твори з дитячої літератури / 1198056252
.pdfБо тут на холоді трясешся, Бо тут на сонці ти печешся
Ікиснеш тута під дощем, В баньки прохожим зазираєш
Івід нудьги собі куняєш, Стоїш, сердешна, все стовпцем.
Ну, годі ж тут тобі стирчати! Пора у город поспішати, Пора у нього зазирнуть, Пора вже йти туди, небого, Куди лежить оця дорога, Куди і я, і всі ідуть».
Верства Панькові одвічала: «Ти говорив, а я мовчала, Тепер послухай вже мене!
Та слухай, Паньку, не кунявши І замічай все не зівавши, Тепер скажу щось для тебе!
Мене уткнули тут, небогу, Щоб я казала всім дорогу, Хто скільки в’їхав і пройшов, Та й скільки треба мандрувати, Щоб що у городі узяти:
Чи бриль кому, чи підошов.
Но хоч усім я проїжджалим І всім по шляху проходжалим Дорогу в город і кажу, — Сама ж стою та все куняю, — Іти у город не бажаю Та і ніколи не ходжу».
«Таких в селі у нас багацько, — Сказав Панько їй скорохвацько, — Що учать нас, а самі сплять, Що нам велять добро робити, Мовляв, туди й сюди ходити, Самі ж по хатах все сидять!»
107
Пантелеймон
ÊÓ˲Ø
(1819—1897)
ГОГОЛЬ ² ВОРОНА
Пливе Гоголь по Славуту, В воду поринає.
На сухій гіллі Ворона Важенько здихає:
«Ой мій друже білокрилий, Горенько з тобою!
Поринаєш, не дай Боже, Заллєшся водою!» Пливе Гоголь по Славуту,
Зхмари дощик ллється.
УВорони-жалібниці
Зжалю серце рветься: «Ой з’явися, ясне сонце,
Висуши нам крила, Що обом нам з мокрим пір’ям
Літати не сила!» «Ой Вороно-жалібнице!
Чого марно крячеш? Я купаюсь, очищаюсь,
А ти здуру плачеш. Нащо мені на Славуті
Твоя осторога? Сушилась би собі мовчки, Ротата небого!
Нащо мені від дощику Твоя оборона?
Сиділа б ти собі мовчки, Химерна Вороно!»
108
ЩИГЛИК
В крамній коморі Щиглик щебетав Свої щиглячі пісеньки любенько.
Про нього ввесь базар казав, Що так співає тільки Соловейко.
Скрутився Щиглик мій І в кліточці своїй
Робив себе царем співання.
Ніхто ж того з співочих птиць не знав, Ніхто в високім хорі не чував Мізерної пташини щебетання.
———
Химерний Щиглику! Коли тобі Базарний люд воздав хвалу не по заслузі, Так се тебе твої базарні друзі
Вимірювали по самих собі.
Петро
ПИСАРЕВСЬКИЙ
(áë. 1820—?)
ÏÀÍ
В старі годи вельможний пан, Так ось, приміром, як гетьман, Пішов у пекло до Плутона — Сказати просто:
дуба дав.
У пеклі ж челядь невгомонна: Як тільки пан туди попав, Так спрос:
— А хто? З якого краю?
Чим батько був? — Його не знаю.
Яж був вельможний чоловік, Із Греччини був родом,
Ігарно правив би народом, Та так, як неміч цілий вік Мене нехаяла, сушила,
Ясекретарю довірявсь:
Що він подасть, я підписавсь, А що таке: чи то до діла? Того я, далебі, не знав.
—Що ж ти робив?
—Я їв та спав.
—Тепер ми бачимо, небого, Що ти там приязно трудивсь, За те ж у рай тобі дорога. — Тут Гермій зопалу схопивсь:
—Та що? Кого? Його? Та за що?? Де ж буде правда?.. Отсе так! Упхнути в рай таке ледащо!
110
— Та слухай нас,— сказав Еак, — Не знаєш ти, бачу, нічого!
Ти бачиш, що не всі у його, Що пан здоровий дурень єсть, За те ж йому така і честь, Що він від діла все цурався,
Атільки, каже, спав та їв,
Ато б десь шкоди наробив, Якби за діло ще прийнявся! Назад тому чотири дні Суддю я бачив у повіті; Ну, так і бачиться мені,
Що вскоче в рай на тім він світі!!
ЦУЦЕНЯ
Надворі влітку, біля хати, На призьбі спало Цуценя,
Апотім, мабуте, обридло вже спання — Схопилось і давай по двору гарцювати!
Адалі баче, що не так,
Що гарцювать самому сумно, — Мерщій махнуло до Собак...
Біжить — а се їх ціла юрма! Та ще, сказати вам, яких? Плішивих, куцих та кривих —
Мов десь нарошне позбирались, Що сміх, та й годі! Ще ж, бач, грались!! Воно ж, як тільки вздріло їх, О, як, невірне, ізраділо!
То гавкне, хвостиком махне, То іншу за вухо скубне, — А ті й стоять, мов поцапіли!
— З якого це таке зірвалося двора?! Та се, дивітеся, зовсім, зовсім мара! У його є і хвіст, не схоже й на Собаку, Та ще і не хрома, як ми, ні на одній!
111
Та це десь, мабуте, вродилось від свині!.. Та де ж яке чудне! Йому ж нема і гадки!! Послухай лишень нас, кумедне ти Щеня! Коли що вже єси собачого ти роду,
Ане свинячої якоїсь-то породи, — То в нас учися ти, у нас і переймай:
Ходи на трьох ногах, на одній шкандибай, —
Ато побачиш ти, як будуть глузувати! —
Се так гукнули всі на бідне Цуценя.
— Та що се ви мені зовсім забили баки!
Яким же бути ще? Усе ж так³ собаки!
То тільки вас таких Піднімуть всі на сміх.
— Але! Ще буде й мудрувати!!
Уже ми бачим: ùî àáî äå ³ íå òàê!
Багацько є таких і між людьми собак.
ПАНСЬКЕ СЛОВО — ВЕЛИКЕ Д²ЛО
— Зима приходить, треба свити,
Ав мене і чобіт чортма! Ні хмизу, в хаті протопити, Кожуха ж і зовсім нема! Отсе остання жупанина, Її носив ще дід Явтух. Якби ж було у калитині,
То збився б, може, на кожух. Як помогти отсій напасті?
Чи йти куди прохать, чи красти? До пана? Очі заплює;
Аможе, так, що ще й поб’є.
Та де ти, скаже, вражий сину, Пропив, проїв усе на сласть? Та вже ж що буде, а не згину, Піду до пана, може, дасть.
112
Так розмовляв Петро Терпило, Де б він кожух собі придбав. Ще тільки надворі сіріло, Вже він до пана причвалав.
— Помилуй, паночку рідненький! Тобі я, може, й пригоджусь. Будь ласкав, дай хоч поганенький Кожух! Ось бачиш, як трушусь, Мороз по шкурі виступає, Мов наче у Петрівку піт; Дехто і в шльонських походжає, А я ходжу ще й без чобіт.
Пан справді бачить, що сердега Повісив голову свою.
Атут Різдво вже недалеко...
—Іди, — сказав, — кожух пришлю. — Петро, се чувши, поклонився, Біжить додому, аж стриба...
Де ділася його й журба?
Як можна ж: на кожух він збився, Кожух і спати не дає.
Він дума все про кожушину: «Ось бачиш, Петре, вражий сину, Пішов до пана — от і є». Пройшла неділя, він не має Кожуха — пан не присилає. Прийшла і друга — пан забувсь, Що обіцяв Петрові дати.
Тоді Петро вже схаменувсь, Що вже від пана та не ждати.
Апан, звичайно, обіщав,
Водив його, а все не дав. Петро вже ходить і сумує,
З Петра ж, хто вздрить, усяк глузує: «Але ж казав мій пан: кожух я дам, —
Та й слово тепле». Так бува частенько нам, Що пан нам тільки обіщає, Згадай — не дасть та ще й полає.