§9. ЛайзаМиннелли

Акторська культура дісталася ЛайзіМиннелли (народилася 1947 року) у спадщину від батька, відомого режисера ВінсентаМиннелли що уславився своїмикиномюзиклами, і зажадав від матері – знаменитої акторки ДжудіГарленд, зірки,взошедшей на голлівудському небокраї кінці 1930-х. «Передача у спадок» зовсім на образне вираз: маленька Лайза вже у 3 роки з'явилася разом із батьками на знімальному майданчику, а сімнадцять вже виступала матері на сцені як професійна співачка. Увесь накопичений досвід акторка з граничною силою реалізувала в мюзиклі «Кабаре» (1972 рік), де зіграла естраднупевичку Саллі, виступала у Берліні початку 1930-х, коли фашизм вже впевнено рухався до влади. У фільмі ЛайзаМиннелли продемонструвала всі свої обдарування – співачки, танцівниці і непересічної драматичної акторки. Ця роль – вершина творчого шляхуМиннелли у кіно. Після «Кабаре» вона знімається рідко, воліючи концертнудеятельность.[48]

Мартін Скорсезе був полюбив Лайзу, справа зрушила на зйомках його знаменитого мюзиклу «Нью-Йорк, Нью-Йорк!», деМиннелли виконала головну роль разом із Робертом Де Ніро. Будучи одруженим на ДжуліїКеймерон, Скорсезе міг говорити про Лайзі, після що хоче пішла. Їх роман не закінчився нічим, Скорсезе зрозумів, і що може обходитися без жінок, недарма він одружився шість раз!

§10. «Оскар»

Кінематографічна премія «Оскар», мабуть, найстарша у світі. Її вирішили заснувати 1927 року і цей перший раз присудили в 1929 року за підсумкам попереднього сезону.

До участі в 1929 року треба було сплатити 10 доларів. Охочих виявилося 250 людина. Усі вони помістилися в банкетному залі готелю «>Голливуд-Рузвельт» у Лос-Анджелесі. Це була єдина церемонія, яку журналісти не вшанували своєю увагою. Вже наступного року місцева радіостанція вела прямий репортаж, який просували годину. 19 березня 1953 року вручення «Оскара» вперше транслювалося з питань телебачення. [49]

Тоді ще роздавали знамениті позолочені статуетки у тринадцять з першою половиною дюймів, що зображують чоловічу постать з мечем лише у руці і коробкою плівки – на другий. Статуетки з'явилися торік у1931году, тоді вони й одержали своє ім'я. По голлівудської легенді, секретарка Американської академії кінематографічних мистецтв, і наук (анг.Academy ofMotionPictureArts andSciences -AMPAS),присуждающей призи, побачивши фігурку, захоплено вигукнула, що зображений людина дуже нагадує її дядька Оскара. Присутні у своїй газетярі підхопили репліку дами та розтиражували їх у своїх виданнях, примусивши цим охрестити безіменну скульптурку. Нині вже хто б називає приз «премією Американської академії кінематографічних мистецтв, і наук», як стверджує офіційний титул; усі кажуть просто: «Оскар».

Кандидатів на премію висувають за секціями (їх дванадцять, двадцять чотири номінації) – наприклад, режисери називають тих режисерів, кому вони вважають найкращими у даному року, причому обов'язково кілька імен, а чи не одне; оператори висувають операторів тощо. Потім відбуваються загальні таємне голосування запропонованим кандидатурах, у якому беруть участь усіх членів академії – їх кількість коштує від чотирьох із половиною до п'яти чоловік. Статистики підрахували, що щасливчики, відзначені «Оскара», можуть додатково зібрати в прокаті до двадцяти мільйонів. [50]

Імена переможців до останньої секунди залишаються у таємниці. Проте так який завжди. Раніше результатів голосування академіків повідомлялися газетам заздалегідь з вимогою публікувати їх раніше 23-ї годин на день церемонії. Однак у 1940 року стався конфуз: одна газета надрукувала імена переможців передчасно. З того часу академія перейшла до запечатаним конвертам, що практикується досі.

Колись російський критик і літературознавець Віктор Борисович Шкловський запропонував поняття «гамбурзькийсчет».[51] Відповідно доШкловскому, виступаючі ярмарках німецькі борці по закінченні комерційного сезону замикалися в задньої кімнаті одного гамбурзького трактири і по знемоги боролися «по-чесному», аби з'ясувати власну табель про ранги а визначити, хто сильніший. Присудження «Оскара» теж свого роду «гамбурзьким рахунком». До честі організаторів, усе відбувається в достатньо відкрито – церемонія нагородження стала згодом пишним видовищем, яке телебачення транслює хіба що весь світ. Звісно, бувають в «>оскаровском рахунку» скривджені і несправедливо ображені, проте помилки та недоліки що неспроможні затьмарити ідею установлення щорічної кінематографічної табелі про ранги.

За історію присудження премій радянські і їхні російські отримували «Оскар» 6 раз. Це 1943 року картина документалістів Варламова іКапалина « Розгром німецько-фашистських військ під Москвою», через рік «Райдуга» Марка Донського, 1968 року « Війна і світ » Сергія Бондарчука, в 1980 року «Москва сльозам не вірить » Володимира Меньшова, 1994 року «Стомлені сонцем» Микити Міхалкова і анімаційний фільм «Старий і море» Олександра Петрова 1999-гогоду.[52]