Кількість балів за змістовий модуль № 3 --- 25 балів

Розділ I

ОСНОВИ

АНАТОМІЇ ТА ФІЗІОЛОГІЇ ЛЮДИНИ

ВСТУП

Анатомія - наука про форму, будову і розвиток організму в зв'язку з функцією навколишнього середовища.

Фізіологія вивчає процеси життєдіяльності живого організму, його органів, тканин, клітин і структурних елементів клітин. Фізіологія вивчає індивідуальний розвиток функції, взаємозв'язок їх змін у різних умовах зовнішнього середовища і при різному стані організму.

В нашій країні виникло і знайшло розвиток функціональний напрямок в анатомії. Цей напрямок розглядає кожний орган, як складову частину єдиного цілого живого організму, у зв'язку з його функціями та історичним розвитком.

Сама анатомія вивчає не тільки зовнішню, але і внутрішню форму. Вивчення структури за допомогою мікроскопа складає зміст мікроскопічної анатомії.

Мікроскопічна анатомія тісно зв'язана з наукою про тканини - гістологією, яка вивчає закономірності будови та розвитку тканин, а також з наукою про клітини - цитологією.

На теперішній час будова людського організму вивчається на різних рівнях:

1. Органів і тканин.

2. Тканин.

3. Клітин.

4. Молекул живої матерії.

Завдяки успіхам анатомії став можливий прогрес сучасної клінічної медицини.

ПОНЯТТЯ ПРО БУДОВУ КЛІТИНИ

Клітини мають певну форму, будову і функцію. Форма клітини різна (кубічна, призматична, циліндрична та ін.), що залежить від її функції та тканинної приналежності. 80% усієї маси речовини клітини припадає на долю води, а 20% складають білки, жири, вуглеводи, солі та ферменти. Хімічний склад клітини змінюється в залежності від її функціонального стану.

У клітині розрізняють ядро, цитоплазму, оболонку, гранули та включення.

Ядро має кулькоподібну або овальну форму, воно вкрите ядерною оболонкою. Кожне ядро має 1-2 ядерця, в яких проходить синтез нуклеїнових кислот. Найважливіший компонент ядра - хромосоми, носії спадкових властивостей людини. Хромосоми складаються з білкової основи та ДНК.

1 - оболонка

2 - ядро

3 - ядерце

4 - рибосоми

5 - мітохондрії

6 - клітковий центр

Рис. 1

Цитоплазма - складна колоїдна система, постійно змінюється в залежності від різних умов середовища та функціонального стану клітини. В цитоплазмі знаходяться органоїди (рибосоми, апарат Гольджі, мітохондрії) та ін. постійно присутні структури та клітинні включення - специфічні утворення, які накопичуються в протоплазмі у вигляді зерняток, глибок і виконують опорну функцію.

Ендоплазматична сітка має складну сітчату будову, представлена мембранами, які утворюють канальці та порожнини, по яких здійснюється пересування речовин у середині клітини.

Рибосоми - розміщуються на мембранах ендоплазматичної сітки і мають форму тілець, у яких проходить синтез білків.

Мітохондрії - мають форму паличок, окремих зерняток, які наповнені наборами окислювальних ферментів. За допомогою них здійснюються процеси біологічного окислення органічних речовин, у ході яких звільнюється енергія, що накопичується в хімічних зв'язках аденозинтрифосфорної кислоти (АТФ).

Лізосоми - містять гідролітичні ферменти, які розщеплюють дуже великі молекули на складові компонентит (подібно до фер­ментів травного тракту внутрішньоклітинне травлення). За допомогою цих ферментів розсмоктуються і пошкоджені тканини.

Клітина, як елементарна частина цілого організму наділена всіма життєвими функціями: обмін речовин, розмноження, подразливість, рухливість. Явище обміну речовин полягає у надходженні в клітину з навколишнього середовища різних речовин, в засвоєнні та зміні їх та виділенні енергії і продуктів розпаду. Виділяється теплова та механічна енергії. Обмін речовин являє собою єдність двох протилежних процесів асиміляції (засвоєння речовини, ріст клітини) і дисиміляції (зруйнування, розпад складних структур зі звільненням енергії). В молодому організмі переважають процеси асиміляції, а у старшому віці - процеси дисиміляції.

В живому організмі проходить розмноження клітин шляхом поділу. Цей процес є однією з основних життєвих функцій - самовідтворенням.

Розрізняють два способи поділу клітин - мітоз або каріокінез (непрямий поділ), та амітоз (прямий поділ) у високоорганізованих організмах.

Мітоз - найбільш розповсюджений в організмі людини спосіб поділу клітини. Він характеризується глибокими змінами в ядрі.

МІТОТИЧНИЙ ПОДІЛ КЛІТИНИ (рис.2)

В першій стадії мітозу (профазі) із зерен хроматину формуються паличкоподібні утворення - хромосоми. Профаза змінюється метафазою, протягом якої хромосоми укла­даються в екваторіальній площині ядра. Далі хромосоми поділяються вздовж (анафаза) і відбувається утворення двох дочірніх ядер (телофаза). За допомогою мітотичного ділення клітини набувають механізму спадкоємності.

Протягом усього життя в організмі проходить розмноження, ріст, старіння та відмирання клітин. Строки життя клітин різні. Наприклад, лейкоцити, живуть від 2-3 до 15-20 днів, еритроцити - 120-150 днів і т.д.

ВИДИ ТКАНИН. РЕГЕНЕРАТИВНІ ВЛАСТИВОСТІ РІЗНИХ ТКАНИН

Тканина - це жива система, яка складається з клітин і міжклітинної речовини, що має загальний розвиток і виконує певну функцію.

За будовою, функцією та розвитком розрізняють таки види тканин: І.- епітеліальну, 2.- сполучну, 3.- м'язову, 4.- нервову.

1. Епітеліальні тканини розташовуються у вигляді суцільних скупчень, переважно пластів, які покривають зовнішні поверхні та внутрішні порожнисті органи. З поверхневим розташуванням епітеліальних тканин пов'язані захисна і обмінна функції та регенераційна здатність. В епітеліальній тканині немає кровоносних судин, а живлення її відбувається за рахунок глибше розміщених судин сполучних тканин. За формою вони бувають плоскими, кубічними і циліндричними. Розрізняють наступні види епітелію:

а) плоский одношаровий епітелій,

б) кубічний одношаровий епітелій,

в) циліндричний епітелій,

г) війчастий епітелій,

д) багатошаровий епітелій,

ж) судинний епітелій.

2. Сполучні тканини або опорно-трофічні. Не мають зв'язку і зовнішнім середовищем. Характерною особливістю цієї тканини є наявність між клітинами сильно розвинутої міжклітинної речовини. Вона може бути рідкою (плазма і рові), драглистою та волокнистою (колагенові, еластичні волокна волокнистої сполучної тканини). Розрізняють наступні види сполучних тканин:

- пухка волокниста сполучна тканина - утворює сполучно-тканинний шар слизових і серозних оболонок, заповнює прошарки між органами і знаходиться в товщі органів. Виконує опорну, трофічну та захисну функцію. Різновидом її г жирова тканина.

- ретикулярна тканина складається з розгалужених клітин зірчастої форми, які взаємно пов'язуються за допомогою ретикулінових волокон. Утворює основу червоного кісткового мозку, що виконує функцію кровотворення.

- щільна волокниста сполучна тканина має велику кількість колагенових волокон, які утворюють упорядковано розташовані міцні пучки. В одних органах вони переплітаються (шкіра, білкова оболонка ока), а в інших розташовується паралельно відповідно до напрямку дії розтягуючих сил (зв'язки).

- хрящова тканина утворена зі щільної та пружної міжклітинної речовини. Залежно від будови міжклітинної речовини розрізняють три види хрящової тканини: волокниста, еластична, гіалінова. Прикладами волокнистого хряща є міжхребцеві диски, еластичного-вушна раковина, гіалінового- суглобові хрящі. Хрящі не мають кровоносних судин. Живлення, ріст та регенерація їх відбувається за рахунок поверхневої пластинки - охрястя. Воно утворене з різновиду иолокнистої сполучної тканини, що має мезенхімні елементи, судини, і нервові закінчення.

- кісткова тканина складається з основної міжклітинної речовини - осеомукоїду, пучків колагенових волокон і невеликої кількості клітинних елементів, які взаємно пов'язані відростками. Колагенові волокна розташовані впорядковано, внаслідок чого утворюються кісткові пластинки. Пластин­часта будова зміцнює кісткову тканину, яка є основою кісток. За винятком суглобових поверхонь, покритих хрящами, кістки оповиті сполучнотканинною оболонкою - окистям.

3. М'язові тканини належать до групи збудливих тканин. Процес збудження виявляється в них специфічною реакцією - скороченням. Скоротлива здатність м'язових елементів зале­жить від особливих органоїдів - міофібрил, що мають форму ниток, розташованих у м'язовій цитоплазмі. Кожна міофібрила складається з часточок - протофібрил, які побудовані з видовжених макромолекул білків - міозину і актину.

Різновиди м'язових тканин: посмугована м'язова тканина - на мікроскопічних препаратах якої спостерігаються чергу­вання світлих і темних смуг; гладенька м'язова тканина, що не має поперечної смугастості, м'язова тканина серця.

3. Нервова тканина має складну будову. Основним структур­ним і функціональним елементом нервової тканини є нервова клітина з відростками - нейрон. Нейрони мають виняткову властивість - утворюють численні контакти, що служать для передачі збудження з одного нейрона на інші. Місця цих контактів мають назву синапси. Нейрони дуже різноманітні за своєю будовою, Найтиповішою є модель нейрона, якій властивий один довгий відросток - нейрон або аксон і численні розгалужені короткі відростки - дендрити. Нервова клітина є організаційним центром нейрона і називається його тілом. У ній відбуваються найскладніші процеси, пов'язані з обробкою інформації.

Регенерація - утворення замість пошкодженої частини організму нової. Регенерація буває фізіологічною (послідовне обновлення складових частин організму в процесі їх життєвої діяльності, або регенеративною (здійснюється зразу ж після пошкодження).

Регенерацію поділяють на три періоди:

а) закриття рани та зміни, зв'язані з пошкодженням,

б) закладка новостворених структур,

в) подальший ріст і диференціювання тканин.

Закриття рани здійснюється в першу чергу в результаті виникнення кров'яного згустку або пробки з лейкоцитів. Наступний період характеризується закладкою основних рис організації регенеруючих органів. В зв'язку з цим також проходить часткове зруйнування старих структур. Клітини, що входять до складу, якщо вони не загинули, гублять особ­ливості, властивості їх стійкому стану та приймають ознаки, які притаманні молодим клітинам, які приймають активну участь в процесі розвитку* Клітини приймають округлу форму - кругле ядро з округлим ядерцем. В цілому цей комплекс змін може бути названий активізацією клітин. Акти- нповані клітини починають ділитись, що призводить до збіль­шення їх кількості. Крім того значну роль в активізації відіграє переміщення цих клітин в ділянку утворення нових структур.

В третьому періоді регенерації спостерігається ріст по новому створених частин і диференціювання всіх недостаючих структур. Ріст проходить за рахунок розмноження клітин, так і за рахунок < тіюрення ендоплазматичних структур і гіпертрофії клітин.

Характерна особливість регенеруючих клітин - це активація, перехід у стан, коли вони спроможні до гіерег- норення, і водночас не втрачають повністю ознак спеціа­лізації. Регенераційна гіпертрофія є також у більшості внутрішніх органів: печінки, селезінки, яєчників, залоз - щитоподібній, слинній та підшлунковій.

Часто доводиться стикатися з недосконалою регенерацією »(к> порушенням регенеративного процесу. Створення умов для усунення такого виду порушень є одним із важливих завдань медицини. Розроблені прийоми різних трансплантантів.

ОПОРНО-РУХОВИЙ АПАРАТ

Твердий скелет людини складається більш ніж з 200 кісток, і яких 95 - парні кістки. Скелет важить 5-6 кг., складає у чоловіків - 10%, а у жінок 8,5% від загальної ваги тіла. Скелет людини виконує такі функції: опори, руху, захисту, обміну речовин і кровотворення.

В залежності від форми кістки поділяються на плоскі, довгі пі короткі, трубчасті, змішані.

До довгих кісток відносяться довгі трубчасті кістки кінцівок, які складаються з середньої частини - тіла (діафіз) і а двох потовщених кінців - верхнього та нижнього (епіфізів). V дитячому віці між діафізом і епіфізом міститься хрящ - мегафіз, за рахунок якого відбувається ріст кістки.

Кожна кістка - це окремий орган. Механічні властивості кістки визначає кісткова тканина. Однак складовим компонентом є також кістковий мозок, сполучнотканинна оболонка окістя - судини і нерви.

Всі сполучення кісток поділяються на два основні види:

- несуглобові сполучення,

- суглобові сполучення або суглоби.

Несуглобові сполучення за характером речовини, що їх сполучає розрізняють:

- синдесмоз - щільна сполучна тканина (шви, мембрани, зв'язки),

-синхондроз - хрящі (сполучення тіл хребців),

-синостоз - кісткова тканина,

Більшість кісток з'єднані між собою за допомогою суглобів. У кожному суглобі є три основних елементи - суглобова по­верхня, вкрита хрящем, суглобова сумка, що герметично зак­риває суглоб і скріплює його, га суглобова порожнина, в якій знаходиться синовіальна рідина, що виконує роль мастила, сприяє вільному ковзанню суглобових поверхонь кісток.

ІІри визначенні рухів у суглобах умовно проводять три осі:

- поперечну (навкруг неї відбувається згинання і розгинання),

- сагітальну (відведення та приведення),

- вертикальну, (колові рухи - обертання) .

За формою суглоби поділяються на:

- кулясті, еліпсоподібні, сідлоподібні, блокоподібні,

У скелеті людини розрізняють такі відділи: скелет голови

5. череп; скелет тулуба, скелет верхніх кінцівок, скелет

нижніх кінцівок.

Скелет голови - череп (рис.З) складається з великої кількості, з'єднаних між собою, парних і непарних кісток. Парні кістки - тім'яна, скронева, слізна, нижня носова раковина, піднебінна, верхня щелепа, клиноподібна, решітчаста, під'язикова кістка, леміш. Череп поділяється на два відділи: мозковий та лицевий. До кісток мозкового черепа відносяться: лобова кістка, тім'яна, потилична, скронева, клиноподібна та решітчаста кістки. В черепі прийнято розпізнати склепіння та основу.

До лицевого відділу відносяться: носова кістка, слізна кістка - лежить в передній частині внутрішньої стінки орбіти, піднебінна - входить до складу твердого піднебіння, леміш - входить до складу носової перетинки, продовжуючись у м'якій частині носа у вигляді хрящової пластинки. Під'язикова кістка міститься між нижньою щелепою та щи­топодібним хрящем гортані і оточена м'язами шиї.

1- лобова,

2- тім'яна,

3- скронева,

4- клиноподібна,

5- решітчаста,

6- носова,

7- верхня щелепа,

8- сльозна,

9- вилична,

10 - нижня щелепа

Рис. З

Через численні отвори черепа проходять кровоносні судини, черепно-мозкові нерви.

При травмах черепа можуть пошкоджуватись нерви та судини, мозкова речовина, спостерігається кровотеча з вух, носа, очей. Усі кістки черепа, крім нижньої щелепи, з'єднуються за допомогою швів. Нижня щелепа з'єднується зі скроневими кістками парним скронево-щелепним суглобом, в якому можливі рухи у трьох площинах.

До складу скелету тулуба хребетний стовп, скелет грудної клітки: груднина та 12 пар ребер. Хребет складається з 33-34 хребців.

Відділи хребта: шийний - 7 хребців, грудний - 12 хребців, поперековий - 5 хребців, крижовий - 5, куприковий - 4-5 хребців. Хребець складається з тіла і дуги, що разом обмежують хреб­цевий отвір. Від дуги відходять сім відростків: 2 верхні і 2 нижні - суглобові, 2 поперечні та один непарний - остистий відросток.

Хребці сполучаються між собою за допомогою міжхребцевих дисків та суглобових відростків. Хребцеві отвори хребців утворюють хребтовий канал, в якому знаходиться спинний мозок та його оболонки. Хребет новонародженого майже прямий. По мірі розвитку дитини утворюються вигини хребта. Розрізняють два вигини вперед - шийний та поперековий - лордози; два вигини назад - грудний і крижовий - кифози. Ці вигини виникають в наслідок вертикального положення людини і послаблюють струс голови і тулуба при ходьбі, бігу, стрибках

Груднина - плоска кістка, складається з ручки, тіла та мечо подібного відростка.

Ребра - плоскі вигнуті кістки. Розрізняють ребра справжні несправжні та коливні. Ребро складається з кісткової частини та хряща. Своїми задніми кінцями ребра з'єднуються тілами хребців та їх поперечними відростками. Передні кінці 7 верхніх ребер своїми хрящами сполучаються з грудниною, їх умовно називають справжніми. 5 інших ребер з грудниною не сполучаються і їх називають несправжніми. Хрящі УІІ-Х пар ребер утворюють реберну дугу, а ХІ-ХІІ пари ребер передніми кінцями вільно закінчуються у м'язах і називаються коливні

Рис. 4

Груднина, ребра, грудні хр^оці та їх сполучення утворюють скелет грудної клітки, в якій знаходяться важливі внутрішні органи - серце, легені, стравохід ^та ін. Завдяки ритмічним коливан­ням грудної клітки збільшується та зменшується її об'єм - відбу­вається вдих і видих. Величина та форма грудної клітки залежить від віку, статі та індивідуальних особливостей організму.

Скелет верхньої кінцівки (рис. 5) складається з плечового пояса і а скелету вільної верхньої кініки. Плечовий пояс складається і двох парних плоских кісток: ключиці та лопатки.

Скелет вільної верхньої кінцівки поділяється на три відділи - плече, передпліччя та кисть.

Плече складається з плечової кістки. Плечова кістка має на верхньому епіфізі головку, анатомічну шийку, великий і малий гор­бок, далі - звужене місце - хірургічну шийку. На її нижньому епіфізі г бічні шорсткі виступи - надвиростки, вінцева і ліктьова ямки, а нижче їх - блокоподібна суглобова поверхня для зчленування з ліктьовою і променевою кістками, які утворюють передпліччя.

Рис.5

Кістки кисті діляться на кістки зап’ястка (8 кісток, лежачих у два ряди), кістки п'ястка (5 кісток) і фаланги пальців (у великого пальця - 2, у інших пальців - по З фаланги).

Суглоби верхніх кінцівок. Розрняють: плечовий суглоб - згинання, розгинання, відведення та приведення, круговий рух, ліктьовий суглоб - згинання т розгинання, променевозап'ясний суглоб - згинання та ^згинання, круговий рух.

Скелет нижньої кінцівки складається із тазового пояса та скелету вільної нижньої кінцівки Тазовий пояс - крижова кістка, куприк та дві тазові кістки. Тазова кістка представлена трьома кістками; клубовою, лобковою та сідничною. На місці їх з'єднання є кульшова западина, в якій знаходиться головка стегнової кістки.

У клубовій кістці розрізняють і крило, яке має край (гребінь) з передньою верхньою остр і розташованою під нею передньою нижньою остю. Внутрішня поверхня клубової кістки має клубову ямку, зовнішня – сідничні лінії, задня – суглобову поверхню вушко подібної форми для сполучення з крижами.

В лобковій кістці виділяють тіло і дві гілки - нижню і верхню, остання має горбок і гребінь.

У сідничній кістці розрізняють тіло., сідничний горб, ость з великою та малою вирізками по боках, а також гілку, яка сполучається з нижньою гілкою лобкової кістки, обмежуючи разом з нею замкнутий отвір.

Кістки тазового пояса сполучаються між собою за допомогою парного, майже нерухомого крижово-клубового суглоба і лобкового зрощення (симфізу) та скріпляються зв’язками. Жіночий таз ширший та коротший від чоловічого, кісткові виступи в ньому більші згладжені. У жінок малий таз виконує роль пологового каналу.

Скелет вільної нижньої кінцівки включає стегнову кістку, кістки гомілки та стопи. Стегнова кістка є найдовшою кісткою скелета. На її верхній частині є головка, шийка, великий та малий вертлюги, на нижньому епіфізі - два надвиростки, два виростки із суглобовою поверхнею і міжвиросткова ямка. Надколінок (чашка) - це невелика сесамоподібна кісточка, розташована в сухожилку чотириголового м'яза стегна.

Кісток гомілки - дві: товста - великогомілкова і тонка - малогомілкова. Стопа поділяється на передплесно, плесно і фаланги пальців. Кісток передплесни сім: п'яткова, надп'яткова, човноподібна, кубоподібна і гри клиноподібні. Плесно складається з 5 коротких трубчастих кісточок, кожний палець з 3 фаланг (великий з двох).

Скелет вільної нижньої кінцівки має три великих суглоби: кульшовий, колінний, гомілковостопний. Колінний суглоб створений трьома кістками: стегновою, великою гомілковою кісткою та притиснутим спереду надколінником.

М'ЯЗИ ЯК АКТИВНА ЧАСТИНА РУХОВОГО АПАРАТУ.

БУДОВА М'ЯЗІВ. ОСНОВНІ ВИДИ СКЕЛЕТНИХ М'ЯЗІВ

М'язи є активною частиною рухового апарату, скорочення їх призводить до руху, переміщення частин тіла у просторі.

Людський організм має у собі більше 400 скелетних м'язів, загальна вага яких у дорослої людини становить біля 2/5 ваги тіла

За функціональною ознакою м'язи поділяються на дві групи: мимовільні, немимовіліні

Немимовільні - представлені гладкою тканиною і зна­ходяться в стінках внутрішніх органів і кровоносних судинах. Від скорочення гладеньких м'язів залежить об'єм органів, величина їх просвіту, а також переміщення вмісту внутрішніх органів (наприклад, їжі у шлунково-кишковому тракті).

Мимовільні м'язи складаються з поперечно - смугастої м'язової тканини. До цієї групи входять всі м'язи голови, тіла та кінцівок - скелетні м'язи.

Скелетні м'язи мають складну будову. До їх складу входять м'язові волокна різної довжини: вони розміщені паралельно один одному і об'єднуються в пучки. Кожен м'яз побудований з ба­гатьох таких пучків. Окремі м'язові пучки і весь м'яз має тонку сполучнотканинну оболонку. Крім того, групи м'язів і окремі м'язи вкриті більш щільною сполучнотканинною оболонкою - фасцією. Фасції утворюють між групами м'язів або окремими м'язами перетинки (піхви), які попереджують їх скорочення у певному напрямку. Скелетні м'язи мають на своїх кінцях сухо­жилки, за допомогою яких прикріплюються до кісток. У деяких випадках (мімічні м'язи лиця) сухожилки вплітаються у шкіру.

Сухожилки побудовані зі щільної сполучної тканини, вони дуже щільні і міцні. Наприклад, ахіловий сухожилок, який є закінченням трьохголового м'яза гомілки, витримує наван­таження в 400 кг, а сухожилля чотирьохголового м'яза стегна

6. більше 600 кг.

Сухожилок, що має форму широкої смуги називається апоневрозом. Кровоносні судини також входять до складу кожного м'яза. Є в м'язах рухові та чутливі нервові волокна. По чутливих волокнах із м'язів передаються сигнали в головний мозок, про їх стан. Цей вид чутливості називається проприоцептивний або м'язово-суглобове відчуття. По рухових волокнах передаються імпульси із мозку, під впливом яких м'яз скорочується.

Найпростішою формою м'яза є веретеноподібна. У ній розрізняють потовщену середню частину (черевце) і два тонких кінця, із яких верхній є початком (нерухома частина м'яза), а нижній - прикріплене (рухома частина).

В залежності від величини і форми розрізняють довгі, широкі та короткі м'язи. Довгі м'язи розміщені переважно на кінцівках, широкі - на тілі, короткі - між ребрами і хребцями. За допомогою м'язів рухаються суглоби. М'язи, що лежать попереду суглоба, згинають його. Ті, що розміщені ззаду - розгинають, всередині

приводять, а назовні - відводять суглоб. Розміщені косо або поперечно м'язи по відношенню до вертикальної осі дозволяють суглобу робити кругові рухи.

Деякі м'язи за допомогою певно розміщених волокон Н'Жать навколо отворів. При їхньому скороченні отвір иікривається - це сфінктери. М'язи, що розширюють отвір, Міпиваються дилетаторами. При кожному русі згинанні в і уі лобі, скорочується декілька м'язів - це м'язи синері істи. М'язи, що виконують протилежні один одному рухи мпіиваються - антагоністами, Коли працюють м'язи і инергісти, тоді розслаблюються м'язи антагоністи. Така співпраця називається м'язовою координацією. Під час ходьби у людини виникає складна координація - скорочення і,і розслаблення декількох груп м'язів кінцівок і тіла. Це все проходить у певному порядку та з певною силою. Не дивно, що навчитись ходити - процес тривалий і повільний.

У координації рухів основну роль відіграє нервова система. Вона не дає максимально скорочуватись м'язам. Але при деяких захворюваннях, коли втрачається контроль і боку нервової системи, скорочення м'язів може бути настільки, що може призвести до розриву сухожилків або переломів кісток.

Скорочення м'язів супроводжується зменшенням їх довжини і збільшенням їх товщини при незмінному об'ємі. Ще однією особливістю м'язової тканини є еластичність. Після розтяг­нення м'язів вони приймають попереднє положення.

Основною властивістю м'язової тканини, на якій побудо- нана робота м'язів, є скоротливість. Скоротливість м'язів супроводжується інтенсивним обміном речовин й енергії. Основним джерелом енергії м'язів є аденозинтрифосфорна кислота (АТФ). При роботі м'язів іде посилене використання кисню організмом.

Робота, виконана м'язами при їх скороченні, залежить від їх Сили і довжини. Сила м'язів визначається площею їх фізіологіч­ного поперечного розрізу, тобто сумою поперечного розрізу всіх їх волокон. Сила м'язів також залежить від сили нервових імпульсів, що надходять, і від сили інтенсивності біохімічних процесів, що проходять у м'язах. При посиленій роботі м'язів поліпшується живлення та збільшується вага м'язів - робота (і іпертрофія). Якщо м'язи втрачають можливість працювати, розвивається атрофія м'язів. Це виникає під час тривалої хвороби та перебування в ліжку хворого, при знерухомленні кінцівок, при перевантаженні сухожилків або рухового нерва.

Втомлений м'яз - це тимчасова втрата працездатності після важкої роботи і зникає після відпочинку. Втома виникає внаслідок порушення обміну речовин^ роботи нервів, ендокринної та інших систем, особливо серцево-судинної та дихальної, що призводить до порушення кровообігу у м'язах. М'язова втома - це нормальний фізіологічний процес. Перевтома - порушення функції організму, викликане хронічною втомою.

М'язи лиця та голови. Ці м'язи діляться на дві групи: мімічні та жувальні м'язи.

Мімічні м'язи, вплітаючись в шкіру, при скороченні змінюють вигляд обличчя (міміку). До мімічних м'язів належать: лобовий м'яз, коловий м'яз рота, щічний м'яз (притягує щоку до зубів) і ряд інших м'язів.

Жувальних м'язів 4 пари. Власне жувальний і медіальний крилоподібний м'язи піднімають нижню щелепу, скроневий м'яз піднімає її і водночас відтягує назад, а латеральний крилоподібний м'яз при однобічному скороченні переміщує щелепу в протилежний бік, а при двобічному-вперед.

М'язи шиї. Вони поділяються на поверхневі та глибокі. Серед поверхневих виділяють: підшкірний м'яз у вигляді тонкої пластинки, що натягує шкіру шиї, та грудинно-ключично- соскоподібний м'яз. Цей м'яз бере участь у рухах голови і допомагає при утрудненому диханні.

Глибокі м'язи шиї поділяються на латеральну (бічну) і пе­редхребетну підгрупи. До латеральної підгрупи належать гри драбинчасті м'язи: передній, середній, задній, які починаються від шийних хребців і прикріплені до верхніх ребер. Пе­редхребетні м'язи нахиляють вперед шию та голову.

М'язи грудей. Вони діляться на: м'язи, що йдуть до кісток верхньої кінцівки, власне м'язи грудей. Великий грудний м'яз починається від грудини та ключиці і прикріплюється до плечової кістки. М'яз тягне плече вперед, а при фіксованій руці піднімає ребра. Під ним розташований малий грудний м'яз. До власних м'язів грудей належать міжреброві м'язи, які закривають міжреброві проміжки. Вони поділяються на зовнішні (піднімаючи ребра, зумовлюючи вдих) і внутрішні опускають ребра при видиху). Діафрагма - це м'язово - сухожилкова пластинка, яка закриває нижній отвір грудної клітки, відділяючи її від черевної порожнини. В розслаб­леному стані діафрагма випнута своїм сухожилковим центром угору, бо тиск у черевній порожнині вищий, між у грудній порожнині. Діафрагма бере участь у диханні; крім того, її скорочення допомагають при акті дефекації, пологах, блювоті. В діафрагмі є отвори для стравоходу, аорти тга нижньої порожнистої вени.

М'язи живота - плоскі і широкі. До складу передньої стінки черевної порожнини входять 4 із 5 пар м'язів животга: а) прямий м'яз живота, 6) зовнішній косий м'яз живота, в) внутрішній косий м'яз, г) поперечний м'яз живота. П'ятий із цієї групи - квадратний м'яз попереку з'єднує ребро> з і ребенем клубової кістки. Внаслідок взаємного перетижу м'язів і їх апоневрозів утворюється цілісна структура* - черевний прес, який підтримує і захищає органи черев тої порожнини. В певних місцях, де стінка черевної порожниши відносно слабка, можуть утворюватись різної форми веліи- чини отвори, в які іноді випинаються внутрішні органи* і внаслідок чого виникають грижі. До цих місць належиїть біла лінія живота, пупкове кільце, пахвинний і стегновіий канали. Паховий канал починається глибоким кільцем, дещо вище середини пахвинної зв'язки, проходить» у пижньомедіальному напрямі і закінчується поверхневіим кільцем, що відкривається під шкіру дещо вище від лобкового горбка. Його довжина 5 см. Простір пахвинного каналу у чоловіків заповнений сім'яним канатиком з його елементами, а в жінок - круглою зв'язкою матки.

Стегновий канал у нормі не існує, він виникає тільки в разі виникнення стегнових гриж, довжиною 2 см, виникає між по­верхневими і глибокими листками широкої фасції стегна.

М'язи спини: поверхневі та глибокі. Поверхневі м'язи почи­наються широкою основою від остистих відростків нижньої половини хребта і гребеня клубової кістки і прикріпляється до плечової кістки, відтягуючи руку назад і повертаючи її до середини. Два глибокі м'язи піднімають і опускають ребра і можуть допомагати при диханні.

М'язи плечового пояса. їх є 6. Вони починаються від певних ділянок лопатки, а найбільший із них дельтоподібний м'яз - від ключиці і прикріплюється на зовнішній поверхні плечової кістки. Дельтоподібний і надостний м'язи відводять плече підлопатковий і великий круглий повертають його досередини, а підостний і малий круглий -назовні.

М'язи вільної верхньої кінцівки поділяються на м'язи плеча, передпліччя і кисті. Розрізняють передні і задні м'язи плеча. До передніх належать: двоголовий м'яз плеча, плечовий м'яз та дзьобоподібноплечовий м'яз. До задніх належить тільки один - триголовий м'яз плеча. На передпліччі розрізняють передні і задні м'язи. Передні м'язи - згиначі (два згиначі кісті променевий і ліктьовий, два згиначі пальців - поверхневий іі глибокий) два гіронатори - м'язи, що повертають передпліччя! і долоню до середини. Задні м'язи розгиначі, розташовані уі двох шарах: поверхневому і глибокому. При відведені рукиї видно піхву, на межі між плечем і передпліччям знаходиться! ліктьова ямка. Під шкірою ліктьової ямки розміщені вени, якії використовують для вливання лікарських речовин таї переливання крові.

М'язи нижньої кінцівки поділяються на м'язи таза і м'язи І вільної нижньої кінцівки. Розрізняють внутрішні та зовнішні І м'язи таза. Із внутрішніх м'язів - найважливіший клубово-1 поперековий м'яз. Скорочуючись, м'яз згинає і повертає! назовні стегно, інші внутрішні м'язи таза (грушоподібний ] м'яз ) також повертають стегно назовні. Зовнішні м'язи: І великий, середній і малий.

На стегні виділяють передню, задню і внутрішню або | медіальну групи м'язів. Основним м'язом передньої групи є І чотириголовий м'яз стегна. Другий представник - кравецький | м'яз. До задньої групи відносяться: напівсухожилковий, І напівпертичастий, двоголовий.

Медіальна група: гребінцевий, стрункий, три привідні (довгий, короткий, великий) м'язи. На гомілці виділяють передню, задню, латеральну групи м'язів. До передньої групи належать: передній великогомілковий м'яз, довгий розгинач пальців і довгий розгинач великого пальця. Задня група складається: триголовий м'яз, задній великогомілковий, довгий згинач пальців і довгий згинач великого пальця.

М'язи латеральної групи - довг ий і короткий малогомілкові піднімають зовнішній край стопи і відводять її назовні.

СЕРЦЕВО - СУДИННА СИСТЕМА

Серце - це порожнистий м'язовий орган, що ритмічними скороченнями накачує у артерії кров, яка знову повертається до нього по венах.

Форма, положення та будова серця. Форма серця нагадує сплющений конус розмірами приблизно 12x9x6см. Серце розта­шоване в передній частині грудної клітини, більше зліва, розши­реною основою воно звернене догори і дещо назад, а звуженою верхівкою - донизу, вліво та дещо вперед. Основа сері) фіксована до великих судин, а задньонижня поверхи спирається на сухожилковий центр діафрагми. Серце оточеь оболонкою - навколосерцевою сумкою або осердям (перикард На великих судинах біля основи серця осердя повертається ді середини, продовжуючись у внутрішній листок серозне оболонки - епікард, зрощений із серцевим м'язом.

Серцевий м'яз або міокард - основний шар стінки серця що складається з великої кількості особливих м'язови; волокон. З цих волокон утворена суцільна повздовжн м'язова перетинка, яка розділяє порожнину серця на прав) і ліву половину. Кожна половина має два відділи: верхній < передсердя і нижній - шлуночок. Міокард покритий і: середини тоненькою і гладенькою сполучнотканиннок оболонкою - ендокардом. Біля отворів ендокард утворю* складки - клапани серця. Розрізняють чотири клапани: два атріовентрикулярні (правий і лівий), клапан легеневого стовбура і клапан аорти. Правий атріовентрикулярний клапан складається з трьох стулок ендокарда, лівий - із двох стулок, а два інші клапани мають по три півмісяцеві заслінки. Всі клапани можуть відкриватись тільки в один бік - стулкові до шлуночків, півмісяцеві до судин. Роль клапанного апарата серця полягає в забезпеченні односто­роннього напряму течії крові із передсердь у шлуночки та зі шлуночків в судини.

Передсердя і шлуночки скорочуються самостійно і по черзі, однак між їхніми скороченнями спостерігається чітка узгодженість. Вона забезпечується спеціальним нервово- м'язовим апаратом міокарда, який дістав назву "провідної системи серця". Ця система складається з 5 частин: синусного вузла, який знаходиться у стінці правого передсердя, атріовентрикулярного вузла (знаходиться на межі між стінкою правого передсердя і правого шлуночка) та пучка волокон Гіса, який опускається від атрио- вентрикулярного вузла вниз по міжшлунковій перетинці. Пучок Гіса далі розщеплюється на праву і ліву ніжки, які закінчуються в мускулатурі відповідних шлуночків.

Нервово-м'язові елементи провідної системи мають здатність самостійно зароджувати процес збудження. Збудження приводить до послідовного скорочення (систоли), спочатку мускулатури передсердь, а потім шлуночків, коли хвиля мине - знову настає розслаблення (діастола). У зв'язку і І|4)С!Пдовним чергуванням систол і діастол виділяють 3 фази ДОШеної діяльності: І Систола передсердь \ Систола шлуночків

V Розслаблення мускулатури всього серця (серцева пауза). Гри послідовні фази складають один цикл роботи серця - ні одну хвилину серце робить у середньому 70 циклів. Кожен цикл серцевої діяльності супроводиться звуковими явищами гонами серця, їх два: перший тон - систолічний, другий - Систолічний. Причиною виникнення серцевих тонів є іикривання клапанів: при систолічному - стулкових, при Систолічному - півмісяцевих.

Під основи серця починаються великі судинні стовбури: артерії, по яких кров пливе від шлуночків серця до вени, по яких вона повертається до передсердь. Розгалуження кінцевих іілочок артерій - артеріоли і розгалуження кінцевих гілочок ЦС і і - венули, з'єднуються між собою за допомогою сітки найдрібніших судин - капілярів, внаслідок чого утворюється чамкнута кровоносна система.

Стінки артерій і вен утворені з трьох шарів, з яких найбільше розвинений середній - м'язова оболонка з еластичними волокнами. Два інші шари - сполучнотканинні, з яких внутрішня, так звана власна оболонка судин вистелена ендотеліальними клітинами, завдяки чому дуже гладенька. Особливо добре виражений середній шар, це забезпечує артеріям еластичні властивості і тонус, що необхідно для підтримання регуляції кров'яного тиску. Стінки вен більш м'які і тонкі, а на внутрішній поверхні їх, особливо в нижній частині тіла, є клапани, які запобігають зворотній течії крові. Стінки капілярів дуже тоненькі - вони утворені тільки з одного шару ендотеліальних клітин, що регулюють просвіт капілярів. Капіляри не тільки проводять кров, але й беруть участь в обміні газів та інших речовин між кров'ю і тканинами. Обмінній функції капілярів сприяє різке сповільнення течії крові при проходженні через капілярну частину кров'яного русла.

Кров проходить поперемінно через два кола кровообігу: мале, або легеневе і велике. Мале коло кровообігу починається з правого шлуночка, від якого відходить легеневий стовбур, який ділиться на праву і ліву легеневі артерії. Вони поставляють бідну киснем або венозну кров у капілярну сітку легень. Велике коло кровообігу починається з лівого шлуночка. Від нього бере початок аорта, яка посилає артеріальну кров у артерії, а потім в артеріоли і капілярні сітки всіх органів тіла. Із капілярів венозна кров збирається у венули, а потім у вени, які зливаються у дві великі судини - верхню і нижню порожнисті вени, що приносять кров у праве передсердя, яким і закінчується велике коло кровообігу. Із наведеного видно, що на противагу великому колу, в малому колі кровообігу по артеріях тече венозна кров, а по венах - артеріальна.

Кров рухається під певним тиском, бо стінки судин чинять опір рухові крові. Тиск найвищий у аорті, а також в артеріях і артеріолах, далі наступає різке зниження кров'яного тиску. На величину кров'яного тиску впливає кількість крові, що надходить в аорту внаслідок роботи серця. Так, у стані спокою лівого шлуночка накачується в аорту близько 5л крові за 1 хв, що становить хвилинний об'єм серця. Коли людина починає виконувати фізичну роботу, то хвилинний об'єм серця збільшується, бо до серця подається більше крові із вен, які стискаються м'язами, а серцевий м'яз більш енергійно "накачує" її в аорту, внаслідок чого артеріальний кров'яний тиск підвищується. Величина максимального (систолічного) і мінімального (діастолічного) артеріального тиску є важливим показником функціонального стану серцево- судинної системи.

Діяльність серцево-судинної системи повинна присто­совуватись до змінних потреб організму в забезпеченні киснем та іншими речовинами. Перехід організму від стану спокою до фізичного навантаження супроводиться збіль­шенням хвилинного об'єму крові із 5л/хв до 20-30л/хв і навіть більше, а також підвищенням артеріального тиску та іншими змінами кровообігу.

КРОВ, ЇЇ ФУНКЦІЇ. ПОНЯТТЯ ПРО ГРУПИ КРОВІ І РЕЗУС-ФАКТОР. ЗСІДАННЯ КРОВІ

Кров являє собою одну з різновидностей сполучної тканини. Вона має рідку консистенцію, завдяки чому може вільно переміщуватись по кровоносних судинах. Кров підгримує постійний зв'язок із тканинною рідиною і лімфою, складаючи разом з ними внутрішнє середовище організму. Кров, циркулюючи, виконує ряд життєвих функцій:

1. Постачає тканини киснем і вимиває з них вуглекислий газ (дихальна функція);

2. Постачає в тканини поживні речовини (трофічна функція);

3. Вимиває з тканин кінцеві продукти обміну речовин (видільна функція);

4. Ьере участь у знешкодженні хвороботворних мікробів (захисна функція);

5. Розносить по організму біологічно активні речовини (гуморальна регуляція функцій організму);

Загальна кількість крові становить близько 8% ваги тіла (5-6л). Кров складається з рідкої частини - плазми крові (60% об'єму) і формених елементів крові ( 40% об'єму).

Плазма крові являє собою напівпрозору, злегка жовтувату рідину, яка містить близько 91% води та близько 9% "сухого залишку" з органічних речовин і мінеральних солей. Плазма містить у собі: глюкозу (0,1%), жири, гормони, пігменти, мінеральні солі, ферменти, вітаміни, а також різні продукти обміну речовин, передусім азотовмісні небілкові речовини - сечовину, сечову кислоту та ін.

У крові знаходиться три види клітин: червоні кров'яні гільця -еритроцити , білі кров'яні тільця - лейкоцити та кров'яні пластинки -тромбоцити . Питома вага цільної крові 1,050- 1,060, еритроцитів - 1,090, плазми - 1,025-1,034.

В'язкість крові біля 5,0; в'язкість плазми крові 1,7-2,2 (по відношенню до в'язкості води, яка приймається за одиницю).

У крові підтримується постійність осмотичного тиску (7,6 атм), потрібне для збереження постійного об'єму клітин та водно-сольового обміну.

Кров має здатність зсідатися й утворювати згусток (тромб). Згортання крові розглядається як складний ферментативний процес. Він починається з взаємодії речовин, які звільняються при пошкодженні тканини і руйнуванні тромбоцитів з іншими речовинами, що містяться у крові. Кінцевий результат цього процесу зводиться до активування ферменту крові тромбіну, який перетворює білок плазми фібриноген у його нерозчинну форму фібрин, останній утворює нитки, що випадають у вигляді сітки, яка є основою тромбу. Потім тромб ущіль­нюється і фіксується до стінок ушкодженої судини. Всі речовини, що беруть участь у процесі зсідання крові, складають систему згортання крові. Звичайно згортання крові починається через 3-4 хв. після виходу її з судин, а через 5- згусток - тромб. При зниженні здатності крові до згортання, а також перед операціями застосовують препарати, які посилюють процес зсідання. До них належать хлористий кальцій, вітамін К, тромбін та ін.

Групи крові. У плазмі крові виявлено особливі антитіла- аглютиніни, які склеюють не мікроби, а еритроцити другої особи, якщо ці еритроцити мають відповідні речовини, що піддаються склеюванню - аглютиногени, аглютинінів два

7. а ір , аглютиногенів також два - А і В. У крові одної особи ніколи немає збігу однойменного аглютиніну й аглютиногену ( а з А, (3 з В).

За природним розподілом аглютинінів і аглютиногенів виді­ляють чотири групи крові.

В еритроцитах крові першої, або як її називають 0 групи немає аглютиногенів, а в плазмі є два аглютиніни.

В еритроцитах крові другої групи або групи А, є аглютиноген А, а в плазмі аглютинін р.

У крові третьої групи, групи В, аглютиногена В, а в плазмі аглютинін а .

У четвертій групі, групі АВ, в еритроцитах - два аглютиногена А і В, а в плазмі аглютиніна немає.

Кров однієї людини можна перелити іншій, тільки зважаючи на його групову належність. Перед переливанням крові особливу увагу звертають на аглютиногени еритро­цитів, оскільки вони у людини, якій переливають кров, тобто у реципієнта, можуть зустрічатися з спорідненими аглюти­нінами і склеюватись .

Аглютинінам крові донора не надають рішучого значення, оскільки вони в крові реципієнта значно розбавляються і гублять свою здібність аглютинувати еритроцити реципієнта. Виходячи з цього правила, люди першої групи є універ­сальними донорами, а особи з четвертою групою - універ­сальними реципієнтами.

У 1940р. відкрито в еритроцитах ще одну речовину - резус- фактор, що зустрічається у 85% людей. Переливання резус позитивної крові реципієнтові, у якого немає Rh - фактора, приводить до появи в його плазмі антирезус тіл, здатних аглютинувати еритроцити при повторних переливаннях резус-позигивної крові. Тому потрібно визначити також і Rh - фактор крові. Розвиток резус-позитивноґо плода у резус - негативної матері призводить до резус-конфлікту, який може бути причиною народження мертвої дитини.

ЛІМФАТИЧНА СИСТЕМА

Кровоносна система є замкнутою, тому кров безпосередньо н< контактує з клітинами. Безпосередній контакт клітин ідійснюється тільки з тканиною рідиною, яка заповнює міжклітинні щілини і виконує роль зв'язуючої ланки між клітинами і кров'ю. Тканинна рідина постійно оновлюється. Нона фільтрується артеріальними відділами виконує роль ін'нзуючої ланки між клітинами і кров'ю. Тканинна рідина постійно оновлюється. Вона фільтрується артеріальними від­ділами капілярів внаслідок значного тиску крові в цих відділах і а повертається у їх венозні відділи, де тиск крові знижується. <)дпак частина рідини відтікає із тканини по особливих судинах, нкі дістали назву лімфатичних судин. Рідина цих судин - лімфа, ні своїм складом і властивостями нагадує плазму крові, відрізняючись від неї меншим вмістом білків.

Лімфатичні судини починаються з розгалуженої сітки замкнених капілярів, стінки яких відрізняються високою проникністю та здатністю всмоктувати колоїдні розчини, до яких належить і тканинна рідина. Лімфатичні капіляри впадають у лімфатичні судини, які вводять лімфу до двох найбільших лімфатичних проток - грудної лімфатичної протоки, що є колектором лімфи із трьох четвертих частин нашого тіла, і до правої лімфатичної протоки, яка збирає лімфу із правої верхньої частини тіл. Обидві лімфатичні протоки впадають у підклю­чичні вени - грудна протока в ліву, а права протока - в праву.

Отже, лімфа утворюється внаслідок фільтрації крові, обміну речовин і процесів всмоктування і повертається в кров. Велика частина лімфатичних судин розташовується паралельно з кровоносними судинами, однак на відміну від кровоносних, вони проводять свій рідкий вміст переважно тільки в одному напрямі - від периферичних органів, що дає підставу розглядати їх як систему судин, яка доповнює функцію венозної системи. Лімфа тече повільно. Якщо лімфоутворення перевищує лімфовідплив, то виникає набряклість тканини, або набряки.

На відміну від венозних судин, лімфатичні судини перериваються на своєму шляху невеликими круглими або поздовжніми тільцями - лімфатичними вузлами. Лімфатичні вузли утворені із лімфоїдної тканини і покриті щільною сполучнотканинною оболонкою.

Лімфатичні вузли виконують подвійну роль: це кровот­ворні органи, в яких відбувається розвиток лімфоцитів, і внутрішні бар'єри організму. Бар'єрна функція виконується ретикулоендотеліальними елементами, які затримують різни агентів, що потрапляють у тканини при їх пошкодженні, т^ знешкоджують їх.

Лімфатичні вузли, як правило, розташовані групами Кожна з цих груп контролює лімфовідгілив із певних ділянок тіла, у зв'язку з чим їх прийнято називати регіональними лімфатичними вузлами. Так, пахвинні вузли контролюють! лімфовідплив із відповідної верхньої кінцівки, передньобіч ної стінки грудної клітини та грудної залози, а пахвинні| лімфатичні вузли - з ділянки, що охоплює відповідну нижню| кінцівку, статеві органи, стінку таза і частково стінк черевної порожнини. Є також шийні, підщелепні, ліктьові* підколінні та інші групи регіональних лімфатичних вузлів

Всі органи, в яких утворюється, переміщується і зміню свій склад лімфа, об'єднуються в єдину лімфатичну систему

БУДОВА І ФУНКЦІ ОРГАНІВ ДИХАННЯ

Органи дихання: носова порожнина, гортань, трахея, бронхи, легені. Початковим відділом дихальних шляхів являється порожнина носа, і, водночас, вона є органом нюху. Порожнина носа пов'язана з повітроносними пазухами сусідніх кісток: верхньою щелепою, лобною, ґратчастими пазухами. При захворюванні порожнини носа і носоглотки патологічний процес може розповсюджуватись на придаточні пазухи.

Гортань лежить в ділянці шиї на рівні IV-VI шийних хребців, нижче під'язикової кістки на передній поверхні шиї, утворюючи тут помітне підвищення. При розмові і кашлі гортань зміщуєть­ся, слідуючи за під'язиковою кісткою, з якою вона з'єднана. Вона утворена декількома хрящами - перснеподібним, який розміщений в нижньому її відділі; щитоподібним, який утворює передньо-бокові стінки; зверху отвір гортані прикриває надгортанник; ззаду знаходяться більш м'які парні хрящі: черпакуваті, рожкоподібні і клиноподібні. Хрящі з'єднуються між собою суглобами і зв'язками, і можуть змінювати своє положення один відносно одного завдяки наявності м'язів.

Порожнина гортані вкрита слизовою оболонкою, і по­діляється на верхній, середній і нижній відділи. Найбільш складно створений середній відділ, де на бокових стінках є дві мири складок, між якими утворюються заглиблення - шлуночки

8. ортані. Верхні складки називаються несправжніми голосовими,

9. нижні - справжніми голосовими. В товщі останніх лежать і о юсові зв'язки, утворені еластичними волокнами і м'язами.

Проміжок між правою і лівою голосовою складкою називається голосовою щілиною. Голосові складки натягнуті між щитоподібним і черпакоподібними хрящами і служать для відтворення звуків. Внаслідок зміни положення хрящів під дією м'язів гортані може змінюватись ширина голосової щілини і Ііатяг голосових зв'язок. Повітря, що видихається, коливає голосові зв'язки, внаслідок чого виникають звуки. Розширює голосову щілину один м'яз - задній персне-черпакогюдібний, п звужують декілька.

Трахея, стінки якої складаються з 16-20 неповних хрящових кілець, з'єднаних зв'язками, починається нарівні нижнього краю шийного хребця і закінчується на рівні грудного, де трахея розділяється на два головних бронхи. Це місце називається біфуркацією (роздвоєння). Довжина трахеї - 9-12 см., поперечний діаметр - 1,5-1,8 см.

Від трахеї, майже під прямим кутом, відходять головні бронхи. Правий бронх ширший, але коротший, ніж лівий. Стінка головних бронхів, як і трахея, містить неповні хрящові кільця. З'єднувальна основа їх багата еластичними волок­нами. Головні бронхи діляться в легенях на часткові, які поділяються на сег ментні; останні продовжують ділитись, у творюючи бронхіальне дерево легенів.

Легені містяться в грудній порожнині по обидва боки від серця і великих судин, покриті вісцеральним листком плеври, яка утворює навколо них два замкнутих плевральних мішки. В легенях розрізняють три поверхні. На середостінній поверхні < ворота легені, - це місце, через яке бронхи і легенева артерія входять, а дві легеневі вени виходять з легені, складаючи разом корінь легенів. Кожна легеня за допомогою борозни ділиться на частини: права на три (верхню, середню, нижню), ліва - на дві (верхню, нижню). Частини легенів складаються з сегментів. У кожній легені нараховується по десять сегментів.

Сегментарні бронхи неодноразово діляться в напрямку до нерефирії легені. Бронх з просвітом 1 мм в діаметрі входить в частку легені.

Всередині легені розгалуження бронхів продовжується. Вони отримали назву бронхіол. Респіраторні бронхіоли з гронами мішечків - альвеол, численні гілочки бронхіол – альвеолярними ходами. Для здійснення процесу дихання зовнішня поверхня легень повинна рухатись вільно відносно стінок грудної клітини. Це забезпечується тим, що легені і стінки грудної клітини вкриті гладенькою серозною оболонкою - плеврою, подібною до серозної оболонки серця і черевної порожнини. Легенева, або вісцеральна плевра переходить біля кореня легені в пристінкову, або парієтальну плевру. Пристінкова плевра, залежно від місця прилягання, ділиться на 3 частини: середостінну, реберну та діафрагмальну. Між обома листками плеври знаходиться щілиноподібний простір - плевральна порожнина, яка має незначну кількість серозної рідини, що зволожує плевру, полегшуючи ковзання зовнішньої поверхні легень при дихальних рухах.

Прилягаючи до стінок грудної клітини, легені завжди розтягнуті. Внаслідок протидії еластичної тканини легень силі їхнього розтягнення в плевральній порожнині створюється тиск, нижчий від атмосферного (особливо у фазі вдиху, коли легеня додатково розтягується). Від'ємний тиск підтримується завдяки цілісності стінок плевральної порожнини. їх пошкодження веде до надходження повітря в плевральну порожнину, до утворення т.зв. пневмотораксу. При пневмотораксі сила розтягнення перестає діяти: еластична легеня спадається в напрямі кореня легені і перестає брати участь в диханні, що створює небезпеку удушення (асфіксії), особливо коли повітря проникає в обидві плевральні порожнини.

Простір грудної порожнини між правою і лівою легенями має назву середостіння. В ньому розташовані важливі органи: серце, кровоносні та лімфатичні судини, стравохід, загрудинна залоза, блукаючий та діафрагмальний нерви та ін.

МЕХАНІЗМ ДИХАННЯ. ГАЗООБМІН

Грудна клітина людини за хвилину здійснює 16-20 дихальних рухів. Ритмічну діяльність дихальних м'язів забезпечує цент­ральна нервова система. Дослідження показали ,іцо після уколу голкою в певну точку дна IV шлуночка, який знаходиться у довгастому мозку, дихання зупиняється. Цю частину довгас­того мозку називають дихальним центром. Дихальний центр є не рефлекторним, а автоматичним: збудження у ньому виникає автоматично. Дихальний центр двосторонній. Кожна його поло­вина складається з центру вдиху і видиху. Імпульси з дихаль­ного центра йдуть до вторинних дихальних центрів, розміщених у спинному мозку; а від них - до дихальних м'язів, викликаючи їх скорочення. Вдих викликає розширення і рудної клітини в усіх напрямках. У вертикальному напрямі вона збільшується швдяки скороченню м'язів діафрагми, яка. опускаючись, підтискує вниз і вперед органи черевної порожнини. Збіл ьшення бічних і передньо-задніх розмірів грудної клітки відбувається під впливом скорочення зовнішніх міжребрерних м'язів, а при посиленому диханні і допоміжних дихальних м'язів. Вони підіймають і дещо повертають ребра, які відводяться в різні (іоки, а їх передні кінці разом з грудиною заносяться вперед.

При видиху вказані дихальні м'язи розслабляються, грудна Клітка пасивно повертається до попереднього стану, а повітря иі і тискається із легень. Однак при посиленому видиху у звужен­ні грудної клітини беруть участь як внутрішні так і інші м'язи.

Гип дихання може змінюватись: при фіксації м'язів тулуба дихання відбувається за рахунок діафрагми, а під час Вагітності - за рахунок міжребрових м'язів.

На забезпечення організму киснем впливає і висота иі мосферного тиску. Організм людини більш чутливий до пониження, ніж до підвищення атмосферного тиску. На висоті 5(> гис. метрів над рівнем моря, коли атмосферний тиск шижується приблизно наполовину, виникає кисневе голоду- нання тканин, тобто розвивається явище т.зв. гірської, або мисотної хвороби. Явище цієї хвороби слабше виражені у іренованих осіб, а також, коли підйом здійснюється поступово, що дає можливість організмові пристосуватись до нових умов (ібільшення еритроцитів - переносять кисень до тканин тощо).

Газообмін в легенях. Стінки легеневих альвеол скла­даються з одношарового плоского епітелію. Альвеоли обплітаються густою сіткою легеневих капілярів. Загальна поверхня альвеол складає 100 м², що в 50 разів перевищує поверхню тіла. Стінки альвеол тонкі і вологі, що дозволяє ипам легко дифундувати згідно простому фізичному закону дифузії. Напрям і швидкість діфузії визначається парціальним іиском газу або його напругою.

Парціальним тиском називають ту частину загального гис ку газової суміші, яка приходигься на даний газ. Так, якщо щмосферний тиск складає 750 мм рт. ст.. і в повітрі міститься Ч) 96% кисню, 0,03% СО, і 79,01% азоту, то можна легко Вирахувати парціальний тиск кожного газу окремо. 100% суміші газів має тиск 760 мм рг. ст., 20.96⁽⁾п кисню: 760 х 20.96^л

X = 100 = 159 мм рт. Ст.

Так само розрахований парціальний гиск СО, складає 0,2^і мм рт. ст. і азоту 600,8 мм рт. ст. Знаючи склад альвеоляр­ного повітря, можна розрахувати парціальний тиск газів в легенях. Парціальний тиск 0_?в альвеолах дорівнює 102; СО, - 40; азоту - 571 і водних парів 47 мм рт. ст.

Газообмін відбувається між альвеолярним (а не вдихуваним) повітрям і венозною кров'ю легеневих капілярів. Він здійснюється шляхом дифузії газів, в основі якої лежить різниця напруження їх по обидві сторони альвеолярної стінки. Напруження , або альвеолярний тиск кисню в альвеолярному повітрі дорівнює тискові у 100 мм рт. ст., а у венозній крові легеневих капілярів тільки 40 мм рт. ст. Напруження вуглекислого газу, навпаки, вище у венозній крові, ніж у альвеолярному повітрі.

Газообмін у тканинах. Кров в легенях з венозної перетворюється у артеріальну, збагачену киснем і бідну на вуглекислий газ. Артеріальна кров направляється до тканин, де в результаті безперервних окислювальних процесів споживається 0₂ і утворюється СО_г У тканинах напруга О, близька до 0, а "напруга С0₇ - 60 мм рт. ст. У силу різниці тиску вуглекислий газ з тканин дифундує у кров, а кисень - до тканин. Кров стає венозною і по венах надходить у легені, де цикл обміну газів повторюється.

Людина у стану спокою за хвилину споживає в середньому 250 мл кисню і виділяє при цьому 200 мл вуглекислого газу. Гази дуже слабо розчиняються в рідинах. Так, 100 мл крові можуть фізично розчинити 0,3 мл 0₂; 2,7 мл СО, і 1 мл

Це означає, що для транспортування потрібної кількості газів необхідна дуже швидка циркуляція крові, або рідин, які в ній містяться і мають здатність їх зв'язувати. Еволюція пішла по іншому шляху. У крові з'явилась дивна речовина - гемогло­бін, яка може хімічно зв'язувати як кисень так і вуглекислий газ, і крім того підтримувати постійну реакцію крові.

В 100 мл артеріальної крові знаходиться 20 мл 0₂, 52 мл С0₂ і 1 мл ІЧ_Г Одна молекула гемоглобіну приєднує 4 молекули 0₂, при цьому гемоглобін перетворюється в оксигемоглобін, а кров венозна стає артеріальною. Ця реакція зворотна. В легенях гемоглобін насичується киснем і перетворюється в оксигемоглобін; в тканинах кисень звільняється. На хід реакції впливає тиск СО,. Якщо у тканинах збільшується утворення СО,, то прискорюється розщеплення гемоглобіну. В капілярах легень знижується напруга С0₂, так як газ переходить в альвеоли. Це допомагає перетворенню гемоглобіну в оксигемоглобін. Кожний грам гемоглобіну здатний зв'язати 1,34 мл О_г У крові в нормі знаходиться близько 15 г гемоглобіну. Отже, максимальна кількість О,, яку може адсорбувати 100 мл крові дорівнює 20,1 мл.

Гемоглобін має здатність з'єднуватись не тільки з киснем, а й іншими газами. Особливе значення має його здатність хімічно зв'язувати окис вуглецю або чадний газ - СО, що є продуктом неповного згорання вугілля або рідкого палива. З ним гемоглобін утворює сполуку в 150-300 разів міцнішу ніж з киснем.

Вона може дисоціювати, але дуже повільно. Тому навіть ири незначній кількості окису вуглецю в повітрі гемоглобін замість кисню з'єднується з чадним газом і перетворюється в карбоксигемоглобін. При цьому рух кисню до клітин зупиняється і, якщо не будуть вчасно прийняті заходи безпеки (виніс людини на свіже повітря, в тяжких випадках замінне переливання крові), то людина гине від задухи. Вуглекислий газ, який утворився в тканинах у силу різниці напруги дифундує в плазмі крові, а з неї в еритроцити. В еритроцитах приблизно 10% С0₂ з'єднується з гемоглобіном і утворює нестійке хімічне з'єднання карбогемоглобіну.

Інша частина з'єднується з водою і перетворюється в вугільну кислоту. Ця реакція прискорюється у 1500 разів особливим ферментом, який знаходиться в еритроцитах - вугільною ангидразою. Реакція зворотна. В капілярах тканин вугільна ангидраза сприяє синтезу вугільної кислоти (хімічному з'єднанню С0₂), і проходить зліва направо. В легеневих капілярах, де напруга С0₂ порівняно низька, реакція йде з права наліво, при чому утворюється вода і вуглекислий газ.

Вугільна кислота в капілярах тканин реагує з іонами натрію і калію і утворює бікарбонати.

Так вуглекислий газ транспортує до легенів у фізично розчиненому вигляді і в нестійкому хімічному з'єднанні (у вигляді карбогемоглобіну) вугільної кислоти і бікарбонатів натрію і калію. Дві третини його знаходяться в плазмі і одна третина в еритроцитах.

А що відбувається при палінні?

Шкідливий вплив паління пов'язаний з компонентами, які містяться в тютюновому димі: нікотин, чадний газ, дьоготь та інші шкідливі речовини. Чадний газ СО, потрапляючи в організм іри палінні, з'єднується з гемоглобіном, який має в 220 разів більшу здатність до з'єднання з СО, чим з киснем. У тих хто багато палить, рівень карбоксигемоглобину може сягати ІЗ СО впливає на збільшення агрегації тромбоцитів і може сприя утворенню тромбу.

Уважно спостерігаючи за рухом грудної клітини і живоіі можна визначити тип дихання, його частоту, глибигну, рит< Тип дихання може бути грудним, черевним, або змішаним.

Грудний тип дихання. Дихальні рухи грудної кліти здійснюються за рахунок скорочення міжребрових м'яізів. Ш цьому грудна клітина під час вдиху розширюється і підіймаєте ся, а під час видиху звужується, і трохи опускається!. Таки! тип дихання ще називають ребровим. Він зустрічається у жіно

Черевний тип дихання. Дихальні ру&и при ньому здійсЗ нюються діафрагмою: під час вдиху вона скорочується опускається, сприяючи збільшенню негативного тиску грудній порожнині і швидкому заповненню легенів повітря Одночасно в зв'язку зі збільшенням внутрішнього черевног тиску зміщується вперед черевна стінка. Під час видих відбувається розслаблення діафрагми і її підйом, щ супроводжується зміщенням стінки живота в початкові положення. Цей тип дихання називають також дїафраг мальним. Він частіше зустрічається у чоловіків. Змішаний тип дихання. Дихальні рухи здійснюються заі рахунок скорочення міжребрових м'язів і діафрагми. Це можна спостерігати у людей похилого віку і при деяких паталогічни станах дихального апарату й органів черевної порожнини Наприклад, у жінок при сухих плевритах, міозиті, грудному радикуліті скорочувальна функція міжребрових м'язів знижуюється і дихальні рухи здійснюються з додатковою допомогою діафрагми. У чоловіків змішане дихання може бути прн слабкому розвитку м'язів діафрагми, при виразці шлунка або дванадцятипалої кишки.

ТРАВНА СИСТЕМА І ТРАВЛЕННЯ. ОБМІН РЕЧОВИН ТА ЕНЕРГІЯ

Система органів травлення складається з травного каналу і травних залоз. У людини травний канал має довжину біля 8- 10 и і поділяється на ротову порожнину, глотку, стравохід, шлунок, тонку і товсту кишки. До травних залоз належать: слшні, печінка, підшлункова залоза.

Ротова порожнина поділяється на два відділи: переддвір'я рота і власне порожнина рота. Переддвір'я має вигляд вузької щілини, обмеженої спереду і з боків губами і щоками, а ззаду і зсередини - альвеолярними відростками щелеп, покритими слизовою оболонкою, тобто яснами і зубами.

Власне порожнина рота має вигляд горизонтальної щілини, яка обмежена спереду і з боків яснами і зубами, згори твердим і м'яким піднебінням, а знизу - язиком і м'язами дна ротової порожнини, утворюючи діафрагму рота. На нижній поверхні ротової порожнини лежить язик, який при закритому роті майже повністю її заповнює. Під язиком видно сосочки, на яких відкриваються протоки підщелепної та під язикової слинних залоз. Ротова порожнина сполучається з глоткою через отвір, який називається - зів. |

Язик являє собою м'язовий орган. У слизовій оболонці язика знаходяться специфічні смакові та нервові закінчення. Зміна форми і його положення має значення в процесі жування та мовлення. Язик поділяється на тіло, корінь та спинку. Верхня випукла поверхня його називається спинкою, нижня вільна тільки в передній частині, задня її частина - м'язи, які з'єднують язик з нижньою щелепою. Верхня поверхня язика шорстка, бо має численні сосочки, в яких містяться закінчення смакових нервів.

Зуби - органи механічного подрібнення їжі. Корені їх закріплені в ямках альвеолярних відростків верхньої та нижньої щелеп. Зуби бувають молочні (20 зубів) та постійні (32 зуби). Кожен зуб складається з коронки, шийки зуба і кореня. Коронка виступає над яснами. Шийка захоплюється яснами. Корінь закріплений у зубній альвеолі. Через отвір на верхівці кореня у зуб входять судини і нерви. Всередині зуба знаходиться порожнина, заповнена пухкою сполучною тканиною з густою сіткою кровоносних судин і великою кількістю чутливих нервових закінчень - пульпа зуба.

У слизовій оболонці ротової порожнини є багато дрібних слинних залоз. Крім того, у ротову порожнину відкриваються вивідні протоки трьох пар великих слинних залоз: привушних, підщелепних, під'язикових.

Продовженням ротової порожнини є зів. Він обмежений знизу коренем язика, зверху м'яким піднебінням з видовженою центральною частиною - язичком, а по боках - піднебінними мигдаликами (скупчення вузликів лімфоїдної тканини). Мигдалики відіграють захисну роль - захист від шкідливих для організму мікробів).

Подрібнена, змочена слиною їжа, рухами язика, губ та щік формується у комок, який переміщується до кореня язика. Як тільки їжа торкається кореня язика чи м'якого піднебіння, незалежно від нашої волі рефлекторно відбувається ковталь­ний рух. Ковтання - це складний рефлекторний акт. У цей момент затримується дихання, вхід у носову порожнину закривається м'яким піднебінням, гортань піднімається уверх і надгортанник закриває вхід у гортань. Харчовий комок потрапляє у початкову частину глотки і сильним скороченням її м'язів проштовхується у стравохід. Увесь шлях від рота до шлунка іверда їжа проходить за 6-8сек, а рідка за 2-5секунди.

Глотка має форму трубки і розташована позаду носової нирожнини, ротової порожнини та гортані, у зв'язку з чим у Ній розрізняють три частини: носову, ротову та гортанну. У ротовій частині глотки перехрещуються шляхи проведення їжі їм повітря. На боковій стінці носоглотки з кожного боку миляться отвори у слухову (евстахієву) трубу, які сполу­чим) п> глотку з барабанною ^порожниною.

В слизовій оболонці глотки знаходяться невеликі скупчення НІмфоїдної тканини: в основі язика - язиковий мигдалик, на іідньоверхній стінці - глотковий мигдалик і на бічних стінках грубні мигдалики, на задньоверхній стінці – глотковий мигдалик і на бічних стінках – трубні мигдалики. Ці скупчення дістали назву - лімфоїдного і ноткового кільця Пирогова.

Стравохід - вузька, довга трубка, до 25см. Він починається 11м рівні УІ шийного хребця і закінчується у черевній порожнині Ції рівні XI грудного хребця.

Стінка стравоходу складається зі слизової оболонки, уїворюючи поздовжні складки, підслизової основи, м'язової оболонки, а ззовні - сполучнотканинна оболонка. їжа у стравоході переміщується за допомогою перестальтичної хвилі. Стравохід має гри звуження. Перше з них знаходиться на відстані 15см від зубів, друге - на місці перехрещення стравоходу з лівим бронхом, а третє - у місці переходу стравоходу через отвір у діафрагмі.

Шлунок - це порожнистий орган (місткістю до трьох літрів), виконує роль резервуара для їжі і бере участь у її перетрав­люванні та поступової евакуації в кишки. Він міститься у верхній частині черевної порожнини, зліва від середньої лінії живота. Форма шлунка має індивідуальну особливість і залежить від положення тіла та наповнення шлунка їжею. В шлунку розрізняють передню і задню стінки. Правий, короткий край дістав назву малої кривизни, а лівий, довший та випуклий великої кривизни. Місце входу стравоходу у шлунок називають кардіальною частиною. Зліва від неї утворюється куполоподібний мішок - дно шлунка. Середня частина називається тілом, а місце переходу у дванадцятипалу кишку пілорична (воротар) частина.

Стінка шлунка складається з 4 оболонок: слизової, підслизової, м'язевої та серозної. Слизова оболонка має велику кількість поздовжніх складок, які випрямляються при наповненні шлунка, а на межі з дванадцятипалою кишкою утворює складку, яка зветься воротарною заслонкою. У слизовій оболонці та підслизовому шарі містяться численні залози, які виділяють складові компоненти шлункового соку - ферменти, соляну кислоту, слиз.

М'язева оболонка має циркулярні, поздовжні та косі гладкі м'язи. Ця оболонка надає тонус шлунку і зумовлює періодичні перистальтичні (червоподібні) рухи його стінок, чим забезпечує моторну функцію шлунка. На межі з два-' надцятипалою кишкою з циркулярних м'язових волокон утворюється потовщення ~ воротарний сфінктер, який разом з одноіменною заслонкою регулює перехід перетравленої рідкої суміші (хімус) у дванадцятипалу кишку.

Тонка кишка починається від воротарної частини шлунку, довжиною 5-6 м., в ній продовжується та закінчується процес травлення і відбувається процес всмоктування продуктів розщеплення їжі.

Тонка кишка поділяється на три частини: дванадцятипалу, порожню, та клубову. Стінка тонкої кишки складається зі слизової оболонки (з підслизовим шаром), м'язової оболонки та серозної очеревини.

Слизова оболонка збільшує всмоктувальну поверхню тонкої кишки за рахунок випинань: колових складок висотою до 1 мм, між якими епітелій утворює залози, що виділяють киршовий сік - 2-3 л на добу, і мікроскопічних виступів - ворсинок. Особлива роль належить ворсинкам, які збільшують всмоктувальну поверхню кишечника до 10м² площі.

М'язова оболонка побудована із циркулярних (колових) га поздовжніх гладких волокон, вона надає кишечній стінці тонус і зумовлює періодичну перистальтику і маятникоподібні рухи кишкових петель.

У правій клубовій ямці клубова кишка впадає в товсту кишку, утворюючи заслонку, яка перешкоджає зворотному надходженню калу в тонку кишку.

Товста кишка довжиною 1,5-2м виконує роль резервуара, в якому нагромаджуються перетравлені залишки їжі, піддаючись дії кишкової мікрофлори, після цього з них формуються калові маси. Слизова оболонка утворює півмісяцеві складки, вона не має ворсинок та залоз. У м'язевій оболонці поздовжні волокна зібрані в три смужки - м'язеві стрічки, між якими стінки мають тільки кільцеві волокна, через що вони слабші й утворюють характерні випини.

Товста кишка складається з трьох відділів: сліпої кишки, ободової кишки і прямої кишки. Сліпа кишка лежить у правій клубовій ділянці нижче впадіння тонкої кишки. Вона закінчується внизу сліпим червоподібним відростком, а вгору Переходить в ободову кишку.

Ободова кишка висхідною, поперечною і низхідною частинами охоплює з трьох боків петлі тонкої кишки і Переходить у сигмоподібну кишку, розташовану в лівій клубовій ділянці.

Кінцевий відділ товстої кишки - це пряма кишка довжиною 20 см. Форма кишки не відповідає назві, бо має два згини (про які треба пам'ятати ставлячи клізми) і одне розширення - ампулу, де знаходяться калові маси.

В товсту кишку з тонкої переходять перетравлені залишки їжі. Основним процесом є всмоктування води, переробка Кишковою флорою (мікроорганізмами) клітковини, процеси І ниття і бродіння, формування калових мас. Випорожнення (дефекація) прямої кишки регулюється нервовою системою і відбувається рефлекторно. У відповідь на механічне подразнення каловими масами рецепторів прямої кишки скорочується її м'язова оболонка і розслабляються сфінктери анального отвору.

Підшлункова залоза розміщується позаду шлунка на задній черевній стінці. Вона має головку, тіло, хвіст і складається з часточок, в яких утворюється підшлунковий сік (до 1л), що надходить по протоках у дванадцятипалу кишку. Крім того, у тканині залоз є особливі ділянки, які виділяють у кров гормони - інсулін та глюкагон, які регулюють вуглеводний обмін.

Печінка знаходиться під діафрагмою у правому підребер'ї вагою біля 1,5кг. Печінка поділяється на чотири частки; праву, ліву, квадратну і хвостату. На нижній поверхні печінки с поперечна борозна - ворота печінки, через які проходять судини, нерви та загальна печінкова протока. Функції печінки різноманітні. Вона виділяє жовч, який бере участь в обміні речовин, відіграє захисну (бар'єрну) роль - фільтрує кров, затримуючи та нейтралізуючи шкідливі речовини; в ній синте­зується та відкладається тваринний цукор - глікоген; відбувається синтез ряду необхідних речовин (наприклад, багато компонентів крові) і утворюються кінцеві продукти обміну речовин (наприклад, сечовина). Водночас вона депонує вітаміни, мінеральні солі, кров.

Жовчний міхур знаходиться у ямці на нижній поверхні печінки і є резервуаром для жовчі. У нього є дно, тіло, шийка і протока, яка з'єднується з загальною протокою печінки, утворює спільну жовчну протоку, яка відкривається дванадцятипалу кишку.

Очеревина - серозна оболонка, що покриває стінки черевно порожнини і переходить на органи черевної порожнини. Пру переході очеревини з стінок на органи, утворюються складкй: зв'язки, брижі та великий і малий чепець. За допомогою зв'язок внутрішні органи фіксуються до черевної стінки або мі собою. Брижі - довгим кінцем з'єднані з кишкою, а коротши зі стінкою черевної порожнини. Між двома листками бри знаходяться кровоносні та лімфатичні судини, нерви лімфатичні вузли. Чепців два - малий, який іде від ворі печінки до малої кривизни шлунка та дванадцятипалої кишки; і великий, що звисає від великої кривизни шлунка та поперечної частини ободової кишки, прикриваючи петлі тонких кишок у вигляді фартуха.

Покриваючи органи, очеревина утворює для них фіксуючий апарат і водночас, як гладенька і волога оболонка, захищає їх від тертя при взаємному переміщені.

У процесі обміну речовин між організмом і зовнішнім середовищем, організм асимілює поживні речовини, піддає їх хімічній переробці і використовує для енергетичних і будівельних цілей.

Призначення обміну речовин і енергії полягає:

1. У відновленні постійно втрачаючих організмом речовин (вода, мін. речовини) і органічних сполук, які розпадаються, що входять до складу тканин і тканевих рідин.

2. У забезпеченні організму енергією, потрібною для руху, секреції, екскреції, утворення ряду речовин. Постійний хід процесів оновлення забезпечує високу

можливість організму до пластичних процесів, тобто для перебудови його тканин і органів як у ході природного росту, розвитку трудової діяльності, так і при патологічних станах у зв'язку з процесами заживання пошкоджень і переломів, відновлення пошкоджених тканин від різного впливу.

Білковий обмін. Білки складаються з 20 різних амінокислот. Білки поділяються на прості і складні. Прості складаються тіль­ки з амінокислот, а до складу складних, крім амінокислот, входять фосфорні та нуклеїнові кислоти, жири, вуглеводи та ін.

Амінокислоти діляться на замінні і незамінні. Замінні амінокислоти (глікокол, аланін, цистеїн) можуть синтезуватись в організмі. Десять незамінних амінокислот (аргінін, лейцин, лізин та ін.) не синтезуються в організмі й обов'язково повинні Потрапляти до складу харчового раціону. Найбільш повно­цінними за амінокислотним складом продуктами є білки яйця, Молока, м'яса. Білки рослинного походження біологічно менш Ионноцінні, оскільки не містять незамінних амінокислот. У розпорядженні організму повинні бути всі амінокислоти в псиному співвідношенні і кількості. Якщо якої-небудь кислоти мг вистачає, то певний білок не може бути синтезованим.

Білки - це основний пластичний матеріал, тобто важлива Чистина клітини. Наприклад, до складу скелетних м'язів мходять 20% білка. Білки входять до складу ферментів, вони беруть участь у забезпеченні більшості функцій організму. Так, Ґіілок крові гемоглобін переносить кисень і вуглекислоту, фібриноген зумовлює зсідання крові, нуклеопротеіди відіграють іщжливу роль у передачі спадкових ознак. Білки мають велике шачення у водному обміні. В протоплазмі клітин безперервно проходить розпад і заміна білків. Усього за добу у людини, яка пс вживала їжі, руйнується майже 25г білка і виділяється при цьому 3,7 г азоту (100г білка містить у середньому 16г азоту). V людини, яка одержує з їжею білок, виділяється азоту значно більше. Причому, чим більше вводиться білка, тим більше його руйнується. Це пояснюється тим, що на відміну від жирів і иуї леводів, білок не може відкладатись у запас. Потреба в Г)ілках значно більша у ростучого організму, при вагітності, після тяжкої хвороби. Потреба в білках залежить також від професії та кліматичних умов. Для дорослого потреба в білках, складає 1,5г на 21кг ваги тіла, для грудної дитини 3,0 - 3,5г., для дитини 10 років - 2,5г.

Жировий обмін (обмін ліпідів). Під ліпідами розуміють складну органічну речовину, до якої відносяться нейтральні жири, які складаються з гліцерину, жирних кислот і близьких до них по фізико-хімічному складу: ліпоїдів (лецетин, холестерин). До складу останніх, крім жирних кислот, входять багатоатомні спирти, фосфорні кислоти й азотні з'єднання. Жир в організмі відіграє пластичну й енергетичну роль. Як пластичний матеріал він входить до складу оболонки і протоплазми клітин. Частина жирів накопичується в клітинах жирової тканини як запасний жир, кількість якого складає від 10% до 30% ваги тіла, а при порушеннях обміну речовин може досягти великої кількості.

Жир в організмі використовується і як енергетичний матеріал. При окисленні 1г жиру виділяється 9,3 ккал тепла, тобто в 2,2 рази більше ніж при окисленні 1г вуглеводу і білка.

Обмін ліпідів тісно зв'язаний з обміном білків і вуглеводів Наприклад, при надлишковому надходженні вуглеводів г організм вони можуть перетворитись у жири. В умовах голодування з жирів утворюються вуглеводи, які використо­вуються як енергетичний матеріал.

У регуляції жирового обміну важливу роль відіграє центральна нервова система, а також багато залоз внутрішньої секреції (статеві, гіпофіз, щитовидна, надниркова).

Обмін вуглеводів. Зводиться в основному до обміну глюкози, на яку перетворюються в печінці інші моносахариди (фруктоза, галактоза). Крім цього, з участю гормону інсуліну клітини печінки можуть накопичувати надлишки глюкози, перетворюючи її в запасну форму - полісахарид глікоген. Завдяки цьому в крові постійно підтримується постійний рівень глюкози. Однак у разі швидкозростаючої потреби в ній організму (наприклад, при емоційному збудженні, інтенсивній м'язовій роботі) відбувається зворотне перетворення глікогену печінки на глюкозу крові. Глюкоза крові засвоюється клітинами, виконуючи роль основного пального матеріалу, який може бути швидко використаний у разі потреби.

Добова потреба у вуглеводах в середньому 400-500г.. Однак вона може коливатись у значних межах залежно від ступеня фізичного навантаження організму, а також від кількості спожитих білків і жирів. Якщо вуглеводи прийняті в надмірній кількості, то частина їх перетворюється на жири, а при гіперглікемії (підвищення їх рівня в крові) вище 0,16%, що перевищує так званий нирковий поріг - з'являють­ся в сечі (глюкозурія). З другого боку, при дефіциті вуг­леводів у харчовому раціоні на глюкозу можуть перетвори­тись жири, а також білки, що відбувається шляхом дезаміну­вання амінокислот.

Обмін води і мінеральних солей . Особливе значення для організму має вода, оскільки вона становить 2/3 ваги тіла. Разом з мінеральними солями вода бере участь у найваж­ливіших фізіологічних і фізико-хімічних процесах - починаючи від травлення і закінчуючи виділенням продуктів окислення та терморегуляції.

Вода, яка надходить в організм із зовні, робить повний кругообіг перетворюючись по черзі з вільної на колоїдну зв'язану і внутрішньо-молекулярну воду та навпаки, після чого вода виводиться нирками /1500 мл/, шкірою /400 -600 мл/, легенями /350-400/ і калом /100-150мл/. Регуляторні механізми організму направлені на підтримання водно-сольової рівноваги, тобто постійності осмотичного тиску рідин. Ця рівновага може порушуватись тільки при надмірній витраті Організмом води або мінеральних солей. Роль мінеральний солей не обмежується тільки участю в підтриманні постійності осмотичного тиску рідини і відносної незмінності електро­літичного складу їх. Вони беруть участь також у спеціальних фізіологічних процесах. Тому часткова втрата організмом Якогось із електролітів може призвести до певних функціо­нальних розладів. З другого боку, затримка в організмі солей натрію сприяє утворенню набряків, тому при схильності до набряків призначають безсольову дієту. Вміст окремих мінеральних солей у різних органах неоднакові: щитовидна залоза містить більшу частину йоду організму, еритроцити - заліза, кісткова тканина - кальцію і фосфору.

Водно-сольовий обмін регулюється відповідними центрами підгорбової ділянки та деякими гормонами гіпофіза і кори надниркових залоз.

Вітамінний обмін. Відомо, що людині потрібно близько 21 вітаміну. Вітаміни поділяють на дві групи: водорозчинні і жиророзчинні. Вітаміни синтезуються в основному росли­нами. Тварини, харчуючись рослинною їжею, накопичують у своїх органах і тканинах вітаміни, тому джерелом для людей служить як рослинна, так і тваринна їжа. Значення вітамінів для організму зумовлюється тим, що вони є складовою частиною активних груп ферментів, тому при їх недостачі настає порушення окремих ланок взаємопов'яза­них обмінних процесів.

Потреба у вітамінах особливо велика у молодих організмів, які розвиваються, а у дорослих залежить від багатьох факторів, наприклад, вона збільшується при значних м'язових наван­таженнях, при роботі в умовах високої або низької температури, підвищеного або пониженого тиску.

При тривалому ненадходженні з їжею якого-небудь вітаміну виникає захворювання - авітаміноз. Якщо надход­ження вітамінів вище за норму денної потреби, то розвивається стан гіпервітамінозу. Кожне захворювання авітамінозом має свої симптоми. Так, при відсутності вітаміну С розвивається цинга, вітаміну А - рахіт, вітаміну В - бері-бері. Авітаміноз швидко виліковуються при дачі певного вітаміну або багатих ним харчових продуктів.

Обмін енергії. Організмові потрібна енергія, вона необхідна для підтримання упорядкованої структури клітин, осмотичних процесів, рухових і секреторних реакцій синтезу речовин.

Необхідність у додатковому використанні організмом відносно великої кількості енергії може виникнути будь-колі в якій-небудь з його структурних організацій. Це і вимагає зберігання значних енергетичних запасів у вигідній дл^ швидкого використання формі - в хімічних зв'язках АТФ і деяких інших фосфорних сполук.

Усі енергетичні затрати організму можна визначити! експериментальним шляхом, вимірюючи кількість виділеного тепла (метод калориметрії) і виразити їх в одиницях] теплоємності - калоріях. У цих одиницях визначається й енергетична цінність їжі з розрахунку, що при окисленні 1г білків або вуглеводів звільняється близько 4,1 ккал, а при окисленні 1г жирів - близько 9,3 ккал тепла. На цій основі можна виразити в кілокалоріях добовий енергетичний баланс організму, тобто "вхід" і "вихід" енергії.

Величина добових затрат організмом енергії залежить від; виконуваної роботи, віку, статі, стану нейроендокринної регуляції обмінних процесів.

Мінімальні для організму затрати енергії мають місце в умовах абсолютного спокою (в лежачому положенні), натще,! при нормальній температурі тіла та в зоні комфорту (18- 20°С). Тоді енергія витрачається тільки для забезпечення основних життєвих процесів (робота серця, печінки, нирок та ін). Такий найнижчий рівень обміну речовин має назву основного обміну.

Кожне фізичне навантаження організму збільшує затрати енергії пропорційно його важкості (основний обмін + робоча надбавка).

Калорійність їжі повинна не тільки покривати енергетичні затрати але й перевищувати їх, бо частина їжі виділяється незасвоєною (біля 10%).

Так, при важкій фізичній праці добова норма білків повинна збільшуватись до 150-160г, зростає потреба організму й у вітамінах. Збільшена потреба в якісній цінності їжі у дітей, вагітних жінок і в матерів у період годування дітей грудним молоком, а також у поранених і хворих, в яких білок та інші компоненти їжі додатково використовуються) як пластичний (будівельний) матеріал для загоювання ран.

СЕЧОВА СИСТЕМА

У процесі обміну речовин постійно утворюються кінцеві продукти окислення білків, вуглеводів і жирів - "шлаки життя", які є токсичними для організму і повинні виводитися » організму через спеціальні органи, що мають назву органів виділення. До них відносяться: нирки, шкіра, шлунково-кишковий тракт. Виводячи сечу, нирки виконують одночасно й іншу функцію - підтримують постійність внутрішнього середовища організму (гомеостаз).

Функцію регульованого виведення сечі з організму виконують сечовивідні шляхи: сечоводи, сечовий міхур, сечівник.

Нирка - орган, розміщений у заочеревинному просторі по стоках хребетного стовпа, приблизно на рівні її поперекових хребців, права нирка знаходиться дещо нижче від лівої. Нирка мас бобоподібну форму середніх розмірів 11x5x3см. Поверхня її гладка, темно-червоного кольору. В нирці розрізняють верхній і нижній кінці, присередній і бічний краї та передню і ійдню поверхні. Бічний край випуклий, присередній - ввігнутий. Тут знаходяться ворота нирки, через які проходять ниркова артерія і вена, нерви, лімфатичні судини і сечовід.

На поздовжньому розрізі нирки у фронтальній площині помітні два шари: зовнішній - кіркова речовина, яка посилює перегородки вглиб, внутрішній - мозкова речовина, розділена цими перегородками на окремі часточки - пірамідки. Вершини пірамідок обернені до порожнини, що має назву ниркової миски й охоплені її розгалуженнями - нирковими чашечками. Нирка складається з величезної кількості самостійних морфологічно- функціональних комплексів - нефронів.

Для нефрона характерне щільне поєднання судинної сітки, якою дуже багата нирка з епітеліальною трубочкою, в який відбувається утворення сечі. Кожна епітеліальна трубочка обплетена сіткою з капілярів, а її початкова розширена частина - капсула Шумлянського охоплює капілярний клубочок нирки, утворюючи разом з нею ниркове тільце.

Капілярна сітка нирки має ще одну властивість: кров протікає по капілярах двічі. Так, капіляри ниркового клубочка утворюють не вену, а виносну артерію, яка ще раз розпадається на капіляри, що обплітають дальший відділ епітеліальної трубочки і переходить у капіляри венозної сітки. Всього за добу через нирки пропливає близько 1500 л крові. Сеча утворюється в капсулі Шумлянського шляхом фільтрації рідини з крові, яка протікає по капілярах ниркового клубочка під достатнім для цього тиском - не менше 50мм. рт. сг. При значному знижем кров'яного тиску (шок, колапс) фільтрація сечі, а через це! сечоутворення різко знижується або і повністю припиняється Сеча, яка утворюється в капсулі Шумлянського, називається первинною. Вона має всі складові частини плазми крові, крім колоїдних речовин - білків, молекули яких не проходять через нирковий фільтр (стінку капілярів і внутрішній листок капсули Шумлянського). Тільки при пошкодженні фільтра в сечу проникають білки й еритроцити.

Первинна сеча має і ряд цінних сполук (глюкозу амінокислоти та ін), а концентрація в ній шлакових речовин дуже низька - така, як і в плазмі крові, через що організм мусив би втратити для виведення шлаків близько 150-160 л води за добу. Втратам такої кількості води та цінних речови^ запобігає процес зворотного всмоктування їх, або реабсорб; ції. Цей процес відбувається в дальших відділах нефрона | покрученому і прямому канальцях (покручений відділи капсула розташовані в кірковій речовині, прямий - у мозковій) Однак разом з реабсорбцією відбувається друга активні робота епітелію канальців - додаткове виділення в сечу, абс секреція, деяких речовин, що підлягають виведенню, але не фільтруються в капсулу Шумлянського.

Сечоводи - парний орган, служить для виведення сечі з нирок У сечовий міхур, являє собою вузьку м'язову трубку довжиною 30см. Внутрішня поверхня сечоводів вкрита слизовою оболонкою, яка багата на чутливі нервові закінчення.

Сечовий міхур - порожнистий м'язовий орган, який виконує функцію резервуара для сечі і бере участь у періодичному! виведені її з організму. Місткість сечового міхура 300-700 см³

Акт сечовипускання відбувається рефлекторно внаслідок! імпульсів у центр сечовипускання, що знаходиться в крижовому! відділі спинного мозку, імпульси ідуть від надмірно розтягнутися стінок сечового міхура. Цей акт піддається свідомому контролю,! оскільки перебуває під впливом кори півкуль головного мозку. І

Чоловічий сечівник має вигляд нерівномірно розширеної] та зігнутої буквою 8 трубки довжиною 18-22см. Відповідної до органів, через які проходить сечівник, у ньому розрізняють! гри частини: передміхурову (3-4 см), перетинчасту (1 см) і І губчасту (найдовшу).

В передміхурову частину відкриваються дві сім'явипорскувальні протоки, оскільки у чоловіків сечівник є також щетиною сім'явиносних шляхів. Сечівник охоплений двома і сфінктерами; при виході із сечового міхура внутрішнім, а в перетинчастій частині - зовнішнім.

Жіночій сечівник має довжину 3-4см, закінчується переддвер’ї піхви.

Внаслідок двох процесів - реабсорбції та секреції з Первинної сечі утворюється вторинна, або кінцева, сеча. На нікому процес сечоутворення закінчується - сеча підлягає ИИ веденню.

Необхідно зазначити, що не всі нефрони одночасно працюють - завжди є більша або менша кількість "запасних нефронів".

У процесі життєдіяльності організму, в ході обміну речовин утворюються кінцеві продукти розпаду, які не можуть бути використані організмом, є для нього отруйними і повинні бути виведені. Серед органів виділення нирки відіграють головну роль, так як біля 70% всіх речовин, які виводяться з організму, припадає на їх долю. За складом сеча представляє собою водний розчин, у якому містяться різні речовини як органічного, так і неорганічного походження. Склад сечі залежить від багатьох Причин. З сечею виділяються з організму кінцеві продукти обміну речовин, завдяки чому підтримується постійність хімічного складу внутрішнього середовища організму.

Виділення сечі за певні проміжки часу називається діурезом. У нормі доросла людина за добу виділяє в середньому 1100-1600 мл сечі. Кількість сечі, що виділяється людиною, може коливатись. Вдень сечі виділяється більше, ніж вночі. Збільшення норми виділення (поліурія) спостерігається при великому вживанні рідини, цукровому і не цукровому діа­беті, коли порушується нормальний процес всмоктування води в канальцях нирок. Зменшення кількості сечі (олігурія) зустрічається при меншому вживанні рідини (суха їжа), лихо­манкових станах, проносах, блювоті, недостатності серцевої діяльності. Припинення виділення сечі (анурія) може настати у випадку тяжкого ураження нирок при гострому нефриті. Повне припинення виділення сечі буває і рефлекторного походження: при отруєннях ртуттю, свинцем, миш'яком.

Сеча представляє собою прозору рідину світло-жовтого кольору. В ній міститься 95% води, 5% розчинених речовин. її головними складовими частинами є сечовина 2%, сечова кислота 0,5%, креатинін 0,075%. У сечі містяться солі натрію і калію. За добу з сечею виводиться 25-ЗОг сечовини і 25-30г неорганічних солей. Сеча має вагу 1,010-1,020. Реакція її можі бути слабокислою, нейтральною або лужною. Вона залежнії від виду вживаної їжі. При м'ясній їжі вона слабокисла або нейтральна, при рослинній - слаболужна.

У сечі здорових людей білок міститься в мінімальна кількостях - у вигляді слідів, які звичайним способом дослідження не виявляються. Поява білків сечі носить назв)| протеїнурії. Спостерігається при уражені нирок - нефритам нефрозах, ударах нирок, під дією механічних, хімічних таї інших подразників.

У нормальній сечі цукор міститься в мінімальних кількостя: які не виявляються звичайними кількісними реакціями Виділення цукру з сечею називається глюкозурією. Пр нормальній функції нирок глюкозурія наступає в тих випадк; коли рівень цукру в крові піднімається вище 160-180мг (8,8 ммо] л - нирковий поріг). За допомогою "Глюкотеста" визначається місткість цукру в сечі.

У здорових людей у сечі рідко з'являються поодиноку еритроцити, які завжди можуть бути виявлені цитологічним способами підрахунку. Поява еритроцитів у сечі називається) гематурією. Гематурія найчастіше спостерігається пр патологічних станах; гострому, дифузному нефриті, інфаркті нирок, тромбозі ниркових вен, перегріванні, струсі, при] запальних процесах і травмах сечовивідних шляхів.

СТАТЕВА СИСТЕМА

Загальнобіологічне значення статевої системи полягає в продовженні виду. Ця спеціальна роль полягає в забезпеченні процесів, пов'язаних з утворенням статевих клітин, заплід­ненням, а у представників жіночої статі - зі створенням умов для розвитку зародка плоду.

Статеві органи діляться на внутрішні і зовнішні. До внутрішніх органів у жінок відносяться: яєчники, матка, маткові труби, піхва; а до зовнішніх: великі соромітні губи, малі соромітні губи, клітор. У чоловіків - яєчко, сім'явиноспа протока, сім'яний міхурець, передміхурова залоза, або простата. До зовнішніх статевих органів у чоловіків належать: статевий член і калитка. Яєчники і яєчка-залози змішаної секреції виробляють статеві гормони, визначають иіпринні статеві ознаки (молочні залози, ріст волосся на лиці, особливості у фізичному розвитку).

Жіночі статеві органи - яєчник - парна залоза, що має форму злегка сплющеного овального тіла із середніми розмірами 4х2х1см. Яєчники зафіксовані зв'язками біля бічних стінок ми пою таза. В них розрізняються два шари: поверхневий - кірковий та глибокий - мозковий.

У кірковому шарі розташовані незрілі яйцеклітини, що знаходяться в маленьких пухирцях первинних фолікулах. І і величезної кількості первинних фолікул періодично один іі^ільшується в розмірах, перетворюючись на зрілий фолікул, або граафів пухирець, який містить одну зрілу яйцеклітину. Наблизившись до поверхні яєчника, граафів Пухирець розривається, а його вміст, в тому числі і зріла яйцеклітина, випадає в порожнину таза. Звичайно процес Овуляції відбувається через кожні 28 днів, починаючись з періоду статевого дозрівання (12-16 років) і закінчується клімактеричним періодом (45-50 років). У граафовому пухирці не тільки дозріває яйцеклітина, а й продукується жіночий статевий гормон - фолікулін, або фолікулярний Гормон. На місці розірваного пухирця утворюється жовте пло, яке виконує роль залози внутрішньої секреції.

Маткові труби виконують функцію переміщення яйцеклі­тини. Маткові труби являють собою нерівномірно розширені м'язові труби довжиною 10-12 см. Через маткові труби черевна порожнина жінки сполучається з порожниною матки, а за її посередництвом - з піхвою і зовнішнім середовищем організму. Н період свого переміщення по трубі яйцеклітина може запліднюватись, тобто з'єднуватись зі сперматозоїдом, що рухається назустріч їй. Із заплідненої яйцеклітини розвивається зародок. Він фіксується в слизовій оболонці матки, перетво­рюючись на плід.

Матка - порожнистий м'язовий орган, призначений для фіксації, живлення і розвитку плода. Займаючи центральне положення в малому тазі - між сечовим міхуром (спереду) і прямою кишкою (ззаду), матка закріплена фіксуючим апаратом дна таза і зв'язками. Матка має грушоподібну форму. В ній розрізняють : дно, тіло, шийку. Стінка матки складається з трьох шарів: слизової оболонки (внутрішній), м'язової (середній) і серозної (зовнішній). Вагітність триває 280 днів. У невагітних жінок спостерігаються щомісячні кровотечі (менструації), при яких відшаровується слизова оболонка і незапліднена яйцеклітина, при цьому розриваютьоі кровоносні судини. У разі запліднення зародок фіксується в слизовій оболонці матки, і кровотечі припиняються. Матка починає поступово збільшуватися.

У момент пологів проходить розрив плідних оболонок,; відходять води і виганяється плід. Зв'язок його з плацентою порушується завдяки перев'язці пупкового канатика, Плацента (місце прикріплення зародка) відривається і разом з залишками пупкового канатика і плідними оболонками виводиться назовні. Внутрішня поверхня матки в цей момент кровоточить. Потім починається зворотній розвиток матки: зменшуються її вага, розміри, змінюється товщина стінок,; епітелій слизової оболонки відновлюється. Післяпологовий період закінчується через 6-8 тижнів. Матка набуває; нормального положення і форми. В порожнині матки є три отвори: два - для маткових труб і один веде до піхви, яц з'єднує матку із зовнішніми статевими органами.

Вона є органом злягання, сюди при статевому акті виливається сім'яна рідина, з якої сперматозоїди активно ру­хаються в матку і маткові труби. Зверху піхва охоплює шийку матки, а знизу відкривається отвором у переддвер'я піхви.

Межу між внутрішніми і зовнішніми статевими органами утворює складка, яка проривається при першому зляганні, в зв'язку з чим і дістала назву дівочої перетинки.

Великі соромітні губи - це складки шкіри, що обмежують щілиноподібний простір - соромітну щілину. У щілині між великими соромітними губами знаходяться менші шкірні складки - малі соромітні губи, що відходять назад від клітора, який є невеликим аналогом чоловічого статевого члена. Простір між малими соромітними губами має назву переддвір'я піхви.

Чоловічі статеві органи. Яєчко - парний орган, знаходиться в калитці, має овальну форму розміром 4-4,5см х 2,5-3,5см, зовні покрито щільною сполучнотканинною оболонкою. Залоза! має 200-500 часточок, в яких є багато сім'яних канальців, стінки яких покриті клітинами, які утворюють сперматозоїди. На! задній поверхні яєчка є стовщення - це надяєчко. Від надяєчка ї відходить сім'явиносна протока (50см). Ця протока проходить] із калитки в малий таз через пахвинний канал у складі сім'яного канатика. Після злиття із вивідними протоками сім'яних міхурців вона має назву сім'явипорскувальної протоки, остання пронизує передміхурову залозу та впадає в передміхурову «щетину сечівника. Сім'яний міхурець - невеликий парний секреторний орган, розташований біля задньої стінки сечового міхура. В ньому накопичується сперма.

Передміхурова залоза - (простата)- розташована під сечовим міхуром, в який впадають її дрібні вивідні протоки.

Як сім'яні міхурі, так і передміхурова залоза виділяють особливу рідину, що домішується до сперматозоїдів при еякуляції (виході сім'яної рідини під час статевого акту).

Статевий член - є органом злягання та одночасно органом видалення сечі, має головку, тіло і корінь. Він утворений із двох видовжених печеристих тіл і одного губчастого. Всередині печеристих тіл є щілиноподібні комірки, або печери, вони мають зв'язок із судинами, завдяки чому при статевому збудженні наповнюються кров'ю, що і зумовлює стан ерекції, юбто набухання статевого члена.

Калитка - шкіряний мішок, розділений перетинкою на праву і ліву половинки, в яких містяться яєчка з надяєчками. Шкіра калитки пігментована, в її підшкірній клітковині замість жиру < численні гладкі м'язові волокна, що скорочуються від холоду, зморщуючи шкіру та підтягуючи калитку.

ЗАЛОЗИ ВНУТРІШНЬО СЕКРЕЦІЇ

В організмі людини є група особливих залоз. Вони не мають вивідних протоків у порожнини або на поверхню тіла, а речовини, які вони виробляють гормони поступають безпосередньо в кров, лімфу, тканеву рідину. Ці залози називаються залозами внутрішньої секреції або ендокринними органами. При порушенні функції цих органів розвиваються ендокринні захворювання.

Гормони - це біологічно високоактивні речовини, завдяки яким здійснюється ріст і розвиток організму. Для підтримки росту, життєдіяльності і розвитку організму в крові потрібен певний рівень утримання гормонів. У тих випадках, коли є недостача того чи, іншого гормону, говорять про гіпофункцію даної залози. Коли гормони виробляються залозою в надлишку, говорять про гіперфункцію. При гіпо- і гіперфункціях залоз внутрішньої секреції виникають ендокринні захворювання, наприклад, кретинізм, базедова хвороба, цукровий діабет та ін.

Гормони в організмі є регуляторами хімічних процесів. Надходячи у кров, гормони, потоком крові розносяться по всьому організму і виявляють специфічну дію на ті чи інші процеси в організмі. Найчастіше ця регуляція здійснюється за участю нервової системи. Наприклад, під дією низької температури зовнішнього середовища збуджуються холодові рецептори; нервові імпульси від них через центральну нервову систему збуджують щитовидну залозу і збільшують вироблення її гормону - тироксину. Тироксин стимулююче діє на обмін речовин і підвищує теплопродукцію. Тому більш правильно говорити не про гормональну, а про нейро- гормональну регуляційну функцію організму. Діяльність залоз внутрішньої секреції функціонально пов'язана один з одним. Відомо два види гормонів. Один гормон діє безпосередньо на органи і тканини організму, а інші гормони, так звані тропні гормони, виробляються в першій частині гіпофізу та регулюють діяльність майже всіх залоз внутрішньої секреції. Всі залози зв'язані подвійною зв'язкою з передньою частиною гіпофізу. Це виражається в тому, що при недостачі статевих гормонів у крові відбувається збудження певних клітин гіпофізу, які виробляють тропний гормон, який потрапляє в кров і збільшує вироблення статевих гормонів.

Отже, прямий зв'язок між кількістю гормонів крові і передньою частиною гіпофізу, зворотній зв'язок виражається в дії тропних гормонів на залозу внутрішньої секреції.

Регуляція діяльності залоз внутрішньої секреції здійс­нюються нервово-гуморальним шляхом. Гормони однієї залози діють на другі залози, посилюючи або пригнічуючи їх діяльність. Це гуморальна регуляція. Діяльність усіх залоз знаходиться під контролем центральної нервової системи. Водночас порушення функції будь-якої ендокринної залози може привести до збудження або пригнічення нервової та психічної діяльності. Отже, в організмі існує взаємодія між центральною нервовою системою й ендокринними залозами. Провідна роль у цій взаємодії належить корі великих півкуль головного мозку.

В період статевого дозрівання організму проходить активізація діяльності ендокринних органів. Підвищення гор­мональної активності гіпофізу стимулює діяльність щитовидної і статевих залоз, а підвищення їх функції підвищує загальне збудження центральної нервової системи. Нервово-ендокринні зсуви, які виникають в організмі уже в першу фазу статевого дозрівання (11-13 років у дівчаток і 13-15 років - у хлопчиків), проявляються зміною поведінки і рядом функціональних розладів (втомлюваність, серцебиття, болі в серці та ін.).

Травматичні пошкодження впливають як на нервову сис­тему, так і на апарат залоз внутрішньої секреції. Особливо вони діють на надниркові залози. Безпосередньо після травми діяль­ність надниркової залози посилюється. При інтенсивній і трива­лій дії травматичних факторів настає послаблення діяльності залоз, навіть до повної зупинки, що негативно відбивається на роботі серця, обміну речовин і загальному стані організму.

В системі ендокринних залоз гіпофіз займає особливе положення. Про гіпофіз говорять як про "центральну" залозу внутрішньої секреції. Це зв'язано з тим, що гіпофіз за рахунок своїх спеціальних тропних гормонів регулює діяльність так званих "периферичних" залоз. За своєю будовою гіпофіз є складним органом. Він складається з передньої, середньої та задньої частини, вагою до 0,5 г. В передній частинці утворюються слідуючи гормони:

- соматотропний або гормон росту,

- пролактин;

- тіреотропний гормон,

- адренокортикотропний,

- гонадотропний.

У середній частинці утворюється меланоцитостимулюю- чий гормон, який діє на пігментний обмін. Задня частинка виробляє антидиуретичний гормон або вазопресеїн і окситоцин. При порушенні функції гіпофізу спостерігаються різні зміни. При гіперфункції передньої долі у дитячому віці спостерігається гігантизм, у дорослих - акромегалія-надмірне розростання виступаючих частин тіла - пальців, носа. ІІри гіпофункції у дітей - затримка росту (карликовість), у дорослих - гіпофізарне ожиріння або виснаження (кахексія).

Епіфіз - шишкоподібне тіло, розташоване в порожнині черепа. Він гальмує передчасний розвиток статевих залоз, а також зумовлює циклічність деяких процесів (чергування сну і неспання), відіграючи роль своєрідного біологічного годинника.

Щитоподібна залоза складається з двох часток, розта­шованих по обох боках трахеї нижче щитоподібного хряща, вагою ЗО-бОг. У щитоподібній залозі виробляються йодовмісні гормони - тироксин і трийодтіронін. Основна функція тиреоідних гормонів - регуляція обмінних процесів в організмі. При гіперфукції розвивається захворювання, яке має назву базедова хвороба. Ознаками цієї хвороби є збільшення залози (зоб), вип'ячення очей, тахікардія, підвищення нервово- психічної збудливості, зниженням ваги тіла.

При гіпофункції залози обмін речовин понижений, це зумовлює характерні набряки підшкірної клітковини - мікседема. Мікседема у дітей пов'язана з затримкою росту та розумового розвитку (кретинізм).

Паращитоподібні залози - розміщуються на задній поверхні щитоподібної залози, їх усього 4, загальна вага біля 0,05г. Гормон, який вона виробляє, паратироідин - впливає на обмін кальцію.

Загрудинна залоза знаходиться у верхній частині пе­реднього середостіння, безпосередньо за грудиною. Залоза досягає найбільшого розвитку в 11-14 років, після чого відбувається її зворотній розвиток із заміною тканини залози на жирову тканину. Гормони залози гальмують розвиток статевих залоз, стимулюючи рісї, збільшують опір організму інфекціям та інтоксикаціям.

Надниркові залози - розміщуються над верхніми полюсами нирок. Вагою до 10г. Складаються з двох шарів - кіркового і мозкового. В кірковому шарі виробляються гормони: глю- кокортикоїди - кортизон, гідрокортизон, кортикостерон, міне- ралокортикоїди, статеві гормони. Мозковий шар виробляє адреналін і норадленалін. Виділення їх у кров різко збіль­шується при емоційних напруженнях і ситуаціях, які вима­гають мобілізації сил організму (боротьба, змагання та ін.). Посилюються і прискорюються серцеві скорочення, підви­щується кров'яний тиск і одночасно відбувається перерозпо­діл кровопостачання органів. При цьому більше крові надхо­дить до коронарних і мозкових судин, легень, скелетної муску­латури, органів чуття та до інших органів, які повинні бути "мобілізованими", а менше до органів шлунково-кишкового тракту, які в таких випадках не вирішують "долі організму".

Препарати адреналіну і норадреналіну широко засто­совуються в лікувальній практиці - як засоби невідкладної медичної допомоги,

У підшлунковій залозі ендокринну функцію виконують чітко відмежовані скупчення клітин (острівці). Цей апарат займає відносно незначну частину залози, переважно у хвостовій ділянці. Залоза виділяє гормони інсулін та глюкагон. Інсулін регулює засвоєння глюкози клітинами і її подальшої утилізації організмом. При недостатньому утворенні інсуліну виникає хвороба - цукровий діабет.

Статеві залози - у чоловіків - сім'яники (яєчки), у жінок - яєчники - відносяться до залоз зі змішаною функцією. За рахунок цих залоз утворюються чоловічі та жіночі статеві клітини - сперматозоїди і яйцеклітини. Внутрішньосекреторна функція проявляється в секреції чоловічих і жіночих статевих гормонів, які потрапляють у кров.

Чоловічі статеві гормони-тестостерон і андростерон. Щоденна потреба людини в андрогенах - біля 5мг._? ці гормони регулюють ріст і розвиток статевого апарату, чоловічих вторинних статевих ознак і поява статевих рефлексів.

Жіночі статеві гормони: естроген і прогестерон. Естрогени стимулюють ріст маткових труб, матки, піхви, сприяють розвитку вторинних статевих ознак і появі статевих рефлексів. Прогестерон забезпечує нормальний хід вагітності.

Недостатність функції статевих залоз має місце гіри недо­розвиненні їх або при кастрації. Це спричиняє затримку роз­витку вторинних статевих ознак, до яких належать: специфічні особливості будови скелету, висота і тембр голосу, ріст бороди і вусів у чоловіків та розвиток грудних залоз у жінок.

НЕРВОВА СИСТЕМА

Структурною одиницею нервової системи є нервова клітина з відростками - нейрон. Вся нервова система представляє собою сукупність нейронів, які контактують один з одним за допомогою спеціальних апаратів - синапсів. За структурою і функцією розрізняють три типи нейронів: рецепторні або чутливі, вставні або замикаючі, ефекторні, рухові нейрони, від яких імпульс направляється до робочих органів (м'язів, залозів).

Уся нервова система функціонує як єдине нероздільне ціле. Проте прийнято виділяти в ній центральну нервову систему (черепно-мозкові та спинномозкові нерви) та периферичну нервову систему. Крім такого топографічного поділу, існує ще поділ за функціональними ознаками, на анімальну та вегетативну нервову систему.

В центральній нервовій системі розташовані нервові центри - скупчення тіл нейронів (сіра речовина) та провідні шляхи - пучки їхніх довгих відростків (біла речовина). У складі останніх є однотипні нейрони; по одних шляхах вони несуть імпульси з периферії тіла до нервових центрів, по других - з центрів до периферичних органів, по третіх - від одних центрів до інших. Але в складі більшості периферичних нервів є змішані нервові волокна. Тільки в іннервованих органах вони знову роз'єднуються на окремі пучки: чутливі, рухові чи секреторні.

Нервовій тканині властива збудливість і провідність. Збудливістю називається здатність тканини сприймати дію подразників і відповідати на них фізіологічним станом - збудженням.

Нервова тканина дуже чутлива до дії подразників. Найменші зміни, що виникають у зовнішньому або внутрішньому середовищі організму, вловлюються закінченнями відповідних чутливих волокон, або рецепторами. При збудженні в рецепторах виникають біоелектричні та біохімічні явища передусім змінюється електричний заряд мембрани та її проникливість для іонів натрію і калію. Ці зміни швидко поширюються вздовж нервового волокна у вигляді хвилі- імпульсу, тобто електрохімічного потенціалу дії. Звичайно поширюються не поодинокі імпульси, а цілі серії імпульсів, у яких закодовані певні порції інформації, що розшзнається в нервових центрах. Для виникнення процесу збудження і проведення імпульсів використовується енергія, що нагро­маджується в нейронах внаслідок перебігу в них біохімічних процесів - окислювально-відновних реакцій. Ця енергія іде і для посилення інформації та регуляторних процесів.

* Анатомічне пошкодження нервових волокон спричиняє стійке порушення провідності, яка відновлюється тільки після регенерації волокон. Тимчасове виключення збудливості і провідності досягається надмірним охолодженням тканин або за допомогою деяких фармакологічних агентів.

Кожне нервове волокно "несе" імпульс ізольовано, не поширюючи його на сусідні волокна. Завдяки цій властивості волокон забезпечується велика чіткість рухів, бо кожний імпульс досягає тільки тих клітин, яким він адресований і надходить до них без сторонніх перешкод. Як аферентні так і еферентні нервові волокна мають здатність проводити імпульси в обох напрямах, що доведено дослідами.

Проте в природних умовах цілісного організму спостерігається проведення імпульсів тільки в одному напрямі: аферентними волокнами від периферії тіла до ЦНС, а еферентними - з нервових центрів до відповідних органів (м'язів, залоз). Це залежить не від властивостей волокон, а від властивостей синоптичних сполучень нейронів, в яких імпульси передаються тільки в одному напрямку і блокується проведення їх у протилежному напрямку.

Передача нервового імпульсу через еинапс відбувається з деякою затримкою. Вона зумовлена перетворенням електричного потенціалу в хімічний процес, який зводиться до таких моментів:

1. Біострум доходить до нервових закінчень, що спри­чиняється до виділення із пухирців нейрона фізіологічно- активних речовин - медіаторів.

2. Медіатор поширюється через синоптичну щілину і викликає потенціал дії в контактному нейроні або м'язовому волокні.

3. Після передачі нервового імпульсу молекули медіатора негайно розщеплюються відповідними ферментами.

Синоптична передача імпульсів змінюється під впливом деяких фармакологічних речовин і отрут. Речовини, які блокують фермент холінестеразу, викликають надмірне накопичення медіатора ацетилхоліну, що призводить спочатку до судомних скорочень м'язів, сі потім - до паралічу. Подразненням певних груп рецепторів викликаються закономірні реакції організму, наприклад, легким ударом по колінному сухожилку - мимовільний рух ноги, подразненням смакових рецепторів язика - виділення слини, яскравим освітленням очей - звуженням зіниць тощо. Всі ці явища незважаючи на різні кінцеві результати, здійснюються за участю ЦНС і за допомогою фізіологічного механізму - рефлексу. Отже, рефлексом називається відповідь організму на подразнення рецепторів, яка здійснюється за участю ЦНС.

Завдяки рефлекторній діяльності організм може швидко реагувати на зміни, що виникають як у його зовнішньому, так і у внутрішньому середовищі, та пристосовуватись до них.

Структурною основою кожного рефлексу є рефлекторна дуга, що складається з аферентних і еферентних нейронів. Аферентні нейрони починаються рецепторами, а еферентні закінчуються в певному робочому органі - м'язі або залозі, де на кінцевих розгалуженнях волокон знаходиться потовщення з пухирцями, заповненими медіатором - так звані синоптичні бляшки. Скупчення нервових клітин у ЦНС, у яких формуються рефлекторні відповіді або імпульси "команди" для робочих органів, називаються рефлекторними центрами. Клітини рефлекторних центрів можуть бути чутливими і до дії фізіологічноактивних речовин і фарма­кологічних агентів.

Спинний мозок - видовжене, дещо сплющене у иередньо- задньому напрямі утворення завдовжки до 40-45см. Спинний мозок має два потовщення: шийне і попереково-крижове. Вони відповідають місцям виходу найбільших нервів - до верхніх і нижніх кінцівок.. Спинний мозок займає тільки певну частину каналу хребетного стовпа - від великого потиличного отвору до рівня 1-І І поперекового хребця, де він конусоподібно звужується у кінцеву нитку.

На передній поверхні спинного мозку є поздовжня борозна, яка розділяє його на праву і ліву половини. Від кожної з них посегментно відходять передні і задні корінці, які далі з'єднуються, утворюючи спинномозкові нерви. У людини їх 31 пара: 8 пар шийних, 12 пар грудних, 5 пар поперекових, 5 пар крижових і 1 пара куприкових. Всі вони за функцією змішані.

Вийшовши із міжхребцевих отворів, нерви знову по­діляються на менші за розміром задні гілки, що посегментно іннервують м'язи і шкіру спини та більш товсті передні гілки, які іннервують решту тулуба, шию і кінцівки.

На задніх корінцях знаходиться міжхребцеві спинномозкові вузли, або ганглії, які містять тіла чутливих нейронів. Відростки цих нейронів розгалужені на дві гілки - довга йде в складі пери­феричних нервів, закінчуючись рецепторами в тканинах, а коротка вступає в спинний мозок, направляючи в нього чутливі імпульси, які надходять з периферії тіла. На поперечному розрізі спинного мозку розрізняють білу речовину (по периферії) та сіру речовину, яка займає центральне положення.

Спинний мозок виконує дві основні функції - рефлекторну і провідникову. Як рефлекторний центр спинний мозок здатний виконувати рухові вегетативні рефлекси. Аферентними - чутливими шляхами він зв'язаний з рецепторами, а еферентними - зі скелетними м'язами і всіма внутрішніми органами.

Рефлекторна функція. Нервові центри спинного мозку мають безпосередній зв'язок з рецепторами і ефекторами тіла. Тому спинний мозок називають "робочим органом" ЦНС.

Рухові нейрони спинного мозку іннервують усі м'язи тулуба і кінцівок, а також дихальні м'язи - діафрагми і межребер'я. В спинному мозку знаходиться ряд симпатичних і парасимпатичних вегетативних центрів. Спинний мозок має сегментарну будову. Сегментом - називається такий його відрізок, який дає початок двом парам корінців.

У дослідах встановлено, що кожний сегмент спинного мозку іннервує три поперечні вщрізжи тіла: свій власний, один вище і один нижче. Кожний спин&льний рефлекс має своє рецепторне поле і свою локалізацію, свій рівень. Наприклад, центр колінного рефлексу, знаходиться в ІІ-ІУ ерековому сегменті. Важливим життєвим центром спинного мозку являється руховий центр діафрагми, розміщений в ІІІ-ІУ шийних сегментах. Пошкодження його веде до смерті у зв'язку із зупинкою дихання.

Провідникова функція відбувається за рахунок висхідних і низхідних шляхів, розташованих у білій речовині спинного мозку. Ці шляхи зв'язують окремі сегменти спинного мозку один з одним, а також з головним мозком.

Головний мозок знаходиться в черепній порожнині, якій він відповідає своєю формою. Вага його в середньому 1360гр. Верхньобічні поверхні опуклі, нижня - плоска з різними утвореннями, від неї відходять черепно-мозкові нерви, що ідуть в отвори основи черепа. Основну масу головного мозку становить великий мозок, що поділяється на дві півкулі, які прикривають інші його відділи. Безпосередньо під півкулями великого мозку знаходиться проміжний мозок, а знизу та ззаду від нього: середній мозок, задній мозок (до складу якого входить мозочок і міст) та довгастий мозок.

Довгастий мозок становить розширене продовження спинного мозку, він нагадує зрізаний конус, що основою повернутий до моста. Біла речовина розташована по його периферії, утворюючи окремі поздовжні тяжі, які є продов­женням провідних шляхів спинного мозку.

В довгастому мозку розміщуються ядра чотирьох пар черепно-мозкових нервів (ІХ-ХИ). Волокна цих нервів соматичні і вегетативні (парасимпатичні), утворюють зв'язки між довгастим мозком і різними органами людського тіла. Довгастий мозок через висхідні шляхи спинного мозку одержує імпульси від усіх рецепторів тулуба і кінцівок. По черепно- мозкових нервах до нього йдуть сигнали від рецепторів шкіри лиця, слизових оболонок очей, носової та ротової порожнини, від органів слуху, від рецепторів гортані, трахеї та легенів, від травного тракту.

В довгастому мозку знаходиться ряд життєво важливих центрів: центр дихання, центр серцевої діяльності, судиноруховий центр, центр обміну речовин. Крім того, в довгастому мозку локалізуються центри захисних реакцій (моргання, сльозо­виділення, чхання і кашель), центр рефлексу ковтання. Крім рефлекторної, довгастий мозок виконує провідну функцію.

Отже, довгастий мозок відіграє велике значення в житті організму. Найменше пошкодження являє собою небезпеку і часто приводить до смерті у зв'язку з зупинкою дихання і серцевої діяльності.

Задній мозок. Варолієв міст являє собою більш масивне утворення, що лежить попереду довгастого мозку. Біла речовина розташована в ньому поверхнево. На задній поверхні довгастого мозку і моста знаходиться заглибина - ромбо­подібна ямка. Вона є дном порожнини пірамідної форми- четвертого шлуночка. Більша частина мостових ядер є ядрами У, УІ, УІІ,УІІІ пар черепно-мозкових нервів.

Мозочок^складається з двох півкуль і середньої частини - черв'ячка. Його поверхня вкрита сірою речовиною - корою, яка має численні закрутки та борозни, під корою знаходиться біла речовина, а в ній окремі ядра. Мозочок зв'язаний з іншими відділами мозку, зв'язуючі волокна утворюють валикоподібні тяжі - ніжки мозочка. Таких ніжок три пари: верхні сполучають його з середнім мозком, середні - з мостом, а нижні - з довгастим мозком, за його посередництвом мозочок має зв'язок зі спинним мозком.

У мозочок надходять імпульси від рецепторів м'язів, суглобів, вестибулярного апарату внутрішнього вуха та від усіх інших рецепторів, які збуджуються під час рухів тіла. Оцінюючи ці імпульси, мозочок здійснює корекцію рухових реакцій організму, узгоджуючи між собою всі компоненти рухових актів, чим забезпечується чіткість рухів.

Середній мозок найменший і найбільш просто утворений відділ головного мозку - має дві головні частини - покрівлю і ніжки мозку. Покрівля середнього мозку або пластинка чотиригорбкового тіла ділиться на 4 горбики білого кольору, які розміщені попарно. Два верхні є підкірковими центрами зору: в них надходять імпульси від сітчатки ока, в зв'язку з чим середній мозок регулює величину зіниці, акомодацію ока. Два нижніх (задніх) - здійснюють орієнтуючі слухові рефлекси, завдяки яким людина може включатись у дію, яка потребує швидкої реакції при раптових звукових подразненнях. Людина з порушеннями у районі чотиригорбкового тіла не може швидко реагувати на раптовий подразник.

У ніжках мозку проходять висхідні і низхідні шляхи, розміщені ядра III і ІУ пари черепно-мозкових нервів, червоні ядра і червона речовина. Порожнина середнього мозку має вигляд вузького каналу довжиною 1,5-2см і називається водопроводом мозку, що з'єднує порожнини ІУ та Ш мозкових шлуночків.

Проміжний мозок. Спереду від середнього розташований проміжний мозок, основними Складовими частинами якого є зорові горби і підгорбова ділянка. Зорові горби - це масивні утворення яйцеподібної форми. Правий і лівий горб відділені один від одного вузькою щілиною - порожниною третього шлуночка.

Всередині білої речовини зорових горбів знаходяться численні ядра - проміжні і підкіркові центри всіх видів чутливості. Ядра зорових горбів виконують функцію обробки та емоційного забарвлення чутливих імпульсів, які надходять від різних рецепторів. Внаслідок цього змінюється характер відчуттів, що сприймаються корою великого мозку, коли ці імпульси надходять до неї по інших нейронах.

Підгорова ділянка розташована нижче від зорових горбів і утворює дно III шлуночка. На нижній поверхні головного мозку видно утворення, які входять до складу підгорбкової ділянки, а також інші утворення що розташовані по сусідству з нею.

Функції підгорбкової ділянки різноманітні. Чутлива до гормональних агентів вона створює певний тонічний фон для діяльності всієї ЦНС і, зокрема, для перебігу таких процесів, як обмін речовин, терморегуляція, діяльність серцево- судинної системи та ін. З другого боку, перебуваючи під впливом вищих відділів головного мозку, її центри регулюють через гіпофіз діяльність ендокринних залоз, тобто виконують роль зв'язуючої ланки між нервовою системою і ендокриними залозами.

Великих півкуль дві - права і ліва. Обидві півкулі з'єднує мозолисте тіло - спайка з білої речовини. Всередині кожної півкулі є щілиноподібний простір - бічний шлуночок, що має сполучення з порожниною третього шлуночка ,а останній сполучається з четвертим шлуночком. Вся ця система мозкових шлуночків заповнена особливою рідиною - спинномозковою (цереброспинальною). Загальний об'єм її біля 150 мл. Вона безбарвна і прозора, складається із невеликої кількості білків, глюкози і різних солей (калію, кальцію та ін.). Цереброспинальна рідина підтримує внутрішньочерепний тиск, виконує захисну роль, оберігає утвори мозку від проникнення в них деяких токсичних речовин, що можуть знаходитись у крові.

Поверхня півкуль має складний малюнок завдяки борознам і звивинами. Однак є декілька постійних борозен, ними корис­туються для розділення півкуль на великі ділянки, які нази­ваються частками. Кожну півкулю ділять на 5 часток: лобову, тім'яну, потиличну, скроневу, острівець, розміщений у глибині бокової борозни. Межею між лобовою і тім'яною частками є центральна борозна, між тім'яною і потиличною - тім'я.нопоти- лична. Скронева частка відділена від інших боковою борозною.

На противагу нижчим відділам ЦНС кора великих півкуль головного мозку не маг постійно встановлених синоптичних зв'язків і сталих рефлекторних дуг; в основі її рефлекторної діяльності лежить утворення нових і тимчасових зв'язків між кірковими клітинами, що характерно для умовних рефлексів. На думку І.II. Павлова, умовні рефлекси вважаються основою вищої нервової діяльності на відміну від безумовних рефлексів, які є основою нижчої нервової діяльності.

Умовні рефлекси викликаються на базі безумовних рефлексів і тісно з ними пов'язані функціонально. Однак між умовними і безумовними рефлексами є суттєві відмінності. За допомогою безумовних рефлексів організм пристосовуєть­ся до послідовних рядів подій, які настають майже з абсолют­ною ймовірністю. За допомогою умовних рефлексів організм може пристосовуватись до подій, які при певних умовах мо­жуть настати, тобто його пристосовні реакції випереджають події. Біологічне значення умовних рефлексів полягає в тому, що вони більш тонко пристосовують організм до умов існування, ніж це можуть забезпечити безумовні рефлекси.

Умовні рефлекси утворюються в процесі індивідуального розвитку організму, і якщо біологічно себе не виправдовують, то вони можуть згасати.

Нині класичне уявлення про рефлекс переглядають і до­повнюють новими даними. Встановлено, що на результат дії, крім реального подразника, має додатковий вплив вся конкретна обстановка, в якій відбувається дія, а також попе­редній досвід організму. Все це дає підставу розширити поняття рефлексу до поняття функціональної системи, яка складається з тисяч нейронів, що забезпечують певну діяльність організму.

Дослідами встановлено, що крім стану збудження і відносного фізіологічного спокою, в ЦНС може існувати особливий активний "гальмівний процес", протилежний процесові збудження. На кожній нервовій клітині містяться у великій кількості не тільки збудливі, але й гальмівні синапси, які функціонують за участю особливих гальмівних медіаторів. Вважають також, що в ЦНС існують окремі гальмівні нейрони.

Фізіологічні закономірності вищої нервової діяльності, встановлені І.II. Павловим за допомогою проведення дослідів на тваринах, відповідають також основам вищої нервової діяль­ності людини, хоч вища нервова діяльність людини незрівнянно складніша та багатша. І.П. Павлов вбачав якісну специфіку вищої нервової діяльності людини в тому, що їй властивий надз­вичайний додаток - апарат мови та абстрактного мислення.

Цей надзвичайній додаток виник у клітинах кори із необхідності спілкування людей у процесі колективної праці та на базі суспільних відносин. Мовна сигналізація допускає абстрагування від конкретної діяльності та надзвичайно поглиблює і розширює об'єм інформації, яку одержує мозок. У системі цієї сигналізації слово виконує роль особливого сигналу - сигналу інших сигналів.

Цю високодосконалу систему сигналізації І.П.Павлов запропонував назвати другою сигнальною систємоео, припи­суючи їй функцію "найвищого регулятора людської поведінки" (перша сигнальна система дійсності забезпечує одержання конкретної інформації шляхом сприймання подразнень із нав­колишнього та внутрішнього середовища - вона властива і лю­дині і тварині). За допомогою спеціальних досліджень, проведених на людях, доведено, що обидві сигнальні системи тісно функціонально взаємопов'язані між собою. Це під­тверджується тим, що слово, яке означає назву певного умов­ного сигналу може спричиняти в людині ту саму умовно­рефлекторну реакцію, яка раніше викликалась самим сигналом.

Усе це вказує на те, що словом необхідно вміло користу­ватись, особливо з хворими, бо воно може викликати реакції, що вплинуть на перебіг та кінцевий результат захворювання.

На основі вивчення особливостей нервових процесів І.П. Павлов виділив такі основні типи нервової системи: два крайніх і один центральний тип.

Крайнім є сильний неврівноважений і слабкий гальмуючий.

Сильний неврівноважений тип. Характеризується сильним неврівноваженими і рухливими нервовими процесами. У людей процес збудження перевищує над гальмуванням, поведінка агресивна.

Слабкий гальмуючий тип. Характеризується слабкими неврівноваженими нервовими процесами. Перевищує процес гальмування. Центральному типу властиві сильні і врівно­важені нервові процеси, в залежності від його рухливості, його ділять на дві групи: сильний врівноважений рухливий і сильний врівноважений інертний типи.

Сильний врівноважений рухливий тип. Нервові процеси сильні, врівноважені й рухливі.

Сильні врівноважені інертні типи. Цей тип відрізняється сильними врівноваженими, але малорухливими нервовими процесами (спокійний тип). Між цими основними типами нервової системи є перехідні, проміжні типи.

І.П. Павлов відзначав, що при визначенні типів вищої нер­вової діяльності у людини потрібно враховувати взаємовід­ношення першої та другої сигнальної системи. Базуючись на цих положеннях, І.П. Павлов виділив 4 головних типи, використав для цього термінологію Гіппократа: меланхолік, холерик, сангвінік, флегматик.

ХОЛЕРИК - сильний, неврівноважений тип. Процеси гальмування і збудження в корі великого мозку у таких людей характеризуються силою. Це дуже енергійні люди, але легко збудливі і запальні.

МЕЛАНХОЛІК - слабкий тип. Нервові процеси неврівно- важені, малорухливі, перевищує процес гальмування. Меланхолік у всьому бачить і очікує погане.

САНГВІНІК - сильний, врівноважений і рухливий тип. Нервові процеси великого мозку характеризується великою силою, врівноваженістю. Такі люди життєрадісні і працьовиті.

ФЛЕГМАТИК - сильний і врівноважений інертний тип. Нервові процеси сильні, врівноважені, але мало рухливі. Такі люди рівні, спокійні, наполегливі.

Враховуючи особливості взаємовідношення нервової та другої сигнальної систем, І.П. Павлов додатково виділив три справжніх людських типи.

Художній тип. У таких людей перша сигнальна система перевищує над другою, вони в процесі мислення широко користується чуттєвими образами навколишньої дійсності. Дуже часто це художники, письменники, музиканти.

Мислячий тип. У людей, що відносяться до цієї групи, друга сигнальна система значно перевищує над першою, вони схильні до абстрактного мислення і нерідко по професії являються математиками і філософами.

Середній тип. Характеризується однаковим значенням першої і другої сигнальних систем у вищій нервовій діяльності людини. До цієї групи відноситься більшість людей.

ОРГАНИ ЧУТТЯ. ОРГАН ЗОРУ

З усіх органів чуття найскладнішим є око. Це орган, який перетворює світлову енергію на фізіологічний процес збудження, що сприймається зоровим аналізатором у вигляді образів навколишнього середовища. Око знаходиться в очній ямці, або орбіті. Воно має дві частини: очне яблуко і допоміжний апарат ока.

Очне яблуко є сферичним тілом, яке складається з капсули і ядра. Капсула має три оболонки: зовнішню - склеру з рогівкою, середню - судинну оболонку і внутрішню - сітківку.

Склера з рогівкою виконують роль щільного ^скелета" очного яблука. Склеру називають також білковою оболон­кою, бо своїм забарвленням вона нагадує варений білок. Прозора рогівка займає передню частину очного яблука і входить до складу оптичної системи ока. Рогівка не має кровоносних судин, зате багата на чутливі нервові закінчення.

Судинна оболонка має не тільки багато судин, але й пігментних клітин, які запобігають розсіюванню світла всередині очного яблука. В ній розрізняють три частини: передню - райдужну оболонку, середню - потовщену - війкове тіло та задню - найбільшу - власне судинну оболонку.

Райдужну оболонку видно через рогівку - це забарвлений кружок, у центрі якого знаходиться круговий отвір - зіниця. Райдужна оболонка виконує роль діафрагми, яка рефлекторно реагує на ширину пучка променів, що надходять усередину очного яблука: при яскравому освітленні скорочуються циркулярні м'язові волокна райдужної оболонки, чим відсікаються бічні промені, а при слабому освітленні - радіальні м'язові волокна, що веде до розширення зіниці.

М'яз - звужувач зіниці іннервується парасимпатичним нервом, м'яз - розширювач зіниці - симпатичним нервом.

У війковому тілі знаходиться війковий м'яз, який регулює опуклість кришталика. Власне судинна оболонка відрізняється великою кількістю темного пігменту.

Внутрішня оболонка ока - сітківка найтонша і майже прозора, вона має дуже складну будову. Функція зору безпосередньо пов'язана із заднім відділом сітківки. В цьому відділі знаходиться багато спеціальних світлочутливих клітин - фоторецепторів. Вони розташовані по сусідству із судинною оболонкою. Ближче до ядра очного яблука в сітківці знаходиться кілька шарів нервових клітин, що контактуються відростками з рецепторами і між собою. Від нервових клітин крайнього шару відходять довгі відростки, що повертаючись назад, збираються в пучок волокон і дають початок зоровому нерву, який проходить через усі оболонки ока. У місці виходу зорового нерва сітківка не сприймає світлових подразнень - це так звана сліпа пляма. На невеликій відстані від цього місця є жовта пляма - місце найкращого бачення. Вигляд зорового відділу сітківки може змінюватись при ряді захворювань.

Ядро очного яблука складається з прозорих середовищ: кришталика, напіврідкої драглистої речовини - склоподібного тіла й рідини, що має назву водянистої вологи.

Найскладнішу функцію виконує кришталик - двоопукла лінза, що заломлює світлові промені. Кришталик прик­ріплений до війкового м'яза, під впливом якого може змінюватись ступінь його опуклості. Простір позаду кришталика заповнений скловидним тілом, а попереду водянистою вологою. Передній простір поділяється райдужною оболонкою на дві частини: передню та задню камери ока. Водяниста волога забезпечує живлення рогівки і кришталика. Тиск, під яким відбувається її циркуляція, називається внутрішньоочним тиском.

Виникнення зорового відчуття. Для очного бачення потрібна прозорість світлозаломлюючих середовищ - рогівки, водянистої вологи, кришталика, склоподібного тіла. Світлові промені проходять через світлозаломлюючі середовища і потрапляють на сітківку ока. Очне яблуко зрівнюють з фотоапаратом, де кришталик є лінзою об'єктива, а сітківка- світлочутливою пластинкою. На сітківці ока так само, як і на пластині фотоапарата, одержується зменшене зворотне зображення розглядуваних предметів.

Встановлено, що з колбочками сітківки зв'язане денне, кольорове бачення, а з паличками - нічне бачення.

ОРГАН СЛУХУ І РІВНОВАГИ

Вухо виконує подвійну роль: є органам слуху і органом рівноваги. Вухо поділяється на три відділи: зовнішнє вухо, середнє вухо і внутрішнє вухо. Зовнішній і середній відділи вуха виконують звукопровідну функцію, а у внутрішньому вусі знаходяться два апарати: звукогіриймальний апарат і апарат, що визначає положення та рух тіл в просторі (вестибулярний апарат).

Зовнішнє вухо складається з вушної раковини, в основі якої є хрящ, та зовнішнього слухового проходу - дещо зігнутого каналу, що закінчується сліпо, відмежовуючись барабанною перетинкою від середнього вуха. При відтягуванні вушної раковини назад і доверху зовнішній слуховий прохід випрямляється, що допомагає закапувати в нього краплі чи видаляти сірку - секрет вушних залоз.

Середнє вухо складається із основної частини - барабанної порожнини і з'єднаних з нею комірок соскоподібного відростка. Барабанна порожнина міститься в пірамідці скроневої кістки між барабанною перетинкою і внутрішнім вухом. Вона сполучається з носоглоткою вузьким каналом - слуховою або євстахієвою трубою. Надходження повітря по цій трубі сприяє врівноваженню тиску в барабанній порожнині з атмосферним тиском, чим і створюються умови для коливальних рухів барабанної перетинки. При злипанні стінок слухової труби настає зниження тиску в середньому вусі, що негативно відбивається на гостроті слуху. Інколи по слуховій трубі проникає інфекція, яка спричиняє запалення слизової оболонки середнього вуха - отіт. Барабанна перетинка з'єднується зі стінкою внутрішнього вуха ланцюжком із трьох кісточок: молоточка, коваделця, стременця, які служать передавачем звукових коливань на внутрішнє вухо і водночас виконують роль звукопосилюгочого апарата.

В стінці між барабанною порожниною і внутрішнім вухом є два невеликі отвори: овальне вікно, закрите основою стременця, і кругле вікно, закрите сполучнотканинною перетинкою. Звукові коливання передаються зі стременця на рідину, що заповнює внутрішнє вухо і, прокотившись по ній, повертаються знову в барабанну порожнину - на мембрану круглого вікна. Коли б не було круглого вікна і вторинної барабанної перетинки, то коливання у внутрішньому вусі були б неможливі, бо рідина не стискується.

Внутрішнє вухо має вигляд системи каналів, які знахо­дяться в піраміді скроневої кістки. Він заповнений рідиною - перелімфою, в яку занурений перетинчастий лабіринт, що також заповнений рідиною - ендолімфою.

Лабіринти складаються з трьох відділів: присінка (переддвер'я), півколових каналів і завитка. Перші два відділи становлять вестибулярний апарат і виконують функцію органа рівноваги, а в завитку міститься звукосприймальний апарат, тому він є органом слуху. Від вестибулярного апарата і завитки відходять волокна VIII пари черегіно- мозкових нервів, по яких передаються імпульси в ЦНС.

Рецептори вестибулярного апарату подразнюються ендолімфою, яка переміщується відносно стінок лабіринту під час обертальних рухів або при зміні швидкості прямолінійного руху тіла. Рецептори переддвер'я, ендолімфи, подразнюються також дрібними кришталиками - отолітами. Внаслідок їх подразнення сприймаються зміни положення тіла в просторі, а також викликаються складнокоординовані рефлекси, за допомогою яких наступає перерозподіл тонусу та зберігається рівновага тіла. Проте надмірно сильним подразненням вестибулярного апарата можуть викликатись вегетативні реакції: головокружіння, запаморочення, нудота, блювота, брадикардія, зміна судинного тонусу тощо. Ці явища спостерігаються при поїздках на деяких видах транспорту, виникають також внаслідок хворобливих процесів, що розвивається в лабіринті.

Звукосприймальну функцію виконує кортіїв орган, який, знаходячись в перетинчастому лабіринті завитку, має як і ця частина лабіринта-спиралеподібну форму. До складу кортієвого органа входять спеціальні рецепторні клітини з волосинками. Цих клітин є близько 20 тис. Клітини подраз­нюються, коли до їх волосинок доторкується ніжна покривна пластинка, що коливається разом з ендолімфою.

Орган слуху може сприймати звуки з частотою коливань у межах від 16 до 20 тис за Ісек. Залежно від частоти коливань і довжини звукових хвиль звуки можуть поширюватись на більший чи менший стовпчик рідини, починаючи від основи завитку, чим визначається кількість збуджених рецепторних клітин, а тим і сприймання висоти звуку.

ШКІРА ТА ЇЇ ФУНКЦІЇ

Шкіра - дуже важливий орган, який підтримує безпосередній зв'язок організму з навколишнім середовищем, сприймаючи його різноманітні впливи. Для виконання цього завдання шкіра повинна поєднувати в собі механічно- захисні властивості з вираженою чутливістю та здатністю до реагування. Загальна поверхня шкіри дорослої людини близько 1,5м , а товщина - кілька міліметрів. У шкірі розрізняють три шари: епідерміс, власне шкіру, підшкірну жирову клітковину.

Товщина шарів неоднакова: епідерміс потовщений на підошвах і долонях, а підшкірна жирова клітковина добре виражена на животі і стегнах. Епідерміс представлений багатошаровим плоским епітелієм. Його глибокі шари складаються з клітин, які розмножуються і мають назву росткового епітелію. Наближаючись до поверхні шкіри, клітини стають плоскими і перетворюються в суцільну масу - роговіючий епітелій, який поступово злущується з поверхні шкіри. З епітелієм пов'язана одна з важливих захисних властивостей шкіри - її відносна непроникливість.

Власне шкіра утворена зі сполучної тканини, яка має багато колагенових і еластичних волокон. Вони надають шкірі міцності й еластичності. Пучки волокон утворюють сітку, проте звичайно переважає один напрямок волокон, пошкодження їх зумовлює розходження країв рани.

На межі з ростковим шаром епідермісу власне шкіра утворює виступи - сосочки з дрібними сітками капілярних судин для живлення епідермісу. У власне шкірі є також лімфатичні капіляри, численні та різнорідні нервові закінчення, сальні та потові залози, корені волосся і дрібні пучки гладких м'язових волокон. Нервові закінчення іноді мають розширені тільця, які виконують роль рецепторних пристроїв.

Власне шкіра без чітких меж переходить у підшкірну жи­рову клітковину. Вона утворена окремими скупченнями жирової клітковини, розділеними прошарками пухкої волокнистої сполучної тканини. Її розвиток зазнає індиві­дуальних коливань, а також змінюється залежно від ділянки тіла. Роль підшкірної жирової клітковини різноманітна: вона пом'якшує силу механічних поштовхів, яких зазнає організм, відіграє роль своєрідного ізолятора в процесах тепловіддачі та депонує різні речовини, в тому числі і самі жири. Підшкірна жирова клітковина використовується для введення лікарських речовин.

Колір шкіри залежить від просвічування судин та від кількості в ній пігменту, який захищає організм від надмірного сонячного опромінення.

Залози шкіри бувають двох видів: потові та сальні.

Потові залози мають форму трубок, скручених у клубки. Залози розташовуються на межі між власне шкірою і підшкірною жировою клітковиною, а їхні протоки відкри­ваються на поверхні маленькими отворами - порами.

Загальна кількість потових залоз - до 2 мільйонів, їх особливо багато на долонях, підошвах і в пахах.

Секрет потових залоз - піт - водний розчин кухонної солі, сечовини та інших речовин, що зустрічаються в сечі, тому інтенсивне потовиділення Зменшує навантаження нирок. Потовиділення відіграє особливо важливу роль у процесах, терморегуляції, а при функціональній неповноцінності нирок полегшує їх роботу.

Сальні залози розташовані у власне шкірі. Вивідні протоки залоз відкриваються у волосяні мішечки, а їхній секрет - шкірне сало змащує волосся і шкіру.

Волосся поділяється на довге, коротке (брови, вії) та тонке, що .зустрічається на більшій частині тіла.

У волосині розрізняють стебло, що виступає над поверхнею шкіри, і корінь, який міститься в її товщі. Корінь оточений волосяним мішечком, до складу якого входить епітелій і сполучна тканина. Цей епітелій часто зберігається непошкод- женим при опіках, відіграючи потім важливу роль у процесі регенерації епітеліального покриву шкіри.

Крім сальних залоз, з волосяними мішечками з'єднані також і волокна гладенької м'язової тканини шкіри. Ско­рочуючись, м'язи "настовбурчують" волосся, зумов­люючи одночасно характерний вигляд шкіри, так звану "гусячу шкіру".

Корінь волосини закінчується потовщенням - волосяною цибулиною. Клітини волосяної цибулини, як і вся волосина, епітеліального походження, проте вони не мають рогової речовини, якою просочена волосина. За рахунок розмноження цих клітин відбувається ріст волосся. Волосяна цибулина "сидить" на сполучнотканинному сосочку і живиться за рахунок його капілярної сітки.

Нігті - тонкі та прозорі рогові пластинки. Ніготь скла­дається з кореня та тіла, яке закінчується вільним краєм.

Корінь і тіло нігтя зростаються з нігтевим ложем, яке багате на чутливі нервові закінчення. Корінь і бічні частини тіла нігтя прикриті складкою шкіри - нігтевим валиком. Ріст нігтів відбувається в ділянці кореня.

Функції шкіри. Шкіра, як поверхневий орган, регулює взаємовідносини організму із зовнішнім середовищем, виконуючи такі функції:

1. Захищає організм від дії пошкоджуючих факторів зов­нішнього середовища, особливо від проникнення мікроорганізмів. Ця захисна, або барУрна функція відносна, бо деякі фільтруючі віруси, а також ряд отруйних речовин можуть проникати крізь непошкоджену шкіру, крім того, при порушенні цілості шкіри відкриваються ворота для проникнення інфекції в організм.

2. Виконує функцію органа чуття.

3. Видільна функція пов'язана з діяльністю потових залоз.

4. Бере участь у процесах терморегуляції організму, що здійснюється шляхом розширення або звуження її судин та зміни інтенсивності потовиділення, тобто фізичної терморегуляції.

Крім того, у шкірі відбувається депонування жирів, а при певних умовах - води, мінеральних солей, вітамінів та інших речовин. Завдяки цим функціям шкіра має значення життєво важливого органа, тому пошкодження великої поверхні шкіри небезпечне для життя.

Окремі функції шкіри можна регулювати за допомогою різних процедур, наприклад, за допомогою теплових процедур можна викликати розширення судин шкіри, посилити потовиділення і видільну функцію шкіри.

ОРГАНІЗМ ЯК ЄДИНЕ ЦІЛЕ. ЗАГАЛЬНІ ЗАКОНОМІРНОСТІ РОЗВИТКУ, РОСТУ І ФУНКЦІОНУВАННЯ ДІЯЛЬНОСТІ ОРГАНІЗМУ

Будова організму і його життєдіяльність невід'ємні. Форма і функція органа тісно пов'язані між собою. Наприклад, будова легень зв'язана з функцією газообміну, будови нирок - з утворенням сечі і т.п. Неможливо вивчити будову без знання функції органа, або навпаки, функції організму без знання його будови. Сучасна анатомія враховує дію функції на організм, вплив на нього трудових процесів, соціальних умов і навколишнього середовища. Одним з прикладів функціонального підходу до поняття анатомічних особли­востей є вивчення будови рухового апарату людини. Воно служить основою для розробки питань фізичної культури, пластичної анатомії.

Організм представляє собою єдине ціле, в якому будова і функції всіх тканин, органів і систем органів взаємопов'язані.

Зміни будови і функції органів або системи органів приводять до змін будови і функції інших органів.

Цілісність організму, тобто його з'єднання забезпечується:

1. Структурним з'єднанням усіх частин організму.

2. Зв'язком усіх частин організму:

а) за допомогою рідин, циркулюючих у його судинах, порожнинах і просторі;

б) за допомогою нервової системи, яка регулює всі процеси організму.

Отже, цілісність організму досягається завдяки діяльності нервової системи, яка пронизує всі органи і тканини тіла і є матеріальним анатомічним субстратом об'єднання організму в єдине ціле. Це одне з головних положень матеріалістичної ідеї нервізму. Існування в даному середовищі, відрізняючи організм від усякої іншої структури, неможливе, непридатне до самостійного життя. Ізольовані від організму органи не можуть виконувати ті функції, які мають бути в рамках цілого організму. Цим пояснюється важкість пересадки органів. Організм як ціле може існувати і після втрати деяких частин про що свідчить хірургічна практика оперативного вилучення окремих органів і частин тіла.

Організм людини знаходиться в постійній взаємодії з природою. Він підлягає постійній дії зовнішнього середовища. Ці природні умови впливають на розумовий і фізичний розвиток, діючи на різні функції організму: обмін речовин, дихання, кровообіг, травлення та ін. Дія зовнішнього середовища на організм і відповідна реакція на умови життя відбувається за допомогою нервової системи. Вона забезпечує пристосування організму до умов зовнішнього середовища, що постійно змінюються, в результаті чого зберігається постійність будови, функції і хімічного складу, в крові, лімфі і тканинній рідині. Єдність організму з умовами його життя здійснюється завдяки обміну речовин його з навколишнім середовищем,3 припиненням обміну зупиняється і його життя. У тварин і людей визначається нейрогуморальною регуляцією при провідній ролі нервової системи, яка виступає як "найтонший інструмент, який урівноважує організм з навколишнім середовищем".

Єдність організму з зовнішнім середовищем складає основу еволюції органічних форм. Зміни середовища ведуть до змін в організмі, який постійно пристосовується до змін у навколишньому середовищі. І навпаки, під впливом розвитку організму до певно міри змінюється і оточуюче його середовище. Умови життя тварин складають для них біологічне середовище Для людини, крім біологічної, важливе значення має середовище соціальне.

Головною умовою існування людини є праця. Трудова діяльність являє собою важливий фактор зовнішнього середовища людини, різні варіанти нормальної будови людського організму в значній мірі пояснюються характером роботи даної людини.

Внутрішнє середовище організму - це рідини (кров, лімфа, тканинна рідина), які пересувають клітини і беруть участь в здійснені обміну речовин в організмі. Реактивність організму, його чутливість до різних впливів, а також у деякій мірі стан і життєдіяльність організму в цілому залежать від хімічного складу, фізико-хімічних та інших властивостей внутрішнього середовища організму. Обмін з навколишнім середовищем здійснюється через внутрішнє середовище організму, яке відділене від внутрішнього середовища особливими присто­суваннями, зовнішніми бар'єрами (шкіра, слизові оболонки, епітелій травного тракту). Універсальним середовищем для всіх органів і тканин є кров. Але клітини з кров'ю не стикаються. Для кожного органу існує своє власне інтимне середовище - тканинна або зовнішньо-клітинна рідина, яка одержала назву безпосереднього поживного середовища органів і тканин, хімічний склад, хіміко-фізичні та біологічні властивості якої специфічні для окремих органів і відповідають їх морфо­логічним і функціональним властивостям.

Розділ ІІ

ДОГЛЯД ЗА ХВОРИМИ

ЗНАЧЕННЯ ДОГЛЯДУ ЗА ХВОРИМИ

Догляд за хворим - це комплекс заходів, спрямованих на підтримання та відновлення сил хворого, створення для нього умов, які сприяють успішному лікуванню, запобіганню ускладнень і швидкому одужанню.

Цей комплекс заходів складається з таких основних моментів:

- ретельне виконання призначень лікаря: роздача меди­каментів, введення ліків зовнішнім шляхом (через шкірні покриви, дихальні шляхи, слизові оболонки); ентеральним шляхом (введення ліків через травний канал) і парентеральним (поза травним каналом); застосування засобів впливу на кровообіг ( накладання гірчичників, банок, грілок, компресів, міхура з льодом, примочок); організація раціонального харчування хворих ;

- створення сприятливих умов і дотримання правил особистої гігієни хворого: дог ляд за шкірою, слизовими оболонками, волоссям, нігтями, очима, носом, вухами, зміна натільної та постільної білизни, профілактика опрілостей, пролежнів.

Не можна розмежувати поняття “лікування” і "догляд", оскільки вони тісно пов'язані між собою, доповнюють одне одного і мають спільну мету - одужання хворого.

Догляд за хворими потрібно розглядати, як суттєву частину лікування, яка відіграє велику роль у відновленні здоров'я хворого. Недаремно існує вислів: " не вилікували", а "виходили" хворого.

Лікування - комплекс заходів, спрямованих на відновлення порушених функцій організму хворого. Розрізняють етіоло­гічне ( спрямоване на усунення причини захворювання), патогенетичне ( сприяє відновленню певної функції або системи), симптоматичне (спрямоване на усунення окремих ознак захворювання) і реабілітаційне (спрямоване на усунення наслідків захворювання) лікування. При лікуванні засто­совують різні методи та форми лікувальних заходів: лікарські речовини, фізіотерапевтичні методи, лікувальну фізкультуру, санаторно-курортне лікування.

Поєднання низки заходів називається комплексною терапією. Ефективним буде лікування тільки комплексне, з урахуванням усіх чотирьох принципів: етіологічного, патогенетичного , симптоматичного і реабілітаційного.

Своєчасне виявлення хвороби, добре налагоджений догляд за хворими та комплексне лікування сприяють швидкому одужанню, поверненню людини до трудової діяльності.. Принципи поведінки доглядальників з метою забезпечення максимальної користі хворому вивчає наука - деонтологія. Суть деонтології можна викласти так :"До хворого треба ставитись так, як би ти хотів , щоб ставились до тебе".

Історично зумовлена назва "сестра милосердя" підкрес­лює їхнє покликання: бути чуйними, уважними, терплячими, тактовними. Догляд за хворими вимагає великої витримки, терпіння. Необхідно завжди однаково дбайливо і стримано ставитися до хворого, намагатись заспокоїти його, але водночас чітко і наполегливо проводити всі заходи, пояснюючи хворому необхідність дотримання існуючих правил, не вступаючи з ним у суперечку. Зберігати лікарську таємницю, надавати медичну допомогу хворому не залежно від його національності, політичних і релігійних переконань. Важливим обов'язком доглядальника є збереження професійної таємниці, якщо вона не зачіпає інтересів суспільства або хворого.

Доглядальники не мають права розголошувати й обгово­рювати відомості про хворого, які вони отримали під час виконання професійних обов'язків, не брати на себе функції, які віднесені до лікарської компетенції: роз'яснювати хворим або їхнім родичам характер захворювання, інтерпретувати результати лабораторних, інструментальних і рентге­нологічних досліджень. Увага та делікатність з боку доглядальників до хворих не повинні виходити за межі розумного, не допускати кокетства та розв'язливості.

Потрібно запам'ятати, що слово не тільки лікує, але й може поранити. Неуважне слово або неправильна поведінка медичного працівника може викликати так звані ятрогенні захворювання (хвороби навіювання.).

Недопустимо в присутності хворих обговорювати або крити­кувати професійний рівень і призначення лікарів. Це підриває не лише авторитет лікаря, а й віру хворого в успіх лікування.

ТИПИ ЛІКУВАЛЬНО-ПРОФІЛАКТИЧНИХ ЗАКЛАДІВ

Є два типи лікувально-профілактичних закладів: амбу­латорія та стаціонар. В амбулаторіях надається допомога хво­рим, які знаходяться в домашніх умовах. У стаціонарах прово­диться лікування хворих, яких госпіталізують у відділення. До закладів амбулаторного типу належать фельдшерсько- акушерські пункти, амбулаторії, поліклініки, медико-санітарні частини, станції швидкої допомоги, диспансери, консультації, у поліклініці можна отримати кваліфіковану медичну допомогу у різних спеціалістів, тоді як в амбулаторії ведуть прийом лікарі лише основних спеціальностей. Медико-санітарна частина обслуговує хворих підприємств або військових частин. Основне її завдання - надання першої допомоги, профілактика захворювань, які пов'язані з процесом виробництва і лікування хворих зі встановленим діагнозом. Диспансери є закладами амбулаторного типу, але вузького профілю. До складу поліклінік входять консультації. Дитяча та жіноча консультації, крім лікування хворих, проводять спостереження за здоровими дітьми до 16 років і за вагітними жінками протягом усього періоду вагітності.

До закладів стаціонарного типу належать: госпіталі, клініки, лікарні (сільські, районні, міські, республіканські, обласні), санаторії.

Госпіталь - лікарня для військовослужбовців та інвалідів війни.

Клініка - лікувально-профілактичний заклад, у якому крім лікувальної роботи, ведеться навчання студентів та науково- дослідницька робота.

У санаторіях проводять лікування природними факторами із застосуванням дієтотерапії, фізіотерапії та лікувальної фізкультури.

Лікарня - лікувально-профілактичний заклад для хворих, що потребують постільного режиму, догляду та лікування.

Об'єднана лікарня складається з приймального відділення, стаціонару зі спеціалізованими лікувальними відділеннями, допоміжних відділень (рентгенологічних, патологоанато- мічних), лабораторії, кухні, аптеки, адміністративних та інших підсобних приміщень.

Для успішного лікування хворих, догляду за ними, запобігання можливих шкідливих впливів на хворих, профілактики внутрішньо-лікарняної інфекції у лікарні необхідно суворо дотримуватися лікарняного режиму. Лікарняний режим полягає у проведенні лікувально-охоронних і санітарно-протиепідемічних заходів.

ОСОБИСТА ГІГІЄНА ХВОРИХ

Дотримання правил особистої гігієни, зручне ліжко, чиста постіль створюють умови для прискорення одужання хворого. Чим важчий хворий, тим складніше за ним доглядати. Тому доглядальник повинен добре засвоїти методику проведення всіх маніпуляцій по догляду за хворими і вміти чітко їх виконувати.

Дотримання основних вимог особистої гігієни забезпечує правильний фізичний розвиток організму і сприяє послабленню несприятливих впливів зовнішнього середовища. Дотримання цих правил забезпечує збереження здоров'я та працездатності, продовження життя людини.

Положення хворого у ліжку може бути активним, пасивним і вимушеним. Активне положення займають хворі при легкому перебігу захворювань. Пасивне положення спостерігається у хворих у непритомному стані або у дуже ослаблених осіб. Вимушене положення займають хворі для полегшення свого стану і зменшення симптомів захворювання.

Якщо хворим забороняється вставати, сідати, а іноді повертатися в ліжку самостійного всі санітарно-гігієнічні заходи (вмивання, догляд за порожниною рота, носа, вухами, підмивання, зміна білизни) та годування хворим проводить у ліжку доглядальник.

Ліжко хворого та зміна білизни. Оскільки хвора людина більшу частину часу проводить у ліжку, дуже важливо, щоб воно було зручним. Ліжка можуть бути звичайними, з пружинною сіткою і функціональними, які дозволяють надавати хворому різного положення.

Постіль хворого повинна бути чистою, без складок і рубців. Перестеляти її потрібно двічі на день: вранці та ввечері, витрушувати, провітрювати її.

Ліжко застеляють таким чином: поверх сітки кладуть матрац з наматрацником, який часто чистять і дезинфікують. Зверху стелять чисте простирадло, край якого по всій довжині підгинають під матрац так, щоб воно не збиралося у складки. Під голову кладуть дві подушки: нижню кладуть прямо і вона трохи виглядає з-під верхньої, а верхня впирається у спинку ліжка. У кожного хворого в користуванні має бути два рушники - для обличчя і для ніг.

Зміна білизни. З метою запобігання передачі СНІДу в лікувальних закладах, заміну і збирання брудної білизни необхідно проводити в гумових рукавичках. Білизну, забруднену кров'ю або іншими рідкими виділеннями організму, необхідно згорнути забрудненою поверхнею досередини і транспортувати у щільних клейончастих мішках.

Постільну і натільну білизну змінюють по мірі забруднення, але не рідше одного разу на тиждень після купання.

Простирадло важкохворому можна змінювати двома способами: згортаючи його по ширині або по довжині.

Перший спосіб: піднявши голову і тулуб хворого, прос­тирадло скочують валиком досередини, в напрямку попереку. Поряд з ним на матрац кладуть згорнене двома паралельними валиками по ширині чисте простирадло, верхній валик якого розгортають під тулуб і голову хворого і опускають останнього на постіль, підклавши під голову чисту подушку. Після цього з-під попереку скочують до ніг використане простирадло, а слідом за ним розпрямляють на матрас чисте.

Другим способом користуються тоді, коли тулуб хворого не можна піднімати. Чисте простирадло згортають валиком по довжині досередини. Хворого повертають на бік, використане простирадло скочують у валик до середини ліжка по довжині, поряд з ним кладуть попередньо приготоване чисте, вільною половиною застеливши матрац. Тепер хворого можна перевернути на чисту половину ліжка, використане простирадло знімають повністю, а валик чистого розправ­ляють на ліжку.

При зміні сорочки чи білизни з рукавами, білизну знімають спершу зі здорової руки, а потім із хворої. Одягають чисте у зворотньому порядку: спершу ушкоджену руку, а потім здорову, так само і при одяганні і роздяганні кальсонів і штанів.

Білизна хворого повинна бути з тканин, що легко перуться і дезинфікуються, а також добре пропускають повітря.

Якщо хворому потрібен цілковитий спокій, то користуються сорочкою, яка має розріз уздовж усієї спини. Надягають її лише на руки, а краї заправляють під спину і розправляють.

Догляд за шкірою. Шкіра виконує ряд функцій у життє­діяльності організму. Якщо вона здорова і неушкоджена, то захищає організм від багатьох шкідливих чинників: меха­нічних, хімічних, фізичних, а також від проникнення мікроорганізмів. На чистій шкірі мікроби швидко гинуть через її здатність до самодезинфекції.

Шкіра є органом теплорегуляції. Звужуючись або розши­рюючись, її кровоносні судини сприяють нормалізації температури тіла. Через шкіру виділяється близько 80% тепла, утвореного в процесі обміну речовин.

Дихальна функція шкіри також має важливе значення. Через шкіру виділяється вуглекислий газ, солі натрію, калію, деякі продукти обміну (аміак, сечовина) та отруйні речовини, проникає кисень і випаровується до 500 г води за добу. Цю функцію виконують переважно потові та жирові залози, розміщені у товщі шкіри. За добу на поверхню тіла виділяється до 20 г жиру. Шкіра є важливим органом чуття завдяки розміщенню в ній різноманітних нервових закінчень (больових, температурних, дотикових та ін.).

Головними засобами очищення шкіри є вода та мило. Очищаючи шкіру від забруднення, водні процедури справ­ляють загальний оздоровчий вплив на організм людини, заспокоюють нервову систему, посилюють обмін речовин, дихання і кровообіг. Хворий, який не перебуває в постільному режимі, повинен приймати гігієнічну ванну чи душ не рідше одного разу на тиждень, а влітку - частіше. Хворим, яким призначено постільний режим, допомагає митися медична сестра та санітарка. Температура води має бути 35-40°С. Ослаблених хворих чи таких, які тривалий час перебували в ліжку, необхідно супроводжувати у ванну кімнату. Спочатку миють голову, тулуб, руки і нарешті ноги. Тривалість процедури 20-25 хв., якщо є можливість, то краще мити хворих під душем. Температура води 37-38°С, а при ополіскуванні 35-36°С. Температура в приміщенні, де купається хворий, має бути 20-22°С. Якщо ванна та душ протипоказані, хворих обтирають теплою водою з милом, починаючи з обличчя, шиї і закінчуючи кінцівками. Лежачим хворим для ранкового туалету в ліжко подають теплу воду й тазик. Змочену поверхню тіла витирають сухим рушником і розтирають до відчуття тепла. Руки миють кожного ранку перед тим, як поїсти, щоразу після забруднення, особливо після випо­рожнень. Ноги миють кожного дня на ніч теплою водою. Хворим, які прикуті до ліжка, ноги миють 2-5 рази на тиждень, поставивши на ліжко тазикь і постеливши клейонку.

Особливої уваги заслуговує туалет шкіри промежини та зовнішніх статевих органів. Хворі, які ходять, використовують для цього спеціальні унітази (біде) з подачею теплої води вертикально вгору, а лежачі хворі підмиваються 2-3 рази на день, особливо після фізіологічних відправлень. Для цього під таз хворого підкладають клейонку, підводять судно та пропонують зігнути ноги в суглобах колін і розвести їх у різні боки. Із глечика промежину поливають чистою водою або слабким розчином перманганату калію (температура води 30- 32°С). Потім стерильною ватною кулькою, що утримується корнцангом, проводять один раз у напрямку від статевих органів до заднього проходу. Протирають послідовно лобок, статеві губи, промежину, ділянку анального отвору. При цьому щоразу беруть чисту ватну кульку, а використану викидають у судно. Після цього сухими ватними кульками в тому самому напрямі промокальними рухами витирають шкіру. Потім змазують пахові складки та промежину вазеліном, щоб попередити появу опрілостей.

Спринцювання - промивання піхви з лікувальною метою водою чи розчином ліків: слабким розчином перманганату калію (2-3 крупинки на два літри води), ізотонічним розчином 0,9% хлориду натрію, розчином гідрокарбонату натрію (1-2 ч. л. на 1 літр води). Для спринцювання в кухоль Есмарха наливають 1 л. зазначеного розчину і прикріплюють її на підставці вище рівня ліжка на 70-100 см. Під час спринцювання хвора лежить у ліжку на судні із зігнутими колінами і розведеними стегнами. Статеві органи обмивають теплою водою з милом. Після цього двома пальцями лівої руки розсувають статеві органи (губи). Потім вводять піхвовий наконечник у статеву щілину по задній стінці піхви, одночасно випускаючи рідину і доводять його до заднього склепіння. Виймають наконечник обережно у напрямку до низу га вперед, щоб не зачепити сечовидільний канал. Після спринцювання хвора повинна в лежачому положенні на спині перебувати півгодини. Щоб уникнути опрілості, треба висушувати ділянки зовнішніх статевих органів. Перед використанням кухля Есмарха наконечник стерилізують шляхом кип'ятіння, пластмасовий наконечник промивають антисептичними розчинами. Після вживання кухоль Есмарха треба добре вимити водою, потім дезрозчином, наконечник опустити в банку з 3% розчином хлораміну чи борної кислоти.

Опрілості переважно бувають у повних людей. Найчастіше вони виникають у пахових складках, стегново-калитковій ділянці та під молочними залозами у жінок.

Профілактика опрілості полягає в підтриманні чистоти тіла. Названі частини тіла потрібно обмивати мильним розчином або 3% розчином борної кислоти, висушувати рушником, а потім припудрювати тальком.

Гігієна ротової порожнини. Навіть у здорових людей у порожнині рота постійно наявні мікроорганізми, які розмно­жуються, і на зубах утворюється м'які білувато-жовті нальоти. Крім цього, злущуються клітини слизової оболонки ротової порожнини, нагромаджується слиз, між зубами, скупчуються залишки їжі тощо. Тому хворі повинні чистити зуби 2-5 рази на день, особливо вранці, після сну, та ввечері перед нічним сном.

У дорослих оглядають ротову порожнину за допомогою шпателя чи чайної ложки. Знищення нальоту, який утворився за ніч, треба здійснювати за допомогою механічної чистки зубною щіткою вранці та ввечері.

Рухи зубної щітки роблять вертикальні, горизонтальні та кругові по відношенню до зубної осі, щоб вивільнити міжзубні проміжки від залишків їжі та зуби від нальоту. Зуби чистять протягом трьох хвилин. Потім зубну щітку промивають теплою водою з милом, намилюють та залишають до наступного користування. Рекомендується, щоб робоча частина щітки була у дорослих довжиною 23-27 мм шириною 7,5-11 мм.; для дітей - 18-22 мм та 7,6 мм. шириною. Міняти щітку з натуральної щетини необхідно через 3-4 місяці, а синтетичні - через 1-2 місяці.

Догляд за ротовою порожниною у важкохворих. Скла­дається з протирання, промивання, зрошення, щоб уникнути пошкодження слизової оболонки ясен при користуванні зубною щіткою. Хворого садять з нахиленою головою, щоб рідина не потрапила в дихальні шляхи. Шию та груди закривають клейончастими фартухами, а під підборіддя підкладають лоток. Кут рота відтягують шпателем і струменем рідини промивають спочатку загубні складки, а потім ротову порожнину, направляючи рідину на тверде піднебіння. Вставні протези на ніч знімають, промивають теплою водою, зберігають у склянці з охолодженою кип'яченою водою, щоб вони не деформувалися. Після блювання рот зовні витирають рушником, потім дають воду для полоскання рота, а при необхідності протирають його стерильною марлевою серветкою.

Протирання зубів і язика виконують за допомогою затиснутої пінцетом марлевої чи ватної кульки, яка змочена 2% розчином гідрокарбонату натрію, або 0,5% розчином перекису водню, борної кислоти, слабким розчином перман­ганату калію, розчином бури. Протирають кожен зуб окремо, особливо біля його шийки. При протиранні зубів треба шпателем добре відтягувати щоку, щоб не занести інфекцію.

З цієї ж причини не рекомендується протирати слизову оболонку щік. Після протирання зубів та язика хворий добре полоще ротову порожнину. Протирання ротової порожнини виконують за допомогою гумового балона, шприца або кухля Есмарха із гумовою трубкою зі скляним наконечником. Для промивання використовують слабкі розчини соди (0,5%), хлористого натрію (0,9%), бури (2-5%), марганцевокислого калію (1:10000), перекису водню (0,5%).

Догляд за порожниною носа. Ніс - орган нюху і дихання. В носових ходах повітря очищається від забруднення пилом, зволожується і нагрівається. Тому важливо, щоб людина дихала через ніс. У носі можуть утворюватись кірочки із висохлого слизу, пилу, мікробів та інших виділень. Вони перешкоджають проходженню повітря, викликають задишку. Особливо тяжко переносять порушення носового дихання немовлята і хворі з ураженням серця і легенів. Тому потрібно слідкувати, щоб носові ходи у хворих завжди були чистими і вільно пропускали повітря, їх очищають тісно скрученими ватними джгутиками, попередньо вводять у кожну ніздрю трохи гліцерину, борного вазеліну чи звичайної рослинної олії (для немовлят її кип'ятять, стерилізують на водяній бані).

При нежиті ніс витирають м'якою носовою хустиною. Щоб запобігти подразненню шкіри виділеннями, що витікають з носа, її потрібно змащувати вазеліном.

Догляд за очима. Він необхідний у тому випадку, коли закисають вії та повіки, що особливо часто зустрічається у дітей. У такому разі простого протирання замало, а вимагається обережне промивання очей.

Для цього використовують 2% розчин борної кіслоти, 0,9% ізотонічний розчин, дистильовану воду, охолоджену кип'ячену воду. Промивання проводять за допомогою піпегки, вологої стерильної кульки. Перед процедурою миють зуки, потім струменем рідини промивають спочатку краї замьнутих повік очей, потім пальцями лівої руки відкривають повіки і промивають очні яблука, направляючи струмінь рідини від скроні до перенісся (від зовнішнього кута ока до внутрішнього), за ходом слізного канальця. Можна виконувати цю процедуру за допомогою стерильного ватного тампона.

Догляд за вухами. Досягається регулярним миттям їх теплою водою. Сірка, що виділяється в зовнішньому слуховому проході, може призводити до утворення сіркових пробок, які понижують слух. Видаляти сірку ні в якому разі не можна гострим предметом, тому що можна пошкодити барабанну перетинку чи стінки зовнішнього слухового проходу.

Для цього найліпше ввести в зовнішній слуховий прохід декілька крапель 3% розчину перекису водню та через 4-5 хв. протерти вушну раковину марлевою кулькою. При введені перекису водню у вухо голову хворого треба нахилити в протилежний бік, при цьому вушну раковину відтягують у дорослих вверх і назад, щоб випрямити зовнішній слуховий прохід, у дітей - вниз. Сіркові пробки видаляють струменем води з гумового балона, або зі спеціального шприца Жане. При цьому хворий сидить і гримає лоток під вухом. Медсестра однією рукою підтягує вушну раковину, а другою спрямовує в вухо сильний струмінь води.

Догляд за волоссям. Голову миють з милом один раз у 6-7 днів. Після миття волосся насухо витирають і розчісують, але не можна розчісувати волосся гребінцем з гострими з>бцями, особливо металевим. Він подразнює та пошкоджує шкіру. Коротке волосся розчісують, рухаючи гребінцем від поверхні шкіри у напрямку до кінців волосся. Довге волосся розчісують від кінця окремих пучків, а потім поступово переходять все ближче до шкіри. Не можна користуватися спільним гребінцем. Гребінці потрібно періодично протирати етиловим спиртом, мити в гарячій воді з додаванням гідрокарбонату натрію до 2% концентрації чи нашатирного спирту.

Догляд за нігтями. Нігті на руках і ногах хворим обрізують кожного тижня. Це краще робити після гігієнічної ванни або перед обтиранням. Причому на руках нігті обр зують закруглено, а на ногах - по прямій лінії.

Пролежні, їх профілактика. Пролежень - це поверхнева чи глибока виразка, що утворюється внаслідок порушення місцевого кровообігу. Спочатку спостерігається блідість шкіри з наступним почервонінням. Поява пролежнів - свідчення поганого догляду за хворим, при цьому важливе значення має загальний стан хворого. Причиною виникнення пролежнів є те чи інше здавлювання. Появу їх спричиняє незручна, нерівна постіль, яка рідко перестилається, при наявності складок і залишків їжі, рубці на сорочках і простирадлі, а також мацерація шкіри у важкохворих у результаті несистематичного обтирання та обмивання шкіри, що забруднені сечею.

Пролежні з'являються в основному у хворих, що страж­дають важкими виснажливими захворюваннями, які зму­шують їх довго перебувати в ліжку. Пролежні у таких хворих утворюються в місцях тривалого стиснення шкіри та підшкірної клітковини між виступами кісток і постіллю, тобто найчастіше пролежні локалізуються в ділянці криж, лопаток, потилиці, сідничних горбів, ліктів або п'яток та інших місцях, де м'які тканини стискуються між кісткою та постіллю.

Найкраща профілактика пролежнів - усунення причин, що їх викликають та належний догляд за хворими. А це:

1. Простирадло повинно бути чистим і без складок. Найкраще його прив'язувати стрічкою до матраца. Вранці та перед сном простирадла витрушують, усувають залишки їжі.

2. Дуже важливий туалет шкіри, особливо у важкохворих, у ділянках складок і в місцях, що найбільш небезпечні у відношенні до пролежнів. Після обмивання та обтирання теплою водою з милом шкіру висушують рушником, потім міняють білизну.

3. Особливо часто потрібно міняти білизну у важкохворих. Робити це потрібно своєчасно, а туалет шкіри здійснити відразу після забруднення не рідше двох разів на тиждень.

4. Місця, де найчастіше утворюються пролежні, розтирають стерильною серветкою, змоченою 10% розчином камфорного спирту, одеколоном, 0,5% розчином нашатирного спирту не менше одного разу на добу, роблять легкий масаж. Щодня кварцують шкіру спини та сідничних ділянок.

5. Ділянки почервоніння шкіри в місцях стиснення обробляють 5-10% розчином перманганату калію. При цьому утворюється кірка, яка захищає шкіру від зволоження та інфікування.

10. Періодично погрібно нагадувати хворим про необхідність змінити положення та допомогти їм у цьому (через рожні 2 години).

11. Під місця найбільшого тиску підкладають надувніггумові круги, на які надягають наволочки, а під лікті та п'ятки-вватно- марлеві круги. Слабо надутий круг використовуюсь при пролежнях у крижово-куприкових місцях.

12. Особливо обережно потрібно підкладати суднсо при пролежнях у крижово-куприковій ділянці. В таких випадках належить користуватися гумовим судном.

13. Хворим з нетриманням сечі застосовують гумовес^УДно. Надувають його за допомогою насоса. При нетриманні сечі користуються також сечоприймачами, які прикріплююсь до пояса і стегон хворого пряжками. Широкого застосування набули за останні роки памперси для дорослих.

14. Якщо утворилися пухирі, їх змащують діамант °тим зеленим, потім накладають суху асептичну пов'язку. Шри обмеженому некрозі змертвілі тканини вилущують, ЗДКЦЗИ- вають стерильною серветкою, змоченою розчином фурациліну. В міру очищення рани переходять на мазеві пов’язки (1% синтоміцинова мазь, 10% стрептоцидова мазь) .

Приєднання інфекції у таких хворих може призвести до сепсису, стати причиною смерті.

ТЕМПЕРАТУРА ТІЛА, ПУЛЬС, АРТЕРІАЛЬНИЙ ТИСК, ДИХАННЯ. МЕТОДИКА IX ВИЗНАЧЕННЯ ТА ОЦІНКА

Цінне діагностичне значення в обстеженні хворого має вимірювання температури тіла, артеріального тису та визначення пульсу на периферійних артеріях.

Температура тіла відображає ступінь реактивоості організму хворого, тому вона є цінним показником його таніну в боротьбі з інфекцією.

Причиною підвищення температури тіла може бу^и н не тільки інфекція, але й розпад тканин при злоякісних пух-'і^на:вах, некрозі тканини (наприклад при інфаркті), крововилив * У тканину, швидкому руйнуванні в крові еритроцитів, чододі зустрічається лихоманка при захворюваннях ЦНС. Стіннінь підвищення температури тіла значною мірою залежить від стану організму хворого: при однаковій інфекційній хворобі у різних людей вона може бути різною. Наприклад, при пневмонії у молодих людей температура досягає 40° С і вище, а у похилому віці та у виснажених осіб такого значного підвищення не спостерігається.

У здорової людини температура тіла постійна з незначним коливанням у ранкові та вечірні години (36,6-37°С). Вранці температура нижча на декілька десятих градуса, а ввечері вища. Вона не повинна перевищувати 37° С, а коливання знаходяться в межах від 0,5 до 1°С.

Температуру вимірюють двічі на день (о 7-8 годині ранку і о 17-19 годині вечора) медичним термометром зі шкалою, градуйованою за Цельсієм від 34 ⁰ до 42° з поділками по 0,1°.

Температуру тіла вимірюють переважно в підпаховій впадині протягом 10 хвилин. Можна вимірювати температуру тіла у паховій складці протягом 10 хвилин, а у грудних дітей та у ослаблених хворих - у ротовій порожнині та у прямій кишці (протягом 5 хв.) Потрібно пам'ятати, що температура в прямій кишці та в ротовій порожнині на 0,5-1 °С вища, ніж при вимірюванні її в підпаховій ямці та у паховій складці.

Порядок вимірювання температури тіла:

1. Термометр необхідно протерти етиловим спиртом, витерти насухо і струсити, щоб стовпчик ртуті опустився нижче 35°С.

2. Перед вимірюванням температури необхідно насухо витерти підпахову ямку, щоб не було випаровування поту, що веде до зниження температури.

3. В ділянці, де проводять вимірювання температури, не повинно бути запальних процесів, подразнень шкіри.

4. Термометр повинен щільно прилягати до шкіри ртутним резервуаром, щоб ямка була закрита.

5. Білизна не повинна попадати з підпахову ямку в момент вимірювання в ній температури гіла.

6. Хворий повинен лягти на спину чи на бік, притиснути термометр, привівши зігнуту в ліктьовому суглобі руку і поклавши передпліччя на груди. Якщо хворий не може це зробити, то медсестра повинна допомогти. Дітям руку потрібно також притримувати.

7. Необхідно пересвідчитись, що поряд немає ні грілки, ні пузиря з льодом, що може маскувати справжню температуру тіла.

Перед вимірюванням температури тіла в прямій кишці необхідно спочатку зробити хворому очисну клізму, повер­нути його на лівий бік, новонароджена дитина може лежати на спині із зігнутими в колінних і кульшових суглобах ногами, тому термометр перед введенням змащують вазеліном.

9. Після вимірювання температури термометр миють, дезин­фікують і зберігають у склянці чи банці, наполовину запов­неній дезинфікуючим розчином. На дно банки потрібно покласти шар вати.

Потрібно пам'ятати, що у здорової людини температура тіла 36-36,9°С, у дітей на 0,5-1 °С вища, а в людей похилого віку відповідно нижча, що пояснюється підвищенням окислювально- відновних процесів у дітей і зниженням їх у людей похилого віку.

Фізіологічні коливання температури, пов'язані з роботою чи вживанням їжі, в нормі не перевищують 1 °С.

Лихомаика - це пристосувальна реакція організму на дію шкідливого агента і є зміною теплової регуляції з накопиченням тепла й підвищенням температури тіла. Підвищення темпе­ратури на 1°С супроводжується прискоренням ритму серця на 10 ударів, дихання прискорюється на 4-5 разів за 1 хвилину.

Розрізняють температуру по висоті:

- субнормальна 35° -36°С

- нормальна 36°-36,9°С

- субфібрильна 37°-38°С.

Лихоманка:

- помірна 38°-39°С

- висока 39°-40°С

- зверхвисока 40°-41°С

- гіперпіретична вище 41 °С, небезпечна для життя.

За тривалістю лихоманка може бути:

- короткочасна - від декількох годин до 1 - 2 днів

- підгостра - до 6 тижнів

- хронічна - більше 6 тижнів.

У перебігу лихоманки виділяють три стадії:

1. Наростання температури - короткочасна, характеризується переважанням теплопродукції над тепловіддачею. Охолодження поверхневого шару шкіри рефлекторно викликає дрижашня, а відчуття холоду пояснюється подразненням нервових заксінчень шкіри внаслідок пониження її температури, зумовліеного спазмом поверхневих судин. Стадія може продовжуватись від декількох годин до декількох діб.

2. Стадія постійно підвищеної температури - характе­ризується встановленням на певному рівні тепловідщачі і теплопродукції. Баланс між продукцією і віддачею теши а буде на більш високому рівні ніж у здорової людини.

3. Стадія зниження температури - характеризується зни­женням продукції тепла і наростанням його віддачі. Зниження температури протягом декількох годин називається кризою, а протягом декількох діб - лізісом.

Догляд за хворими при лихоманці. Догляд за ними потрібно здійснювати в усі періоди лихоманки.

При підвищенні температури тіла, тобто в першій стадії, у хворого з'являється ниючий біль в усьому тілі, головний біль, ціаноз губ./)Хворому потрібно забезпечити спокій, вкласти його в ліжко, накрити ковдрою, до ніг прикласти грілку, напоїти гарячим чаєм, слідкувати за всіма фізіоло­гічними відправленнями.

Протягом другого періоду у хворого можливе марення. В організмі порушується обмін речовин, зменшується доступ по­живних речовин, руйнуються білки, вуглеводи, втрачається ріди­на. Тому слід годувати хворого 6-7 разів на добу напіврідкою та рідкою їжею, яка багата на вітаміни, поживні речовини якої легко засвоюються організмом. Для покращення виведення шкід­ливих речовин з організму, необхідно знати і давати пити велику кількість рідини, особливо лужні розчини, щоб не утворювались пісок і каміння в сечовивідних каналах. У стані марення потрібно слідкувати, щоб хворий не завдав собі непоправної шкоди.

Третій період може мати різний перебіг. При критичному зниженні температури різко падає судинний тонус, арте­ріальний тиск, пульс стає ниткоподібним, виражена різка слабкість, підвищується потовиділення. Кінцівки холодні на дотик, губи ціанотичні, шкіра вкрита холодним липким потом. У цей період хворого потрібно накрити для зігрівання, обкласти грілками, напоїти гарячим чаєм.

При значному потовиділенні хворого насухо витирають, змінюють натільну, а при потребі і постільну білизну. Потрібно вводити в організм хворого велику кількість рідини з метою профілактики зневоднення, слідкувати за фізіологічними відправленнями для попередження закрепів.

У більшості випадків температура знижується літично, що супроводжується появою невеликого випаровування на тілі і слабкістю. Після зниження температури хворий засинає, б удати його не варто.

Пульс - поштовхоподібні коливання стінок артерій, викликані рухом крові, що надходить у судини при скороченні серця. Пульс характеризується ритмом, частотою, наповнен­ням, напругою, визначається пульсацією.

Пульс можна визначити на таких артеріях:

- скроневій ;

- променевій;

- стегновій;

- сонній;

- підколінній;

Найчастіше пульс визначають на променевій артерії. При цьому рука хворого повинна лежати вільно, щоб напруження м'язів і сухожиль не заважало пальпації. Обстеження пульсу на променевій артерії потрібно проводити на обох руках, і тільки при відсутності різниці у властивостях пульсу можна обмежитись у подальшому обстеженням його на одній руці. Кисть хворого вільно захоплюють правою рукою в ділянці променево-зап'ястного суглоба. Великий палець розміщується на тильній стороні передпліччя, а решта пальців на передній його поверхні. Знайшовши пульсуючу артерію, з помірною силою притискують її до внутрішньої сторони променевої кістки так, щоб не зникла пульсова хвиля.

Пульс рахують протягом 1 хвилини, можна рахувати і протя­гом ЗО секунд, але тоді визначену кількість треба збільшити вдвічі. Частота пульсу залежить від таких фізіологічних факторів:

а) від віку ( у немовлят 130-140 скорочень за 1 хв., у 6 місяців 110-130 скорочень на 1 хв., у 3-5 років - 90-100, у 7-10 років - 85-90 на 1 хв., у дорослих 60-80 на 1 хв.);

б) від статі ( у жінок на 6-10 скорочень на 1 хв. більше ніж у чоловіків) ;

в) від періоду доби (під час сну пульс сповільнюється);

г) від фізичних навантажень (під час роботи м'язів пульс прискорюється) ;

д) від тренування ( у спортсменів пульс рідший);

ж) від положення тіла (у вертикальному положенні пульс частішій, ніж у горизонтальному);

з) від нервово-психічного стану (під час страху, гніву, болю пульс частіший);

і) підвищення температури зовнішнього середовища, прийом їжі, спиртних напоїв, кави, міцного чаю прискорює пульс. При лихоманці, інфекційних захворюваннях, розладах ендокринних залоз (щитовидної, надниркової), хворобах серцево-судинної системи частота пульсу змінюється.

Тахікардія - це збільшення частоти пульсу (більше 80 ударів за 1 хв.)

Брадікардіїя - це сповільнення пульсу (менше 60 ударів за 1 хв).

Властивості пульсу. Розрізняють ритмічний та аритмічний пульс. Якщо між пульсовими ударами однакові проміжки часу, то кажуть, що пульс правильний або ритмічний. При аритміч­ному (неправильному) пульсі проміжки між пульсовими хви­лями та їх сила різні.

Найбільш часті порушення ритму - аритмії - екстрасистолія та мерехтлива аритмія. Позачергова пульсова хвиля меншої сили називається екстрасистолою.

Мерехтлива аритмія характеризується відсутністю певного порядку в ритмі пульсу, пульсові хвилі мають різну величину, йдуть одна за одною з різними проміжками. При цьому деякі систоли настільки слабкі, а пульсова хвиля відповідно настільки мала, що не доходить до периферії і не прощупується. З'являється різниця між кількістю систол під час прос- луховування серця і кількістю пульсових хвиль, яка на­зивається дефіцитом пульсу. Чим більший дефіцит пульсу, тим гірший прогноз.

Напруга пульсу визначається силою, яка потрібна для перетискання стінки артерії, щоб припинилася пульсація. За ступенем напруги пульсу можна приблизно судити про величину максимального артеріального тиску: чим він вищий, тим більша напруга пульсу.

Наповнення пульсу залежить від систолічного об'єму крові (60 - 80 мл) викинутої серцем кровообігу, а також від сили серцевих скорочень, тонусу судин загальної кількості крові в організмі та її розподілу. При хорошому наповненні можна прощупати високу пульсову хвилю, а при поганому, що буває при крововтратах, наповнення пульсу зменшується, пульсові хвилі малі, слабкі. Тоді кажуть про слабкий, ниткоподібний пульс.

Дихання. Частота дихальних рухів у дорослої людини коли­вається від 16 до 20 на одну хвилину, а у жінок - на 2-4 дихальні рухи на 1 хвилину більше, ніж у чоловіків. У новонароджених дітей - 40-60 на 1 хвилину, у віці 6 місяців - 35-40 на 1 хвилину, в 1 рік - 30-35, у 5 років - 25-30, у 10 років - 18-20 на 1 хвилину. Частота дихальних рухів до числа серцевих скорочень відноситься як 1:4.

Для підрахунку дихальних рухів необхідно покласти руку на грудну клітину хворого або на верхню частину живота і впродовж однієї хвилини рахувати кількість вдихів. Най­зручніше рахувати дихання візуально, спостерігаючи за рухами грудної клітини або черевної стінки. Необхідно пам'ятати, що хворий може мимоволі затримувати та прискорювати дихання,

тому підрахунок потрібно робити непом ітно для хворого, найкраще під час пальпації пульсу.

Частота дихання зменшується до 12-14 з;а 1 хв. під час сну, а при фізичних навантаженнях, емоційному збудженні, після значного прийому їжі зростає.

Патологічне зростання частоти пульсу та дихання може бути при:

- звуженні просвіту дрібних бронхів у результаті спазму або запалення їх слизової оболонки;

- зменшенні дихальної поверхні легень при запаленні та туберкульозі, спаданні легені;

- недостатності глибини дихання.

Патологічне сповільнення дихання буває при зниженні функції дихального центру та його збудженні.

Порушення частоти, глибини, ритму дихання називається задишкою. Задишка може бути фізіологічна, наприклад, при підйомі на висоту, а також патологічного - при захворюваннях серцево-судинної та дихальної систем. Якщо задишка пов'язана з порушенням вдиху, то вона називається інспіраторною (вдихувальною). Задишка, пов'язана з порушенням видиху, називається експіраторною (видихувальною).

Для забезпечення дихання під час задухи потрібно звільнити грудну клітку від стискуючого, незручного одягу, надати хво­рому наиівсидячого положення, збільшити прилив свіжого повітря.

Задухою називається задишка, яка є дуже сильною і швидко розвивається, що може привести до задушення хворого.

Асфіксія - зупинка дихання, зумовлена кисневим голо­дуванням та надлишком вуглекислоти в крові та тканинах.

Астма - приступи задухи, зумовлені легеневими та серце­вими хворобами.

Дихання вважається ритмічним тоді, коли глибина і тривалість фаз вдиху і видиху однакові.

Розрізняють такі типи дихання:

- грудний;

- черевний;

- змішаний.

Якщо під час вдиху грудна клітка помітно розширюється і піднімається за рахунок скорочення міжреберних м'язів, то це грудний тип. Він зустрічається переважно у жінок.

При черевному диханні дихальні рухи здійснюються переважно діафрагмою. При цьому зміщується черевна стінка. Цей тип дихання більше властивий чоловікам.

При змішаному типі дихальні рухи здійснюються як за рахунок скорочення міжреберних м'язів, так і діафрагми.

Глибина дихання визначається об'ємом вдихуваного та видихуваного повітря в спокійному стані. У дорослої людини об'єм коливається від 300 до 900 мл., в середньому - 500 мл. Тому розрізняють глибоке і поверхневе дихання. Поверхневе дихання частіше буває при збільшенні частоти дихання, коли вдих і видих стають коротшими.

Частіше поверхневе дихання можливе при захворюваннях - легень, плеври.

Вимірювання артеріального тиску. Його проводять у плечовій артерії за допомогою тонометра. Хворий при цьому сидить або лежить спокійно. Руку оголюють до ліктьового суглобу та кладуть на рівні серця долонею вгору. Апарат кладуть на одному рівні з рукою:

1. На плече накладають манжет так, щоб під нього можна було підвести палець, а нижній край манжета був вище ліктьового суглоба (ямки) на 2-3 см.

2. Промацують пульс на плечовій артерії в ліктьовій ямці і на цьому місці прикладають фонендоскоп.

3. Поступово накачують гумовою грушею повітря в манжет, гіри цьому вловлюють момент зникнення пульсових ударів. Зникнення звуків свідчить про те, що артерія повністю стиснута манжетом. Проте у манжет накачують ще повітря ЗО - 40 мл.

4. Злегка відкривають гвинт і повільно випускають повітря і уважно слідкують за показником. Як тільки тиск в манжеті стане нижче тиску крові в артерії і кров пройде в стиснуту ділянку, з'являється перший поштовх - він відповідає систолічному тиску.

В момент поштовху, коли він зникає фіксують показник діастолічного тиску. Записують показники артеріального тиску в вигляді дробу:

- систолічний гиск

- діастолічний тиск

Нормальним для здорової дорослої людини умовно вва­жають систолічний тиск - 100 - 140 мм. рт. ст., діастолічний - 60 - 90 мм. рт. ст.

Показники артеріального тиску, які вищі від систолічного 140 і 90 діастолічного, називають гіпертонією.

Якщо систолічний тиск нижчий 100 мм і діастолічний - нижчий за 60 мм, такий стан називають гіпотонією.

ЗАСОБИ ВПЛИВУ НА КРОВООБІГ

В лікуванні багатьох хвороб використовують допоміжні методи такі як: постановку гірчичників, банок, компресів, грілок, примочок, пузиря з льодом. їх дія полягає в тому, що вони впливають на кровообіг, на судини, на нервову чутливість.

Застосування гірчичників базується на дії ефірного гірчичного масла, яке проникає через шкіру. Внаслідок цього розширюються поверхневі кровоносні судини і більше крові припливає до відповідних ділянок, шкіра яких стає червоною. Гірчиця має також відволікаючу, подразнюючу та зне­болюючу дію.

Гірчичники - це листки цупкого паперу прямокутної форми, розміром 8x12,5см, з одного боку вкриті тонким шаром гірчиці. Інший вид гірчичників - це також листок цупкого паперу прямокутної форми зверху вкритий тонким папером, який не щільно до нього прилягає/Між ними знаходиться суха гірчиця, яка й діє на організм хворого. При змочуванні гірчичника теплою водою виділяється гострий специфічний запах гірчичної олії. Гірчичники можна приготувати і самому в домашніх умовах. Для цього потрібно взяти порівну гірчичного порошку і муки та змішати. В дану суміш повільно вливати теплу воду (38 - 40°С), помішуючи до утворення кашкоподібної маси. Масу витримують 30хв., після чого наносять її на тканину тонким шаром (до 0,5см) і зверху накривають другою половиною тканини. Дані гірчичники значно сильніші за фабричні. Гірчичники використовують при:

- болях в серці (на ділянку серця);

- підвищеному артеріальному тиску (на потилицю і литкові м'язи);

- запальних процесах дихальної системи (між і під лопатками);

- запаленні м'язів, нервів (на відповідні ділянки).

Заборонено використання гірчичників при:

- підвищеній чутливості до гірчиці;

- температурі тіла вище 38°С;

- захворюванні шкіри;

- вагітності;

- кровотечах і схильності до них;

- новоутвореннях;

- туберкульозі легень;

- вираженому загальному виснажені.

Гірчичники кладуть так: хворий займає зручне положення в ліжку, гірчичники придатні для використання змочують у воді (40 - 45°С), ставлять на відповідні ділянки хворому гірчичним боком на 10-15 хвилин, дітям на 5-7 хвилин. При правильному накладанні гірчичників через деякий час з'являються пекучість і почервоніння шкіри. Маленьким дітям і дорослим з підвищеною чутливістю шкіри, між шкірою і гірчичником кладуть зволожену марлю або цигарковий папір. Газету не можна застосовувати, бо гірчиця та її олія через неї не діє на шкіру.

Після зняття гірчичників шкіру протирають серветкою, змоченою теплою водою, і протирають насухо, щоб не було залишків гірчиці. Хворого укутують теплою ковдрою, і він протягом години повинен знаходитись у ліжку.

При запальних процесах верхніх дихальних шляхів, при підвищеному артеріальному тиску застосовують ножні гірчичні ванни. Для цього у воду , температура якої 50°С, додають 50 гр гірчиці на відро води. Тривалість ванни 20- 30хв. Після процедури ноги обливають теплою водою і витирають насухо. Хворого вкладають у ліжко.

Гірчичні обгортання застосовують у тих же випадках, що й гірчичники. Столову ложку гірчиці (сухої) розводять в 0,5 л води, температура якої 40-50°С., перемішують і змочують великий відрізок тканини (рушника, простирадло, пеленка). Добре викручують і обгортають хвору ділянку. Зверху накладають теплий рушник або ковдру. Через 15 хв. тканину знімають, а відповідну ділянку обмивають теплою водою від залишків гірчиці і витирають насухо. Хворого укутують.

Банки рефлекторно впливають на кровообіг, поліпшують розсмоктування запальних процесів, зменшують біль. При їх накладанні підвищується приплив крові і лімфи до шкіри, розриваються капіляри у товщі шкіри, а вилита кров розпадається. Продукти її розпаду всмоктуються в кровоносне русло, покращуючи життєдіяльність органів і тканин.

Банки застосовують при:

- запальних явищах в органах грудної клітини;

- запаленнях м'язів (міозити);

- запалення нервових, стовбурів (неврити, радикуліт).

Шкідливість їх використання при:

- захворюваннях шкіри, різкої її чутливості;

- туберкульозі легень;

- кровотечі;

- новоутвореннях;

- вираженому виснаженні хворого,

- сильному збудженні із судомами.

Методика накладання банок. Банки - це скляні посудини із потовщеними краями і напівкруглим дном, об'ємом 30 - 60 мл. Перед використанням банки ретельно миють і витирають насухо, перевіряють цілість їх країв. Хворий повинен лежати в ліжку. На металевий стержень довжиною 12-15см намотують гігроскопічну вату, змочують спиртом або ефіром, які легко загораються, але так, щоб не було лишньої рідини, інакше можна обпекти хворого, шкіру хворого обмивають теплою водою і змащують вазеліном, щоб край банки щільно прилягав, якщо є волосся то його збривають. Вату на металевому стержні запалюють. Банку тримають у лівій руці недалеко від тіла хворого, а правою на короткий час вводять у банку запалений тампон, після чого її швидко прикладають до тіла. За рахунок розрідження простору в банку втягується шкіра, і вона міцно прикріп­люється до гіла. Відстань між банками повинна бути 2-Зсм. Хворого треба добре вкрити. На шкірі банки знаходяться 15-20 хвилин.

Для зняття банки її однією рукою ледь нахиляють у бік, а пальцями другої руки натискають на шкіру з протилежного боку біля краю банки. Після цього шкіру витирають ватним тампоном або серветкою від вазеліну, хворого укутують і він повинен лежати не менше 30 хвилин.

Дітям до трьох років банки бажано не ставити, тому що вони можуть злякатися вогню і самого процесу втягування шкіри в банку. У них досить чутлива шкіра, тому ставити їм банки треба на 7-10 хв., щоб не було опіків.

Якщо банки поставлено правильно, то на їх місці з'являються крововиливи.

Після використання банки витирають і складають в окрему коробку, де зберігається також вазелін і спирт.

Компреси - відволікаюча процедура. Вони поділяються на: зігріваючі, холодні та гарячі.

Зігріваючі компреси застосовують при гострих і хронічних запальних процесах, при болях різного походження, для розсмоктування ущільнень після ін'єкцій. Зігріваючі компреси можна ставити на будь-яку ділянку тіла. Вони викликають тривале розширення шкірних і більш глибоко розміщених кровоносних судин, що сприяє приливу крові до даного місця, розсмоктуванню запального процесу та зменшенню болю.

Забороняється їх ставити при високій температурі тіла, гнійничкових хворобах шкіри. Зігріваючі компреси поділяють на сухі і вологі. Сухий компрес складається з таких шарів: шар марлі, зверху товстий шар вати, закріплений бинтом навколо хворої ділянки. Для зігрівання може використовуватись сухий пісок, кукурудзяна мука, попередньо нагріті до температури 45°С і насипані у полотняний мішечок, який прикладають до пошкодженого місця і зафіксовують.

Вологий зігріваючий компрес готують так: марля, складена в декілька шарів, або іншу тканину змочують у воді температури 40 - 50°С, викручують і прикладають до пошкодженої частини.

Зверху закривають клейонкою або вощеним папером. Далі - товстий шар вати і все це прибинтовують. Кожен наступний шар повинен бути ширшим за попередній на 2см, щоб не пропускати тепло. Як зігріваючу рідину, крім води, можна використовувати горілку, наполовину розведений водою спирт, медичний жовч, слабкий розчин оцту (1 чайна ложка на 0,5л води), камфорну олію , рослинну олію.

Компрес ставлять на 10-12 год. Хворий повинен відчувати тепло. Через 2 години перевіряють правильність накладання компресу. Для цього акуратно просовують вказівний палець під нижній шар. Він повинен бути вологим, відчувається тепло. Якщо компрес приготовлено правильно, то при його знятті нижня марля повинна бути вологою.

Гарячі компреси складаються з таких самих шарів. Вода повинна бути підігріта до 50-60°С. Змінюють компрес через кожні 10 -15хв. Вони сприяють швидкому розсмоктуванню запального вогнища, а також зменшують біль.

Холодні компреси (примочки) кладуть при травмах, кровотечах протягом 1-2 діб після травми. Вони сприяють звуженню й охолодженню кровоносних судин, зменшують біль. Для приготування примочки беруть шматочок марлі або полотна, складають у декілька шарів, змочують холодною водою, викручують і прикладають до хворого місця на 2-Зхв. Коли компрес зігрівається, його замінюють новим.

Грілки. Вони бувають електричні та гумові. їх застосо­вують при хронічних запальних процесах (холецистит), для зменшення болю (невралгія, міозіт, артрит), для роз­смоктування запального процесу та ущільнень після підшкірного та внутрішньом'язового введення ліків, для зігрівання хворого.

Протипокази при використанні грілки:

- кровотечі;

- набряки, туберкульоз;

- гострі запальні процеси в черевній порожнині;

- тромбофлебіт;

- пухлини;

- травми (в першу добу).

Гумова грілка - резервуар ємністю 1-1,5л зі щільною пробкою. Грілку заповнюють на 3/4 її об'єму водою, температура якої становить 50-60°С, потім випускають повітря, натиснувши на неї і добре закручують пробкою отвір. Перевертають грілку вниз пробкою, перевіряючи її на герметичність, витирають насухо, обмотують рушником і прикладають до хворої ділянки. Якщо грілка гаряча, то її спочатку кладуть на ковдру, під простирадло, а згодом безпосередньо на тіло. Тримати її потрібно до охолодження. Електричну грілку можна використовувати замість водяної, температура нагрівання в ній регулюється реостатом. Користуватися нею можна з перервами. Обережно вико­ристовувати грілку потрібно важкохворим та для хворих у безсвідомому стані.

Холод. У медичній практиці широко використовують місцеву дію холоду. Місцеве застосування холоду викликає звуження кровоносних судин, зменшує кровонаповнення, знижує збудження нервових закінчень, що сприяє зменшенню запальних процесів, зупинці кровотеч, зменшенню болю.

Показання для застосування холоду:

- кровотечі;

- травми (протягом першої доби);

- гострі місцеві запальні процеси;

- післяопераційний період;

- лихоманка.

Пузир з льодом, у якому низька температура зберігається тривалий час, використовують для місцевої дії холоду^ Це гумовий мішечок, отвір в якому закривається пробкою. Його до половини наповнюють невеликими шматочками льоду і щільно закривають пробкою, витиснувши повітря. Для попередження переохолодження хворої ділянки пузир обмо­тують рушником або простирадлом, складеним вчетверо. Пузир можна прикладати протягом доби з перервами на 10- 15хвилин. Воду, що утворилася внаслідок танення льоду, зливають, а в пузир добавляють нові шматочки льоду.

ХАРЧУВАННЯ ХВОРИХ. ДОГЛЯД ПРИ ЗАХВОРЮВАННЯХ ТРАВНОГО ТРАКТУ ТА СЕЧОВИВІДНОЇ СИСТЕМИ

ХАРЧУВАННЯ ХВОРИХ

Харчування є однією з основних фізіологічних потреб організму. З їжею людина отримує речовини, необхідні для нормальної діяльності: білки, жири, вуглеводи, мінеральні солі, воду, вітаміни, мікроелементи. Правильне харчування дає можливість організму видужати. Необхідно забезпечити хворому лікувальне харчування.

Лікувальне харчування - це харчування, яке задовольняє фізіологічні потреби в харчових речовинах і терапевтично впливає на перебіг захворювання. Змінюючи склад їжі, кулінарну обробку продуктів, можна вплинути на функ­ціональний стан організму. Лікувальне харчування є обов'язковою складовою частиною в комплексному лікуванні різних захворювань. Дієтотерапія - це використання харчу­вання з лікувальною метою. Вона передбачає в першу чергу хімічне, термічне та механічне щадіння хворого органа, заміну одних продуктів іншими або введення харчових речовин, яких не вистачає організму хворого. При організації харчування хворих у домашніх умовах потрібно визначити необхідну кількість складових частин їжі (білків, жирів, вуглеводів та ін.), необхідний набір продуктів, характер кулінарної обробки продуктів, час, ритм та спосіб прийому їжі. У медичних закладах використовують дієти або столи від 1 до 15.

Існує харчування активне, примусове і пасивне.

При активному харчуванні хворий може сісти до стола. Якщо він перебуває в постільному режимі, то йому надають зручне положення в ліжку для прийому їжі. Під голову підкладають 2-3 подушки, щоб створити підвищене (напівсидячи) положення. Шию і груди покривають серветкою. Лівою рукою трохи піднімають голову з подушкою, а правою підносять ложку або поїльник. Рідку їжу (супи, каші, компоти та ін.) рекомендовано давати в поїльнику.

Коли хворі не можуть самостійно приймати їжу, їм призначають пасивне харчування. Порції повинні бути невеликими, температура їжі не менше 10 і не вище 60°.

При неможливості їсти через рот (захворювання порожнини рота, щелепно-лицеві травми та ін.) використовують штучне годування.

Годування через зонд. Пацієнту надають напівсидячого положення, грудну клітку закривають серветкою. Тонкий гумовий зонд діаметром 0,5-0,8 см стерилізують, охо­лоджують, змащують вазеліном або гліцерином і вводять через ніс. Упевнившись, що він знаходиться в шлунку, фіксують його лейкопластирем на спинці носа. Шприцом Жане їжу вво­дять через зонд. Для (введення через зонд) цього використо­вують молоко, сирі яйця, бульйон, слизисті супи, фруктові соки та ін. Об'єм їжі на один прийом повинен складати 0,5-1 л. Зонд промивають водою, закривають пробкою вільний кінець зонда і залишають до наступного годування.

Їжу можна вводити в зонд за допомогою лійки, крапельниці.

Годування через гастростому. При ураженні стравоходу (опіки, травми, пухлини) харчування через зонд неможливе. Тоді робиться гастростома (отвір у порожнині шлунка через передню черевну стінку), в якій фіксується зонд. Під час году­вання до зонда прикріплюється лійка або шприц Жане і вво­диться рідка їжа.

Харчові клізми. Див. клізми.

Парентеральне харчування. Якщо ентеральне харчування не забезпечує хворого всім необхідним або неможливе, використовується парентеральне харчування. Воно широко застосовується у хворих перед операціями, з сепсисом, крововтратами, опіками, коли не відбувається всмоктування їжі з травного тракту (важкі дизентерія, холера), при повній відсутності апетиту. Для цього застосовують спеціальні препарати - білкові, жирові, вуглеводні. Препарати для парентерального харчування вводяться крапельно через стерильні системи. Перед введенням їх підігрівають на водяній бані до температури тіла (37-38 С.)

ПЕРША ДОПОМОГА ПРИ БЛЮВАННІ

Блювота - умовно-рефлекгорний акт з участю м'язів шлунка діафрагми, передньої черевної стінки, результатом якого є видалення блювотних мас зі шлунка назовні через рот. Блювота викликається різними причинами, які умовно можна поділити на дві групи.

До першої групи (шлункової) відноситься все, що пов'язано з безпосереднім впливом на стінку шлунка.

Друга група - збірна. До неї відносяться такі види блювот: рефлекторна (при подразненні кореня язика, нервових стволів та ін.); умовно-рефлекторна (спогади про неприємні події і т. ін.); токсична (при вагітності, гострому апендициті, опіках, шокові); мозкові (при різних впливах і патологічних станах ЦНС: пошкодження мозкової речовини при травмах, струси головного мозку, набряки мозку та ін.).

Часто блювоті передує нудота.

Перша допомога при блюванні спрямована на профілактику потрапляння в дихальні шляхи блювотних мас. При умові контролю пацієнтом своїх дій йому надають сидячого положення, одягають на нього фартух і ставлять до ніг таз або відро. Голову пацієнта притримують, поклавши йому долоню на лоб. Після блювання дають воду для прополіскування ротової порожнини, умивання. Таз накривають і залишають у прохолодному місці до огляду лікаря. При необхідності (підозра на отруєння) блювотні маси відправляють на аналіз.

Якщо стан пацієнта тяжкий або він непритомний, його фік­сують лежачи на боці за допомогою подушок або повертають голову набік, щоб блювотні маси не потрапили в дихальні шляхи. Шию і грудну клітину накривають серветкою або клейонкою, до рота приставляють лоток. По закінченні блювоти ротову по­рожнину обробляють водою або 2%розчином гідрокарбонату нат­рію, при необхідності відсмоктують з рота блювотні маси гумовим балоном. Весь час хворий повинен знаходитись під наглядом.

При появі блювотних мас кольору кофейної гущини або рожевої крові (ознаки кровотечі) слід негайно вкласти пацієнта, покласти на верхню частину живота міхур з льодом і викликати лікаря.

ПРОМИВАННЯ ШЛУНКА

Мета: діагностична і лікувальна (звільнення шлунка від недоброякісних або токсичних речовин). Його застосовують при гострих отруєннях недоброякісними продуктами, великими дозами лікарських препаратів, алкоголем, грибами та ін.

Протипокази: у випадках, коли наявні шлункові крово­течі, інфаркт міокарду, сильні опіки слизової оболонки стра­воходу і шлунку.

Оснащення: товстий шлунковий зонд діаметром 1 см і довжиною 70 см, нижній кінець заокруглений без отворів (отвори знаходяться на бокових стінках), воронка об'ємом 1л.. гумова трубка довжиною 1 м, відро, чашка, фартух, гумові рукавички, 10-12 л води температури тіла.

Виконання. На пацієнта одягають фартух, садять на крісло, між ногами ставлять відро. Визначають відстань, на яку треба ввести зонд (зріст пацієнта мінус 100), одягають рукавички.

Стають збоку або ззаду від пацієнта, просять його відкрити рот і повільно дихати через ніс. Зонд, змочений водою, ставлять на корінь язика і пропонують пацієнту зробити декілька ковтальних рухів. У цей час зонд повільно ( щоб не закрутився) вводять у стравохід до мітки. Якщо під час введення пацієнт починає кашляти і синіти, треба негайно вийняти зонд - він потрапив V трахею, а не у стравохід. Воронку опускають до ніг пацієнта; з неї почне виділятись шлунковии вміст, що свідчить про правильне положення зонда (якщо вміст не виділяється, змінюють положення зонда, просуваючи його назад або вперед). Воронку тримають на рівні шлунка і вливають у неї близько 1 л води, потім повільно піднімають її вгору.<< Як тільки рівень води досягає вузької частини воронки, її опускають до рівня колін і виливають у відро вміст шлунка. Процедуру повторюють до тих пір, доки промивні води не будуть чистими.

Якщо пацієнт без свідомості, процедуру проводять у лежачому положенні. Пацієнта укладають на бік або повертають голову, клейонкою захищають одяг і білизну. Вводять рогорозширювач між зубами, трохи відхиляють голову назад. Натискають на корінь язика шпателем, лівою рукою, а правою вводять зонд по задній стінці глотки до мітки. Виконують ті ж маніпуляції, переміщуючи воронку вище і нижче рівня рота. В деяких випадках промивання проводять тонким шлунковим зондом, який вводять через ніс. Шприцом Жане воду вводять у шлунок , а потім відсмоктують промивні води.

При неможливості промити шлунок за допомогою зонда, використовують простіший, але менш ефективний спосіб. Для цього хворому дають випити 5-6 склянок теплої води, а потім штучно викликають блювоту подразнюючи пальцем або ватним тампоном задню стінку глотки.

КОРИСТУВАННЯ ПІДКЛАДНИМ СУДНОМ

У випадках, коли хворі не можуть вставати з ліжка для дефекації використовують підкладне судно. Це посудина із фаянсу або металу з емалевим покриттям. Судно має плоско округлу форму з великим отвором всередині і широкою трубкою для виливання вмісту.

Судно обробляється дезинфікуючим розчином і з невеликою кількістю чистої води зберігається під ліжком хворого. При необхідності хворому подають судно. Для цього однією рукою допомагають хворому припідняти область таза, а другою підводять судно його широкою частиною під сідниці, щоб промежина знаходилась над верхнім великим отвором. Хворого прикривають простирадлом. Потім судно виймають, накривають кришкою і відносять у санітарний вузол, де його обробляють (промивають і дезинфікують).

У якості дезинфікуючих розчинів використовують 5% р-н карболової кислоти, 20% р-н хлорного вапна, 0,5% р-н хлораміну.

КОРИСТУВАННЯ СЕЧОПРИЙМАЧЕМ

Хворі, які знаходяться в постільному режимі, не можуть користуватись туалетами. Для них використовують сечоприймачі чоловічі і жіночі, які виготовляють зі скла, пластмаси або металу (емальовані). Зберігають і обробляють їх так само, як і судно. Для видалення осаду при обробці використовують слабий розчин соляної кислоти. Перед використанням сечоприймач прополіскують холодною водою. При нетриманні сечі лежачі хворі лежать на клейонці з сечоприймачем, який постійно випорожнюють і обробляють. У хворих, які ходять, використовують переносні чоловічі та жіночі сечоприймачі.

КЛІЗМИ І ТЕХНІКА ЗАСТОСУВАННЯ

Клізмою називають введення рідини в пряму кишку хворого. У залежності від призначення клізми бувають: очисні, медикаментозні, крапельні, харчові, сифонні, послаблюючі.

Очисна клізма - проводиться для виведення з нижньої частини прямої кишки калових мас.

Застосовують при закрепах, харчових та інших отруєннях, підготовці до рентген-обстеження шлунково-кишкового тракту і нирок, перед деякими хірургічними операціями, перед пологами, перед харчовими та медикаментозними клізмами.

Не можна застосовувати у випадках, коли у хворого наявне випадіння прямої кишки, кровоточивий геморой, гострі запальні захворювання кишечника, кишкові кровотечі, злоякісні новоутворення кишечника в стадії розпаду. Не рекомендується в період вагітності.

Оснащення: судно, клейонка, вазелін, 1-2 л кип'яченої води кімнатної температури, кухоль Есмарха (гумовий мішок об'ємом 1-2 л з широким отвором і гумовою трубкою довжиною 1,5 м діаметром 1 см), накінечник (пластмасовий, стерилізується кип'ятінням).

Хворий лягає на кушетку, застелену клейонкою, на лівий бік, ноги зігнуті в колінах і приведені до живота (можливе поло­ження на спині). Одягнувши гумові рукавички, наливають у ку­холь Нсмарха 1-1,5 л води , в яку для поліпшення послаблюючого ефекту додають 1 столову ложку олії (вазелінової, касторової, соняшникової) або 1 чайну ложку мильної стружки. Відкривають вентиль або затискач і заповнюють водою гумову трубку.

Вентиль закривають, кухоль підвішують на стійку (їм), наконечник змащують вазеліном. Однією рукою розводять сідниці, а другою обережно вводять наконечник в анальний отвір на глибину 10-12 см (спочатку рух спрямований до пупка на 3-4 см, а потім - паралельно крижам на глибину 8- 10 см). Відкривають вентиль - вода потрапляє в кишечник. Після введення вентиль закривають, обережно виймають наконечник, просять хворого утримувати воду до 3-5 хв., подають хворому судно. Якщо хворий ослаблений або маленьким дітям воду утримують, міцно стиснувши сідниці до позивів на дефекацію. Після використання наконечник промивають і стерилізують.

Сифонна клізма - проводить­ся для посиленого очищення кишечнику.

Використовують: підготовка до операцій на кишечнику, отруєння.

Протипокази: див. Очисну клізму.

Оснащення: скляна воронка об'ємом 1-2 л, довга гумова трубка діаметром 1 см, з'єднувальна скляна трубка, шлун­ковий зонд, вазелін, клейонка, 10-12 л теплої води (30-36°С).

Положення як і при очисній клізмі. В пряму кишку водять шлунковий зонд, змащений вазеліном на глибину 20-30 см, приєднують до нього гумову трубку з воронкою на кінці і роблять промивання кишечника, опускаючи і піднімаючи скляну воронку і підливають в неї воду так само, як і при промиванні шлунку. Промивання проводять до чистих промивних вод.

Харчова клізма - використовується як засіб штучного харчування. Ставлять її через 30-40 хв. після очисної клізми. Підігрітий до 37-38°С розчин вводять гумовим балоном в пряму кишку в об'ємі 100-150 мл. Для зменшення перисталь­тики в розчин додають 4-5 крапель настойки опію. Так вводять 5% розчин глюкози, 4-5% р-н алкоголю або 15% розчини амінокислот, молоко. Розчини глюкози та сольовий розчин краще вводити повільно крапельно в кількості до 2 літрів. Після процедури рекомендується годину полежати.

Медикаментозні клізми - введення медикаментозних розчинів у пряму кишку. Проводиться через 30-40 хв. після очисної.

Вводяться речовини, які мають як місцеву дію (відвар ромашки, відвар насіння льону та ін.), так і загальну (знеболюючі, заспо­кійливі засоби).

Оснащення: гумовий балон або шприц Жане, газовивідна трубка, вазелін, клейонка, гу­мові рукавички, медикамен­тозний розчин 80-100 мл підіг­рітий до температури 37-39°С. Положення хворого як при очисній клізмі. Одягнути ру­кавички, набрати розчин у балон або шприц. Ввести в пряму кишку газовивідну трубку, змащену вазеліном на глибину 15-26 см. Приєднати до трубки балон і повільно ввести розчин. Після введення від'єднати балон, набрати в нього повітря і продути трубку. Рекомендується полежати на животі 30-60 хв.

ЗАСТОСУВАННЯ ГАЗОВИВІДНОЇ ТРУБКИ

Газовивідна трубка використовується при явищах метео­ризму і скупченні великої кількості газів в кишечнику. Це гумова трубка довжиною 40-50 см і діаметром 5-10 мм. Один кінець трубки заокруглений і має два бічні отвори на протилежних стінках.

Використовується коли є: скупчення газів у кишечнику, від­сутності ефекту від активованого вугілля або настою ромашки.

Протипокази : див. Очисну клізму.

Оснащення: стерильна газовивідна трубка, вазелін, клейонка, судно, гумові рукавички.

Положення хворого як при очисній клізмі. Одягнути рукавички, змастити закруглений кінець трубки вазеліном, перетиснути вільний кінець трубки і ввести її на 20-30 см у пряму кишку. Вільний кінець опустити в судно з невеликою кількістю води, так як з нього разом з газами можуть виходити калові маси.

Через 1 годину вийняти трубку і обробити анальний отвір ватним тампоном або цинковою маззю при наявності подразнення. Залишати труб­ку на довго не можна через небезпеку утворення пролежнів на слизовій прямої кишки, максимальний час 2 години. Газовивідна трубка промивається і дезінфікується кип'ятінням.

ЗАСТОСУВАННЯ ЛІКАРСЬКИХ ПРЕПАРАТІВ

Лікарські препарати відіграють важливу роль у комплекс­ному лікуванні різних захворювань і виявляють як місцеву дію на тканини, так і загальний вплив на організм після всмоктування в кров. Арсенал їх рік у рік зростає та урізноманітнюється. Ліки бувають рослинного, тваринного, мінерального походження та синтетичні препарати.

Ліки дають користь при правильному їх використанні з урахуванням не лише їх властивостей, а й особливостей хвороби у кожному конкретному випадку, тобто індивідуально. Однак, крім головного, терапевтичного ефекту ці засоби можуть спричиняти і побічні, негативні реакції. Окремі види реакцій організму на введення певних засобів (непереносимість) можуть призвести до важких ускладнень. Перед застосуванням лікарських препаратів, що можуть спричинити явища непереносимості, проводять проби на переносимість. Для цього препарати вводять в організм у малих дозах. Поява реакції на введення препарату вказує на недопустимість його засто­сування. При частому використанні одних препаратів може виникнути звикання до них організму і тоді для досягнення терапевтичного ефекту дозу потрібно підвищувати. Іноді, навпаки, препарати накопичуються в організмі і їх дозу в процесі лікування треба зменшувати або робити перерву.

Зловживання наркотичними препаратами призводить до звикання і розвитку наркоманії. Деякі лікарські препарати при тривалому вживанні спричиняють ускладнення, які потребують серйозних заходів. Так, тривала антибіотикотерапія може ускладнитися кандидомікозом, а тривале безконтрольне засто­сування антикоагулянтів може призвести до кровотечі. При поєднанні декількох препаратів може проявитися їхня несу­місність, що приведе до послаблення або ліквідації лікувальних властивостей препаратів. Існує багато несумісних антибіотиків.

У місцях зберігання лікарських препаратів повинні витри­муватись температурний і світловий режим . Отруйні та сильнодіючі препарати зберігають в окремій шафі під ключем.

Шляхи введення лікарських речовин в організм людини: зовнішній шлях, (через шкірні покриви, слизові оболонки, дихальні шляхи), ентеральний шлях (введення ліків через травний канал) і парентеральний (поза травним каналом ).

Серед ентеральних методів введення виділяють прийом медикаментів через рот (пероральний метод), під язик (сублінгвальний), через пряму кишку ( у вигляді свічок і лікувальних клізм), безпосереднє введення в шлунок (через зонд). Парентеральний шлях введення препаратів - це введення за допомогою різних ін'єкцій, а також введення безпосередньо в осередок захворювання (суглоби, серозні порожнини, трахею, бронхи, спинномозковий канал).

Форми ліків різні: рідкі (розчини, мікстури, відвари, настої); тверді (таблетки, порошки , облатки, драже); м'які (мазі, свічки ).

За способом вживання їх також поділяють на ліки для зов­нішнього і внутрішнього вживання, та ліки для ін'єкцій (внут­рішньовенних, внутрішньоартеріальних та внутрішньо- м'язових та підшкірних). Крім цього, ліки можуть вводити в певні порожнини тіла.

ЗОВНІШНІЙ ШЛЯХ ВВЕДЕННЯ ЛІКАРСЬКИХ РЕЧОВИН

При застосуванні лікарської речовини на шкіру у формі мазей, розчинів, емульсій, настоїв, тощо, вона справляє як місцеву дію на місце її прикладання, так і загальний вплив на орга­нізм, всмоктуючись через густу сітку кровоносних судин шкіри.

Для змащування шкіри рідиною користуються ватним тампоном (на дерев'яну паличку намотують трохи вати). Ніколи не можна повторно вводити в посуд з ліками тампон, яким /же торкались тіла хворого, тому вдруге роблять свіжий тампон.

Присипки (суміш порошків) застосовують при різних запальних станах шкіри, які не супроводжуються мокрінням, а також при опрілостях шкіри в складках.

При нанесенні збовтуючої суміші (суміш порошків і рідин у різних кількостях) рідина випаровується, що спричиняє охолодження і висушування тканин.

Пасту (суміш порошків і жирів у різних кількостях) набирають з банки чистою дерев'яною (металевою) пластинкою, лопаткою, шпателем і тонким шаром змащують ділянку шкіри .

Мазі - це лікарські речовини на жировій основі. Засто­совують так само, як і пасту. Щоб мазь глибше проникла в тканини, її втирають або зверху накладають компрес.

Пластир застосовують для розсмоктування глибоких обмежених ущільнень шкіри, знімають захисну плівку і накладають на очищену шкіру.

При інгаляції ліки вводять в організм безпосередньо через вдихання у вигляді аерозолів. Аерозолі високої дисперсності при вдиханні проникають в альвеоли, низькодисперсні фіксуються у верхніх дихальних шляхах. Застосовуються при захворюваннях органів дихання. Для цього користуються індивідуальними кишеньковими інгаляторами та паровими інгаляторами.

Хворі на бронхіальну астму часто користуються інгаляторами для домашнього вживання, де ліки знаходяться в пластмасовій грубці, на яку надягають гумовий балон (спейсер).

У стаціонарах використовують інгалятори закритого та відкритого типів. До апаратів закритого типу належать ПАІ- 1, АІ-1, універсальний інгалятор УІ-2, паровий інгалятор УП-2, апарати "АерозольП-2", "АерозольУ-2". До приладів відкритого типу належать апарати ГЕК-1, ГЕК-2 для камерної інгаляції (насичують аерозолями повітря приміщень для групового лікування).

Краплі закапують в очі піпеткою, яку перед цим потрібно прокип'ятити, а руки помити з милом та протерти спиртом. Хворий сидить, трохи відхилившись назад і дивиться вгору . Нижню повіку злегка відтягують і закапують у зовнішній кут ока, тримаючи піпетку на відстані 2см від ока , повільно випускають спочатку одну краплю розчину, а трохи зачекавши, другу і просять хворого закрити очі (вводити більше крапель немає потреби, оскільки в кон'юнктивальному мішку вміщається лише одна крапля.).

Мазь закладають за повіку чистою скляною паличкою біля зовнішнього куточка ока, відтягнувши нижню повіку донизу. Після цього хворий заплющує око, злегка масажують повіку, щоб ліки рівномірно поширились. Аналогічно можна закласти мазь з очного тюбика.

Для закапування вух краплі необхідно підігріти до тем­ператури тіла, оскільки холодні краплі можуть викликати запаморочення. При необхідності прочищають зовнішній слуховий прохід. Голову хворого нахиляють у протилежний бік, а вушну раковину злегка відтягують вгору і назад, випрямляючи слуховий прохід і закапують у середньому 6-8 крапель у кожне вухо дорослим хворим, а дітям 5-6 крапель. Через кілька хвилин хворий повертається на другий бік, щоб стекли рештки ліків і закладають у зовнішній слуховий отвір кульку з вати.

Коли закапують краплі в ніс, хворий лежить або сидить, відхиливши голову назад і повернувши її в ту саму сторону, в яку ніздрю закапують (дорослим 5-6 крапель , а дітям 2-3 краплі). Перед процедурою очищають носові ходи, звільнивши їх від кірочок. Закрапавши краплі в правий носовий хід, чекають 1-2 хвилини, а потім закапують їх у лівий .

ЕНТЕРАЛЬНЕ ВВЕДЕННЯ ЛІКАРСЬКИХ ПРЕПАРАТІВ

Вживання ліків через рот легке і доступне, хоча має деякі недоліки: часткове руйнування їх травними ферментами та інактивація в печінці, неповне всмоктування в травному каналі. Їх приймають через певний проміжок часу перед вживанням їжі, після чи під час вживання в певній дозі, наприклад: ліки, які посилюють апетит, приймають перед вживанням їжі, після - ті засоби, що сприяють травленню, а під час вживання їжі - ті ліки, які викликають подразнення оболонки шлунка.

Мікстуру п'ють столовими (відповідає І5г ліків), десертни­ми (10г) або чайними (5г) ложками.

Краплі накапують у склянку з водою, порошок всипають якомога далі від кінчика язика, запиваючи перевареною водою.

Таблетки, пілюлі кладуть на язик і проковтують разом з во­дою. Спосіб введення ліків під язик має ту перевагу, що ефект повніший, бо слизова оболонка ротової порожнини має добру всмоктувальну здатність. Завдяки інтенсивному кровопоста­чанню вже через 1-2 хвилини ліки діють на організм, а обми­наючи печінку й уникаючи руйнівної дії травних ферментів, ліки повністю всмоктуються у кров. Найчастіше сублінгвально (під язик) застосовують серцеві препарати (валідол, нітрогліцерин).

Через пряму кишку лікувальні препарати (клізми та свічки) застосовують тоді, коли погрібно обминути печінку, слизову оболонку шлунка, а також у хворих, які не можуть з тих чи інших причин вживати ліки через рот. Проте, лікувальні препарати білкової, жирової та полісахаридної природи через відсутність ферментів у прямій кишці не можуть гтрМти через її стінку і діють тільки місцево.

Лікувальну клізму ставлять не раніше, ніж через ЗО хвилин після очисної. Ліків температурою 38-40° повинно бути 50- 100г., при крапельній клізмі - до 500г.

Свічки - це конусоподібні лікарські форми, вагою 2-3 г, котрі мають за основу масло какао, що легко плавиться при температурі тіла, тому їх запаковують у воскований папір. Перед вживанням свічку розгортають, залишаючи обгортку лише на тупому кінці. Хворий лягає на бік, зігнувши в колінах ноги, а свічку гострим кінцем двома пальцями вставляють у задній прохід. Потім свічку швидко витискають із обгортки і одним пальцем проштовхують за сфінктер.

ПАРЕНТЕРАЛЬНЕ ВВЕДЕННЯ ЛІКАРСЬКИХ ПРЕПАРАТІВ

Парентерально вводять ліки шляхом ін'єкції (впорскування), які бувають внутрішньошкірні, підшкірні, внутрішньом'язові. внутрішньовенні, внутрішньоартеріальні. Шляхом ін'єкції ліки можна вводити в плевральну, черевну порожнину, серце, орожнину суглобів, кістковий мозок, спинномозковий канал. Потрапляючи у кров, ліки обминають печінку та уникають дії травних ферментів, що забезпечує швидку дію препаратів і мож­ливість точного їх дозування. Для виконання ін'єкцій ко­ристуються шприцом одноразового використання та шприцом- тюбиком і з спеціальних пластмас, які стерилізують у заводсь­ких умовах і заповнюють лікарськими препаратами. Перед використанням шприца-тюбика муфту голки нагвинчують на шийку тюбика. Потім знімають ковпачок з голки і роблять ін'єкцію, при цьому стискають пальцями шприц-тюбик, вводять препарат, а далі, не послаблюючи пальців, щоб уникнути аспірації введеного препарату, виймають голку з тканин.

Ін'єкції виконуються за допомогою шприців одноразового використання, ємність яких від 1 до 20 мл. Шприц складається з порожнистого циліндра з нанесеними поділками і поршнем. Один кінець циліндра закінчується конусом для насадки муфти голки. Поршень насаджений на стержень з рукояткою. Ін'єкційна голка - порожниста, вузька, металева трубка, виготовлена з нержавіючої сталі, один кінець якої косо зрізаний і загострений, а на другому закріплена муфта з латуні. Перед тим, як зібрати шприц, руки миють водою з милом і протирають спиртом. Розкривають пакет, не торкаючись внутрішньої (стерильної) поверхні пакета, голку беруть за муфту і закріплюють її на конус шприца, не торкаючись при цьому вістря. Зібраний шприц кладуть на внутрішню поверхню пакета. Перш ніж набрати в шприц ліки, потрібно перевірити напис на ампулі чи флаконі та придатність ліків. Ампулу струшують, щоб весь розчин знаходився у нижній частині. Шийку протирають ватною кулькою, змоченою спиртом, надпилюють терпугом і відламують, обгорнувши змоченою в 96% спирті марлевою кулькою. Наповнюють шприц ліками так, як указано на малюнку. Перед введенням ліків видаляють пухирці повітря до появи крапель ліків з просвіту голки, тримаючи шприц з голкою вертикально.

При ін'єкції олійної рідини ампулу підігрівають на водяній бані до температури 38°С.

Щоб набрати ліки з флакона, відкривають алюмінієву кришку пінцетом, гумовий корок обробляють ватною кулькою зі спиртом, а якщо у флаконі лійй>знаходяться в порошкоподібному стані, то в шприц набирають необхідну кількість розчинника. Проколовши на невелику глибину гумовий корок, вводять розчинник у флакон.

У порошкоподібному вигляді найчастіше випускають антибіотики. Дозуються антибіотики в одиницях дії (ОД). Перед введенням їх розчиняють стерильною водою для ін'єкцій, ізотонічним розчином натрію хлориду, а солі бензилпеніциліну ще 0,5% розчином новокаїну з розрахунку 1 мл. розчинника на кожні 100 000 ОД антибіотика.

Внутрішньошкірні ін'єкції призначають для місцевого знеболення та діагностичних проб з метою діагностики туберкульозу (проба Манту), ехінококозу (проба Каццоні), бруцельозу (проба Бюрне), профілактики правця.

Для діагностичних проб використовують переважно шкіру внутрішньої (долонної) поверхні передпліччя і найкоротшу ін'єкційну голку . Кількість рідини для введення - від кількох крапель до 1 мл. Підготовку рук медичної сестри, збирання шприца, набирання ліків проводять за загальноприйнятими правилами. Положення хворого сидячи. Місце ін'єкції проти­рають двома ватними кульками, змоченими 96% спиртом. Шприц беруть у праву руку так, щоб І, III і IV пальці утримували циліндр, II - муфту голки, а У-поршень. Видаляють пухирці повітря з шприца, лівою рукою обхоплюють передпліччя знизу і злегка розтягують шкіру. Тримаючи шприц з голкою зрізом догори і майже паралельно до місця для виконання підшкірних ін'єкцій поверхні шкіри, вколюють голку так, щоб занурився її зріз. Лівою рукою повільно натискають на поршень і вводять вміст шприца. При цьому на місці ін'єкції утворюється білуватий горбик. Ватну кульку зі спиртом прикладають до місця ін'єкції і швидким рухом витягають голку.

Підшкірні ін'єкції забезпечують відносно швидкі (через 20 хвилин) всмоктування ліків у загальне коло кровообігу. Для підшкірних ін'єкцій використовують зовнішню поверхню плеча, підлопаткову ділянку, передньозовнішню поверхню стегна, бокову частину передньої черевної стінки і ділянку навколо пупка. Протипоказані підшкірні ін'єкції при глибоких змінах шкіри, опіках, ранах, гнійниках, набряках і рубцевих змінах підшкірної основи.

Для виконання підшкірних ін'єкцій використовують шприц об'ємом 1-2-5 мл., голку довжиною 20 мм. і діаметром 0,4 мм. Максимальний об'єм не повинен перевищувати 5 мл. Після підготовки рук шкіру у місці ін'єкції протирають 96% сииртом. Після видалення повітря із шприца, тримаючи його у правій руці, як показано на малюнку, вказівним та великим пальцями лівої руки захоплюють шкіру з підшкірною основою у відповідній ділянці і відтягують її догори.Коротким швидким рухом під гострим кутом (30-45° ) по току лімфи (від периферії до центру) вколюють голку зрізом догори на 2/3 її довжини в основу утвореної складки на глибину 1-2 см між І та II пальцями лівої руки. Після проколу шкіри складку відпус­кають і II- III пальцями лівої руки затискають обід циліндра шприца, а 1-м пальцем натискують на рукоятку поршня і повільно вводять ліки під шкіру. Потім лівою рукою прикладають змочену в 96% спирті ватну кульку до місця уколу і швидким рухом витягають голку. Цією ж ватою лівою рукою злегка масажують місце введення ліків, щоб вони краще розподілилися в підшкірній основі.

При введенні олійних розчинів слід пам'ятати, що перед набиранням ліків у шприц ампулу з розчином необхідно підігріти на водяній бані до температури 25-30° С. Вводити ці розчини треба двомоментно: після введення голки складку шкіри відпускають і лівою рукою підтягують поршень шприца до себе, щоб перевірити, чи не потрапила голка в просвіт кровоносної судини. Якщо кров у шприці відсутня, ліки повільно вводять. При наявності крові в шприці необхідно трошки підтягнути голку з шприцом на себе і, не виймаючи її, ввести під іншим кутом. Після введення олійних розчинів місце ін'єкції слід добре помасажувати, а для кращого розсмоктування ліків на місце ін'єкції можна накласти зігрівальний компрес або грілку.

При підшкірних ін'єкціях можливі ускладнення. Одним з них є потрапляння голки у просвіт кровоносної судини 1 введення в неї лікарських речовин. Потрапляння у просвіт судини олійних розчинів може спричинити жирову емболію. Поранення стінки судини голкою призводить до кровотечі та підшкірних крововиливів.

Внутрішньом'язові ін'єкції найчастіше проводять у верхньо- зовнішній квадрат сідниці або у передньо-зовнішню поверхню стегна. Завдяки наявностіі у м'язах численних кровоносних та лімфатичних судин препарат всмоктується швидше, одно­разово вводять не більше як 10 мл розчину. При введенні ліків хворий лежить на животі або на боці. При цьому м'язи розслаблюються. Після обробки рук та шкіри спиртом , шкіру на місці уколу розтягують та фіксують між 1 та 2 пальцем лівої руки . Шприц тримають у правій руці ( 2-м пальцем притримують поршень, а 5-м муфту голки, останніми пальцями - циліндр шприца). Вколюють голку перпендикулярно до поверхні шкіри на глибину 5-7 см, після чого трошки відтягують поршень і переконуються, що голка не попала в просвіт судини. При появі крові в шприці голку підтягують або зовсім витягують. Місце уколу притискають стерильною ватною кулькою, змоченою 96% спиртом. Одномоментне введення великих об'ємів лікарських препаратів (понад 10 мл) призво­дить до перерозтягнення м'язів і поганого розсмоктування ліків. При неправильному виборі місця ін'єкції внаслідок попадання голки в нервовий стовбур можуть виникнути парези та паралічі. Іноді при введенні лікарських препаратів (особливо антибіотиків) можуть виникати різноманітні алергічні реакції, тому проводять пробу на чутливість організму до таких ліків. Не виключена можливість поломки голки, тому при введенні її стежать, щоб над поверхнею шкіри залишалося не менше, ніж 1 см довжини голки.

Внутрішньовенна ін'єкція - складна маніпуляція, при виконанні якої можуть виникати деякі складності, тому її виконує лікар або досвідчена медична сестра.

Венепункція - прокол вени з метою забору крові для лабораторного дослідження, з метою кровопускання чи вимірювання венозного тиску, введення в вену різних лікарських препаратів. Шприц, руки медсестри та поверхню шкіри старанно обробляють, суворо дотримуючись правил асептики. Для венепункції найчастіше використовують поверхневі вени ліктьового згину, якщо вони слабо контуруюгься, можна використовувати вени тильної поверхи передпліччя кистей, НИЖНІХ КІНЦІВОК, ГОЛОВИ або зовнішні яремні вени. Кровопускання проводять лише в присутності лікаря. Показниками для нього служать гіпертонічний криз, серцева астма, набряк легень. При цьому зменшується об'єм циркулюючої крові й полегшується робота серця (в середньому(300-500 мл).

Внутрішньовенне введення ліків можна проводити струмінго (внутрішньовенна ін'єкція) та крапельно (внутрішньовенне вливання). Внутрішньовенна ін'єкція застосовується для екстреного введення лікарських препаратів при загрозливих станах організму, а також для введення препаратів, які г;є можна ввести підшкірно і внутрішньом'язово.

Для внутрішньовенних ін'єкцій використовують шприц ємкістю 10-20 мл., голку довжиною 4 см і діаметром 0,8мм.

Для тривалого внутрішньовенного введення ліків вико­ристовую пластикові системи одноразового користуванні Внутрішньовенне вливання - тривала процедура, яка вимагає від хворого терпіння і повного спокою. Медична сестра повинна постійно стежити за роботою системи. Після закінчення інфузії гвинтовий затискач закривають, прикладають стерильну ватну кульку, змочену 96% спиртом до місця ін'єкції і швидким рухом виймають голку. Хворого просять зігнути руку в ліктьовому суглобі і потримати її в такому положенні протягом 3-5 хвилин.

ДОГЛЯД ЗА ЗДОРОВИМИ ТА ХВОРИМИ ДІТЬМИ

Догляд за новонародженою дитиною не менш складний, ніж за хворою. Тому батьки, особливості, у яких народилася перша дитина, потребують поради і допомоги, бо навіть незначні огріхи у догляді можуть призвести до тяжкого захворювання немовляти.

На 1-му місяці життя діти погано пристосовані до> зовнішнього середовища. Функції внутрішніх органів* недосконалі, а захисні властивості організму недостатні. У зв'язку з цим вони дуже чутливі до різних несприятливий впливів зовнішнього середовища.

Особливу увагу належить приділяти створенню новонародженим відповідних гігієнічних умов, правильній організації режиму дня, годування, прогулянок, купання. Краще, щоб дитина знаходилась у окремій світлій кімнаті (бажано на сонячному боці), яку треба 5-7 разів на день провітрювати у холодну пору року або тримати з відкритими вікнами, фрамугами, кватиркою у теплий час. Якщо окремої кімнати виділити не можна, відводять кращу частину загальної кімнати. У кімнаті, де перебуває дитина, не можна курити, прати, готувати їжу.

У кімнаті новонародженого підтримують ідеальну чистоту. У ній не повинно бути килимів, килимових доріжок та інших речей, які збирають пил. Систематичне вологе прибирання здійснюють тоді, коли дитини немає у кімнаті.

Ліжко. Немовляті потрібно забезпечити окреме ліжко. Матрац роблять твердим (з морської трави, кінського волосу, мочали). Не варто користуватися пуховими та ватними матрацами. Дітям на них незручно, жарко і їх важко чистити. Ковдру треба мати одну легку й одну теплу. На них одягають підодіяльник. Подушка немовляті не потрібна. Замість неї під голову кладуть складену у кілька разів пелюшку. Положення дитини періодично змінюють (на спині, на боці).Загальна тривалість сну у перші тижні життя - 21-22 години.

Одяг дитині шиють з м'яких бавовняних тканин без цупких швів. Усього треба мати 6-8 сорочечок з тонкої м'якої бавовняної тканини, 5-6 теплих фланелевих сорочечок з зашитими або довгими рукавами, 20-24- тонкі білі бавовняні пелюшки (розміром 100x100см), 10-15 фланелевих пелюшок. Крім того, потрібно 20-24- підгузники .розміром (60-65см), які роблять з м'якої тканини чи марлі. Вони замінюють дитині штанці.

Сповивання. При сповиванні не можна порушувати природної пози дитини - із зігнутими руками й ногами, бо вона захисна, у такій позі зменшується поверхня тепловіддачі і забезпечується належний рівень теплопродукції. Крім того, при випростуванні рук і ніг вздовж тіла може порушуватись розвиток нервово-м'язового апарату дитини.

Годують новонародженого через кожні 3-3,5 год. .(6-7 годувань) з обов'язковою перервою вночі на 6-6,5 год. Найприроднішим і найкориснішим є грудне вигодовування. Перед годуванням матері треба вимити руки, пов'язати на голову хустку, обмити кип'яченою водою молочні залози і зцідити перші краплини молока. Це запобігає проникненню в організм інфекції. Під час годування, мати сидить на стільці, під ногу підставлена лавочка. Мати тримає дитину так, щоб голова її була на ліктьовому згині матері, а тулуб – на колінах. Вільною рукою мати вводить сосок у рот дитині так, щоб вона могла захопити і навколососкове кружальці

При грудному вигодовуванні передбачають прикорм - введення продуктів з метою урізноманітнення їжі стимуляції залоз травного тракту. Вводити прикорм починають з 2-го місяця. Соки вводять на початку 2-го місяця, овочеві відвари, кисломолочні продукти, фрукти - з 3-5 місяця, м'ясо - з місяця.

Правила введення прикорму:

1). Невелика кількість нових продуктів ( кілька крапель, чайна ложечка) з поступовим збільшенням дози.

2). Годування прикормом проводять між прийомами їжі, з часом одне з годувань замінюють прикормом.

3). Гомогенність (однорідність) їжі: продукти протерті, перемелені, напіврідкі чи рідкі.

4). Вводять у раціон тільки один новий продукт протягом декількох діб (профілактика алергії).

5). Не вводять новий продукт у гарячу пору дня.

6). Не вводити прикорм якщо дитина хвора.

Крім грудного годування, існують штучне та змішане годування. Найчастіше їх використовують при недостатності чи відсутності молока матері.

Докорм - введення в раціон малюка харчових продуктів для доповнення об'єму їжі. Докорм може складатись із спеціальних сумішей, які близькі за вмістом до грудного молока: “Малыш”, "Малятко", "Бона", і т.п. Суміші містять збалансовану кількість білків, жирів, вуглеводів, мікроелементів та вітамінів. Але замінити грудне молоко можна і коров'ячим, розвівши його попередньо кип'яченою водою, рисовим, гречаним, вівсяним відваром в пропорції 1:1( суміш - Б), 2:1 (суміш - В).

У кількамісячному віці прикорм можна використовувати як докорм. При відсутності материнського молока поряд з докормом, вводять прикорм згідно віку.

Купання. Якщо у новонародженого суха пупкова ранка, його можна починати купати. Це краще робити ввечері, перед останнім годуванням. Перед купанням ванну ретельно миють з милом. Користуються кип'яченою водою, або відваром череди, хвої, календули, тощо, щоб запобігти проникненню інфекції через шкіру. Температура води (її вимірюють водяним термометром) близька до температури тіла(36,5-37^о С)

Води у ванночку наливають стільки, щоб вона покрила ноги, руки, живіт і плечі немовляти. На дно ванночки кладуть пелюшку. Під час купання голову і верхню частину тулуба підгримують лівою рукою, а миють дитину правою. Обличчя миють окремо. Гігієнічну ванну роблять щодня. Тривалість її 5-7 хвилин. Купання закінчують обливанням чистою водою, температура якої на І-2°С нижча за температуру води при купанні. Один-два рази на тиждень при купанні вико­ристовують дитяче мило. Користуватися для купання дітей туалетним милом вищих гатунків недоречно, бо в них можуть бути шкідливі для дітей ароматичні додатки. Після купання немовля обережно витирають чистим простиралом, складки шкіри змащують олією або дитячим кремом.

Загартовуючі процедури та фізичні вправи. З раннього віку дітям треба проводити загартовуючі процедури та фізичні вправи, від найпростіших до більш складних. До загартовуючих процедур відносяться:

- повітряні ванни ( в приміщені чи на вулиці в затінку);

- сонячні ванни (кварцування, в мережевній тіні дерев - до року);

- вологі обтирання (з поступовим зниженням температури: на 0,5°С протягом 2-3 днів),

- обливання ступень, усього тіла і т.д.

Комплекси фізичних вправ підбирають відповідно до віку і стану дитини (з 1-1,5 міс.), від погладжування, легкого масажу, викладання на животик, зведення та розведення рук до складних вправ з м'ячиком чи іншими снарядами.

При захворюваннях вуха у дитини для випрямлення слухового проходу вушну раковину відтягують вбік і вниз, тоді як дорослим - вбік і вгору.

При догляді за слизовою оболонкою носа необхідна особлива обережність, щоб запобігти її пошкодженню. А у дітей, що не вміють сякатися, необхідно видаляти слиз із носових ходів грушевидним балончиком з м'яким нако­нечником, розрідивши його кількома краплями 1% содового розчину чи грудного молока.

Особливості основних обстежень. При вимірюванні основних функціональних показників враховують, що:

- пульс дитини частіший, ніж у дорослих (у новонароджених - 120-140 ударів за хвилину), а у хворих дітей на периферії променева артерія може погано прощупуватись;

- дихання дитини частіше, ніж у дорослих (40-50 за хв. у ново народжених), при важких захворюваннях може мінятись його ритм, глибина і важко реєструються дихальні рухи (тоді застосовують фонендоскоп);

- температура у дітей, особливо наймолодших, дуже легко змінюється під впливом факторів навколишнього сере­довища (перегрівання, охолодження), в нормі на 0,3-0,4°С вища, ніж у дорослих;

- при вимірюванні температури у дітей грудного віку найчас тіше використовують пряму кишку чи пахову складку, термо­метр слід притримувати протягом усього часу вимірювання;

- артеріальний тиск дещо нижчий, ніж у дорослих.

Особливості використання засобів впливу на кровообіг у дітей:

Банки - тільки для дітей старшого віку. Тримають їх не більше 10 хвилин;

Гірчичники ставлять через м'яку бавовняну тканину, цигарковий папір чи кілька разів складену марлю;

- обережно застосовувати при алергійних захворюваннях;

- при самостійному приготуванні гірчичників для дітей одну частину гірчиці змішують з 2 - 3 частинами борошна,

- тривалість процедури скорочують.

Грілка - дітям до трьох років не застосовують електричних грілок;

- прокладки між тілом і грілкою мають бути достатньо товстими;

- часто перевіряти стан грілки і дитини.

Міхур з льодом - не класти на тіло дитини, а підвішувати над потрібним місцем, щоб не тиснув, а трохи торкався;

- можна класти поруч (із головою, наприклад, на відстані до 10 см);

- можна замінити холодними примочками (серветки, змочені холодною водою, змінювати через 6-8 хв.).

Особливості годування хворих дітей. Недоношених дітей, що не можуть смоктати, потрібно годувати через зонд (краще введений через ніс) в пологовому будинку. Дещо старших годують з пляшки, ложечки, поїльника, надавши їм зручної пози, застеливши серветкою, їжу дають рідку, напіврідку чи протерту, вітамінізовану, висококалорійну, легкозасвоювану, відповідно приготовлену (над парою, відварну, протушковану, тощо). Годувати невеликими порціями, 5-6 разів на добу. Не заставляти їсти примусово. Після їжі рекомендується прополоскати рот, якщо дитина не вміє полоскати рот, то їй дають попити чистої води, щоб змити залишки їжі. Посуд після їжі потрібно дезінфікувати, особливо для дітей грудного віку.

Особливості постановки клізми . Наконечник клізми вводять на меншу глибину, ніж дорослим ( новонародженим не більше ніж на 3 см), дотримуючись загальних правил введення. Для грушовидного балончика з м'яким нако­нечником напрямків введення не дотримуються. Для дітей грудного віку не обов'язкове положення на лівому боці, можна виконувати процедуру в положенні дитини на спині. Об'єм рідини залежить від віку дитини:

- новонародженим - біля 50мл;

- 6 місяців - 100 мл;

- до 1-го року - 150 мл; 1 -2 роки - 200мл;

- 2-6 років - 300мл і т.д.

Після введення вмісту грушоподібного балончика виймають наконечник, не розтискаючи пальців, щоб рідина не повернулась у порожнину. Сідниці чи анальний отвір затискають на 5 - 10 хв., щоб вода не вилилась відразу.

Догляд - це одна з основних складових частин лікування, тому вимагає особливо відповідального відношення до його процедур. Догляд за хворими дітьми вимагає дотримання ідеальної чистоти в приміщенні, максимального спокою, утворення оптимальних умов для життєдіяльності хворого: температури, вологості, свіжого повітря, харчування і т.д. Предмети догляду мають бути максимально чистими, одяг - зручним, гігієнічним ( легко вбирає піт і дезінфікується).

В залежності від захворювання елементи догляду, маніпуляції, процедури міняються. При цьому потрібно дотримуватись рекомендацій лікаря чи медсестри. Важливо вчасно помітити зміни в стані здоров'я дитини і надати відповідну допомогу, повідомити лікаря.

ТРАНСПОРТУВАННЯ ПОТЕРПІЛИХ

Рішення транспортування приймається після огляду потерпілого. Потерпілого не можна рухати, поки не зроблена іммобілізація при підозрі на переломи і не зупинена масивна кровотеча.

У непритомному стані транспортування здійснюється при забезпеченні прохідності дихальних шляхів. Транспортування здійснюється обережно, з попереднім заспокоєнням, знебо­люванням. Спосіб транспортування залежить від ситуації, яка склалася, характеру нещасного випадку і виду ушкодження.

Для евакуації звичайно залучається бригада швидкої медичнюї допомоги. Існують різні способи транспортування в залеж­ності від характеру нещасного випадку, виду ушкодження, умов оточення і існуючої ситуації.

Легкопотерпілий може пересуватися самостійно, підтри­маний рятівником (рис. 21),

Якщо потерпілий сам йти не може, або йому протипоказано, можливі такі способи транспортування: однією людиною на руках (рис. 22), однією людиною - на спині потерпілий у притомності і обіймає шию рятувальника (рис. 23), непри­томний - руки потерпілого схрещені на грудях рятівника, кисть однієї з них захоплена його рукою (рис. 24).

Один рятівник може тягти важко потерпілого на ковдрі волоком по рівному місці ( рис.25). Спосіб Файдермана зручний особливо тоді, коли одній людині необхідно підняти потерпілого по вузьких крутих сходах і рятівник при цьому повинен триматися за поручні. Скористатися цим способом може тільки фізично сильна людина. Для цього, повернувши потерпілого обличчям вниз, рятівник присідає біля його голови і підводить руки йому під пахви (рис. 26а), накидає потерпілого собі на ліве плече і ліву руку, захоплює ліве стегно потерпілого (рис. 266), потім рятівник випрямляється, врівноважує потерпілого на своїх плечах і лівою рукою захоплює його ліве передпліччя, права рука рятівника вільна і використовується для утримання за поручень (рис. 26в).

Звичайний спосіб винесення потерпілого двома рятівниками на руках полягає у тому, що кожний з них однією рукою підтримує спину і плечі потерпілого, а вільною рукою - стегно потерпілого.

Транспортування потерпілих способом "чотириручного стільця'' зображено на рис.27

Спосіб "триручного стільця" (рис. 28.) має переваги у тому, іцо вільною рукою один з рятівників підтримує потерпілого під спину, а якщо у потерпілого ушкоджена нога, то рятівник, що знаходиться з боку ушкодження, вільною рукою підтримує ушкоджену ногу.

У вузьких і низьких проходах, особливо у зруйнованих вибухом помешканнях, коли потерпілий затиснутий у дуже обмеженому просторі, годиться витягнення його способом "бук­сир". Пробираються до потерпілого, забезпечивши собі мож­ливість найбільш зручного повернення (можливо, для цього зна­добиться просування до потерпілого спиною), стають над потерпілим на коліна, якщо він непритомний - зв'язують йому кисті рук і закидають руки через голову собі на шию. якщо потерпілий у свідомості, він сам може об»хопити руками шию рятівника. Потім потерпілого (рис. 29).

Після цих початкових дій уже дві людини можуть зас­тосувати спосіб для подальшого просування в обмеженому просторі , а при виході з нього використовувати спосіб транспортування, більш зручний для рятувальників (рис.30).

Використання носилкових ля­мок зменшує навантаження на кисті рук носіїв при транспортуванні на значні відстані. Носилкова лямка - це брезентовий пояс, довжиною 3,5м, шириною 6,5см, що має на одному кінці міцну металеву пряжку для з'єднання з іншим кінцем (рис.31).

Для перенесення носилок, з лямки роблять петлю у вигляді вісімки, під­ганяють її під зріст носія так, щоб довжина петлі дорівнювала розмаху його рук (рис. 32), одягають лямку так, щоб перехрест був між лопатками, а петлі, звисаючи по боках, на рівні опущених рук (рис. 33). В ці петлі протягують ручки носилок. Передній носій захоплює ручку попереду лямок , задній - позаду.

Лямки можуть бути використані при перенесенні потерпілих одним чи двома носіями без носилок. Якщо несуть двоє - лямку складають вісімкою і одягають так, щоб петлі опирались на надпліччя носіїв, а перехрестя звисало між ними. Потерпілий сидить на перехресті, опираючись на носіїв (рис. 34).

Якщо потерпілого переносить одна людина, лямку можна скласти "вісімкою". Тоді ноги потерпілого просувають в петлі і піднімають його лямкою на спину, як рюкзак. Потерпілий тримається за носія.

У випадку важкого стану потерпілого лямку складають кільцем і протягують її під лопатки та руки і під сідниці потерпілого, а далі беруть на спину (рис. 35)

НОСИЛКИ І ПРАВИЛА ЇХ ЗАСТОСУВАННЯ

Будова носилок. Стандартні розміри: довжина 221,5см, ширина 55см, висота 16см. Зберігаються і переносяться в згорнутому вигляді. Скла­даються з двох брусків, полотнища з підголівником, чотирьох ручок, чотирьох ніжок, двох розпорів із замками, фіксуючих ременів .

Розгортання носилок: двоє носіїв одночасно розводять бруски за ручки до клацання замків, для певності коліном натискають на розпори до закриття замка.

Згортання носилок: носії по черзі відкривають затвори замків, підтягують розпори до себе, напівскладаючи носилки, повертають ніжками вгору, складають полотнище і зак­ріплюють лямками.

Правила користування носилками:

1. Перенесення здійснюють 2,3,4 носії. Вони що діють узгоджено, за допомогою коротких команд:

"Носилки!" - розгортають носилки і кладуть поруч з потерпілим з боку поранення;

"По місцях!" - перший номер стає за носилками, інші - біля потерпілого, з протилежного боку від поранення (2-й номер - біля ніг,3-й - біля тулуба, 4-й - біля голови);

"Берись!"- рятувальники опускаються на одне коліно, підводять руки під хворого(2-й номер під гомілки і стегна, 3-й - під сідниці і поперек, 4-й - під голову і лопатки);

"Піднімай!" - 2й,3й,4й номери одночасно піднімають хворого, а 1-й (командир) підкладає під нього носилки;

"Опускай!" - рятувальники обережно кладуть потерпілого на носилки, при цьому командир підтримує його біля місця поранення.

2.Укладання хворих і потерпілих проводять відповідно до його стану і характеру ушкоджень.

3. Забезпечують хворому елементарні зручності, щоб він не відчував болю, холоду, щоб не було твердо лежати.

4. Спостерігають за станом хворого (пульс, дихання, свідомість і т.д.)

5. Контролюють дії та розмови, щоб психологічно не травмувати хворого, вселити впевненість у видужання.

6. Під час перенесення носії йдуть не в ногу ( щоб менше розгойдувати носилки), плавно, короткими кроками, без поспіху, обходячи нерівності, уникаючи поштовхів.

7. При русі по рівній поверхні хворих переносять ногами вперед. Винятком є дуже важкий стан хворого (значна кровотеча, черепно-мозкова травма і т.п.), тоді потерпілого несуть вперед головою. При цьому задній носій контролює стан хворого і, в разі потреби, може зупините рух, щоб надати допомогу.

8.При підйомі вгору хворого треба нести головою вперед, а при спуску - вперед ногами (винятком є хворі з переломами кісток нижніх кінцівок), підтримуючи носилки в горизонтальному положенні , рис.4).

При відсутності спеціальних носилок, їх можна виготовити з підручних мате­ріалів: жердина, лижі, дошка, пальто, мішок, покривало, брезент та ін.). Такі імпро­візовані носилки обов'язково повинні бути настільки міцними, щоб витримувати вагу тіла. Якщо саморобні но­силки жорсткі, під хворого підкладають сіно, одяг, тра­ву... Посилочну лямку можна зробити з 2-3 ременів, шматка брезенту, простирадла, товстої мотузки ...

Положення хворого при транспортуванні повинно відповідати виду травми чи захворювання. Найважливішою умовою першої допомоги є правильне положення хворого під час транспортування, воно часто рятує життя потерпілого і сприяє швидкому одужанню.

Основні види укладок та їх застосування:

а) на спині - при черепно-мозкових пошкодженнях, пошкодженнях хребта (на твердій основі з валиками під шию і поперек), при ушкодженні нирок і т.д.

б) на спині із зігнутими в колінах ногами - при травмах і гострих захворювання живота (гострий апендицит, защемлена грижа) і в газу (при деяких - в позі "жаби" з розведеними колінами);

в) на спині з опущеною головою і піднятими кінцівками - при недокрів'ї, шоку;

г) на животі, з валиком під лобом і грудною кліткою - при непритомності, щелепно-лицевих пошкодженнях; пошкодженнях шиї (профілактика асфіксії), при травмах хребта (якщо є рани на спині, чи носилки м'які і провисаючі);

д) на боці, в фіксовано-стабілізованому положенні - при закритих травмах і гострих захворюваннях живота, при щелепно-лицевих ушкодженнях, черепно-мозкових ураженнях (профілактика асфіксії);

е) напівсидяче положення - при захворюваннях і травмах органів грудної клітини, що супроводжуються задухою, при ушкодженнях носа (голову нахиляють вперед)при ушкодженнях кінцівок;

ж) напівсидяче положення із зігнутими в колінах ногами - при поєднаних ураженнях грудної клітини.

При надзвичайних ситуаціях (землетрусах, аваріях, катастрофах, пожежах, вибухах та ін.) виникають масові ураження. Від організованості і порядку залежить ефективне надання першої допомоги. Черговість надання допомоги залежить від важкості травм: насамперед допомагають тим, кому загрожує смерть чи важкі ускладнення.

Для визначення черговості транспортування хворих і потерпілих ділять на групи:

а) потерпілі з проникаючими ранами, з втратою свідомості, з пошкодженням черепа, внутрішніми кровотечами, ампу­таціями кінцівок, відкритими переломами, опіками;

б) потерпілі з закритими переломами кінцівок, зі значними, але призупиненими кровотечами;

в) потерпілі з кровотечами, пошкодженнями і переломами дрібних кісток.

У кожній з цих груп евакуюють спочатку дітей з одним із батьків (якщо дозволяють обставини).

Розділ III

ДОЛІКАРСЬКА ДОПОМОГА ПРИ ЗАХВОРЮВАННЯХ ТА ОТРУЄННЯХ

Здоров'я і хвороба - різноманітні, але взаємопов'язані (норми життєдіяльності організму у навколишньому середовищі. Для здоров'я характерно: адаптація до навколишнього середовища, добре самопочуття.

Що ж таке хвороба?

Хвороба - це не тільки анатомічне чи функціональне порушення, що виникло у результаті дії патогенного чи іншого подразника, це зміна організму у відповідь на подразнення чи пошкодження І проявляється у функціональних і морфологічних процесах.

Першою ознакою хвороби є пошкодження організму (порушення цілісності, структури, розлади функцій, відсутність ферментів або інших біологічно активних речовин).

Другою ознакою є реакція організму на різні пошкодження. Потрібно пам'ятати, що хвороба є загальною реакцією орга­нізму, яка регулюється нервовою і гуморальною системами; пошкодження окремого органу - місцевий виражений прояв, реакції цілого організму. Дуже часто реакція організму сприяє ліквідації дефекту і зумовлює виживання цілого - це пристосувальна реакція. Хворі виліковуються без лікування, бо перенесене захворювання попереджує в майбутньому знову перехворіти цим захворюванням, залишаючи специфічний чи неспецифічний опір патогенним факторам. Але не завжди реакції можуть бути пристосувальними, вони можуть бути і небезпечними, нап­риклад, реакція організму при аутоалергії чи розвиток пухлини.

С. П. Боткін писав: «Поняття про хворобу нерозривно пов'язане з її причиною, яка завжди зумовлена зовнішнім середовищем, що діє або безпосередньо на хворий організм, або через близьких, або віддалених родичів».

Розрізняють такі причини захворювань:

1.Механічні (закриті і відкриті травми, струс і т. д. )

2.Фізичні (висока чи низька температура, електричний струм, радіація, випромінювання)

3.Хімічні (отрути харчові, побутові, промислові, бойові)

4.Біологічні (дія мікроорганізмів, що проникли в організм)

5.Психогенні

6.Генетичні (спадкові).

У більшості хвороби розвиваються внаслідок сумісної дії ряду факторів (неповноцінне харчування, перевтома), які порушують регуляцію і захист центральних відділів нервової системи, тому знижують пристосування організму до різних умов зовнішнього середовища. В таких випадках зменшується опірність організму до різноманітних шкідливих причин (інфекція, отрута і т. д.). Тому може виникнути хвороба. У походженні хвороби велику роль відіграють вроджені або набуті особливості та властивості організму, які послаблюють його опірність до зовнішніх факторів середовища.

В одних випадках захворювання починається раптово і продовжується недовго - це гострі захворювання. Хронічні захворювання характеризуються тривалим перебігом і періо­дичними загостреннями. Основне захворювання може зумовити розвиток нового набагато тяжчого захворювання - це ускладнення хвороби. Деколи захворювання через певний проміжок часу після одужання може відновитись - це рецидив. У хворого може бути не одне, а декілька захворювань. У таких випадках більш серйозна хвороба буде основною, а інші - супутніми. Хвороба може закінчитись повним одужанням або перейти у хронічну форму, чи призвести до летального випадку (смерть).

Правильно розпізнати хворобу можна тільки знаючи її прояви, вміючи знайти певні зміни в організмі, по яких можна визначити, що людина хвора певним захворюванням. Для цього використовують різні методи дослідження, починаючи з опитування хворого, вимірювання температури тіла та ін.

Здорова людина не має неприємних відчуттів. Біль або нудота, збільшення деяких внутрішніх органів відмічається тільки при захворюванні і вважається проявом хвороби або симптомами. Одні симптоми свідчать про зміни, що виникають у цілому організмі, а інші про порушення окремого органу чи зміни будови органа.

Відчуття болю, нудоти, печії відносяться до суб'єктивних симптомів. Ці відчуття є відображенням об'єктивних змін в організмі. Поява гіперемії чи цианозу, збільшення печінки чи патологічна рухомість кінцівки та інші прояви, які відзначає лікар - є об'єктивними симптомами хвороби.

На підставі тільки одного симптому розпізнати захво­рювання неможливо. Хвороба визначається при наявності декількох симптомів і данних обстеження.

МЕТОДИ ДОСЛІДЖЕННЯ ХВОРИХ

Для повного правильного обстеження людини вико­ристовують певний план. Починають з опитування хворого. З'ясовують скарги, розвиток захворювання, відомості про життя хворого. Друга частина складає об'єктивне дослідження (огляд, пальпація, перкусія і т. д.). Третя частина - це лабораторні та інструментальні методи дослідження.

Фізичні методи дослідження. Більш точні дані про загальний стан та стан окремих органів отримують, використовуючи спеціальні методи діагностики. Діагностичні методи дослідження поділяються на основні і додаткові. До основних методів належать : опитування хворого, огляд, перкусія, аускультація та вимірювання. Ці методи використовуються для обстеження кожного хворого. Лікар тільки після їх використання може вирішити, який із додаткових методів потрібно використати для розпізнання й уточнення хвороби. До додаткових методів дослідження відносяться різноманітні лабораторні та інструментальні методи дослідження.

Загальний огляд. Загальний огляд хворого проводиться поступово при денному світлі або при лампочках денного світла. Огляд тіла і грудної клітки проводять у вертикальному положенні тіла. Живіт потрібно оглянути, як у вертикальному, так і горизонтальному положенні. Всі частини тіла огля­даються симетрично. Спочатку виконують загальний огляд, як визначення загального стану хворого: стану свідомості, психічний стан, положення та будова тіла хворого. Свідомість може бути ясною або порушеною:

1. Ступорозний стан - хворий погано орієнтується у навколишньому середовищі, відповідає на питання із запізненням. Такі стани спостерігаються при отруєнні.

2. Сопорозний стан - це стан сну хворого, із якого він виходить на короткий проміжок часу при голосному оклику чи тормосінні. Рефлекси збережені. Такий стан виникає при тяжких інфекційних хворобах.

3. Коматозний стан - хворий знаходиться без свідомості, відсутні реакції на подразники, рефлекторні реакції. Йде порушення діяльності кори головного мозку.

Положення хворого можуть бути активними (при легких захворюваннях), пасивними (хворий знаходиться без свідомості, нерухомий), вимушеними (хворий його приймає для зменшення або зниження больових відчуттів - кашель, задишка).

У поняття "будови тіла" входить конституція, зріст і вага тіла хворого. Конституція - це сукупність функціональних і морфологічних особливостей тіла, що склались на основі спадкових і набутих властивостей, яка визначає його реакцію на дію ендо- і екзофакторів. Розрізняють три конституційні типи: астенічний, гіперстенічний і нормастенічний.

Астенічний тип характеризується переважанням подовгастих розмірів тіла над поперечними, кінцівками над тулубом, грудної клітини над животом. Серце і паренхіматозні органи малих розмірів, легені подовжені, кишківник короткий. Артеріальний тиск понижений, збільшена життєва ємкість легень (ЖЄЛ), зменшені секреція і перестальтика шлунка, вміст гемоглобіну, рівень холестерину, кальцію, цукру. Відмічається гіперфункція щитовидної залози.

Гіперстенічний тип характеризується відносним переважанням поперечних розмірів тіла. Кінцівки короткі, живіт значних розмірів, всі внутрішні органи великі. Кишківник довгий, ємкісний. Артеріальний тиск високий, високий вміст гемоглобіну, еритроцитів, холестерину в крові. Спостерігається гіпофункція щитовидної залози, гіперфункція статевих залоз і наднирників.

Нормостенік відрізняється пропорційною будовою тіла і займає проміжне місце між астеніком і гіперстеніком.

Лікар оглядає голову, обличчя, шию пацієнта. Якщо голова великих розмірів, то це свідчить про водянку головного мозку. "Квадратна голова" може свідчити про перенесений рахіт або уроджений сифіліс. Самовільні рухи головою (трясіння) виникають при паркінсонізмі. Вираз обличчя відіграє також значну роль у діагностиці.

Жіночі риси обличчя у чоловіків, а чоловічі у жінок - свідчення ендокринних порушень. Набрякле обличчя спостерігається внаслідок загального набряку при хворобі нирок, місцевого венозного застою при нападах задухи, кашлю, при здавленні лімфатичних судин при великих випотах у порожнині плеври, перікарду, при пухлинах середостіння.

- Лихоманкове обличчя - гіперемія шкіри, блискучі очі. збуджений вираз.

- Акромегалічне обличчя - збільшені окремі частини обличчя (ніс, підборіддя, вилиці).

- Базедове обличчя - виникає при підвищеній функції щитовидної залози, таке обличчя рухоме, із розширеними очними щілинами, блискучими очима, витрішкуватістю, що надає обличчю виразу страху.

"Маска Паркенсона'^, - анімічне обличчя, властиве хворим енцефалітом.

- Обличчя Гіпократа - запалі очі, загострений ніс, шкіра бліда з синюшнім відтінком, покрита холодним потом - спостерігається при тяжких захворюваннях органів черевної порожнини (перитоніт, перфорація виразки).

Далі оглядають очі, розмір очної щілини, колір повік, реак­цію зіниць на світло. При огляді рота звертають увагу на фор­му та колір губ, висипання чи наявність тріщин. Оглядають слизову оболонку рота, наявність зубів, рухи язиком та роз­міри і колір його. Червоний колір язика буде при виразці шлун­ку, малиновий - при скарлатині, сухий з тріщинами - при трива­лих інтоксикаціях.

При огляді шиї звертають увагу на пульсацію сонних артерій (при тиреотоксикозі), набухання яремних вен (при недостатності трьохстулкового клапана), збільшення лімфатичних вузлів (при туберкульозі, метастазах пухлин), збільшення щитовидної залози (тиреотоксикоз, зоб, пухлина).

Звертають увагу на колір шкіри: коричневий відтінок при малярії, жовтушний - при анемії, землистий - при пухлинному захворюванні крові, синюшний - при гіпоксії та недос­татньому кровообігу.

Визначають еластичність і вологість шкіри, звертаюсь увагу на наявність висипань, міхурців, лущіння шкіри.

Розвиток підшкірно-жирового шару може бути нормаль­ним, пониженим (недоїдання, порушення функції органів травлення), підвищеним (при ожирінні, малорухомому способі життя_;при порушенні функції ендокринних залоз).

Визначають ступінь розвитку м’язової системи, кісток, суглобів. При огляді кінцівок можна виявити варикозне розширення вен, набряки, деформацію, гіперемію суглобів при різноманітних захворюваннях.

Пальпація (прощупування) - це клінічний метод обстеження, який дає можливість вивчити фізичні властивості тканин і органів, їх чутливість і топографічне співвідношення між ними.

Шкіру і м'язи прощупують, взявши їх у складку для визначення товщини, щільності, еластичності та інших властивостей. Пальпаторно обстежують пульс, стан лімфатичних вузлів. Велику роль відіграє пальпація при захворюваннях органів черевної порожнини.

При перкусії (вистукуванні) різних ділянок тіла виникають певні звуки, на основі яких можна сказати про стан органу.

Всі щільні, обмежені частини, які не містять повітря, а також і рідини віддають глухий перкуторний звук, який подібний до звуку, що виникає при постукуванні по стегні.

Вистукування виконують молоточком по пластинці (плесиметр) або пальцем по пальцю. Звуки, що виникають при перкусії, розрізняють за силою (ясністю), висотою та відтінком. За силою розрізняють ясний і тихий (тупий), за висотою - високий і низький, за відтінком - тимпанічний, нетимпанічний і звук з металічним відтінком. Ясний звук буде над органами, що містять велику кількість повітря (легені, шлунок, кишечник).Тихий звук виникає гіри перкусії серця, печінки, м'язів. Тимпанічний звук за характером нагадує звук, що виникає при ударі по барабану. Він виникає у тих органах, де є повітря і зменшене напруження стінки органа,- шлунок, кишечник. Тимпанічний звук виникає при появі повітряних порожнин у легенях або при попаданні повітря в порожнину плеври.

Аускультація - це вислуховування самостійно виникаючих в організмі звуків. Аускультація здійснюється шляхом прикла­дання до поверхні тіла людини вуха або інструмента (стетоскоп, стетофонендоскоп, фонендоскоп) для вислуховування.

Акт дихання, скорочення серця, рухи шлунка і кишок викликають коливання тканинних структур, частина яких досягає поверхні тіла і може бути вислухана. При вислуховуванні в приміщенні повинно бути тихо і тепло. Хворий при аускультації може стояти, сидіти чи лежати. Потрібно регулювати дихання пацієнта.

Лабораторні та інструментальні методи дослідження. Ці методи дослідження дуже різноманітні, і з кожним роком їх стає все більше. Широке використання цих методів дозволяє глибше вивчити захворювання, відкрити нові раніше не відомі хвороби і проводити ранню діагностику.

Антропометрія - за допомогою цього методу вимірюються морфологічні і функціональні ознаки людини. Основними вимірами є зріст і вага тіла людини. Використовують ростомір. Вагу тіла виміряють за допомогою спеціальних медичних ваг, переважно зранку після фізіологічних відправлень. Для визначення ідеальної маси тіла використовують таблицю:

Зріст, см	Ідеальна маса тіла, кг
156-165	зріст - 100
166-175	зріст - 105
176-185	зріст - 110
186 і більше	зріст - 115

Термометрія - вимірювання температури тіла у людини за допомогою медичного термометра. Нормальна температура тіла становить 36,0-36,9°С. Протягом дня вона може мінятись у межах 0,6°С.

Лихоманка (підвищення температури) - це реакція організму на інфекцію. Неінфекційного походження лихоманка буває при злоякісних пухлинах, омертвінні тканин (інфаркт), крововиливах у тканини, швидкому розпаді еритроцитів у крові.

Гіпотермія (зниження температури нижче норми) виникає при критичному стані і спаді високої температури при колапсі, після сильних кровотеч, при голодуванні чи охолодженні.

Рентгенологічні дослідження. Найчастіше використовують рентгеноскопію (обстеження тіла людини рентгенівськими променями за рентгенівським екраном). Це дає можливість дослідити органи, які дають на екрані тіні різної інтенсивності (серце на фоні прозорих легень ущільнене в легеневій тканині). При потребі зафіксувати деякі зміни в органах використовують рентгенографію. Для дослідження порожнистих органів використовують контрастну речовину, яка вводиться в певні органи за допомогою клізми, в/в ін'єкції, або випиваючи її. Рентгенівське дослідження нирок - пієлографія, жовчного міхура - холецистографія, бронхів - бронхографія. Пошарова рентгенографія органів називається томографією. Новітнім методом є комп'ютерна томографія, магнітний резонанс, який легко виявляє пухлини, запальні інфільтрати та інше.

Ендоскопія - дослідження порожнинних і трубчастих органів за допомогою ендоскопа, який вводиться безпосередньо в орган і оглядається його внутрішня поверхня. Огляд шлунку - гастроскопія, огляд товстого кишківника - колоноскопія, - огляд бронхів - бронхоскопія. Діагностична цінність ендоскопії збільшується при можливості взяти матеріал з поверхні слизової оболонки органа для цитологічного аналізу (вивчення форми і структури клітин даної тканини) або шматочки тканин для гістологічного дослідження (біопсія).

Інструментально-функціональні методи дослідження. Вони поділяються на три групи:

І група - методи, засновані на реєстрації біопотенціалів, що виникають під час виконання певної функції органом: електрокардіографія, електроенцефалографія, електроміографія.

ІІ група - методи реєстрації рухової активності органів: спірографія і пневмотахометрія (відображення функції апарату зовнішнього дихання.

ІІІ група - методи реєстрації звукових явищ, що виникають при рухах і скороченні органів: фонокардіографія (запис звуків роботи серця).

Радіоізотопні методи дослідження. Сканування - це метод, заснований на введенні радіоактивного препарату в організм пацієнта і властивості концентруватись у певному органі. Потім хворого кладуть під апарат для сканування (сканер) і детектор ловить радіоактивні імпульси і реєструє у вигляді штрихів, цифр чи фотореєстрації (сканограма).

Сканування дозволяє визначити зміщення, збільшення, чи зменшення розмірів органу, або зниження його функціональної активності.

Ультразвукова ехографія - метод, який працює на розпізнання ультразвукових хвиль, які проходять через тканини і середовище організму з різною щільністю. Ультразвукові хвилі по-різному поглинаються різними тканинами і відбиваються від них. Відбиті ультразвукові сигнали ловляться, трансформуються і передаються на відновлюючий пристрій (осцилоскоп). Ультразвукове дослідження дуже широко почало використовуватись для діагностики внутрішніх органів: серце, печінка, підшлункова залоза, нирки, щитовидна залоза та ін., для дослідження головного мозку, очей, в акушерстві та гінекології, в урології.

Лабораторні методи дослідження. Вони також мають широке клінічне використання. Досліджують випорожнення, кров та ін. Ці дослідження проводяться для вивчення загальних властивостей матеріалу (кількість, запах, колір.) мікроскопічного дослідження, хімічного та бактеріологічного дослідження.

Лабораторні методи дослідження - це і загальний і спеціальний аналіз крові, загальний аналіз сечі, аналіз калу, мокроти, дуоденального вмісту, блювотних мас і промивних вод бронхів та шлунка і ін.

ОСНОВНІ НАПРЯМИ МЕДИКАМЕНТОЗНОЇ ТЕРАПІЇ

Дія ліків на організм визначається характером, хімічною будовою речовини, їх фізико-хімічними властивостями, дозою, станом організму хворого, його статтю, віком. Дитячий організм більш чутливий до дії ліків, тому що прискорений метаболізм, чутливіша нервова система, активніший обмін речовин.

У людей старшого віку також свої особливості реагування на медикаменти (сповільнений обмін, повільне всмоктування, вікові зміни судин, органів). Жінкам в період вагітності забороняється приймати послаблюючі, сечогінні, подразнюючі, гормональні препарати, оскільки це може призвести до викиднів, передчасних пологів. У період годування жінкам також забороняється вживати ліки наркотичної групи, стрихнін, атропін.

На дію ліків впливають також фізіологічні ритми. Наприклад, препарати седативної дії краще приймати перед сном, ферментативні засоби лікування відразу після їжі, а стимулятори шлункової секреції - безпосередньо перед нею.

Різні патологічні процеси, що виникають в організмі, можуть змінювати дію ліків. Так, серцеві глікозиди проявляють свою дію лише при серцево-судинній недостатності, а транквілізатори та антидепресанти краще діють при збудженні центральної нервової системи. І таких прикладів можна навести безліч.

Види дії ліків. Реакція організму на повторне введення ліків. Різні групи ліків по-різному діють на організм в цілому, та на його органи, чи системи зокрема Як уже було сказано, надто багато факторів впливають на їх дію. Тим не менше існує класифікація ліків за видом їх дії.

Місцева дія. Дія речовин безпосередньо в місці застосування. Це гірчичники, мазі, краплі, примочки. Хоча і при місцевій дії, якась частина ліків всмоктується, потрапляє в кров і розноситься по організму, однак вона дуже незначна і нею нехтують.

Резорбтивна дія: розвивається одразу після всмоктування речовин в кров і розповсюдження по системі кровообігу. Тому дозування таких ліків можна проводити шляхом створення депо ліків під шкірою, чи на шкірі у вигляді мазей, чи в м'язах у вигляді підсадок, трансплантантів.

Пряма дія. Дія ліків на якийсь орган. Так, серцеві глікозиди діють безпосередньо на серцевий м'яз, наркотичні засоби - на центральну нервову систему.

Непряма дія. Дія ліків на інші органи та системи, окрім прямої дії. Майже всі ліки мають, крім прямої, ще й побічну дію. Наприклад, димедрол - протигістамінний препарат має також і седативну дію, серцеві глікозиди - дають ще й сечогінний ефект.

Рефлекторна дія. Дія при посередництві безумовних рефлексів на органи та системи. Як приклад - гірчичники, банки, нашатирний спирт при непритомності. Останні роки почав розвиватись певний напрямок у медицині - рефлек- сотерапія, тобто лікування хвороб шляхом впливу на рефлекторні зв'язки між органами та системами.

Основна дія. Найбільш виражена, провідна дія ліків, заради якої вони використовуються. Антибіотики - антибіотична дія, наркотики - наркотична.

Побічна дія. Небажані ефекти, що виникають поряд з основною дією, але є не бажаними для хворого. Наприклад, стрептоміцин - антибіотик, який при тривалому використанні значних доз дає ототоксичний ефект зі зниженням слуху. Побічна дія поділяється на дію неалергічної природи, алергічної реакції, токсичні та інші ефекти. Побічні дії можуть бути первинними (внаслідок прямої дії препарату на певний субстракт: нудота, блювота при подразнюючій дії на слизову шлунка) і вторинними (дія безпосередня, наприклад, гіповітаміноз при пригніченні кишковоі флори антибіотиками).

Алергічні реакції виникають дуже часто при прийомі медикаментів і залежать від дози препарату. В їх формуванні беруть участь імунні процеси. Розрізняють алергічні реакції негайного і сповільненого типу.

Клінічна картина алергічних реакцій різноманітна. Можуть бути шкірні висипання, кропивниця, сироваткова хвороба, бронхіальна астма, порушення кровотворення, лихоманка, гепатит, холестатична жовтяниця, анафілактичний шок.

Токсичні ефекти виникають при використанні дози, яка перевищує терапевтичну. Це може проявитись у вигляді порушень функції органів і систем (зниження слуху, сліпота, ураження печінки, кровотворення, важливих центрів подовгастого мозку). Основною причиною є передозування (випадкове або свідоме). Також можливе накопичення токсичних речовин в організмі внаслідок порушення їх метаболізму (патологія печінки) або при сповільненому їх виведенні (ураження нирок).

До інших ефектів належить мутагенна, канцерогенна дія. Мутагенна дія - це властивість речовини викликати стійке пошкодження генетичного апарату клітини і проявляється це зміною генотипу нащадків. Канцерогенна дія - це властивість речовини викликати розвиток злоякісних пухлин.

Медикаментозна залежність розвивається при повторному введенні препаратів. Вона проявляється постійним бажанням до прийому даного препарату з метою підвищення настрою, поліпшення самопочуття, ліквідації неприємних відчуттів. Розрізняють психічну і фізичну залежність. При психічній медикаментозній залежності виникає емоційний дискомфорт після відміни препарату (кокаїн, галюциногени). Фізична залежність більш виражена, вона викликає важкий стан пацієнта, що проявляється, крім психічних змін, ще й і різноманітними серйозними соматичними порушеннями, пов'язаними з розладами функцій багатьох систем організму. Такий стан виникає після відміни морфіну, героїну.

До лікарської залежності відносять і такі важкі захворювання, як наркоманія і токсикоманія. Наркоманія - це група захворювань, які проявляються бажанням до постійного прийому у збільшених дозах наркотичних речовин внаслідок стійкої психічної та фізичної залежності.

Токсикоманія - це систематичне вживання токсичних речовин, яке супроводжується формуванням психічної залежності, ростом толерантності, виникненням абсти- нентного синдрому і різноманітними психічними, соматичними і соціальними порушеннями. Виділяють такі групи токсичних речовин, які можуть викликати хворобливу пристрасть до них, при неправильному їх використанні:

- седативні і снодійні препарати;

- транквілізатори;

- стимулятори (алкалоїди, кофеїн - чай_г кава);

- анальгетики (анальгін, амідопирин);

- антипаркінсоїчні (циклодол);

- антигістамінні (димедрол, піпольфен);

- алкоголь;

- кокаїн;

- ароматичні речовини (розчинники, лаки, фарби, що містять ацетон, клей).

Етіотропна дія. Вплив ліків на причину захворювання вибірково. Наприклад, препарати миш'яку діють на збудники сифілісу, препарати йоду - на функцію щитовидної залози.

Симптоматична дія. Вплив ліків на окремі симптоми захворювання, без дії на нього. Наприклад, анальгін, аспірин, валідол.

Кумуляція. При повторному введенні деякі ліки, у зв'язку з повільним видаленням та руйнуванням, накопичуються в організмі. При цьому спостерігається посилення терапевтичного ефекту по мірі накопичення (кумуляція) цієї речовини. Наприклад, серцеві глікозиди, наркотичні речовини.

Комбінована дія ліків. Використання кількох медикаментів приводить до взаємодії їх в організмі. При цьому можливе посилення терапевтичної дії кожного з них (синергізм) або, навпаки, зниження ефекту (антагонізм). І перший, і другий тип взаємодії повинен враховуватись при призначенні кількох ліків одразу. Явище антагонізму найчастіше використовується при гострих отруєннях чи при передозуванні ліків, антидотній терапії.

ЗАХВОРЮВАННЯ ОРГАНІВ ДИХАННЯ

Гострий бронхіт - це запальний процес у трахеї, бронхах чи бронхіолах, що характеризується гострим перебігом і дифузним оборотним пошкодженням слизової оболонки.

Гострий бронхіт є найчастішим з клінічних етапів ГРЗ (гострих респіраторних захворювань), значно рідше він може бути як самостійне захворювання. Найчастіше гострий бронхіт спостерігається навесні та восени. Переважно хворіють люди похилого віку і діти.

Етіологія. Збудниками гострого бронхіту можуть бути віруси грипу, парагрипу, аденовіруси і мікоплазми. Інфікування відбувається аерогенним, бронхогенним та гематогенним шляхом. Вірусна інфекція, що викликає запальний процес в слизовій оболонці нижніх відділів бронхів, порушує їх бар'єрну функцію, і сприяє нарощуванню бактеріальної, умовно-патогенної і сапрофітної флори, що розміщується у верхніх відділах бронхів.

Етіологічними факторами розвитку гострого бронхіту можуть бути і фізичні впливи (вдихання гарячого повітря, сильне охолодження організму), хімічні речовини (вдихання парів кислот і лугів, різних токсичних речовин, органічна пилюка та інші пилові частинки).

Клініка. Гострий бронхіт може розвинутись за декілька годин або поступово наростати декілька днів. Якщо бронхіт є наслідком гострого респіраторного захворювання, то йому передують такі ознаки: нежить (реніт), першіння в горлі і болі при ковтанні (фарингіт, ангіна), охриплість голосу (ларингит), печія та першіння за грудиною (трахеї).

(Хворі скаржаться на загальну слабкість, нежить, втрату апетиту, м'язову біль у спині та у кінцівках. Кашель у перші дні спостерігається сухий, з виділенням незначної кількості тягучої мокроти. Потім кашель стає частішим, що може призводити до бронхоспазмів і прояву задишки і ціанозу. Температура тіла підвищується до 37,2-37,8°С. При огляді хворого можна помітити блідість шкірних покривів з ціанотичним відтінком, а під час кашлевого приступу - почервоніння шкіри на лиці.

Дихання спостерігається поверхневе, часте з ознаками задишки. При аускультації прослуховуються вологі дрібнопухирчасті та сухі хрипи. Розрізняють декілька варіантів протікання гострого бронхіту:

- гострий (не більше 2-х тижнів);

- затяжний (до І місяця);

- рецидивуючий (до 3 і більше разів протягом року).

Середня тривалість неускладненого гострого бронхіту

залежить у значній мірі від етіологічного фактора.

- Грипозний бронхіт характеризується некротичними і дегенеративними змінами слизової оболонки трахеї і бронхів. При огляді зіву та задньої стінки глотки і слизової оболонки носа привертає увагу гіперемія з ціанотичним відтінком, набряк слизової та точкові геморагії. Можуть спостерігатись носові кровотечі, гематурія, прожилки крові в мокроті, що свідчить про підвищену проникність і ламкість судин і капілярів.

- Аденовірусний гострий бронхіт поряд з типовими клінічними ознаками відрізняється різко вираженим ексудативним компонентом із втягненням у запальний процес слизової оболонки верхніх дихальних шляхів, очей і реакцією лімфоїдної тканини. При цьому загальний стан хворого задовільний, навіть при підвищеній температурі тіла.

- Пиловий бронхіт виникає при вдиханні великої кількості неорганічної пилюки (особливо оксидів кремнію), пилюки рослинного та тваринного походження. Гострий бронхіт протікає з маловираженими клінічними проявами.

- Алергічний гострий бронхіт характеризується вираженими нападами задухи, внаслідок швидкого порушення прохідності бронхів при вдиханні респіраторних алергенів. Нападоподібний кашель супроводжується виділенням світлого, скловидного харкотиння.

Для попередження гострого бронхіту проводять різноманітні методи загартовування організму, ліквідують подразнення верхніх дихальних шляхів (куріння, промислові шкідливості), проводять лікування та профілактику хронічних захворювань носа та гортані. Призначають антибіотики та сульфаніламіди, бронхолітики (ефедрин, еуспиран). Рекомендують банки, гірчичники, теплові компреси, ножні ванни.

БРОНХІАЛЬНА АСТМА - це хронічний запальний процес у дихальних шляхах, що проявляється періодичними нападами задухи. Бронхіальна астма - це найбільш поширене алергічне захворювання. Воно вражає 0,5-3,0% дорослого населення і 2,5% підлітків. Чоловіки і жінки хворіють майже з однаковою частотою. Найчастіше хворіють діти і особи старші 50 років.

Етіологія. Бронхіальна астма - це поліетіологічне зах­ворювання. В її виникненні відіграють велику роль як зовнішні агенти (екзогенні алергени), так і внутрішні (ендогенні алергени). В залежності від цього розрізняють різні форми бронхіальної астми (інфекційно-залежна, аутоімунна, дисгормональна і т.д.).

Напади астми можуть викликатись різними запахами - трави, квітів, сіна, одеколону, одежі, бензину, пилюкою і т.д., деякими продуктами (яйце, суниця, краби та ін.), лікарськими речовинами. Напади можуть виникати навіть при появі хворого в певному місці (кімната, будинок, вулиця), де вперше відбувся напад астми або при нагадуванні про це місце.

До ендогенних алергенів, що викликають напади астми, відносяться антигени мікроорганізмів, які утворюються при різних запальних процесах в організмі людини (хронічний бронхіт, пневмонія, гайморит).

Дія алергена в організмі проявляється тільки при певних умовах. Однією з таких умов є змінена реактивність людського організму, а сприяють цьому спадково-конституційний фактор, кліматичні умови, реакція парасимпатичної, нервової системи, гормональні порушення (наднирники).

Найчастіше напад задухи відбувається в холодний та вологий період погоди, який спостерігається весною та восени.

Клінічна картина. В розвитку нападу бронхіальної астми виділяють 3 періоди: період провісників, період розпалу та період зворотного розвитку.

1. Період провісників проявляється за декілька хвилин або годин різними за характером та інтенсивністю симптомами: відчуття сухості в носовій порожнині, свербінням очей, приступоподібним кашлем, затрудненням відходження харкотиння, задухою, а часом своєрідним відчуттям "легкого" і "вільного дихання". Вказані вище симптоми можуть супроводжуватись головними болями, втомою, розладом травлення, надмірним діурезом, відчуттям свербіння м'якого піднебіння, шкіри в ділянці шиї, міжлопаткової області. Нападу бронхіальної астми можуть передувати дратівливість, зміна настрою, психічна депресія.

2.Період розпалу починається раптово і швидко протікає, триває від декількох хвилин до декількох годин чи діб. Затяжний напад задухи називають астматичним станом, при якому може настати смерть з попереднім розвитком, коматозного стану з асфіксією.

Задуха часто має експіраторний характер і супроводжується відчуттям здавлення за грудиною, що не дає можливості вільно дихати. Відчуття задухи і стискання в грудній клітині можуть виникати раптово, серед ночі, або в будь-який час доби, і за декілька хвилин сягнути досить великої сили. В цьому випадку напад задухи розвивається без періоду провісників. Вдих стає коротким, видих повільним, судомним, в 2-4 рази довшим від вдиху. Видих супроводжується звучними тривалими, свистячими хрипами, які чути на відстані. У деяких хворих під час задухи затруднений як видих, так і вдих.

Щоб полегшити вдихання, хворий займає вимушене положення, при якому відчуття недостатності повітря і задухи турбує менше. Хворий сидить, нахилившись уперед, спираючись ліктями на коліна, або спершись руками на край стільця або ліжка, і "ловить повітря" при диханні. Мова майже неможлива, за винятком коротких розірваних фраз. Хворий стурбований, переляканий; обличчя одутловате, бліде з синюшним відтінком, покрите холодшш^потом, відображає страх і неспокій. Крила носа роздуваються при вдиханні. Грудна клітка в положенні максимального вдиху. В диханні беруть участь м'язи плечового пояса, спини і черевної стінки. Міжреберні проміжки і надключичні ямки втягуються при вдиханні. Під час вдихання нижні відділи грудної клітини втягуються всередину, шийні вени розширені.

Дистантні хрипи під час нападу перериваються кашлем, який у деяких хворих супроводжується тяжким відходженням харкотиння, після чого дихання стає більш легким.

Харкотиння, як правило, клейке і в'язке, часом піняве. Воно може містити білі щільні кульки і нитки, які часом мають розгалужений вигляд і являють собою грудки слизу, який знаходиться в дрібних бронхах і виділяється при затиханні нападу.

Іноді під час нападу задухи підвищується до субфібрильних цифр температура тіла. Дихання сповільнене до 10-12 разів на хвилину. У деяких хворих, навпаки, прискорене, без вираженої паузи між вдихом і видихом. Над легенями перкуторний звук з пімпанічним відтінком. Нижні межі легень опущені. Рухливість легеневих країв різко обмежена, відносна серцева тупість зменшена в розмірах, абсолютна тупість визначається важко. Над легенями на фоні послабленного дихання під час вдиху, і особливо видиху, прослуховується багато сухих, свистячих хрипів різних відтінків, які деколи чути і на відстані.

Пульс слабкого наповнення, частий, при важких нападах у хворих похилого віку відмічається миготлива аритмія, екстрасистолія. У деяких хворих артеріальний тиск має іенденцію до підвищення.

При довготривалих нападах задухи можуть з'явитись ознаки недостатності правого шлуночка серця, збільшення печінки, край якої стає болючим при пальпації. Часто спостерігається здуття живота і метеоризм.

3. Зворотній розвиток може закінчитись швидко, без будь-яких видимих наслідків з боку легень і серця. Мокрота розріджується, краще відкашлюється, кількість сухих хрипів зменшується, появляються вологі незвучні різнокаліберні хрипи. Після нападу напруга послаблюється, настрій піднімається. Деякі хворі переживають сильний голод і спрагу. В інших випадках зворотний розвиток нападу може продовжуватись декілька годин і навіть діб. Деколи напади задухи виникають дуже рідко (один раз у рік або в декілька років), у інших хворих спостерігається тяжкий перебіг захворювання, тому напади стають частими і тяжко переносяться.

Лікування. В першу чергу потрібно усунути причину виникнення нападу астми. Під час нападу добре допомагають банки, гірчичники, гарячі ніжні ванни. Напад бронхіальної астми знімається підшкірним введенням 1 мл 0,1% розчину гідрохлориду адреналіну або 1 мл 5% розчину ефедрину. Застосовують також інші, бронхолітичні препарати, в тому числі в інгаляторах.

ГОСТРА ПНЕВМОНІЯ - це гостре запалення легень, що виникає самостійно або як ускладнення інших захворювань.

Вона займає значне місце серед усіх захворювань внутрішніх органів. Захворюваність на пневмонію складає в середньому 10-16 випадків на 1000 населення. Гостра пневмонія займає 5 місце серед провідних причин смерті.

Частіше хворіють діти і особи у віці 40-59 років. Захворюваність і смертність серед чоловіків вища, ніж у жінок.

Етіологія. Якщо колись збудником пневмонії вважався тільки пневмокок, то тепер суттєву роль стали відігравати умовно-патогенні мікроорганізми - грамвід'ємні коки, які є представником нормальної мікрофлори дихальних шляхів, але вони можуть набувати ознак вірулентності.

По етіології гострі пневмонії поділяються на:

- бактеріальні (пневмококові, стрептококові, стафілококові);

- вірусні (грипозні, аденовірусні, орнітозні);

- мікогілазмові;

- пневмоцистні;

- рикетсиозні;

- паразитарні;

- грибкові (кандидомікоз).

Для виникнення пневмонії, крім інфекційних агентів необхідний певний комплекс патологічних факторів: певний шлях передачі інфекції (вдихання з повітрям, аспірація із носоглотки і ротоглотки, гематогенне поширення із вилу­ченого вогнища інфекції, безпосереднє поширення з проникаючої рани грудної клітини), порушення захисних механізмів дихальних шляхів і ослаблення імунологічних сил організму.

Захисні механізми дихальних шляхів.

Анатомічні:

1. звивисті проходи верхніх дихальних шляхів, які сприяють вилученню великих часточок.

2. епітеліальний бар'єр.

3. волосся в порожнині носа.

4. мукоциліарний кліренс.

Хімічні:

1. сл'из.

2. сурфактант.

3. фактори, які мають антимікробні властивості (лізоцим, бетолізими тощо).

Рефлекторні:

1. ларингеальний спазм, бронхоспазм.

2. Кашель.

Клітинні:

1. альвеолярні макрофаги.

2. нейтрофіли, еозинофіли.

Імунологічні:

1. лімфоцити.

2. антитіла.

3. система комплемента.

Гостра пневмонія поділяється на крупозну (дольова, фіброзна, плевропневмонія) і на бронхопневмонію (вогнищева, катаральна, долькова).

При вогнищевій пневмонії вогнища запалення можуть бути множинними, можуть зливатись або локалізуватись у різних частинах легень, переважно в нижніх відділах.

Сприяючими факторами розвитку пневмонії можуть бути гострі респіраторні захворювання, переохолодження, застійні явища в легенях у людей похилого віку.

Розвиток вогнищевої пневмонії пов'язаний з переходом запального процесу з бронхів і бронхіол безпосередньо на легеневу тканину (звідси і назва - бронхопневмонія). Початок захворювання при вогнищевій пневмонії неможливо встановити, тому що вона часто розвивається на фоні бронхіту.

Клініка. Найбільш характерними симптомами вогнищевої пневмонії є кашель, лихоманка і задишка. Якщо вогнище запалення розміщене на периферії і запалення переходить на плевру, можуть виникати болі в грудній клітині при кашлі і глибокому диханні - це глибокі болі. При ура­жені діафрагмальної плеври деколи вимальовується картина "гострого" живота. Поверхневі болі зумовлені обмеженою зоною окремих межреберних м'язів і нервів, викликаючи міжреберну міалгію і нейропатію. Ці болі посилюються при пальпації міжребер'я або при певних рухах, можуть мати зв'язок з диханням.

В перші дні хвороби кашель мало продуктивний (сухий), в міру прогресування хвороби і появи харкотиння він стає вологим, а потім повністю зникає. Харкотиння слизисто-гнійна, спочатку в'язка, а потім стає рідкою, деколи з прожилками крові.

Задишка, як суб'єктивне відчуття нехватки повітря може спостерігатись при частому, тривалому кашлі, сильних болях в грудній клітині, через які хворий не може здійснити повноцінний вдих.

До додаткових скарг, зумовлених інтоксикацією, відно­ситься загальна слабкість, пітливість, підвищення температури тіла, погіршення апетиту.

При об'єктивному обстеженні хворого можна помітити гіперемію лиця з ціанозом губ. Дихання часте до 25-30 за хвилину, при цьому відмічається відставання "хворої" половини грудної клітки в акті дихання. Дані перкусії та аускультації при невеликих вогнищах можуть бути незначними. Може визначатись притуплення перкуторного звуку, при аускульта­ції вислуховуватись сухі та вологі хрипи.

Вогнещева пневмонія може протікати більш тривало і в'яло, або при поганому лікуванні може перейти у хронічну форму.

Крупозна пневмонія частіше розвивається при різкому переохолодженні. Основний шлях інфікування - бронхогенний. Розвитку пневмонії сприяють авітамінози, перевтома, гострі та хронічні захворювання верхніх дихальних шляхів.

Клініка. Типова крупозна пневмонія розвивається гостро, з сильною остудою, головним болем, підвищенням температури тіла до 39-40 °С. Озноб триває до 1-3 годин. Пізніше появляється біль на ураженій стороні, деколи біль може симулювати приступ гострого апендициту, печінкову коліку. Кашель спочатку може бути сухим, а через 1-2 дні появляється кров'яниста "іржава" мокрота.

При загальному огляді відмічається гіперемія лиця, задишка, ціаноз, відставання в акті дихання ураженої половини грудної клітини. При аускультації вислуховується ослаблене везикулярне дихання.

В період розгару хвороби загальний стан хворого тяжкий. Відмічається часте поверхневе дихання 30-40 разів за хвилину, тахикардія 100-120 ударів за хвилину. Над хворою долею легені визначається тупість, при аускультації - бронхіальне дихання. Іде порушення діяльності нервової системи пацієнта (розлади сну, поява галюцинацій). Температура тіла при лікуванні швидко починає падати, протягом 12-24 год. і це може привести до появи різкої слабості, посиленої задишки, до появи частого пульсу, але малого наповнення.

У стадії зворотного розвитку мокрота стає менш в'язкою, повітря знову починає проникати у альвеоли, знову починає прослуховуватись крепітація, зумовлена розлипанням стінок альвеол при потраплянні до них повітря.

В минулому летальність від крупозної пневмонії складала 20- 25%, великий відсоток складали й ускладнення (гнійні процеси в легенях (абсцеси, плеврити), але з використанням нових і ефективних методів лікування ці наслідки хвороби значно знизились.

Лікування. Призначається постільний режим, повноцінне харчування.

Основним у лікуванні є призначення антибіотиків і сульфаніламідів. При судинній недостатності застосовують кофеїн, кордіамін, камфору, при серцевій недостатності - строфантин, корглюкон. Призначають вітаміни, відхаркуючі. Можна використовувати банки і гірчичники.

ЗАХВОРЮВАННЯ СЕРЦЕВО-СУДИННОЇ СИСТЕМИ

Захворювання серцево-судинної системи посідають провідне місце в переліку причин смертності та інвалідності серед населення більшості індустріально розвинених країн. '

Одним з головних завдань, що ставлять перед медпрацівниками нашої країни, є профілактика та посилення боротьби із захворюваннями серцево-судинної системи.^Великих успіхів досягли вчені у профілактиці та лікуванні таких захворювань, як гіпертонічна хвороба, інфаркт міокарда, ревматизм, коронарна недостатність. У боротьбі з даними хворобами терапевти працюють у тісній співдружності з хірургами. Прикладом успіхів серцево-судинної хірургії можуть служити операції на коронарних артеріях, на нирках при гіпертонії, серцевих клапанах і пересадка серця. Проведення таких операцій врятувало життя багатьом хворим.

ЗАГАЛЬНІ СКАРГИ ТА ОЗНАКИ ПРИ ЗАХВОРЮВАННЯХ СЕРЦЕВО-СУДИННОЇ СИСТЕМИ

До основних симптомів серцево-судинних захворювань відносяться серцебиття, задишка, набряки, ціаноз, головні болі та болі в ділянці серця.

а) Серцебиття - суб'єктивне відчуття сильних і частих, іноді неритмічних скорочень.

б) Задишка виникає при послабленні серцевої діяльності, що приводить до збільшення кількості вуглекислоти в крові і, як наслідок, подразнення дихального центру ./При серцевій недостатності вона спостерігається навіть у стані спокою. Значне послаблення серцевої діяльності приводить до нападів задухи (серцевої астми).

в) Набряки - об'єктивна ознака, яка з'являється при більш важких формах серцевої недостатності внаслідок застою крові й підвищення тиску у венозних судинах. З'явиться, як правило, ввечері на нижніх кінцівках.

г) Ціаноз - виникає внаслідок застою венозної крові - результат розвитку гіпоксії в органах і тканинах.

д) Головний біль - суб'єктивна ознака, яка є слідком спазму* мозкових судин, що веде до гіпоксії мозку ^с1

е) Болі в ділянці серця - скарга, що з'являється в результаті спазму коронарних судин і гіпоксії міокарду. Болі можуть бути різного характеру: ниючі, колючі, стискуючі.

Додаткові обстеження (перкусія, аускультація, ЕКГ, лабораторні методи та рентгенографія) дають можливість поставити хворому діагноз, щоб розпочати лікування.

Поняття про ішемічну хворобу серця. Серед захворювань серцево-судинної системи провідне місце займає атеросклероз. Проявом його є ішемічна хвороба серця (ІХС), судинні ураження. |

Атеросклероз - самостійне розповсюджене захворювання, що характеризується специфічним ураженням артерії у вигляді вогнищевого розростання в їх стінці сполучної тканини у поєднанні з жировою інфільтрацією внутрішньої оболонки, У зв'язку з утворенням потовщень ущільнюються стінки артерій, звужується їх просвіт і нерідко утворюють тромби, що сприяє розладу кровообігу.

І Існує більше 30 факторів ризику атеросклерозу. Найбільш частими є такі як: перенапруження нервової системи, артеріальна гіпертензія, цукровий діабет, гіпотиреоз, гіперліпідемія, несприятливі спадкові судинні та обмінні порушення, низька фізична активність, переїдання взагалі і надмірне вживання їжі багатої тваринними жирами і легко засвоюваними вуглеводами, паління, ожиріння, вік (більше 40 років), стать (чоловіки), підвищене згортання крові, психологічні особливості особи (спокійні хворіють рідше).

Ішемічна хвороба серця - хронічний патологічний процес, зумовлений невідповідністю коронарного кровообігу вимогам міокарду. ІХС включає стенокардію, інфаркт міокарду, кардіосклероз.

Стенокардія - симптомокомплекс, найбільш характерним проявом якого є приступ болю, переважно за грудиною, рідше в ділянці серця внаслідок гострої коронарної недостатності. У чоловіків зустрічається в 2-4 рази частіше, ніж у жінок, переважно після 40 років і лише в 10 -15% випадків більш молодому віці.

Причини: стенокардія спостерігається при атеросклерозі кінцевих артерій. їх спазмі або закупорці тромбом, гострих і хронічних запальних процесах коронарних артерій, різкому пониженні діастолічного тиску, різко посиленій роботі серця, підвищенні артеріального тиску.

Рефлекторного характеру стенокардія набуває при жовчнокам’яній хворобі, виразковій хворобі шлунка і дванадцятипалої кишки, плевриті, сечокам'яній хворобі.

Клініка. Основним проявом стенокардії є приступоподібний, різкий, стискуючий, рідше сверблячий або пекучий біль за грудиною, у верхній або середній її частині, іноді зліва від грудини, головним чином у ділянці II—III ребра, іноді нижче мечоподібного відростка в надчеревній зоні. Біль різної інтенсивності, від незначної до сильної, що примушує хворих стогнати, завмирати на місці й не рухатись. Віддає біль у ліву руку, у шию, вухо, нижню щелепу, зуби, під лопатку, іноді в ділянку живота. Будь-який больовий напад, що продовжується більше 10-15 хвилин, а тим більше ЗО хвилин (дані ВООЗ) - вірогідна ознака можливого розвитку інфаркту міокарда. Хоча описані випадки, коли стенокардія продовжувалась 2-3 години без розвитку інфаркту міокарда. Раптово розпочавшись, раптово і зникає напад, після чого хворий деякий час відчуває слабкість і втому.

Частота нападів стенокардії різна, іноді проміжки між ними тривають місяці, роки. У деяких випадках спостерігається до 40-60 нападів на добу.

Характерний зв'язок болю при стенокардії з дією на організм певного фактора, коли цей фактор перестає діяти, біль зникає!. У більшості випадків напад виникає внаслідок навантаження, хоча при важкому перебігу хвороби може бути і в стані спокою. Характерно, що у переважній більшості, біль з'являється при ходьбі по вулиці, а не у приміщенні, іноді на початку ходьби, а далі зникає.

Велику роль відіграють метеорологічні фактори: напад значно частіше виникає у холодну погоду, дощову й особливо у вітряну погоду. Стенокардія, що виникає при навантаженні, називається стенокардією напруги.

При значно вираженому склерозі коронарних артерій серця напад болю може виникнути у спокої - стенокардія спокою. Це зумовлено парасимпатичним впливом. Однак, виникнення її, очевидно, пов'язане з посиленням роботи серця у горизонтальному положенні через відтік крові від нижніх кінцівок, а також з пониженням артеріального тиску.

Під час нападу обличчя бліде, з ціанотичним відтінком і страждальним виразом. Кінцівки холодні. Дихання може бути сповільненим і поверхневим. Пульс частіше сповільнений, іноді буває прискореним або нормальним. Можливе порушення ритму і провідності. Артеріальний тиск частіше підвищується, але може і не змінюватись. Границі серця, аналізи сечі та крові в нормі. На ЕКГ зміни реєструються тільки при вираженому коронаросклерозі.

Для підтвердження діагнозу стенокардії у період між нападами проводять проби з фізичним навантаженням та нітрогліцерином.

Перебіг стенокардії має багато особливостей і, відповідно, варіантів.

При одному з них спостерігається нехарактерна локалізація болю у спині, у плечових, ліктьових, променевозап'ястних суглобах або пальцях лівої руки. Однак спостерігається зв'язок між появою болю і фізичним навантаженням.

При іншому варіанті характерне різке погіршення дихання з утрудненим вдихом. Біль у даному випадку відсутній або незначний. З'являється відчуття невираженого стиснення за грудиною. Знову існує зв'язок з фізичним навантаженням.

Наступним варіантом стенокардії є симптомокомплекс серцевої астми, який не завжди супроводжується болем. Цей варіант частіше зустрічається при вираженому коронароскле­розі. Іноді стенокардичний біль поєднується з нападом пароксизмальної тахікардії.

Прогноз при стенокардії непередбачений, тому що будь-який напад може призвести до інфаркту міокарда зі смертельним кінцем. Нечасто хворі стенокардією живуть 20 і більше років. Тривалість життя залежить від причини, що зумовила виникнення стенокардії, ступеня коронарної недостатності, активності лікування, дотримання хворим режиму праці та відпочинку.

Лікування хворих стенокардією полягає у ліквідації нападів. Необхідно якнайшвидше припинити дію фактора, що зумовив появу болю. Хворий повинен зберігати повний спокій. Бажано вкласти хворого в ліжко або посадити. Зразу ж під язик - 1 таблетку нітрогліцеріну (судинно-розширюючий засіб). При відсутності позитивного ефекту через 2-3 хвилини його прийом можна повторити через 5-7 хвилин. Треба пам'ятати, що може бути головний біль, запаморочення внаслідок розширення судин мозку і зниження тиску.

Доцільно використовувати заспокійливі засоби (настій або таблетки валеріани, корвалол, валокардін) , а також знеболюючі (баралгін, анальгін, цитрамон та ін).

Можна покласти гірчичник на ділянку серця, тепло до рук і ніг. Якщо напад не зникає протягом 15 і більше хвилин, необхідно викликати швидку допомогу.

Інфаркт міокарда - це гострий некроз (омертвіння) частини міокарду внаслідок стійкого порушення коронарного кровообігу.

Етіологія і патогенез. Інфаркт міокарда частіше розвивається у результаті коронаротромбозу, який веде до утворення ішемічного вогнища некрозу. Інколи розвиток хвороби зумовлений тривалим коронароспазмом. Важливою умовою є атеросклероз коронарних судин, внаслідок чого хвороба виникає, як правило, у віці 40-60 років. Виникненню тромбу в якій-небуть гілці коронарних судин, окрім спазму і атеросклерозу, сприяє підвищена схильність до тромбоутворення, функціональне перенапруження міокарду та нервово-психічної сфери.

Симптоми. Болі за грудиною і в ділянці серця інтенсивного навіть нестерпного характеру є однією з головних ознак інфаркту міокарда. Передумовою даної хвороби може бути почастішання нападів стенокардії. Болі при інфаркті значно триваліші - від декількох годин до 2-3 днів. У наступні дні вони носять тупий характер. Найчастіше вони віддають у ліву руку або плече, інколи - в обидві руки. Іррадіація болю в егіігастральну ділянку може призвести до діагностичних помилок. Дуже рідко інфаркт міокарда протікає без болів, а супроводжується нападами задухи. Болі при інфаркті міокарда не зникають після прийому нітрогліцерину, а іноді і наркотичних засобів. Поряд з болем відмічається різке збудження, страх смерті, нудота, блювота, підвищена пітливість, сечовиділення.

Підвищення температури тіла має місце з 1-2 дня утворення некрозу і триває до 3-7 діб. Температура тримається у межах 38°С, піднімаючись до більш високих показників при значних ділянках некрозу. В перші дні розвитку гострого інфаркту пульс частіший, слабкого наповнення, артеріальний тиск знижений, границі серця не розширені, тони серця звичайні проте у багатьох хворих вони приглушені. Прогностичне значення мають порушення серцевого ритму, які можуть призвести до пароксизму миготливої аритмії.

На ЕКГ в перші ж години розвитку інфаркту міокарда виникають характерні зміни.

Лікування. Невідкладна допомога в гострий період інфаркту полягає в знятті нападу. Хворому необхідно забезпечити абсолютний спокій. При відсутності ефекту від повторного прийому нітрогліцерину потрібно ввести знеболюючі та заспокійливі засоби. Можна поставити гірчичник на ділянку серця, теплі ванночки або грілку до рук і ніг. Хворого потрібно якнайшвидше госпіталізувати для надання йому кваліфікованої медичної допомоги.

У лікувальному закладі слід пам'ятати про необхідність профілактики пролежнів, тому що хворий знаходиться тривалий час у ліжку і рухи його обмежені.

У перші дні хвороби, при наявності болів, харчування хворого обмежують невеликою кількістю фруктових соків (по 1/4-1/2 склянки). В наступні дні дозволяють вживати рідини не більше 600 мл на добу. їжу дають у вигляді різноманітних пюре, парових котлет, відварної риби, молочно-кислих продуктів. Фруктові та овочеві пюре з яблук, буряка, моркви, чорносливу сприяють перистальтиці і випорожненню кишківника. Продукти, які сприяють здуттю живота виключаються, тому що підйом діафрагми утруднює роботу серця і вінцевий кровообіг. В період активізації харчового режиму збільшують кількість їжі за рахунок білків і вуглеводів, дають відварене м'ясо дієтичних сортів, сирі фрукти та овочі, рибу не жирну, хліб з муки грубого помолу. Харчування повинно бути 4-6 разів на добу. їжі вживати невелику кількість за один прийом, інакше це погіршуватиме роботу серця.

Профілактика ішемічної хвороби серця полягає у попе­редженні виникнення факторів ризику і ціленаправлених масових обстеженнях населення для виявлення факторів ризику.

Заходи первинної профілактики потрібно починати в дитячому віці. Тільки тоді можна чекати реального зменшення хвороб серцево-судинної системи. Для попередження гіподинамії, необхідно заохочувати до рухливих ігор на свіжому повітрі, занять спортом. Потрібно звертати увагу на раціональну організацію робочого дня школярів. Обов'язкові перерви через кожні 40-45 хвилин занять не тільки в школі, а й удома.

Вже дітям з наймолодшого віку необхідно розумно обмежувати харчування, тому що внаслідок переїдання під шкірою підвищується формування жирових клітин і на все життя залишається схильність до відкладання жиру в депо.

Зусилля кожного громадянина повинні бути спрямовані на боротьбу з палінням, алкоголізмом, переїданням, гіподинамією. Особливу увагу потрібно звертати на зміцнення нервової системи. Важливо чергувати фізичну працю з розумовою. У результаті постійних занять фізичними вправами тренуються системи пристосування і захисту організму від дії шкідливих факторів навколишнього середовища, повніше й економічніше використовуються пристосувальні механізми кровообігу та дихання. Фізичні вправи сприяють появі позитивних емоцій, служать своєрідною розрядкою.

Велике значення має організація відпочинку. Людина повинна активно відпочивати декілька годин на добу. Відпочинок належить присвятити заняттям, що не відносяться до звичайної діяльності. Істотне значення має забезпечення людині достатнього сну, тривалість якого індивідуальна, але в середньому не менше 7-8 годин вночі. Основними ознаками достатності сну є добре самопочуття і бадьорий настрій. Необхідно також створювати дружню, радісну атмосферу у колективі, сім'ї, побуті. Потрібно уникати конфліктних ситуацій, а при їх виникненні філософсько-іронічно реагувати на них.

ГОСТРА СЕРЦЕВА (СЕРЦЕВА АСТМА, НАБРЯК ЛЕГЕНЬ) І СУДИННА (НЕПРИТОМНІСТЬ, КОЛАПС) НЕДОСТАТНІСТЬ

Гостра серцева недостатність - це не самостійна хвороба, а синдром, що безпосередньо загрожує життю хворого, потребує невідкладної допомоги, ускладнює перебіг різних захворювань серця. Найчастіше серцева астма буває при гіпертонічній хворобі, кардіосклерозі, інфаркті міокарда, мітральному та аортальному пороках серця.

Головною причиною серцевої астми вважають перевантаження, запалення, дистрофічні або рубцеві зміни в міокарді або невідповідність між притоком крові до легень і її відтоком. Внаслідок порушення обмінних процесів у міокарді зменшується його скорочувальна сила. Спостерігається набряк слизової оболонки бронхів, а також гостре порушення кровопостачання центральної нервової системи, що веде до подразнення дихального центру.

Клініка. Частіше напад починається вночі: хворий прокидається від відчуття нестачі повітря - задухи, що супроводжується страхом смерті. Хворі сидять у ліжку, спираючись об його спинку, опустивши ноги вниз. Шкіра бліда з ціанотичним відтінком, покрита краплями поту. Голова нахилена вперед, грудна клітина розширена, на шиї видно набухлі вени, міжреберні проміжки втягнуті. Дихання прискорене (30-40 разів за 1 хв), важке, особливо вдих, іноді хворому не вдається відмітити, що для нього важче - вдих чи видих. Напад може супроводжуватись кашлем, переважно вологим з виділенням рідкого у великій кількості харкотиння.

Поява пінистого, з домішками крові або рівномірно забарвленого в рожевий колір харкотиння, клекотливих хрипів, що чути на відстані, у сукупності з наростаючим погіршенням загального стану хворого свідчить про розви ток важкого ускладнення - набряку легень. Стан хворого вкрай важкий: обличчя синюшне, пульс ниткоподібний, артеріальний тиск низький, дихання поверхневе. Набряк легень є найчас­тішою причиною смерті хворого.

ПОРІВНЯЛЬН А ХАРАКТЕРИСТИКА

Серцева астма Бронхіальна астма

ВІК

Перший напад виникає переважно у старшому віці Перший напад виникає у будь-якому віці

ПОПЕРЕДНІ ХВОРОБИ

Захворювання серця Хвороби легень

ПОВЕДІНКА ХВОРОГО ПІД ЧАС НАПАДУ

Вимушене сидяче або напівсидяче положення з опущеними ногами.

Сидяче положення, хворий упирається руками у ліжко, фіксуючи грудну клітину.

ХАРАКТЕР ЗАДИШКИ

Утрудненний вдих або дві фази дихання.

Утрудненний видих. На відстані чути свистячі хрипи.

АУСКУЛЬТАЦІЯ ЛЕГЕНЬ

Вологі хрипи, перевалено у нижніх відділах.

Багато сухих хрипів, перевалено на фоні подовженого видиху.

ПЕРКУСІЯ ЛЕГЕНЬ

Притуплення перкуторного звуку у нижніх відділах.

Звук з коробковим відтінком на всьому перкуторному полі.

ГРАНИЦІ СЕРЦЯ

Розширені, особливо вліво.

Не змінені.

ПУЛЬС

Ритмічний.

Ритмічний.

АРТЕРІАЛЬНИЙ ТИСК

Підвищений.

Нормальний.

ХАРКОТИННЯ

У великій кількості, при набряку легень - пінисте, рожеве або з домішками крові.

В'язке, слизове, відкашлює­ться важко, у невеликій кількості.

НАБРЯКИ

Спостерігаються .

Відсутні.

Лікування. Невідкладна допомога повинна бути спрямована на пониження збудження центру дихання і розвантаження малого кола кровообігу. Перш за все, хворому потрібно надати підвищеного положення в ліжку. Хворому вводять 1 мл 1% розчину морфіну з 0,5мл 0,1% розчину атропіну, який попереджує блювоту. При вираженій тахікардії замість атропіну краще ввести піпольфен або дімедрол (Імл в/м). Уже через 5-10 хв. Після ін'єкції дихання полегшується, хворий заспокоюється.

Прямим заходом розвантаження малого кола кровообігу є кровопускання 200 мл крові. При низькому артеріальному тиску кровопускання протипоказане. Тому можна накласти джгути на нижні кінцівки, стискуючи тільки вени (до 30 хв.). Потрібно в/в ввести 0,5-1 мл 0,05% розчину строфантину. Для зменшення застою у легенях вводять сечогінні засоби.

Гостра судинна недостатність - це синдром, що, характеризується зниженням артеріального тиску, різкою слабкістю, порушенням свідомості. В основі клінічної картини лежить різке зменшення об'єму циркулюючої крові, що приводить до зменшення кровопостачання життєво важливих органів.

Проявами гострої судинної недостатності є непритомність і колапс.

Непритомність - найбільш розповсюджений легкий перебіг гострої судинної недостатності, в основі якого лежить раптове короткочасне малокрів'я головного мозку. Причинами непритомності можуть бути: захворювання серцево-судинної системи, кровотечі, гострий біль, страх, сильне хвилювання, духота у приміщенні, нестача у повітрі кисню, голод, втома, безсоння, лихоманка та ін.

Клініка. Хворий скаржиться на раптову слабкість, нудоту, головокружіння, шум у вухах, потемніння в очах, оніміння рук і ніг. Обличчя бліде, кінцівки холодні, дихання поверхневе, сповільнене, пульс слабкий, м'язи розслаблені. Іноді хворий "закочує" очі, зіниці вузькі, реакція на світло жвава. Через декілька хвилин хворий відкриває очі, починає реагувати на навколишніх. Однак слабкість, головний біль можуть тривати декілька годин.

Лікування. Непритомність може пройти самостійно, але для того, щоб швидше хворого привести до свідомості, його потрібно покласти на горизонтальну поверхню (ліжко, диван, підлога) з припіднятими ногами, звільнити від стискуючого одягу, забезпечити доступ свіжого повітря. Можна побризкати на обличчя і груди хворого холодною водою, поплескати по обличчю долонями, дати понюхати змочену нашатирем ватку, зігріти ноги грілками або розтерти чимось жорстким. При покращені стану хворого можна напоїти солодким гарячим міцним чаєм, або кавою.

Непритомність може бути проявом важкого гострого захворювання, тому хворого необхідно ретельно опитати й оглянути.

Колапс - це гостра судинна недостатність з вираженим і тривалим зниженням АТ, тахікардією, появою периферійних ознак порушення кровообігу. Виникає при кровотечах, серцевих, інфекційних хворобах. На відміну від непритомності, завжди є безпосередньою загрозою життю хворого та потребує невідкладної допомоги.

Клініка. Настає колапс раптово. Риси обличчя загострюються, очі западають, вуха холодні, стягнуті, обличчя зелене, чорне або бліде, на лобі шкіра тверда, натягнута, виступають краплі холодного поту, кінцівки холодні з ціанотичним відтінком. Хворий лежить нерухомо, байдужий до навколишніх, на запитання відповідає ледь чутно із запізненням. Дихання поверхневе, прискорене. Пульс слабкий, ниткоподібний, прискорений.

Лікування. Хворого необхідна вкласти у ліжко, без подушки, зігріти. Перш за все треба викликати "швидку допомогу" для надання хворому невідкладної допомоги. В залежності від причини, що привела до колапсу, надають першу допомогу: знеболення, зупинка кровотечі і т.д.

ГІПЕРТОНІЧНА ХВОРОБА,ГІПЕРТОНІЧНА КРИЗА.

НЕВІДКЛАДНА ДОПОМОГА І ДОГЛЯД ЗА ХВОРИМИ

Гіпертонічна хвороба - Найбільш розповсюджена хвороба на нашій планеті. 1/4 населення страждає даним захворюванням.

Гіпертонічна хвороба - це хвороба , основним проявом якої є підвищення артеріального тиску. Треба розрізняти гіпертонічну хворобу, як первинну (есенціальну) гіпертонію і вторинну - симптоматичну гіпертензію.

Первинна гіпертонія виникає при порушенні функцій нервових центрів, що регулюють артеріальний тиск. При таких умовах підвищений тиск передує появі змін з боку внутрішніх органів.

Вторинна гіпертензія - наслідок захворювань нирок, ендокринних залоз, звуження аорти і великих артерій.

Велику роль у розвитку гіпертонії відіграють нервові напруження (психічна травма, емоційне та розумове перевантаження).

Передумовами хвороби є:

- спадковість (у сім'ї гіпертоніків у 2,5 раза частіше зустрічаються хворі даною недугою у наступних поколіннях);

- травми черепа;

- зловживання алкоголем, паління, неправильне харчування (1/3 повних людей страждає гіпертонічною хворобою).

Клініка. Хворий скаржиться на головний біль здебільшого в потиличній ділянці, запаморочення, підвищену втому, роздратування, поганий сон, миготіння "мушок", "зірочок" перед очима, погіршення зору, болі у ділянці серця. Артеріальний тиск підвищений, пульс твердий, напружений.

Тривалість хвороби може бути різна. Частіше зустрічається доброякісний перебіг або повільно прогресуючий.

Швидко прогресуючий (злоякісний) перебіг частіше виникає у молодих. Характерні ознаки хвороби : дуже високий стабільний артеріальний тиск, різкі і тривалі головні болі.

Лікування. Важливе місце у лікуванні гіпертонічної хвороби займають заходи загального характеру: урегулювання праці та відпочинку, прогулянки на свіжому повітрі, заняття спортом, попередження нервових стресів і перевантажень, достатній сон, раціональне харчування з обмеженням кухонної солі, гострих страв і прянощів, жирів тваринного походження.

Ускладненнями гіпертонії найчастіше є кризи, інсульти, інфаркт міокарду. Розрізняють гіпертонічні кризи двох видів. Криза першого виду зумовлена викидом у кров адреналіну і має більш легкий і короткочасний перебіг.^Розвивається раптово на фоні задовільного стану, частіше на ранніх стадіях гіпертонічної хвороби. Хворі збуджені, скаржаться на головний біль, запаморочення, серцебиття, відчуття пульсації і дрижання в усьому тілі, іноді турбує біль у ділянці серця. Шкіра обличчя, шия і груди покриваються червоними плямами, потом. Інколи криза закінчується позивом на сечовипускання або дефекацію. АТ підвищується помірно, більше систолічний, пульсовий тиск наростає, пульс частішає на 20-50 ударів за 1 хвилину.

Криза другого виду протікає важче, більш тривала, але розвивається поступово. Така криза характерна для різних стадій гіпертонічної хвороби та для злоякісного її перебігу. Хворі скаржаться на сильний головний біль, запаморочення, порушення зору, нудоту, блювоту, стискуючі болі у ділянці серця, серцебиття, інколи парези, стан оглушеності, спутаність свідомості. На відміну від кризи першого виду дрижання всього тіла, відчуття пульсації в скронях, прискорення пульсу бувають рідко. Пульс сповільнюється, підвищується систолічний і діастолічний тиск, пульсовий тиск не змінюється. Можливі напади серцевої астми, набряк легень, інфаркт міокарду, інсульти.

Перша допомога при гіпертонічній кризі полягає у зниженні або нормалізації артеріального тиску.

Необхідно створити хворому повний фізичний і психічний спокій. Застосовують заспокійливі засоби: настій валеріани, піона, собачої кропиви по 20-30 крапель. На потилицю, поперек, до ніг ставлять гірчичники, холод на голову при сильних головних болях, теплі ванночки до рук і ніг. Хороший ефект від застосування сечогінних засобів: відвар петрушки, ін'єкції фурасеміду. Застосування гіпотензивних засобів повинно бути обережним, тому що різке зниження артеріального тиску у людей старшого і похилого віку може призвести до розвитку гіпоксії мозку та ін.

Іншим ускладненням гіпертонії є інсульт - гостре порушення мозкового кровообігу. Розрізняють інсульт геморагічний та ішемічний.

Геморагічний інсульт буває паренхіматозним, коли кров виливається у мозкову речовину, й субарахноїдальним - кров проникає у субарахноїдальний простір.

Геморагічний інсульт виникає раптово, частіше при атеросклерозі й гіпертонічній хворобі, при сильних емоційних або фізичних навантаженнях, на фоні алкогольного сп'яніння, інфекції або перегрівання, а також при аневризмах судин головного мозку в осіб молодого та середнього віку.

Кров, що вилилась, руйнує мозкову тканину, подразнює оболонки мозку, викликає набряк його, підвищує внутрішньочерепний тиск, зміщує та стискує його ділянки.

Паренхіматозний крововилив проявляється загально- мозковими симптомами у поєднанні з ознаками вогнищевого ураження головного мозку. Загальномозкові ознаки: патологічна сонливість або кома, сильний головний біль, гіперемія обличчя і слизових оболонок, блювота, підвищення артеріального тиску і температури тіла, прискорений або сповільнений напружений пульс. Вогнищева симптоматика залежить від локалізації крововиливу. При цьому можливі геміпарези, геміанестезія, розлади мови, дихання, серцевої діяльності, блювота, порушення зору, координації.

Субарохноідальний крововилив виникає у порівняно молодому віці - до 50 років. Загальномозкові симптоми яскраво виражені, а вогнищеві - слабко або взагалі відсутні. Розвивається раптово. Турбує сильний головний біль, ригідність потиличних м'язів, збудженість, підвищення температури тіла. Можливі легкий геміпарез, косоокість, двоїння в очах, парез мімічних м'язів.

Ішемічний інсульт характеризується частковим або повним припиненням кровообігу по одній із мозкових судин.

Ішемічний інсульт частіше розвивається у людей похилого віку на фоні атеросклерозу судин головного мозку, при наявності стенокардії, інфаркту міокарда або підвищеному згортанні крові. Клінічна картина розвивається поступово, протягом декількох годин і навіть діб. Інколи бувають передвісники інсульту: періодичне оніміння або парези кінцівок, розлади свідомості, запаморочення, потемніння в очах. У момент розвитку ішемічного інсульту і після нього свідомість частіше зберігається, головний біль не виражений, обличчя і видимі слизові оболонки бліді, пульс ослаблений, артеріальний тиск понижений, температура тіла нормальна або субфібрильна.

У хворих виявляється чітка симптоматика вогнищевого ураження головного мозку, своєрідність якої залежить від виду ураженої судини і пошкодженої ділянки мозку.

Лікування. Необхідно при підозрі на крововилив надати хворому горизонтального положення з припіднятою головою. При підвищеному артеріальному тискові - всі заходи як при гіпертонічній кризі. Для зменшення набряку мозку - сечогінні. Хворі інсультом підлягають обов'язковій госпіталізації у неврологічне відділення.

ЗАГАЛЬНІ ВІДОМОСТІ ПРО НЕЙРОЦИРКУЛЯТОРНУ ДИСТОНІЮ

Нейроциркуляторна дистонія (НЦД) - це функціональне порушення діяльності серцево-судинної системи, зумовлене неадекватністю її регуляції.

Етіологія і патогенез. Причини НЦД численні: спадковість, негативні емоції, перевтома, порушення сну, інтоксикація, вогнища хронічної інфекції, ендокринні порушення, гіподинамія. Дія цих факторів на організм зводиться до порушення регуляції системи кровообігу з боку нервової системи.

Клініка. Найчастіше хворіють жінки. Турбують болі у ділянці серця ниючого, колючого, ріжучого, стискуючого або пекучого характеру. Болі починаються поступово, інколи приступоподібно, тривають від кількох секунд до кількох годин. Характерна задишка, відчуття нестачі повітря, особливо нри фізичному навантаженні. Можливі серцебиття, перебої у роботі серця, лабільність пульсу, слабкість, швидка втома. Настрій у хворих нестійкий: гарний легко змінюється поганим. Типові такі риси, як вразливість, нерішучість, що поєднується з неврівноваженим характером і часто призводить до життєвих конфліктів. Хворих турбує безсоння, швидка інтелектуальна втомленість, погіршення пам'яті, часті помірні довготривалі головні болі.

При об'єктивному обстеженні виявляються субфібрильна температура тіла, коливання артеріального тиску протягом доби, холодні кінцівки, блідість шкіри швидко змінюється її почервонінням, підвищена пітливість, дихання поверхневе, прискорене, тахікардія, артеріальний тиск лабільний, підвищений, переважно систолічний, уже через 3-5 хвилин знижується до норми. Часто зустрічається різниця тиску на правій і лівій руці.

Лікування. Немедикаментозне лікування включає:

- правильну організацію режиму дня з достатньою руховою активністю, із заняттями спортом, загартуванням;

- повну відмову від шкідливих звичок (паління, алкоголь);

- використання психотерапії з метою формування адекватної реакції хворого на психотравмуючі фактори, стреси.

ЗАХВОРЮВАННЯ ТРАВНОЇ СИСТЕМИ

Захворювання органів травлення супроводжуються різноманітними симптомами. Часто зустрічається біль. Слід враховувати його локалізацію, інтенсивність, зв'язок з їжею.

Порушення апетиту зустрічається при запальних процесах у шлунково-кишковому тракті, пониженій кислотності. Характерними симптомами є нудота і блювота. Характер блювотних мас має велике діагностичне значення. Так блювота з вмістом, що нагадує кавову гущину, свідчить про шлункову кровотечу.

Відрижка - раптове надходження в ротову порожнину газів через стравохід. При відрижці може відходити повітря, гази (вуглекислий, метан, сірководень) з неприємним запахом або їжа.

Печія - відчуття пекучості у верхній частині підшлункової ділянки. Виникає при попаданні на стінки стравоходу з шлунку харчових мас кислої реакції. Рідкий стул і запори зустрічаються найчастіше при запальних процесах шлунка, кишечника і порушенні їх перистальтики.

До загальних симптомів відносяться: зміна апетиту, похудіння, слабкість, підвищення температури тіла.

ГОСТРИЙ ГАСТРИТ - запалення слизової оболонки шлунка.

Етіологія. Гострий екзогенний гастрит виникає під впливом хімічних речовин, алкоголю, лікарських речовин, недоброякісної або дуже гарячої їжі, алергії та бактеріальних факторів. Гострий ендогенний гастрит пов'язаний з впливом речовин, що пошкоджують слизову оболонку шлунка при порушенні обміну речовин, розпаді білків, при опіках та ін.

Симптоми та перебіг. При гострих гастритах, найчастіше при порушенні у харчуванні, через певний проміжок часу (від 8 год до 2 діб) з'являється нудота, блювота рештками неперетравленої їжі з домішками слизу, іноді жовчі, у окремих випадках з кров'ю. Після блювання відчувається незначне поліпшення стану. Повна відраза до їжі. У деяких хворих гострі болі, відчуття важкості в епігастральній ділянці, печія, відрижка. Часто спостерігаються головокружіння, загальна слабкість. Можливе підвищення температури, зниження АТ, порушення серцевої діяльності. Язик обкладений білим нальотом. Живіт при пальпації болючий в епігастральній ділянці.

Лікування. Надання невідкладної допомоги починають з промивання шлунка розчином марганцевокислого калію 0,1% або водою. Потім дають сольові послаблюючі - сульфат магнію 30г розчинивши його у воді. Необхідно зберігати постільний режим. Важливим лікувальним фактором є дієта. Перші одна-дві доби голод, багато рідини. Після стихання гострих явищ призначають протерті супи, каші. З 7-ї доби переходять на звичайну їжу з виключенням гострих страв. Призначають абсорбуючі речовини (активоване вугілля). При болях - підшкірно 1 мл 0,1% розчину атропіну сульфату, внутрішньо екстракт беладони 0,015г. При зневодненні організму (часті блювання, рідкий стілець) внутрішньовенно вводять 5% р-н глюкози або ізотонічний розчіин натрію хлориду 500 мл. При необхідності призначають серцево-судинні препарати. *

Профілактика: раціональне харчування, виконання санітарно-гігієнічних порад на виробництві та в побуті.

ЕНТЕРІТ - запалення слизової оболонки тонкої кишки.

В етіології захворювання ведуче місце займають різні інфекції (черевний тиф, паратиф, сальмонельоз), які потрапляють з водою або їжею у кишечник, тривалі порушення харчування, різноманітні інтоксикації, алергія. Сприяючими факторами є' пониження секреторної функції шлунку, підшлункової залози, зловживання алкоголем, наявність у кишечнику глистів.

Симптоми: часте рідке випорожнення, болі й урчання у животі, нудота, інколи блювота, втрата апетиту. При огляді спостерігається блідість шкірних покривів, сухий язик, обкладений білим нальотом, живіт здутий. При пальпації живота спостерігається болючість у епігастральній ділянці. Спостерігається прискорення пульсу, зниження АТ.

КОЛІТ - запалення слизової оболонки товстої кишки.

Етіологія - інфекції (дизентерія, харчові токсикоінфекції), гельмінтози, інтоксикація свинцем, ртуттю. Сприяючими факторами є запальні процеси шлунку, тонкої кишки, жовчного міхура.

Симптоми: гострий перебіг захворювання характеризується переймоподібними болями у нижній частині живота, частими рідкими випорожненнями, хибними позивами на дефекацію (тенезмами), нудотою, слабкістю, відсутністю апетиту. При огляді язик сухий, обкладений білуватим нальотом. Пальпа-торно виявляється біль по ходу товстої кишки. У калі спостерігається слиз, інколи з домішками гною, крові.

Усім хворим колітом з метою виключення дизентерії обов'язково проводять висів калу на дизентерійну групу мікробів і виконують ректороманоскопію (огляд слизової оболонки прямої кишки).

Частіше зустрічається одночасне ураження тонкої і товстої кишки - ентероколіт.

Лікування. При гострому ентероколіті призначають ліжковий режим, стіл №1, велику кількість рідини. У випадках, якщо захворювання викликане харчовою токсикоінфекцією, лікування починають з промивання шлунка розчином марганцевокислого калію (1:10000) або водою, потім дають сольове послаблююче.

Хворі дизентерією лікуються у інфекційному відділенні.

Профілактика: з метою попередження захворювання енте­роколітом слід дотримуватись суворого санітарно-гігієнічного режиму у побуті і на виробництві. Велике значення має своєчасне лікування хронічних захворювань шлунку та печінки.

ВИРАЗКОВА ХВОРОБА ШЛУНКА І ДВАНАДЦЯТИПАЛОЇ КИШКИ - загальне захворювання, при якому спостерігається порушення з боку регулюючих систем організму (нервової, ендокринної, гуморальної), зниження опірності слизової оболонки шлунка та дванадцятипалої кишки до дії шлун­кового соку, що призводить до утворення дефекту на поверхні слизової оболонки - виразки.

Етіологія. У виникненні виразкової хвороби велике значення мають місцеві функціональні і морфологічні зміни слизової оболонки шлунка і дванадцятипалої кишки. Сприяючими факторами є тяжкі психічні травми, захво­рювання нервової та ендокринної системи, інфекційні захворювання, опіки, травми, вживання дуже холодних або гарячих напоїв і страв, алкоголь, нікотин.

Симптоми. Початок і перебіг захворювання може бути гострим і хронічним. Важливим проявом є напади болю. Частіше вони виникають у зв'язку з їжею: через 1/2-1 год (ранні болі), через 1 1/2-3 год. (пізні болі), натщесерце зранку або перед їжею (голодні болі). Після прийому їжі болі, як правило, зникають. Біль зменшується від тепла, прийому соди, молока та ін.

Часто виникає блювота, яка полегшує стан хворого. Характерною ознакою є печія. Апетит часто посилюється, але хворі бояться їсти. Бувають закрепи (до трьох Діб). Настрій хворих пригнічений, інколи спостерігається підвищена збудливість, дратівливість в очікуванні болю.

При огляді хворого привертає увагу підвищена нервова збудливість, пітливість, схильність до брадікардії та гіпотонії, і При пальпації виявляється болісність в егіігастрії та на певних точках. У постановці діагнозу допомагає зондування шлунку, гастрофіброскопія та рентгенологічне обстеження шлунку та дванадцятипалої кишки.

Ускладненнями виразкової хвороби є гастродуоденальна кровотеча, перфорація виразки шлунку та дванадцятипалої кишки та пенетрація виразки (проростання у сусідні органи).

Гастродуоденальна кровотеча частіше виникає у період загострення виразкової хвороби Її ознаками є блювання кров'ю, дьогтеподібні випорожнення і симптоми гострої кровотечі.

Блювання кров'ю більш характерне для кровотечі з виразки шлунку, а дьогтеподібні випорожнення для кровотечі з дванадцятипалої кишки. Залежно від частота блювання можна робити висновок про інтенсивність кровотечі. Під час кровотечі біль, як правило, зникає.

При вираженій кровотечі хворі скаржаться на загальну слабкість, запаморочення Відзначається блідість шкіри і слизових оболонок, тахікардія, зниження АТ. Якщо процес прогресує, може настати летальний кінець.

Невідкладна допомога. Лежаче положення, на¹ верхній відділ живота кладуть міхур з льодом. Забороняєтеся давати їсти і пити, промивати шлунок, використовувати теплові процедури. Хворий якнайшвидше транспортується у хірургічне відділення, де відразу ж починають інфузійну терапію, спрямовану на поповнення об'єму циркулюючої крові, боротьбу з крововтратою. Для поліпшення зсідання крові внутрівенно вводять хлорид кальцію (10 мл 10% р-у), вікасол (2-4 мл), амінокапронову кислоту (100 мл 5% р-ну). При неефективності терапії - хірургічне втручання.

ГОСТРИЙ ХОЛЕЦИСТИТ. ПЕЧІНКОВА КОЛІКА

Гострий холецистит - запалення жовчного міхура.

Етіологія. Вирішальна роль у всіх випадках розвитку холециститу належить інфекції (кишкова паличка, стафілокок, стрептокок). Інфекція у жовчний міхур найчастіше проникає висхідним (із шлунка та кишок) і низхідним (із внутрішньо-печінкових жовчних ходів) шляхами, значно рідше - гематогенним і лімфогенним шляхами.

Симптоми. Виділяють три основні форми холециститу: катаральну, флегмонозну і гангренозну. Гострий холецистит, як правило розпочинається раптово^ Катаральна форма характеризується інтенсивним постійним болем, який локалізується у правому підребір'ї, віддає в праве плече, лопатку, надключичну ділянку. Біль супроводжується нудотою, блюванням. Загальний стан змінюється мало. Характерна болючість при постукуванні по правій реберній дузі.

При прогресуванні процесу розвивається флегмонозний холецистит, що характеризується вираженим больовим синдромом, багаторазовим блюванням, погіршенням загального стану. Температура тіла підвищується до 38-39°С, частота пульсу понад 90 за хв.. Язик сухий, живіт здутий, є ознаки обмеженого перитоніту, часто пальпується збільшений і болючий жовчний міхур.

Іноді при несприятливому перебігові флегмонозний холецистит переходить у гангренозний. При цьому на перший план виступає інтоксикація, а місцеві явища виражені менше. Язик сухий, частота пульсу понад 110 за 1 хв., живіт здутий. Хворі загальмовані, риси обличчя загострені.

Ускладненнями можуть бути абсцес, перитоніт.

Гострий холецистит треба диференціювати з гострим апендицитом, панкреатитом, непрохідністю кишок, перфоративною виразкою шлунку або дванадцятипалої кишки, нирковою колікою.

Невідкладна допомога. Якщо у хворого діагностовано повторний напад печінкової коліки і є впевненість у правильному діагнозі, треба спробувати зняти больовий синдром. Приз­начають холод на живіт, нітрогліцерин (1 табл. під язик), ін'єкції спазмолітичних засобів (атропін, платифілін, но-шпа). Якщо немає ефекту від спазмолітичної терапії і є підозра на гострий холецистит, особливо у хворих з жовтяницею, потрібна термінова госпіталізація у терапевтичний стаціонар. Транспортування на ношах у положенні лежачи.

ЦУКРОВИЙ ДІАБЕТ - це захворювання, яке зумовлене недостатністю гормону підшлункової залози (інсуліну), внаслідок чого тканини організму втрачають здатність засвоювати глюкозу.

В етіології захворювання значне місце займають запальні процеси, крововиливи, склеротичні зміни у тканині залози.

Причиною цукрового діабету можуть бути гострі розлади психічної сфери, смерть рідні, тривалі душевні травми. Тривале переїдання солодких продуктів, захворювання печінки сприяють розвитку хвороби. В останні роки встановлена теорія неповноцінністі інсулярного апарату.

Симптоми. Загальна слабкість і похудіння внаслідок порушеного засвоєння тканинами вуглеводів, а також підвищеного розладу обміну білків та жирів, збільшення кількості сечі (за добу хворий може виділити до 6-8 л сечі), підвищена спрага та посилений апетит, наявність цукру у сечі, збільшення вмісту цукру у крові. Крім того, спостерігається свербіння шкіри, гнійничкові захворювання (фурункули, карбункули), внаслідок зневоднення і розладів нормального живлення шкіри, а також ранній розвиток атеросклерозу з частими нападами стенокардії та гіпертонічної хвороби.

Перебіг цукрового діабету може ускладнюватись діабетичною (гіперглікемічною) та гіпоклікемічною комами.

Гіперглікемічна кома - це гостре ускладнення цукрового діабету, спричинене токсичною дією кетонових тіл на центральну нервову систему^ зневоднення організму і розвитком ацидозу.

Факторами⁴, що сприяють розвитку коми, є нерозпізнаний цукровий діабет, порушення режиму лікування, недотримання дієти, алкогольна і харчова інтоксикація, припинення введення інсуліну або зниження його дози.

Симптоми. Клінічна картина наростає поступово. Період провісників триває від 12 годин до кількох діб. У цей час хворий скаржиться на кволість, швидку втомлюваність, втрату апетиту. Розвиток коми супроводжується знепритомленням. Шкіра суха, тонус очних яблук знижений, зіниці звужені. Дихання рідке, шумне, у видихуваному повітрі відчувається запах ацетону. Рефлекси знижені. Тони серця глухі, АТ знижений. Визначається болючість при пальпації живота. Печінка збільшена, болюча. Сечовипускання мимовільне. Можливе припинення виділення сечі.

Невідкладна допомога . При перших ознаках коми введення 10-20 од. інсуліну, в/в 500-1000 мл ізотонічного розчину натрію хлориду. Через 2-3 години введення інсуліну підшкірно 15-25 од. Для відновлення кислотно-лужної рівноваги вводять 2% розчин соди 1 л в/в крапельно. При необхідності використовують серцево-судинні препарати.

Госпіталізація термінова у відділення реанімації та інтенсив­ної терапії. Транспортують на носилках у лежачому положенні.

Гіпоглікемічна кома. - симтомоюмплскс, зумовлений різким зниженням рівня глюкози у крові, зменшення засвоєння глюкози тканинами головного мозку.

Цей стан розвивається у хворих з тяжким перебігом інсуліно-залежного цукрового діабету, Провокуючими факторами є передозування інсуліну, недостатнє вживання вуглеводів. Посилена м’язова робота. Інколи розвивається після вживання плкоголю, застосування сульфаніламідних препаратів.

Симптоми. В перебігу розрізняють гіпоглікемічний стан і гіпоглікемічну комуну

Гіпоглікемічний стан проявляється відчуттям внутрішнього Неспокою, слабкістю, втомлюваністю, підвищеною пітливістю, відчуттям голоду, блідістю шкіри, тремтінням рук і ніг, парестезіями кінчика язика, губ, підборіддя, серцебиттям.

Гіпоглікемія розвивається протягом від кількох хвилин до 1 години, а в деяких хворих гостро і раптово, і

При гіпоглікемічній комі спостерігається збудження з судомами. Шкірні покриви вологі. Дихання прискорене, поверхневе. Зіниці розширені, тонус очних яблук збережений.

Невідкладна допомога. При початкових проявах хворому рекомендують терміново випити міцного чаю з достатньою кількістю цукру, з'їсти цукерку, шматочок хліба, булки. Якщо немає ефекту і є виражені ознаки коми, вводять 40-80 мл 40% розчину глюкози в/в і 1 мл 0,1% розчину адреналіну підшкірно.

Госпіталізація термінова у відділення реанімації та інтенсивної терапії. Транспортують на носилках у положенні лежачи.

ЗАХВОРЮВАННЯ СЕЧОСТАТЕВОЇ СИСТЕМИ

Захворювання нирок часто є причиною інвалідності, а іноді і смертності людей молодого віку. Починаючись у дитячому або юнацькому віці, вони своєчасно не розпізнаються, у зв'язку з чим недостатньо лікуються й часто переходять у хронічну форму.

Скарги і ознаки при хворобах сечової системи. Із захворювань органів сечовидільної системи найбільший практичний інтерес мають запальні процеси: нефрит, пієлонефрит, цистит.

Причиною цих хвороб найчастіше є інфекція. Цим хворобам властиві запальні ознаки (слабкість, головний біль, зниження пра­цездатності, порушення сну, пам'яті) і специфічні ознаки (набряки, підвищення АТ, погіршення зору, зміни у сечі, болі у попереку).

Набряки з'являються спочатку на обличчі, а згодом на нижніх кінцівках та інших частинах тіла. Вони є наслідком порушення сечовидільної функції нирок і затримки у тканинах води і солі.

Підвищення артеріального тиску зумовлене ураженням нирок або їх судин, а також порушенням ниркового механізму регуляції артеріального тиску.

Зміни очей. Тривала гіпертонія у хворих хронічним нефритом викликає спазм судин сітківки, що в подальшому приводить до їх склеювання, порушення живлення сітківки. В результаті цього хворі втрачають зір.

Болі локалізуються в поперековій ділянці та по ходу сечовидільних шляхів.

Зміни в сечі пов'язані з порушенням обміну речовин у нирках, що спричиняє розлад їх живлення. Набряки ведуть до зменшення діурезу, а інфекція - до появи гною у сечі. В сечі можуть бути білки, цукор, клітини крові, що в нормі не зустрічаються. Це пов'язано з порушенням видільної функції нирок.

Гострий нефрит. Це інфекційно-алергічне захворювання клубочкового апарату нирок запального характеру. Найчастіше хвороба розвивається після ангіни, скарлатини. Збудник - стрептокок. Часто початок нефриту пов'язують з переохолодженням. Як правило, хвороба починаєтеся гостро із загального нездужання, слабкості, головного болю, ознобу, що супроводжує підвищення температури, тупого ниючого болю у попереці, набряків під очима. У подальшому характерна олігурія (зменшення виділення сечі), розповсюдження набряків на ноги, поперек, погіршення зору внаслідок спазму судин сітківки. Хворі скаржаться на головний біль, задишку, зумовлену перевантаженням серцевого м'язу внаслідок підвищення артеріального тиску. Сеча набуває кольору м'ясних помиїв, тому, що в ній з'являються еритроцити. У важких випадках буває анурія, хоча спостерігаються позиви до сечовипускання. Можливі серцебиття, погір­шення сну, пам'яті, періодичні судоми. При своєчасному лікуванні й дотриманні режиму через декілька тижнів настає видужання.

Лікування. Хворий потребує госпіталізації, суворого ліжкового режиму. Необхідно, щоб приміщення, де знаходиться хворий було сухе, тепле, без протягів. В раціоні різко обмежується використання солі (до 0,5 -1,5 г/добу) та рідини. В перші дні дозволяється вживання соків, варення, манної каші, молока.

У наступні дні, після зменшення набряків та зниження АТ, дієта розширюється за рахунок фруктів, супів, каш, білкових та молочних продуктів. Слід пам'ятати, що хворому заборонено вживати гострі страви, прянощі, жирні та копчені страви. У перші дні хвороби обмежується вживання білкових продуктів, особливо тваринного походження. їжа повинна містити багато вітамінів, особливо аскорбінової кислоти. Потрібно контролювати діурез хворого. При наявності набряків хворий повинен вживати за добу рідини не більше, ніж виділяється її за той же період. Категорично забороняється вживання алкогольних; напоїв. Хворий повинен дотримуватись правил особистої гігієни. Постільна та натільна білизна повинні бути чистими. Гірш підвищеній пітливості необхідно змінювати натільну білизну, обмивати хворого, щоб не виникало гнійничкових ускладнень».

Хворому, який переніс гострий нефрит, забороняється важка фізична праця, переохолодження.

Потрібно пам'ятати, що гострий нефрит - це ускладнення деяких інфекційних хвороб. Тому необхідно санувати вогнища інфекцій, загартовувати організм, займатися спортом.

Гострий пієлонефрит - запалення ниркових мисок. Інфекція - найчастіше кишкова паличка - попадає висхідним шляхом або через кровоносні, лімфатичні судини. Передумовою служать переохолодження та наявність вогнищ інфекції в організмі. Хвороба проявляється високою температурою з ознобом, загальним нездужанням, слабкістю, частим сечовипусканням, головними болями. Сеча каламутна, може містити гній. Хворого турбує нудота, іноді блювота, задишка, серцебиття, підвищення артеріального тиску.

Лікування полягає у призначенні антибактеріальної терапії. Хворого необхідно госпіталізувати. Приміщення повинно бути теплим, світлим, сухим. Призначається багато пиття: соки, чаї з ведмежих вушок, шипшини, молоко. У раціоні обме­жується сіль, гострі страви, прянощі, їжа повинна бути легкозасвоювана, висококалорійна.

Профілактика пієлонефриту - це перш за все попередження інфекційних хвороб, санація вогнищ інфекції, дотримання гігієнічних принципів. Необхідно остерігатись переохолоджень та фізичних перевантажень.

Сечокам'яна хвороба. Ниркова коліка. Це утворення каменів у ниркових мисках. Камені можуть бути фосфатними, оксалатними, карбонатними і т.д.. Утворенню каменів сприяє порушення мінерального і білкового обмінів. Причина даної хвороби - це інфекція сечових шляхів, травми нирок і крововиливи у ниркову тканину, застій сечі. Каміння порушує підток сечі, розтягує ниркову миску, а згодом стискує паренхіму нирки, що веде до її атрофії. Застій сечі сприяє розвитку інфекції. Травмуючи слизову оболонку мисок та сечоводів, камені можуть бути причиною гематурії.

Хвороба тривалий час може не давати про себе знати. Але І після тривалої ходьби, фізичних навантажень, бігу, тряскої їзди 1 виникає напад ниркової коліки. Напад починається раптово, з вираженого болю в поперековій ділянці, що віддає в промежину, статеві органи, по ходу сечоводу, в ногу. Супроводжується позивами І на сечовипускання, проте сечі може виділятися мало. Болі мають І нестерпний характер, може бути нудота, блювота, головний біль, І спрага, гематурія. Якщо напад триває довго, то у результаті І застою сечі і приєднанні інфекції підвищується температура тіла. І Лікування. Необхідно ліквідувати біль у попереці, у І результаті чого стан хворого значно поліпшиться. Для цього І застосовують спазмолітичні (но-шпа, атропін, галідор в/м) та 1 знеболюючі засоби. Хороший ефект можна отримати при І застосуванні грілки на поперек та теплової ванни, тому що ] знімається спазм сечоводу. Хворому призначають багато ] пиття, особливо сечогінні чаї, які сприяють виведенню каменів 1 з нирок. Якщо напад ниркової коліки не зникає, то хворого ] необхідно госпіталізувати. В міжнаїтадний період лікування І повинно бути спрямоване на нормалізацію обміну речовин та І урегулювання харчування хворого для попередження нового І нападу та прогресування хвороби.

Уремія - це тяжка форма ниркової недостатності, зумовлена ] отруєнням організму продуктами білкового обміну у і результаті недостатнього їх виділення хворими нирками.

Гостра уремія виникає при отруєнні сполуками ртуті, І свинцю, при переливанні несумісної крові й масивному гемолізі.

Хронічна уремія - результат багатьох хронічних ниркових хвороб.

Уремія розвивається поступово. За рахунок загальної інтоксикації порушується пам'ять, сон, зростає втома, загальна слабкість, знижується працездатність, турбує головний біль. Згодом 1 настає сонливість і апатія, нудота, блювота, погіршується зір. Хворий худне, шкіра бліда, зіниці звужені, запах аміаку з рота, І іноді бувають набряки, судоми м'язів обличчя, задишка, тупого характеру болі у попереці. Можливі кровотечі з носа та ясен.

Лікування та догляд за хворими. Вони потребують госпіталізації та суворого ліжкового режиму. Приміщення повинно І бути світлим, теплим, добре провітрюватися^ Уважно 1 слідкують за станом шкіри хворого та ротовою порожниною. І Якщо дозволяє стан хворого, то можна приймати через день І теплі ванни. В іншому випадку - часте протирання шкіри хворого теплою водою. Рекомендується після кожного прийому їжі полоскати рот теплим розчином перманганату калію. їжа хворого повинна містити багато вітамінів, бути І легкозасвоюваною. У раціоні обмежується сіль та білки. У залежності від хвороби урегульовують водний режим. Забороняється вживання гострих страв і прянощів.

Захворювання статевих органів. Запальні процеси статевих органів жінок зустрічаються досить часто. Спричиняються вони гноєтворними мікроорганізмами. Інфекція може поширюватись гематогенним або лімфогенним шляхом. Найчастіше інфікування настає при абортах, пологах, менструаціях. Сприятливим фактором розвитку інфекції є переохолодження, зниження імунних сил організму. При несприятливих умовах інфекція з первинного осередку може поширюватись на інші ділянки, набираючи генералізованного характеру.

Ендометрит - запалення слизової оболонки матки. Проявляється підвищенням температури тіла до високих цифр, і Остудою, загальною слабкістю, в'ялістю, тахікардією, переймоподібними болями внизу живота, які віддають у пахові ділянки та у крижовий відділ. Спостерігаються серозно-гнійні іноді кров'янисто-гнійні виділення з піхви у великій кількості.

Лікування полягає у терміновій госпіталізації хворої та ліжковому режимі. Призначається антибактеріальна терапія. При виражених болях - знеболюючі засоби.

Аднексит (сальпінгоофорит) - запалення маткових труб з розповсюдженням його на яєчники. Процес може бути одно - та двостороннім. Хвороба розвивається гостро. Характерні висока температура тіла з остудою, болі внизу живота та у пахових ділянках, які віддають у пряму кишку, поперек і крижі, піхву. Спостерігається посилення болю при дефекації, сечовипусканні, фізичному навантаженні, статевому акті. Часто хворі скаржаться на значні серозні виділення з піхви та болісні, тривалі і значні кровотечі при менструації.

Лікування. Необхідна госпіталізація хворої у гінекологічне відділення, суворий ліжковий режим, спокій, холод на живіт, призначення антибактеріальної та знеболюючої терапії.

Кровотечі при гінекологічних хворобах. Найчастіше кровотечі спостерігаються при доброякісних або злоякісних пухлинах матки (фіброміома), раку шийки та тіла матки, гормональних порушеннях.

Фіброміома матки - це доброякісна пухлина, яка розвивається у жінок після 30 років. Пухлина складається з елементів м'язової та сполучної тканини.

Клінічна картина залежить від величини пухлини, її локалізації. При інтерстиціальній фіброміомі у результаті збільшення поверхні слизової оболонки матки і порушення її скорочувальної функції характерним є збільшення кількості крові, що втрачається під час менструації.

При підслизовому розташуванні фіброміоми кровотеча зумовлена некрозом її вузлів і часте» є значною. Можливі ациклічні кровотечі. У результаті значної крововтрати спостерігаються анемія, непритомні стани, запаморочення, загальна слабкість, швидка втома.

При фіброміомі характерний також біль внизу живота, який може поширюватись при дефекації. Невідкладна допомога надається при наявності кровотечі. Хвору необхідно госпіталізувати у гінекологічне відділення. Транспортування на ношах, холод на живіт, інфузійна терапія.

Рак шийки або тіла матки - злоякісне новоутворення. Проявляється болем в низу живота, що віддає у пряму кишку або поперек, кровотечею при менструації. Іноді спостерігаються ациклічні кровотечі, у результаті чого розвивається анемія.

Хвороба потребує термінового оперативного втручання у комплексі з променевою та хіміотерапією. .

Гострий простатит - запалення передміхурової залози - одне з найчастіших урологічних захворювань у чоловіків 30-50 років. Інфекція потрапляє у передміхурову залозу висхідним шляхом із нижнього відділу сечовипускного каналу або гематогенним шляхом із віддалених гнійних вогнищ.

Розрізняють катаральний, паренхіматозний, фолікулярний простатит і абсцес передміхурової залози.

Клінічні прояви. При катаральному простатиті хворі скаржаться на часте, дещо болюче сечовипускання в нічну пору. Фолікулярний простатит характеризується появою тупого або ниючого болю в ділянці промежини, який віддає в головку статевого члена і пряму кишку. Сечовипускання часте, болюче, утруднене. Температура тіла зростає до 38- 39°С. При гострому паренхіматозному простатиті сильний біль турбує при сечовипусканні і дефекації, температура тіла підвищується до 39-40 °С, супроводжується ознобом. Хворий скаржиться на загальну слабкість, спрагу, сухість у роті, втрату апетиту. Можлива гостра затримка сечі.

Для абсцесу передміхурової залози характерний постійний сильний біль у ділянці промежини, який наростає при сечовипусканні та дефекації. Часто спостерігається утруднення сечовипускання, навіть повна затримка сечі. Температура тіла при даній хворобі висока - до 40°С, озноб, тахікардія, задишка, головний біль, загальна слабкість, підвищена пітливість, погіршення апетиту. Хвороба розвивається протягом 7-10 днів. Важкість перебігу залежить від величини абсцесу. Абсцес передміхурової залози може самостійно прорвати у сечовипускний канал, сечовий міхур, пряму кишку або в ділянку промежини.

Лікування потребує термінової госпіталізації в урологічне відділення.

Гострий орхіепідидиміт - гостре запалення яєчка та його придатків. Найчастіше розвивається після травми або інфекційної хвороби.

Інфекція розповсюджується гематогенним, лімфогенним або висхідним шляхом.

Хвороба розвивається гостро з підвищенням температури і їла до 39-40°С з ознобом, різкого болю і швидко наростаючого набряку придатка яєчка з поширенням на оболонки яєчка і мошонку. Біль віддає за ходом сім'яного канатика у пахову, поперекову, крижову ділянки і зростає при рухах. Придаток збільшений, твердий, різко болючий при прощупуванні. Шкіра на стороні ураження червоного кольору, гаряча на дотик.

Невідкладна допомога вимагає термінової госпіталізації хворого в .урологічне відділення.

НЕВІДКЛАДНА ДОПОМОГА ПРИ ГОСТРИХ ОТРУЄННЯХ

Отруєння - паталогічний стан, зумовлений впливом на організм хімічних речовин (отрут). Причинами отруєння можуть бути різні хімічні речовини, які застосовуються на виробництві, у сільському господарстві, побуті, а також лікарські речовини, отруйні рослини.

Незважаючи на наявність великої різноманітності отруйних речовин і різні клінічні ознаки отруєнь, можна виділити загальні принципи, за якими проводиться надання першої медичної та долікарської допомоги. Знання цих принципів дозволяє застосувати найбільш раціональні й ефективні методи надання допомоги при отруєннях.

Загальні принципи медичної допомоги при гострих отруєннях складаються з:

1.Припинення дії отрути на організм людини.

2.Виведення отрути, яка не всмокталася.

3.Знешкодження отрути в організмі за допомогою специфічних медикаментозних засобів (антидотна терапія);

4.Відновлення та підтримання життєво важливих функцій організму (серцево-судинної, дихальної та інших систем);

5.Попередження уражень окремих органів і систем;

6.Усунення синдромів, викликаних дією отрути (судоми, збудження, біль та ін.).

На території України розташована велика кількість промислових підприємств, які використовують у своєму технологічному процесі десятки тисяч хімічних речовин.

Значна кількість хімічних речовин при їх викидах у навколишнє середовище викликає загрозу здоров'ю та життю людей, тварин і рослин.

Небезпечними наслідками великих аварій є пожежі та вибухи. Вибухають під тиском котли, балони, трубопроводи на промислових підприємствах, вугільний пил і газ у шахтах, пари лакофарбових і меблевих речовин на деревообробних підприємствах. На об'єктах нафтової, хімічної та газової промисловості аварію спричиняють загазованість атмосфери, розливання нафтопродуктів, агресивних рідин і сильнодіючих отруйних речовин (СДОР). Найнебезпечніші аварії можуть виникнути на підприємствах, які виробляють, викорис­товують або зберігають сильнодіючі отруйні, вибухово- та вогненебезпечні речовини й матеріали.

Розвиток сучасного сільського господарства пов'язаний з широким використанням добрив, засобів боротьби з бур'янами, шкідниками культурних рослин.

Пестициди або сільськогосподарські отрутохімікати включають засоби боротьби з комахами, збудниками бактеріальних захворювань рослин, гризунами, хімічними препаратами для знищення бур'янів (гербицидами).

Вплив отрутохімікатів на природу і людину - одна з актуальних тем сучасності. Майже все населення земної кулі контактує з пестицидами.

Пестициди можуть потрапити в організм людини через дихальні шляхи, шлунково-кишковий тракт, а також через непошкоджену шкіру.

Організм людини, особливо похилого віку та дітей, чутливий до отрутохімікатів. Потрапляючи в організм людини, пестициди можуть викликати гострі отруєння.

Для розробки заходів першої медичної допомоги істотно те, що ураження токсичними речовинами можуть бути різноманітними, в тому числі комбінованими. Відтак пропонується систематизація токсичних речовин за прин­ципом їх переважної патологічної дії:

- нейротоксичні; кардіоваскулярнотоксичні;

- гепато- і нефротоксичні;

- гематотоксичні;

- подразнюючі;

- припікальні (корозивні);

- пригнічуючі дихальні ферменти.

Заходи першої допомоги потерпілим значно залежать також від шляхів надходження токсичних речовин до організму, серед яких при хімічних катастрофах найчастіше зустрічаються інгаляційні та перкутанні (через шкіру та слизові оболонки), рідше - пероральні та ін.

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА ДІЇ ТОКСИЧНИХ РЕЧОВИН

Загальний токсичний ефект є наслідком специфічної дії і неспецифічних реакцій організму - соматогенної дії.

Взаємодія отрути з організмом розглядається у двох аспектах: що організм робить з отрутою (токсикокінетика) і що отрута робить з організмом (токсикодинаміка).

Токсикокінетика - це перш за все шляхи проходження токсичних речовин через організм. У дещо спрощеному вигляді її можна уявити як проходження через три бар'єри організму: 1. - відділяє організм від зовнішнього середовища (дихальна поверхня легенів, шкіра, слизові оболонки), 2.- судинна стінка, 3,- клітинна оболонка.

Токсична речовина, пройшовши через 1-ий бар'єр, попадає в кров. Там частина речовини зв'язується з білками, переважно альбу­мінами, що знижує її токсичність. Друга частина виводиться через нирки з організму, а третя проникає через ІІ-ий бар'єр до інтерстиціального простору органів і тканин. В інтерстиції частина зв'язується з білками, друга у міру зниження концентрації отрути у крові повергається знову в кров, а третя проникає через III-ий бар'єр всередину клітини. Там отрута зустрічається зі специфічними для неї рецепторами "вибіркової токсичності" і вступає з ними у взаємодію (наприклад, солі важких металів взаємодіють зі своїми ітецепторами - групами білкових молекул клітинних ферментів).

Крім цього, просторового фактора розподіл токсичних речовин в організмі залежить також від часового та концентраційного факторів.

Часовий фактор це швидкість надходження о і рути в організм та швидкість виведення з нього. При інгаляційних отруєннях надходження отрути припиняється після видалення постраждалого із зараженої атмосфери, а при нерку кінному та пероральному отруєннях всмоктування продовжується із зовні зараженої зони, поки отрута не буде видалена з поверхні шкіри та слизових оболонок змиванням, а з шлунка - блювотою чи його промиванням.

Концентраційний фактор, тобто концентрація отрути в біологічних середовищах, зокрема у крові, є основним, що пов'язує токсикокінетику з токсикодинамікою.

Токсикодинаміка - неосновні патологічні синдроми хімічної хвороби. Дослідження динаміки концентраційного фактора допомогає виявити:

- токсикогенну фазу з двома основними періодами: резорбції (до моменту досягнення максимальної концентрації отрути в крові) і елімінації (від цього моменту до повного очищення крові від отрути);

- соматогенну фазу (отрута в крові не визначається, але хімічна хвороба продовжується).

Для токсикогенної фази характерні такі специфічні патологічні синдроми, як відображення "вибіркової токсичності" отрути: шок, кома, асфіксія, кровотеча та ін.

Для соматогенної фази характерні неспецифічні синдроми - відображення ускладнень гострих отруєнь: пневмонія, ГНН. ГНПН, сепсис та ін.

Обсяг і зміст першої меддопомоги. Згідно з досвідом вітчизняної медицини та наявності лікарів у штаті бригад, перша медична допомога включає весь комплекс екстрених заходів по забезпеченню збереження життя потерпілого, які проводяться на місці події та у період транспортування (евакуації) у медичну установу. Тому важливою вимогою до заходів першої медичної допомоги при масових ураженнях токсичними речовинами є доступність їх виконання, спря­мованість на збереження життя потерпілих до їхньої госпіталізації у спеціальні установи і по можливості зменшення кількості ймовірних ускладнень, як наслідків інтоксикації.

Багато хімічних речовин відзначаються високою токсичністю та у певній ситуації можуть стати джерелам ураження людей з важким перебігом гострих отруєнь, що вимагають швидкого проведення адекватної комплексної терапії у таких напрямках:

- термінова детоксикація;

- посиндромна (симптоматична) терапія;

- антидотна терапія;

У залежності від шляхів надходження до організму потерпілого і виведення з нього отруйних речовин повинні бути ішкористані такі методи термінової детоксикації:

- промивання шлунка;

- ентеросорбція;

- форсований діурез;

- гемосорбція;

- обмивання шкіри і слизових оболонок;

- гіпервентиляція;

Промивання шлунка (див. «Догляд за хворими» - Промивання шлунка.)

Ентеросорбція - спосіб детоксикації, який передбачає пероральне введення сорбенту. Цей стародавній метод у наш час знову привернув увагу у зв'язку з появою нового покоління високоактивних сорбентів із специфічними спектрами сорбції. Простота і безпека дозволяє вико­ристовувати метод для термінової детоксикації в надзвичайних умовах.

Потерпілим дають випити або вводять через шлунковий зонд 10-І5г (приблизно 1 столова ложка) сорбенту. Як ситсросорбент можуть бути використані гемосорбенти СКН, СУГС, СКТ та ін., а також спеціальні ентеросорбенти: карболен, поліфепан; ваулен та ін. При необхідності енгеросорбент вводять повторно через 4-6 годин. Для прискореного проходження ентеросорбенту через "кишечник рекомендується приймання сольового проносного засобу - сірчанокислої магнезії 25-30 г (2 столові ложки). Сорбент застосовується за 1,5-2 години до прийняття їжі, а лікарські речовини не раніше 30-40 хвилин після прийому сорбенту.

Негативним при застосуванні ентеросорбції є порушення евакуаторної функції шлунково-кишкового тракту - закрепи (механічна, паралітична, непрохідність).

Форсований діурез використовується на ранніх стадіях гострих отруєнь Для видалення отрут, що циркулюють у крові. Роблять водне навантаження шляхом внутрішньовенного введення ізотонічних розчинів (400-600 мл на годину) або прийому значної кількості води всередину.

Одночасно застосовують сечогінні засоби: внутрішньовенно 300-600 мл 20% розчину манітолу за 10-15 хвилин і (або) 20-40мг (1-2 ампули) фурассміду (лазиксу), і (або) 2,4% розчин еуфіліну по 5мл внутрішньовенно кожні 15 хвилин протягом годин. Через 3-4 години при необхідності прийом сечогінних зазначених дозах повторюють. У сечовий міхур вводять катетер і залишають його там на декілька годин, поки триває процедур для обліку кількості та попередження затримки сечі. За даної методики детоксикації діурез підвищується до 10 мл/хв. Для підтримки такого темпу сечоутворення необхідно постійно поповнювати втрату із сечею води і солей шляхом внутрішньо венного вливання сольових розчинів: натрію хлориду 0,9% розчин, "Лактасоль" та ін. Рекомендується форсований діурез поєднувати з одужуванням плазми, що досягається внутрішньо венним вливанням свіжоприготовленного 4% розчину соди у кількості приблизно 200мл/год протягом перших 3 години і 100 мл/ год. згодом, або вводити ампуловані розчини - трисамін, "Лактасоль", "Ацесоль" та ін., домогаючись рН сечі, яка щойно виділилась, 7-8 (по лакмусовому паперу). Якщо форсований діурез проводиться в умовах відділення інтенсивної терапії, вливання соди виконують під контролем КЛС (кислотно-лужного стану), щоб уникнути розвитку метаболічного алкалозу від передозування соди, боротися з яким значно складніше, ніж з метаболічним ацидозом. Форсований діурез протипоказаний при гострій судинній і застійній серцевій недостатності (стійкий колапс, серцева астма, набряк легенів) і при механічних перешкодах відтоку сечі.

Обмивання шкіри та слизових оболонок застосовується при попаданні на них отруйних і радіоактивних речовин. Обми­ваються ураження великою кількістю води після того, як зазначені речовини обережно зняті з них марлевим тампоном.

Гіпервентиляція - вентиляція легенів з об'ємом вдиху у 1,5-2 рази більше, ніж при спокійному диханні, і частотою до 20- 25 дихань у хвилину. Вона застосовується при надходженні в організм отруйних речовин переважно через орган дихання і здійснюється маскою ручного апарата штучного дихання, підтримуючи цим прохідність дихальних шляхів, по мож­ливості робиться інгаляція кисню. Продовжується до зменшення проявів отруєння.

Гемосорбція та лімфосорбція - очищення крові та лімфи від токсичних речовин шляхом пропускання її через спеціальну колонку, заповнену сорбентом (найчастіше роль сорбенту виконує гранульоване або волокнисте активоване вугілля). Ця операція проводиться у відділенні інтенсивної терапії.

ОСНОВНІ ВИДИ ОТРУЙНИХ, РЕЧОВИН

ОСНОВНІ ВИДИ ОТРУИНИХ РЕЧОВИН

Речовина		Клінічні прояви		Перша допомої а
1		2		3
ОЛЕУМ (димуча сірчана кислота)		Небезпечний при вдиханні парів, попаданні на шкіру та слизові обо­лонки. при прийомі внутрішньо. 1.Легкий ступінь отруєння: першіння в горлі. сухий кашель, різь в очах та носі. 2.Середній ступінь отруєння: задуха, утруднення дихання. 3.Тжкий ступінь отруєння: спазм та набряк гортані, розлад дихання, кривава блювота. Викликає опіки слизових оболонок ротової порожнини, страво­ходу. шлунка, шкіри.		1.Надіти ізолюючий дихальний апарат. 2.Винести на свіже повітря. 3.Зняти одяг. 4.Промити шкіру вели­кою кількістю води. 2% розчином харчової соди. 5.Проми ти очі, ротову та носову порожнини великою кількістю води, 2% розчином харчової соди. 6.Боротьба з набряками гортані та опіками. Термінова госпіталізація.
	Окис вуглецю (чадний газ)	1 Іебезпечний при вдиханні. По­гіршення самопочуття, головокружін­ня. шум у вухах, сильний головний біль, нудота, блювота, біліу у животі, загальна слабкість, пульс слабкий, частий, артеріальний тиск понижений, дихання утруднене, шумне внаслідок набряку легень, обличча бліде з чер­воними плямами, іноді малинового кольору, втрата свідомості, судоми, параліч дихання.		Надіти ізолюючий ди­хальний апарат. Винести на свіже по­вітря. Дихання повітрям, зба­гаченим киснем. І Іри зупинці дихання ШВЛ. ' Термінова госпіталізація.
	Ртуть	Металева ртуть практично без­печна. Пари ртуті небезпечні тільки при хронічному отруєнні. Зниження працездатності, швидка стомлюваність. Послаблення пам'яті і головний біль. Катаральні прояви з бок\ верхніх дихальних шляхів, кро­воточивість ясен, легке тремтіння рук та розлад шлунка. Сонливість, апатія й емоційна нестійкість, порушення мови, тремтіння повік, ніг. всього тіла, і, 1 Іри іривалому впливі на організм божевілля, блювота, проноси, виді­лення сечі з домішками крові, змен­шення ви. іілеппя сечі.		Промивання шлунка. 1-2 ампули унітіолу добавити у воду для про­мивання шлунка. Внутрішньо - некип'я- чене молоко, яєчний білок, активоване вугілля. Термінова госпіталізація.
Хлор			Можливе проникнення до організму через неушкоджену шкіру. Небезпечний при вдиханні парів, отруйний при прийманні внуїрішньо. 1.Легкий ступінь отруєння - почервоніння та свербіж шкіри, под­разнення слизової оболонки очей (сльозотеча), ураження верхніх дихальних шляхів (чхання, першіння та печія у горлі, сухий кашель), біль в грудній клітині. 2.Середній ступінь отруєння - утруднене дихання, задишка, збудження, серцебиття. 3.Тяжкий ступінь отруєння - рухи некоординовані, пульс нитковидний, втрата свідомості, дихання поверхове, судоми, обличчя синюшне, зупинка дихання. При наявності високих концентрацій - миттєва смерть. При попаданні внутрішньо - слинотеча, біль у животі, слабкість нудота, блювота, пронос. При взаємодії з рідиною викликає опіки.	1.Надіти ізолюючий дихальний апарат. 2.Винести на свіже повітря. 3.Промивання слизових оболонок і шкіри 2% розчином харчової соди. 4.При ушкодженні очей закапати 1% розчин новокаїну. 5.Забезпечення спокою, зігрівання тіла. 6.При отруєнні середнього ступеня - інгаляції з 2% розчином харчової соди. Пиття лужної мінеральної води типу "Поляна касова", теплого молока, зігрівання шкіри. 7.При отруєнні середньо­го та важкого ступеня - тривалі інгаляції з киснем. 8.При зупинці дихання ШВЛ. Термінова госпіталізація при 2-3 ступенях.
Мідний купорос.			Сильний біль в животі, блювота, іноді з домішками крові, пронос з тенезмами. Блювотні маси і випорожнення - синьо-зеленого кольору з домішками крові та слизу. У тяжких випадках - дегітратація, колапс і м'язові посіпування, а також анемія, гемолітична жовтуха, зменшення сечовиділення, сеча з домішками крові (ураження нирок).	1.Промивання шлунка некип'яченим молоком. 2.Внутрішньо - активоване вугілля, яєчний білок. Термінова госпіталізація. •
Фосфор - Органічні сполуки (хлорофос, карбофос, тіофос, дихлофос).			Леткий ступінь отруєння: слабкість, головокружіння, сонливість, нудота, блювота, слинотеча, підвищена пітливість, звуження зіниць, брадикардія, гіпотонія, в легенях вологі хрипи, зниження сухожильних рефлексів. Середній ступінь: підвищення температури тіла до 40°С. загальна	1.Припинення контак­ту з отрутою. 2.Зняти забруднений одяг. 3.Обмити шкіру водою з милом. 4.Слизові оболонки очей промити струменем води і закапати 30%

Рамки дуже погано скануються

РАДІАЦІЙНІ УРАЖЕННЯ

На території України розташоване» понад 8 тисяч установ та організацій, що становлять потенційну небезпеку радіоактивного забруднення. Аварія 1986 року на ЧАЕС та тривалий характер викідів радіоактивних аерозолів призвели до радіоактивного забруднення значної території нашої країни, Білорусі та Росії. В Україні радіоактивно заб­рудненими стали 12 областей, 86 адміністративних районів, 2 311 населених пунктів, в яких близько 2 млн. 600 тис. мешканців (з них 600 тис. діти).

І навколишнє середовище потрапили радіонукліди плутонію Ри^2М, стронцію - 8г"" , цезію - Сг¹³⁷ , йоду - І¹³¹ , радію - К.а²²⁶ , свинцю - Рв²¹⁰ , інертних газів, лантану і ін., що мають період піврозпаду від кількох секунд до 20 тисяч років. Радіоактивне забруднення об'єкта ЧАЕС має потужність експозиційної дози 15-300 мР/год, а на окремих ділянках 1-5 Р/год. У зонах радіоактивного забруднення питома активність по цезію сягає від 15 КІ/км² до 1 КІ/км². Крім того у довкіллі завжди присутній природний радіаційний фон, що створюється космічним випромінюванням, сонячною радіацією та радіоактивними корисними компонентами. Він становить 0,07 - 0,2 Гр в рік. В Україні, районами з підвищеним рівнем природного радіоактив­ного фону є Дніпропетровська, Миколаївська, Кіровоградська області та регіон Карпат. Кожен мешканець планети отримує у середньому радіаційну дозу 0,03 бер/рік.

БІОЛОГІЧНА ДІЯ ІОНІЗУЮЧОГО ВИПРОМІНЮВАННЯ

Іонізуюче опромінювання може діяти на людину зовні - зовнішнє опромінювання - випромінюванням, і при потраплянні в організм через органи дихання (інгаляційний шлях), шлункокишковий тракт (пероральний шлях), з їжею і водою, та через шкіру і слизові оболонки (перкутанний шлях) у вигляді а і В - радіоактивного пилу. Реальну загрозу становить для людини надходження в організм водорозчинних ізотопів, що здатні накопичуватись, обумовлюючи локальне внутрішнє опромінення. До таких відносяться йод, що накопичується у щитовидній залозі (період напіврозпаду 8,08 діб ), стронцій - 90

накопичується в кістках через спорідненність з кальцієм, і цезій -137 - рівномірно розподіляється у тканинах (період напів­розпаду 30 років). Пороговою дозою одноразового рівного мірного випромінювання всього тіла є 0,25 Гр. Іонізуюче випромінювання викликає у біологічному середовищі іонізацію і збудження складних молекул з розриванням хімічних зв'язків. Опосередкована дія зумовлюєтеся продуктами радіолізу води. Утворення вільних радикалів Н , ОН , О" і перекисів Н_ , О , і ін. викликає руйнування білків, ДНК, РНК із змінено активності ферментів. Це призводить до порушення біохімічних процесів в організмі, швидкого старіння і загибелі клітин, зниження регенерації клітин і тканин, виникнення мутацій. До дії іонізуючого випромінювання більш чутливі молоді тканини клітини, що швидко діляться: кровотворні тканини, епітелій шлунково-кишкового тракту, дихальних шляхів, залоз внутрішньої і зовнішньої секреції, сперматогенний епітелій. Високу чутливість у фізіологічному плані і низький рівень анатомічного ураження має нервова система. Малочутливі до дії радіації м’язова і кісткова тканини. Радіотоксини, що накопичуються в організмі є неспецифічними "стресинами". Вони запускають механізм стресової реакції, викликаючи пострадіаційний токсемічний синдром.

Радіаційний вплив поділяють на соматичний та генетичний.

Соматичний вплив проявляється, як гостра або хронічна променева хвороба, локальні променеві ушкодження (променева травма). Можливі також віддалені наслідки у вигляді значного зниження імунітету, розвитку анемії, лейкозів, променевої катаракти (ураження кришталика), захворювань системи залоз внутрішньої секреції (тиреоідит, діабет), серцево-судинної, дихальної систем і шлунковокишковогого тракту. Зростає частота раку різних локалізацій (щитовидної залози, шлунку, товстої кишки, молочної залози і ін.), у чоловіків до 26%, у жінок до 17%. Спостерігаються порушення структурних елементів відповідальних за спадковість.

ГОСТРА ПРОМЕНЕВА ХВОРОБА /ГПХ/

Етіологія і патогенез - гостра променева хвороба виникає внаслідок опромінення всього організму протягом короткого часу чи одномоментною дозою не меншою за 80-100 Р (0,8-1 Гр), або при накопиченні еквівалентної дози.

В патогенезі визначальну роль має загибель клітин у ділянках опромінення з подальшим бурхливим розростанням сполучної тканини і розвитком важкого склерозу. В залежності від дози розрізняють такі ступені ГПХ:

Таб. 1 Ступені гострої променевої хвороби

Ступінь	Доза опромінення, Гр	Прогноз
І .Легкий	0,8 - 2 Гр	сприятливий
2.Середній	2 - 4 Гр	сумнівний
3. Важкий	4 - 6 Гр	летальний
4.Дуже важкий	6-10 Гр	летальний безнадійний. Смерть протягом 3 діб
5. Блискавичний	більше 10 Гр	летальний протягом кількох годин або "смерть під променем"

КЛІНІЧНІ ПРОЯВИ

Гостра променева хвороба може перебігати у різних формах, що має виражену залежність від дози опромінення.

- кістково-мозкова форма 0,6-10 Гр, смерть від 5 до 8-го тижня.

- кишкова форма - 10-20 Гр, смерть на 9-16 добу

- токсемічиа (судинна) - доза 10-80 Гр, смерть на 4-7 добу

- церебральна - доза 100 і більше Гр, смерть на 1-3 добу. При 250-300 Гр настає смерть у момент опромінення -

"смерть під променем".

Для ГПХ характерна періодичність перебігу. ♦ Період первинної реакції - триває від кількох хвилин до кількох діб. Симптоми первинної реакції поділяють на 4 групи:

- диспептичні: нудота, блювота, пронос,

- загальноклінічні: порушення свідомості, слабкість, зміни рухової активності до знерухомлення, підвищення темпе­ратури тіла до 38°- 39°С;

- гематологічні: лімфоцитопенія, нейтрофільний лейкоцитоз;

- місцеві: зміни шкіри і слизових оболонок в місцях найбільшого опромінення, почервоніння, набряк.

Латентний період / прихований/. Це період вдаваного благополуччя. Стан майже нормалізується, незначна слабкість, депресія перепади пульсу і а тиску. Починається епіляція - випадіння волосся. Волосся на кінцівках, віях і бровах випадає тільки при дозах більше 6-8 Гр. У крові виражена цитопенія - зменшення кількості кров'яних тілець. Тривалість прихованого періоду залежить від ступеня променевої хвороби. При І ступені - до ЗО діб. II ступінь - 15-28 діб, III ступені - 8-15 діб, IV - немає, або менше 3-8 діб.

Період розпалу хвороби починається гостро. Різко погір­шується самопочуття, поновлюються симптоми першого періоду, з'являється втрата апетиту, сухість і злущування шкіри, точкові крововиливи у шкірі і слизових, кровотечі (маткові, носові, шлунково-кишкові, легеневі і т.п,), виразково-некротичні ураження слизових ШКТ, дихальних шляхів, шкіри. Глибоке пригнічення імунітету за рахунок цитопенії і агранулоцитозу (відсутності лімфоцитів, тяжка анемія). Розвиваються пневмонії, ангіни, стоматити, пієліти, сепсис. При опроміненні вище 3-4 Гр розвивається променевий ентерит. Повна епіляція. Температура підви­щується до 38-40°С, втрата ваги сягає 25%.

Період відновлення спостерігається через 2-4 місяці і триває 1-3 роки. Основні функції органів відновлюються, залишається анемія і знижений імунітет. Тривалий час турбує млявість, депресія, нервово-психічні відхилення. Через 3-4 місяці розвивається променевий гепатит. Внаслідок вираженого склеротичного процесу, може формуватись пневмосклероз, кардіосклероз, хронічний гастроентероколіт, виразкова хвороба шлунку і ДГІК, трофічні виразки. Часто ускладнюються інсультами і інфарктами.

Кишкова форма перебігає у вигляді тяжкого ентериту із багатократною блювотою і проносом. Закінчується зневодненням, інфекційним і некротичними ускладнен­нями і смертю.

Токсемічна форма має чітко виражену інтоксикацію, спричинену розпадом тканин. Розвивається гіпотензія, колапс, гостра ниркова недостатність.

Церебральна форма характеризується симптомами набряку головного мозку, судомами, знерухомленням. колапсом, порушенням регуляції органів внаслідок ураження мозкових центрів.

Таб. 2. Диференціація ГПХ за ступенем важкості та залежності від проявів первинної реакції

Стунінь та доза, Гр.	Головна ознака		Вторинні ознаки
	Блювота (час і кратність)	Загальна слабкість	Головний біль. стан свідомості	Температура	Почервоніння шкіри і ін'єкція
1	2	3	4	5	6
Легкий 0,6-2 Гр	Відсутня, або пізніше 3 год. однократно	Легка	Короткочасний біль, свідомість ясна	Нормальна	Легка ін'єкція клер
Середній 2-4 Гр	Через 30 хв-3 год.2 та більше разів	Помірна­	Головний біль, свідомість ясна	Субфебрильна -	Почервоніння шкіри, ІН ЄКЦ1Я склер
Важкий	Через 30 хв- 1	Вира­	Сильний гол.	Суб-	Виразне по­
4-6 Гр	год, багато­	жена	біль, свідомість	феб-	червоніння
	кратна		ясна	рильна	шкіри та склер
Дуже важ­	Через 10-20	Дуже	І Іостійний гол.	38-39°с	Різка гіперемія
ка. Більше	хв., багато­	різка,	біль, свідо­		шкіри та ін'єкція
6Гр	кратна невгамовна	адена- мія	мість неясна		склер

ЛОКАЛЬНІ ПРОМЕНЕВІ УРАЖЕННЯ - ОПІКИ

В результаті контакту зі шкірою і слизовими оболонками радіоактивних речовин можливі місцеві ураження від γ - опромінення при дозах більше 8-25 Гр. Опіки очей супроводжуються повною короткочасною сліпотою. Через 1-3 доби з'являється первинна еритема і триває 4-20 діб. В період розпалу з'являється вторинна еритема, пухирі, крововиливи, некроз і виразки. На 3-му - 6-му тижні розвивається гангрена і сепсис. При заживанні виразок утворюються грубі рубці, що схильні до утворення трофічних виразок і некрозів. Найбільш чутлива до опромінень шкіра природних складок і шиї, та слизові оболонки. Радіоактивні аерозолі викликають відчуття сухості, металевий присмак у роті, катаральні явища, поколювання шкіри.

ХРОНІЧНА ПРОМЕНЕВА ХВОРОБА /ХПХ/

Клінічні прояви розвиваються у результаті багаторазового тривалого опромінення у малих дозах при досягненні сумарної поглинутої дози 0,4-0,5 Гр. Хвороба розвивається поступово і має 3 періоди: період формування хвороби; відновлюючий період; період ускладнень і наслідків. При ХПХ розвивається виражений астенічний синдром: швидка втомлюваність, млявість, порушен­ня сну, тупі головні болі, втрата апетиту, синці під очима і навколо рота. Слизова оболонка носоглотки і ясен кровоточива. Анемія може бути від легкої до виражених форм із зниженням гемоглобіну до 40-60 г/л. Чітко виражена вегето-судинна дистонія, пригнічена секреторна і моторна функції шлунку, схильність до закрепів. Кровотворення пригнічене, імунітет знижений. На шкірі легко з'являються крововиливи. Хворі схильні до кровотеч, часто хворіють простудними та інфекційними хворобами, опірність до токсичних речовин знижена. Страждають від хронічного герпесу і дисбактеріозу. В тяжких випадках розвиваються органічні зміни у органах і онкологічні хвороби.

ПЕРША МЕДИЧНА І ДОЛІКАРСЬКА ДОПОМОГА ПРИ ПРОМЕНЕВИХ УРАЖЕННЯХ

При виникненні радіоактивного забруднення потрібно терміново:

1.Одягнути захисний одяг, протигаз, респіратор чи ватно-марлеву пов'язку.

2.Провести часткову чи повну санітарну обробку, промити відкриті ділянки 0,5% лужним розчином.

3.Прийняти протирадіаційні засоби - цистамін 6 таблеток, через 4-6 годин повторно. Давати по 1 таб. йодиду калію (абоЗ- 5 крапель 10% йоду на склянку води) на протязі 10 днів і по 1 таб. 1 раз у тиждень протягом перебування на забрудненій території.

При блювоті дають 1-2 таблетки РСД або етаперазину з індиві­дуальної аптечки АІ-2. Профілактично призначають антибіотики (тетрацикліну гідрохлорид) і сульфаніламідні препарати (сульфадиметоксин) з АІ-2. При необхідності проводять штучне дихання і непрямий масаж серця, зупиняють кровотечу, накла­дають первинні пов'язки на опіки й ураження, мобілізують кінців­ки при переломах і значних пошкодженнях тканин. Уражених ева­куюють з осередку радіаційного забруднення, або укривають у сховищах. Зігрівають і дають багато теплого пиття. При вираже йому збудженні варто дати заспокійливі препарати - 1-2 таб. феио- зепаму, оксилідину чи 25-30 крапель корвалдину. При невгамовній блювоті можна ввести Імл 20% атропіну з АІ-5. При серцево- судинній недостатності: 1 мл кордіаміну підшкірно, 1 мл 20%кофеїн- бензоату натрію. Лікарську допомогу при променевих ураженнях надають у лікарнях загального профілю і радіологічних центрах.

ПРОФІЛАКТИКА РАДІАЦІЙНИХ УРАЖЕНЬ

Усе населення, що проживає на радіоактивно забруднених територіях, з метою ослаблення чи запобігання дії іонізуючого випромінювання та зменшення сумарної поглинутої дози повинно дотримуватись правил радіаційної безпеки. У зонах радіоак­тивного забруднення проводиться радіологічний контроль. На значно забрудненних територіях не слід знімати верхній одяг, сідати на землю, курити. Входячи у приміщення, взуття слід помити водою, або протерти мокрою ганчіркою, верхній одяг витрусити і почистити вологою щіткою. У житлових приміщеннях і на роботі слід проводити щоденннс вологе прибирання із застосуванням миючих засобів. Перед вхідними дверима кладуть вологий килимок. Не можна збирати польові квіти, ягоди, гриби, лікарські трави у забруднених місцях. У вітряну і дощову погоду слід виходити з дому у верхньому одязі і головному уборі. Відкриті ділянки тіла і волосся обов'язково змити проточною водою. Воду вживати тільки з упорядкованих перевірених джерел, а харчові продукти - закуплені у торговельній мережі. Сільськогосподарські продукти - особливо молоко, рибу, м'ясо, листову зелень, овочі і фрукти можна вживати після проведення радіологічного контролю. Перед прийомом їжі ретельно вимийте руки, прополощіть рот і ніс розчином 0, 5% питної соди. Харчування повинно бути повноцінне, вітамінізоване, з обов'язковим вживанням радіопротек горів - пектинів, клітковини, адаптогенів - настоянки женьшеню, родіоли рожевої, заманихи, ехінацеї пурпурової та ін. антиоксидантів - продуктів, багатих на вітаміни А,Е,Д,С. Готуючи їжу добре мийте овочі і фрукти, вимочуйте коренеплоди і м'ясо 1-1,5 год перед відварюванням, відмовтесь від вживання салату, щавлю і шпинату вирощеного у відкритому ґрунті, холодців і желе.

Загоряти доцільно тільки вранці до 10 години і ввечері після 18год.

Вигулюючи домашніх тварин, треба користуватись поводком, витерти вологою тканиною їх шерсть і обмити їм лапи.

РОЗД1Л ІV

ІНФЕКЦІЙНІ ХВОРОБИ. ДИТЯЧІ ІНФЕКЦІЇ

ОСНОВИ ЕПІДЕМІОЛОГІЇ

Епідеміологія - це наука про закономірності виникнення, розповсюдження і згасання інфекційних хвороб серед людей та заходи профілактики для їх ліквідації. Ці закономірності існують у людському середовищі і залежать від його соціального положення, рівня розвитку народного господарства, матеріальної забезпеченості і культури населення. Епідеміологія виявляє об'єктивні закономірності і визначає зв'язки, які можуть привести до виникнення і поширення інфекційних хвороб.-Вона розробляє також шляхи недопущення виникнення, або припинення розповсюдження заразних хвороб, якщо вони виникають і аж до повного усунення самої можливості виникнення заразних хвороб. Епідеміологія вивчає порівняно вузьке коло людських хвороб, які називаються інфекційними. Порівнюючи інфекційну хворобу з неінфекційною, можна відзначити ряд особливостей:

1.Наявність збудника: тільки в результаті проникнення збудника може виникнути хвороба. Цей збудник - паразит за своєю біологічною природою. Характерна також специфічність збудника. Проникнення в організм-людини рикетсії Провачека може призвести лише до захворювання висипним тифом, а дифтерійної палички - дифтерією.

2.Заразність хворого. Це також головна ознака, яка відрізняє інфекційні хвороби від інших. Ці ж ознаки визначають і специфічні закони епідеміології.

3.У ході інфекційних хвороб формується відносна несприйнятливість - імунітет.

4.Інфекційна хвороба характеризується циклічністю перебігу з чергуванням певних періодів, до числа яких відносяться:

а) прихований період (інкубаційний), який продовжується від моменту потрапляння в організм збудника до перших проявів хвороби. При кожній інфекційній хворобі період має певну тривалість;

б) продромальний - період провісників хвороби з неясними загальним симптомами;

в) період основних виявів хвороби (виражені, характерні для тієї чи іншої хвороби симптоми);

г) період згасання хвороби;

д) період видужування (реконвалесценція).

Більшість інфекційних хвороб заразні для оточуючих. Це всі періоди хвороб, починаючи від останніх днів прихованого періоду (інкубації) до одужання, а зрідка і більш довгий час, коли хворий залишається носієм і продовжує виділяти збудники з організму в оточуюче середовище. Зважаючи на те, що інфекційні хвороби заразні, дуже важливе їх раннє розпізнавання, тимчасова ізоляція хворого. Особливо підвищується небезпека для оточуючих, якщо хворий або носій якийсь час не розпізнається і працює на харчовому підприємстві, бере участь у приготуванні їжі.

Збудники інфекційних хвороб пристосувались до певного механізму передачі, певного місця знаходження і відповідного" характеру враження.

Виходячи з основного змісту епідеміології - вивчення об'єктивних закономірностей, які лежать в основі виникнення, поширення і закінчення інфекційних хвороб у людському колективі, а також методів профілактики і ліквідації їх, випливають два завдання епідеміології:

1).вивчення закономірностей виникнення, поширення і закінчення інфекційних хвороб;

2).розробка заходів профілактики та ліквідації інфекційних хвороб.

У сучасних умовах життя суспільства є багато факторів, кожен з яких разом і окремо активізує епідемічний процес. Звідси випливає необхідність існування теорії епідеміології таї пошуки шляхів подальшого підвищення ефективності! профілактичних і протиепідемічних заходів. Виникає актуальна потреба в розробці нових заходів і прийомів по нейтралізації можливої шкідливої дії, спроможної інтенсифікувати епідемічний процес (інтенсивне переміщення населення, концентрація населення в містах, розвиток громадського харчування і зниження загального рівня життя).

ПОНЯТТЯ ПРО ІНФЕКЦІЙНИЙ ТА ЕПІДЕМІЧНИЙ ПРОЦЕСИ, ЕПІДЕМІЧНЕ ВОГНИЩЕ

Для розуміння категорій і законів епідеміології необхідно мати деякі відомості про паразитів і паразитизм.

Є.Н.Павловський визначає паразитизм як форму відно­шення між організмами різних видів, з яких один (паразит) використовує іншого (господаря) в якості джерела їжі і місця постійного чи тимчасового знаходження.

Без проникнення збудника ніякого інфекційного захворювання не настає, але потрапляння заразного початку завжди приводить до захворювання. Стан зараження організму у вигляді хвороби у гострій чи хронічній формі, а також у вигляді носійства і прийнято вкладати в поняття інфекції. Поряд з інфекцією, як біологічним явищем треба розрізняти поняття інфекційний процес, як взаємодію між макроорганізмом і збудником хвороби в умовах оточуючого людину середовища. А сама складна взаємодія мікро- і макроорганізму і оточуючого середовища визначає характер проходження інфекційного процесу, який буде виражений у вигляді різних клінічних ознак чи ступенях і в різноманітності їх взаємодій.

Збудники, паразити за своєю біологічною сутністю, мають різноманітні пристосування, які визначають їх патогенні ішастивості; здатність впливати на організм господаря; здатність виробляти різні ферменти, які мають велике значення для подолання захисних бар'єрів макроорганізму; велика кількість патогенних мікроорганізмів володіє руховим апаратом ( іжгутики та ін.) та іншими засобами агресії. Для них характерні мінливість і здатність до пристосування в залежності від умов ювнішнього середовища та організму людини.

Організм не залишається байдужим, якщо в нього потрапили ібудники. У процесі еволюції організм людини (тварини) виробив природну резистентність до багатьох збудників: природні перепони - шкіра і слизові оболонки, які непрохідні для багатьох збудників і бактерицидні властивості слини, ні пупкового соку, жовчі, сльози, лейкоцитів, ретикулоендо- іе.іпальної системи та ін.

Різноманітність процесів взаємодії паразита і господаря визначає хід інфекційного процесу, а також важкість перебігу і закінчення хвороби.

В залежності від вираження клінічних симптомів розрізняють явні, стерті (амбулаторні^) і безсимптомні форми перебігу хвороби. Хвороба може протікати гостро, блискавично або набирати затяжного чи хронічного стану. Безсимптомні форми інфекційного процесу мають велике значення в епідеміології, оскільки більш або менш довге безсимгітомне носійство збудника хвороби може бути прихованим джерелом інфекції.

Багаторічні спостереження показують, що окремі інфекційні захворювання або епідемії виникають лише тоді, коли в даному колективі з'являється хвора людина або носій, від якого і заражаються здорові, якщо своєчасно не вжити заходів профілактики.

Найбільш важливим і постійним джерелом інфекції є хвора людина. Крім хворої людини, джерелом інфекції може бути носій заразного початку. Найбільше значення мають носії збудників з числа перехворілих. При деяких хворобах клінічне видужання не збігається з. видужанням бактеріологічним. Серед інфекційних захворювань людини є захворювання, які називають зоонозами. Ці хвороби притаманні тваринам, але і людина здатна до їх сприймання. Джерелом інфекції людини можуть бути тварини різних видів. Велика і мала рогата худоба є,джерелом таких хвороб людини як бруцельоз, ящур, сибірка. Серед тварин, які є джерелом інфекції для людини, найбільше значення мають гризуни (чума, туляремія, лептоспіроз). При багатьох інфекційних захворюваннях вони є звичайним резервуаром вірусу в природі, створюючи так звану природну вогнищевість.

Для виникнення епідемії або окремого захворювання недостатньо тільки джерела інфекції. Потрібен механізм передачі інфекції, тобто процес переміщення бактеріального початку від хворого до здорового. Він складається з трьох фаз:

1).виведення збудника з організму;

2).перебування його в зовнішньому середовищі;

3).проникнення збудника в новий організм.

Усі елементи зовнішнього середовища, які беруть участь

у передачі заразного початку, називаються факторами передачі інфекції. До них відносяться вода, повітря, грунт, харчові продукти та інші об'єкти, на які можуть попадати збудники, виділені хворим або носієм.

Сукупність, факторів, які беруть участь у передачі інфекції па даній території в певний час, складають шляхи поширення інфекції. Розрізняють декілька шляхів поширення інфекції.

Контактно-побутовий шлях, коли інфекція передається з допомогою прямого або непрямого зіткнення хворого зі здоровим. При прямому, тобто безпосередньому контакті, можна заразитись венеричними хворобами. Розрізняють ще непрямий контакт - передачу інфекції з допомогою предметів домашнього вжитку (білизна, одяг, посуд), які забруднені виділеннями хворих. Цей спосіб передачі інфекційного початку спостерігається при туберкульозі, кишкових інфекціях.

Повітряно-крапельний та пиловий шлях передачі інфекції - це найкоротший шлях поширення інфекційного початку, коли фактором передачі є повітря. При розмові, а особливо при кашлі і чиханні, в повітря потрапляє багато маленьких крапель слизу, в яких міститься збудник відповідної хвороби.

Водний шлях передачі інфекції може мати велике значення, оскільки вода необхідна для життя людини і щоденно використовується всіма людьми. Особливістю водних епідемій є швидке розповсюдження захворювання, оскільки заражаються великі контингенти людей, які користуються водою зараженого джерела.

Грунт як фактор передачі інфекції має самостійне значення лише при деяких інфекціях. Особливе значення має грунт при анаеробних інфекціях (правець, газова гангрена). Збудники цих захворювань потрапляють у грунт з виділеннями тварин, людей, у кишечнику яких вони тимчасово перебувають. Утворюючи спори, вони довго зберігаються в грунті. Закоситься інфекція в рану предметами, забрудненими частинками грунту.

Харчові продукти як фактор передачі ряду інфекційних хвороб мають велике значення. Найбільшу роль відігріють молоко і молочні продукти, оскільки при включенні в епідемічний процес молока інфекційні захворювання набувають масового характеру. При зараженні в процесі переробки молочних та інших харчових продуктів можуть виникати епідемії харчових токсикоінфекцій.

Нарешті, в епідеміології велике значення мають живі переносники. Розрізняють 4 способи такого переносу {будників інфекційних захворювань.

1. Чисто механічний: комахи стикаються з зараженим матеріалом у зовнішньому середовищі, забруднюють збудниками лапки або всмоктують у кишечну трубку і переносять їх на харчові продукти. Так мухи переносять збудників кишкових інфекцій.

2.Перенесення збудника з крові хворої тварини чи людини в кров здорової - здійснюється кровосмокчучими комахами. В кишечнику комах, які напились крові хворого, збудник розмножується і накопичується. Так блохи переносять чуму, воші - висипний тиф. Заразившись, такий переносник залишається заразним протягом усього життя.

3.Перенесення збудника з крові хворого в кров здорового відрізняється від попереднього тим, що в організмі переносника збудник проходить визначений цикл розвитку (плазмодій малярії в організмі комара проходить статевий цикл розвитку).

4.Збудник потрапляє з крові хворого в кров здорового, але в організмі переносника збудник не тільки розмножується і накопичується, а й передається наступному поколінню по спадковості.

Для виникнення нових захворювань чи епідемій разом з джерелом інфекції і відповідним механізмом передачі обов'язкова наявність сприйнятливих до даної хвороби людей. Розрізняють сприйнятливість до інфекційних хвороб людини як індивідуальну так і колективну.

Сприйнятливість - це схильність людського організму чи організму тварини до захворювання при попаданні збудників інфекційних хвороб.

Епідемічний процес - це складне явище, яке виникає в людському суспільстві в результаті появи джерела інфекції наявності механізму передачі та сприйнятливості людей і зумовлена багатьма біологічними та соціальними факторами. Саме соціальні умови життя суспільства роблять можливими чи неможливими виникнення нових вогнищ.

Існують три ступені інтенсивності епідемічного процесу. Це спорадична захворюваність, епідемія і пандемія. Ці три ступені інтенсивності епідемічного процесу історично зумовлені і кількісно нестійкі.

Кількісне вираження залежить від соціально-економічних умов, сучасного рівня знань. Наприклад у теперішній час річна захворюваність грипом складає близько 10 випадків хвороби на 10000 населення. Така захворюваність грипом розглядається як спорадична. Якщо вона збільшується у 5-7 разів, констатують епідемію грипу.

Отже, спорадична захворюваність виражає такий рівень захворюваності, який склався на даній місцевості за певних історичних умов/Деякі хвороби при цьому проявляються в поодиноких випадках.

Епідемією називають такий стан, коли захворюваність для даної місцевості в значній мірі (в 3-5-10 разів) перевищує рівень спорадичної захворюваності для даної місцевості.

Надзвичайно велике розповсюдження інфекційних хвороб в багатьох країнах, що значно перевищує епідемії, звичайні для даної хвороби в даній місцевості і при даних історичних умовах, називають пандемією. В буквальному перекладі це слово означає "всенародний".

КЛАСИФІКАЦІЯ ІНФЕКЦІЙНИХ ХВОРОБ

По мірі розширення знань і накопичення фактів виникає необхідність систематизації вивчених хвороб.

Л В.Громашевський розділив інфекційні хвороби на 4 основні групи:

1.Кишкові інфекції

2.Інфекції дихальних шляхів.

3.Кров'яні інфекції.

4.Інфекції зовнішніх покривів.

Ці чотири групи охоплюють усі відомі інфекційні хвороби. 1.1. Йолкін запропонував кожну групу хвороб у класифікації Л.В.Громашевського розділити на два ряди: антропонози - хвороби, властиві людині, і зоонози - властиві тваринам, до яких сприятлива людина.

1. КИШКОВІ ІНФЕКЦІЇ

Ангропонози. Епідеміологію антропонозів кишкової групи визначають локалізацією збудника в кишечнику і фекально- оральним механізмом передачі збудника.

Джерелом інфекції є хвора людина, яка виділяє під час хвороби з випорожненнями велику кількість збудника. При деяких хворобах цієї групи спостерігається довгочасне {черевний тиф, паратиф) чи короткочасне (холера) носійсгво. Дизентерія схильна до затяжного перебігу, в деяких випадках хвороба продовжується до 1-2 років.

Проникнення збудника здійснюється через рот з водою або харчовими продуктами, інфікування може виникнути за допомогою забруднення рук. Потім збудник проходить через стравохід і шлунок, потрапляє в кишечник. У деяких місцях кишечника він знаходить сприятливі умови для розмноження.

Серед факторів передачі особливе місце займає вода. При водних спалахах чи епідеміях епідемічний процес відразу стає інтенсивним - виникає багато хворих. Частіше, ніж вода, в розповсюдженні кишкових інфекцій беруть участь харчові продукти. Вони скоріше всього можуть бути забрудненні брудними руками носіїв, які працюють на харчових підприємствах. Іноді передаються через руки людей, які доглядають за хворими.

Від того, на які харчові продукти були занесені збудники, залежить величина спалаху. Якщо забрудненню піддались тверді харчові продукти (сухарі, м'ясо в приготовленому вигляді), справа може обмежитись поодинокими захворюваннями. Але якщо виникло забруднення молока, то може розвинутись молочна епідемія великої інтенсивності. Якщо молочні продукти або кондитерський крем у момент виготовлення були інфіковані через брудні руки, то може виникнути великий спалах гоксикоінфекції, а також черевного тифу, дизентерії. В забрудненні харчових продуктів велике значення відіграють мухи, вони переносять на харчові продукти виділення хворих або носіїв. Високі сезонні піднесення захворюваності деякими кишковими інфекціями пояснюються участю мух у розповсюдженні інфекційного початку.

Зоонози. Джерелом інфекції є хворі домашні або дикі тварини, гризуни, а також птахи. Хворі тварини виділяють збудників з виділеннями, сечею, молоком, навколоплідною рідиною (бруцельоз).

Зараження людини відбувається здебільшого через рот. Можливе зараження при вдиханні зараженої пилюки (орнітози), а також через пошкоджену шкіру і слизові оболонки (бруцельоз). При всіх захворюваннях виступає професійний характер хвороби. Крім цього, часто хворіють люди, які використовують продукти тваринного походження.

2. ІНФЕКЦІЇ ДИХАЛЬНИХ ШЛЯХІВ

Захворювання відносяться до групи антропонозів. Основним джерелом заразного початку в цій групі захво­рювань є хвора людина. При деяких випадках хвороби спостерігається заразоносійство (дифтерія, скарлатина та ін.). Запалення слизових оболонок верхніх дихальних шляхів - типовий симптом захворювання цієї групи, що викликає кашель і чихання і зумовлює масове виділення заражених краплин у повітря навколо хворого. Проникнення збудника у здорову людину здійснюється при вдиханні повітря, в якому г заражені краплйни. Найбільше зараження повітря в зоні навколо хворого приблизно на відстані до 2,5 м. Правда, при чиханні та кашлі краплини можуть розлітатись на велику віддаль до 4-5 м. Подальша доля крапель залежить від їх розмірів: великі осідають, а дрібні можуть довго знаходитись у повітрі. Так навколо хворого або бактеріоносія створюється небезпечна повітряна зона, яка містить краплинки слизу.

При деяких хворобах цієї групи може здійснюватись і пиловий спосіб передачі інфекції (дифтерія) туберкульоз. Це залежить від терміну зберігання життєздатності збудника в навколишньому середовищі. Краплинки осідають на підлогу, на стіни, висихають, а потім з вдиханням повітря потрапляють на слизові оболонки дихальних шляхів іншої людини. В цій групі інфекцій шлях зберігання збудника поза організмом короткий - збудник виділяється в повітря, яке вдихується іншою людиною. Легка передача збудників крапельних інфекцій і поголовна сприйнятливість людей до цієї групи хвороб призводить до захворюваності і дітей раннього віку. Група цих хвороб одержала назву "дитячих". Дитячими їх називають не випадково, не тому, що дорослі не здатні захворіти, а тому, що людина заражається і хворіє ними в ранні роки життя. Після цього залишається імунітет, який оберігає від повторного зараження.

3. КРОВ'ЯНІ ІНФЕКЦІЇ

У цій групі зустрічаються як антропонози (висипний тиф, малярія, поворотний тиф та ін.), так і зоонози (чума, туляремія, енцефаліти). Збудники хвороб мають первинну і головну локалізацію, в крові та лімфі. Передача інфекції з крові хворого у кров здорового може відбуватись за допомогою живих переносників (воші, блохи, комарі, кліщі).

Отже, збудники хвороб цієї групи в процесі еволюції пристосувались до паразитування в організмі двох господарів. Джерелом інфекційного початку при зоонозах служать певні види тварин, в організмі яких збудник циркулює і зберігається в природі. Як правило, біологічними господарями того чи іншого збудника є не один, а декілька видів тварин, але завжди один з них буде головним, а інші - другорядними. У розповсюдженні при кров'яних зоонозах важливу роль відіграють живі переносники. Так, збудник чуми передається від тварини до тварини, а також від тварини до людини певними видами бліх. При легеневій формі або при ускладненні бубонної чуми людина; являється загрозливим джерелом інфекції.

При антропонозах в цій групі джерелом інфекції є тільки хвора людина, збудник розповсюджується лише за допомогою специфічного переносника.

4.ІНФЕКЦІЇ ЗОВНІШНІХ ПОКРИВІВ

Антропонози. До антропонозних захворювань цієї групи належать типові інфекції зовнішніх покривів (шкіра, кон'юнк тива, слизові оболонки), при яких початок зараження локалізується поверхнево і порівняно легко збудник виділяється в зовнішнє середовище: трахома, інфекційний кон'юнктивіт, короста, стригучий лишай та ін. Сюди належать і чотири венеричні хвороби, які передаються в основному статевим шляхом без участі факторів зовнішнього середовища (сифіліс, гонорея, паховий гранулематоз). До цієї групи належать також захворювання, при яких збудник проникає через пошкоджені зовнішні покриви, але патологічний процес локалізується в глибині тканини. Це в основному інфекції, зумовлені ушкодженнями (правець, газова гангрена, ропсисте запалення).!

Зоонози. До зоонозних захворювань цієї групи належить! сибірка, сап, ящур. Зараження цими хворобами відбувається: через слизові оболонки. Сюди ж належать хвороби, які передаються при укусах тварин - сказ. Серед шляхів поширення інфекцій при цій групі захворювань прямий та непрямий контакти - через предмети та речі, якими користувались хворі ( рушники при трахомі; одяг при корості;] постільна білизна при інших інфекціях).

Поширення захворювань цієї групи, в більшій мірі, ніж при хворобах інших груп, залежить від побутових умов і культурного рівня населення. Наприклад, трахома поши­рюється в основному при користуванні спільним рушником, короста і дерматомікози являють собою хвороби, які виникають при порушенні правил особистої гігієни таї незадовільних побутових умовах.

ДЕЗІНФЕКЦІЯ, ДЕЗІНСЕКЦІЯ, ДЕРАТИЗАЦІЯ

Дезінфекція як метод боротьби з розповсюдженням епідемічних хвороб відома з давніх часів. Проводилась вона в ті часи у вигляді обливання, обкурювання, спалювання речей. Та справжнє наукове обґрунтування метод отримав тільки тоді, коли була встановлена роль мікробів у виникненні інфекційних хвороб. Особливу увагу приділяють заходам по боротьбі з джерелом інфекції у сприйнятливому колективі і боротьбі з мікроорганізмами. У наш час цю роботу виконують - дезінфекційні відділення міських і районних санепідстанцій, а у випадку необхідності вони надають належну допомогу шляхом посилення окремими спеціалістами або відповідними бригадами.

Призначення дезінфекції - це знищення в зовнішньому середовищі патогенних мікроорганізмів, збудників інфекційних захворювань (бактерій, вірусів, рикетсій, грибків).

Існують такі способі знезараження - фізичний, хімічний, біологічний. Кожен з них використовується як єдиний ефективний спосіб у поєднанні з іншими.

Фізичні методи. Серед фізичних розрізняють: природні (сонячні промені), штучні (вогонь, сухе гаряче повітря, кип'ятіння у воді, пара).

Під впливом сонячних променів туберкульозні палички гинуть, чисте свіже повітря згубно діє на анаеробну інфекцію та на деякі віруси.

Механічне знищення збудників інфекційних хвороб проводиться за допомогою миття, пилососів, вентиляторів, фільтрів. Вогонь використовується для спалення сміття, інфікованих предметів, які не являють особливу цінність, трупів людей і тварин, померлих від особливо небезпечних інфекцій, у лабораторній практиці для опалювання платинових петель, пробірок та інших предметів.

Гаряче повітря володіє дезінфікуючою дією, починаючи з 50°С та вище. При цьому більшість патогенних мікробів гинуть через 1-2 хв. Сухе гаряче повітря вище 100°С викликає псування речей, тому його використовують у лабораторній практиці для знешкодження скляної, фарфорової, металевої посуди та інструментів. Дія сухого жару (гаряча праска) використовується для прасування м'яких тканин. У кип'яченій воді гине більшість мікроорганізмів. Деякі мікроорганізми витримують кип'ятіння до 15-30 хв., тому його треба проводити не менше 30-40 хв. Кип'ячена вода з метою дезінфекції застосовується для знезараження посуду, плювальниць, суден, білизни. При додаванні до неї лужних солей значно підвищуються бактерицидні властивості.

Насичена водяна пара володіє високою знезаражуючою дією, яка складається з трьох факторів - високої температури, АТ і насиченої пари. Вона застосовується при 100°С і вище під тиском в особливих апаратах і дезкамерах. При підвищенні, тиску на 0,5 атм. проти нормального точка кипіння підвищується до 114"С, а при підвищенні на 1 атм. зростає до] 120°С. Спорові мікроби при цьому швидко гинуть.

У медичній практиці насичена водяна пара використовується для стерилізації інструментів і перев'язуючого матеріалу ( в автоклавах), для дезінфекції одягу, взуття, білизни в парових дезкамерах.

Хімічні методи. Вони засновані на застосуванні різно­манітних хімічних речовин, які вбивають мікроорганізми. Найбільше використання отримали хлорне вапно, хлорамін, формалін, лізол, фенол та ін.

У медустановах широко використовуються етиловий спирт, розчини йоду, перекис водню та ін.

До біологічних засобів належить використання біологічних фільтрів для очистки стічних, брудних і каналізаційних вод. у

Дезінфекція з урахуванням санітарно-епідеміологічного | значення поділяється на два види - профілактичну та, осередкову, а осередкова в залежності від того, на якому етапі передачі інфекції вона проводиться, поділяється на поточну та заключну.

Профілактична дезінфекція проводиться періодично, незалежно від наявності інфекційних хвороб з метою знишення випадково занесених мікробів. Вона включає провітрювання, приміщення, вологе прибирання кімнат, миття рук перед їжею, кип'ятіння молока, хлорування питної води, дезінфекцію приміщень в громадських місцях (театри, вокзали, туалети).] Значення профілактичної дезінфекції збільшується при катастрофах (землетрус) та під час війни. При використанні)! бактеріальних засобів зараження людей та тварин через повітря та оточуючі предмети може виникати не тільки в момент бактеріального нападу, але і через досить тривалий час після нього. Можливість такого зараження пояснюється тим, що збудники хвороб можуть довгий час зберігати свою життєдіяльність на грунті, різноманітних предметах і, крім того, піднімаючись з пилбм, вони можуть створювати так звані вторинні бактеріальні аерозолі, які не менш небезпечні, ніж первинні. Крім аерозолів, бактеріальні засоби можуть розповсюджуватись за допомогою комах, кліщів, гризунів, які заражаються і стають на довгий час носіями мікробів, зберігаючи їх у своєму організмі та передаючи їх людям і тваринам. Деякі носії, наприклад, кліщі здатні передавати (будників хвороб своїм спадкоємцям. Усе це сприяє і гворснню стійких осередків бактеріального зараження.

В осередку бактеріального зараження проводяться заходи по розподілу населення, профілактичні та санітарно-гігієнічні іаходи, санітарна обробка і дезінфекція.

Поточна дезінфекція проводиться в лікарнях, ізоляторах, вдома з метою попередження захворювання людей, оточуючих хворого, а також для попередження виносу збудників інфекційного захворювання за межі осередку. Поточна дезінфекція вдома організовується персоналом поліклінік, диспансерів та лікарень, проводиться протягом дня особами, які доглядають хворих.

Для запобігання від заражень приміщень , а також своєчасного знезараження їх, необхідно дотримуватися правил:

1.хворого ізолюють;

2.максимально обмежують число предметів, що зали­шаються для його користування;

3.слідкують за дотриманням правил особистої гігієни як Хворих, так і осіб, що за ним доглядають;

4.проводять миття, при необхідності санітарну обробку хворого, а також знезараження:

а) виділення хворого (мокрота, випорожнення, сеча, вода після полоскання горла, слиз із носа);

б) предмети, якими хворий користується;

с) приміщення, де знаходиться хворий.

Для поточної дезінфекції основні засоби знезараження - механічні та фізичні: миття, вологе прибирання, прасування, кип'ятіння, знищення та попередження можливості появи в оточенні хворого переносників інфекції (воші, москіти, кліщі, комарі). Поточну дезінфекцію припиняють після госпіталізації, видужання хворого.

Заключна дезінфекція проводиться після госпіталізації хворого або виписки його із лікарні. Вона виконується дезінфекційними станціями та відділеннями санепідемстанції одноразово з госпіталізацією хворого на стаціонарне лікування. Епідеміологічна ефективність дезінфекції тим МИіца, чим швидше вона проведена після госпіталізації - ізоляції хворого. Як проводити дезінфекцію, встановлює лікар- і'ПІдеміолог в осередках та інфекціоніст у лікарні.

Дезінсекція - це знищення комах, що передають збудників (ноші, блохи, кліщі, комарі, москіти) за допомогою спеціальних засобів та обладнання. Так, воші є переносниками висипного тифу, блохи - чуми, комарі - малярії, кліщі - кліщового енцефаліту.

Боротьба з комахами ведеться фізичним, хімічним і біологічним способом.

До механічних методів відносяться очищення приміщення від сміття, речей від пилу, застосування липкого паперу, заманюючи пастки. Для звільнення від головних, лобкових вошей проводиться бриття волосяних частин тіла. Механічними засобами не завжди досягається ефективне знищення комах і кліщів.

Фізичні методи - спалювання малоцінних речей та предметів, прасування гарячою праскою, кип'ятіння білизни, спалювання сміття, постійне утримання приміщень, територій у чистоті.

При хімічних методах на комах токсично діють хімічні речовини, що потрапляють у їх організм через дихальні шляхи, кишечник або через зовнішні покриви - гексахлоран, хлорофос, карбофос, дихлофос. Крім того, є відлякуючі хімічні засоби - репеленти: диметилфтолат, дибутилфтолат. Використовуються вони проти комарів, москітів, кліщів у рідкому стані для обробки одягу або в мазях для втирання у шкіру. Тривалість їх дії 2-4 години.

До біологічних методів знищення комах відносять використання природних ворогів комах, наприклад, курей, що поїдають личинок мух, у водоймах використовуються живородящі риби. Для знищення комах пропонують використання бактерій, вірусів і грибків. Так, ведуться пошуки знищення мух, тарганів шляхом зараження харчових приманок мікробами, які викликають серед комах масові захворювання й загибель.

Дератизація - це знищення гризунів, небезпечних в епідемічному відношенні або які наносять економічну шкоду. До таких гризунів відносять 14 родин хом'якових (хом'як, піщанка, полівка, ондатра), родину білячих (сурок, тарбаган).,

Епідемічне значення гризунів визначається здатністю брати участь у поширенні інфекційних хвороб (чума, сказ, поворотний тиф, енцефаліти, лептоспіроз, грибкові захворювання, туляремія).

З метою створення несприятливих умов для життя гризунів проводяться загальносанітарні заходи:

1).Підтримка чистоти та порядку в будинках, на виробництвах і на території харчових підприємств, продскладах, банях і т. ін.;

2).Санітарно-технічні заходи в містах, населених пунктах для перешкоджання доступу гризунів у житлові будинки, складські приміщення, на підприємствах, харчових об'єктах;

3).Раціональне знезараження викидів (улаштування звалищ);

4).Агротехнічні заходи в місцях найбільшого скупчення гризунів.

Профілактичні заходи мають мету позбавити гризунів їжі, води, а також місця для влаштування нір і гнізд. Запаси сіна, соломи тримають не ближче 5-10 м від стін, житлових і виробничих будов. Харчові продукти зберігають у ящиках, шафах, не допускають великих запасів зерна в житлових приміщеннях.

Знищують гризунів фізичними (в основному механічними), хімічними та біологічними способами. Механічні методи засновані на застосуванні пасток, капканів, давилок. Найчастіше використовуються для боротьби з мишами, щурами.

До хімічних методів дератизації відносяться отруйні речовини, які діють при попаданні в кишечник та засоби удушення (газоподібні): фосфід цинку, миш'яковий натрій та кальцій, крисид, зоокумарін. Приманкою для щурів і мишей служать хліб, мука, кукурудза, ковбаса, сало та ін.

До біологічних методів відноситься використання кішок, собак-щуроловів, птахів, тварин, що знищують гризунів, а також заражають їх бактеріями та вірусами, що викликають Епізоотії.

ЗАГАЛЬНІ ВІДОМОСТІ ПРО ІМУНІТЕТ

ІМУНІТЕТ - несприйнятливість організму до інфекційних і неінфекційних агентів і речовин, які володіють антигенними властивостями.

Під несприйнятливістю до інфекційних хвороб треба розуміти загальну систему явищ, завдяки яким організм може протистояти нападу хвороботворних мікробів. Подібна реакція забезпечує сукупність спадкових чи здобутих на протязі життя пристосувань цілісного організму.

Імунітет являє собою комплекс складних фізіологічних захисних реакцій, які визначають відносну постійність внутрішнього оточення мікроорганізму, перешкоджають розвитку інфекційного процесу чи інтоксикації і володіють властивістю поновлювати порушені функції організму. В процесі еволюції організми виробили можливість точно диференціювати "своє" і "чуже", завдяки чому і забезпечується захист від втілення в них чужорідних білків, в тому числі і патогенних мікроорганізмів. Несприйнятливість до інфекційних хвороб залежить від багатьох причин, які об'єднані під назвою "резистентність" і "імунітет". Під резистентністю розуміють неспецифічну стійкість організму до дії патогенних факторів - і механічних (травма); фізичних (барометричний тиск, променева енергія, іонізуюча радіація, охолодження та перегрівання); і хімічних (нестача кисню, дія ОР, медикаментозних заходів, отрут хімічного і бактеріального походження); біологічних (бактерій рикетсії, віруси).

Можлива резистентність всього організму і окремих його систем, хоч між ними існує взаємна залежність. Резистентність пов'язана з анатомо-фізіологічним і генетичними особливостями організму, розвитком центральної нервової системи, ендокрин­них залоз, індивідуального і функціонального стану організму, • а у людини і від соціальних факторів. Психологічні травми відносяться до соматичних і інфекційних хвороб. Хронічне голодування, авітамінози приводять до зниження резис-: тентності. Отруєння алкоголем, нікотином, опіумом, кокаїном та іншими наркотичними засобами також негативно впливає на резистентність людей.

В основі механізмів спадкової стійкості до інфекційних захворювань лежить відсутність в організмі субстантів,: необхідних для розмноження збудника, наявність властивостей, блокуючих патогенні агенти, можливість синтезувати різні імуноглобуліни у відповідь на проникнення патогенних мікробів.

Сучасний період в розвитку імунології характеризується тим, що механізми імунітету розглядаються як сукупність всіх фізіологічних реакцій макроорганізму, безпосередньо пов'язаних з втіленням збудника і продуктів його життєдіяльності. Сучасна класифікація імунітету ділиться на два види:

1) видовий (спадковий) - передається по спадковості,

2) набутий

- природний: активний (після перенесення захворювання), пасивний (імунітет новонароджених до 6 міс.)

- штучний: активний (введення вакцин), пасивний (введення сироваток).

По походженню розрізняють вроджений і набутий імунітет.

1.Видовий (спадковий) - це несприйнятливість деяких видів тварин до хвороб, які вражають інші види. Видовий імунітет передається спадковим шляхом від одного покоління до іншого. Прикладом видового імунітету може служити несприйнятливість людей до чуми рогатої худоби, курячої холери, інфекційної анемії коней. З іншого боку, тварини не хворіють багатьма інфекційними хворобами людини: черевним тифом, скарлатиною, сифілісом, кором.

Видовий імунітет є наслідком довготривалої еволюції взаємовідносин патогенного мікроорганізму і макроорганізму. Він залежить від тих біологічних особливостей даного виду організму, який сформувався у процесі історичного розвитку у ході природного відбору, мінливості і генетичної адаптації до умов зовнішнього середовища.

2.Набутий імунітет ділиться на природний і штучний. Природний в свою чергу ділиться на активний постінфекційний або прихованої інфекції чи багаточисленних інфікувань без клінічно вираженого захворювання.

Пасивний імунітет новонароджених (материнський, плацентний), тобто імунітет, яким володіють діти, здобуваючи його від матері в період внутрішньоутробного розвитку через плаценту в процесі онтогенезу. Тривалість онтогенезу невелика до 6 міс., цей імунний стан зникає і діти стають сприйнятливими до багатьох інфекцій (кір, дифтерія, скарлатина).

Штучний імунітет утворюється шляхом активної або пасивної імунізації.

Організм людини має захисні засоби за допомогою яких створюються перепони для проникненйя патогенного мікроба або швидко настає загибель і видалення його з організму. До них належить: шкіра, слизові оболонки, лімфатична система. Шкіра є чудовою перепоною для більшості мікробів і тільки при наявності подряпини, поранень мікроби проникають в організм, але шкіра не тільки механічно затримує мікроби на своїй поверхні, але й виділяє ряд секретів, які вбивають їх. Наприклад, на чистій, добре вимитій шкірі рук протягом короткого часу гинуть палички черевного тифу та інші патогенні бактерії.

Слизові оболонки носа, рота, очей, гортані, статевих органів є надійним захистом від проникнення патогенних мікробів у організм в результаті згубної дії секрету, який виділяється ними. Наприклад, секрет слизової оболонки носа діє на вірус грипу; ферменти і РН шлункового і кишечного соку, жовчі вбивають багатьох мікробів. Якщо ж мікроби потрапляють в організм через шкіру або слизові оболонки, то в боротьбу з ними вступає лімфатична система. Лімфатична система - один з головних внутрішніх бар'єрів, який не пропускає збудників у кров та внутрішні органи. Основну роль виконують лімфоцити, які захоплюють і перетравлюють мікроби. Якщо збудник долає лімфатичний бар'єр, то у боротьбу вступають клітини внутрішніх органів і рідини організму: лейкоцити, клітини ендотелію стінок судин, ретикулоендотеліальні клітини селезінки, печінки, клітини кісткового мозку і інших органів, сироватка крові.

Явище фагоцитозу має велике значення у захисних реакціях імунітету. Більше чверті століття 1.1. Мечников і його учні накопичували факти, які підтверджували захисну роль фагоцитозу від патогенних мікробів. Це дало можливість встановити в еволюції і філогенезі клітин зв'язок між травленням і фагоцитозом.

Фагоцитоз - явище, при якому захисні клітини організму перетравлюють мікроби. Ці клітини розділяються на мікро- і макрофаги. До мікрофагів відносяться зернисті лейкоцити крові, великі лімфоцити лімфатичних вузлів і селезінки, а також клітини, які знаходяться у сполучній тканині.

Якщо у людини пригнічена фагоцитарна здатність клітин, то він захворіє і помирає. У процесі фагоцитозу у сироватці крові проходить утворення особливих захисних білкових речовин - антитіл. Ці речовини білкового характеру близькі до глобулінів сироватки крові, але якісно відрізняються від нормальних білків здатністю взаємодіяти з відповідними антигенами.

Антигенами називаються органічні речовини колоїдної структури, які при введенні в організм парантерально мають властивість викликати у ньому утворення антитіл.

У результаті перенесення явної або прихованої інфекційної хвороби в сироватці людини з'являються антитіла. Формування антитіл відбувається не тільки в результаті перенесення хвороби, але і в наслідок імунізації живими (послабленими), убитими бактеріями, рикетсіями, вірусами, анатоксинами і ін. антигенними речовинами. На утворення антитіл мають великий вилив такі фактори: харчування, вітаміни, іонізуюча радіація, продукція гормонів, охо­лодження і перегрівання, інтоксикація. При голодуванні або неповноцінному білковому харчуванні продукція антитіл знижується. Надійним захистом служать клітини деяких тканин, які продукують речовини білкової природи - інтерферон. Інтерферон згубно діє на віруси.

Великий інтерес викликає особлива речовина типу ферменту, яка називається лізоцимом. Його виявив російський вчений П.К. Лащенков. Велика кількість цієї речовини (находиться в сльозах, слині, грудному молоці, кишечному сокові і в багатьох тканинах. Лізоцим вбиває і руйнує багато бактерій, особливо в групі коків.

Для створення штучного активного імунітету застосовують різноманітні вакцини. Вакцина (від лат. уасса - корова) отримала свою назву в результаті одержання препарату для профілактики натуральної віспи, який був виготовлений із вірусу коров'ячої віспи.

Вакцинами називаються препарати, які складаються із ослаблених, вбитих збудників хвороб чи продуктів їх життєдіяльності, а метод - вакцинацією чи імунізацією.

Сучасні вакцинні препарати поділяються на 4 групи:

1.Вакцини з живих збудників з послабленою вірулентністю.

2. Вакцини із вбитих культур патогенних мікроорганізмів (бактерії, рикетсії, віруси).

3.Вакцини з продуктів хімічного розщеплення деяких бактерій (хімічні вакцини).

4.Асоційовані (складні, комбіновані) вакцини.

До живих належать вакцини проти віспи, сибірки, сказу, туберкульозу, чуми, туляремії, грипу, висипного тифу, краснухи, кіру та ін.

З метою збільшення тривалості зберігання без втрат імуногенних властивостей в наш час багато препаратів випускають у висушеному вигляді. Висушування проводять у вакуумі при низькій температурі. Живі вакцини є найбільш ефективними і повноцінними препаратами, багато з них створюють тривалий імунітет. Імунізація живими вакцинами являється більш ефективною тому, що організм одержує достатню кількість антигенів завдяки розмноженню вакцинного штампу.

До вакцин із мікробів, убитих нагріванням, шляхом обробки спиртом, формаліном чи мертіолатом, належить холерна, поліомієлітна та ін. Для виготовлення таких вакцин підбирають спеціальні штамми з достатньо високими імуногенними властивостями.

Хімічні вакцини - це препарати, які складаються не із суцільних клітин бактерії, а із хімічних комплексів поверхневих структур, які утворились шляхом обробки культури спеціальними методами.

Крім вказаних препаратів, в практиці специфічної профілактики інфекційних захворювань використовують асоційовані вакцини: кашлюкно-дифтерійно-правцеву, дифтерійно-правцевий анатоксин, кашлюкно-дифтерійну та ін.

Ефективність щеплення залежить від властивостей і якості вакцини, правильного введення, точного дотримування дози і інтервалів між ін'єкціями, а також від стану людей, яким вводиться вакцина. Вакцинація людей регламентується календарним щепленням, її проводять в плановому порядку на всій території країни.

Для активної імунізації населення, а іноді для лікування застосовують анатоксин. Це токсини, знешкоджені тривалою взаємодією тепла і формаліну. Імунізуючу активність анатоксину зумовлює специфічний антиген, що міститься в ньому. Активність анатоксину визначається кількістю активних одиниць в ньому (АО).

Найбільш широке застосування знайшли дифтерійний, правцевий, ботулінічний і стафілококовий анатоксин.

Коли необхідно забезпечити швидку появу імунітету, застосовують пасивну імунізацію з допомогою імунних сироваток. До цього звертаються тоді, коли зараження вже відбувалося і є підозра на захворювання. Сироватки виготовляють у науково-дослідних інститутах, де є спеціальні відділення.

Чим швидше від початку захворювання вводиться сироватка, тим успішнішим буде результат лікування. Сироватку вводять у визначених дозах в залежності від характеру і складності інфекційного процесу. Звичайний спосіб введення сироватки - внутріїїшьом'язевий але в окремих випадках сироватку можна вводити і внутрішньовенно чи інтралюмбально, наприклад, при правцеві.

Для запобігання анафілактичних явищ сироватку треба вводити за методом Бсзредко. В тих випадках, коли організм вже заражений і потребує швидкої допомоги в захисті проти мікробів і його токсинів, сироватку можна вводити і з профілактичною метою. При цьому введена сироватка швидко створює пасивний імунітет, оскільки в організм вводять готові антитіла. Тривалість пасивного імунітету 2-3 тижні. Сироватки, що випускаються, поділяються на антитоксичні і антимікробні.

До антитоксичних сироваток відносяться: протидифтерійна, протиботулінічна, протиправцева, проти газової анаеробної інфекції, протизміївна. Вони призначаються в МО (міжнародна одиниця) у відповідності з існуючими інструкціями і настановами.

Антимікробні сироватки застосовуються проти ряду захворювань у вигляді гамаглобуліну, який одержують методом фракціонування сировагочних білків з допомогою спиртово-водних сумішей при температурі нижче 0°С, гамаглобуліни з людської крові застосовуються з профілактичною метою проти кору, грипу, поліомієліту, кашлюку, інфекційного гепатиту і ін.

За останні роки випускають специфічні гамаглобуліни спрямованих дій проти багатьох інфекційних захворювань, викликаних бактеріями і вірусами. їх одержують від донорів, імунізованих проти даної інфекції.

Введення сироватки в організм іноді супроводжується різноманітними реакціями. Реакції бувають 3 типів: негайна, та що наступає зразу після введення сироватки, рання (1-6 днів), віддалена (7-12 днів).

Негайні реакції під час і після введення можуть проявлятись таким чином: специфічний анафілактичний шок, який протікає з пониження артеріального тиску, колапсом, тахікардією, загальною блідістю, холодним потом, мимовільним сечовипусканням і дефекацією, порушенням дихання, іноді навіть із смертю. Неспецифічна гарячкова реакція з ознобом, висипами, гіперемією обличчя, судомами. Тривалість цих явищ від кількох годин до цілої доби.

Рання і віддалена реакції - сироваткова хвороба, характеризується підвищенням температури тіла (деколи цього може і не бути), збільшенням лімфатичних вузлів, появою висипання, деколи біль і опухлість суглобів. Висипання здебільшого розповсюджуються по всьому тілу, але частіше починається з місця, де проводилась ін'єкція.

Сироваткова хвороба. Спостерігається приблизно у 60% людей, яким вводять сироватку.

Сироваткова хвороба - виникає, як при першому, так, і особливо часто і в важкій формі при повторному введенні чужорідної сироватки.

СИРОВАТКОВА ХВОРОБА - анафілактична реакція орга­нізму, специфічно сенсибілізованого до окремих чужорідних сироваткових протеїнів. Виникнення сироваткової хвороби після першого введення сироватки можна пояснити тим, що перебудова чутливості організму (десенсибілізація) закінчується раніше, ніж організм звільняється від антигену (білків введеної сироватки).

Розвитку сироваткової хвороби сприяє також велика доза сироватки та її внутрішньовенне введення. Кінцеву роль у виникненні анафілактичної реакції відіграє стан організму, попередня сенсибілізація, індивідуальні особливості загальної реактивності та інші.

Сироваткова хвороба може виникнути:

1.При першому введенні сироватки (інкубаційний період 7-12 днів).

2.При повторному введенні (після перерви в 12-40 днів), виникає негайна реакція (через кілька годин або хвилин).

3.При перерві, яка продовжується від 1,5 до 6 місяців, відзначається прискорена реакція.

З метою профілактики сироваткової хвороби, корис­туються очищеними сироватками. Перед введенням сиро­ватка повинна бути підігріта до 40°С

Перед введенням сироватки для виявлення чутливості до кінського білка ставлять внутрішньошкірну пробу з розведеною 1:100 сироваткою, яку спеціально виготовлюють для цієї мети.

СНІД

СПІД (синдром набутого імунодефіциту) - це інфекційна хвороба з групи повільних інфекцій, яка спричиняється вірусом імунодефіциту людини, передається переважно статевим, а також парентеральним шляхом; характеризується глибоким порушенням клітинного імунітету, наслідком його є приєднання різних вторинних інфекцій, в тому числі зумовлених умовно-патогенною флорою і злоякісних новоутворень, здатна до епідемічного розповсюдження.

Перші повідомлення про СНІД з'явились в 1980 р. в США. Збудник був відкритий в 1983 р. у Франції Я. Монтаньє та в 1984 р. Р. Галло у США.

За цей період ВІЛ/СНІД зареєстрований майже у всіх країнах світу. За даними ВООЗ/ООН в світі живуть більше 46 млн. людей з ВІЛ/СНІДом, а померло від цієї хвороби більше 22 млн. людей, в тому числі 4,5 млн. дітей. Кожного дня в світі заражається більше 6000 чоловік, переважно молодь віком 15-25 років.

За станом на кінець 2002 року в Україні інфіковано більше 50 000 людей, серед них 3105 дітей. 3094 дорослих та 93 дитини захворіли СНІДом.

Істинну кількість хворих на СНІД і заражених вірусом не знає ніхто. ВООЗ враховує ВІЛ-інфікованих хворих на СНІД, про яких сповіщають державні представники охорони здоров'я окремих держав. Більш або менш точні цифри зареєстровані тільки в США і в інших країнах Західної Європи. Ці країни, визнали що вони не в змозі зареєструвати всіх заражених вірусом. У країнах, що розвиваються, медпрацівники часто не в силах виявити навіть усіх хворих на СНІД. Захворюваність на СНІД у заражених районах фостає з катастрофічною силою.

Аналіз результатів про декілька тисяч хворих показав, що серед хворих: 70-75% - чоловіки-гомосексуалісти, або чоловіки, які мали статеві контакти і з чоловіками, і з жінками, які ведуть невпорядкованс статеве життя; 15-20% - наркомани; Ґ% - люди, які отримали багатократні переливання крові; 1% - діти, які народилися від матерів, заражених СНІДом; 5% - шлях зараження не з'ясований через смерть хворого або відмову повідомити інформацію.

В цілому прогнози росту захворюваності на СНІД залишаються песимістичними. Якщо навіть засоби профілактики будуть ефективними і нові випадки не з'являться, то вже заражені люди будуть ще довго хворіти на СНІД.

ВІЛ/СНІД - викликається спеціальним вірусом. Цей вірус потрапляє в кров і пошкоджує лімфоцити, які є важливою ланкою в захисті (імунній) системі організму.

Вірус імунодефіциту людини (ВІЛ-1 та ВІЛ-2) належить до сімейства ретровірусів. Ретровіруси - це єдині у світі живі істоти, тоді які здатні синтезувати ДНК з РНК, як інші тільки РНКз ДНК.

Як діє ВІЛ, потрапляючи в організм людини?

Він прикріплюється до особливих утворень, які розміщені лімфоциті, потім проникає у її середину, проникає у генетичний апарат клітини і змушує продукувати частини вірусу до тих пір, поки клітина не загине. Нові віруси пошкоджують нові клітини лімфоцитів. Перш ніж кількість лімфоцитів знищиться до такого ступеня, що виникає імунодефіцит, може пройти декілька років. Але весь цей час заражена людина, почуваючи себе здоровою, може буди джерелом інфекції для інших. ВІЛ чуттєвий до хімічних і фізичних дій, він гине при нагріванні до 56°С через 10 хвилин , а при кип'ятінні - миттєво. Його убиває також спирт, ацетон, ефір, гідрохлорид натрію та ін. засоби дезінфекції. На поверхні шкіри вірус швидко руйнується під дією захисту ферментів організму і бактерій.

Передається вірус тільки від людини, тобто джерелом інфекції ВІЛ може буди тільки людина. В організмі зараженого вірус присутній здебільшого в лімфоцитах крові і кровотворних органах. Назовні з'являється звичайним шляхом тільки зі спермою і виділенням жіночих статевих органів. Відповідно найважливіший шлях зараження - статевий шлях і передача з кров'ю, яку переливають людині.

Другим за значенням шляхом зараження на СНІД є передача вірусу через забруднені кров'ю шприци і голки, якими користуються при введенні наркотиків. Вірус СНІДу передається від матері до дитини, якщо вона заражена, під час вагітності та пологів.

Тривалість інкубації при інфекції ВІЛ може коливатися від 2-4 тижнів до 10 років і більше.

І стадія гострого захворювання. Початкова стадія розвивається приблизно у половини інфікованих, протікає гостро, за типом інфекційного мононуклеозу. Ця стадія настає через 2-4 тижні після зараження і триває від 3 до 14 діб з наступним спонтанним регресом, що супроводжується утворенням антитіл до ВІЛ.

Клінічні прояви: головний біль, загальна слабкість, підвищена пітливість, аритмія, міалгія, лихоманка, ангіна, фарингіт, генералізована лімфаденопатія, гепатолієнальний синдром, діарея. Ураження шкіри представлене численними, розсіяними по всій поверхні блідо-рожевими плямами круглими або овальними за формою та різної величини. Характерна лімфопенія.

ІІ стадія безсимптомного носійства. Безсимптомна стадія не супроводжується якимись клінічними проявами. Її розпізнавання можливе лише лабораторним шляхом: виділення вірусу визначення антигену й антитіл до нього та вивчення імунних показників. Виділення вірусу - складний трудомісткий процес, у практичній медицині він не отримав широкого розповсюдження. Імунологічні методи не завжди інформативні і специфічні. Зазвичай користуються методом иивчення антитіл (ссроконверсії), що досягається методом серологічних реакцій.

Для виявлення вірусоносіїв, а відповідно, і найбільш . "підступних" джерел інфекції ВІЛ обстежують у першу чергу донорів крові, плазми, сперми і органів, представників груп ризику і статевих партнерів хворих даною інфекцією. Відзначимо, що при вірусоносійстві не завжди виявляються антитіла. Найперше треба вказати на проміжок часу між інфікуванням і продукцією антитіл. Його тривалість точно не встановлена. У клінічній практиці сероконверсія настає приблизно від 2 до 7 тижнів. Допускається прихована персисгентна вірусемія при відсутності антитіл. Напевно, антитіла до ВІЛ утворюються не завжди або вони швидко вступають у комплекс з вірусним антигеном і тому не виявляється.

Особливий інтерес викликають спостереження, відповідно до яких з лімфоцитів периферичної крові вірусоносіїв було виділено вірус, а антитіла до нього в їх сироватці не визначалися.

Безсимптомні серонегативні вірусоносії особливо небез­печні в плані розповсюдження інфекції. У зв'язку з цим особи, які мали тісний контакт із хворими інфекцією ВІЛ, у першу чергу статеві партнери, при відсутності сероконверсії підлягають активному спостереженню і при необхідності поглибленому обстеженню, яке включає вивчення імунного статусу і визначення вірусного антигену. Тривалість безсимптомної стадії коливається від декількох місяців до 5-6 років, у гомосексуалістів у середньому 3-5 років. Частина вірусоносіїв залишається, очевидно, здоровими.

III стадія генералізованої лімфаденопатії. Стадія генералізованої лімфаденопатії відносяться до розряду закономірних станів при інфекції ВІЛ. Вона зустрічається у 90% хворих. Із периферичних лімфатичних вузлів у процес втягуються переважно розміщені вище пояса: кубітальні, під- і надключичні, підщелепні, потиличні й особливо часто шийні. Можуть бути збільшеними пахові, стегнові та підколінні лімфовузли.

Лімфоденопатія може розглядатися як клінічний тест інфекції ВІЛ, якщо вона вражає не менш двох груп лімфатичних вузлів (що лежать вище пояса) і зберігається більше трьох місяців. При цьому необхідно виключити лімфаденопатію іншої природи (пухлинну, паразитарну, мікотичну, бактеріальну та ін.). Кількість збільшених лімфовузлів та їх поєднання досить різноманітні: від поодиноких до тотальної лімфаденопатії. Проте переважно буває збільшено 2-3 групи вузлів. Діаметр вузлів коливається від 0,5 до 2 см., іноді 4-5 см. Вузли легко визначаються візуально. Лімфатичні вузли переважно мають щільноеластичну або м'яку консистенцію, залишаються ізольованими, рухомими, безболісними. Іноді вузли утворюють цілі плеяди, схильні до злиття, стають болісними, особливо при пальпації.

ВІЛ може мати перебіг по змішаному типу у зв'язку з поєднанням до реактивних змін вторинної інфекції та неопластичних (саркома Капоші). Лімфаденопатія може тривати довго, іноді багато років, з періодами загострення та ремісії, залишаючись єдиною клінічною ознакою ВІЛ.

СНІД - асоційований (СНІД подібний, СНІД - залежний, СНІД - зв'язаний) комплекс переважно формується на фоні генералізованої лімфаденопатії через 1,5-3 роки від її початку як результат приєднання в різній послідовності й поєднанні багатьох різноманітних загальних порушень і уражень різних органів, тканин і систем.

Комплекс може бути і без лімфаденопатії, проте це зустрічається дуже рідко. Клінічні прояви СНІД - асоційованого комплексу вражають своєю строкатістю та різноманітністю: головний біль, слабкість, нездужання, втома і підвищена пітливість, лихоманка, кашель, зниження апетиту, схуднення, діарея, вторинна інфекція, судинні зміни, новоутворення та паталогічні процеси.

Лабораторні зміни - це лєйколімфотромбоцитопенії й порушення клітинного імунітету. На початку вони виражені помірно, можуть регресувати, за винятком, напевно, невпинно прогресуючого схуднення. З часом важкість клінічних симптомів зростає, що може закінчитися формуванням повного СНІД.

Варто окремо відзначити точку зору багатьох учених, згідно з якою синдром генералізованої лімфаденопатії та СНІД- асоційований комплекс не є стадіями інфекції ВІЛ, а окремо, абсолютно самостійними її формами. Можливий розвиток СНІД без якихось початкових стадій.

Синдром набутого імунного дефіциту - фінал інфекції ВІЛ - проявляється смертельними ускладненнями у вигляді тяжких множинних інфекцій та різноманітних утворень. Як відомо, множинні інфекції викликаються умовно-патогенними мікроорганізмами, які "оживають", на фоні зниження імунітету і набувають значної агресивності. Від їх згубної дії практично не застрахований жоден орган чи тканина, а також система хворого. Все це зумовлює надзвичайну різноманітність клітинних ознак при СНІД. За переваженням ознак у клінічній картині, відповідно до рекомендацій ВООЗ, умовно можна виділити 4 форми захворювання: легеневу, неврологічну, шлунково-кишкову, лихоманкову.

Легенева форма. У клінічній картині переважають симптоми пневмонії (задишка, гіпоксія, болі в грудях, кашель), які розвиваються на фоні лихоманки, зростаючого схуднення і погіршення загального стану. Рентгенологічно спостерігаються великі інфільтрати в легенях. Можливі ремісії, які змінюються рецидивами, тяжкість яких з часом зростає, а також перебіг від повільно прогресуючого до блискавичних форм і з швидко наступаючою дихальною недостатністю й бронхоспазмами. Як збудників пневмонії описано більше 170 мікроорганізмів, проте найчастіше вона викликається пневмоцистами (57%) і цитомегаловірусами (43%). Часто виділяються мікобактерії, в тому числі і туберкульозну паличку. Дольові пневмонії та бронхопневмонії при СНІД можуть бути викликані й стафілококами, пневмококами, аденовірусами.

Неврологічна форма. Ураження нервової системи при інфекції ВІЛ дуже розповсюджені до (90-95%), різноманітні та неоднорідні як за клінічними характеристиками, так і за причинами. Вони не обмежуються фінальною стадією хвороби, а можливі на будь-якому його етапі, можуть вражати всі відділи нервової системи, протікати без пригнічення імунітету. Це енцефалопатія, менінгіт, енцефаліт, мієлопатія, осередкові ураження головного мозку, невропатії, периферичний симетричний радикуліт з поліміозитом, парези та атаксії, як наслідок дисфункції спинного мозку. Частими причинами служать токсоплазмоз, мікобактеріоз, абсцеси, лімфоми, множинні прогресуючі лейкоенцефалопатії, судинні порушення.

Останнім часом усе більшу роль відводять безпосередній дії ВІЛ на морфологічні структури головного мозку без зв'язку з імунним дефіцитом. Це відноситься в першу чергу до деменції, яка виявляється у 60% хворих інфекцією ВІЛ. Починаючись моторними дисфункціями і порушенням поведінки, вона може привести до повного розпаду особистості, залишаючись іноді єдиним проявом хвороби. Методом комп'ютерної томографії при деменції виявляють генералізовану атрофію коркового шару різного ступеня.

Переважання неврологічної симптоматики на фоні сукупності інфекцій найчастіше зумовлено гострим або підгострим менінгоенцефалітом, викликаним в основному токсоплазмами.

ШЛУНКОВО-КИШКОВА ФОРМА. Основною ознакою при даній формі виступає діарея з прогресуючим схудненням, зневодненням та інтоксикацією. Випорожнення часті, водянисті із втратою рідини до 10-15 л/добу, часто з домішками слизу, гною, крові. Суб'єктивно хворі відчувають біль по ходу кишечника. Іноді розвиваються виразки шлунка і ДПК, холецистит, гепатит, хронічний коліт, шлунково-кишкові кровотечі. Збудниками діарейного синдрому можуть бути ентамеба, лямблії, шигели, сальмонели, мікобактерії та ін. Синдром може бути зумовлений і пухлинним ураженням кишечника перш за все саркомою Капоші й лімфомою.

Лихоманкова форма - постійні або епізодичні підйоми температури до субфебрильної з похудінням, загальним нездужанням, зростаючою слабкістю. Етіологія невідома. Часто у хворих у кістковому мозку, лімфатичних вузлах, печінці виявляють різні бактерії.

Лікування. Специфічного лікування ще не знайдено. Використовують препарати, які здатні затримати прогресування хвороби. Так, азидотимізін (АЗТ) може продовжити життя хворого на ВІЛ/СНІД. Якщо його приймають заражені, але ще не хворі, то у них рідше і пізніше розвивається хвороба. Застосовують протипухлинні засоби й імуномодулятори, які сприяють посиленню або нормалізації Т-клітинного імунітету (інтерферон, інтерлейкін-2, індометацин).

У залежності від природи збудників, які викликають вторинну інфекцію, призначають відповідне лікування.

Профілактика. Засоби, які проводяться, можна поділити на загальнодержавні та медичні.

До заходів, які проводяться в загальнодержавному масштабі, відносяться укріплення матеріально-технічної бази і лікувально-профілактичних установ, які здійснюють вивчення етіології, епідеміології, клініки, діагностики і профілактики, лікування хворих і носіїв. Залучення місцевої влади, органів МВС у боротьбі з наркоманією, проституцією й іншими явищами, які сприяють розповсюдженню ВІЛ/СНІДу.

Хворі і вірусоносії перебувають під постійним медичним наглядом. їх попереджують про кримінальну відповідальність за свідоме поширення хвороби відповідно до діючих законодавчих актів. Основним ефективним засобом запобігання ВІЛ/ СНІДу є санітарно-освітня робота, спрямована на інформацію населення про шляхи поширення і засоби профілак тики ВІЛ/СНІД.

Статевому зараженню ВІЛ запобігає користування презервативами. Для запобігання гемотрансфузійному зараженню проводиться обстеження донорів на антитіла проти ВІЧ. Профілактика зараження парентеральним шляхом у медичних закладах передбачає забезпечення медичними інструментами одноразового користування, суворого дотримання режиму стерилізації.

Для активного виявлення хворих і вірусоносіїв необхідно проводити превентивне обстеження у групах підвищеного ризику зараження, а також серед статевих партнерів хворих та вірусоносіїв. Важливе значення для виявлення носіїв ВІЛ та хворих мають кабінети анонімного обстеження. Специфічна профілактика ВІЛ/СНІД не розроблена.

КИШКОВІ ІНФЕКЦІЇ

ЧЕРЕВНИЙ ТИФ. Збудник черевного тифу - черевнотифозна паличка, вперше відкрита Ебертом у 1880 році. Паличка рухлива завдяки наявності джгутиків по всій поверхні, в зовнішньому середовищі стійка (у стоячій воді зберігає життєздатність до 5 тижнів, у проточній - 8-10 діб, у вигрібних ямах до 1 місяця, в молоці - до 35 днів). Найбільш привабливим середовищем для її росту є жовч, особливо добре вона культивується на 10% жовчнім бульйоні.

Нагрівання до 60"С вбиває черевну паличку через годину, при кип'ятінні вона гине через 2-3 хвилини. Згубно на неї діють прямі сонячні проміння і висушування. Дезінфікуючі розчини, такі як 10% розчин хлорового вапна, 2%-ий розчин хлораміну, 5%-ий розчин лізолу вбиває її миттєво.

Джерелом інфекції є хвора людина, з організму якої виділяються бактерії з калом, сечею, рідше зі слиною. Годуючі матері можуть виділяти збудники разом з молоком. Заразним є хворий з першого дня захворювання і залишається небезпечним для навколишніх протягом усієї хвороби, особливо з другого тижня. Зрідка особи, які перенесли це захворювання, можуть тривалий час виділяти в навколишнє середовище збудника черевного тифу з випорожненнями, сечею. Отже, бактеріоносій також є джерелом інфекції. Збудник від хворого або бактеріоносія передається здоровій людині контактним, водним, харчовим шляхом, а також через мух. У всіх випадках зараження відбувається через рот. Найбільш розповсюджений контактний шлях зараження. В цих випадках важливу роль відіграють руки, інфіковані через різноманітні предмети (судно, білизна, посуд), забруднені мікроскопічними частинами калу, які містять у собі збудники тифу. Велике значення в епідеміології черевного тифу має вода, забруднена виділеннями хворого чи бактеріоносія.

Передавання інфекції водою може відбуватись не тільки при вживанні її для пиття, але й при використанні її для миття посуду, фруктів, овочів, а також купання. При зараженні джерела води річок, озер, якими користується населення, може виникнути епідемія черевного тифу.

Забруднення харчових продуктів, особливо молока, може також призвести до спалаху епідемії. В харчах збудник черевного тифу не тільки зберігається, але й розмножується, хоча у воді розмноження не відбувається.

При перенесенні інфекції велику роль відіграють мухи, вони можуть переносити з туалетів, сміттєвих ям на своїх лапках і крильцях мікроскопічні частки фекалій, які містять збудник черевного тифу, забруднювати харчі і так розсіювати інфекцію.

Збільшення захворювань черевним тифом починається з липня і досягає максимуму у вересні-жовтні, а потім знижується.

В епідеміології черевного тифу важливе значення мас також фекальне забруднення джерел водопостачання. При водних епідеміях протягом 7-10 днів відбувається швидке збільшення кількості випадків черевного тифу, після усунення водних шляхів передачі інфекції захворюваність різко знижується, хоча й залишається епідемічний "хвіст", через роль мух у передаванні інфекції, а також бувають контактні зараження в осередку від хворих і носіїв.

Клініка. Інкубаційний період у середньому продовжується 14 днів. Захворювання починається поступово, часто хворий не може точно вказати день початку хвороби. Він відзначає загальну слабкість, пониження працездатності, поганий апетит, закреп, рідше пронос. При проносі стілець деколи нагадує "гороховий суп", рано настає безсоння. Зрідка буває носова кровотеча і катаральна ангіна. Температура поступово наростає, на кінець першого тижня досягає 39-40°С. Хворий, часто не залишаючи свою роботу в перші дні хвороби, на кінець першого тижня вимушений лягти в ліжко. Температура на високих цифрах тримається 2-3 тижні, потім вона поступово знижується і на кінець 4-5 тижня досягає нормального рівня. Деколи температура знижується ступенеподібно з великими коливаннями (2-3 ).

При обстеженні хворого вже при кінці першого тижня знаходять потовщений, обкладений білим нальотам язик з відбитками зубів по краях. У важких випадках, при постійно високій температурі, відсутність апетиту, язик стає сухим, на поверхні його утворюються тріщини, до нальоту приєднується кров і він набуває коричневого кольору. Живіт здутий, внаслідок метеоризму за рахунок великої кількості газів. При пальпації правої клубової області привертає увагу, бурчання в результаті переміщення газів і рідкого вмісту кишечника. На кінець першого тижня починає пальпуватись селезінка та печінка.

Незважаючи на високу температуру, хворий блідий. Характерна загальмованість, хворий в'ялий, не спілкується, безучасний погляд, можлива втрата свідомості, галюцинації. Наприклад, при температурі тіла 39-40°С * пульс 80-90 ударів за хвилину. Деколи спостерігається дикротія пульсу - двійний пульсований підйом, що відчувається при пальпації. У важких випадках може втратити свідомість, тифозний стан.

З 8-9" дня хвороби з'являється важлива діагностична ознака - розеольозне висипання. Розеоли являють собою блідо-рожеві плями круглої форми в діаметрі 2-3 мм. Висипання поодинокі, розміщується на грудях і животі, зникають гіри натисканні чи розтягування шкіри і знову з'являються після того, як закінчили натискування. Деколи висипання піднімається над поверхнею шкіри.

Висипання може з'являтись хвильоподібно протягом лихоманкового періоду. Розеоли, що вперше з'явились, бліцніють і зникають через 4-5 днів, на нових місцях з'являються нові висипання. Хворі жаліються на слабкість, поганий апетит, головний біль різної інтенсивності і безсоння. З падінням температури поліпшується загальний стан і відновлюється порушена фізіологічна рівновага організму.

Деколи, на фоні одужання, що починається, стан здоров'я погіршується. Всі симптоми черевного тифу, які ще не встигли згаснути, з'являються з більшою силою, з'являються нові висипання. Одужання затримується до 6-8 тижнів. Від загострення черевного тифу треба розрізняти його рецидиви. Клініка рецидивів повторює симптоми першої хвилі черевного тифу, але захворювання протікає легше і менш тривало. Рецидив може наступати й через 2-3 дні після відміни антибіотиків. Він може бути один, рідше два, і як виняток, біліше. Клініка черевного тифу відрізняється великою різноманітністю як з точки зору важкості, так і тривалості захворювання. На одному місці з важким перебігом хвороби, тризалими гарячками, з загостренням і рецидивами, ускладненнями, які характерні черевному тифу, зустрічаються легкі, амбулаторні форми з ледь помітним погіршенням загального стану з короткочасною незначною температурною реакцією. Такий перебіг іноді зустрічається у щеплених.

Іноді, особливо у дітей, спостерігається міненеальні симптоми з перших днів захворювання, при досліджуванні спиномозкової рідини виявляють збудник. Вирішальне значення у постановці правильного діагнозу мають лабораторні методи дослідження, особливо посіви крові.

Ускладнення. Навіть легкі форми черевного тифу можуть дати грізні ускладнення: кишкова кровотеча; або перфорація (прорив кишки). Це завжди потрібно мати на увазі і уважно слідкувати за станом хворого і його випорожненням.

Отже, незалежно від самопочуття хворого режим повинен бути постільним. На 3-му тижні, а іноді й пізніше, може виникнути кишкова кровотеча, яка виникає внаслідок захоплення у некротичний процес стінки кровоносних судин. Кровотечі можуть бути незначні, одноразові, повторюватись з інтервалами в декілька годин, може повторитись через 1-2 дні, але вона буває і дуже великою. У калі хворого у випадку швидкого випорожнення кишечника спостерігається незмінна кров або ж кал дьогтьоподібного характеру. Якщо кровотеча значна (200-300 мл.), то температура хворого може знизитись до нормального рівня, пульс буде частим (перехрещуються температура та пульсова криві). В подібних випадках спостерігається прогресуюча блідість хворого та різке падіння кров'яного тиску (навіть до стану колапсу).

Найважчим ускладненням черевного тифу є перфорація виразки кишечника. Воно може початись у той самий період, що й кишкові кровотечі або трохи пізніше - в період чистих виразок на 3-4 тижні хвороби. При цьому ускладненні не завжди буває різкий раптовий біль у животі, але больові явища швидко нарощуються, спостерігається позитивний симптом Щеткіна-Блюмберга. Хворий оберігає живіт при акті дихання. Живіт спочатку втягується, потім здувається, передня черевна стінка напружена. Лейкопенія, що характерна для черевного тифу, при явищах перфорації змінюється лейкоцитозом, пульс стає частим.

Імунітет. Сприйнятливість до черевного тифу дуже висока. Перенесення черевного тифу залишає після себе стійкий імунітет, який супроводжується накопиченням у крові хворого великої кількості аглютинінів та інших антитіл проти збудника хвороби. Але цей імунітет пояснюється не тільки присутністю антитіл, але й підвищеною бар'єрною функцією організму.

Лікування. Всі хворі повинні бути госпіталізовані. У наш час для лікування черевного тифу наявні високоефективні антибіотики - левомігицин, ампіцилін, тетрацикліни. Вживання антибіотиків змінило перебіг черевного тифу. Температура нормалізується на 4-6 добу від початку прийому препарату, відповідно швидко зменшується й інтоксикація. Завдяки вживанню антибіотиків смертність від черевного тифу різко зменшилась. Крім антибіотиків, при відповідних показниках приймають і інші лікарські препарати. Так, при уражені серцево-судинної системи назначають камфору, кордіамін, кофеїн та ін. При вираженій інтоксикації призначають 20-30 мл. 40% розчину глюкози у поєднанні з 5 мл. 5% розчину аскорбінової кислоти в/ в 1-2 рази на добу. При безсонні рекомендується мікстура Вехтерева 1-2 рази на добу по столовій ложці, в більш упертих випадках безсоння - нембутал, бромурал або барбаміл (один з цих засобів) і таблетку за годину до сну.

При кишкових кровотечах хворому необхідно абсолютний спокій, треба заборонити рухи, перестати давати їжу і покласти пухир з льодом на живіт. Необхідно назначити переливання одногрупової крові у гемостатичних дозах (75-100 мл.), вікасолу. Як засіб, підвищуючий згортання крові, назначають іакож 10% розчин желатину, свіжозаморожену плазму.

Догляд. Строгий постільний режим повинен бути забезпечений хворому, зважаючи на тяжкість клінічного перебігу хвороби, кімната де лежить хворий, повинна добре провітрюватись. При високій температурі та головному болі потрібно застосовувати пухир з льодом на голову з перервою на ЗО хвилин кожну годину. Якщо хворий здатний, він повинен 2 рази на добу чистити зуби, після кожного прийому харчів полоскати ротову порожнину. У важкохворих рот вичищають марлею, зволоженою 2% 5-м розчином борної кислоти або 3%-ого содовою водою. Сухі губи змащують вазеліном або вершковим маслом. Для уникнення гіпостатичних явищ (застійних явищ у легенях) тяжко хворого необхідно повертати з одного боку на другий. Чистота шкіри підтримується обтиранням хворого в ліжку чистою теплою водою з наступним обтиранням насухо. Місця, де можуть утворюватись пролежні, необхідно обтирати камфорним спиртом. При затримці випорожнень давати послаблюючі засоби не можна. Кишечник спорожнюється за допомогою очисних клізм. При надмірному здутті кишок ставлять газовивідну трубку. Необхідно пам'ятати, що рання зміна режиму, дієти, може привести до тяжких ускладнень - перфорації і кишкової кровотечі. На 9-10 день нормальної температури хворому дозволяють сидіти, на 14-15 день - вставати з ліжка і поступово починати ходити. Виписують із лікарні не раніше, як після 21 дня нормальної температури з урахуванням задовільного стану. Люди, які перенесли черевний тиф, виписуються зі стаціонару після повного одужання і після триразового негативного результату посіву випорожнень та одного дослідження жовчі. Дослідження калу і сечі (при лікуванні антибіотиками) проводиться через 3-5 днів нормальної температури.

Профілактика. Важливим заходом запобігання розповсюдження черевного тифу є рання діагностика, госпіталізація з наступною заключною дезінфекцією. Біля ліжка хворого проводиться поточна дезінфекція. За особами, які були в контакті з хворими, встановлюється тритижневий нагляд зі щоденною термометрією (її проводить дільнична медсестра). Усім контактним назначають хіміопрофілактику і бактеріофаг по 25 мл три рази з проміжками в 5 днів. За хронічними бактеріоносіями здійснюється постійний санітарний нагляд. Вони все життя перебувають на диспансерному обліку. Для них потрібно виділити окремий посуд, рушник і деякі інші речі особистого користування. їм заборонено доїти корів, готувати їжу для інших членів сім'ї. Протягом усього часу бактеріоносії повинні суворо дотримуватись правил загальної й особистої гігієни.

У випадках епідемічного спалаху для виявлення хворих з підвищеною температурою медпрацівники організовують поквартирне відвідування, залучаючи для цього санітарний актив населення.

ДИЗЕНТЕРІЯ. Дизентерія (шигельоз) - гостра інфекційна хвороба з фекально-оральним механізмом передачі, визивається різними шигелами, характеризується симптомами інтоксикації, ураженням товстої кишки, особливо її дистального відділу, та ознаками геморалічного коліту, іноді набуває затяжного або хронічного перебігу. Дизентерійні бактерії - грамнегативні палички (розміром до 1-3 мк.) з заокругленими кінцями, нерухомі, ростуть у звичайних харчових середовищах. Існує декілька типів бактерій: палички Григор'єва-Шига, Штуцера-Шмідта, Флекснера, Зонне, Ньюкасла та ін.

Стійкість дизентерійних мікробів до дії прямого сонячного світла, висушування, високої температури і дезинфікуючих засобів невелика. Однак при сприятливих умовах (відсутність світла, помірна температура,)вологість) дизентерійні бактерії можуть зберігати свою життєздатність відносно довго: у грунті до 3 міс., на вологій білизні, посуді - тижні і навіть місяці, на продуктах харчування протягом 10 днів, у воді до 1 місяця.

Етіологія. Джерелом інфекції є хворі та носії. Хвора людина стає контагіозною з перших днів захворювання. Вона виділяє збудники у величезній кількості з фекальними масами. Клінічне виздоровлення хворого не завжди супроводжується повним звільненням його від збудника дизентерії. Нерідко залишається бактеріоносійство. Носійство реконвалесцентів пов'язано з незакінченим процесом в кишечнику.

Велику роль в епідеміології відіграють хворі з хронічною формою дизентерії, вони є резервуаром тривалого збереження збудника. Не меншого епідемічного значення мають також хворі стертими атиповими формами дизентерії, що протікають під виглядом диспепсії, ентерита, ентеро-коліта. Джерелом зараження можуть бути також так звані здорові носії, тобто ті люди, які виділяють дизентерійні палички, але не проявляють ніяких ознак хвороби. Надзвичайно часто подібні носії знаходяться серед оточуючих хворого. При детальному обстеженні таких носіїв виявляються патологічні зміни слизової оболонки кишечника. У цих випадках наявна безсимптомна форма дизентерії.

Істинне дизентерійне перенесення у здорових людей буває короткочасне (приблизно 1 тиждень).

Механізм передачі інфекції фекально-оральний. Збудник виділяється з організму хворого або носія з фекальними масами і різними шляхами потрапляє в рот сприйнятливої здорової людини. Важливу роль у передачі інфекції відкрають руки, як хворого, так і здорової людини, яка сприймає інфекцію. Тому дизентерія отримала назву "хвороба брудних рук". Хворий дизентерією і носій своїми руками може забруднити різноманітні предмети: посуд, іграшки, ручки дверей, поручні і ін. Здорова людина, беручись за ці предмети або доторкуючись до білизни, судна, легко інфікує свої руки, або заносить ними інфекцію в ротову порожнину і на харчові продукти.

Передача збудників через воду спостерігається при дизентерії флекснсра, а через харчові продукти - при дизентерії Зонне.

Спостерігається також розповсюдження інфекції через їжу: молоко, молочні продукти, холодні блюда. В забрудненні їжі або посуду чималу роль відіграють мухи, як механічні переносники інфекції. Літні підйоми захворювання дизентерії в значній мірі зумовлюються "мушиним" фактором, спостерігається відомий паралелізм кривих, відображаючий рух дизентерійного захворювання та чисельності мух.

Імунітет. Людина дуже чутлива до дизентерійної хвороби. Найбільш чутлива вона у ранньому віці. Імунітет після перенесеної дизентерії типоспецифічний та недовготривалий: він зникає через 1-3 роки.

Епідемічному розповсюдженню дизентерії сприяють різноманітні соціально-побутові та природні фактори. Соціально-побутовий фактор (порушення санітарного благоустрою населених пунктів, житлова скупченість, низька санітарна культура населення, погане медичне обслу­говування), відіграє вирішальну роль у розвитку епідемії.

Клініка. Розпізнається гостра та хронічна дизентерія. Гостра дизентерія розділяється на легку, середньо-тяжку та тяжку. Як різновид легкої дизентерії необхідно виділити стерту форму, яка має значне розповсюдження. Інкубаційний період при дизентерії триває від 2 до 7 днів. У клініці дизентерії розпізнають симптоми з боку кишечника, або так званий колітичний синдром, та явищ загальної інтоксикації. Ступінь вираження та перевага того чи іншого синдрому виявляє форму хвороби.

Початок хвороби характеризується в одних випадках синдромами загального недомагання: підвищення температури, слабкістю, головними болями, іноді блювання, пізніше приєднуються ознаки з боку кишечника. У більшої частини хворих на дизентерію починається кишечними синдромами, яким належить провідне місце в симптокомплексі хвороби.

З'являються болі у животі та часті рідкі випорожнення, які спочатку мають каловий характер, через деякий час у виділеннях з'являються домішки слизу та прожилки крові.

У легких випадках частота дефекації помірна до 3-8 разів на добу (випорожнення зберігають каловий характер), але набирають зеленого забарвлення, патологічні домішки відсутні. При стертій формі випорожнення нерідко носять звичайний каловий харакґер, патологічні домішки в ньому зовсім можуть бути відсутні. В більш тяжких випадках дефекація дуже часта - 15-20 разів на добу, а при особливо тяжкому протіканні 30-40 разів на добу та більше. Виділення дуже малі, втрачають каловий характер і властивий їм запах, вони складаються із густого майже прозорого слизу. При подальшому розвитку процесу слиз стає мутний, у нім виявляється гній. Прожилки крові у виділеннях не є постійним симптомом. Вони спостерігаються тим рідше, чим менший вік хворого. Кров звичайно вкраплена прожилками в грудках слизу або нерівномірно змішана з нею, забарвлюючи її в брудно-червоний колір.

Болі мають переймоподібний характер, вони попереджують та супроводжують кожну дефекацію. Дефекація супроводжується хворобливим натуженням - тенезмами. Цей симптом служить проявом спазму нижнього відділу кишеч­ника та сфінктера. При подальшому перебігу тяжкої дизентерії спазм сфінктера змінюється парезом або паралічем. У результаті цього наступає зіяння задньогірохідного отвору.

В період видужання випорожнення набуває калового характеру, кількість патологічних домішків зменшується. На початку зникає кров, а пізніше слиз, поступово змінюється консистенція виділень, і нарешті, вони набувають оформленого вигляду. Іноді домішки слизу можна ще помітити і при оформленні випорожненя.

Значне місце в клініці дизентерії займають симптоми, які відображають спастичний стан товстого кишечника: біль у животі, спастичне скорочення сигмоподібної кишки.

При обстеженні живота хворого спостерігається втягнутість його та біль у нижніх відділах, найбільше зліва. Симптом загальної інтоксикації при легкій формі дизентерії або відсутній, або виявляється дуже слабо: помірна лихоманка, головний біль, загальна слабість з пониженням апетиту. При дизентерії середньої тяжкості всі ці симптоми постійні та чітко виражені.

Картина глибокої інтоксикації виявляється при тяжкій токсичній формі дизентерії. Хворий знаходиться в стані пригнічення, адинамії. Обличчя хворого осунуте, змінене стражданнями, очі запалі, погляд тьмяний, свідомість відсутня. Температура висока з першого дня, в подальшому понижується, хвороба нерідко протікає при субфебральній температурі. Язик стає сухим, обкладеним, апетит зникає, з'являється нудота та блювання. Прогностично несприятливою ознакою є часта гикавка.

Розвивається серцево-судинна слабкість, яка проявляється малим та частим пульсом, падіння максимального та мінімального артеріальний тиск, цианозом, охолодженням кінцівок, глухістю серцевих тонів. Дихання стає частим та глибоким (токсичне дихання). Що ж до картини крові, то при дизентерійному токсикозі спостерігається гіперлейкоцитоз та нейтрофільоз. При великій кількості втрати настає згущення крові, яке виражається підвищенням кількості гемоглобіну в крові та еритроцитів.

Інтоксикація може поглиблюватись за рахунок отруєння продуктами, різко порушеного обміну речовин. Важка інтоксикація в більшості випадків супроводжується вираженими кишечними явищами.

Після перенесення дизентерії тривалий час може спосте­рігатись порушення рухливих функцій кишечника, посилення перестальтики, біль в животі, спастичні явища, часті напіврідкі неоформлені випорожнення.

Важливою умовою лікування хворих дизентерією є правильно організований режим, уважний догляд та раціональна дієта.

Потрібно максимальне перебування хворих на свіжому повітрі, правильно організувати їх сон та відпочинок.

Якщо є тяжкий токсикоз, то в перший день призначають водночайну дієту на 6-12 год. Подальше рекомендується вуглеводна їжа: концентрований рисовий відвар з цукром, манна каша, кисіль, протерті супи, протерті яблука, кефір, молоко, сухарі. Через декілька днів переходять на повноцінну і легкозасвоювану молочно-рослинну та м'ясо-молочну протерту їжу.

Вплив на збудника. До цієї групи лікувальних заходів належить лікування антибіотиками, нітрофурановими препаратами. З антибіотиків застосовують: левомітицин, тетрациклін, рондоміцин.

При лікуванні легких і середніх форм застосовують препарати нітрофуранового ряду (фуразолідон, фурадонін, фурагін) - по 0,1 -0,15г чотири рази на добу протягом 4-6 днів. Із похідних 8-оксихінолінів більш ефективні мексаформ, мексаза, ентеросентол (по 3-4 рази на день протягом 4-6 днів). Вони поліпшують обмін речовин і функцію травлення.

При тяжких токсичних фермах дизентерії призначають 5% розчин глюкози, 0,9% розчин хлориду натрію, трисіль, лактосіль, квартосіль.

ХАРЧОВІ ТОКСИКОІНФЕКЦІЇ. Харчові токсикоінфекції чи харчові отруєння - це гострі інфекційні хвороби, що виникають при вживанні продуктів харчування, заражені мікробами та їх токсинами. Вони характеризуються розладом шлунково- кишечного тракту, серцево-судинної системи та інтоксикацією організму.

Етіологія. Збудники харчових токсикоінфекцій - численні види мікроорганізмів: сальмонели, паличка ботулізму, стафілококи, стрептококи, кишкова паличка та інші умовно патогенні мікроби. Найчастіше причиною харчових отруєнь є представники великої групи сальмонел.

САЛЬМОНЕЛЬОЗ. Сальмонели за будовою схожі на черевнотифози паличку, вони стійкі в зовнішньому середовищі. Джерелом хвороби є домашні тварини (коні, велика та мала рогата худоба, свині), птахи іноді гризуни. Але інколи хворіють і тварини. Бактерії виділяються із сечею, фекаліями, молоком. Вони тривалий час зберігаються на продуктах харчування. Встановлено, що джерелом сальмонельозу може бути людина, хвора сальмонельозом, чи бактеріоносій.

Шляхи передачі інфекції. Зараження людини сальмонелами відбувається при вживанні м'яса хворих тварин, м'яса здорових тварин, заражених під час убою, перевезення, зберігання, через забруднені руки, воду, посуд, часто через м'ясні напівфабрикати, сорти ковбас, що швидко псуються, а також салати, вінегрети, сирі качині та гусячі яйця.

Проникаючи в травний тракт, бактерії розмножуються та зазнають розпаду і вивільняють токсичні речовини. Захворювання здійснюється під впливом на організм як самих живих мікробів, так і їх токсинів.

Харчові отруєння починаються гостро і швидко. За важкістю, яка залежить від особливостей організму, кількості мікробів і їх токсинів, які потрапляють в організм з їжею, вони діляться на важкі, легкі, середні.

При легкій формі захворювання триває до 3 днів, середній тяжкості - до 5 днів, при тяжкій - довше. У важких випадках іноді наступає смерть у перші дні захворювання. Інкубаційний період дорівнює в середньому 12 днів.

Клініка. Клінічні прояви при токсикоінфекції різної етіології подібні. Захворювання починається з нудоти та блювання, яка може бути повторною, багаторазовою, нестримною. З'являється біль у животі, в епігастрії навколо пупка та правій здухвинній ділянці, рідше локалізовані, спастичного характеру. Потім приєднується пронос. Рідкі виділення часто мають жовтувато-коричневе забарвлення різних відтінків, можуть бути зеленуватими, при найбільш тяжких формах гострого гастроентериту вони набувають виду рисового відвару, рідко мають домішки слизу та крові. Загальні порушення вира­жаються в слабості, нерідко вираженій аденамії, головному болю, головокружінні, потемнінні в очах, холодному поті, гарячці. Сильне зневоднення веде до збільшення частоти пульсу, різкого пониження артеріального тиску. При цьому розвивається ціаноз, голос слабшає, доходить до шепоту, можуть з'явитись корчі, діурез різко знижується, в сечі виявляється білок, еритроцити, температура падає нижче норми. При особливо тяжких формах харчових токсикоінфекцій страждає печінка, порушується її дезінтоксикаційна функція.

В залежності від локалізації запального процесу в шлунково-кишковому тракті розрізняють гастрит, гастро­ентерит, ентероколіт.

Захворювання може з'явитись у вигляді короткочасного гастриту з загальним нездужанням, неприємним відчуттям в надчеревній ділянці, зникненням апетиту при обкладеному сухуватому язиці. Значно важче протікає гастроентерит, коли вказані розлади супроводжуються субфсбрильною температурою, нудотою, блюванням і проносом при неінтенсивному болі в животі.

Найбільш тяжкі форми гастроентериту нагадують за клінічними проявами холеру. Стан хворих при цьому дуже тяжкий. Вони знаходяться в стані адинамії, зневоднені, нерухливі, риси обличчя запалі, тонус серцево-судинної системи знижений, пульс ледь прощупується, тони серця приглушені, артеріальний тиск різко знижується, порушення функцій шлунково-кишкового тракту проявляється в багаторазовій блювоті, різких болях у животі, частих водянистих випорожненнях, що іноді містить домішки слизу та крові.

Для стафілококової інфекції провідним симптомом є більш коротка інкубація, рано наступаючі і повторні протягом годин приступу нудоти та блювання, болі в надчеревній ділянці, слабість. Сильна блювота тягне за собою значну втрату води та солей з подальшим пониженням артеріального тиску, пульс м'який, ціаноз, корчі.

При харчових токсикоінфекціях загальний токсикоз проявляється гарячкою, головним болем, вираженою адинамією. Порушення з боку шлунково-кишкового тракту частіше проявляється ентеритом і гастритом. Випорожнення можуть бути до 10-15 разів на день, рідкі, не містять слизу та крові, живіт помірно здутий.

Діагноз ставлять на основі ретельно зібраного анамнезу й обстеження хворого з використанням бактеріологічного, копрологічного, гематологічного та інших методів досоідження.

Лікування. Легкі форми захворювання найчастіше швидко закінчуються одужанням без лікування. При формах середньої тяжкості та важких лікування неспецифічне. Його завданням є виведення токсинів і бактерій, попередження колапсу і боротьба з серцево-судинною недостатністю.

Ефективне раннє промивання шлунка слабким розчином марганцевокислого калію, розчином соди чи чистою водою. Хворий повинен випити повторно 3-5 стаканів цих розчинів чи води, після чого штучно викликати блювоту. Після промивання назначають сольові послаблюючі (сульфат натрію чи магнію, очисні клізми).

При серцево-судинній недостатності та при посиленій втраті рідини і згущенні крові застосовується крапельне в/в вливання 5% розчину глюкози, фізіологічного розчину, добрий ефект спостерігається при переливанні плазми. Призначають антибіотики: левоміцетин, тетрациклін, ентеросептол, фуразолідон.

У перший день харчування призначається у залежності від стану хворого. При тяжких формах вводять тільки рідини. По закінченні блювоти хворий одержує: кефір, сир з цукром, слизові супи, а з 4-6 дня звичайне харчування.

Догляд. Госпіталізація хворого обов'язкова для надання своєчасної лікувальної допомоги, попередження, а у випадку необхідності і лікування колапсу, гострої наднирникової недостатності. Всі хворі повинні знаходитись на певному режимі, їм забезпечують догляд з боку медперсоналу, який повинен слідкувати за всіма змінами в стані хворих, щоб надати їм своєчасну допомогу. Тяжко хворих медсестрі доводиться годувати в перші дні у зв'язку з повною відсутністю апетиту. Харчування хворих обмежується введенням рідини у вигляді фруктових соків, лимонаду, мінеральних вод. У подальшому відповідно до клінічної картини дозволяють бульйон, молочні каші, кисіль, протерті овочі, по мірі поліпшення самопочуття дієту розширюють, але ще протягом 7-10 днів доцільно дотримуватись деяких обмежень у дієті.

Профілактика харчових токсикоінфекцій полягає в захисті продуктів від попадання збудників при забої тварин зберіганні, транспортуванні та приготуванні, а також профілактиці розмноження патогенних мікробів і знищення їх шляхом теплової обробки. Для захисту харчів від зараження патогенними мікробами необхідне суворе дотримування санітарних вимог при зберіганні, транспор­туванні та переробці харчової сировини, а також при її реалізації. Профілактика зводиться до зберігання, транспортування, харчових продуктів, які швидко псуються, на холоді, своєчасної їх переробки та реалізації без затримки. Холод затримує розмноження мікробів, а своєчасна переробка та реалізація продуктів зменшує можливість посиленого розмноження мікробів. Знищення при тепловій обробці продуктів і кулінарних виробів найбільш суттєве для профілактики як харчових токсикоінфекцій, так і тифо- паратифозних, дизентерійних та інших харчових збудників токсико інфекцій. Велике значення має також хороша організація санітарного контролю на бойнях. Робітники боєнь повинні тримати в зразковому порядку і чистоті приміщення, дотримуватись санітарно-гігієнічних вимог до зберігання, термічної обробки, транспортування м'ясних, рибних, молочних продуктів, слідкувати за чистотою рук. Особи, які мають гнійничкові захворювання шкіри, до роботи не допускаються.

Робітники вищеназваних підприємств регулярно проходять медогляд та бактеріологічні дослідження.

БОТУЛІЗМ. Це гостре інфекційне захворювання з групи токсикоінфекцій, яке викликається вживанням у їжу продуктів харчування, заражених паличками ботулізму та їх токсинами.

Етіологія. Збудником ботулізму є анаеробна, рухлива спороносна поличка, стійка до фізичних і хімічних впливів. ТІ спори гинуть при 120°С протягом 20-30 хвилин. Паличка ботулізму виробляє надзвичайно сильну отруйну: 0,0000001 мл ботулічного токсину, який введений внутричеревно, вбиває морську свинку; 1г чистого ботулічного токсину викликає смертельне отруєння 8 млн. осіб, смертельна доза для людини 0,23 мнг.

Відомо 6 типів палички ботулізму: на території України зафіксовано типи А, В, С, Е.

Визначено широке розповсюдження збудників ботулізму в природі. Місцем постійного перебування їх є грунт, звідки вони потрапляють у воду, на харчові продукти, в кишечник людини та тварини, птахів, риб, де і розмножуються. Людина та тварина своїми фекаліями можуть розсіювати бактерії ботулізму по земній поверхні. Організм уражується токсином, який міститься в харчових продуктах, а також токсином, який утворюється в травному тракті і тканинах організму в зв'язку з проникненням туди збудників. Ботулінічні токсини швидко всмоктуються в шлунок, кишечник і одночасно впливають безпосередньо на гладку мускулатуру, що зумовлює спастичний і паретичний стан кишок.

Епідеміологія. Всі сільськогосподарські та промислові продукти, забрудненні грунтом і фекаліями людини чи тварини, можуть бути заражені збудниками ботулізму. Інтенсивність зараження залежить від санітарних і технологічних умов обробки та зберігання. Встановлено, що риба, яка містить збудників та токсин, нарізана шматками товщиною 3-4 см і яка вариться 1 годину при 1000С, стає не отруйною, токсин розкладається, але спори залишаються живими. Якщо цю рибу залишити на ніч, при 15-170С, токсин утворюється знову і вона може викликати отруєння. Велику роль в епідеміології ботулізму відіграють різні тварини. Будучи носіями збудників ботулізму у кишечнику, вони є джерелом зараження продуктів, фуражу, грунту. Встановлено носійство цих бактерій у кишечнику коней, рогатої худоби, свиней, курей, гризунів. Мікроб ботулізму був виділений із організму здорових і хворих ботулізмом птахів - тип С. Збудник ботулізму і його токсин були знайдені у воді, залишках водоростей, равликах, у бруді, в личинках мух. З природних осередків збудники ботулізму під час перельотів птахів можуть переноситися в інші місця земної кулі.

Імунітет. Перенесене захворювання імунітет не залишає. Хронічна, довгочасна інтоксикація викликана вживанням у їжу продуктів, заражених спорами ботулізму, може викликати розвиток деякої стійкості до токсину і накопичення аглютинінів у сироватці крові.

Клініка. Інкубаційний період у людей коливається від| 2 годин до 10 днів, частіше він дорівнює 18-24 год. Тривалість інкубаційного періоду залежить від дози токсину, який потрапляє в організм з харчовими продуктами: чим більша початкова доза, тим коротший інкубаційний період, чим менша доза, тим він триваліший У прямій залежності від інкубаційного періоду перебуває летальність: звичайно, вона вища при короткій інкубації В клінічному перебігу ботулізму специфічно характерним є швидке виникнення міоневрологічних синдромів, ЯКІ характеризуються руховими порушеннями, навіть д|о розвитку генералізованих або місцевих паралічів у тяжких випадках. Температура тіла в більшості випадків нормальна, але може бути і підвищена. Захворювання починається із загальної слабості, недомагання, головного болю, головокружіння, неспокою, поганого сну. Спостерігаються іноді явища гастроентериту (нудота, блювання), які належить розглядати як. результат місцевого подразнення шлунково-кишкового тракту бактеріальними продуктами розпаду зіпсованої їжі. В типових випадках не буває ніяких гострих явищ запалення шлунково-кишкового тракту, внаслідок парезу чи паралічу кишечника рано з'являється і стійко тримається - закреп, метеоризм.

Початковими симптомами ботулізму, зумовленими порушеннями функції м'язового і секреторного апараті» травного тракту, є підвищена або знижена секреція слини та слизу, в зв'язку з чим виникає сухість порожнини рота, рідше салівація, явища дисфагії, спастичні болі у кишечнику.

В ряді випадків можуть виникати ознаки порушення функції внутрішніх та зовнішніх очних м'язів внаслідок локалізації больового процесу в рухових ядрах стовбурної частини головного мозку, До них належить: неправильна форма зіниці, анізокорія, міоз, мідріаз, в'яла реакція на світло, в'яла акомодація, повна нерухомість зіниці, "туман в очах"| Одночасно з появою очних симптомів чи трохи пізніша] приєднується головні ознаки бульбарного синдрому: розладі ковтання, артикуліцяї, фонації та серцевої діяльності,] обмеження рухомості язика. Розлад ковтання спостерігається! від легкого затруднення до повної неможливості ковтання, мова змінюється, майже завжди з’являється сиплість голосу, потім гнусавий відтінок, і нарешті афонія. Можливий параліч глоткової мускулатури, м'якого піднебіння. Інколи рефлекторно виступає недостатність функції додаткового (XI пари) нерва, яка доходить до повного паралічу, коли хворий не може гримати голову прямо.

Хворі скаржаться на важке дихання, швидку втомлюваність, слабкість у руках і ногах. З боку серцево-судинної системи спостерігається лабільність пульсу: сповільнений на початку захворювання, пульс прискорюється на висоті захворювання, артеріальний тиск дещо підвищений, що пояснюється спазмом кровоносних судин. Сечовиділення може бути затрудженим.

В заключній фазі захворювання центральне місце займає розлад дихання. Затруджене на початку, воно стає частим, поверхневим до 40-50 разів за хвилину. На найвищій точці хвороби дихання стає аритмічним, з'являються інтервали підсиленого безладного дихання при участі групи допоміжних м'язів. Стадія збудження міняється асфіксією, що залежить не тільки від пошкодження дихального центру, але й від паралічу діафрагми. Смерть звичайно наступає від паралічу дихання при продовженні діяльності серця і свідомості, яка ще довго зберігається.

В залежності від ступеня виражених перелічених синдромів, послідовність їх виникнення, різноманітність темпів розвитку повноти, можна виділити легкі форми, середньо тяжкі та тяжкі.

Лікування. До спеціальних заходів можна віднести антитоксичні сироватки, які є сильним засобом терапії, особливо на ранніх стадіях захворювання. В зв'язку з тим, що в перші дні тип збудника залишається невідомим, для лікування використовують полівалентну сироватку типів А,В,Є. Після лабораторного встановлення типу збудника використовують моновалентну сироватку. Поряд з сироватковим лікуванням обов'язково вводять анатоксини типу А,В,Є. Вироблення в зв'язку з цим активного імунітету прискорює одужання.

Сироватка та анатоксин використовується з введенням їх у різні ділянки тіла, якнайшвидше при появі перших симптомів хвороби. В першу добу полівалентна сироватка вводиться в кількості: тип В 50 000, тип А і Є по 10 000 МО. В критичних випадках частину сироватки потрібно вводити внутрішньовенно. Необхідно постійно підтримувати в організмі хворого високу концентрацію антитоксинів. В першу добу захворювання введення сироватки потрібно повторювати через 5-10 і один, у подальшому сироватка вводиться щоденно або через день.

Із неспецифічних засобів рекомендується швидке вивільнення шлунка та кишечника від токсину та бактерій ботулізму: промивання шлунка та призначення послаблюючого. Рекомендується після промивання шлунка та клізми давати хворим оливкову олію, активоване вугілля для абсорбції токсину. Порушення ковтання не дає хворому можливості їсти і спати, тому рекомендується підшкірне введення фізіологічного розчину або 5% розчину глюкози. При необхідності призначають камфору, кофеїн, у деяких випадках, а при сильній задусі - кисень. Використовують неспецифічні методи лікування для дезінтоксикації - введення глюкози, дуже великі дози вітамінів, аскорбінової кислоти. Як збуджуючий засіб - стрихнін, прозерін. Хворих ботулізмом госпіталізують, вони потребують дуже уважного догляду. Послаблена увага до них може призвести до смерті хворого.

Профілактика зумовлюється дотриманням основних санітарно-гігієнічних норм при обробці, транспортуванні, зберіганні та приготуванні харчових_впродукгів для людей і тварин. Всі спалахи ботулізму пов'язані з порушенням цих правил. Підприємства громадського харчування та торго­вельної мережі повинні дотримуватись санітарних норм приготування та зберігання консервованих продуктів. Особливо небезпечні бомбажні консерви, які були причиною спалаху ботулізму серед людей. Усі продукти, які викликають недовіру, повинні перед вживанням кип'ятитись, проварюватись, просмажуватись.

Необхідно зберігати в морозильнику і слідкувати за якістю м'яса та іншими продуктами.

Протиепідемічні заходи в осередку захворювання при ботулізмі зводяться до швидкого встановлення діагнозу, своєчасного повідомлення СЕС, епідемобстеження, госпіталізації хворого, виявлення продуктів, від яких виникло отруєння. Продукт, який викликає недовіру, 50-100 г у закритій чистій банці відправляють для бактеріологічного дослідження.

ВІРУСНІ ГЕПАТИТИ. Вірусні гепатити А і Є - гостра інфекційна хвороба, що спричиняється вірусами гепатиту А і Є, переважно з фекально-оральним механізмом зараження, характеризується наявністю початкового періоду з підви­щенням температури тіла, диспепсичними, грипоподібними ознаками, переважним ураженням печінки, порушення обміну речовин, жовтяницею.

Вірусні гепатити В, С, Д - інфекційна хвороба, що спричиняється вірусами гепатиту В, С, Д, з парентеральним механізмом зараження, гострим та хронічним перебігом, характеризується початковим періодом з аситено-вегетативними, аргралгічними, диспепсичними проявами, симптомами ураження печінки

Джерело інфекції - хвора людина. Небезпечна для навколишніх з кінця інкубаційного періоду, найбільш заразна у переджовтушному періоді і в перші 10-12 днів жовтухи. Заразним хворий залишається до кінця хвороби. Після перенесеної інфекції можливе довге вірусоносійство. Вірус гепатиту циркулює в крові хворих і виділяється в зовнішнє середовище з калом та сечею.

Зараження гепатитом А проходить через рот у випадку прийому інфікованої їжі та води. Найбільш сприйнятливі до вірусного гепатиту діти у віці від одного до 14 років.

Гепатитом В, С, Д заражаються парентерально під час переливання крові, сироватки, плазми при наявності в них вірусу, а також при медичних маніпуляціях, якщо вони виконуються не цілком простерилізованими інструментами.

Можливе зараження при мікротравмах у медпрацівників, при користуванні загальними приладами для гоління та манікюрними приладами. Вважають, що віруси можуть передаватись трансплацентарно від хворої матері плоду при контакті новонародженого з інфекційними навколоплідними водами під час пологів.

Допускається можливість статевого шляху передачі вірусних гепатитів В, С, Д.

Клінічні форми вірусного гепатиту розрізняють за типом тяжкості перебігу. До типових форм відносяться всі жовтушні форми, до атипічних - стерті безжовтушні і субклінічні. За тяжкістю перебігу типові форми можуть бути легкі, середньої тяжкості та тяжких форми. До циклічності перебігу розрізняють гострий, затяжний та хронічний вірусний гепатит. Протягом захворювання розрізняють такі періоди: переджовтушний, жовтушний, реконвалесценції (видужання). Інкубаційний період при зараженні через рот продовжується від 14 до 50 днів, при парентеральному - від 2 до 6 місяців.

Переджовтушний період у середньому продовжується від 7 до 14 днів. І може затягуватись до ЗО днів. Цей період характеризується загальним нездужанням, почуттям стомленості, відсутності апетиту, хворого турбують тяжкість у підложечній області. Іноді захворювання супроводжується болями в суглобах.

У цей період спостерігається короткочасне підвищення температури і невеликий біль. Одне з ранніх проявів хвороби - зміна кольору сечі, вона набуває темного відтінку. В жовгушний період - період розпалу хвороби до жовтушного забарвлення склер приєднується жовтушність видимих слизових оболонок і шкірних покривів. Зберігаються збільшені розміри печінки, край її чутливий при пальпації і на 2-4 см. виступає з-під реберної дуги, часто збільшується селезінка.

Для вірусного гепатиту характерні зниження артеріального тиску, брадікардія. У крові спостерігається лейкопенія з лімфо- га моноцитозом.

У більшості випадків хворі одужують: зменшується жовтушність шкірних покривів, поліпшується загальний стан і апетит, зникають диспептичні явища. Функція печінки також відновлюється, сеча стає світлою, кал - забарвленим.

Гепатит В звичайно протікає тяжко з можливим переходом у затяжний (від 3 до 6 міс.) хронічний активний гепатит (ХАГ).

Наслідком хронічної форми перебігу в більшості випадків є хронічний гепатит і цироз печінки.

Лікування. При легкому перебігу хвороби дозволяється напівпостільний режим. При тяжкій та середній тяжкості перебігу повинен зберігатись повний спокій. Рекомендується І висококалорійна змішана дієта - до 3000 ккал на добу. В денному раціоні необхідна наявність 100-110 г. білка, до 60- 80 г. жиру. Виключається свинина, яловичина, качине, гусяче м'ясо. Рибу - у вареному вигляді. Необхідні в достатній кількості вуглеводи (хліб білий та чорний), каші, фрукти, овочі, мед, цукор, сир, тваринне та рослинне масло. Хворий повинен одержувати до 2л. рідини на добу у вигляді компотів, чаю з лимоном, соків, мінеральної води, достатня кількість вітамінів, особливо А, С та Є. При формах середньої важкості 1 при наявності інтоксикації вводять в/в повільно за допомогою крапельниці 5-10% розчин глюкози, р-н Рингера-Лока (по 250-500 мл.) з добавкою 10 мл. 5% р-ну аскорбінової кислоти. У випадку необхідності вводять альбумін, крюпреципітит, плазму (100-150 мл.) та ін. У тяжких випадках, а також при явищах передкоматозного стану призначають стероідні гормони: преднізолон. З метою попередження ускладнень призначають антибіотики.

Профілактика. Необхідне раннє виявлення та ізоляція хворих. У вогнищі проводиться поточна дезінфекція. Контактним з хворим для профілактики вводять 1,5 мл гамма-глобіну та проводять спостереження на протязі 1,5 місяців після госпіталізації хворого. Виписують хворих зі стаціонару тільки при повному клінічному видужанні, але не раніше, ніж через 3 тижні від початку жовтухи або через 28 днів від початку хвороби. За виписаними встановлюють диспансерне спостереження протягом 6 місяців. Школярі допускаються в школу не раніше 10 днів після виписки зі стаціонару і звільняються на 3-6 місяців від занять фізкультурою.

З метою профілактики вірусного гепатиту здійснюють санітарний контроль за харчовими підприємствами, за очисткою населених місць, проводять боротьбу з мухами. Профілактика парентерального зараження проводиться шляхом суворого контролю за використанням, очисткою та стерилізацією медичних інструментів, використовують одноразовий інструментарій, перевіркою донорської крові.

ІНФЕКЦІЇ ДИХАЛЬНИХ ШЛЯХІВ

ГРИП. Грип - гостра інфекційна, висококонтагіозна хвороба, спричиняється вірусами грипу, передається повітряно-крапельним шляхом, характеризується гострим початком, гарячкою, вираженою інтоксикацією, симптомами ураження слизових оболонок верхніх дихальних шляхів і частими ускладненнями з боку органів дихання та інших систем. Вірус грипу містить рибонуклеїнову кислоту (РНК), швидко гине поза організмом людини, досить чутливий до дії дезінфікуючих засобів, до нагрівання, ультрафіолетового випромінювання і висушування. В гліцерині, а також висушений у вакуумі при низькій температурі вірус зберігається довгий час. Відомі три самостійні типи вірусу - А, В, С, відмінними між собою біологічними й антигенними рисами. Кожний тип має ряд серологічних різновидів. Серед вірусів типу А розрізняють три варіанти: А, А1, А2. Збудникові грипу притаманна виражена змінність, яка проявляється як у природних умовах при циркуляції в іменних організмах, так і в умовах експерименту.

Джерелом інфекції при грипі є хвора людина. Вона особливо заразна в розпал захворювання, під час лихоманки. Період контагіозності продовжується 4-7 днів. Важливу епідеміологічну роль відіграють хворі легкими і стертими формами грипу. Такі хворі, залишаючись на ногах можуть активно розсіювати інфекцію. Доведено існування без симптомної форми грипу. Передача інфекції відбувається в основному повітряно-крапельним шляхом на відносно близькій відстані від хворого. Зараження через предмети, які були в користування у хворого (посуд, носовички), в результаті малої стійкості грипозного вірусу не відіграє суттєвої ролі.

Сприйнятливість людини до грипу дуже висока. Для зараження досить самого нетривалого спілкування з хворим. Після перенесеного захворювання залишається імунітет тривалістю 1-3 р. Післяінфекційний імунітет характеризується специфічністю: він застерігає лише від відповідного типу грипу. Час від часу, через більш чи менш значні проміжки часу повторюються пандемії грипу, які охоплюють значну частину населення.

Інкубаційний період при грипі триває 1-2 дні, інколи він скорочується до декількох годин. Захворювання починається гостро підвищеною температурою. В залежності від важкості перебігу хвороби ступінь лихоманкової реакції може бути різним. Частіше температура буває високою (до 40°С) і вище, при легкому перебігу вона може триматись на субфебрильних цифрах.

Характерна загальна інтоксикація, основним проявом служать симптоми ураження центральної нервової системи: сильний головний біль, запаморочення, адинамія, сонливість або, навпаки, збудливість.

При високій лихоманці нерідко спостерігається затемнення в очах, втрата свідомості, марення, галюцинації. Дуже часті м'язові та неврологічні болі. Грипозна інтоксикація викликає також значні зміни з боку серцево-судинної системи. Після короткочасної гіпертонії спостерігається пониження артеріального тиску, тахікардія або брадикардія, аритмія, приглушення серцевих тонів, іноді ціаноз. У тяжких випадках спостерігається колапс. У результаті ураження капілярів можуть мати місце крововиливи в кон'юнктиву ока, слизові оболонки. Нерідко з'являються носові кровотечі. Дуже часті симптоми з боку органів дихання. Але при вірусному грипі вони далеко не постійні, нерідко відсутні або виражені дуже слабо. В інших хворих, поряд з інтоксикацією, ці симптоми займають провідне місце в хворобі. Вже з першого дня з'являються ознаки катару верхніх дихальних шляхів: нежить, сухість, сухий кашель, нерідко охриплість голосу, задуха.

З боку органів травлення помітні втрата апетиту, обкладений і нерідко сухий язик, нудота, іноді блювота і запор.

Часом на 1 -2-й день хвороби виникає абдомінальний синдром, що проявляється болями в животі, блюванням і частим випорожненням при відсутності явищ подразнення очеревини. Причиною його виникнення є токсичне враження вегетативного відділу нервової системи. Шкіра хворого волога внаслідок посиленого потовиділення. Рідко спостерігається швидко виникаюча на шкірі висипка.

За основними клінічними синдромами розрізняють три основні типи грипу: токсичну (і як другий варіант - субтоксичну), катаральну і токсикокатаральну. За силою перебігу грип можна розділити на легкий, середньотяжкий та тяжкий. Різновидом легкого грипу є стерта форма, яка переноситься хворими на ногах.

Лікування. Під час усього періоду хвороби хворому потрібно забезпечити постільний режим. В приміщенні, де знаходяться хворі, необхідно постійно проводити вологе прибирання, провітрювати. Хворий повинен знаходитись у теплі. Добре діють теплі і гарячі ванни. їжа хворого повинна бути повноцінною і вітамінізованою. Призначають тепле і гаряче пиття.

При гіпертонії і сильних головних болях рекомендується аскорбінова кислота, анальгін. При наявності відповідних симптомів призначають кодеін, відхаркуючі, серцеві засоби. При наявності астматичного синдрому призначають димедрол, ефедрин, адреналін. При наявності вираженої інтоксикації проводяться в/в вливання гіпертонічного розчину глюкози плазми.

При тяжкому перебігу грипу ефективно внутрішньом'язеве введення гамма-глобуліну.

Ускладнення - ларингіти, синусити, пневмонії, отити, лікуються за загальними правилами. Широко вживаються антибіотики і сульфаніламіди, які діють на другорядну флору.

Профілактика. Серед загальних санітарно-профілактичних заходів, які мають особливе значення під час епідемічного вибуху грипу, належить вказати на організацію загального режиму і гігієнічного складу лікувальних закладів, гуртожитків, їдалень, вокзалів. Необхідно регулярно провітрювати приміщення, робити вологе прибирання. При прибиранні рекомендується протирання підлоги 0,5% розчином хлорного , вапна. З метою оздоровлення повітря застосовують опромінення приміщення ртутно-кварцевою лампою. Немале і значення має дотримання правил особистої гігієни. Медперсонал, обслуговуючий хворих, повинен користуватись і марлевими пов'язками.

Під час епідемії грипу необхідно посилити суворий санітарно-епідемічний режим в усіх установах і будинках, у І дитячих і медичних установах, у школах встановлюють карантин. Особам, які контактують з хворими на грип рекомендується застосовувати ремантадину по 0,05 г на день протягом 2-7 днів, 0,25% оксолінової мазі в ніс, лейкоцитарного інтерферону (краплі в ніс або інгаляції 4 рази на добу). Населенню проводять профілактичні щеплення живою або вбитою вакциною, методом гіарантерального, інтраназального ведення . Дітям, до 1 року вводять протигрипозний ¹ гамма-глобулін. Результати масової імунізації грипозними !| вакцинами, проведені своєчасно до епідемії грипу, свідчать ; про значне зменшення захворюваності та ускладнень.

АНГІНА - це гостре захворювання з локалізацією запальних змін у лімфатичній тканині глотки. Збудниками ангіни є стрептококи, стафілококи, грибкова флора, віруси. Вхідними ( воротами інфекції і місцем розмноження збудника при ^! звичайних ангінах є лімфоїдна тканина рото глотки. Зараження відбувається повітряно-крапельним шляхом, а також можливе самозараження (аутоінфекція). При самозараженні інфікування здійснюється з боку лакун мигдаликів, у яких постійно містяться мікроби, порожнина рота (особливо при наявності каріозних зубів). Фактором, який сприяє механізму аутоінфекції, є найчастіше місцеве і загальне охолодження, яке послаблює імунну реактивність організму. Імунітет після перенесеної ангіни не виробляється. Навпаки, виникає підвищена чутливість і повторні захворювання можуть призвести до формування хронічного тонзиліту.

Інкубаційний період продовжується від декількох годин до і декількох днів (2-3 дні). Захворювання починається гостро з підвищення температури, появи головного болю, кволості, болю у горлі, особливо при ковтанні. Збільшені й болючі шийні та підщелепні лімфатичні вузли.

Клінічні прояви звичайних ангін класифікуються так:

КАТАРАЛЬНА АНГІНА - найбільш поширена і легка форма. Запальний процес має поверхневий характер і локалізується в слизовій оболонці мигдаликів. Захворювання протікає при нормальній або субфебрильній температурі тіла. Скарги хворого на різкі болі в горлі без виражених порушень загального стану. Тільки у деяких хворих спостерігається знедужання. При огляді зіву помічається гіперемія слизової оболонки в межах поверхні піднебінних мигдалин і дужок, набухання лімфоїдної тканини, за рахунок чого відбувається /помірне збільшення мигдалин в розмірах. На слизовій оболонці мигдалин деколи можна бачити слизисто-гнійне нашарування. Продовження захворювання 3-5 днів.

ФОЛІКУЛЯРНА І ЛАКУНАРНА АНГІНА. Гостре протікання цих форм майже однакове: воно характеризується вираженою загальною і місцевою реакцією. Скарги на сильні головні болі, болі в иопереці, суглобах, болі при ковтанні з ірадіацією у вуха, посилення салівації, деколи на затруднення дихання і болі в області серця. Хвороба починається гостро з вираженням загальних явищ: гарячки (температура 39-40 ), супроводжується нерідко ознобом, почуття загальної розбитості і недомагання, зниження апетиту. Регіональні лімфатичні вузли збільшені в розмірах, болючі при пальпації.

При фарингоскопії виявляються збільшені в об'ємі піднебінні мигдалики, розлита гіперемія й інфільтрація слизової гортані. При фолікулярній ангіні на слизовій оболонці запаленого мигдалика видні нечітко сформовані або округлої форми жовтувато-білі крапки або пухирці, які являють собою гнійні фолікули, що просвічують крізь слизову оболонку мигдаликів . При лакунарній ангіні звичайно спостерігається жовтувато-білі нальоти, які покривають мигдалини повністю або у вигляді острівців.

Перебіг фолікулярної і лакунарної ангіни бурхливе. Як правило, на протязі 2-5 днів симптоми швидко наростають і потім також швидко затихають. На цругий-третій день поверхня мигдаликів очищується від нальоту і тільки в іакунах залишається трохи довше. Підвищена температура і римається до моменту зникнення регіонарного лімфаденіту. При паренхіматозній ангіні можуть бути втягнуті в патологічний процес бокові валики і носоглоткова мигдалина.

Флегмонозна ангіна спостерігається рідко. Але треба відмітити, що за останні роки частота її збільшилась. Основними збудниками є стафілокок та стрептокок, часто в асоціації з вірусною інфекцією. При фібріозній ангіні спостерігається більш виражені загальні явища. Початок захворювання гострий: з'являється озноб, болі в суглобах, м'язах кінцівок, області серця, кволість, головні болі, порушення сну. Біль при ковтанні у більшості хворих з ірадацією у вухо, спостерігається підвищена салівація. Температура тіла в межах 40-41 °С . Часто спостерігається порушення з боку шлунково-кишечного тракту: нудота, блювання, порушення апетиту, язик обкладений, запах з рота. Перебіг флегмонозної ангіни у порівнянні з фолікулярною і лакунарною більш продовжене і тяжке.

ВІРУСНІ АНГІНИ. В даний час вірусні ангіни дуже поширені. Серед них особливо важливі грип, парагрип, адено- і риновірусна інфекції. У залежності від збудника серед гострих запальних захворювань гортані вірусного походження розпізнають герпетичну ангіну, ангіну, яка викликається аденовірусами.

ГРИБКОВА АНГІНА. Може бути гостре і хронічне протікання. В деяких випадках супроводжується стоматитом. Клінічно гостра грибкова ангіна проявляється у вигляді катаральної форми. Протікання сприятливе, хронічні форми грибкової ангіни характеризуються наявністю жовтуватих нальотів на дужках, язичку, мигдалика, задній стінці гортані, яке зберігається протягом довгого часу (декілька місяців і навіть років). Загальний стан не страждає. Виникнення грибкової ангіни пов'язують з проведенням або закінчення антибіотикотерапії. Відміна антибіотиків і належне антигрибкове лікування призводить до повного регресу грибкової ангіни, майже в усіх хворих протягом 5-10 днів.

Госпіталізація здійснюється в тих випадках, коли захворювання проходить особливо важко.

Лікування ангін повинно здійснюватись, як правило, комплексно. Призначається ліжковий режим. Із загальних лікувальних заходів необхідним є також посилене пиття (чай з лимоном, морси, фруктові соки, мінеральна вода типу боржомі). Часте пиття в загальному об'ємі до 1-1,5 л. в день сприяє виведенню токсичних продуктів, що накопичились в організмі особливо в період лихоманки. Рекомендується переважно легка, молочно-рослинна дієта, багата на вітаміни, особливо на вітамін С.

До першочергових завдань належать також заходи протиепідемічного характеру. Не можливо забувати про те, що ангіна - це інфекційне захворювання і в кожному випадку, незалежно від того чи виникла вона по типу краплинної інфекції при екзогенному зараженні або в результаті аутоінфекції (частіше всього загострення хронічного тонзиліту), хворий в певній мірі являє загрозу для навколишніх (особливо для дітей). Тому хворий, з ангіною повинен бути ізольований, йому виділяється окремий посуд, постіль, рушник та ін.

Місцеве лікування при ангіні має різні методи. Один з них здавна використовується - полоскання горла - найчастіше протибактеріальними розчинами. Для полоскання використовують 2% р-н натрію гідрокарбонату, фурациліну, йодинолу, 0,1% р-н калію перманганату, 3% р-н перекису водню.

Останнім часом, коли все більше поширюються знання про корисність ряду лікарських трав, для полоскання горла рекомендують настої і відвари ромашки, шалфею, евкаліпта.

Не втратили свого значення зігріваючі компреси на область шиї (водні, спиртові та ін.).

Лікарські препарати, які рекомендуються для лікування ангіни, досить різноманітні, Це в основному саліцилати, сульфаніламіди й антибіотики.

В останні роки запропонований новий препарат - фарингосепт, який виражає бактериостатичну дію по відношенню до гемолітичного стрептококу. Сульфаніламідні засоби корисно поєднувати з десенсибілізуючими препаратами (кальцій хлорид, димедрол, супрастін, діазолін). З антибіотиків широко використовують пеніцилін, ампіцилін, тетрациклін, оксацилін, фузидін та ін.

При ангіні стафілокової етіології доцільно використовувати специфічні протистафілококові імунопрепарати.

ДИТЯЧІ ІНФЕКЦІЇ

КІР. Збудник кору - фільтруючий вірус. При нагріванні, ультрафіолетовому опромінюванні, дії дезінфікуючих засобів вірус швидко руйнується. В навколишньому середовищі гине через півгодини.

Єдине джерело збудників інфекції - хвора людина, яка стає заразною в останні 1-2 дні інкубації, в катаральному періоді і протягом 3-5 днів після висипки. Вірусоносійство при корі відсутнє. Передача інфекції при корі здійснюється повітряно-крапельним шляхом. Вірус виділяється з організму з секретом слизових оболонок носа, носоглотки, верхніх дихальних шляхів. Розповсюдженню інфекції сприяє кашель, чхання. Досвід показує, що в середині житлового приміщення повітряно-крапельна передача кору може відбуватись на відносно значну відстань: через коридори та східці в під'їзді в сусідні квартири. Тому всі діти, які знаходились в одному приміщені з хворим на кір, піддаються реальній небезпеці зараження. Розповсюдженню інфекції дуже добре сприяє струмінь повітря, який є в приміщені. До кору сприйнятливі всі особи, які не хворіли кором і яким не робили щеплення проти нього. Проведення корового щеплення живою вакциною призвело до значного зниження захворюваності кором. Після перенесеного захворювання виробляється стійкий імунітет (життєвий). Повторювання захворювання зустрічається дуже рідко.

Вхідними воротами інфекції служать слизові оболонки верхніх дихальних шляхів, де вірус розмножується в клітинах епітелію і викликає запальний процес. Проникнення вірусу в кров і циркуляція його з током крові викликає загальну інтоксикацію організму і зараженню різних органів і тканин.

Інкубаційний період продовжується в основному 9-10 днів, іноді 17 дн., а у щеплених імуноглобуліном - до 21 дня. Хвороба найчастіше розвивається гостро. З'являються симптоми початкового катарального чи продромального періоду: підвищення температури тіла до 38-39°С, головного болю, нежить, сухий кашель. На 2-3 день катарального періоду на слизовій оболонці щік з'являються малі білуваті папули - плями. Бельського-Філатова-Коплика, які тримаються 2-3 дні. Характерний вигляд хворого: лице одутловате, повіки спухлі, сертозні виділення з носа.. Продовження катарального періоду в основному 2-3 дні.

Він змінюється періодом висипання з гарячковим періодом кору. На 3-4 день від моменту захворювання починається нове підвищення температури тіла, яка досягає на 2-3 день періоду висипання 39-40°Є. Одночасно на шкірі з'являється вели- коплямиста висипка. За добу вона покриває, лице і частково верхню частину грудей. З 2-го дня періоду висипання висипка розповсюджується на тулуб і частково на кінцівки, а на 3-й день на всю шкіру кінцівок. До 4-го дня від початку висипання температура тіла знижується до субфебрильних цифр, на 5-7 день до норми. Висипка починає зникати з 4-го дня від початку висипання в тому ж порядку, в якому він з'явився. На місці висипу залишаються світло-коричневі плями, які зникають через 1-2 тижні.

В період висипання явище загального недомагання і симптоми порушення функції нервової системи наростають. Спостерігається загальна загальмованість, в'ялість, поси­люється головний біль, пропадає апетит, погіршується сон. В стадії висипання нерідко уражається серцево-судинна система, з'являється приглушення серцевих тонів.

На висоті гарячки переважно фіксується олігурія. Лімфатичні вузли різних областей трохи припухають. При відсутності ускладнень зі зниженням температури тіла і зворотнім розвитком висипки загальний стан хворих поліпшується, катаральні явища зменшуються і зникають.

У період реконвалесценції навіть при повному зникненні клінічних проявів хвороби оновлюючий процес ще не закінчується. У дитини протягом багатьох днів можуть виявити відхилення в стані вищої нервової системи (нестійке утворення умовних рефлексів, перевага процесу гальму­вання). Відзначається підвищена втомленість, погіршення пам'яті. Залежно від складності перебігу розрізняють легку, середньої тяжкості і тяжку форми хвороби. Особливо тяжко протікає кір у дітей у віці до 2 років.

Крім того, кір може протікати атипово-злоякісно і абортивно, або рудиментарно. Злоякісні форми характеризуються тяжким перебігом і переважно закінчуються смертю хворого.

Із ускладнень можливі бронхіт, бронхіоліт, пневмонія, ларингіт, трахеїт, у випадках приєднання явищ стенозу гортані - коровий круп, отит, коровий енцефаліт.

При лікуванні хворого кором велике значення правильно організовані гігієнічні умови утримання хворого. Приміщення, в якому знаходиться хворий, необхідно добре провітрювати. Необхідний посилений догляд за хворим: кожні 2-3 дні йому роблять ванни, систематично проводять туалет слизових оболонок. Залежно від віку приписують легкозасвоюване харчування, збагачене вітаміном С, а також вітаміном А і групи В, посилене пиття. Із симптоматичних засобів використовують жаропонижуючі та знеболюючі - при головних болях, кодеін - при сильному сухому кашлі. В зв'язку з тим, що сприйнятливість людини до кору дуже велика, попередити ці захворювання можна шляхом активної імунізації живою вакциною.

Заходи у вогнищі. Хворих ізолюють вдома. Госпіталізації підлягають хворі з тяжкою хворобою та ускладненим кором, а також за епідемічними показниками (із закритих колективів).

Ізоляція хворого припиняється через 5 днів, а при наявності ускладнень через 10 днів з моменту появи висипу. З причини малої стійкості збудника кору в навколишньому середовищі у вогнищі обмежуються провітрюванням із загальним гігієнічним прибиранням.

Діти, які не хворіли кором, активно не щеплені та які не одержали імуноглобулін, не допускаються в дитячий садок протягом 17 днів, які одержали імуноглобулін - протягом 21 дня. Діти, які отримали щеплення ізоляції не підлягають, якщо з часу щеплення пройшло не менше 2 міс.

За вогнищем встановлюються медспостереження. Якщо випадки захворювання кором продовжуються, то період спостереження для тих, хто не хворіє, вираховується з дня появи висипу - у останнього захворілого.

З метою екстреної профілактики в організованих колек­тивах проводиться термінова активна імунізація всіх контактних сприйнятливих осіб. У випадку занесення кору в дитячі заклади, група, яка контактує, підлягає карантину тільки при наявності в ній тих, що не хворіли і не щеплених проти кору дітей.

ВІТРЯНА ВІСПА. Збудником вітряної віспи є фільтруючий вірус - елементарні тільця Арагао. Вони знайдені у міхурцях висипки вітряної віспи. Вірус вітряної віспи нестійкий, швидко гине у зовнішньому середовищі.

Джерелом інфекції є хвора людина, яка стає заразною за 1- 2 дні до висипу і небезпечна до 3-4 дня з моменту появи останніх свіжих елементів висипу. Джерелом інфекції можуть служити також хворі оперізуючим лишаєм. Інфекція передається повітряно-крапельним шляхом при найбільш короткочасному спільному перебуванні здорової людини і хворої в одному приміщенні. Крім того, вона може поширитись навіть на відносно велику відстань (у сусідні кімнати, коридори, квартири). Найбільш сприйнятливі до вітряної віспи діти у віці від 6 міс. до 7 років. Сприйнятливість до вітряної віспи дуже висока. Після перенесеної вітряної віспи утворюється імунітет протягом усього життя. Для вітряної віспи характерне епідемічне поширення, особливо в містах. Епідемія найчастіше спостерігається в осінньо-зимовий період. Вхідними воротами при вітряній віспі є слизові оболонки верхніх дихальних шляхів, звідки збудники потрапляють у кров. Вони фіксуються у шкірі і слизових оболонках. У верхньому шарі шкіри віруси викликають патологічний процес з утворенням плям, папул і везикул. У рідких випадках спостерігається специфічні ураження внутрішніх органів: легень, печінки, селезінки, нирок, підшлункової залози. Ці ураження характеризуються наявністю дрібних округлених вогнищ некрозу з геморагічним поясом і дрібними крововиливами навколо них.

Інкубаційний період продовжується від 11 до 21 дня, частіше 14-17 днів. Продромальні явища відсутні або виражені слабо, субфсбрильна температура, деяке погіршення загального стану протягом 1-ї доби.

Висипання вітряної віспи відбувається одночасно з підвищення Т тіла або на декілька годин пізніше. Нерідко перші папули з'являються на обличчі, волосяній частині голови, тулуба та кінцівок. Елементи висипу спочатку мають характер папул, які дуже швидко (через кілька годин) перетворюються у везикули. Деякі папули підсихають, не доходячи до стадії везикул. Везикули вітряної віспи мають різну величину (від розмірів головки шпильки до великої горошини) і круглу чи овальну форму. Пухирці розташовані поверхнево на неінфільтрованій основі, стінка їх напружена, рідина прозора. В оточені везикул з'являється вузька кайма гіперемії. При проколюванні пухирець у результаті своєї однокамсрності випорожнюється. Везикули швидко (через 1- 2 дні) підсихають, на їх місці утворюються плоскі бурі кірочки, які відпадають через 1-3 дні. Після відпадання кірок, як правило, рубців не залишається. Оскільки висипання вітряної екзантеми відбувається не одночасно, а мовби поштовхами з проміжком і 1-2 дні, висип набуває поліморфного характеру: одночасно на одній і тій же обмеженій ділянці шкіри виникають елементи в різних стадіях розвитку (папули, пухирці, кірки). Хворого турбує свербіння. У деяких хворих висип спос­терігається і на слизових оболонках (рота, гортані, статевих органів). Підвищення температури тіла при вітрянці найчастіше збігається з появою висипу. Температура підвищується до 38°С і кожний новий приступ висипу супроводжується новим підвищенням температури тіла. Тому температурна крива має неправильний характер.

Підвищення температури супроводжується погіршенням загального стану дитини: погіршується сон, знижується апетит, дитина стає капризною і нервовою. На 3-5 день одночасно з підсиханням висипу відбувається зниження температури і поліпшення загального стану хворого. Зустрічаються легкі атипічні форми вітряної віспи, коли при нормальній температурі тіла на шкірі з'являються незначні висипи. В ослаблених дітей можуть спостерігатись тяжкі форми - пустулоподібна, геморагічна та ін. Діагностика заснована на клінічних даних і епідемічному анамнезі. У випадку необхідності може бути використана вірусоскопія. Основою лікування є гігієнічний стан хворого, який попереджує приєднання вторинної інфекції. Рекомендується приймати ванни зі слабким розчином перманганату калію після припинення висипу.

Необхідно коротко стригти нігті хворому, слідкувати за чистотою його рук. Елементи висипу змащують 5% розчином перманганату калію або 1% розчином брильянтового зеленого. Порожнину роту потрібно полоскати слабким дезинфікуючим розчином. При появі гнійних ускладнень призначають антибіотики, сульфаніламідні препарати.

При тяжкій формі вітряної віспи необхідно застосовувати стимулюючу терапію: гемотрансфузію, переливання плазми, і амма-глобулін. Хворий вітряною віспою підлягає ізоляції в домашніх умовах до 9-го дня з моменту захворювання. Приміщення, де знаходиться хворий, добре провітрюється.

Дітей ясельного та дошкільного віку (до 7 років), які мали контакт з хворим вітряною віспою і не хворіли нею раніше, ізолюють з 2-го до 21-го дня, рахуючи з моменту контакту. Група або дитяча установа, де був випадок вітряної віспи, підлягає карантину на 21 день від моменту останнього спілкування з хворим.

СКАРЛАТИНА. Збудник - гемолітичний стрептокок групи А. Стрептокок достатньо стійкий в навколишньому середовищі. Він може довгий час зберігатись у харчових продуктах, особливо в молочних і цукровмістних. У висушеному вигляді стрептококи життєздатні до 6 місяців, дезінфікуючі засоби в звичайних концентраціях убивають їх протягом 15 хв.

Основним джерелом інфекції, незалежно від тяжкості її клінічного перебігу, служить хворий. Особливо він небез­печний у перші дні хвороби. Важливе місце в епідеміології скарлатини займають стерті форми хвороби, які часто залишаються невпізнаними. Джерелом інфекції можуть бути також і хворі стрептококовою ангіною та назва назофарингітом, здорові носії.

Основний механізм передачі інфекції повітряно-крапельний. Можлива також передача інфекції при прямому спілкуванні з хворим через оточуючі предмети обстановки і користування (посуд, іграшки), інфіковані харчові продукти.

Найбільш сприйнятливі до скарлатини діти у віці від 2 до 7 років. При скарлатині, як і при інших повітряно-крапельних інфекціях, виражена сезонність . Період захворювання переважає в осінньо-зимовий період. Воротами інфекції служить слизова оболонка верхніх дихальних шляхів. Зараження може відбуватись через раневу та опікову поверхню. Розмножуючись у місці входу інфекції та регіонарних лімфовузлах, збудники викликають запальні та некротичні зміни. Токсини, продукти розпаду мікроорганізмів і тканин, всмоктуються у кров і розносяться по всьому організму, викликаючи інтоксикацію й алергію.

Інкубаційний період продовжується в середньому 2-7 днів, рідше затягується до 12 днів. Захворювання починається гостро з підвищення температури до 38-39°С , блюванням. Хворі скаржаться на головний біль, відчуття розбитості, біль при ковтанні. При огляді виявляється яскрава гіперемія м'якого піднебіння, язичка і мигдаликів, язик покривається білим нальотом, кінчик червоного кольору,

Підщелепні лімфовузли при пальпації збільшенні, болючі. До кінця 1 -го чи 2-го дня хвороби на тілі появляється типова для скарлатини дрібно краплина висипка. Яскраво-червоні елементи висипки розміщенні так близько один від одного, що місцями зливаються в суцільне поле гіперемії. Висипка спочатку виникає на шиї, грудях, потім розповсюджується по всьому тілі.

Обличчя відрізняється яскравою гіперемією щік, а область підборіддя і навколо рота виділяються значною блідістю шкірних покровів - білий носо-губний трикутник (симптом Філатова). На внутрішніх поверхнях рук, стегон та живота висипка сильніша і яскравіша, особливо в звичайних складках. При легкому натисканні на шкіру появляється білий дермографізм (біла смуга), який зберігається досить довго при тяжкому перебігу хвороби. Катаральна ангіна до 3-4 дня хвороби може перейти в лакунарну, фолікулярну або некротичну. Із 2-3 дня хвороби язик звільняється від нальоту, набуває яскраво-червоного кольору. Вигляд у нього зернистий, як у спілої малин ("малиновий язик").

Гострий період продовжується5-7 днів. Разом зі зникненням висипки і зниженням температури тіла поступово проходить ангіна. До кінця 1-го або на початку 2-го тижня на пальцях рук і ніг появляється пластинчасте, а на тулубі висівкувате злущення.

Після закінчення гострого періоду настає період видимого благополуччя: добре самопочуття, температура нормальна, але з'являються виражені зміни в серцево-судинній системі. Вони проявляються уповільненням пульсу, різким пониженням артеріального тиску, розширенням границь серця, виникненням систолічного шуму. Зміни серцево-судинної системи проходять поступово, протягом кількох тижнів, інколи місяців.

Тяжкість протікання скарлатини може бути різною. В зв'язку з цим прийнято поділ клінічних форм скарлатини на атипові та типові. До атипових форм належить "стерта" легка форма скарлатин, при якій усі ознаки вираженні слабо, а деякі із симптомів можуть бути відсутні, і найважче, так звана блискавична форма. При цій формі, в зв'язку з інтоксикацією організму смерть може наступити до появи типових симптомів хвороби.

Типові форми можуть бути легкими, середньої тяжкості і важкими. В теперішній час важкі форми скарлатини зустрічаються рідко, але про них необхідно пам'ятати, оскільки вони потребують інтенсивного лікування.

Діагностика заснована на клінічних та епідемічних даних. Лікування спрямоване на знищення збудників і боротьбу з токсикозом. Найбільш ефективне лікування пеніциліном протягом 5-7 днів. Вводять внутришньом'язово пеніцилін 6 разів на добу з розрахунком 1500-20000 ОД/кг маси тіла на добу, для дітей та 50000 ОД/кг маси тіла для дорослих, або біцилін - 5 (одна ін'єкція на курс лікування). Біцилін вводиться в/м з розрахунку 20000 ОД/кг маси тіла. При важкій септичній, токсико-септичній та токсичній формах проводиться дезінтоксикаційна терапія і лікування кортикостероїдами.

До пониження температури тіла хворі повинні дотримуватись ліжкового режиму. Після зниження температури і поліпшення загального стану хворих у вогнищі проводять повну дезінфекцію і дозволяють дітям гратись у кімнаті чи на свіжому повітрі.

У гострий період захворювання дітям дають багато пити (чай з лимоном, 5% розчин глюкози з аскорбіновою кислотою, фруктові соки), рідку або напіврідку їжу з деяким обмеженням білків. Після зниження температури тіла і ослаблення запального процесу у дієті призначається повноцінне харчування. Заходи по боротьбі зі скарлатиною проводяться у відношенні до джерела інфекції та шляхів розповсюдження. Основну увагу приділяють попередженню появи вогнищ інфекції, що особливо важливо в умовах дитячих установ.

Хворий підлягає ізоляції, в основному вдома. Госпіталізують дітей з тяжкою формою скарлатини, тих, хто проживає в несприятливих санітарних умовах, квартирах, де є діти у віці до 8 років, а також дорослі, які працюють у дитячих установах, хірургічних і родильних відділеннях, на молочних виробництвах. Під час ізоляції хворого вдома у вогнищі проводять вологе прибирання гарячим мильно-содовим розчином. Посуд і білизну хворого кип'ятять. За особами, які контактують з хворими, встановлюють медспостереження протягом 7 днів. Група, в якій засвідчено випадок скарлатини, підлягає ізоляції на 7 днів. Діти і персонал карантинної групи підлягають щоденному (2 рази на день) медогляду і термометрії. Боротьба з розповсюдженням інфекції при скарлатині базується на підтриманні правильного гігієнічного режиму в житлових приміщеннях та дитячих установах, ліквідуванні скупченості. Активна імунізація при скарлатині не розроблена.

КАШЛЮК. Збудниками є паличка Борде-Жангу. Вона швидко гине під впливом підвищеної температури, прямого сонячного світла і різних дезінфікуючих засобів.

Основним джерелом інфекції є хвора людина, яка особливо небезпечна в початковий період хвороби, а також носії, Передача збудників проходить тільки повітряно-крапельним шляхом, безпосередньо в оточенні хворого, який виділяє краплини слизу з дихальних шляхів під час кашлю.

Сприйнятливість до кашлюку велика, причому з самого початку. Тому необхідно слідкувати за дитиною, особливо під час ігор і періоду відпочинку від них. За цим потрібно вже слідкувати з самого народження. Воротами, інфекції служать верхні дихальні шляхи. Збудники розмножуються на слизовій оболонці гортані, трахеї, бронхів і бронхіол. Ендотоксин кашлюкової палички подразнює слизові оболонки, викликає кашель. Крім того, він діє безпосередньо на центральну нервову систему, подразнює нервові рецептори слизової оболонки дихальних шляхів і приводить в дію кашлевий рефлекс, в результаті чого виникають напади судомного кашлю.

Інкубаційний період продовжується від 2 до 15 (частіше 5- 7) днів. Упродовж хвороби розрізняють три періоди: катаральний, спазматичний і період завершення. Катаральний період продовжується 2 тижні. Захворювання починається з кашлю, невеликої нежиті, нездужання. Температура тіла нормальна або помірно підвищується.

Період спазматичного кашлю починається поступово. Напади кашлю частішають, особливо в нічний час. Типовий напад кошлюкового кашлю складається з кількох видихових поштовхів, які швидко повторюються один за одним. За короткою паузою іде короткий вдих, потім видихальні поштовхи, потім знову судорожний вдих (реприз І Т.Д.). У ході приступу може бути декілька репризів. У кінці нападу виділяється невелика кількість в'язкого прозорого слизу. Деколи після нападу кашлю виникає блювання.

Під час нападу лице червоніє, набуває синюшного відтінку, шийні вени набухають, очі наливаються кров'ю, може відбутись мимовільне виділення калу чи сечі. На протязі доби може спостерігатись 8-10, а у важких випадках до 40 і більше нападів. У залежності від тяжкості перебігу хвороби протяжність їх коливається від 1-2 хв. до 15 хв. з кількістю репризів від І до 20-30. Між нападами при кашлюку середньої тяжкості дитина відчуває себе задовільно, може гратись.

Судомний період продовжується 3-4 тижні, потім напади стають короткими і з'являються рідше. Захворювання переходить у період одужання. Після нападу хворий виділяє густу мокроту з зеленуватим відтінком. Напади виникають рідше, протікають легше і втрачають свій типовий характер. Загальна протяжність хвороби коливається від 5 до 12 тижнів. Розрізняють три основних клінічних форми кашлюку: легку, середньої тяжкості та тяжку. Під час ускладнень спостерігаються носові кровотечі, ларингити, бронхіти, бронхопневмонії, емфізема легких, крововиливи в кон"юктиву ока. У дітей до 2 років може виникати енцефалогіатія (ураження нервової системи). Діагностика заснована на клінічних даних, епідеміологічному аналізі та результатах лабораторних досліджень. У хворого або підозрілого на це захворювання спеціально вигнутим стерильним ватним тампоном беруть слиз із задньої стінки гортані і роблять посів на поживне середовище. Попередню відповідь дають на 3-й день, остаточний результат - на 5-й. Реакцію аглютинації можна ставити з 2-3 тижня хвороби.

Лікування. Ліжковий режим призначається тільки при тяжких випадках і гарячці. У приміщення, де знаходиться хворий, потрібен доступ свіжого повітря. Влітку дитина повинна бути на свіжому повітрі якомога більше, зимою декілька годин на добу. Необхідно правильно організувати дозвілля хворого, оскільки відволікаючись, вони рідше кашляють.

Призначають висококалорійне харчування. Годувати дітей потрібно малими порціями незадовго після приступу кашлю.

У катаральному періоді на початку спазматичного періоду для лікування дітей раннього віку з тяжким перебігом і при наявності ускладнень застосовують антибіотики тетрациклінового ряду, еритроміцин. Застосовують також протикашлюковий імуноглобулін у дозі по 3 мл 3 дня підряд, потім через день кілька разів. Широко застосовується оксигенотерапія, вітамінотерапія, призначають нейроплегічні засоби (аміназін, пропазін та ін.), які сприяють заспокоєнню хворих, поліпшують сон, апетит, зменшують частоту і важкість нападу.

Хворих ізолюють вдома. Госпіталізації підлягають діти зі складною та ускладненою формами кашлюку особливо у віці до 2-х років, діти із сімей, які проживають у несприйнятливих умовах, а також із сімей, де є діти, які не хворіли кашлюком.

Ізоляція хворого продовжується 25 днів з початку захворювання при наявності двох заперечних результатів бактеріологічного дослідження, ЗО днів без бактеріологічного дослідження.

Заходи у вогнищі. Приміщення, де знаходиться хворий, провітрюється. Діти, які не хворіли кашлюком, контактували з хворим, підлягають медичному спостереженню протягом 14 днів з моменту спілкування з хворим. Наявність катару та кашлю викликає підозру на кашлюк. Таку дитину потрібно ізолювати від здорових дітей до уточнення діагнозу. Діти, які не хворіли коклюшем, підлягають обстеженню на носійсгво. При виявленні носійства дітей, які не мають кашлю, допускають у дитячі заклади після триразового негативного результату бактеріологічних досліджень, що проводяться з інтервалом у 3 дня і за наявністю довідки з поліклініки про те, що дитина здорова.

Діти, які спілкувались з хворими у віні до 1 року, не щеплені проти кашлюку ті, що не хворіли, їм внутришньом'язово, вводять 6 мл імуноглобуліну (по 3 мл через день).

Профілактика кашлюку в дитячих установах. Група, в якій зареєстровано захворювання кашлюку, підлягає ізоляції на 14 днів. Прийом нових дітей чи переведення з неї в іншу групу протягом цього періоду забороняється.

Всі діти та обслуговуючий персонал, що контактували із хворим підлягають дворазовому обстеженню на носійство 2 дня підряд чи з інтервалом 1-2 дні. При захворюванні значної частини дітей з дозволу лікаря-епідеміолога можна організувати "кашлюкову" групу, куди ізолюють усіх дітей, що захворіли, групу дітей з незвичайним кашлем для ізоляції, для встановлення діагнозу і групу для здорових дітей, що спілкувались із хворими.

ДИФТЕРІЯ. Збудниками дифтерії є дифтерійна паличка. Вона дуже чутлива до дії високої температури та прямого сонячного проміння. У висушеному стані на різних предметах (іграшки, посуд, білизна) може зберігатись багато днів. Дезінфікуючі засоби (препарати фенолу, хлораміну, хлористого вапна) у звичайних концентраціях діють на неї згубно.

При рості збудники виділяють екзотоксин, що зумовлює головні клінічні прояви захворювання.

Другим фактором вірулентності дифтерійної палички є її інвазивність тобто здатність розмножуватись і поширюватись по інфікованому організму. Джерелом інфекції є хвора людина (з клінічно вираженим чи безсимптомним перебігом хвороби) реконвалесценти чи бактсріоносії.

Хворий може виявитись джерелом інфекції вже в останні дні інкубації і зберігати контагіозність протягом усього захворювання. З епідеміологічної точки зору більш небезпечні хворі легкими та стертими формами хвороби, які в нинішній час переважають і можуть протікати під виглядом катаральної та лакунарної ангіни, риніту та ін.

Звільнення реконвалесцентів від збудників частіше закінчується до 15-20 дня, рідше воно закінчується через 1-2 міс. і більше.

Здорові носії являють собою небезпеку у зв'язку з тим, що їх у багато разів більше, ніж хворих дифтерією і реконвалесцентів Основний механізм передачі інфекції при дифтерії повітряно-крапельний, оскільки хворі та носії виділяють збудників разом з краплинами слизу при чиханні, кашлі, розмовах. Збудники можуть поширюватись також через предмети побуту (посуд, іграшки). При заражені в осередку приблизно 10% інфікованих осіб не захворіє, у них формується здорове носійство. Захворюваність проявляється найчастіше у вигляді окремих спорадичних випадків з сезонним підвищенням в осінні місяці. Після перенесеної хвороби залишається стійкий імунітет. Вхідними воротами інфекції служать слизові оболонки зіву, носа, верхніх дихальних шляхів. Рідше збудники проникають через слизову оболонку очей, зовнішніх статевих органів і пошкоджену шкіру. Збудники дифтерії поселяються в області воріт інфекції, де вони розмножуються й утворюють токсин. Місцеві зміни і загальні прояви захворювання пов'язані з інтоксикацією організму. Місцеві зміни при дифтерії проявляються некрозом слизової оболонки з утворенням фіброзної плівки, тісно спаяної з здоровими тканинами. На поверхні запаленої слизової оболонки появляються брудно-сірі або жовтуваті плівки, які складаються з фібрину, лейкоцитів, згущеного епітелію слизової оболонки і дифтерійних бактерій. Утворюється товста фібринозна плівка, яка важко відділяється від здорових тканин (дифтерійне запалення). Після зняття плівки ватним тампоном або шпателем поверхня мигдаликів трохи кровоточить.

При токсичній формі дифтерії виникає набряк слизової оболонки зіву, гортані, клітковини шиї. Дифтерійний токсин уражає в першу чергу нервову і серцево-судинну системи, наднирники та нирки.

Інкубаційний період продовжується від 2 до 10 днів, частіше 3-5 дні. За локалізацією патологічного процесу розрізняють такі клінічні форми: дифтерію зіву, гортані, носа, дифтерію рідких локалізацій (очей, вуха, статевих органів, шкіри, ран). Кожна х цих форм за тяжкістю розділяється на субтоксичну, токсичну І, П, Ш ступеня, гіпертоксичну та геморагічну.

Дифтерія зіву. Найбільш часта клінічна форма, яка за останні роки реєструється до 98% всіх випадків. При дифтерії зіву може вражатись тільки область мигдаликів (локалізована форма). Якщо наліт розповсюджується за межі мигдаликів (на слизову оболонку піднебінних дужок, язичка, гортані), то говорять про розповсюджену форму. При токсичній формі, крім обширного процесу в зіві, спостерігається виражена реакція з боку регіонарних лімфовузлів з токсичним набряком клітковини шиї та явищами загальної інтоксикації організму.

Найчастіше зустрічається локалізована форма дифтерії. Різновидами її є катаральна (без нальоту) і острівкова (наліт на мигдалинах у вигляді окремих острівків) форми. Захворювання починається поступово, з помірного підвищення температури тіла до 38°С, загальної слабкості, пониження апетиту, головним болем і несильного болю при ковтанні. В кінці 1 -ої та на 2-гу добу з'являється гіперемія слизової зіву. На одній або частіше на обох мигдаликах виникають невеликі нальоти біло-сірого кольору помірної щільності, після зняття їх ватним тампоном або шпателем залишається кровоточива поверхня. Трохи збільшуються підщелепні та передньошийні лімфовузли.

При розповсюдженій формі хвороба починається гостро, температура тіла доходить до 38-39°С, з'являється озноб, слабкість, головний біль, порушення сну. Мигдалики збільшені, наліт сірого кольору, покриває мигдалики з обох боків, розповсюджуючись на дужки, м'яке піднебіння і носову частину глотки. Регіонарні лімфовузли збільшені, болючі.

Токсична форма дифтерії зіву найчастіше починається бурхливо: температура тіла підвищується до 39-40°С, різко виражена загальна слабкість, обличчя бліде, набрякле. Тони серця глухі, тахікардія (пульс 140-160 уд. в хв.).

Наліг щільний, брудно-білого кольору або буро-сірого, покриває мигдалини, розповсюджуючись на м'яке піднебіння і тверде. В процес можуть бути втягнуті носова частина глотки і порожнина носа, звідки виділяються сукровичні виділення. Із рота відчутний неприємний солодкуватий запах. Набряк слизової оболонки та наліт можуть викликати механічне затруднення дихання, яке стає шумним Характерним симптомом токсичної дифтерії є зміни верхньо-шийних лімфовузлів . Розповсюдженість набряку підшкірної жирової клітковини відповідає інтоксикації, у зв'язку з чим є три ступені токсичної дифтерії:

- розповсюдження набряку до середини шиї;

- до ключиці;

- нижче ключиці.

Гіпертоксична форма дифтерії характеризується тяжким місцевим процесом, що розвивається в зіві, тяжкою інток сикацією зі швидконаростаючим пригніченням серцево- судинної діяльності. Частіше хворі помирають у перші 4-5 днів, від інфекційно-токсичоного шоку.

Дифтерія гортані (дифтерійний або справжній круп). Хвороба може розвиватись як самостійна або приєднуватись до дифтерії зіва або носа. В перебігу дифтерійного крупа розрізняють три стадії.

Дисфонічна стадія хвороби починається з підвищення температури тіла, знедужання, хрипіння. Хворих непокоїть грубий, "лайливий" кашель, який в міру того, як пропадає голос (афонія), також втрачає звучність і стає хриплим. Через 1-3 дні захворювання переходить у стадію стенозу. Найбільш ранній його симптом - характерне шумне дихання, яке нагадує шум пили в сирому дереві. Другим симптомом стенозу верхніх дихальних шляхів є втягування при вдиханні податливих місць грудної клітки, в зв'язку з негативним тиском у грудній порожнині. В акті дихання починають брати участь допоміжні м'язи. Тривалість стадії стенозу коливається від декількох годин до 2-3 днів, якщо хворому не надана оперативна допомога (інтубація, трахеостомія), захворювання переходить у стадію асфікції.

Асфікційна стадія характеризується вираженим неспокоєм дитини, яке змінюється сонливістю, появою ціанозу губ, носа, нігтів. Дихання часте, поверхневе, пульс послаблюється, стає аритмічним, артеріальний тиск понижується, на чолі виступає холодний піт, часто приєднуються судороги. Смерть наступає від асфікції. У зв'язку з проведенням планового щеплення проти дифтерії серед дітей, клінічний перебіг дифтерії змінився. Дифтерія глотки протікає як катаральна або лакунарна ангіна. Найбільш частим при дифтерії є міокардити, периферичні паралічі і парези, інфекційно-токсичний шок.

Діагностика заснована на клінічних, епідеміологчних і лабораторних даних. Велику роль у розпізнаванні дифтерії відіграє бактеріологічний метод виділення збудника.

Лікування - раннє введення антитоксичної протидифте­рійної сироватки, кількість введеної сироватки залежить від клінічної форми хвороби, тяжкості захворювання, термінів, що пройшли з моменту захворювання. Чим важче проходить захворювання, чим пізніше розпочате лікування, тим більша має бути доза сироватки. Сироваточне лікування дифтерії поєднується з антибіотикотерапією. Антибіотики тетрацик лінового, пеніцилінового ряду та еритроміцин використовують у звичайних дозуваннях за віком хворого протягом 7 днів. Добре призначати аскорбінову кислоту.

Визнаним методом боротьби з токсикозами різного походження є внутрішньовенне вливання гіпертонічного розчину глюкози 10-25% р-н по 10-40 мл кожен день. Оперативне лікування хворих крупом застосовується при важкому стенозі, коли консервативні методи (теплові процедури, парові інгаляції) неефективні і II стадія стенозу переходить у III - асфіксичну. Сутність інтубації полягає в тому, що хворому вводять трубку в просвіт звуженої гортані. В теперішній час дифтерійний круп зустрічається рідко. При легких формах дифтерії після зникнення гострих явищ хворі знаходяться в напівпостільному режимі. При токсичній дифтерії, навіть при відсутності ускладнень, хворих у стаціонарі з дотриманням постільного режиму на такі строки: при субтоксичній дифтерії і токсикозі І ступеня - не менше 1 міс., при токсичній дифтерії II ступеня - 40-45 дн., при III ст. - 50-60 дн.

Основою профілактики дифтерії є активна імунізація. Епідеміологічна ефективність імунізації залежить від повного та своєчасного охоплення щепленнями проти дифтерії дитячого населення, плановим щепленням охоплюється все дитяче населення та дорослі згідно календаря щеплень.

Запобіжні заходи у вогнищі:

1.Виявленого хворого госпіталізують. Госпіталізації в діагностичне відділення підлягають також хворі з підозрою на дифтерію.

2.Всі діти га дорослі, які спілкуються з хворим, повинні бути оглянуті лікарем з метою виявлення стертих форм дифтерії і обстеженні на носійство.

3.У квартирі хворого після його госпіталізації проводиться заключна дезінфекція.

4.За епідемічним вогнищем повинно проводитись медичне спостереження протягом 7-8 днів після ізоляції хворого.

Група, в якій зареєстровано випадок дифтерії або носійство, підлягає розподілу. За дітьми та персоналом встановлюють медичне спостереження протягом 7 днів з щоденним дворазовим оглядом та обов'язковою термометрією. Забір матеріалу на бактеріологічне дослідження поєднується з оглядом інфекціоністом та лікарем - отоларингологом.

ІНФЕКЦІЇ ЗОВНІШНІХ ПОКРИВІВ

СИБІРКА - гостра зоонозна інфекція, яка характеризується гарячковою реакцією й утворенням специфічних карбункулів і виразок на слизових оболонках, ураженням легень та органів черевної порожнини.

Збудник сибірки являє собою велику нерухливу паличку довжиною 3-10 мм, шириною 1-1,5 мкм, з характерними "обрубаними" під прямим кутом кінцями, в організмі зустрічаються одиничні палички інкапсуловані із 2-3 мікробів, які оточені загальною капсулою. Кінці мікробів у місцях зіткнення злегка потовщені і ланцюжок нагадує бамбукову тростину. В зовнішньому середовищі палички утворюють спори розміром 0,8-11; 3-1,5 мкм. Спори дуже стійкі в зовнішньому середовищі: вони роками можуть зберігатись у воді, в землі, довгий час на шкірах і шерсті тварин, різних предметах з них; гинуть при дії жару 120-140 °С через 3 години, а в автоклаві при 120°С - протягом 2 годин, в 5% розчині карболової кислоти - через 2-3 доби.

Вегетативні форми гинуть при нагріванні до 50°С протягом 30 хв., при температурі 70-80°С - через хвилину, під дією формальдегіду, хлору, в звичайних концентраціях - через декілька хвилин. До низької температури бацили сибірки більш стійкі.

Джерелом інфекції є хворі домашні тварини: рогата худоба, коні, свині, у яких хвороба протікає в генералізованій формі. Випадки зараження від людини спостерігаються рідко. Найбільш частий контактний шлях інфікування, рідше зустрічається повітряно-пиловий та трансмісивний шляхи передачі.

Факторами передачі інфекції людини служать хворі тварини: їх виділення, трупи тварин, їх шкіри і внутрішні органи, напівфабрикати, вироби з м'яса тварин, а також: земля, вода, повітря, предмети навколишнього середовища, які інфікуються сибірковими спорами. Розрізняють професійно сільськогосподарський, професійно індустріальний і випадково-побутовий види захворювання.

Виробничі спалахи захворювання, як правило, носять обмежений характер. Зараження наступає в результаті контакту з інфекцією тваринного походження. Найчастіше хворіють працівники боєнь і м'ясокомбінатів, сільськогосподарські працівники, зайняті доглядом за хворими тваринами. Відомі випадки зараження людей через предмети, виготовлені з інфікованої сировини - головні убори, кожухи, рукавиці, панчохи, ковдри, щітки.

Розрізняють шкірну і септичну форми сибірки людини. На долю шкірної форми припадають 98-99% захворювань. При ній вхідними воротами збудника є відкриті місця з пошкодженням епітелію і слизової оболонки. На місці попадання в шкіру виникає сибірковий карбункул у вигляді осередку вогнища.

В ряді випадків при високій вірулентності збудника і зниженої реактивності організму розвивається первинний сибірковий сепсис. Сибірковий сепсис часто супроводжується ураженням легенів, кишечника, що послужило основою для виділення легеневої і кишечної форми хвороби.

Інкубаційний період сибірки триває і коливається в залежності від форми захворювання: при шкірній формі 2-14 днів, при септичній - від декількох годин до 6-8 днів.

Шкірна форма. Найчастішим різновидом шкірної форми сибірки є карбункульозна. Уражаються переважно відкриті частини тіла, особливо важко протікає хвороба при локалізації карбункулів на шиї, слизових оболонках рота і носа. Карбункул буває один, але іноді їх кількість може доходити до 10-20. На місці вхідних воріт інфекції послідовно розвивається пляма, папула, везикула, виразка. Пляма діаметром 1-3 мм червонувато-синюватого кольору, нсболюча, має схожість зі слідами від укусу комара. Через кілька годин пляма переходить у папулу мідно-червоного кольору, припідняту над рівнем шкіри.

Наростає місцеве свербіння, відчуття опіку. Через 12-24 год. папула перетворюється в пухирець діаметром 2-3 мм., заповнений серозною рідиною, яка темніє, стає кров'янистою, іноді багряно-фіолетового кольору. При розчісуванні або сам пухирець лопається, стінки його спадаються, утворюється виразка, покрита темно-коричневою кіркою. Через добу виразка досягає 8-10 мм у діаметрі. Внаслідок некрозу центральна частина її перетворюється в чорний безбольовий щільний струп, який збільшується. Навколо струпа виражене запалення у вигляді валика червоного кольору. В цілому ураження отримало назву карбункула. Поперечник карбункулів коливається від декількох мм до 10 см.

Локалізація карбункула на обличчі (ніс, губи, щоки) дуже небезпечна, оскільки набряк може розповсюджуватись на верхні дихальні шляхи і привести до асфіксії і смерті. Характерною особливістю карбункула є відсутність болю, навіть глибоких уколів голкою хворий не відчуває. Це має велике значення в діагностиці захворювання.

Шкірна форма починається поступово. Спочатку загальний стан не порушується, температура тіла залишається нормальною. За 2-3 дні хвороби температура підвищується до 39-40°С і з невеликими коливаннями тримається 5-6 днів. У хворих спостерігаються загальні недомагання: безсоння, головний біль, пригнічений настрій. Через 4-6 днів настає поліпшення, температура знижується, місцеві зміни поступово зникають. До кінця другого тижня відлущується струп, під ним знаходиться виразка, яка загоюється з утворенням рубця.

При ускладненні шкірної форми сибірковим сепсисом стан хворого різко погіршується і може закінчитись смертю.

СЕПТИЧНА ФОРМА. Захворювання починається швидко (без місцевих явищ) перебігає тяжко. На тілі з'являються дуже багато геморагій. У крові та спинномозковій рідині знаходяться сибіркові палички. Смерть настає від інфекційно-токсичного шоку на 1-шу, рідко на 2-гу добу хвороби. Легеневий різновид септичної форми сибірки протікає дуже тяжко з вираженими явищами інтоксикації. Температура підвищується до 39-40°С . Появляється сильний озноб, стиснення в грудях і кашель, виділяється піниста, водяна мокрота. Спостерігається пневмонія з явищем гострого набряку легень і геморагічного плевриту. Мокрота, яка виділяється, містить палички сибірки. На 2-3 добу при явищах інфекційно-токсичного шоку хворі вмирають.

Кишковий різновид септичної форми сибірки починається раптово. З'являються гострі ріжучі болі в животі. До них приєднується нудота, криваве блювання з жовчю, кривавий пронос. Може настати парез кишечника, нагадуючи картину непрохідності.

Ураження кишечника приводить інколи до прободіння кишкової стінки і перитоніту. Температура тіла підвищується до 39-40⁽¹С , характерне збудження й ейфорія, марення, судоми. Пульс частий, слабого наповнення, ниткоподібний, артеріальний тиск падає. Хвороба продовжується 1-4 дні і завершується смертю з гостронаростаючою слабістю серцевої діяльності. Одужання настає дуже рідко.

Лікування. В якості специфічної терапії застосовується протисибірковий гамаглобулін. При легкому перебіг хвороби протисибірковий гамаглобулн складає 20 мл, при формі середньої тяжкості 30-40 мл, фи тяжкій - 50 мл і більше. Курсова доза при особливо тяжкій формі може досягати 400-450 мл. Застосовують антибіотики пеніці- лінового ряду - бензилпеніцілін по 3)0000-500000 ОД 6-8 разів на добу (до 1,500000-2000000 (Д 6-8 разів на добу при крайній і тяжкій формах).

Препарати тетрациклінового ряду призначають по 0,3- 0,4 г. 4 рази на добу в/м або 3 разі на добу в/в. Використовується також левоміцетин по ).5 г 4 рази на добу. Тривалість антибіотитерапії 8-10 днів. Кращі результати досягаються при поєднанні використання антибіотиків і специфічного гамаглобуліну. Тяжкі форми сибірки ускладнюються розвитком інфекційно-токсиїного шоку. Поряд з етіотропною терапією потребують інтенсивної дезінтоксикаційної терапії. З цією метою вводять ізотонічний розчин хлориду натрію, "Трисоль", неогємодез, поліглюкін, десенсибілізуючі і гормональні препа]ати, серцево-судинні засоби, вітаміни та ін.

Догляд за хворим. Хворого сибіркою госпіталізують в окрему палату. Призначають суворій ліжковий режим, виділяють окремі предмети загального вжитку (посуд, одежу). Біля ліжка хворого проводять ретельну поточну дезінфекцію. Посуд кип'ятять у 2%-ному розчині гідрокарбопату 1 годину. Мокроту хворого дезінфікуюгь хлорні вапном у пропорції 1:2, а речі в пароформалінових камерах. Перев'язувальний матеріал, який був у користуванні, сп;люють.

Виписують хворого після повного одужання при шкірній формі після рубцювання виразки, прилегеневій, кишковій і септичній формах - після повного клінічного одужання і дворазового негативного результат' бактеріологічного дослідження мокроти, крові, сечі, калу, яке проводиться з інтервалом у 5 днів.

Доглядаючий персонал повинен дотримуватись заходів особистої безпеки: при легкій формі - носити марлеві пов'язки, які закривають ніс і рот, захисні окуляриконсерви, при шкірній формі - гумові рукавички.

БАКТЕРІОЛОГІЧНИЙ ОСЕРЕДОК ОСОБЛИВО НЕБЕЗПЕЧНИХ ІНФЕКЦІЙ (ОНІ)

ХОЛЕРА. Гостре інфекційне захворювання, яке характеризується розвитком гастроентериту, інтоксикацією, зневодненням організму, порушенням сольового та теплового обміну. Захворювання відносять до особливо небезпечних інфекцій.

ЕТЮПАТОГЕНЕЗ. Збудниками холери є холерний вібріон 2-х типів:

1.Класичний холерний вібріон Коха, відкритий у 1833 році.

2.Вібріон Ель-Тор, виділений у 1905 році Готшліхом із трупів паломників на карантинному пункті Ель-Тор у Єгипті. За своїми морфобіолонічними особливостями ці вібріони не відрізняються один від одного. Під мікроскопом вібріон мас вигляд коми з одним джгутиком, що забезпечує йому рухливість. Він добре росте на звичайних лужних середовищах, довго зберігається у зовнішньому середовищі, на білизні, в молочних продуктах, овочах і фруктах (1-30 дн.), у відкритих водоймах, забруднених стічними водами (декілька місяців), добре переносить низьку температуру, але нестійкий до високої температури і дезінфікуючих розчинів.

Єдиним джерелом інфекції при холері є хвора людина і вібріононосій. Особливу небезпеку мають хворі стертою формою (антипічною) холери, у яких захворювання може діагностуватись з великим запізненням або взагалі не розпізнаватись. Такі хворі можуть, як і здорові носії, довгий час розсіювати інфекцію серед оточуючих. Хворий виділяє збудників холери з випорожненнями, а інколи і з блювотними масами протягом усього періоду хвороби. Після одужання виділення вібріона припиняється, в деяких випадках він може виділятись протягом 1-3 тижнів після одужання.

Зараження людини проходить через попадання холерних вібріонів в ротову порожнину, контактним, водним і харчовим шляхом. Мухи - переносники збудника холери. Велике значення в поширенні холери має водний шлях, заражені вододжерела викликають свого роду "вибухову хвилю" епідемії. Проникаючи через рот у шлунок, частина холерних вібріонів гине в кислому середовищі, частина попадає в тонкий кишечник, де знаходить сприятливі умови для розмноження завдяки лужному середовищу, наявністю жовчі та білка. Одночасно гинуть вібріони з виділенням ендотоксинів, які діють на кишечник (його слизову оболонку), на нервовий та судинний апарати, в результаті чого виникають тяжкі зміни в кишечній стінці: параліч нервового апарату, підвищення проникнення стінок судин, а також прояви загальної інтоксикації: зневоднення тканин організму, згущення крові, сольове голодування, затруднення кровообігу, зменшення виділення мочі, спостерігаються судоми м'язів, зниження окислювальних процесів, порушення серцево- судинної діяльності, обміну речовин і втрата тепла.

Імунітет. Перенесена хвороба залишає імунітет. Повторні захворювання спостерігаються порівняно рідко. Характерно широке коливання індивідуальної резистентності людей до холери, резистентність зумовлюється загальним опором організму і кислотністю шлункового соку.

Клініка. За ступенем розвитку хвороби холера поділяється на легку, середню і тяжку форми. За клінічним перебігом вона поділяється на три періоди (фази): 1 - холерний ентерит, 2- холерний гастроентерит, 3- холерний алгід.

Захворювання може припинитись у будь-який час з цих періодів, але може пройти всі три фази. Бувають нетипові форми холери - блискавична, суха, холерний тифоїд. Тяжкі та нетипові форми дають високу смертність, але сучасні методи лікування, особливо боротьба із зневодненням організму, значно (до 2-3%) понизили смертність.

Інкубаційний період захворювання продовжується від декількох годин до 5 днів, у середньому 2-3 дні.

Ступінь зневоднення лежить в основі клініко-патогенетичної класифікації холери.

Розрізняють чотири ступені зневоднення критерієм яких є дефіцит маси тіла (%), а також показники клініко-біохімічного обстеження: І ступінь зневоднення - втрата маси тіла не перевищує 3%; II ступінь зневоднення - втрата рідини становить 4-6 % маси тіла; III ступінь зневоднення характеризується втратою від 7% до 9% маси тіла; ІУ ступінь зневоднення з втратою рідини понад 10% маси тіла.

Перша ступінь зневоднення до 3% маси тіла (холерний ентерит) починається гостро, з появою проносу, легких болів у животі, потім розвиваються багаторазові рідкі випорожнення (8- 10 разів на добу), зі схильністю до ще більшої кількості, але без тенезмів. Після кожного акту дефекації хворий відчуває сильну слабість, спрагу. Температура нормальна або субфебрильна. Тривалість 2-3 дні. Вона відповідає легкій формі холери.

При другій стадії зневоднення (холерному гастроентериті) до проносу приєднується блювання, спочатку з їжею, потім тільки рідиною. Пронос частий до 20 разів на добу, водянистий, брудно-білого кольору з пластами епітелію, нагадує рисовий відвар. Спостерігається сильна спрага, яка не полегшується після пиття, загальна сильна слабість, корчі в литкових м'язах, різке зневоднення організму та сольове голодування, зменшується кількість виділеної сечі. Пульс слабкого наповнення, частий. Цей період продовжується 36- 48 годин. Він відповідає середньо-тяжкій формі холери.

Третя та четверта ступінь зневоднення (холерний алгід) характеризується розгорнутою картиною зневоднення організму, сольовим голодуванням, зниженням температури до 35°С, згущенням крові, ціанозом. У таких хворих тіло покривається холодним липким потом, шкіра морщиться, втрачає еластичність, обличчя загострюється, очні яблука западають в орбіти. Голос беззвучний, спостерігається анурія, серцево-судинна недостатність, глибока протерація, але свідомість зберігається, кров'яний тиск падає, наступає колапс, пульс зникає, в результаті недостачі кисню виникає асфіксія, холерна кома та смерть настає через 3-4 години. Смертність у цьому періоді велика, але при правильному лікуванні різко знижується.

Блискавична (суха) холера протікає без проносу, блювання, з коротким інкубаційним періодом і тяжкою інтоксикацією. Спостерігається асфіксія, різкий спад пульсу, задуха, ціаноз, судоми. Смерть настає на перших годинах захворювання. В результаті пареза кишечника при розтині в ньому знаходять велику кількість рідини.

Холерний тифоїд деколи виникає в результаті ускладнення. При цьому погіршується загальний стан хворого, спостерігається підвищення температури до 40°С, почервоніння обличчя, різко виражена збудженість, марення, коматозний стан. Результат майже завжди несприятливий.

Хворих з установленим діагнозом холери необхідно госпіталізувати. Для цього є інфекційні (холерні) лікарні або відділення. Вся система прийому та розміщення хворих побудована так, щоб забезпечити дотримування санітарного режиму, по можливості індивідуальну ізоляцію тих, які прибули в інфекційну лікарню з більш ранніми проявами хвороби, одночасно ставиться завдання виключити їх контакти з тими, у яких є більш пізня фаза хвороби або почалось одужання. Необхідно також враховувати при розміщені хворих в інфекційних лікарнях як тяжкість стану хворого, так і конкретну клінічну форму існуючого у нього захворювання холерою.

Інфекційна (холерна) лікарня для ізоляції та лікування хворих холерою розміщається в окремій будові, забезпеченій водопостачанням та каналізацією, по можливості за межами населених пунктів. Для догляду за хворими допускаються лише добре проінформований медичний та обслуговуючий персонал, який повинен суворо дотримуватись вимог протиепідемічного режиму.

Лікування. При холері повинно проводитись комплексно та планово. Усі хворі та підозрілі на холеру повинні госпіталізуватись. У першу чергу усі заходи мають бути спрямовані проти зневоднення організму шляхом введення великої кількості рідини. Для заміщення утраченої рідини у виражених випадках зневоднення вводять протягом кількох годин 6-10 л розчину Філіпса № 1, підігрітою до 38-40°С , в/в, спочатку струменсво, потім крапельно. В перші дні хворому вводять 10-15 л, деколи і більше. Потім кількість розчину визначається кількістю втраченої організмом рідини.

При появі неприємного відчуття в області серця, пов'язаного з гіперкаліємією, вводять р-н Філіпса № 2, який складається з 6 г хлориду натрію, 4 г гідрокарбонату натрію, 1000 мл двічі дистильованої води. Після усунення неприємного відчуття знову призначається розчин Філіпса № 1 протягом 2-3, рідше 4-5 діб. У даний час рекомендують добавляти до призначеного розчину Філіпса 150-200 мл гідрокортизону або 40-60 мл преднізолону в залежності від тяжкості хвороби. Стероїди сприяють затримуванню води та солей в організмі.

Антибіотики мають бактеріостатичну дію, зменшують втрату рідини з проносом і блювотою, звільняють організм від холерних вібріонів. Найбільш ефективні окситетрациклін, тетрациклін, хлортетрациклін, які призначають внутрішньо після блювоти по 300000 ОД або по 0,3 г 4 рази на день протягом 5 днів.

Хворим у стані колапсу при безперервній блювоті і маленьким дітям тетрациклін у перші доби вводять в/м. При легких формах призначають левоміцитін по 0,25 г через кожні 2 години протягом 12 год. на добу.

Дієта холерним хворим не призначається. Прийом їжі дозволяється з 1-2 дня лікування невеликими порціями Обов'язково пити при всіх формах захворювання.

Хворому повинен бути забезпечений догляд, враховуючи його важкий стан, часту блювоту та пронос. Під час блювоти голову хворого треба повернути набік. Необхідні обтирання хворих рушником, змоченим теплою водою, постійне зігрівання. Температура в палаті повинна бути нормальною. Особливо детально потрібно проводити дезінфекцію. Обслуговуючий персонал повинен строго виконувати правила особистої гігієни. Виписують хворих тільки після повного клінічного одужання й обов'язкового бактеріологічного дослідження калу з негативними результатами. Після виписки хворі підлягають диспансерному нагляду протягом року і бактеріологічному дослідженню (в перший місяць і раз у 10 днів, надалі 1 раз у місяць).

Проведення карантинних заходів в осередку холери. Осередком холери вважається окреме домоволодіння, житлова ділянка, район, населений пункт, група населених пунктів, об'єднаних транспортними зв'язками, близькістю розташування, де знайшли хворих холерою або вібріононосіями. В епідемічному вогнищі є вирішальними заходами по відношенню до джерела інфекції. Хворі холерою та особи, підозрілі на це захворювання, підлягають госпіталізації. Діагностика захворювання базується на клінічних даних з врахуванням епідеміологічного аналізу і бактеріологічного обстеження хворого. При появі холери в якому-небудь населеному пункті беруть під підозру всіх хворих гострим гастроентеритом та ентеритом. їх треба госпіталізувати в окремий діагностичний стаціонар і дослідити на наявність холерного вібріона. Гака госпіталізація сприяє ранньому виявленню хворих. Транспортування хворих здійснюється силами спецбригад на санітарному транспорті, які мають необхідні засоби поточної дезінфекції. При епідемічному обстеженні виявляються всі особи, які контактували з хворими або носієм. їх направляють в ізолятор, де за ними ведеться медспостереження та проводяться лабораторні дослідження на виділення вібріонів. За рештою в епідемічному вогнищі встановлюють медспостереження 5 діб з 3 кратним бактеріологічним обстеженням. Дезінфекція у вогнищі проводиться розчинами хлорного вапна, крезолу, хлораміну.

Для виявлення вібріоноеійства у носіїв інструкцією передбачається обстеження таких груп населення:

а) осіб, які знаходяться в контакті з хворим;

б) окремих груп населення за даними епідеміологічного

дослідження;

в) осіб, які працюють на харчових підприємствах,

організованих дитячих колективах.

Серед санітарно-гігієнічних заходів особливе місце виділяється санконтролю за питтєвою водою. До них відносяться дослідження на наявність холерного вібріона води із закритих водойм місцевого водопостачання та з джерел питтєвого водопостачання, включаючи розвідну сітку водогонів, вибіркові дослідження господарсько-побутових стічних вод.

Посилюють нагляд за повнотою та своєчасністю сан-очистки населеного пункту, за утриманням і правильною експлуатацією звалищ, боротьбою з мухами. Велике значення має контроль за санітарним станом ринків, підприємств торгівлі продовольчими товарами і харчовою промисловістю. З метою попередження виносу холери за межі вогнища використовують карантинні заходи. За епідемічними показниками карантин може бути накладений на вогнище, на весь населений пункт, місто чи адміністративну територію. До карантинних заходів відносяться обсервація населення, яке виходить з вогнища, обмеження в пересуванні транспорту, обмеження в торгівлі деякими продуктами харчування. Для організації цих заходів та контролю за ним встановлюється санітарнокарантинні пункти. Карантини накладаються рішенням відповідних органів влади.

Добру ефективність дає термінова хіміопрофілактика населення антибіотиками тетрациклінового ряду. Термінова профілактика всьому населенню великих населених пунктів у випадках масового розповсюдження холери проводиться тільки за наказом Міністерств охорони здоров'я.

Для профілактичної імунізації використовується вакцина з убитих вібріонів. У даний момент розроблений метод нової вакцини "холергенонатоксин".

Профілактика. У комплексі профілактичних заходів головне місце займають заходи з санітарної охорони території країни від заносу холери. В основному вони зводяться до виявлення хворих холерою та підозрілих, які перебувають на кораблях міжнародного плавання, а також на залізниці та шосейних дорогах, літаках. Ці заходи регламентуються Міжнародними медико-санітарними правилами, затверджені асамблеєю Всесвітньої організації охорони здоров'я.

ЧУМА. Це гостре інфекційне захворювання із групи кров'яних інфекцій. У зв'язку з можливостями епідемічного і пандемічного розповсюдження чума належить до групи особливо небезпечних інфекцій, на які поширюються Міжнародні медико-санітарні правила.. Збудники чуми - чумна паличка, вперше виділена з трупів померлих від чуми людей та описана Ієрсеном під час епідемії в Гонконзі 1894 року. Збудник чуми являє собою нерухому заокруглену на кінці паличку розміром 0,5-1,5 мкм. Збудник не утворює спор, має капсулу, факультативний анаероб. Добре росте на звичайних поживних середовищах. Паличка утворює екзо- та ендотоксини. Стійкість збудника чуми поза організмом залежить від характеру дії на нього факторів зовнішнього середовища. З пониженням температури збільшуються терміни виживання бактерій. На харчових продуктах, у воді, на предметах користування зберігаються до 3 міс., у гною з бубона - 40 днів, у крові та мокроті - Іміс. і більше. При 55°С вони гинуть через 10-15 хвилин, при 100°С - після декількох секунд. Звичайні дезінфікуючі засоби діють на збудника згубно.

Розрізняють природні, первинні та вторинні вогнища інфекції чуми. Природні вогнища, які пов'язані з дикими гризунами - натуральними резервуарами збудників чуми та їх ектопаразитами - блохами, існують незалежно від діяльності людини на всіх континентах, крім Австралії. Виявлено близько .300 видів таких гризунів - носіїв мікробів чуми в природних вогнищах. Основна роль у збереженні палички чуми належить ховрахам, хом'якам, полівкам, деяким щурам. У вогнищі чуми специфічними переносниками збудника є блохи, інфікована блоха стає заразною тільки після розмноження бактерій чуми в її передшлунку. Такі блохи намагаються ссати кров, але мікроби чуми перешкоджають просуванню крові і проникають у рану в місці укусу інфікованої блохи, контактним шляхом при знятті шкурок інфікованих промислових гризунів та розділу м'яса заражених верблюдів, аліментарним - при вживанні в їжу продуктів, заражених мікробами, повітряно-крапельним - від хворого легеневої форми чуми.

Сприйнятливість людей до чуми дуже висока, індекс захворювання наближається до одиниці. Вроджений імунітет до чуми відсутній. Перенесене захворювання залишає несприйнятливість, повторні захворювання рідкі. Сьогодні окремі екзотичні вогнищі чуми зберігаються в Азії (Бірма, В’єтнам, Непал), Америці (Болівія, Бразилія, Перу, Захід США). Африка (Заір, Кенія, Мадагаскар, Танзанія), де кожного року реєструється десятки, іноді й сотні, випадків захворювання людини чумою.

Збудник чуми при укусі блохи через ранку проникає в лімфатичний простір і по лімфатичних шляхах досягає регіонарного вузла. Тут і виникає первинне запалення, що є специфічним запаленням лімфоїдної та оточуючої тканини. Цей вузол збільшується розміром та зростається з тканинами, які прилягають. Так утворюється бубон. Звідси і назва "бубонна чума". Слідом за утворенням бубона виникає бактеремія. Інтенсивність бактерій різна. Часто при розвитку бакгеремії чумні мікроби у капілярах утворюють септикопімічні вогнища, які стають центром некротичних запальних вогнищ. Якщо такі вузлики локалізуються у легеневій тканині, виникає вторинна чумна пневмонія. Утворення пневмонічного фокусу супроводжується кашлем. Виділення при цьому мокроти з домішками крові містять багато чумних мікробів, і хворий вторинною чумною пневмонією здатен заражати оточуючих через повітря. При зараженні крапельним шляхом у людини виникає первинна чумна пневмонія - легенева чума. Захворюваність людей у зв'язку з епізоотією мишоподібних гризунів частіше спостерігається восени. До того часу помітне значне збільшення гризунів, що сприяє розвитку інтенсивності епізоотій серед них. Але епізоотія гризунів не обов'язково супроводжується захворюванням людей. Виникнення епізоотій залежить як від інтенсивності, так і від соціальних умов, що визначають ймовірність зустрічі з інфекцією. Інкубаційний період при чумі продовжується 1- 6 днів, до 10 днів у вакцинованих осіб. Розрізняють такі клінічні форми; шкірну, бубонну, легеневу, септичну. Незалежно від клінічної форми, хвороба починається раптово без продромального періоду, з вираженого ознобу і підвищення Т тіла до 39-40°С . Хворі відчувають сильний головний біль, почуття розбитості, нерідко страху. Язик тремтячий, обложений густим білим нальотом. Значне збільшення розмірів язика в поєднанні з його крайньою сухістю робить мову хворого нерозбірливою. При тяжкому перебігу хвороби спостерігається ціанотичність і загостреність рис обличчя, з'являється вираз страждання та страху.

Рано визначається ураження серцево-судинної системи у вигляді порушення частоти пульсу; тахікардія, слабке наповнення, аритмія, різке падіння артеріального тиску. Типовим є токсичне ураження нервової системи, яке виражене різкими ступенями: у одних це безсоння, у других - збудження, галюцинації, порушення координації рухів.

Шкірна форма. В місці проникання збудника виникає пляма, яка послідовно перетворюється в папулу. Остання різко болюча при натискуванні, наповнення кров'янисто-гнійним вмістом з великою кількістю мікробів чуми. Навколишні ділянки шкіри яскраво червоні. Поступово вона стає виразкою. Чумні шкірні виразки характеризуються довгим перебігом і повільним заживанням з утворенням рубця. Шкірна форма чуми, як правило, поєднується з бубонною. Характерною ознакою бубонної форми чуми є ураження близьких до місця проникнення збудника периферійних лімфовузлів з формуванням первинних бубонів. Уже в перші 1-2 дні хвороби не тільки при рухах, але і в стані спокою на місці виникаючого бубона відчувається сильний біль, який приводить до особливого положення хворого (зігнуті руки, ноги, шия). Бубон, який розвивається, являє собою невелике, різко хворобливе ущільнення. В міру входження в запальний процес усієї групи лімфовузлів та оточуючої клітковини ущільнення збільшується до 8 см, представляючи собою конгломерат, спаяний з оточуючими тканинами. На 8-10 день хвороби бубон тріскається з виділенням серозно-гнійної рідини з домішками крові. Тепер застосовують антибіотики, і чумні бубони за 15-20 днів розсмоктуються.

Легенева форма може виникнути первинно при близькому контакті хворої людини зі здоровою та вторинно - в результаті ускладнення бубонної форми. Вона протікає гостро, тяжко, та характеризується геморагічним запаленням легень. У хворого спостерігається сильна задуха, ріжучі болі в грудях, кашель з кровавою мокротою, марення, що переходить у кому. Хвороба продовжується 2-3 дні, якщо не застосовувати сучасні засоби лікування, закінчується смертю.

Септична форма чуми протікає дуже важко з явищем загальної інтоксикації всього організму. На шкірі багато крововиливів, виникають кровотечі з нирок, кишечника, наявність кровавої мокроти. Розвивається бурхливо після короткої інкубації (від кількох годин до 1-2 днів) і, як правило, закінчується смертю.

Лікування. Хворі чумою підлягають суворої ізоляції та обов'язковій госпіталізації. Основне значення в терапії чуми мають антибіотики. При виконанні підвищення ефективності антибіотиків та цілеспрямованої дії на чумних мікробів призначають високочутливий антибіотик або поєднання препаратів у великих дозах.

У випадку самостійного вскриття бубонів для кращого відходження некротичних та гнійних мас з успіхом використовують пов'язки з салфетками, змоченими гіпертонічним розчином натрію хлориду або фурациліну. Проводять дезінтоксикаційну терапію, яка охоплює парентеральне введення розчину Рінгера, реополіглюкіну, ізотонічних розчинів глюкози. Хворі обов'язково одержують великі дози аскорбінової кислоти (до. 1,5-2 г на добу), вітаміни В1 , В6 , В12 , К та ін. По закінченні лікування обов'язково проводять трикратний бактеріологічний контроль пункту з бубона, мокроти, слизу з дихальних шляхів і калових мас.

Профілактика. Ведуть спостереження за природними вогнищами чуми, виявляють епізоотії, знищують гризунів і паразитів. При виявлені факту застосування противником збудників чуми в якості біологічного агента, або при виявлені хворих чумою, всі особи, піддані цій дії або контактуючі з хворими, підлягають карантинізації. Для попередження розповсюдження інфекції територія, на якій введено карантин, повинна бути ізольована від навколишньої території. Ізоляцію організовує місцева адміністрація шляхом виставлення постів охорони на всіх дорогах і шляхах можливого руху людей та транспорту. Про кожен випадок виявлення чумного або з підозрою на чуму хворого медпрацівник негайно доводить до відома найближчий орган охорони здоров'я.

При ліквідації вогнища чуми у людей, крім ізоляції хворих, виникає завдання ізоляції здорових людей на час можливої інкубації - це офіційно має назву обсервація. Контингент осіб, підлягаючих обсервації, установлюється епідемобстеженням, до якого приступають з моменту виявлення вогнища.

НАТУРАЛЬНА ВІСПА. Збудником натуральної віспи є фільтруючий вірус, який постійно у великій кількості виявляють у місці панул, везикул, пустул у хворого. У перші дні захворювання вірус натуральної віспи знаходиться на слизових оболонках носоглотки та зіву. Збудник може довго зберігатись без зниження вірулентності при висушуванні та замороженні, а також при зберіганні в гліцерині, якщо зовнішня температура 5°С. При нагріванні вірус віспи швидко гине. Джерело інфекції - хвора людина. Основний шлях передачі - повітряно-крапельний. Ще можлива передача інфекції при непрямому контакті. Вагітні жінки можуть через плаценту заразити плід. Сприйнятливість до віспи дуже висока. Клінічний перебіг прийнято ділити на такі періоди:

а) інкубаційний;

б) початковий;

в) висипання;

г) нагноювання висипу;

д) підсихання та відпадання кірок.

Інкубаційний період продовжується в середньому 11-15 днів, іноді він скорочується на декілька днів або продовжується. Початковий період: хвороба починається різким підвищення температури до 39-40°С, з'являються сильні головні болі, крутиться в голові, загальна слабість, хвилювання, інколи марення, сонливість. Характерні сильні болі в крижовій області . Нудота, багаторазове блювання, креп. Пульс і дихання часті. Частота пульсу відповідає температурі. З'являється продромальний висип - на шкірі внутрішньої поверхні стегон і нижньої частини живота, на верхньо-внутрішній поверхні плечей, шиї та грудей. У кінці продромального періоду температура падає, загальний стан хворого поліпшується. Одночасно з цим починає з'являтись характерна висип на 3-4 день хвороби.

Період висипання. На чолі, волосяній частині голови, обличчі та кистях рук, з'являється характерна для віспи дрібноплямиста висипка, елементи якої злегка вивищуються над поверхнею шкіри, потім протягом 1-2 днів висип розповсюджується на весь тулуб і кінцівки. Висип найбільш сильний на дистальних частинах кінцівок. Він починається також на долонях і підошвах. Дуже багато висипу на животі. Висип, який з'явився на всьому тілі, скоро набирає вигляду темно-червоного кольору папул, після чого на вершині такої папули з'являється везикула, в ній є тканева лімфа, на вершині деяких везикул утворюється втягування - вісповий пупок. Кожна везикула оточена вузькою смужкою гіперемії. Везикула або утворена з неї пустула розділена перегородками з кліткових стінок на декілька порожнин, має щільну основу. Висипи спостерігаються також на слизових оболонках рота, зіву, носі, на кон'юктивах ока. Пухирці на слизових оболонках скоро перетворюються в покриті гноєм виразки. З'являється біль при ковтанні, слиновиділення, сльозотеча і світлобоязнь. З 9-го дня хвороби знову підвищується температура і хвороба вступає в стадію нагноєння. Цей період найбільш тяжкий для хворого. Його стан різко погіршується, часто спостерігається марення, збудження. В цьому періоді часто розвиваються симптоми серцево-судинної недостатності, з'являються різні ускладнення. Всередині віспових пухирців накопичується лімфа і стінки їх напружуються. Вміст везикул мутніє внаслідок нагноювання, вони набувають жовтого кольору і перетворюються в пустули, які навіть при сильних висипах не з'єднуються між собою. Червона смужка, що оточує пустули, стає яскраво-червоного кольору і більш широкою. Витончені стінки пустул, розтягнуті внутрішнім вмістом, легко тріскаються і гній виступає назовні, стікаючи на шкіру та білизну. Витікання гною викликає свербіння шкіри.

З 11-12 дня хвороби пустули зморщуються та підсихають, настає стадія підсихання кірок. Починаючи з обличчя, а потім поступово на шкірі тіла та кінцівок, пустули, які підсихають, набувають коричневого забарвлення і покриваються сухими кірками. Тільки після зникнення хворобливих симптомів на шкірі та слизових оболонках загальний стан хворого помітно поліпшується. На 14-17 день хвороби температура приходить у норму. Після 19 дня хвороби кірки на тих місця, де були пустули, поступово відпадають і по всьому тілу видно червонуваті плями, що набувають з часом бурого відтінку. У хворих з глибокими пустульними ураженнями на шкірі обличчя на все життя залишаються округлої форми рубці. Крім описаної вище клінічної картини натуральної віспи, можуть зустрічатись різні варіанти (перебігу хвороби).

Лікування. Дуже велику роль при лікуванні віспи відіграє ретельний догляд за хворим і передусім гігієнічне утримання шкіри, а також слизових рота і зіву. Для лікування застосовують специфічний гамма-глобулін, метисазон, проводять дезінтоксикаційну терапію. У разі бактеріальних ускладнень та для їх запобігання призначають антибіотики широкого спектра дії. Застосовують змащення ураженої шкіри 3-5% розчином марганцевого калію. Необхідна часта зміна білизни. Не менше значення має догляд за порожниною рота та носу - полоскання, спринцювання рота, змазування губ і слизової оболонки носа вазеліном .

Профілактика. Виявлення хворого повинно розглядатись як надзвичайна подія, що потребує термінового проведення вичерпної системи невідкладних засобів. Перед усім про це потрібно сповістити санепідемстанцію. Хворого негайно госпіталізують у лікарню, де він перебуває до повного відпадання кірок, але не менш ніж до 40 днів з моменту захворювання.