Соціальна педагогіка (підручник)

Розділ 5. Сім’я як об’єкт соціально-педагогічної діяльності

Література

1.Закон України «Про Збройні Сили України». від 6 грудня 1991 року // Законодавчі акти України з питань військової сфери і державної безпеки. – Офіц. вид. Комітету з питань оборони і державної безпеки Верховної Ради України. – К., 1998. – № 231.

2.Закон України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей». (зі змінами і доповненнями) від 20 грудня 1991 року // Відомості Верховної Ради України. – 1993. – № 21.

3.Указ Президента України «Про концепцію виховної роботи у Збройних Силах України та інших військових формуваннях України» // Законодавчі акти України з питань військової сфери і державної безпеки. – Офіц. вид. Комітету з питань оборони і державної безпеки Верховної Ради України. – К., 1998. – № 981/98.

4.Указ Президента України «Про Концепцію гуманітарного і соціального розвитку Збройних Сил України» // Законодавчі акти України з питань військової сфери і державної безпеки. – Офіц. вид. Комітету з питань оборони і державної безпеки Верховної Ради України. – К., 2004. – № 28/2004.

5.«Про введення в дію Положення про жіночі Ради у Збройних Силах України» // Наказ Міністра оборони України № 107 від 16.04.1994 р.

6.Молода сім’я: проблеми та умови її становлення. / За ред. А. Й. Капської. – К, НПУ ім. М. Драгоманів 2003.

7.Педагогічний словник для молодих батьків. – К.: ДЦССМ, перевидання, 2003.

8.Постовий В. Г. Сучасна сім’я та її педагогіка. – К., 1994.

9.Словарь по социальной педагогике: Учебное пособие для студентов высш. учеб. завед. / Авт.-сост. Л. В. Мардахаев. – М.: Академия, 2002.

10.Соціолого-педагогічний словник / За ред. В. В. Радула. – К.: ЕксОб, 2004.

11.Социальная педагогика: Опыт словаря-справочника/ Под общей ред. И. И. Калачевой, Я. Л. Коломинского, А. И. Левко. – Мн.: НИО, 2000.

12.Соціальна педагогіка: підручник / За ред. проф. А. Й. Капської – К. Центр учб. літ., 2003.

13.Социальная педагогика: Учеб. пособ. для студ. / Под ред. В. А. Никитина.– М., 2002.

14.Трубавіна І. М. Соціально-педагогічна робота з неблагополучною сім’єю. – К., ДЦССМ 2003.

291

РОЗДІЛ 6. СОЦІАЛЬНО-ПЕДАГОГІЧНА РОБОТА

ЗДІТЬМИ ТА МОЛОДДЮ

ЗФУНКЦІОНАЛЬНИМИ ОБМЕЖЕННЯМИ

§1. Особливості захисту і підтримки дітей і молоді з

функціональними обмеженнями

Тривалий час поняття «інвалідність» розглядалося тільки у медичному аспекті та визначалося у термінах психологічної, фізіологічної, анатомічної «дефектності», «ненормальності» або «нормальності» людини. Згодом це поняття інтерпретувалося як функціональні обмеження можливостей людини (тимчасові або постійні).

Поступово зміна дефініції «інвалідність» була пов’язана з уточненням понять «хвороба», «дефект», «непрацездатність», які ототожнювалися одне з одним та з «інвалідністю», в результаті чого спостерігалася певна термінологічна невизначеність. Це, своєю чергою, заважало адекватному розумінню проблеми.

У процесі поглиблення та розширення знань про інвалідність науковцям стало зрозуміло, що «непрацездатність» – це лише один з проявів інвалідності, і тому процес інтегрування не може обмежуватися тільки заходами щодо відновлення працездатності та вироблення компенсаторних функцій організму.

До того ж, поняття «функціональне порушення», «фізичний дефект», «хворобливий стан» або «недоліки в розумовому розвитку» тощо, які часто використовувалися при визначенні різних форм інвалідності, залежно від певного виду захворювання, аж ніяк не давали повної картини інвалідності і лише частково розкривали сутність проблеми.

За останні десятиріччя значно змінилося визначення поняття «інвалідність». Якщо раніше воно тлумачилось як «функціональне порушення органів чуття» або «фізичні недоліки», то тепер воно означає несприятливе становище, в якому може опинитися людинаінвалід внаслідок тих чи інших дефектів розвитку [1].

Заслуговує на увагу той факт, що поряд із поняттями «інвалід», «інвалідність» використовуються в суспільстві такі дефініції, як: «люди з особливими потребами», «люди з обмеженими фізичними можливостями», «люди з інвалідністю», «люди з функціональними обмеженнями». І хоча ці терміни не є законодавчо закріпленими, але в законодавчих документах їх намагаються все частіше використо-

292

Розділ 6. Соціально-педагогічна робота з дітьми та молоддю

вувати. Тому необхідно теоретично обґрунтувати такі дефініції, як «інвалід», «люди з особливими потребами», «інвалідність».

Слово «інвалід» походить з латинської мови і означає «важко поранений», «слабкий», «безсилий». З англійської «invalid» перекладається як «хворий», «непридатний», «неповноцінний», «непрацездатний» [7]

Тривалий час у суспільній свідомості слово «інвалід» ототожнювалося з такими поняттями, як «маргінал», «соціальний аутсайдер», «неповноцінна людина», «дефектна людина». Ці характеристики тією чи іншою мірою свідчили про низький соціальний статус інвалідів і відображали негативну установку в суспільстві щодо інвалідності.

Як науковий термін дефініція «інвалід» використовується у соціальній педагогіці і характеризує особу, що через обмеження життєдіяльності з причин фізичних, сенсорних або розумових недоліків потребує соціальної допомоги, підтримки та захисту [3].

Традиційно при визначенні інвалідності людини фахівці враховують міру і якість первинного дефекту (стану чи хвороби), час настання інвалідності, вікові та статеві особливості психофізичного розвитку, міру працездатності або непрацездатності. Відповідно до цього, визначені такі групи інвалідів:

-за віком (діти-інваліди, молоді інваліди, дорослі інваліди, інваліди похилого віку);

-за походженням інвалідності (інваліди від народження або інваліди дитинства, інваліди праці, інваліди війни, інваліди за загальним захворюванням);

-за видами захворювання та обмежень (особи з розумовими обмеженнями, особи з сенсорними та фізичними обмеженнями, тобто з порушенням зору та сліпі, зі слабким слухом і глухі, з обмеженнями мовлення, глухонімі, з порушеннями опорнорухового апарату, хворі на дитячий церебральний параліч);

-особи із внутрішніми захворюваннями, особи з нервовопсихічними захворюваннями [1].

Такий підхід до розуміння проблеми інвалідності виявляє від-

носний характер відмінностей у поведінці та становищі інвалідів, а також тих, хто до цієї групи не належить. Це дає підставу стверджувати, що основою соціальної допомоги людям з функціональними обмеженнями має бути така система заходів, через яку можна було б зменшити (або навіть повністю усунути) будь-які відмін-

293

Соціальна педагогіка

ності шляхом певного впливу на фізичні, психологічні, освітні та соціально-культурні інтеграційні процеси, які відбулися в усіх галузях людської діяльності. Водночас, гуманізація суспільних відносин сприяла виходу проблеми інвалідності за межі вузької сфери медичної реабілітології. Це, своєю чергою, стало предметом пильної уваги та вивчення у таких галузях, як статистика, політика, освіта, економіка, педагогіка, антропологія, соціологія, демографія тощо, що дозволило розглядати феномен інвалідності через призму стосунків інваліда та суспільства.

Термін «людина з функціональними обмеженнями» є найбільш уживаним на сьогодні в Україні і в соціальному сенсі найбільш гуманним. Проблема полягає у ставленні суспільства до таких людей і, як наслідок, у формуванні внутрішньої та зовнішньої картини світу людей з функціональними обмеженнями. Зокрема, Джон Джойнер, директор центру, наголошує, що семантика слова «disabled» — недієздатний – змушує людей формувати відповідну соціальну установку стосовно таких людей, що накладає відбиток і на них самих. Він пропонує називати таких людей протилежним словом «аbled people» або «реорlе with abilities», тобто людьми, які мають здібності, оскільки це може відіграти важливу роль у визначенні потреб таких людей і шляхів допомоги їм [2].

Велику роль у перегляді позицій щодо інвалідності зіграв рух самих інвалідів за незалежне життя. Основним принципом, що поєднав самозахист та саморепрезентацію інвалідів, став принцип імпауерменту («impoverment») або «надання можливостей», в основу якого була закладена ідея про те, що «…саме соціальні умови та соціально зумовлені ставлення через механізми сегрегації, ізоляції та вигнання перетворюють людину в інваліда» [2]. Соціальна активність людей із різними психофізичними обмеженнями, що спрямовувалася на самоствердження та покращення умов існування, змусила широке коло науковців, громадськість, державних діячів звернутися до пошуку найбільш ефективних форм та методів вирішення проблем інвалідів, побудови принципово інших, нових, науково обґрунтованих моделей інвалідності. Це актуалізувало питання стандартизації підходів до інвалідності, вироблення такої інтерпретації цього соціального явища, яка була б всеохоплюючою та гуманістичною й найповніше відображала права та інтереси як окремої людини-інваліда, так і суспільні інтереси загалом. Певного значення в цьому питанні набула систематизація вже існуючих наукових підходів, на основі

294

Розділ 6. Соціально-педагогічна робота з дітьми та молоддю

яких формується сучасна соціальна політика. Опис таких моделей вперше був зроблений американцем К. Денсоном. Подальші дослідження у цьому напрямки здійснювалися в Канаді та країнах Західної Європи.

Пізніше спроби класифікувати різні підходи до розуміння сутності інвалідності були здійснені російським професором О. І. Холостовою [2]. За її визначенням, медична модель тлумачить інвалідність як дефект – психічний, фізичний, анатомічний (постійний або тимчасовий), що призводить до стійкої дезадаптації.

Умежах соціальної моделі інвалідність розуміється як скорочення здатності людини «соціально функціонувати та визначатися у суспільстві», а також як «обмеження життєдіяльності». Ця модель передбачає вирішення проблем, пов’язаних з інвалідністю, через створення системи соціальних служб, обов’язком яких має бути надання допомоги людям з функціональними обмеженнями. Отже, соціальна модель є дуже близькою до медичної і характеризується патерналістським підходом до проблем інвалідності.

Політико-правова модель розглядає проблеми інвалідності у контексті захисту прав хворої людини нарівні з іншими брати участь

усуспільному житті й наголошує на обов’язку держави та суспільства сприяти усуненню соціальної несправедливості, не допускати дискримінації. Відповідно до цього, найголовнішим обов’язком держави щодо інвалідів має бути забезпечення соціальної захищеності, створення належних умов для індивідуального розвитку, реалізації творчих та виробничих можливостей і здібностей у відповідних державних програмах, надання їм соціальної допомоги в усіх видах діяльності, усунення перешкод у реалізації прав на охорону здоров’я, праці, освіти, житлових та інших соціально-економічних прав (законодавчі акти) [4].

Поряд з медичною, соціальною та політико-правовою моделями інвалідності О. І. Холостова розглядає як суттєво нову культурну модель і називає її «культурний плюралізм». За її визначенням, остання ґрунтується на принципах філософії незалежного життя: «Незалежне життя – це спосіб мислення, психологічна орієнтація особистості, яка повною мірою обумовлена взаємовідносинами з іншими людьми, суспільством, навколишнім середовищем» [6].

Усоціально-політичному значенні культурний плюралізм – це право людини бути невід’ємною частиною суспільства і брати активну участь в усіх аспектах його життя, право на свободу вибору

295

Соціальна педагогіка

та самовизначення. Концепція культурного плюралізму походить з ідеї унікальності кожної особистості, її права на самореалізацію та самовираження. У такому розумінні, культурне багатство суспільства перебуває в тісній залежності від культурного багатства особистості, а сама особистість розглядається як активний суб’єкт культури, творець та носій її цінностей, відносин, – з іншого, адже для особистості в усі часи найважливішою і найціннішою є свобода, міра якої залежить від рівня соціалізації особистості індивіда з одного боку, та рівня розвитку суспільства і суспільних відносин – з іншого [5].

Отже, нове бачення проблеми, що ґрунтується на ідеї незалежного життя інвалідів, суттєво відрізняється від традиційних підходів, згідно з якими ігнорувалася соціальна значущість людини з обмеженнями як повноцінного члена суспільства.

Ідеологія незалежного життя розглядає інвалідність як «обмежену здатність людини ходити, бачити, чути, говорити або мислити звичайним способом, що обумовлено психологічними, функціональними, фізіологічними порушеннями та аномаліями» [4].

Навряд чи хто буде заперечувати, що проблема незалежного життя інвалідів чекає на негайне вирішення, а допомогу у здійсненні можливостей незалежного життя повинні надавати різні соціальні інститути. Не потребує також спеціальних обґрунтувань і те, що це має бути нормою в суспільстві, якщо воно керується принципом рівності людських прав [4].

Зогляду на сказане, стає зрозумілим, що причиною інвалідності

єнесприятливе становище, в якому опиняється людина внаслідок тих чи інших дефектів розвитку, які частково або повністю позбавляють можливості виконання нею звичайної для того чи іншого віку, статі та соціально-культурного оточення ролі у суспільстві, задоволення культурних потреб, що призводить до соціальної неповноцінності або соціальної дефектності і руйнує процес соціалізації та інтегрування у суспільство.

У цьому контексті варто зазначити, що саме у теперішніх соціокультурних умовах загострюється проблема соціальної інтеграції дітей-інвалідів і молодих інвалідів, бо, як зазначають науковці, в Україні спостерігається ціла низка негативних явищ, «соціальних хвороб»: слабкість моральної та правової ціннісно-нормативної системи, соціальна аномія, апатія [6].

296

Розділ 6. Соціально-педагогічна робота з дітьми та молоддю

Ставлення до людини визначається, передусім, словом, яким ми її називаємо. За кордоном, як зазначає Г. Г. Силласте, поняття «люди з функціональними обмеженнями» припускає наявність певних можливостей у хворих людей до суспільно корисної праці в різних формах і за певних умов [7].

Усвідомлюючи інвалідність як складне соціальне явище, яке поєднує взаємовідносини між індивідом, що має вади, соціальним контекстом, в якому певна ситуація має місце, і значенням, яке їй приділяється, можна передбачити, що проблеми інвалідів можуть бути вирішеними настільки, наскільки суспільство готове змінити свої звички і очікування, щоб включити людей, котрі мають певні відхилення, в соціальне життя.

Інтеграція в суспільство – це процес поновлення втрачених зв’язків людини з суспільством, що забезпечує його введення до основних сфер життєдіяльності: праця, побут, дозвілля.

Якщо ж говорити про інтеграцію соціальну, то це процес і стан поєднання складових частин соціуму, передусім, індивідів і груп, в єдину соціальну цілісність або систему: а) процес і стан поєднання різних за якістю соціальних елементів у функціонально єдиний організм, систему , цілісність утворення; б) процес входження до певної системи (цілісності), яка вже утворилась, тієї чи іншої соціальної частки (групи, індивіда), що зливається з системою й набуває ознак структурного, складового елемента.

Звідси можна говорити, що соцiально-педагогiчна робота з iнвалiдами має бути як професiйна або волонтерська дiяльнiсть, спрямована на гармонiзацiю та гуманiзацiю вiдносин особистостi i суспiльства через педагогiзацiю середовища дитини i надання соцiальних послуг.

Головною метою соціально-педагогічної допомоги людям з особливими потребами є інтеграція у суспільство.

Базовими етичними принципами соціально-педагогічної роботи з цією категорією дітей та молоді є:

-співчуття, милосердне, позитивне ставлення до кожної особистості, повага і прийняття її такою, яка вона є;

-вирівнювання можливостей у різних сферах життя;

-свобода вибору видів соціально-педагогічної допомоги. Головні завдання соціально-педагогічної допомоги:

-адаптація та реадаптація, соціалізація особистості;

-задоволення особливих і соціальних потреб інваліда;

297

Соціальна педагогіка

-педагогізація життєвого простору інваліда;

-нормалізація життя родини, в якій живе інвалід.

Уструктурi соцiально-педагогiчної допомоги першим визначається соцiальний компонент. Тому цiлком природнім є задоволення особливих потреб iнвалiдiв шляхом надання соцiальних послуг.

Соцiальнi послуги – це система соцiальних дiй, якi спрямованi на задоволення потреб людини. У вузькому сенсі слова – це система соцiальних зручностей, що надаються особистостi. Змiст соцiальних послуг становлять: iнформацiйно-консультацiйна допомога сiм’ї iз правових питань, соцiально-психологiчне консультування, допомога у доглядi i наглядi за дитиною, забезпечення лiками i продуктами харчування, органiзацiя життєдiяльностi i дозвiлля особистостi. Соцiальнi послуги здiйснюються шляхом iндивiдуальної роботи.

Соцiально-педагогiчна допомога iнвалiдам побудована на реалiзацiї i впровадженнi певних форм i методiв роботи, взаємодiї iндивiдаiсоцiальногооточення.Вiдповiднодоцього,соцiальнийпедагог як експерт надає допомогу окремiй особi та його сiм’ї у розв’язаннi соцiально зумовлених педагогiчних i психологiчних проблем, аналiзує взаємозалежностi мiж цими проблемами та вiдповiдними соцiальними факторами; виступає партнером у мобiлiзацiї джерел соцiально-педагогiчної i психологiчної пiдтримки; є посередником мiж членами сiм’ї та iншими соцiальними iнститутами у розв’язаннi конфлiктних ситуацiй.

Загальний процес соцiально-педагогiчної допомоги поділяється на 4 етапи:

1.Дослiдницький: виявлення особливих i соцiальних потреб інвалідів, збережених здiбностей.

2.Планування системи соцiально-педагогiчних впливiв.

3.Органiзацiя соцiально-педагогiчної допомоги.

4.Оцiнка результатiв дiяльностi.

Змістсоціально-педагогічноїдопомогиінвалідамстановитьсоцiально-

педагогiчна профiлактика, соцiальне обслуговування (соціальнопедагогічний патронаж), соцiально-психологiчна реабiлiтацiя.

Соцiально-педагогiчна профiлактика – це система превентивних дiй, спрямованих на попередження соцiальних наслiдкiв iнвалiдностi: соцiальної вiдокремленостi та iзольованостi людини.

Соцiальне обслуговування – це мобiлiзацiя джерел соцiальнопедагогiчної та психологiчної пiдтримки з метою задоволення особливих потреб дiтей, молодi i сiм'ї.

298

Розділ 6. Соціально-педагогічна робота з дітьми та молоддю

Соцiально-психологiчна реабiлiтацiя розглядається як цiлiсний динамiчний безперевний процес розвитку особистостi, її самоактуалiзацiї та самореалiзацiї.

У цьому випадку «реабілітація» тлумачиться як «відновлення порушених функцій», «компенсація втрачених можливостей», «повернення до активного життя». Ці визначення базуються, з одного боку, на етимології цього слова (лат. rehabilitation – відновлення), а з другого – на розумінні цього процесу як наближення до вихідного стану, відновлення втраченого, що іноді майже неможливо. Тому метою реабілітації може бути не повернення до певної позитивної вихідної точки, а розширення адаптивних можливостей суб’єкта соціалізації, здатності бути адекватним до нових умов, управляти своїм життям.

Реабілітація має бути спрямованою на формування у людини якостей, які можуть допомогти їй оптимально пристосуватися до навколишнього середовища. Крім того, реабілітація, будучи за своїм змістом комплексною, повинна бути спрямованою не лише на особу, а й на всю її сім’ю. Реабілітація має сприйматися не лише як боротьба проти хвороби, але й боротьба за людину і її місце у суспільстві. Тому кінцевими результатами можуть бути не тільки медико-фізіологічні показники, а й показники соціальні, а за наслідками соціальна-рольова функція реабілітованого має бути адекватною його потенційним здібностям.

Особливо важливим аспектом в реабілітації є розуміння її не як впливу, а як взаємодії з сім’єю на основі партнерства щодо реалізації цілей реабілітації, особистісно-орієнтованого підходу, комплексності і системності зусиль. В цьому випадку особливої уваги як форми взаємодії заслуговує реабілітація соціокультурна, головною метою якої є особистісний розвиток індивіда, підвищення його рівня саморегуляції.

В умовах демократизації суспільства важливим завданням є створоння рівних стартових можливостей для всіх людей, незалежно від психофізичного розвитку, стану здоров’я, віку, статі, соціальноекономічного статусу людини. Створення рівних можливостей для інвалідів означає, що кожна людина має право на життя, навчання, виховання і працевлаштування разом зі своїми ровесниками, не інвалідами. Визначаються такі цільові сфери для створення рівних можливостей: фізична доступність, освіта, зайнятість, підтримка доходів і соціальне забезпечення, сімейне життя і свобода особистості, культура, відпочинок, спорт і релігія [8].

299

Соціальна педагогіка

Визнання принципу рівних можливостей у сфері початкової, середньої та вищої освіти для дітей та молоді позначилось на створенні у багатьох країнах світу інтегрованих структур (мейстримінг)

– спільного навчання дітей-інвалідів зі здоровими дітьми. Принцип рівних можливостей у соціальній роботі означає надання соціальної допомоги незалежно від категорії інвалідності.

В основi соцiально-педагогiчної допомоги дiтям-iнвалiдам є також соцiально-педагогiчний патронаж сiм’ї, головна мета якого – збереження її цілісності і основних функцій. Соціальнопедагогічний патронаж сім’ї, яка виховує дитину з обмеженими функціональними можливостями, – це система регулярної допомоги батькам у вихованнi дитини, доглядi i наглядi за нею, органiзацiї мiжособистiсних стосункiв, нормального ритму життя, iндивiдуального фiзичного комфорту, правового захисту.

Тому зараз слід підтримувати найбільш пріоритетні напрямки соціально-педагогічної роботи, які заперечують максимальну активність і самостійність інвалідів: активізація життєдіяльності за місцем проживання, створення центрів трудової діяльності, допомога в організації вдалого бізнесу, налагодження контактів з ровесниками [9]. Загальним принципом соціальної роботи з людьми з обмеженою життєдіяльністю повинен стати девіз, прийнятий Міжнародною організацією інвалідів: «Нічого для Вас без Вас», який свідчить про прагнення соціальних структур до активного залучення громадських організацій інвалідів до соціальної роботи, тобто до соціальної взаємодії [7].

Питання і завдання для самостійної роботи

1.Написати протягом 10 хвилин невеличке (на одну сторінку) ессе „Мій власний досвід і ставлення до інвалідності”. Обговоріть текст ессе у мікрогрупах студентів.

2.Дайте відповідь на такі запитання:

-Хто така людина з обмеженими функціональними можливостями?

-Що означає інвалідність?

-Що я знаю про інвалідність? Які мої актуальні і потенційні ресурси для соціальної роботи з інвалідами?

3.Порівняти характерні ознаки медичної моделі соціальної моделі інвалідності?

4.Як ви розумієте процес інтеграції івалідів в соціальне середовище? В чому ви згоджуєтесь, а що відкидаєте в цьому процесі.

300