52. Катерина Білокур та її доля

Катери́на Васи́лівна Білоку́р ( 25 листопада (7 грудня) 1900, Богданівка, Пирятинський повіт, Полтавська губернія — † 10 червня 1961, Богданівка, Яготинський район, Київська область) — майстер українського народного декоративного живопису, представниця «наївного мистецтва». Приблизно у 6—7 років Катерина навчилася читати. Батько і дід спочатку допомагали їй у цьому, але були здивовані власними успіхами дівчинки. На сімейній раді було вирішено — у школу Катрю не віддавати, бо читати вона і так вміє, а економія одягу та взуття — величезна Коли саме майбутня художниця почала малювати — сказати важко, але, очевидно, це відбулося не в дитинстві, а вже в отроцтві. Малювала вуглем на шматочках полотнини. У 14 років Катерину застали за цим безглуздим, як усі вважали, заняттям. Їй суворо заборонили малювати, доводилося робити це потайки. У 1922—1923 рр. Катерина десь прочитала про Миргородський технікум художньої кераміки. Вперше покинувши Богданівку, вона вирушила до Миргорода, маючи при собі два малюнки: «копія з якоїсь картинки» і начерк дідівської хати з натури, — виконаних уже не на полотнині, а на спеціально для цього придбаному папері. Але розмова в технікумі закінчилася одним питанням — чи є документ про закінчення семирічки. Такого документа дівчина не мала, і на її малюнки навіть не глянули. Катерина зробила відчайдушну спробу — перекинула свої малюнки через паркан у сад технікуму, раптом «студенти» їх піднімуть, оцінять — і гукнуть, запропонують залишитися. Вражена відмовою, вона повернулася додому пішки. Пізньої осені 1934 року зробила спробу втопитися в річці Чугмак. Її хворі ноги — наслідок дії крижаної води. Такою ціною здобула фактичний згоду батька на її заняття мистецтвом. Він сказав: «Ну, малюй, будь ти розпроклята! Лайки і доброго слова ти не слухаєш. А бити — я вже втомився з тобою б'ючись!» Мати Якилина Павлівна була, очевидно, тієї ж думки. З цього моменту Катря Білокур почала самотужки опановувати ремесло художника. Малюнки вугіллям на шматочках полотнини залишилися в минулому, як і картини, створені фарбами власного виготовлення на картоні та фанері. Аквареллю й олівцем вона працювала мало й неохоче. Художницю більше приваблювали олійні фарби. Пензлі вона робила сама — вибирала з котячого хвоста волосини однакової довжини: 9, 12 або 36. Для кожної фарби — свій пензлик. Невідомо, хто навчив її секретам олійного живопису, наприклад, ґрунтувати полотно (спочатку вона намагалася писати безпосередньо на полотні, але картини швидко темніли і жухли). Можливо, їй знову допоміг вчитель Іван Григорович Калита, теж художник-аматор, а можливо — іконописець із Смотриків, єдиний художник, якого поважав її батько. Вже того ж 1934 року Катря Білокур створила «Берізку» — одну з 3 картин, що принесли їй всесвітню відомість. Через рік з'явилися «Квіти за тином» — інший прославлений шедевр. 1940 року в Полтавському будинку народної творчості відкрилася персональна виставка художниці-самоучки з Богданівки, яка складалася лише з 11 картин. Виставка мала величезний успіх. Катерину Білокур преміювали поїздкою до Москви. У супроводі В.Хитька художниця відвідала Третьяковську галерею, Пушкінський музей, музей Леніна. Якийсь час після цього вона навіть не могла працювати.

1944 — Богданівку відвідав директор Державного музею українського народного декоративного мистецтва Василь Нагай. Запропонував виставку і закупити картини. Саме його заходами Музей українського народного декоративного мистецтва має найкращу колекцію робіт Білокур. У цей час художниця створила свої найвідоміші картини: «Декоративні квіти» (1945), «Привіт врожаю» (1946), «Колгоспне поле» (1948—1949), «Цар Колос» (1949), «Сніданок» («Снідання») (1950), «Квіти і берізка ввечері» (1950), «Кавун, морква, квіти» (1951), «Квіти і виноград» (1953—1958), «У Богданівці на Загреблі» (1955). Квіти малювала завжди живі, з натури, нерідко поєднуючи в одній картині весняні й осінні — така картина і створювалася з весни до осені. 6 жоржин на картині «Колгоспне поле» малювала три тижні. Крім квітів, є автором пейзажів і портретів 1949 — художницю прийняли до Спілки художників України. 1951 — нагороджена орденом Знак Пошани, одержала звання Заслуженого діяча мистецтв України. 1956 — одержала звання Народного художника України. Три картини Білокур — «Цар-Колос», «Берізка» і «Колгоспне поле» — були включені до експозиції радянського мистецтва на Міжнародній виставці в Парижі (1954). Тут їх поб ачив Пабло Пікассо. Весь світ облетіли його слова: «Якби ми мали художницю такого рівня майстерності, то змусили б заговорити про неї цілий світ! » Катерину Білокур він порівняв із іншою великою представницею «наївного мистецтва» — Серафін Луїз із Санлі. Це звучало тим дивовижніше, що про сучасне йому мистецтво Пікассо зазвичай відзивався вкрай негативно. Навесні 1961 року до болю в ногах додався сильний біль у шлунку. Домашні засоби, якими звичайно рятувалася Катерина, не допомагали. У останньому своєму листі до Ю. О. Бєлякової, директора Центрального будинку народної творчості, художниця писала: «Звертаюся до вас із проханням — допоможіть — пришліть мені пачечок 3-4, бесалола. Ой, то чудодійні ліки!». Потім не без гумору додала, що в богданівській аптеці цих ліків немає, а є лише тансал, що нічим не відрізняється від коров'ячого кізяку (травень 1961 р.). На початку червня 1961 року померла 94-літня Якилина Павлівна. Тяжко хвору Катрю Білокур відвезли в Яготинську районну лікарню. 10 червня їй зробили операцію — чи то невдалу, чи то вже марну. Того ж дня художниці не стало. Похована в Богданівці. Автор надгробного пам'ятника — скульптор Іван Гончар.

53. Марія Приймаенко Марія Оксентіївна Примаченко, також Приймаченко (12 січня 1909, Болотня — †18 серпня 1997, Болотня) — українська народна художниця, представниця «народного примітиву» («наївного мистецтва»); лауреат Національної премії України ім. Т. Г. Шевченка За словами самої художниці, її прізвище Приймаченко, а Примаченко є зросійщеним його варіантом. З іншого боку, в рідному селі художниці в усній мові вживали саме варіант Примаченко та й сама Марія підписувала картини Примаченко. В указі Президента України Віктора Ющенка «Про відзначення 100-річчя від дня народження Марії Приймаченко» вжито саме варіант Приймаченко. Народилася в селі Болотня на Київщині, де і провела все життя. Дитинство Марії Авксентіївни було затьмарене страшною недугою — поліомієлітом. Це зробило її не по-дитячому серйозною й спостережливою, загострило слух і зір. Марія Авксентіївна гідно і мужньо пронесла всі життєві знегоди, пізнала щастя любові (чоловік загинув на фронті) і щастя материнства: її син Федір — теж народний художник, він був її учнем і другом. Творчість Марії Примаченко — явище самобутнє, неповторне, як мистецтво кожного з великих майстрів. Народжені, здається, самою землею, вони поєднують у собі прагнення багатьох поколінь, дають їм найповніше художнє вираження завдяки індивідуальності, неповторному таланту. Джерела її творчості і в повсюдно вживаних в Україні настінних хатніх розписах — одному із найстародавніших жанрів світового декоративного мистецтва. і в тому орнаментальному та пісенному багатстві, що входило у дитячу свідомість з колисковою матері, яке оточувало щодня: це і медяники, що робились у вигляді фантастичних тварин, і весільні вироби з тіста, якими славилася серед односельчан Марія, і старовинні тканини, килими, вишивки, вибійки. Процес її творчості являє собою феномен дивовижного сплаву конкретного мислення, інтуїції, фантазії і, нарешті, підсвідомого, коли відчиняється «будиночок чаклунки» і звідти виходять у світ її небувалі, часом химерні образи. Нерідко та чи інша композиція народжується уві сні, а потім, вранці або вдень, малюється на папері. Марія Примаченко дивовижно об'єднала у своїй творчості малюнок і живопис. Це — і живописна графіка, і графічний живопис водночас. За типологією роботи Примаченко можна умовно поділити на сюжетні (фігурні), знакові, ритміко-орнаментальні. Якщо у середині 1960-х років на виставках її творчість була представлена переважно квітково-пташиними композиціями, то вже 1967 року вона виконала цілий ряд побутових сценок. Особливий розквіт її сюжетної творчості припадає на початок 1970-х років: «Весілля», «Катерина співає пісню», «Роман і Оксана», «Галя на весілля запрошує», «Сватання», «Після весілля хрещеного батька та матку хрещену везуть до магазина» та інші. Пройшли складний шлях еволюції, поступово наповнювались новим змістом традиційні зображення — символи народного мистецтва. Розетка — сонце, солярний знак — чи не своєрідна це інтерпретація стародавнього символу у примаченківських «Соняшниках». Перед нами філософськи осмислений образ вічного народження, вмирання і відтворення, уявлення про мудрий животворний початок природи. Вона творить квіти-роздуми, квіти-присвяти: «Людям, що пашуть хліб і Батьківщину кохають», «Молодим матерям, що народили сина або дочку», «Квіти на ялинку», «Лесі Українці», «На честь польоту космонавтів» і «На честь народження правнучки». Персоніфіковані фантастичні квіти (наприклад, «квіти-оченята») і ті, що легко вгадуються,- соняшник, бузок, рожі. Композиції з квітів — декоративні і монументальні, вони нагадують стінопис. Примаченківська «звірина серія» — явище унікальне і не має аналогів ні у вітчизняному, ні у світовому мистецтві. Сюжетні твори Примаченко — при усій їхній самобутності — мають деяку спільність з народними картинками. А ось фантастичні звірі — це витвір уяви художниці. Таких звірів не існує у природі — порівняння тут зайві. «Дикий чаплун» — від слова чапати — таку назву придумала Примаченко одному із звірів, акцентуючи увагу на його лапах, що здатні продиратися крізь таємничі хащі життя. Примаченківські фантастичні звірі — це і пересторога («Будь проклята війна!»), і заклик до дружби, до миру. Укрупнені форми небачених звірів, справжня злива кольорів у поєднанні з орнаментальною розробкою тулуба слугують створенню вражаючого своєю емоційною силою образу. Вступає у дію магія справжнього мистецтва: звірі ніби ворушаться, дихають, ростуть у нас на очах. Органічна взаємодія зображень, взаємодія тваринного і рослинного світу в їхніх правічних, таємничо-глибинних стосунках стає провідною у творчості художниці. Свідченням цього є і її композиція «Сидить баба на печі, пряде куделицю». Тут зображено інтер'єр селянської хати з розкішною уквітчаною піччю, на якій і сидить баба. Хата вся наповнена рослинами і тваринами. Летить птах — ластівка, несучи до хати добробут. У Примаченко ніде немає етнографічно точно відтвореного орнаменту — це примаченківські узори рушників, сорочок, скатертин. У подібних композиціях відчувається поетичне перетворення побутової теми, її вознесіння у світ краси, мрії. Їхня реалістичність, життєвість проявляється у правді настрою. Правда настрою зберігається і у фантастичних композиціях Примаченко. Злу силу вона малює темними, ніби навмисно приглушеними фарбами; добру-яскравими, сяючими. У цьому «змістовому» розумінні кольору багато спільного у народного живопису й народної поезії. Новатор за образним мисленням, Примаченко виступає новатором і коли вона вживає деякі формально-стилістичні прийоми. Так, зображення дерева ми не знайдемо у народному стінописі (найбільш поширені тут листя дуба, винограду, калини, барвінку), а які неповторно-розкішні дерева розквітають у композиціях Примаченко. Вдається вона і до такого прийому: листя подається у неї як ціле дерево («Весілля»). Вживає вона і незнаний у народних розписах прийом (як у сучасній сценографії) — показує хату водночас знадвору і зсередини («Моя мила бригадира полюбила»). У творчості Марії Примаченко загалом узгоджуються тематично-сюжетні й орнаментально-декоративні композиції. Загальнолюдська тема боротьби добра і зла наскрізь проходить крізь її мистецтво. Добро у неї завжди перемагає. Тема радості буття («Людям на радість» — так і зветься одна з її найвідоміших серій) поєднується з темою смутку (у багатьох роботах бачимо зображення уквітчаної, увішаної рушниками могили). 1986 року художниця створила вражаючу «чорнобильську» серію (Болотня знаходиться майже у 30-кілометровій зоні).