Добавил:
Upload Опубликованный материал нарушает ваши авторские права? Сообщите нам.
Вуз: Предмет: Файл:
kultura1.doc
Скачиваний:
71
Добавлен:
23.02.2016
Размер:
1.22 Mб
Скачать

55Тетяна Яблонська

Тетя́на Ни́лівна Ябло́нська (11 (24) лютого 1917, Смоленськ — †17 червня 2005, Київ) — українська малярка-жанрист, народний художник УРСР (з 1960 року). 1941 року закінчила Київський художній інститут (нині НАОМА — Національна академія образотворчого мистецтва і архітектури), клас Федора Кричевського. Велику популярність й офіційні визнання здобула агітаційно-рекламним твором «Хліб» (1949). Тетяна Яблонська — сестра Олени Яблонської та Дмитра Яблонського. Її роботи: «У парку» ;«Перед стартом» (1944); «Весна» (1950); «Над Дніпром» (1954); «На будові» (1957); «Наречена» (1966)…. У 1960-х роках звернулася до джерел народного мистецтва, шукаючи в мистецьких традиціях ритміки форм і кольорів. Це дало її мистецтву нову формотворчу живучість, зокрема у таких творах: «На ярмарку в Солотвині» (1960);«Весілля» (1963); «Разом з батьком» (1962); «Травень» (1965)… У цих творах наблизилася до основного руху нового українського мистецтва — бойчукістів, які прагнули до гармонійного поєднання традицій з модерністичними напрямами сучасності. Мисткиня відома також як ілюстратор дитячих видань. Член-кореспондент Академії мистецтв СРСР (з 1953 року), дійсний член Академії мистецтв СРСР (з 1975 року), учасниця міжнародних виставок радянського мистецтва. Картина «Хліб» зберігається в Третьяковській ґалереї (Москва) як зразковий твір «соціалістичного реалізму».З 1967 р. — викладач Київського художнього інституту. 2006 року на честь Тетяти Яблонської названа одна з вулиць Києва. Тетяна Яблонська - одна з найвидатніших постатей в українському мистецтві. В її творчості мене найбільше захопило, що в післявоєнні роки, коли всі навколо оплакували померлих, Тетяна Яблонська написала свою найвідомішу картину "Хліб". Тут вона зобразила щасливих селян, які збирають урожай зерна на мирній землі. Яблонська знала, яка це важка робота, і була в захваті, що трудівниці не помічають втоми від того, що нарешті запанував мир. Інша картина, що не зможе залишити байдужим жодного глядача, - "Життя продовжується". Цю картину Тетяна Яблонська написала після подорожі до Вільшани (Черкаська область), там вона помітила цю просту життєву сцену. Старенький дід сидить на причілку, і все його життя тепер - у спогадах про минулі роки. А поруч юна невістка, сповнена енергії, заклопотана у хатніх справах та в догляді за дитиною. Вона живе теперішнім і майбутнім.

56Театр Корифеїв Театр корифеїв — перший професійний український театр. Його було відкрито 1882 року в Єлисаветграді, і в цей рік український театр відокремився від польського та російського. Засновником театру був Марко Лукич Кропивницький, що володів усіма театральними професіями. Після нього найдіяльнішим був Микола Карпович Садовський, що боровся за українське слово та український театр за часів їх заборони. В кінці 70-х років українське акторське мистецтво, сам театр набрали виразних суспільно-громадських функцій, сприяли піднесенню національної свідомості народу. Цей театр прийнято називати театром корифеїв. У сучасному розумінні слово "корифей" означає людину, яка є найвизначнішим діячем у певній сфері мистецтва. Підвалини нового українського театру заклав М. Кропивницький, який створив прекрасну трупу акторів й особливу увагу приділив режисурі. Якщо досі кожен актор грав відокремлено, то Кропивницькому вдалося створити такий колектив, де творча індивідуальність одночасно й зберігала себе як високоталановиту особистість, і доповнювала своєю грою гру інших артистів. Корифеї українського театру працювали в різних жанрах сценічного мистецтва, їхній театр піднімався вище і вище, несучи глядачеві узагальнений образ хоч пригнобленого й убогого, але живого й нескореного народу. Недарма царський уряд не раз і не два обмежував творчі можливості українського театру, забороняв вистави, намагався не допускати на сцену серйозних творів, дозволяв виключно розважально-комічні. Оскільки репертуар на час виникнення театру корифеїв не був особливо широким ("Наталка Полтавка", "Москаль-чарівник" І. Котляревського, "Сватання на Гончарівці", "Шельменко-денщик" Г. Квітки-Основ'яненка, "Назар Стодоля" Т. Шевченка), то стало само собою зрозумілим, що театру потрібні нові твори, в яких відчувався би подих сучасності. їхніми авторами стали М. Кропивницький, М. Старицький, І. Карпенко-Карий, які одночасно були й драматургами, й режисерами, й акторами. У 1881 році після довгих років боротьби корифеїв українці одержали можливість ставити вистави українською мовою. При всіх обмеженнях і умовностях (перед кожною українською виставою мусила відбутися російська) цей крок міністерства внутрішніх справ хоч трохи легалізував український театр. У 1885 році єдина досі театральна трупа розділилася: М. Кропивницький зі своїми акторами відокремився від М. Старицького і його прихильників. Обидва колективи відразу ж почали самостійне творче життя. Скрізь, де українські актори давали вистави, вони мали незмінний успіх. 1907 р. Миколі Карповичу Садовському вдалося відкрити в Києві постійний Український театр. У репертуарі театру були такі вистави, як «Запорожець за Дунаєм», «Продана наречена», «Галька», «Катерина», «Енеїда» Котляревського. Сміливою перемогою стала постановка українською мовою «Ревізора» Гоголя. М.Садовський зробив свій стаціонарний театр по-справжньому народним не тільки в репертуарі, але й у доступності його відвідування. Ціни на квитки були значно нижчими за іншi київськi театри. Творчі колективи М. Кропивницького, М. Старицького, М. Садовського, П. Саксаганського часто пішки мандрували з місця на місце, недоїдали, хворіли, ставали подібними до циганських таборів через мандрівний спосіб життя. Проте саме ці колективи з провідними акторами творили славу українського театру. Про гастролі корифеїв гаряче відгукнувся І. Франко, назвавши вистави у Петербурзі тріумфом українського мистецтва.

57. Лесь Курбас=))

Лесь Ку́рбас (повністю — Олександр-Зенон Степанович Курбас; * 25 лютого 1887, Самбір — † 3 листопада 1937, Сандармох) — український режисер, актор, теоретик театру, драматург, публіцист, перекладач. Народний артист Республіки (1925). Навчався у Тернопільській гімназії, у Віденському та Львівському університетах. Тому цілком природно, що Лесь увібрав у себе все те, що могла дати йому європейська культура. Вже тоді Курбас мріяв працювати на Надніпрянській Україні, де існував сильний демократичний театр Садовського (Київ) і де поруч була висока театральна культура. 1916 року його мрія здійснилась, він вступає до цього театру. Головна увага й енергія молодого митця були скеровані на організацію студії молодих акторів, з якої виріс згодом Молодий театр. Назва «Молодий театр» з'явилася вже влітку 1917 року. Молодий театр — це театр пошуків нових форм втілення сучасної та класичної драматургії. З цього театру взяли початок кілька українських театрів. Лесь Курбас був засновником спочатку політичного (1922—1926), а потім і філософського (1926—1933) театру в Україні. У виставах свого філософського театру «Березіль» (Харків) Курбас малює всесвіт, де головним стає особлива довіра до життя людини у всіх його суперечностях. Лесь Курбас і «березільці» знайшли свого драматурга, п'єси якого були співзвучні їхнім естетичним засадам. Таким драматургом став Микола Куліш. Першою його п'єсою, що побачила світло рампи на сцені театру «Березіль», стала «Комуна у степах» (Київ). Творча співпраця тривала і в Харкові. У Києві «Березіль» мав під своїм крилом майстерні, плинні півавтономні одиниці. У Харкові все було під одним дахом і під одним проводом — Курбасовим. У театрі діяв мюзик-хол (спектаклі «Шпана», «Алло на хвилі», «Чотири Чемберлени»), агітпроп. Було підготовлено серію «Костюмовані історії» (спектаклі «Жакерія», «Сава Чалий», «Король бавиться», «Змова Фієско»). П'єса М. Куліша «Народний Малахій», «Мина Мазайло», на жаль, не знайшла розуміння у критики. Проти Леся Курбаса були висунуті звинувачення в «похмурості», викривленні оптимістичної радянської дійсності. Багато чого з творчих пошуків Курбаса не розумілося широкими масами глядачів. Це стосується і його вистави «Маклена Граса», яка досягає справжньої філософської глибини. Але незважаючи на несприятливу для творчості атмосферу нерозуміння, недоброзичливості, Лесь Курбас не занепадав духом, він до останньої можливості вів боротьбу з поширеними у той час тенденціями спрощенства, вульгаризації мистецтва. Опоненти ж щонайменшу невдачу Л. Курбаса завжди розцінювали як цілковитий провал театру. Можливо, саме тому, що режисер не відступив, не поступився своїми переконаннями, його було наклепницьки обмовлено, звільнено з посади керівника «Березолю» і заарештовано у Москві, де він кілька місяців працював у Соломона Михайловича Михоелса в Московському державному єврейському театрі на Малій Бронній. Його було вислано на будівництво Біломорсько-Балтійського каналу на Медвежу Гору, потім його відправили на Соловки. 1937 року після повторного суду його було розстріляно в урочищі Сандармох, а 1957 року посмертно реабілітовано. 21 грудня 1991 р. Кабінет Міністрів України постановою № 367 скасував постанову Ради Народних Комісарів УСРР від 17 грудня 1933 р. «Про позбавлення Л. Курбаса звання народного артиста УСРР». В харківському «Березолі» засяяла яскрава тріада митців — Л.Курбас, художник Вадим Меллер, драматург М.Куліш. У Харкові, після знайомства з М.Кулішем, Курбас остаточно піддає сумніву свої естетичні концепції і переорієнтовується. З 1926 по 1936 роки «Березіль» переживає новий період так званого національного синтезу з необароковою домінантою. Яскравими прикладами такого нового спрямування були дві вистави за творами Куліша — «Народний Малахій» (1928) та «Мина Мазайло» (1929), які стали причиною для всеукраїнської літературної дискусії. Курбасівський театр був звинувачений у недоступності масам, а сам режисер у антидемократичній позиції, буржуазному націоналізмі та контрреволюційності. «Патетичну сонату» за Кулішем заборонили ставити. Прем'єра ще однієї вистави за твором Куліша «Маклена Граса» відбулася у вересні 1933 року під наглядом чекістів, а згодом була заборонена. У 1933 році після арешту Леся Курбаса театр було закрито, а акторський колектив долучився до трупи Харківського українського драматичного театру ім. Т.Шевченка (зараз Харківський державний академічний український драматичний театр ім. Т. Г. Шевченка), керівником якого став М. Крушельницький.

58. театральна родина Стадників Стефа Стадниківна походить із славетної родини артистів. Її дідусь по лінії матері Андрій Стечинський був актором, режисером і перекладачем п’єс, а бабуся Елеонора Стечинська - артистка театру товариства “Руська Бесіда”. Батько Йосип Стадник - відомий діяч галицького театру, режисер, перекладач; мати Софія Стадникова - драматична артистка і співачка; брати Ярема Стадник - комік та герой-коханець оперети; Михайло Стадник-учасник театрального оркестру і автор невеликих одноактівок; сестра Софія Стадник-Заблоцька - довголітня співачка хорової капели “Трембіта” у Львові. А вона, Стефа Стадниківна, - в юності примадонна і немеркнуча зірка оперети та виконавець ролей у співочих п’єсах, з 1939 р. - драматична актриса. Народилася артистка 20 вересня 1912 р. в Тернополі. Коли дівчинці було півтора місяця, то мати залишала немовля родичам, а сама бігла до театру, який гастролював у місті, і грала Марусю Богуславку. Життя маленької Стефи аж до шкільного віку минало в мандрах з театром. Ще в дитинстві батьки залучили її грати ролі дітей на сцені, зокрема у виставах “Маруся Богуславка” і “Запорожець за Дунаєм”. Підлітком вона самотужки поставила у Львові виставу з дітьми інших акторів. Навчалася співу і драматичної гри у Ф. Франчковського у Львові. Фахові екзамени склала у Варшавській драматичній школі. Практику сценічної майстерності отримала від батька у його театрі. Вже 14-річною у сезоні 1926 - 1927 рр. С. Стадниківна успішно дебютувала на сцені Українського театру Й. Стадника у ролі Спінози (“Уріель Акоста” М. Гуцкова). У 1926 - 1933 рр. С. Стадниківна працювала у мандрівному театрі свого батька, гастролювала на Тернопільщині. Вона співала партію Наталки (“Наталка Полтавка”), Оксани (“Запорожець за Дунаєм”), Есмеральди (“Продана наречена”). Чарівною і неповторною Стефа була у партнерстві з матір’ю Софією Стадниковою, братом Яремою, М. Бенцалем. І в танці, і в співі, і в дії, жестах відзначалася точністю й тонкістю пластичного малюнка ролі, глибиною почуттів та емоцій своїх героїнь. Молодість, краса, шляхетність у всьому, модно пошитий одяг, чарівний усміх - були запорукою її великого успіху в глядачів. Її батько-режисер багато працював з нею, відточував кожну роль до досконалості. Гра Стадниківни в оперетах відзначалася легкістю. Як метелик, вона вибігала на сцену, а глядач вітав свою улюбленицю громом оплесків. Ролі Стадниківни в українському музичному театрі сприймали як “нове диво сцени”. Такими були в її виконанні образи чарівних дівчат Амори (“Орфей у пеклі”), Юляни (“Циганська любов”), Лізи (“Княжна Маріца”), Стассі (“Сільва”), Маргіт (“Жайворон”). Коли ж у Харкові створили Театр музичної комедії на чолі з режисером Я. Бортником, то в 1930 р. запросили С. Стадниківну на сезонні гастролі. Про галичанку із захопленням говорив увесь Харків. Артистку запросили на гастрольні сезони також до польських театрів, де вона здобула велику симпатію в публіки й критики. У 1934 р. С. Стадниківна вела естрадний ревю-театр “Артистичне Турне”. У його репертуарі були уривки з оперет та комедій, гумористичні скетчі, читання гумористичних та сатиричних творів. Серед головних виконавців - Стефа, Софія, Йосип, Ярема Стадники. Із 1939 р. С. Стадниківна працювала у Львівському театрі ім. Лесі Українки, де перейшла на драматичні ролі - дівчини в "Украденому щасті” І. Франка, наївної школярки Майки у "Платоні Кречеті” О. Корнійчука. Знімалася в кінофільмах у ролі дівчини-наймички Марисі (“Вітер зі сходу”, 1941) і подруги Дзвінки (“Довбуш”, 1941; не вийшов на екран). У післявоєнному Львові подружжя артистів С. Стадинківна і Я. Геляс працювали на сцені Театру юного глядача. Вони грали Лізу і Чацького у “Горі з розуму” О. Грибоєдова, веселу Мірандоліну і красеня-кавалера в “Мірандоліні”, а також були зайняті у "Кам’яному господарі” О. Пушкіна. Художній керівник Харківського драмтеатру ім. Т. Шевченка Мар’ян Крушельницький запросив подружжя до себе на роботу. Там вони плідно працювали у 1948 - 1957 рр. С. Стадниківна заявила про себе як вдумлива і талановита драматична артистка. Вона вдало створила образи у виставах зарубіжної класики: Біанка (“Отелло” Шекспіра), Луїза (“Підступність і кохання” Шіллера), Елеонора (“З коханням не жартують”

Кальдерона). Образи закоханих: дівчини Шірін і Фардаха створили артисти С. Стадниківна і Я. Геляс у виставі “Легенда про любов” Н. Хікмета. Етапною виставою шевченківців була вперше поставлена на їх сцені (режисер В. Оглоблін) сатирична комедія В. Минка “Не називаючи прізвищ”, де С. Стадниківна виконувала роль Поеми. Майстерною грою артистка чудово вписалася в ансамбль вистави. Вдалою стала ще одна роль С. Стадниківни - Нана у виставі “Вулиця трьох солов’їв” Добричанина. Далі був рік праці артистки у Київському театрі ім. І. Франка. Але невідрадні житлові умови змусили її залишити столичну сцену і повернутися до Львова, де в 1959 - 1978 рр. вона працювала у театрі ім. М. Заньковецької. Тут вона створила понад 25 різнопланових образів у виставах режисерів А. Горчинського, В. Грипича, О. Ріпка, М. Гіляровського. Серед кращих її ролей - образи Насті (“Украдене щастя” І. Франка), дружина Борулі (“Мартин Боруля” І. Карпенка-Карого), Надії Петрівни (“Блакитна троянда” Лесі Українки). Пішла С. Стадниківна із життя раптово, 27 лютого 1983 р. Похована на Личаківському цвинтарі у Львові, в спільній могилі з батьком, матір’ю і братом.

Соседние файлы в предмете [НЕСОРТИРОВАННОЕ]