Добавил:
Upload Опубликованный материал нарушает ваши авторские права? Сообщите нам.
Вуз: Предмет: Файл:
kultura1.doc
Скачиваний:
90
Добавлен:
23.02.2016
Размер:
1.22 Mб
Скачать

31.Вишивка. Килимарство

Вишивка — один із видів народного декоративного мистецтва; орнаментальне або сюжетне зображення на тканині, шкірі, виконане різними ручними або машинними швами; один із найпоширеніших видів ручної праці українських жінок і, зокрема, дівчат. Вишивку вживають в українському народному побуті передусім на предметах одягу, в основному на жіночих і чоловічих сорочках. Крім того, вишивки поширені на предметах домашнього вжитку, як наліжники, обруси, наволочки, рушники. Великий вплив на характер вишивки мали ткані візантійські матерії. Про вишивку на білій сорочці українців є звістки 11-12 ст. візантійських письменників. Відомі малюнки на мініатюрах і фресках в Україні тієї ж доби. Ще в 11 ст. на Русі існувала перша вишивальна школа, організована сестрою Володимира Мономаха Ганькою, де дівчата вчилися гаптувати золотом і сріблом. Вишивали у кожному селі, монастирях, дворянському, купецькому середовищі. У 19-20 ст. відкривалися навчально-кустарні майстерні, художньо-промислові артілі, великі спеціалізовані підприємства з вишивки. Вважається, що основне призначення вишивки — прикрашання одягу та інтер'єрно-обрядових тканин, та насправді вишивка несла і несе більш окультний характер, а саме вишивка має велике значення для поганського світу наших предків. Вишивки- це в першу чергу обереги від усього поганого, а саме: від блискавки, від бездітності, від неврожайності, від нещастя. Кожен колір несе своє значення, кожна фігура у вишивці усе несе своє значення, свою ауру, свою енергетику. Вишивали головні убори — очіпки, намітки, хустини, а також сорочки, кожухи, свитки, корсетки, киптарі, спідниці, рушники, скатертини. Багатство і різноманітність геометричних елементів в українській вишивці (ромби, кола, хрести, хвилясті лінії води, горизонтальні знаки землі), зображенням тварин, птахів, рослин (дерево життя — верба, дуб, явір та ін.; листя, плоди, квіти; голуби, змії, коні, журавлі, качки тощо), людей із ромбоподібними тулубами, хрестоподібними головами. В Україні налічувалось близько 100 видів і технічних прийомів вишивання (гладь, хрестик, низь, мереження, бігунець, плетіння тощо). Килимарство — стародавній художній промисел, широко поширений в Україні. Літописні джерела свідчать про розквіт килимарства в Київській Русі в другій половині X—XII ст. У XV—XVII ст і особливо у XVIII ст. килими вже виготовляли в багатьох поміщицьких майстернях, килимарських цехах, мануфактурах і фабриках Поділля, Волині, Галичини. Килимарство виникло як домашній промисел. Уже в часи Київської Русі воно виділилося в окреме ремесло. В XIV ст. виникли цехи виробництва килимів. У XV—XVI ст. килими все більше почали використовувати у феодальному побуті, житті міщан. Різко зросла торгівля ними. Виготовлювані на мануфактурах у XVII — на початку XIX ст. на замовлення панів вони відрізнялися від народних внесенням у них композиційних, образних орнаментальних схем, запозичених з європейських художніх стилів — бароко, рококо, класицизму. З другої половини XVII ст. їх поступово витісняли ткацькі мануфактури, створювані переважно окремими магнатами, наприклад, князями Чарторийськими в Корці на Волині, Розумовським. Значного піднесення килимарство зазнало у XVIII ст. на Полтавщині та Чернігівщині. Воно ґрунтувалося на традиційному домашньому виробництві. Для виготовлення використовували місцеву сировину, а творцями були переважно жінки. Міське виробництво килимів майже занепало. В XIX ст. килими виробляли переважно у домашніх умовах. Фабричне виробництво дешевих тканин, засилля скупщиків призвело до остаточного занепаду мануфактур, міських майстерень. Поступово, в другій половині XIX ст., килимарство згасало і як домашній промисел. Щоб підтримати його, а водночас і послабити зростання безробіття на землях, які входили до складу Російської держави, окремі меценати вживали для цього конкретні заходи, наприклад, організовували школи-майстерні, скуповування і продаж домашніх килимів. Доля традиційних осередків килимарства в Україні після 1920 р. була різною: на східноукраїнських землях вони зазнали тиску планового колективного господарювання, на західних — конкуренції фабричної продукції. Здебільшого вони збереглися, хоча кількість індивідуальних майстрів дуже зменшилася (їх замінили фабрики — Решетилівська, Діхтярська, Хотинська, Клембівська, Смілянська, Богуславська, художні цехи в с. Кути, Пістинь, Яблунів на Гуцульщині та ін.) На території Поділля та Галичини були засновані приватні майстерні та невеликі фабрики. Килими, створені за подільськими та прикарпатськими традиційними візерунками, відзначалися високим художнім рівнем, мали великий попит і масово експортувалися за кордон. У с. Глиняни (на Львівщині) 1889 р. на базі домашнього ткацького промислу було започатковане «Ткацьке товариство», а 1894 р. — ткацька школа для підготовки майстрів. Таке ж товариство було утворене 1882 р. і в Косові (на Івано-Франківщині); при ньому існувала професійна школа і майстерня (на той час тут було 5 учителів і 25 учнів). У Коломиї 1888 р. засновано Гуцульське об'єднання кустарних промислів, а 1895 р. — школу народного промислу. Існує кілька різновидів цієї техніки: «закладне», «у вічко», «на косу нитку». При «закладній» нитки утка двох суміжних площин різного кольору по черзі закріплюють на одній спільній нитці основи. Під час ткання «у вічко» нитки суміжних площин, огинаючи дві сусідні нитки основи, з'єднуються лише через кілька прокидок утка, і на межі стику утворюється щілина — «вічко». Цими способами тчуть килими з геометричними або рослинними візерунками, які мають прямолінійний східчастий силует. При тканні «на косу нитку» нитку однієї кольорової площини закріплюють над суміжною на відстані кількох ниток основи, внаслідок чого отримують геометричний візерунок зі скісними зубчастими контурами. Гребінкова техніка («кругляння») полягає в тому, що різнокольорові нитки прокладають у зів не по всій ширині, а в окремих ділянках виробу і прибивають їх відповідно до плавних заокруглених контурів візерунків дерев'яною щіткою, гребінцем тощо. Ця техніка створює широкі можливості ткання килимів з тонально-живописним трактуванням складних за формою візерунків та тла. Нею виготовляли килими переважно на вертикальних верстатах («кроснах»). Ворсова техніка характерна тим, що на вертикально тягнутій основі горизонтальними рядами в'яжуть вузли зі шматочків різнобарвної пряжі. При цьому ворсовою ниткою охоплюють зверху дві нитки основи, обгинають кінцями знизу одній нитці основи і витягують їх зсередини на лицеву поверхню. Для закріплення вузлів після кожного ряду вив'язаного ворсу по всій ширині прокладають кілька ниток піткання, прибивають їх щільно гребінцем і продовжують цей процес відповідно до візерунка і величини виробу.

Соседние файлы в предмете [НЕСОРТИРОВАННОЕ]