95. Як берегти дитячу довіру

Найголовніше в цій дуже тонкій сфері виховання — глибоке розуміння, точніше, відчуття серцем дитячого світу, відчуття дитинства.

Дитинство, дитячий світ — це мир особливий. Діти живуть своїми уявленнями про добро і зло, про хороший і поганий, у них свої критерії краси, у них навіть своє вимірювання часу: у дитинстві день здається роком, а рік — вічністю. Щоб мати доступ в цей казковий палац, ім'я якому — Дитинство, ви повинні перевтілитися, стати в якійсь мірі дитиною — тільки за цієї умови вам доступна буде мудра влада над людиною — дитиною.

Не подумайте, мій друг, що я ідеалізую мир дитинства. Я чудово віддаю собі звіт, що дитинство створюється з того, що ми, дорослі, залишаємо в своїх дітях. Але якраз тому, що дитина — ніжний паросток, який стане могутнім деревом, дитинство і вимагає до себе особливої пошани. Мудрість влади педагога — це перш за все його безмежна здатність все розуміти. Тут не може бути ніяких обмежень. Пам'ятаєте, що у дитини не буває умисного прагнення творити зло. Педагогічне неуцтво з того і починається, що вихователь приписує дитині це прагнення, вважаючи, що він умисне здійснює негожі вчинки. Прагнучи «подрубить корінь зла», вихователь рубає все коріння, і живі паростки дитинства засихають. Звинувачення в умисному злі, в ліні, недбайливості, яких насправді немає, дитина переживає як велику несправедливість, це відштовхує його від вчителя, він втрачає довіру до нього. Ламаючи дитячу довірливість до вас, ви штовхаєте дитину на те, що він починає захищатися норовистістю, умисною неслухняністю, прагненням робити все наперекір вашим вимогам. Пам'ятаєте, що все це з'являється там, де дитяча довіра до вас дала тріщину.

З винятковою педагогічною мудрістю відноситеся до найрізноманітніших необачних дитячих вчинків, в яких, — не умисне зло, а найчастіше забудькуватість, незнання або, буває, помилка. Не вдавайтеся в таких випадках до публічного засудження дитячого вчинку. Знайте про цей вчинок тільки ви. У вас — велика, мудра влада все розуміти і все знати. Ви повинні розуміти, чому першокласник, узявши у товариша кольорові олівці в яскравій коробці, повертів їх, і рука з олівцями потягнулася до кишені. Не піднімайте тривоги — це не крадіжка. Ви повинні розуміти, чому малюки по дзвінку не біжать в клас, а хочуть «ще трішки, ще одну хвилиночку» пограти на зеленому лужку; чому Федя не слухає умову завдання, а дивиться, затамувавши подих, на бджолу, що залетіла в клас; чому Оксанка не читає того, що всі читають, а малює на промокашці квітку; чому під час екскурсії в ліс три невгомонні школярі — Міколка, Піліпко і Петрік — умисне відстали від класу, сховалися в кущах...

Чому, чому, чому...— сотні «чому» і сотні конфліктів. Конфлікт між вчителем і дитиною — один з крайніх проявів педагогічної неписьменності. Це явище має місце там, де вихователеві не вистачає великодушна батьківська, материнська мудрість, велика педагогічна влада, розуміння того, що він має справу з дитячими вчинками, з дитячим світом думок і поглядів; дитину взагалі не можна порівнювати з дорослим, немає такої єдиної мірки, якою можна було б зміряти дорослого і дитини.

Пам'ятаю маленького Дмітріка. Це було в III класі... Уявіть собі, йде урок граматики. Ви пояснюєте у дошки правило, всі слухають, записують приклади. Пише нібито і Дмітрік, але серце ваше турбується за цього хлопчика. У очах у нього — як живі намистини, чимось він зараз зайнятий за своєю партою, щось йому не до граматики. Підходите тихенько до хлопчика і бачите: перед ним напіввідкрита сірникова коробка, в ній щось ворушиться; і Дмітрік важ там, в коробочці його ока і думки. Придивляєтеся — в коробці жук, якийсь небачений, з одним рогом, як пилою, ріже він і не може перерізувати дверці своєї в'язниці.

Можна, звичайно, розгніватися, можна довести хлопчика до сліз і покаяння (а себе — до нервового тремтіння), але що з цього? Єдине, чого ви доб'єтеся — час буде згаяний даремно, жук стане розвагою для всього класу, діти заздритимуть Дмітріку і сміятися над вашим гнівом.

Хай не дає вам спокою в ці миті думка: що робиться в твоїй душі, дитя? Чому ти не зміг примусити себе відкласти жука на півгодини і зрозуміти граматичне правило? Ви берете коробочку, закриваєте її, кладете в кишеню, ставите руку на голову Дмітріка, ще раз пояснюєте правило, хлопчик пише; бачите, він зрозумів: бувають же такі діти — одним оком дивиться на однорогого жука, іншим на дошку — і все-таки щось залишається в дитячій голові.

Після уроків Дмітрік підходить до вашого столу, мовчить, нахиливши голову. Чорні намистини очей ще блищать, заховані під довгими віями. Але від вас він не може приховати, що в очах все-таки грають біси. Віддаєте Дмітріку жука і просите розповісти: де він знайшов таку дивовижну істоту, як це йому вдалося примусити жука «пиляти» дверці темниці, що він далі думає робити з жуком? Дмітрік охоче розповідає, він тягне вас за рукав до чагарника, де, за його словами, такі ось жуки вылазят на світло і літають один раз в три роки.

У таких розповідях зазвичай чуються натяки вихователя на те, що з вершин своєї педагогічної мудрості він в таких випадках опускається, зглянувся до світу дитячих інтересів, дозволяючи собі бути добрим до дитини. Діти не терплять цієї поблажливості. Справжнє виховання не там, де педагог з вершин опускається на землю, а там, де він піднімається до тонких істин Дитинства. Піднятися, а не опуститися. Не сюсюкати з дитиною, не підстроюватися під «дитячу обмеженість» інтересів (немає такої обмеженості, якщо ми самі не обмежуємо інтересів дитини), а бути мудрим наставником.

Мудрість влади людини над людиною, а тим більше дорослої людини над дитиною — це велика творчість, глибоке серцеве проникнення в світ дитячих думок і відчуттів, це уміння розуміти мову дитинства, зберегти в собі краплю дитинства і в той же час не стати на одну дошку з дитиною по рівню розвитку. Коли я бачу, як вчитель — доросла людина, батько сім'ї, привів у вчительську хлопчика-п'ятикласника і допитує: «Ну, чому ти весь час смієшся на уроках? До яких пір це буде? Невже піонер має право так поводитися?» — мені здається, що вчитель включився раптом в дитячу гру, але не розуміє, що це гра. Хлопчик мовчить. Він і не може нічого сказати. І взагалі було б дивно, якби п'ятикласник раптом відповів вчителеві в тому ж дусі, в якому поставлено питання. Учень найчастіше не знає, чому він сміється, вчитель же не може цього не знати. Йому не дано права не знати, чому дитина зробила той або інший вчинок. Виходить же взаємне нерозуміння: вихователь не розуміє дитини, дитина не розуміє вихователя; дивишся іноді на них і думаєш, чи не на різних мовах говорять вони?

Пам'ятаєте, що дитині, а ще більше підліткові, хочеться в чомусь «показати себе», в чомусь затвердити свою волю, свій розум, кмітливість, винахідливість. Жива істота, з вашою допомогою що пізнає мир, поступово стає особою. У цьому важкому становленні влада педагога повинна бути особливо обережною: воля старшого легко може перетворитися на свавілля, а іноді і в розправу над людиною. Не придавити і зламати, а підняти і підтримати, не знеособити внутрішні духовні сили дитини, а затвердити відчуття власної гідності — тільки так треба здійснювати свою владу над дитиною, і лише за цієї умови ваша влада може бути мудрою. Якщо дитина робить щось «не так», не допускайте «сильних», «вольових» засобів впливу на нього. Не допускайте, щоб у вашу складну лабораторію гуманізму увірвався стукіт кулаком по столу і окрик. Хай не привертає вас перспектива побачити рухомого, смішливого, вічно невгомонного пустуна згаслим і приголомшеним, з сумними, вимерлими очима, зігнутим і нещасним — погана це перспектива. Бережіть, як вище благо, людську гордість, недоторканність особистої честі дитини; пам'ятаєте, що пустун, у якого про все своя думка, на все — свій погляд, - це ваше щастя, вихователь; а безвольний, як тінь, вихованець, у якого власні думки вибиті з голови вашими «сильними» засобами, який покірливо і беззастережно завжди підкоряється вам — це ваше нещастя. Знайте, що нестримний пустун і «забіяка» в необхідну хвилину проявить себе доброю, серцевою людиною, а безвольний вихованець, що покірливо підкоряється, часто буває байдужим і, сам не віддаючи собі звіту в цьому, жорстоким, готовим переступити через біду ближнього в ім'я особистого благополуччя. «Сильні» і «вольові» засоби дії, що ламають волю дитини, роблять його безсердечним