53. Як добитися, щоб слово вихователя доходило до серця вихованця

Ми прагнемо до того, щоб в материнській школі у дитини виховувалося тонке, ніжне, чуйне, чуйне серце. Щоб дитя пізнавало навколишній світ не тільки розумом, розумом, але і серцем. Щоб дитина близько приймала до серця і те, що хтось зламав вітку на дереві, і те, що маленьке пташеня випало з кубла і безпорадно борсається в траві, і те, що в саду з'явилося невідомо ким викинуте нічиє кошеня. Ми не одну годину присвячуємо батькам, розповідаючи, як практично створити умови для такого самоврядування дитини, щоб він завжди, коли людині це необхідно, виразив своє співчуття, когось пошкодував, когось приголубив, когось захистив, про когось піклувався, у зв'язку з чимось похвилювався, про щось горював. Йдеться, мій юний друг, про найтонші різці майстрів-скульпторів — матері і батька, про майстерні їх рухи. Третину сторіччя пропрацювавши в школі, я переконався, що починати виховувати відчуття тільки тоді, коли дитина вже прийшла в школу, торкатися мені, педагогові, до незайманого ні матір'ю, ні батьком мармуру, - пізно. Якщо в сім'ї дитина не отримала емоційного виховання, він не може пізнавати мир і сприймати слово вихователя серцем. Йому буде доступним логічний сенс того, що він чує, читає, - емоційний же, душевний підтекст для нього виявиться недоступним.

Це одна з найбільш складних проблем шкільний-сімейного виховання. Чому нерідко буває так, що вже через декілька днів після початку шкільного життя дитина абсолютно не реагує на добре слово вчителя? Чому вчитель вимушений вдаватися до крику і стукоту кулаком по столу? Чому через місяць після початку учення дитини вже ставлять в кут, карають, але і це не допомагає? Корінь зла — в невихованості відчуттів.

Якщо ви, мій юний друг, прагнете до того, щоб ваші майбутні вихованці чуйно прислухалися до кожного вашого слова, відчували слово — піклуйтеся про багатство емоційних відносин в сім'ї. Серцева самота так само небезпечно для моральності, як відсутність людського оточення для думки. Піклуйтеся про те, щоб дитина була з кимось зв'язаний узами взаємного боргу, взаємного ваблення, пошани, турботи. Моральність вашого майбутнього вихованця великою мірою залежить від того, чи віддає він кому-небудь частинку своєї душі або живе замкнуто у власному світі, своїми вузькими турботами і своїми обмеженими інтересами. Індивідуалізм починається з невихованості відчуттів.

Побувайте в сім'ї свого майбутнього вихованця (за три роки можна побувати у кожної дитини хоч би два-три рази), відчуйте, що приносить дитині радість: тільки те, що дають йому старші, або ж і те, що він робить своїми власними маленькими силами для інших. Якщо єдиним джерелом його радості є споживання благ, створених батьком і матір'ю, це дуже погано; вихованець ваш прийде в школу безсердечним. Поговоріть з батьками — і з батьком, і з матір'ю, - подумайте спільно, як відкрити хлопчикові або дівчинці інші джерела радощі: посаджені ними дерево або кущ троянд в саду, маленький виноградник для людей, створені ними акваріум, бібліотека, куточок краси, в якому б відпочивали мати і батько. Знайте, що, піклуючись про це, ви ушляхетнюєте дитяче серце, готуєте грунт для етичного, розумового, естетичного, емоційного виховання в шкільні роки.

Піклуючись про виховання в дошкільні роки благородних відчуттів, не допускайте, щоб до дитини застосовувалися фізичні заходи дії. Немає нічого шкідливішого і зловісне, чим «сильні», вольові засоби. Ремінець і запотиличник, замість розумного, ласкавого, доброго слова — це іржава сокира замість крихкого, ніжного, гострого різця скульптора. Фізичні покарання є насильством не тільки над тілом, але і над духом людини; ремінець робить бездушною не тільки спину, але і серце, відчуття. Той, хто звик удома до ремінця і запотиличника, в школі глухий до доброго слова. Я знаю дітей, яких прочуханка, биття зробило безсердечним і жорстоким. Тому, кого б'ють, самому хочеться бити; той, хто в дитинстві хоче бити, ставши дорослим, захоче убити — злочини, вбивства, насильство йдуть своїм корінням в дитинство. Я вже десять років читаю лекції в дошкільному відділенні педагогічної школи для батьків. Роки цієї дуже потрібної виховної роботи переконали мене в тому, що до свідомості і серця матері і батька дуже важливо донести наступну істину: маленьке зернятко, посіяне в людській душі в роки раннього дитинства, стає в зрілі роки могутнім деревом. Все залежить від того, яке зернятко посіяне і в який грунт. Я не мав би права носити імені народного вчителя, якби за три роки до вступу дитини до школи не зумів добитися, щоб його серце стало чуйним, ніжним, добрим, непримиренним до зла і неправди, щоб воно не тільки любило добро, але і ненавиділо зло.

Разом з тим, якщо ви хочете, щоб кожен ваш вихованець став справжньою людиною, навчите батьків виховувати дітей в праці з п'яти, з чотирьох років. З того часу, коли дитина вже тримає ложку в руках і сам несе її до рота, він повинен трудитися. Цьому учить мудра народна педагогіка, цій віковій мудрості ми слідуємо в своїй виховній роботі. Не бійтеся, як би не примусити дітей трудитися дуже рано. Хто боїться — «Ой, як рано!» — той в один прекрасний момент із засмученням переконується, що вже пізно. Ми вважаємо своїм святим обов'язком одухотворяти матір і батька на те, щоб їх 5— 6-річні діти навесні посадили яблуню Матері, Виноград Матері, Яблуню Батька, Виноград Батька, Яблуню Бабусі, Виноград Бабусі, Яблуню Дідуся, Виноград Дідуся. Маленькі діти чудово справляються з цією роботою, якщо, звичайно, їм допомагають старші брати і сестри. Потім діти дбайливо залицяються за яблунями і кущами винограду, їх мрія — принести радість матері, батьку, дідусеві і бабусі — пригостити їх плодами.

Ось у всьому цьому і полягає, образно кажучи, емоційна оранка грунту під слово вчителя. Для того, хто до вступу до школи пережив ні з чим не порівнянне відчуття — приніс матерів плоди винограду, вирощені власними руками, слово мама звучить зовсім не так, як для того, хто знає тільки радість споживання. Знайте, мій юний друг, що лише тієї дитини, яка пізнала радість творіння, можна виховати ласкою, добром, виховати без крику, покарання.

У читача тут може виникнути сумнів: чи посильно все це вчителеві? Чи може він справитися і з поточною роботою по вихованню школярів і з підготовкою до школи тих, кому зараз чотири, п'ять, шість років?

Я відповім ось що: у своїй роботі ми не робимо нічого, що не мало б практичної віддачі, тобто кінець кінцем не полегшувало б нашої многотрудної роботи. В тому і річ, що всі ці турботи про виховання дошкільників окупаються сторицею. Завдяки саме цим турботам нам легше працювати, ми не знаємо багатьох труднощів, які в інших школах, — мені це відомо — буквально не дають можливості організувати нормальний учбово-виховний процес. У нас немає таких труднощів як недисциплінованість школярів, небажання вчитися. Ми практично не знаємо покарань в тій формі, в якій вони в школах застосовуються. Витік цих успіхів — наша спільна робота з сім'єю. Вона грає виключно важливу роль. Ми не диктуємо сім'ї: робіть от так, беззаперечно виконуйте наші вимоги. Справа якраз в тому, що ми, як два що працюють поряд скульптора, маємо однакове уявлення про ідеал і діємо в одному напрямі. Адже в творінні людини виключно важливо, щоб у двох скульпторів не було протилежних позицій.