Добавил:
Upload Опубликованный материал нарушает ваши авторские права? Сообщите нам.
Вуз: Предмет: Файл:
історія..doc
Скачиваний:
20
Добавлен:
23.02.2016
Размер:
804.86 Кб
Скачать

Українські землі у планах воюючих сторін

Істотне місце у стратегічних планах антагоністичних блоків займали українські землі, що мали вигідне геополітичне положення, значні матеріальні ресурси та людський потенціал. Росія, прикриваючись ідеєю "об'єднання всіх руських земель", відкрито готувалася загарбати Галичину, Буковину та Закарпаття, щоб назавжди покінчити з "мазепинством" і сепаратизмом. Австро-Угорщина прагнула приєднати до Габсбурзької імперії хоча б Волинь і Поділля. Німеччина, намагаючись створити потужну світову імперію, також була не проти взяти під свій контроль найродючіші землі Європи. Не менш важливими були геополітичні розрахунки. У таємних документах німецького генерального штабу, датованих 1 грудня 1915 p., зазначалося: "Для кожного, хто в дійсності знає і розуміє географічне та економічне положення, у якому перебуває Росія, е свідомий того факту, що Велика Росія може існувати тільки через посідання багатої України..." Навіть Англія і Франція, які не мали жодних територіальних претензій до України, намагалися використати її для послаблення Австро-Угорщини. Отже, генерали ділили землі й багатства, зрозуміло ж, без відома і згоди їх господаря — українського народу, який тоді був розтерзаний між двома імперіями. Не дивно, що саме українські землі найбільше постраждали від війни.

Для України світова війна мала подвійно трагічний зміст. Єдиний народ за відсутності власної держави, що захищала б його конкретні інтереси, опинився у двох конфронтуючих таборах. Близько 3,5 млн українців у російській армії та 250—300 тис. в австрійському війську боролися і вмирали за чужі для них інтереси. Але найгіршим було те, що сини одного й того ж народу, розділеного між двома імперіями, змушені були вбивати один одного.

63.передумови проголошення зунр.її внутрішня і зовнішня політика.

16 жовтня 1918 року, коли імперія вже була приречина, з'явився маніфест імператора "До моїх вірних австрійських народів", який обіцяв федеративну перебудову держави. "...Кожне плем'я на області,яку воно засиляє, творить свій власний державний організм", – відзначилося в маніфесті. Згідно з цим документом 18 жовтня українські парламентарії з Галичини й Буковини, керівники політичних партій і церкоані ієрархи – разом 150 чоловік – утворили у Львові Українську Національну Раду, яка мала представницькі функції. Наступного дня вона оголосила про намір об'єднати західноукраїнські землі в єдину Українську державу. Своїх цілей Національна Рада прагнула добитися виключно мирними методами. Нове політичне утворення зраз ж опинилося в гострому конфлікті з поляками, які також інтенсивно розбудовували власну державу й претендувала на територію Західної України. Польські державні кола спиралися на місцеве польське населення,якого на західноукраїнських землях, а особлтво в містах, було досить багато. 28 жовтня вони утворили у Кракові польську ліквідаційну комісію, яка мала завдання розпускати окупаційні органи влади і передати всі повноваження польським. До Львова члени ліквідаційної комісії сподівались прибути 1 листопада. У цей критичний момент ініціативу перехопили молоді українські офіцери, яких не задовольняло прагнення Української Національної Ради мирно і в рамках існуючої законності добитися визнання Української даржави. Ситуація, за їх переконанням, вимагала рішучих методів боротьби. У вересні 1918 року вони утворили Центральний Військовий комітет, що об'єднував керівників українських гуртків австрійських військових частин Львова. 30 жовтня Центральний Військовий комітет почав працювати як штаб з підготовки повстання. Очолював цю військову боротьбу сотник Українського січового стрілецтва Дмитро Вітовський, якого було призначено Наказним отаманом Укараїнської Національної Ради. Напередодні повстання група відомих галицьких діячів планувала зустрітися з намісником Галичини графом Гуйном з проханням підписати маніфест про передачу державної влади Українській Національній раді... Але ця місія, як і кілька попередніх зазнала невдачі. Мирне розв'язання конфлікту було неможливе. В ніч з 31 жовтня на 1 листопада українські військові з'єднання взяли під контроль усі головні пункти Львова. Над ратушею замайорів блакитно-жовтий національний праполр. 1 листопада Українська Національна Рада перебрала до своїх рук владу в Станіславі, Тернополі, Золочеві, Сокалі,Жовкві, Раві – Руській, Коломиї, Снятині, Печеніжені, Перемишлі та інших центрах Східної Галичини. Того ж дня представники австрійських властей у Львові погодилися нарешті на передачу влади Українській Національній Раді. Її авторитет серед українського населення був незаперечним. Цьому сприяли обіцянки забезпечити демократичні права всім громадянам, здійснити аграрну реформу, ввести 8-годинний робочий день, охорону праці тощо.До 8 листопада Українська Національна Рада призначила перший уряд Української держави – Тимчасовий Державний Секретаріат. Головою Секретаріату та Секретарем фінансів став Кость Левицький. 10 листопада уряд склав присягу. Тодіж було прийнято назву нової держави – Західноукраїнська Народна Республіка (ЗУНР).

64.передумови центральної ради..перші її універсали

Центральна Рада виникла як громадсько-політичне об'єднання, координаційний центр українського національного руху. Тут були представники Товариства українських поступовців, українських військових, робітників, кооператорів, студентів,православногодуховенства, товариства українських техніків та агрономів, Українського наукового товариства, педагогічного товариства, різних гуртків, громад тощо. Незважаючи на таке широке представництво, в момент утворення ЦР не мала права говорити від імені всього українського народу, оскільки вона не обиралась на всенароднихвиборах.

Так у березні – квітні 1917 року відбувався складний процес організаційного та ідейного становлення ЦР. Важливу роль в її зміцненні та визначенні основних напрямків діяльності відіграли три провідні українські партії:

1. Українська партія соціалістів-революціонерів (М. Ковалевський, П. Христюк, М. Шаповал, М. Грушевський).

2. Українська соціал-демократична робітнича партія (С. ПетлюрабВ.Винниченко, М.Порш).

3. Українська партія соціалістів-федералістів (С. Єфремов, Д.Дорошенко, А. Ніковський).

Перший10(23) червня1917Декларував проголошенняавтономіїУкраїни у складіРосії; визначав, що головним джерелом влади в країні єукраїнський народ.Другий3(16) липня1917Був певним кроком назад, компромісом ізТимчасовим урядом. Проголошував, що остаточно форму автономії України буде вирішеноУстановчими зборами Росії.Третій7(20) листопада1917ПроголосивУкраїнську Народну Республіку: Україна не відокремлювалася повністю від Росії, але вся влада належала тількиЦентральній РадітаГенеральному СекретаріатуЧетвертий9(22) січня1918Декларував незалежність України. УНР проголошувалася «самостійною, ні від кого не залежною, вільною суверенною державою українського народу».

65.проаналізуйте виникнення місце і роль українського січогового стрілецтва в визвольносу русі 1914- 1920рр

Украї́нські січові́ стрільці́ (УСС, усу́си)— єдине українське національне військове формування в складі австро-угорської армії, сформоване з добровольців, які відгукнулися на заклик Головної Української Ради 6 серпня 1914 і стояли під проводом Української Бойової Управи (УБУ).

Українські Січові Стрільці були першими українськими частинами на бойовищах Східної Європи після Полтави 1709, вони мали велике значення для відновлення військових традицій, для зростання українського патріотизму, створення військового словництва, термінології, військового фольклору, пісні й музики (оркестра УСС), для устійнення форми українського однострою (мазепинка). Пам'ять про УСС і досі жива в українському народі, як є живим символом УСС— «Червона калина», пісня УСС і традиція елітарної частини української армії.

У перші місяці після зборів стрілецькі товариства швидко поширилися по усій Галичині. Найперше вони утворилися вБориславі(керівники —Клим Гутковський,Левко Лепкий,Пилип Левицький),Сокалі(керівники —Осип Демчук,Осип Семенюк),Яворові(керівник — Роман Харамбура),Ясениці Сільній(керівник —Григорій Коссак). Активно працювали в новостворених товариствах М. Волошин, С. Рудницький, В. Кучабський, Д. Вітовський. За короткий час було організовано стрілецькі чоти, сотні, курені, фахові офіцерські школи, близько 50 товариств «Січових стрільців».

Товариство «Січові стрільці» придбало 100 карабінів і проводило навчання в передмістях Львова. Генеральна старшина визначила пріоритетними такі статті витрат у січових осередках: придбання зброї (манліхервіський карабін з пристроєм до кімнатної стрільби та 2000 кімнатних набоїв), забезпечення інструкціями та підручниками з військової справи.

Керівництво стрілецькими товариствами в Галичині здійснював Кирило Трильовськийчерез «Стрілецьку секцію» «Українського січового союзу», створену в квітні1913р. У 1913—1914 рр. товариства «Січ», що були осередками активної пропагандистської діяльності радикальної партії, стали базою для зародження передвоєнного січового стрілецтва.

66.проаналізуйте соціально-економічне становище українських земель на початку 20 ст

Становище робітничого класу Становище робітничого класу західних регіонів України було надзвичайно складним, бо в економіці тісно переплелися капіталістичні форми розвитку й господарська відсталість краю. Особливо тяжкими були умови праці на нафтопромислах і лісозаготівельних підприємствах, де робочий день становив від 11 до 16 годин на добу при низькій заробітній платі та високому травматизмі. Лише протягом 1902-1904 pp. на підприємствах Галичини сталося близько 8,5 тис. нещасних випадків. Унаслідок цього на початку XX ст. загальний рівень економічного розвитку західноукраїнських земель був невисоким. Вони, як і раніше, залишалися відсталим аграрно-промисловим районом Австро-Угорщини. Розвиток сільського господарства Провідною галуззю економіки краю залишалося сільське господарство, у якому були зайняті 94% населення. Більша частина орної землі, лісів та пасовищ належала поміщикам, заможним селянам, римсько-католицькій та греко-католицькій церквам. Поміщики тримали у своїх руках понад 40% від усіх земель. Селянські господарства Галичини, Буковини й Закарпаття були переважно малоземельними. Поряд з капіталістичними формами експлуатації в західноукраїнських селах значне місце займали відробітки та викупні платежі. Наприклад, селяни Східної Галичини до 1898 року заплатили викупних платежів на суму понад 50 млн. золотих ринських та 62 млн. процентів на них. На Буковині загальна сума викупних платежів становила 5,5 млн. золотих ринських, на Закарпатті — 4,4 млн. форинтів. Селяни мусили також викупляти в поміщиків право пропінації (монопольне право на виробництво та продаж спиртних напоїв). Крім цього, селяни втратили сервітути — право користуватися лісом, пасовищами, сіножатями. Ці землі також опинилися в руках поміщиків. Усе це врешті-решт зумовило те, що на початку XX ст. половина західноукраїнських селян не мала змоги вижити за рахунок власного земельного наділу. Трудова еміграція західних українців Надзвичайно тяжке економічне становище західноукраїнських селян зумовило масову еміграцію населення краю. Західноукраїнські селяни виїжджали до Америки, здебільшого Канади й США, у меншій кількості — до Бразилії та Аргентини. Масштаби трудової еміграції українців помітно зросли на початку XX ст. Якщо в 1890-1900 pp. з Галичини емігрувало 78 тис. осіб, то за перше десятиліття XX ст. вже виїхало понад 224 тис. Еміграція дещо полегшила загальне становище селян, оскільки пом'якшила проблему аграрного перенаселення. Політична система управління Політична система управління, запроваджена на західноукраїнських землях, була пристосована до здійснення тут великодержавної колонізаторської політики цісарського уряду. Уся адміністративна влада в Гали-чині, як і на Буковині, зосереджувалася в руках намісників, яких призначав імператор. Їм підпорядковувалася поліція, крайові, повітові, міські органи управління — повітові старости, бурмістри в містах і війти в селах. Державне керівництво Австро-Угорщини, намагаючись зберегти владу Відня на західноукраїнських землях, прагнуло залучити на свій бік представників панівних класів різних національностей краю. Скажімо, у Галичині, більшість населення якої становили українці, політичні, економічні та культурні привілеї мала польська місцева аристократія. Австрійський уряд шукав підтримки та взаєморозуміння з польською елітою ще й тому, що населення Східної Галичини виявляло симпатії до Росії, прагнучи возз'єднатися з підросійськими українцями. Тому Відень розглядав галичан-українців як ненадійних підданців, на відміну від поляків, що вороже ставилися до Російської імперії. Саме через це, починаючи з 1849 року й до початку XX ст., крайовими намісниками були тільки поляки. Польські панівні кола захопили у свої руки всю адміністрацію, суд, культурно-освітні заклади, перетворивши їх на надійні знаряддя спольщення та онімечення українського населення. Роль органів місцевого самоврядування на західноукраїнських землях відігравали Галицький та Буковинський сейми. Проте вся їхня діяльність була повністю підпорядкована цісарському урядові. Постанови крайових сеймів обов'язково затверджував імператор. Він уразі потреби міг розпустити сейм і в будь-який час призначити нові вибори. Як правило, крайові сейми розв'язували незначні господарські справи. Імперська влада свідомо обмежила представництво українців у цих органах влади. Чинний виборчий закон відповідав тільки інтересам панівних верств населення. Незаможні верстви фактично були усунуті від виборів за допомогою високих майнового і вікового цензів. За такою системою до списків виборців не потрапляли робітники й бідняцько-середняцькі селянські маси. Жінки взагалі не мали права голосу. На початку XX ст. в Галичині у виборах фактично брало участь лише близько 7%, а на Буковині — 4,9% населення. Під час підготовки та проведення виборів місцеві органи влади вдавалися до всіляких погроз, шантажу та зловживань. Влада для того, щоб перешкодити українським кандидатам, удавалася до фальсифікації виборів та арештів українських активістів на підставі дрібних звинувачень. Шляхом підкупів і погроз рядових неписьменних виборців змушували голосувати за представників панівних кіл.

67.рішення паризької мирної конференції щодо українських земель.

Паризька мирна конференція - скликана державами переможницями для вироблення і підписання умов з переможеними державами у Першій світовій війні 1914—1918 років. Паризька мирна конференція проходила з перервами від 18.1.1919по 21.1.1920. На конференцію було запрошено делегації з 27 країн, з яких 10 брали безпосередню участь у війні, 14 формально знаходились у стані війни (фактично допомагали лише економічними засобами) і 3 новостворені держави.

Українська делегація на конференції була спільною від Української Народної Республіки і Західної Області УНР, яку очолював Г. Сидоренко (з 22.8.1919 — граф М. Тишкевич). Заступником голови призначено В. Панейка -державного секретаря закордонних справ ЗО УНР. До складу делегації входили Д. Ісаєвич, О.Шульгин, А. Марголін, С. Шелухин, Б. Матюшенко, А. Галіп, М. Кушнір, С. Томашевський, А.Петрушевич, 0. Кульчицький, П. Дідушок, С.Тимошенко, В. Колосовський, М. Левитський, О.Севрюк, Ф. Савченко. В Парижі підтримку українській делегації надавали представники українців США та Канади — сенатор Д. Гаміл, І.Петрушевич, І.Кушнір, К. Білик, 0. Мегас. Українська делегація отримала інструкції домагатися: визнання незалежності УНР, виводу з української території іноземних військ (польських, румунських та військ Антанти), надання допомоги Антантою в боротьбі проти більшовицької Росії та Добровольчої Армії ген. А. Денікіна. Весною 1919 в Париж прибула спеціальна делегація на чолі з Д. Вітовським та М. Лозинським, яка за дорученням Державного Секретаріату ЗУНР-ЗО УНР мала домагатись припинення агресії Польської держави проти Західно-Української Народної Республіки.

Незважаючи на окремі розходження в позиціях делегацій країн Антанти щодо вирішення українського питання, вони були єдиними в прагненні не допустити проникнення більшовизму в Європу. На їхню думку, протистояти цьому могли великі територіальні держави. Це привелодо прийняття 25.6.1919 рішення, згідно якого Антанта визнавала за Польщею право окупувати Галичину, «щоб захистити цивільне населення від небезпеки більшовицьких банд». Проте Рада Послів Антанти не погодилась на включення Галичини в склад Польщі. Поразка українських армій у війні з поляками і більшовиками в 1919-20 привела до ще більшого послаблення позицій української делегації в Парижі. З грудня 1919 делегація ЗУНР вела самостійно переговори на П.м.к. Члени делегації В. Панейко, М. Лозинський, В. Темницький, С. Томашівський та ін. намагалися порушувати питання про ліквідацію польського окупаційного режиму на західноукраїнських землях і визнання незалежності ЗУНР. Після укладення Ризького договору 1921 між Польщею і Радянською Росією, за яким західноукраїнські землі включались в склад Польської держави, український еміграційний уряд висловив протест у Лізі Націй. На неодноразові вимоги польського уряду Рада послів Антанти 14.3.1923 прийняла остаточне рішення про приєднання Галичини до Польщі з умовою надання українському населенню автономії. Умова країн Антанти була чисто декларативною і вона ніколи не виконувалась польським урядом. За Сан-Жерменським мирним договором Буковина залишалась у складі Румунії, а Закарпаття за Тріанонським договором передавалося Чехо-Словаччині. Всупереч запевнень переможців про справедливе вирішення міжнародних проблем в ім’я розвитку післявоєнного співробітництва, започаткована П.м.к. Версальська система договорів носила тенденційний і суперечливий характер, внаслідок чого українські землі на довгі роки були розділені кордонами чотирьох держав.