, які з’являються в житті людини” (Х. Сведнер).

Як засоби досягнення визначених цілей пропонуються: “свобода, розвиток і зміни” (Г. Бендлер); “різні методи здійснення соціальних змін” (Х. Сведнер); “зміна умов життя і способів життя людини” (Л. Юнсон) та ін.

Таким чином, мета соціально-педагогічної роботи – сприяння людям успішно вирішувати їхні проблеми. Засоби досягнення цієї цілі – вивільнення і розвиток ресурсів людини та її соціального оточення, здійснення необхідних соціальних змін.

Серед наукових тлумачень терміну “соціальна педагогіка” в Україні: Соціальна педагогіка – 1) галузь наукових знань і практичних дій, спрямованих на суспільне виховання, формування просоціальних позицій дітей та дорослих, нейтралізацію впливу на них негативних чинників; 2) складова загальної педагогіки розкриває значення конкретних соціокультурних умов середовища (макро-, мезо-, мікро-), їх вплив на педагогічний процес і виконує роль посередника між соціальним середовищем та окремими галузями пед. науки; 3) галузь педагогіки, що досліджує соціальне виховання як соціальний інститут (виховання всіх вікових груп і соц. категорій населення як у спеціально створених організаціях, так і в тих, де виховання не входить до їх функціоналу) [1].

Існує ще ряд визначень, в основі яких лежать слова: допомога, підтримка, захист. Проте найбільш прийнятливим може бути визначення суті самого змісту соціально-педагогічної роботи, яке поєднує в собі кілька аспектів, що характеризують її:

1)це надання допомоги окремій людині чи групі людей, які опинилися в складній життєвій ситуації, шляхом підтримки, консультування, реабілітації, патронажу та інших видів соціальних і психолого-педагогічних послуг;

2)це актуалізація потенціалу самодопомоги осіб, які опинилися в скрутній ситуації;

59

Соціальна педагогіка

3)цілеспрямований вплив на формування і реалізацію соціальної політики на всіх рівнях – від загальнодержавних до місцевих – з метою забезпечення соціально здорового середовища життєпобуту та життєдіяльності людини, створення системи підтримки людей, які опинилися у складній життєвій ситуації. Перші два рівні представляють мікрорівень, третій – макрорівень соціально-педагогічної роботи.

Водночас ми розглядаємо соціально-педагогічну роботу і як

своєрідну управлінську діяльність, спрямовану на зміну сукупності умов функціонування і розвитку соціальних процесів з метою досягнення оптимальної відповідності інтересам і потребам суспільства, соціальних груп і особистості. Таке широке тлумачення дозволяє сприймати соціально-педагогічну роботу як феномен, метою якого є здійснення корекції соціальних відносин, соціальних процесів розвитку і становлення особистості.

Зміст і структура соціально-педагогічної роботи як виду професійної діяльності, з одного боку, виходять з прийнятого філософського і психологічного трактування діяльності, а з другого – враховують специфічні особливості і фактори, які характеризують об'єкт, що вивчається нами.

Специфічною особливістю людської діяльності є соціальна форма її організації, яка сприяє активній інтеріоризації кожним учасником суспільних норм і цінностей. Що ж стосується соціальної роботи як виду діяльності, то можна сказати, що вона спрямована на досить складний об'єкт: людина чи група людей, які потребують соціальної допомоги, підтримки, корекції, реабілітації.

Для розуміння діяльності особистості соціального педагога необхідно починати з визначення цілей: чим визначаються його цілі в конкретній практичній ситуації в певним період і як визначені цілі (а потім і дії) змінюються. Потім в дію включається завдання, яке може вирішувати спеціаліст; при цьому можливе планування дій (поставленого завдання) з клієнтом і залучення його власних ресурсів і можливостей. Дія, окрім цілей і завдань, включає операційнопрактичні акти (конкретні різні види діяльності).

Система мотивів – рушійна сила людської поведінки. А система домінуючих мотивів, яка спонукає до дії, одержала назву спрямованості особистості. Поєднання мотиву і способу його реалізації проявляється в альтруїстичній, дійовій чи особистісній спрямованості. Так, мотиваційною основою у дії щодо надання допомоги, підтримки (будь-якого плану) людині можна вважати те, що суб'єкт керується ставленням до нього як до цінності.

60

Тут вы можете оставить комментарий к выбранному абзацу или сообщить об ошибке.

Оставленные комментарии видны всем.