ТДП-Братасюк / ТДП -Тема Юридичний тип праворозуміння

Тема : Юридичний (природно-правовий ) тип праворозуміння

Юридичне праворозуміння: з історії становлення та розвитку. Юридичне (від лат. justitia – cправедливість) праворозуміння, як і легістське, представлено низкою теорій, концепцій, вчень про природне право. В той час, коли легізм зосереджує свою увагу на державному (позитивному) праві, вважаючи його єдиною формою права, а проблема співвідношення права та закону у ньому взагалі відсутня, бо право і закон ототожнено, в юридичному праворозумінні увага зосереджена саме на цій проблемі – співвідношенні права і закону. В різних концепціях мовиться про “розумне право”, “природне право”, “ідею права”, “справедливе право” і т. п. та про “волеустановлене право”, “позитивне право”, “офіційне право”, “державно-владні приписи” тощо – цими термінами позначають закон, державний нормативний акт. В усіх концепціях, що створені в контексті юридичного праворозуміння, право мислиться не як суб’єктивне, свавільне владне веління, витоки якого неминуче знаходяться в державній владі, а як явище об’єктивне, самостійне, що має власну сутність, власну природу, пронизане власним принципом – принципом формальної рівності. Основною категорією юридичного праворозуміння є категорія природного права, що зумовлене природою самої людини та природою світу її буття.

Всі представники природного-правового підходу до проблеми співвідношення права і закону зробили свій внесок у ствердження юридичного праворозуміння. Юснатуралістична традиція в європейському розумінні доволі потужна, її витоки чудово простежуються уже в античній філософсько-правовій думці.

З позицій юснатуралізму давалось різне визначення природного права. В широкому розумінні його визначають як сукупність принципів обов’язкового порядку, які мають значення незалежно від людської згоди та установлень, в т.ч. позитивного права (Аристотель, “Нікомахова етика”). Мовиться про принципи розумні і справедливі “для всіх часів і народів”. У вузькому розумінні природне право визначається як принципи справедливості, які нібито випливають із існуючого світового порядку природи речей та природи самої людини, відповідають вимогам життя. В цьому визначенні допускається метафізичне припущення про те, що саме у дійсності закладено розумний, поміркований світовий порядок – без цього припущення неможливо визначити, справедливим чи несправедливим є спільний порядок життя людей. Ця ідея виразно звучить в римському правовому мисленні та державному праві. Наприклад, у Ціцерона наголошується, “що існує істинний закон, а саме справедливий розум, який узгоджується з природою та живе в кожній людині – незмінний та вічний” (“Закони”). В Кодексі Юстиніана дається таке трактування природного права: “Природне право є таким, якому природа навчає всіх живих істот, адже право це є властивим не лише людському роду, а всім живим істотам... є загальновизнаним” (Д. 1, 1, 3). Серед принципів природного права називають такі принципи як: поваги до людини, її людської гідності, принцип добра, справедливості, свободи, особливої цінності людського життя, принцип первинності, а, отже, вищості права від закону, правової рівності, спільного блага тощо.

Антропологічні теорії природного права ґрунтуються на природі людини і вбачають в ній не тільки фактичну данність, але й критерії права. В добу Нового часу філософи права намагалися вивести основні правові та конституційні принципи із сутнісних властивостей людини. Наприклад, Г. Гроцій такою базовою властивістю вважав суспільний інстинкт людини, здатність, схильність людей до спокійної, розумно організованої спільності з подібними до себе. Серед вчень, що представляють природноправову традицію, віднаходимо також вчення, в яких акцентується на ідеї, що речі мають свою природу, і в самій природі речі уже закладено вказівку на те, що повинно відбутися. Наприклад, діти є істотами слабкими, а тому турбота про них батьків є необхідністю. Або ж: все живе має засоби до життя, людина теж частина живого, а, отже, мати право на засоби до життя, тобто приватну власність – це природне право людини.

Античні мислителі особливо наголошували на ідеї життя полісу, увідповідненого космічному порядку. Їм всім було властиво розглядати правову проблематику і загалом людські справи в нерозривному зв’язку із космічно-глобальним буттям. Логос як космічний принцип пронизує космічні процеси і полісне життя як його, космосу, складову, а тому життя, відповідно до космічної справедливості, має бути законом полісу, закони космосу мають трансформуватися в закони людського життя – наголошували піфагорейці, софісти, Платон, Аристотель, Епікур та багато інших грецьких філософів. Логос має божественне походження, вважав, напр., Геракліт, і закони полісу мають свої витоки також у божественному началі [25]. Божественний закон як джерело людських, в інших мислителів іменуватиметься природою, логосом, розумом тощо. Божественні космічні процеси є втіленням міри, масштабу людських справ, а без цього масштабу люди не знали б навіть поняття справедливості – ця ідея звучить у грецьких мислителів уже в досократівську добу. Демокріт чітко наголошував, що “несправедливе – це те, що суперечить природі” 

Софіст Протагор, що відомий своїм висловом “людина є міра всіх речей”, стверджував, що людина від природи схильна до справедливості, яка може носити змінний характер. Софісти добре відрізняли від писаних законів неписану “справедливість”, якій вони віддавали перевагу, бо людські закони змінювані, тимчасові, умовні, залежні від настроїв, інтересів, поглядів тощо законодавця. Аристотель стверджував, що той, хто вимагає, щоб панували не розум (логос, бог, природа) і закон, а лише люди, той хоче зловживань владою і тиранії (Етика, V, 10). Політичне право Аристотель ділив на природне та волеустановлене, яке має відповідати природному, що однакове скрізь і не залежить від визнання чи невизнання його. Цікаво, що витоки приватної власності мислитель також виводив із природної любові людини до самої себе і ставився до прагнення людини бути приватним власником шанобливо, вважаючи цей природній егоїзм розумним і прекрасним, засуджуючи одночасно користолюбність та надмірне збагачення. Арістотель систематично апелював до здорового глузду людей, опору правового життя вбачав у гармонії, закладеній у природі. Він писав: що “закони, грунтовані на звичаї, мають більше значення і стосуються більш важливих справ, аніж закони писані...” [27, 126]. Право, що є мірою справедливості, закладеної в природі, і держава, як форма природного спілкування людей, за Аристотелем, є свідченням довершеності людини як істоти природно-політичної.

Як бачимо вище, саме справедливість античні мислителі вважали смисловою характеристикою права. Справедливість розглядається як божественно-природній принцип, якого мають притримуватися люди як частина живого, природного буття.

Античний світ, що будував своє політико-правове життя на юснатуралістичній традиції, мав надзвичайно високу правову свідомість і культуру. Космос влаштований на засадах рівноваги, поліс як його частина, також має так бути влаштований, – вважали афіняни, відмова від цього принципу (рівності по формі) може призвести до руйнації гармонійних стосунків людей з людьми, людей зі світом, космосом. Греки створили моралізоване право чи юридизовану мораль, що одне і те ж [51]. Право мислилось невід’ємним від моралі, яка творилась полісом і жила в ньому. Перед законом, який втілює природну справедливість, рівновагу, добро, спільне благо, мають бути рівні всі: і Солон, і Перікл, і Аристотель. Політична та правова свідомість античних греків виразно космологічна і нерозривно пов’язана з етикою, моральною вірою в божество, вона підкорена космічно-природній справедливості, що поширюється і на особисте життя людини. З цієї свідомості висвічується єдність душевного та тілесного, морального та доброчинного, правдивого та законослухняного, чесного та благородного, людського та божественного. У греків логос – закон, слово, смисл, розум, співрозмірність тощо – поєднується з реальним світом і змушує задуматись про наслідки всілякої діяльності, особливо ж – політико-правової. А межі цієї діяльності існують, – вважали мудрі греки. Заперечувати космічний закон-логос, отже, руйнувати самих себе, своє власне буття, а це було недопустимо.

Ця свідомість пронизана гуманізмом, історичним оптимізмом, духом життєздатності та розумності, вірою в торжество добра, опорою на силу розуму, який для греків ніколи не був втіленням холодного практицизму та абстрактності, а мислився як начало, що передбачає інші форми духовного створення світу. Самобутність форм політико-правового життя античних греків, їх виняткова плодотворність витікали із особливого типу цивілізації, яка була на відміну від східної цивілізації, не письмово-бюрократичною, а усною, ороакустичною (від лат. оrare – говорити, промовляти). Їх моралізоване право, як і мислення, є діалогічним Звідси витікає оригінальна природа грецької демократії, що викликає захоплення і досьогодні благородністю ідеалів і принципів, рівноправ’ям в найширшому сенсі в політико-правовому житті, забарвленому цілою гамою настроїв, спілкуванням рівних, змагальністю, ініціативністю, сумнівом, захопленням, подивом тощо. Римські філософи та юристи розвинули та вдосконалили юснатуралістичну традицію, стверджену античними греками. Саме ідеєю aeguitas, що означала справедливість, правильність, “заслужили вони собі право на безсмертя”, – писав відомий романіст Т. Кіпп [28, 7-8]. Справедлива рівність або рівна справедливість мислилась основною сутнісною ознакою права, а тому те, що суперечило цій ознаці, римські юристи оголошували неюридичним явищем. Наприклад, Юліан писав: “Тому, що встановлено всупереч смислу права, ми не можемо слідувати як юридичному правилу”, тобто такий припис не може мати юридичної сили, оскільки не являється юридичним явищем [26, 107].

Відомо, що приватне право у римлян складалося з трьох частин: природного ((jus naturale), права народів ((jus gentium) та цивільного права (jus civile). Природне право трактувалось як таке право, “якому природа навчила все живе”, – таке пояснення звучить у Ульпіана [6]. І право народів, і цивільне стародавні римляни тісно пов’язували з природним, яке мислилось втіленням справедливості як природно-божественного начала, що є спільним для всіх народів.

Європейське середньовіччя зберегло юснатуралістичну традицію в філософії права, оформивши її в християнізовано-теологічний варіант. Наприклад, для Фоми Аквіната право (jus) було вираженням дії справедливості в божественному порядку людського співжиття. Але людська воля, згідно вчення цього мислителя, може зробити правом лише те, що не суперечить природному праву, яке є спільним для всіх живих істот. Спільне для всіх людей природне право Фома називав правом народів. Всі можливі закони мислитель підводив під “вічний закон”, що був втіленням всезагального закону світобудови і виражав божественний розум в якості абсолютного права і принципу, що керує всім зв’язками явищ та процесів, відповідає за хід речей у світі загалом.

В добу Нового часу західні європейці продовжують мислити право як справедливість. Г. Гроцій писав, що заперечувати право, отже, заперечувати справедливість, а “суперечить справедливості те, що противно природі істот, наділених розумом” [31, 68]. Природне право він визначав як “приписи здорового глузду” [31, 71]. Саме воно служить у Г. Гроція критерієм розрізнення дозволеного, морального і неморального, а не волеустановлені богом чи людьми приписи.

Відповідно до теорії природного права, людина має невідчужувані від неї права на життя, свободу та приватну власність (згодом перелік цих прав буде розширено), що зумовлені її природою і світу, в якому вона живе, а держава існує для того, щоб ці права захищати. Ці ідеї поділяли в добу Нового часу чи не всі великі уми Західної Європи. Дж. Локк наголошував, що основні природні права людини в громадському стані не можуть бути відчужені іншими людьми. Будь-яка абсолютна, деспотична влада, що робить людей рабами, гірше природного стану з його, нехай і недостатньо гарантованими, але в принципі рівними правами і свободами всіх, – писав цей мислитель [32]. А “першими і основним природним законом, якому підкоряється сама законодавча влада, є збереження суспільства і ... кожного члена суспільства”, – підкреслював він 

Доба Нового часу створює емпіричну, натуралістичну картину світу, що відбилося і на праворозумінні – воно звільнилося поволі від ідеї впливу надприродних, божественних сил на історію і долю людини. На противагу феодальному корпоративному суспільству постав індивідуалізм природної людини. І Ш. Монтеск’ю, і Д. Юм, і Ж.-Ж. Руссо, і К. Гельвецій, і Д. Дідро мислили право як вираження і втілення природної справедливості, що є первинною стосовно, будь-яких приписів державної влади. Юснатуралістичний підхід до права імпонував І. Канту та Г.-В. Гегелю. І. Кант стверджував, що природжене право у людини лише одне – це справедливість та свобода, все інше з них витікає. Концепія природних прав людини знайшла своє відображення в цей час в таких відомих правових документах як: англійський “Біль про права”, Конституція США, французька Декларація прав людини та громадянина та ін.

Юснатуралізм з європейської юриспруденції та філософії права не зник навіть в часи засилля легізму. Особливо відчутно юснатуралістична доктрина зазвучала в XX ст., коли Європа пережила одна за другою дві світові війни. На захист юснатуралізму виступили неокантіанці, неогегелянці, феноменологічна філософія права, екзистенціальна, реалістична школи права, представники концепції “живого права” тощо.

Юснатуралістична традиція української правової культури. Окремо варто зупинитися на природно-правовому мисленні українського народу. Українці здавна віддавали перевагу природно-правовій парадигмі. Це зумовлено історико-культурними, соціальними та ментальними особливостями українського національного типу. Загальновідомо, що Воля та Правда є найважливішими ментальними цінностями українців, а природне право якраз і втілює ці цінності. Українець віками був підневільним, а тому закони, писані норми як вираження примусу, насильства над людиною ним сприймалися і сприймаються не особливо прихильно. Українці завжди намагалися гармонійно співіснувати з природою, жити “відповідно до природи речей”, мають донині, не дивлячись на соціалістично - атеїстичний експеримент над собою, сильні релігійні традиції.

Нині можемо констатувати, що юснатуралістична традиція в нашій правовій культурі має понад тисячолітню історію. Доволі міцною була юснатуралістична традиція в українській правовій думці, починаючи з княжої доби. Юснатуралістична традиція відстоювалась і розвивалась К. - Т. Ставровецьким, Х. Філалетом, братами Смотрицькими, братами Зизаніями, П. Могилою, П. Орликом, С. Яворським, Г. Кониським, Г. Сковородою, автором “Історії Русів”, М. Костомаровим, Т. Шевченком, І. Франком, Л. Українкою, М. Грушевським, М. Міхновським та багатьма іншими мислителями. Відомо, що на звичаєвому праві грунтувалася “Руська Правда”, відстоювання ідеї особистих прав людини віднаходимо у творах П. Русина (XV ст.), у творах К. Транквіліона-Ставровецького (XVI ст.) звучать думки про природні права людини, витоки яких у Богові, суспільне життя має ґрунтуватися, на думку мислителя, на засадах природної рівності людей [35]. В “Апокрисисі” Х. Філалета піднімається проблема рівних прав людини, витоки яких в природі та Богові. Тут не звучать ідеї обмеження державної влади, заперечення свавілля держави по відношенню до громадянства, походження держави із суспільного договору, контролю цієї влади “судові подданих” [36].

Будучи видатним гуманістом епохи першого українського відродження, «рутенський Демосфен» С.Оріховський цілком закономірно у поглядах на право стоїть на природно-правових позиціях. На його правові та державницькі погляди, безсумнівно, вплинули його патріотизм, глибоке відчуття приналежності до українців-роксолянів, усвідомлення того, що людське щастя неможливе без рідної землі, без турботи про спільне благо свого народу. С.Оріховський розробляв концепцію природного права та суспільно-довговірного походження держави, обстоював ідею держави як аристократичної республіки з освіченим, підпорядкованим закону, монархом на чолі.

Мислитель проводить думку, яку можна також постежити в таких західноєвропейських філософів права як Г.Гроцій, Ф.Бекон, Дж.Локк, Д.Юм, Ш.Монтеск’є та інших, про те, що природне право є первинним і вищим стосовно закону, який твориться людьми, є похідним від права вторинним і штучним, бо його можна змінювати при потребі.

В творах С.Оріховського осмислюються такі філософсько-правові проблеми як: походження держави, розмежування права та закону, верховенство правового (справедливого) закону в державі, підкорення королівської влади законові; повага королем природних прав його підданих і захист їх; проблема захисту народом свого природного права на національну ідентичність; проблема обмеження і подолання неправа (свавілля) в державі [43]. Можна стверджувати, що остання проблема - подолання неправа (свавілля), як заперечення природних прав людини, порушення принципу формальної рівності людей у свободі та справедливості– турбувала мислителя все його творче життя і більшість його робіт присвячені вирішенню цієї проблеми. Щоб захистити природні права людини від порушень, мислитель пропонує ствердити новий тип держави, яким у нього виступає просвітлена монархія, в якій влада короля обмежена законом. По суті, С.Оріховський піднімає проблему правової держави, хоча й не користується цим терміном. Ця держава має бути справедлива, ґрунтуватися на принципах спільного блага, патріотизму, служіння закону, принципі активного громадського життя. Душею держави має бути принцип справедливості, який полягає в тому, щоб кожний отримав те, що йому належить: свободу, реалізацію своїх природних прав, вільний вибір своєї долі, спокій, можливість реалізувати своє призначення тощо. Мислитель застерігає від спокуси свавілля, бо волю руйнує суспільне життя, людей і державу [43; 44].

С. Оріховський гостро виступав проти середньовічних привілеїв і титулів, проти роздавання прав відповідно до ієрархії феодальної драбини. Відомо, що середньовічна людина не знає рівності людей перед законом. В цьому суспільстві кожний отримує такий обсяг, такий масштаб чи міру справедливості та свободи, який належить йому відповідно до родовитості, до статусу на ієрархічній драбині (сеньйор-васал). Обстоюючи почуття людської гідності кожного, принцип рівності в правах, мислитель був категорично проти, щоб „усякий нікчема” вивищувався завдяки знатності своїх батьків. Шляхетними не народжуються, а стають [45, 275]. В своїх обов’язках перед державою і народом усі люди, вважав С.Оріховський, є однаково рівним, а правитель повинен шанувати гідність усіх і кожного. „Рутенський Демосфен” застерігав : „Не буде там добра в державі, де гідність поступається грошам, власна доблесть – породі, розум – недоумкуватості й недбалості” [46, 204].

Сваволити, руйнувати, заперечувати людські права не повинен ніхто : ні священник, ні король, ні простий громадянин, кожен – рівний з іншим, бо там, де один іншому мовить : „Я – вільний, а ти – невільний, я – пан, ти – підлеглий, я – можний, ти - слабкий” – наслідком буде соціальна напруга і падіння держави [44, 266]. Закликає короля бути схожим на Яна Тарновського, який був „omnibus libertate par, dignitate superior” (свободою рівний усім, а гідність перевершував) [44, 266].

У творах П. Могили звучить ідея здійснення державної влади відповідно до вимог природи та божественної справедливості. Політичні трактати професора Києво-Могилянської академії Мануйла Козачинського, “Цивільна політика” та “Воєнна політика” були побудовані на правових ідеях Фоми Аквінського та Юста Ліпсія. У творах М. Козачинського природне право та природній закон трактуються як “актуальні вказівки для свідомості та совісті”, “іскра здорового глузду, що виконує роль судді вчинків”. Природний закон вічний і непорушний, змінити його не дано навіть Богові. Відстоюючи ідею незалежного суду, М. Козачинський стверджував, що суддя є “розпізнавач причини”, у його совість природний закон уклав збереження невинного (“Цивільна політика”).

Справедливість і М.Козачинський, і Г.Кониський мислять невід”ємною від права. Г. Кониський писав: “Справедливість – це чеснота, яка кожному віддає його право, або це властивість, згідно з якою кожний отримує своє право постійною і сильною волею” [48, 492]. Як і інші професори КМА, він мислить її природним законом, який має стверджуватися у відносинах між людьми. Основною метою справедливості, вважають вони, - робити добро і заперечувати зло. Г. Кониський зазначає, що робити добро “... означає зберігати рівність в тому, що стосується іншого; і відволікати від зла означає - не чинити нікому несправедливості. Вищезазначені мислителі мають дуже сучасне розуміння права, Право для них є цінністю тому, що втілює ідею справедливості, а, отже, добра, принцип спільного блага. Г. Кониський, обґрунтовуючи право як моральне явище, відрізняв його від закону, вважав первинним стосовно закону, підтвердженням чого є його наступні міркування: “Всякому закону, писав він, відповідає своє право, (бо закон є вираженням права)”… Цивільне (громадівське, громадське) право - це право, “яке затвердив собі кожний народ, і воно або записане, або ні. Записане те, що передане попередниками й зміцнене силою звички” [48, 493]. Ця ідея увійшла в Конституцію України Пилипа Орлика, вихованця Києво-Могилянської академії. В цьому документі було записано: “Козаки мають за собою право людське й природне” [49, 46]. А концепція “справедливого права” була розвинена наступними поколіннями українських мислителів. Зокрема Б. Кістяківський писав, що ця концепція “ в основі своїй містить тезу, що справедливість є невіддільною від права і навіть більше – вона є трансцендентальною первісною цінністю, яка зумовлює собою право, аби право не розминулося зі справедливістю й саме право було справедливе” [18, 188].

І в XIX та XX ст.ст. українці також схильні до юснатуралістичних поглядів. Напр., в “Книзі буття українського народу” М. Костомаров проводить ідею незалежності народу, його приреченості на свободу, оскільки кожний народ, будучи колективною формою існування Світового Духу, не може не бути вільним: Богом, світовим духовним началом так влаштовано людське буття, що воля – це доля кожного народу, українці винятку не складають, Україна “встане з могили” неминуче і буде вільною, це лише справа часу. В основі цих поглядів лежать ідеалістично-релігійні уявлення про невідчужуваність природних прав народу відповідно до божественної (природної) справедливості. Всі народи рівні в своїй національній гідності та правах – такий стан речей найкраще забезпечуватиме світову гармонію. Нині ці ідеї стали принципами міжнародного права.

Український юрист уже XX ст., європейського масштабу С. Дністрянський визначить право як “народню правду”. Він, осмислюючи модель “нової держави” в одноіменній роботі писав: “Право як народня правда – се провідний шлях нової держави”. /.../ “не випадково, - продовжував він, – наше право правдою зветься; воно є правдою цілого народу. Сам нарід творив собі право (мовиться про звичаєве право. – авт.) – так він зрозумів правду в суспільному житті, так він зрозумів ідею справедливості” [37, 214]. Третій і Четвертий Універсали Центральної Ради, до написання яких доклався М.Грушевський, нинішня чинна Конституція України розвинули природно-правову традицію в нашій правовій культурі, започатковану українським народом понад тисячоліття тому. Проте на практиці правове життя українців є, на жаль, далеко неправовим, що зумовлено низкою чинників різного плану.

Українці донині є традиційним в значній мірі суспільством. До ринкових відносин, які руйнують в значній мірі традиційні регулятори життя, українці лише почали рухатися. Ця традиційність мислення, кодів поведінки дуже сприяли збереженню звичаєвого права і неприхильність до державно-позитивного, тим паче, що держави власної наш народ кілька віків не мав, а шанувати чужу владу і такі ж, нав’язані неправові закони, народу, природно, не хотілося – де могли, обходилися звичаєм, правовими угодами, домовлялися, до суду йшли неохоче. Та й в нашу ментальність закладено неприхильність українця до чіткої, визначеної форми в усьому, право винятку не складає – норма писаного права, що є схемою з чіткими обрисами того, що можна і не можна (а більше було того, що не можна!) не може складати цінність для українця, який дуже любить бути “сам собі пан”, все життя прагне волі, бо без неї “нема долі” (Т. Шевченко). Добре було б нинішній українській державній владі зважити на цю прихильність українців до юснатуралістичних поглядів, які так добре простежуються по різних складових нашої культури, і не випробовувати терпіння народу неправовим законодавчим масивом, якого у нас нині так багато, і такою ж направовою, в значній мірі, практикою.

Ідеї, цінності та принципи юснатуралізму. Особливості природно-правового трактування права. Специфікою природно-правового чи юридичного праворозуміння є звернення його до ціннісного виміру, до вищих гуманістичних цінностей. Цінності природного права є універсальними і носять абсолютний характер, і це є чи не найважливішою їх особливістю. Універсальність їх полягає в тому, що вони поширюються на всіх, незалежно від будь-яких ознак соціального, національного, професійного тощо плану. Вимоги і цінності природного права забезпечують суб’єкту права вищу правоту, якщо він діятиме відповідно до них, і, навпаки, заперечення цих вимог, правил, цінностей в природно-правовій свідомості асоціюється зі злом і руйнацією. Природно-правові цінності та вимоги однаково “працюють” в усіх сферах людського буття, поширюються на всі види життєдіяльності особистості, присутні у будь-якому часі та просторі. В природному праві дуже випукло простежується його спрямованість на захист, збереження унікальність кожної особистості.

Природно-правові цінності та вимоги носять відверто метафізичний, надприродний характер, апелюють до вищих першоначал буття, до Абсолюту і нерозривний зв’язок природного права, релігії та моралі також є однією із його особливостей. Принцип абсолютності, що пронизує природне право, надає його цінностям і вимогам якості довершеності та незаперечності, вони втрачають відносність і стають виправданими та захищеними перед будь-ким зазіхання від будь-кого, в т.ч. і держави. Життя і свобода, особистість та її гідність, приватна власність та творчість, честь, совість, віра, Бог – це цінності, що не залежать з позицій юснатуралізму від соціальних, політичних, історичних тощо умов, вони ніколи не знецінюються, а тому будь-які правові установлення, що йдуть від держави, повинні звірятися на предмет істинності саме по цих критеріях. Таким чином, в юснатуралістичних концепціях звучить доволі виразно ідея первинності, визначальності природного права стосовно позитивно-державного.