9.1. Здоров'я населення

ТА ПОСЛУГИ СИСТЕМИ ОХОРОНИ ЗДОРОВ'Я

Контрольні запитання

1. Джерела інформації про економічну активність населен­ня, його зайнятість та безробіття.

2. Показники економічної активності населення, зайнятості та безробіття

3. Класифікаі(ії, що використовуються під час вивчення складу зайнятого і безробітного населення.

4. Аналіз динаміки зайнятості населення з урахуванням ре­ гіональних особливостей зайнятості.

5. Система показників, що характеризує умови праці.

Однією з найважливіших умов прогресивного людсь­кого розвитку і високого рівня життя є забезпечення суспільством практичної реалізації можливостей зі збереження здоров'я насе­лення. За визначенням Всесвітньої організації охорони здоров'я, «здоров'я — це стан повного фізичного, духовного і соціального благополуччя, а не лише відсутність хвороби або фізичних дефе­ктів». Із цього визначення випливає, що поняття «здоров'я» є складним якісним багатоаспектним поняттям, яке не піддається однозначному кількісному вимірюванню. Стан здоров'я кожної людини визначається багатьма різними чинниками, основними з яких є спадковість (генетичний чинник) і перенесені захворю­вання, екологія середовища існування, економічні умови життя, розвиток системи медичної допомоги та її доступність.

Здоров'я тієї чи іншої людини якісно характеризується ступе­нем відхилення її фізіологічного, психічного, біохімічного, фізич­ного стану від загальноприйнятих норм. Межі таких припустимих відхилень, що дають підставу вважати людину здоровою, устано­влені медичною наукою за доволі широким колом ознак і засто­совуються на практиці під час обстеження населення, яке зверну­лося за медичною допомогою, або у процесі спеціальних оглядів окремих груп населення, скажімо в разі призову на військову служ­бу. Здобуті таким чином оцінки стану здоров'я використовують­ся як класифікаційні ознаки для віднесення людей до тієї або ін­шої групи здоров'я. Але цей метод мало придатний для отриман­ня статистичних характеристик здоров'я населення в цілому, оскільки з такою метою потрібно було б періодично проводити масові медичні огляди, що потребує значних економічних витрат.

Стан здоров'я будь-якої людини, що не належить до складу окремих груп населення, за здоров'ям яких активно спостеріга­ють під час профілактичних, періодичних та інших масових ме­дичних оглядів, стає відомим, як правило, тоді, коли вона вже настільки хвора, що звертається до лікаря. Тому на практиці жод­них інтегральних показників стану здоров'я всього населення не існує. Для непрямого оцінювання стану здоров'я населення ста-

131

тистика використовує метод, заснований на спостереженні й ана­лізі негативних фактів, пов'язаних з істотними відхиленнями здоров'я від норми. Здоров'я населення як сукупність кількіс­них показників суспільного здоров'я характеризується смерт­ністю, захворюваністю, інвалідністю і фізичним розвитком.

Основним завданням статистики здоров'я та медичного об­слуговування є своєчасне одержання й аналіз даних про фізичний розвиток, захворюваність, інвалідність, смертність населення в цілому та за окремими групами, а також про розвиток і стан ме­дичного обслуговування населення. Джерелами інформації для вирішення цих завдань є статистична звітність установ і терито­ріальних органів управління охорони здоров'я, результати спеці­альних і вибіркових обстежень.

Соціальна статистика розрізняє три групи показників здо­ров'я населення: демографічні, медичні показники і показники суб'єктивного оцінювання стану здоров'я населенням.

Основним узагальнюючим демографічним показником стану здоров'я населення, який використовується в міжнародній прак­тиці для порівняльного аналізу здоров'я населення в різних краї­нах, є показник середньої тривалості майбутнього життя під час народження.

Середня тривалість майбутнього життя під час наро­дження ео — це середня кількість років, яку можуть прожити новонароджені за умови, що протягом їхнього життя ймовірність прожити черговий рік дорівнюватиме ймовірності, що склалася на момент їхнього народження.

Цей показник розраховується на підставі демографічних таб­лиць смертності за такою формулою:

e_o=d_x+ 2d₂

+ 0,5,

... + (w - l)d_w__t + 0,5 =

де d_x = L_x- L_x+] — кількість осіб, які помирають у віці х років (імо­вірність для новонародженого прожити від х років до х+1 років);

L_x, L_x+i — кількість осіб, які досягають віку відповідно х і х+\ із 100 000 новонароджених;

х — однорічні інтервали від 0 до w років — граничного віку життя людини (L_w = 0).

У практичних розрахунках за w беруть 100 або 110 років.

На цей показник впливає вся сукупність соціально-економіч­них факторів і, насамперед, умови і рівень життя населення, пов­нота і якість соціального обслуговування. Показник середньої тривалості майбутнього життя під час народження визначається

132

за матеріалами перепису населення, а в інтервалах між переписа­ми — розрахунковим шляхом для всього населення та для чоло­віків і жінок.

До демографічних показників стану здоров'я населення належать також абсолютні і відносні показники смертно­сті. Ця група показників охоплює чисельність померлих і коефіцієнти смертності стосовно всього населення, а та­кож за статевими і віковими групами, міською і сільською місцевістю.

Відомо, що інтенсивність смертності т оцінюється відношен­ням річної чисельності померлих Мдо середньорічної чисельнос­ті населення S :

S

Вивчаючи динаміку смертності населення, необхідно вра­ховувати, що приріст річної чисельності померлих пов'язаний зі зміною чисельності населення та коефіцієнта смертності:

ДМ = М, - М_о = 5,/и, - S_om_o,

де індексами «1» і «0» позначено показники відповідно звітного і базисного періоду. Звідси випливає:

де AM-, AM_m — приріст річної чисельності померлих за рахунок

зміни відповідно середньорічної чисельності населення та коефі­цієнта смертності.

Крім загальних показників смертності для більш повної харак­теристики цього явища широко використовуються спеціальні коефіцієнти. Серед спеціальних коефіцієнтів найбільший інтерес із погляду оцінки стану здоров'я населення та впливу на нього соціально-економічних умов і рівня життя становлять коефіціє­нти дитячої і материнської смертності. Дитяча і материнська смертність відіграє особливу роль у демографічному розвитку і є важливою характеристикою рівня життя населення.

Серед спеціальних коефіцієнтів дитячої смертності виокрем­люють такі показники.

• Коефіцієнт мертвонароджуваності К„ _н, — характеризує ймовірність загибелі плоду під час внутрішньоутробного розвит-

133

уперше у поточному році; б) загальна кількість хворих із даним діагнозом, зареєстрованих у поточному році.

Аналізуючи захворюваність, статистика використовує різні системи реєстрації, звітності та показників.

1. Загальна захворюваність. У цій групі враховуються всі ви­ ди захворювань, від яких страждало населення протягом певного періоду часу; інфекційна захворюваність.

1. Спеціальні види захворюваності:

• інфекційна захворюваність. До цієї групи належать захво­ рювання, які потребують здійснення оперативних протиепідеміч­ них заходів;

• найважливіші не епідемічні захворювання. До цієї групи включаються захворювання, які мають важливе соціальне зна­ чення через їх поширеність і потребують особливого обліку (зло­ якісні новоутворення, серцево-судинні захворювання, туберку­ льоз, діабет, психічні захворювання і т. ін.);

• захворюваність із тимчасовою втратою працездатності. Виокремлюється з огляду на важливість урахування економічних збитків, до яких вона призводить. У цій групі розглядають під­ групу захворюваності зі стійкою втратою працездатності, що призводить до інвалідності населення;

• захворюваність із госпіталізацією — її облік дає змогу аналізувати склад і захворювання осіб, які лікувалися в лікуваль­ них установах стаціонарно.

Система показників загальної захворюваності:

1. Коефіцієнт первинної захворюваності (частота нововияв­ лених захворювань) — відбиває кількість випадків захворювання, виявлених уперше за звітний рік N_n.₃» які припадає на 1000 осіб середньорічної чисельності населення S:

к_аз=^р-іооо.

2. Коефіцієнт загальної захворюваності (поширеність захво­ рювань або показник хворобливості населення) — відношення кількості всіх захворювань, зареєстрованих за звітний рік Л^аг, до

середньорічної чисельності населення S:

К „=^--1000. S

3. Частинні коефіцієнти первинної і загальної захворюваності — розраховуються, як і загальні показники, але за окремими видами захворювань і за різними групами населення.

136

4. Показники структури захворюваності — питома вага за­ хворювань кожного виду в загальній кількості всіх захворювань.

5. Сезонність захворювань — середньоденний рівень захворю­ ваності в окремі місяці року. Обчислюється як відношення зага­ льної кількості всіх або окремих видів захворювань у даному мі­ сяці до числа днів у цьому самому місяці.

6. Частота нововиявлених захворювань під час медичних огля­ дів — характеризується кількістю нововиявлених захворювань, яка припадає на кожну 1000 оглянутих осіб.

7. Частка здорового населення, виявленого під час медичних оглядів — відношення кількості осіб, визнаних під час медичного огляду практично здоровими, до кількості оглянутих осіб.

8. Тривалість захворювання — відношення сумарної кількос­ ті днів лікування хворих із даним видом захворювання до кіль­ кості хворих із даним видом захворювання, що перебували на лікуванні.

Спеціальна група показників використовується для характери­стики захворюваності з тимчасовою втратою працездатнос­ті. Тимчасова непрацездатність — це функціональний стан організму людини, викликаний хворобою або травмою, під час якого спостерігається порушення функцій, що заважає продов­женню професійної діяльністі. Деякі види тимчасової непраце­здатності визначаються соціальними потребами: догляд за хво­рим, декретна відпустка, санаторно-курортне лікування тощо. Тимчасова непрацездатність має тимчасовий, оборотний харак­тер і передбачає можливість повернення людини до виконання своєї роботи.

Одиницею обліку захворюваності з тимчасовою втратою працездатності є випадок втрати працездатності у зв'язку з хворобою. Обліковим документом є листок непрацездатності, де міститься Інформація про місце роботи, діагноз захворювання та тривалість хвороби.

Захворюваність із тимчасовою втратою працездатності та її вплив на втрати робочого часу характеризують такі по­казники:

• кількість випадків непрацездатності, що припадає на 100 пра­ цюючих (разом і за окремими групами та видами захворювань);

• кількість днів непрацездатності в розрахунку на 100 працю­ ючих (разом і за окремими групами та видами захворювань);

• середня тривалість у днях одного випадку втрати працездат­ ності. Визначається як відношення кількості днів непрацездатно­ сті до кількості випадків втрати працездатності;

137

• частка випадків втрати працездатності в результаті конкрет­ них захворювань у загальній кількості випадків втрати працезда­ тності;

» частка днів непрацездатності, пов'язаних із конкретним за­хворюванням, у загальній кількості днів непрацездатності;

♦ частка осіб, які втрачали працездатність у результаті захво­ рювань у даному періоді, у середньообліковій чисельності пра­ цюючих за даний період.

Про загальний стан здоров'я населення певною мірою можна судити за ступенем поширеності інвалідності. Інвалідність є нас­лідком або вроджених аномалій, або захворювань, або травм та інших зовнішніх впливів, які призвели до стійкої втрати праце­здатності.

Розрізняють два показники, що характеризують інвалідність:

а) коефіцієнт інвалідизації — відношення чисельності впер­ ше зареєстрованих інвалідів у поточному році до середньорічної чисельності населення;

б) коефіцієнт інвалідності — відношення середньорічної чисельності всіх інвалідів до середньорічної чисельності насе­ лення.

Залежно від ступеня втрати працездатності розрізняють три групи інвалідності, що дає можливість розраховувати показники структури інвалідності й вивчати її динаміку.

Ці показники розраховуються як по всьому населенню, так і за окремими соціально-демографічними групами, територіями, мі­ською і сільською місцевістю.

З-поміж показників фізичного розвитку для характеристики здоров'я найчастіше використовують такі:

• чисельність і частка дітей, маса яких при народженні менша за 2,5 кг, серед усіх народжених дітей;

• чисельність і частка дітей певного віку, які мають малу масу або низький зріст порівняно з нормальними значеннями;

• частка дорослого населення, яке має недостатню або надли­ шкову масу тіла. Ці частки визначають згідно з поділом населен­ ня залежно від індексу маси тіла.

Індекс маси тіла людини І_т визначається як відношення маси її тіла Р у кілограмах до квадрата зросту L у метрах: -_;

Поділ населення України залежно від індексу маси тіла наве-

дено в табл. 9.2.

Таблиця 9.2

ПОДІЛ НАСЕЛЕННЯ ВІКОМ ВІД 18 РОКІВ І СТАРШОГО ЗАЛЕЖНО ВІД ІНДЕКСУ МАСИ ТІЛА

Місце проживання насе­лення	Частка, %, населення з індексом маси тіла
	меншим за 18	від 18 до 20	від 20 до 27	від 27 до 30	понад ЗО
Україна в цілому	1,4	4,7	65,4	16,7	11,8
Міста:	1,5	5,1	64,6	16,9	11,9
великі	1,6	5,8	64,3	16,8	11,5
малі	1,4	4,2	64,9	17,1	12,4
Сільська міс­цевість	1,2	3,8	67,2	16,3	11,5

Подана в табл. 9.2 градація індексу маси тіла має такий якіс­ний зміст: значення індексу менш як 18 — надмірний дефіцит маси тіла, від 18 до 20 — маса нижча за норму, від 20 до 27 — нормальна маса, від 27 до 30 — маса перевищує норму, понад 30 — сильна гіпертрофія (ожиріння).

На стан здоров'я населення істотно впливає доступність і рівень медичної допомоги, яку надає йому система охорони здоров 'я.

Стан і можливості системи охорони здоров'я з надання насе­ленню медичних послуг, а також користування цими послугами відбивають три групи показників:

1. група показників, що характеризують розвиток системи охо­ рони здоров'я та її можливості з надання медичної допомоги;

2. група показників, що характеризують діяльність установ охорони здоров'я з надання медичних послуг населенню;

3. група показників, що характеризують витрати суспільства на охорону здоров'я населення.

Перша група містить інформацію про мережу лікувально-профілактичних установ системи охорони здоров'я та забезпече­ність їх матеріально-технічними ресурсами й медичним персона­лом. Відомості про мережу лікувально-профілактичних установ становлять дані про кількість лікарняних і амбулаторно-поліклі-

Основні соці&іьно-демографічні характеристики домогосподарств України у 2000 році: Стат. бюлетень.— К.: Держкомстат України, 2000. — С 42.

139

її!

нічних установ, їх склад, спеціалізацію та територіальне розмі­щення. Важливими характеристиками лікувальних установ є їх потужність, або пропускна здатність. Пропускна здатність стаці­онарних закладів визначається їх місткістю, тобто кількістю лі­карняних ліжок і показниками їх використання. Потужність ам­булаторно-поліклінічних закладів визначається кількістю відві­дувань за зміну. При цьому розрізняють нормативну потужність і фактичну, яка визначається як середня кількість відвідувань за певний період.

Показники забезпеченості системи охорони здоров'я матеріа­льно-технічними ресурсами (устаткуванням, медичною апарату­рою, лікарськими препаратами, харчуванням, одягом тощо) харак­теризують можливості щодо задоволення потреб населення в ме­дичних послугах певного обсягу та якості.

На підставі даних про матеріально-технічну базу, а також про чисельність, склад і спеціалізацію медичного персоналу розрахо­вуються різні аналітичні показники, їх відносні та середні зна­чення. Наприклад, розглядають середню кількість лікарів на одну лікарню; середню кількість ліжок на одну лікарню і на одного лікаря; співвідношення чисельності середнього медичного пер­соналу і лікарів; кількість лікарняних ліжок і лікарів на 10 000 на­селення і т. ін.

Друга група показників характеризує види та обсяги медичних послуг населенню. Вона містить такі показники:

• середньорічну кількість звертань населення по поліклінічну допомогу (усього, у тому числі за видами медичних послуг);

• кількість відвідувань лікарями хворих вдома за звітний період;

• середньорічна чисельність госпіталізованих хворих;

• середня тривалість перебування хворого на лікуванні у ста­ ціонарі.

Третя група показників характеризує питому вагу витрат на охорону здоров'я у відсотках від валового внутрішнього продук­ту; структуру витрат за рахунок різних джерел фінансування, се­редні витрати на охорону здоров'я в розрахунку на душу насе­лення і на утримання одного лікарняного ліжка тощо.

Показники всіх трьох груп можуть бути отримані зі статистич­ної звітності установ охорони здоров'я, проте вони недостатньо інформативні щодо доступності медичних послуг для населення і, їх якості. Інформацію про витрати часу на доставляння хворих до лікувально-профілактичних установ потрібного профілю, трива­лість очікування на лікарську допомогу та госпіталізацію, про забезпеченість необхідними ліками, вартість платних послуг і

140

ступінь задоволеності отриманою медичною допомогою можна дістати лише під час спеціальних вибіркових обстежень домого-сподарств.

9.2. ОСВІТНІ ПОСЛУГИ

ТА РІВЕНЬ ОСВІТИ НАСЕЛЕННЯ

Показник рівня освіти населення поряД ¹³ показниками тривалості майбутнього життя та рівня доходу використовується для обчислення інтегрального показника рівня ж^^ття населення індексу людського розвитку.

Освіта — це певна сукупність систематизов£^{них знань}> н³⁸¹¹" чок і переконань, здобутих окремими індивідам^ ^та суспільством у цілому завдяки чинній системі навчання або самоосвітою.

У будь-якому суспільстві рівень освіти населення і^стотно впли­ ває на всі сфери громадського життя, насампер^еД ; ^{на ЯК1СТЬ} відтворення робочої сили, зростання продуктивності праці та вдосконалення суспільних відносин. Соціальний статус людини, її становище в суспільстві значною мірою визна^^аЮТЬСЯ Р^{шнем и} освіти. . . „

До послуг у галузі освіти належать дошкільна освіта дітей, за­гальна освіта населення і професійна підготовка.

Освітні послуги населенню надає система о^СВІ™' ^ЯКУ У^тв0" рюють державні і недержавні навчальні заклади. Крім того, час­тину послуг у сфері освіти населенню надають окремі осоои^ спеціалісти з різних галузей знань. На практиці сТ^{атистика 3}Д^ШС~ нює облік освітніх послуг, які надаються лише навчальними за­кладами, що призводить до недообліку частини т#^ких послуг, на-даваних окремими особами поза навчальними закД^аД^амІ?-

Чинна система освіти дозволяє здобути такі рі#^ш °^СВ1ТИ- ,

• дошкільна освіта, або освіта, яка передує лер^Ш01ЧУ. Р^1ВНЮ (нульовий рівень за Міжнародною стандартною класифікацією ЮНЕСКО) — забезпечує виховання дітей, які ще «^е досягли віку, коли вони можуть піти до школи першого рівня;

• початкова загальна освіта (освіта першого рі^вня) перший ступінь загальної освіти в загальноосвітніх навч»^{льНИХ закла}Д^ах різного рівня (1—4-й класи);

• базова середня загальна освіта (перший ступ*^шь освіти дру­ гого рівня) — 5—9-й класи;

• повна середня загальна освіта (другий ступінь освіти друго­ го рівня) — 10—11-й (12-й) класи;

141

• професійно-технічна освіта — готує робітників кваліфікова­ ної праці з усіх основних напрямків суспільно корисної діяльнос­ ті на базі загальної середньої освіти — ПТУ;

• середня спеціальна освіта — технікуми, коледжі;

• базова вища освіта — готує бакалаврів та спеціалістів (пер­ ший ступінь освіти третього рівня);

• повна вища освіта — готує магістрів (другий ступінь освіти третього рівня);

• післявузівська освіта;

• спеціальні види освіти (навчання осіб, які мають відхилення фізичного і розумового розвитку: глухі, німі і т. ін.);

• додаткова позашкільна освіта (музичні, художні школи, школи мистецтв, станції юних техніків і т. ін.).

Соціальна статистика, вивчаючи систему освіти, узагальнює та аналізує інформацію, що характеризує:

а) стан і розвиток системи освіти, її матеріально-технічну базу;

б) забезпеченість і якісні характеристики викладацького скла­ ду системи освіти;

в) обсяги фінансових ресурсів, що їх виділяє суспільство для забезпечення функціонування й розвитку системи освіти;

г) контингенти осіб, які навчаються, та ефективність роботи системи освіти;

д) досягнутий населенням рівень освіти та його доступ до професійної діяльності.

Система статистичних показників кожного рівня освіти скла­дається з дев'яти груп.

1. Кількість навчальних закладів даного рівня освіти в цілому і за типами навчальних закладів.

2. Кількісні і якісні характеристики викладацького персоналу: чисельність викладацького, допоміжного та адміністративного персоналу; вікова структура і структура за рівнем освіти викла­ дацького персоналу; середня кількість викладачів на одну особу, яка навчається.

3. Показники стану матеріально-технічної бази навчальних за­ кладів даного рівня освіти: розміри площ навчальних закладів за функціональним призначенням та в розрахунку на одну особу, яка навчається; забезпеченість гуртожитками і площа гуртожитку в розрахунку на одну особу, яка там проживає; забезпеченість технічними засобами навчання, зокрема обчислювальною техні­ кою; забезпеченість бібліотечним фондом; забезпеченість місця­ ми в закладах громадського харчування.

142

4. Показники фінансового забезпечення системи освіти даного рівня: обсяги і структура фінансування за джерелами надход­ жень; капітальні вкладення і поточні витрати в системі освіти да­ ного рівня з розбиттям за цільовим призначенням та в розрахунку на одну особу, яка навчається; витрати держави на одну особу, яка навчається; показники, що характеризують заробітну плату викладачів і стипендії осіб, які навчаються.

5. Кількісні характеристики прийому до навчальних закладів: чисельність і структура прийому за формами та напрямками на­ вчання; структура прийому за базовою освітою; конкурс у навча­ льні заклади даного рівня освіти; ступінь доступу до даного рівня освіти — частка прийому на даний рівень освіти від за­ гальної чисельності випускників попередніх рівнів освіти, які становлять потенційну базу абітурієнтів даного рівня освіти.

6. Кількісні характеристики контингенту тих, кого навчають: чисельність і структура відповідного контингенту за формами та напрямками навчання; вікова і статева структура; середня кіль­ кість осіб в одному класі (академічній групі).

7. Характеристики ефективності процесу навчання: відсоток тих, кого навчають, переведених до наступного класу (наступно­ го курсу); відсоток другорічників у цілому й у кожному класі; показники відсіву тих, кого навчають, із системи освіти в цілому і з розбиттям за підставами.

8. Кількісні характеристики випуску з даного рівня освіти скла­ даються з чисельності й показників структури випуску за форма­ ми та напрямками навчання.

9. Показники охоплення населення освітою даного рівня хара­ ктеризують ступінь охоплення нею населення відповідної вікової групи. Під відповідною віковою групою розуміють верству насе­ лення, яке за національними традиціями є потенційним прошар­ ком для здобуття цього рівня освіти. Початковий вік групи відпо­ відає віку початку навчання на такому рівні освіти за умови по­ слідовного й безперервного проходження попередніх ступенів освітнього процесу. Ширина вікового інтервалу групи дорівнює офіційній тривалості навчання на даному рівні освіти. Показники охоплення населення певним рівнем освіти обчислюють у вигля­ ді двох коефіцієнтів: коефіцієнта чистого контингенту і коефіціє­ нта загального контингенту.

Коефіцієнт чистого контингенту (нетто коефіцієнт) — це част­ка населення відповідного віку, охопленого освітою даного рівня.

Коефіцієнт загального контингенту (брутто коефіцієнт) — це частка загальної чисельності контингенту тих, кого охоплено

143

системою освіти даного рівня незалежно від їхнього віку, у чисе­льності населення відповідної вікової групи.

Ефективність роботи всієї системи освіти в цілому характери­зується показниками досягнутого населенням рівня освіти та до­ступу населення до здобуття професійної освіти. До цих показ­ників відносять такі:

Коефіцієнт грамотності населення К^ — частка людей,

які вміють читати і писати S^, у загальній чисельності населен­ня, старшого за певний вік S_n:

Рівень освіти населення — чисельність населення, яке має закінчену освіту на тому чи іншому ступені чинної системи осві­ти, тобто має початкову, середню (повну і неповну), вищу і т. ін. освіту. Ці показники обчислюються в абсолютних значеннях, а також на 1000 осіб населення у віці 15 років і більше. За узагаль­нюючі показники рівня освіти беруть такі:

* кількість осіб, які мають вищу, незакінчену вищу, середню спеціальну і середню (повну і неповну) освіту, на 1000 осіб насе­ лення у віці 15 років і більше; кількість осіб, які мають вищу, не­ закінчену вищу, середню спеціальну і середню (повну і неповну) освіту, на 1000 осіб зайнятого населення;

• кількість осіб, які мають вищу, незакінчену вищу, середню спеціальну і середню (повну і неповну) освіту, на 1000 осіб насе­ лення у віці 15 років і більше;

« кількість осіб, які мають вищу, незакінчену вищу, середню спеціальну і середню (повну і неповну) освіту, на 1000 осіб за­йнятого населення.

Освітній потенціал (ОП) суспільства — засвоєний і нагро­маджений населенням певний обсяг і якість знань та професійних навичок. Кількісно освітній потенціал може бути виміряний су­марним часом, витраченим населенням на навчання:

де Si — чисельність населення, що має /-й рівень освіти;

Nj — кількість років навчання, яка необхідно для здобуття г'-го рівня освіти.

Тривалість навчання N_H — середня кількість років навчання, що припадає на одну людину:

^н

де YЈjNi — освітній потенціал суспільства;

~ZS_n — чисельність населення, старшого за певний вік (у між­народній статистиці — це чисельність населення у віці 15 років і більше).

Імовірність підвищення рівня освіти — відношення кількос­ті осіб, які здобули в минулому періоді певний рівень освіти, до кількості осіб, які мали на початок цього періоду рівень освіти, що передує здобутому.

Під доступністю професійної освіти розуміють можливість вступу до навчальних закладів, які готують спеціалістів із серед­ньою і вищою фаховою освітою, відповідно до покликання і здіб­ностей особистості. Це положення закріплене Конституцією Украї­ни. Проте на практиці є об'єктивні перешкоди на шляху рівного доступу до здобуття професійної освіти й існують соціальні гру­пи, які зазнають найбільших ускладнень з цього питання. До та­ких груп можна віднести осіб із фізичними вадами; осіб, котрі мешкають у сільській місцевості; осіб із соціальних груп із низь­кими доходами; етнічні меншості; жінок з окремих спеціальностей.

Доступ до професійної освіти населення в цілому характеризу­ється показником охоплення населення даним видом освіти і по­казником імовірності підвищення рівня освіти. Ці показники мо­жуть розроблятися й за окремими соціальними групами населення.

Основними джерелами інформації про рівень освіти є перепи­си населення. Матеріали переписів дають можливість дістати ін­формацію не лише про рівень освіти населення в цілому, а й про­аналізувати рівні освіти різних соціальних груп: чоловіків і жі­нок, міського і сільського населення, зайнятого і незайнятого на­селення тощо.

Цілком очевидно, що рівень освіти об'єктивно вельми зале­жить від вікової структури населення, оскільки освітній процес має поступальний характер і на досягнення кожного наступного ступеня освіти потрібен цілком певний час. Тому збільшення в соціальних групах населення частки осіб середнього віку, які мають більш високі рівні освіти, підвищує рівень освіти цих груп. Навпаки, збільшення частки молоді, яка тільки ще навча­ється, уповільнює динаміку рівня освіти груп. Аналізуючи дина­міку рівня освіти, варто враховувати цю залежність.

Для порівняння рівнів освіти різних соціальних груп або насе­лення різних регіонів слід використовувати стандартизовані по-

144

10 1-344

145

казники рівня освіти. За стандарт береться або вікова структура однієї з груп, або вікова структура всього населення.

Розглянемо приклад порівняльного аналізу рівнів освіти двох регіонів (табл. 9.3)

Таблиця 9.3

ВІКОВІ ПОКАЗНИКИ РІВНЯ ОСВІТИ НАСЕЛЕННЯ РЕГІОНІВ

Порівняння показників рівня освіти населення, знайдених у разі усунення впливу розбіжностей у структурах населення регі­онів, показує, що рівень освіти населення другого регіону лише на 6,6 % нижчий за рівень освіти населення першого регіону. Ре­шта 10,0% (16,6 - 6,6 = 10,0) пояснюються різницею вікових структур населення регіонів:

Вікова група, років	Частка dic населення вікової групи, у % до підсум­ку по країні	Регіон 1		Регіон 2
		Частка dn населення вікової групи, у % до підсумку по регіону	Рівень Y\ освіти населення	Частка dj2 населення вікової групи, у % до підсумку по регіону	Рівень Yj освіти населення
15—24	18,0	18,8	621	16,2	658
25—34	17,0	17,8	936	15,3	896
35-^4	18,8	20,3	846	15,5	832
45—54	13,8	14,6	747	12,1	629
55—64	15,1	14,2	464	17,1	327
65 років і старші	17,3	14,3	228	23,8	203
Разом	100,0	100,0	663	100,0	553

Просте порівняння показує, що рівень освіти населення друго­го регіону нижчий на 16,6 %, ніж першого:

Проте такий висновок не цілком коректний, оскільки загаль­ний рівень освіти населення регіонів склався під одночасним впли­вом двох чинників: рівнів освіти населення кожної вікової групи і різниць вікових структур населення порівнюваних регіонів.

Щоб усунути вплив розбіжностей у структурах населення по­рівнюваних регіонів, обчислимо стандартизований показник рів­ня освіти населення другого регіону, узявши за стандарт вікову структуру населення першого регіону:

I,Y_l2d_n =658- 0,188 + 896-0,178 + 832-0,203 + + 629-0,146 + 327-0,142 + 203-0,143 = 619.

663

іад.

За стандарт вікової структури можна взяти також вікову стру­ктуру всього населення країни. У цьому разі необхідно звести до стандартизованого вигляду рівні освіти населення обох регіонів:

Хад_с= 621-0,180 + 936 -0,170 + 846 -0,188+ \

+ 747-0,138 + 464-0,151 + 228-0,173 = 643; \

YJa^dic =658-0,180+ 896-0,170+ 832-0,188+ \ + 629-0,138 + 327-0,151 + 203-0,173 = 598;

Другий метод дав дещо інший результат порівняння рівнівосвіти (0,930), ніж перший метод (0,934). Ця різниця пояснюється тим, що за стандарт було взято різні структури.

Про гармонійність розвитку системи освіти, що забезпечує надання населенню освітніх послуг, якість яких не знижується з часом, можна судити на підставі порівняння динаміки реальних показників розвитку системи з гіпотетичною соціально-еконо­мічною нормаллю¹.

Соціально-економічна нормаль — це теоретично обґрунтова­не оптимальне співвідношення темпів змін показників системи, що забезпечує гармонійний розвиток і стабільну якість роботи

даної системи.

Розглянемо застосування соціально-економічної нормалі на прикладі аналізу стану системи середньої освіти в Україні протя­гом 1995—1997 років (табл. 9.4).

Логічно припустити, що система загальної середньої освіти розвивається гармонійно і її робота буде ефективною за таких умов:

¹ Кашина О. Н. Практикум по социальной статистике: Учеб. изд. — Л.: Изд-во ЛФЗИ, 1991.

146

10-1-344

147

а) темп зростання кількості шкіл (учнівських місць) при їх оснащенні сучасними засобами навчання буде не нижчий за темп зростання кількості учнів;

б) темп зростання чисельності вчителів за одночасного підви­ щення їх педагогічної кваліфікації буде не нижчий за темп зрос­ тання кількості шкіл (учнівських місць);

в) темпи зростання витрат на навчання не будуть відставати від темпів зростання решти складових системи освіти.

Таблиця 9.4

ПОКАЗНИКИ СИСТЕМИ ЗАГАЛЬНОЇ СЕРЕДНЬОЇ ОСВІТИ¹

Показники	1995/96	1996/97	1996/97 до 1995/96,%
Кількість середніх навчальних закладів на початок року, тис.	22,3	22,2	99,6
Чисельність учнів у них, тис.	7143	7134	99,9
Чисельність вчителів	596	585	98,2
Витрати зведеного бюджету на загальноосвітні школи всіх ви­дів, млн грн.2	1886,05	2539,14	134,6

Соціально-економічну нормаль загальної середньої освіти мож­на подати в такому вигляді:

м

П М У

м „ , ...

де — = Н (середня кількість місць, що припадає на одного вчи­теля) — характеризує середню наповнюваність класу; тт = С¹ (се­редня кількість учнів, що припадає на одне місце) — характери-

р

зує змінність занять; — = З (середня сума витрат, що припадає на

одного учня) — характеризує питому вагу витрат суспільства на одну особу, яку навчають.

Цей вираз використовується як основа для побудови аналітич­них індексів, за допомогою яких може вивчатися динаміка ре­зультативної ознаки Р залежно від зміни чинників П, Н, С, 3.

'Еп_і0н_і0с_і0з_і0

— загальна динаміка витрат на на-

вчання;

:Ці умови можна подати таким математичним виразом:

І_Р>І_П>І_М>І_У,

де /— індекс зміни певного показника в даному періоді порівня­но з попереднім періодом; Р — витрати на загальноосвітні шко­ли; П — чисельність учителів; М — кількість загальноосвітніх шкіл (учнівських місць у них); У — чисельність учнів загально­освітніх шкіл.

Підставивши у формулу фактичні темпи зростання з табл. 9.4 і розставивши відповідні знаки нерівності, дістанемо такий вираз: 134,6 > 98,2 < 99,6 < 99,9.

Ця нерівність свідчить про те, що фактичні співвідношення показників системи загальної середньої освіти відрізнялися від оптимального через більш високі темпи зниження чисельності вчителів і кількості шкіл порівняно з чисельністю учнів.

¹ Статистичний щорічник України за 1996 рік / Держкомстат України. — К.: Укр. енцикл., 1997. — С. 453.

² Розраховано за даними: Статистичний щорічник України за 1999 рік / Держкомстат України. — К.: Техніка, 2000. — С. 62—64.

148

за рахунок зміни забезпеченості вчи-

С

т _ р(П)

телями;

V ТТ ТТ C 9

за рахунок зміни наповнюваності класів;

І_р{Н) = '' '' '" '° —

^ '''''' '°

І_р(С) =

— за рахунок зміни змінності занять;

V ТТ FJ С Я

І_р{3) = '' '' '' " —

І_р{3)

за рахунок зміни питомих витрат на учнів.

Аналіз рівня освіти населення і стану системи освіти може здійснюватися в різних інформаційних розрізах: за регіонами і адміністративними одиницями, за міською і сільською місцевіс­тю, інституційними секторами, навчальними закладами, формами навчання і т. ін. Соціально-економічна нормаль як метод аналізу може використовуватися для вивчення й інших соціально-еко­номічних систем, які надають послуги населенню. ■>■-

149

9.3. СОЦІАЛЬНИЙ ЗАХИСТ НАСЕЛЕННЯ

Соціальний захист населення є найважливішим завдан­ням соціальної політики держави. Стаття 46 Конституції України визначає: «Громадяни мають право на соціальний захист, що включає право на забезпечення їх у разі повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника, безро­біття з незалежних від них обставин, а також у старості та в ін­ших випадках, передбачених законом».

Соціальний захист — це система державних і суспільних со­ціально-економічних заходів, закріплених законодавчо, що гаран­тують матеріальне забезпечення певним категоріям населення в разі відсутності або втрати ними стійких джерел доходу, а також матеріальну підтримку малозабезпеченим групам населення.

Завдання соціального захисту реалізуються через систему конк­ретних форм соціального забезпечення й обслуговування насе­лення, до якої належать:

• матеріальне забезпечення економічно активного населення "*"" шляхом соціального страхування на випадок безробіття і тимча­ сової непрацездатності;

• пенсійне забезпечення непрацездатного населення, яке має право на пенсію;

• матеріальна підтримка сімей із дітьми;

• соціальна допомога малозабезпеченим громадянам;

• соціальне обслуговування пенсіонерів, інвалідів і самотніх непрацездатних громадян у будинках-інтернатах і територіаль­ них центрах соціального обслуговування, а також самотніх не­ працездатних громадян відділеннями соціальної допомоги вдома;

• компенсації та пільги населенню, що потерпіло від техно­ генних, екологічних і природних катастроф;

• пільги й гарантії для осіб, які мають статус ветерана війни, праці та військової служби;

• підтримка рівня життя в умовах зростання споживчих цін шляхом періодичного підвищення мінімальних розмірів заробіт­ ної плати, пенсії, стипендії та грошової допомоги населенню з мінімальними доходами.

Соціальний захист здійснюється у вигляді соціального забез­печення і соціальної допомоги.

Матеріальною основою реалізації соціального забезпечення є загальнообов'язкове державне соціальне страхування громадян. Загальнообов'язкове державне страхування — це система захо­дів, обов'язків і гарантій, що передбачає надання соціального за-

150

хисту населенню за рахунок грошових фондів, які формуються шляхом сплати страхових внесків роботодавцями і громадянами, а також із бюджетних і інших джерел, передбачених законодав­ством. Обов'язковий характер соціального страхування виража­ється, по-перше, в обов'язковості страхових платежів; по-друге, у державному контролі за правильністю і своєчасністю надхо­дження платежів; по-третє, у забезпеченні населення певними видами соціального захисту на умовах і за нормами, установле­ними законодавством.

Соціальна допомога на відміну від соціального забезпечення не є гарантованою, а надається за рішенням відповідних органів з урахуванням існуючих у суспільстві критеріїв для призначення такої допомоги. Вона надається в індивідуальному порядку най­менш захищеним категоріям населення за рахунок коштів із Державного і місцевих бюджетів.

Чинним законодавством України передбачені такі види зага­льнообов'язкового державного соціального страхування: 1) пен­сійне страхування; 2) медичне страхування; 3) страхування у зв'язку з тимчасовою втратою працездатності і витратами, зумо­вленими народженням і похованням; 4) страхування від нещас­них випадків на виробництві і професійних захворювань, що спричинили втрату працездатності; 5) страхування на випадок безробіття.

Основним завданням соціальної статистики під час вивчення соціального захисту населення є здобуття та аналіз інформації:

а) про чисельність і структуру населення, яке потребує соціа­ льного захисту;

б) про діючу систему соціального захисту і рівні охоплення цією системою різних груп населення;

в) про розміри виплат різним категоріям населення, охоплено­ го заходами соціального захисту, і відповідність цих виплат соці­ альним нормативам споживання.

Вирішити це завдання неможливо без чіткої класифікації як населення, що підлягає соціальному захисту, так і видів захисту, якими забезпечуються різні категорії населення.

Система соціального захисту передбачає такі види соціальної допомоги: пенсії, допомоги, субсидії та птьги.

Соціальне забезпечення за рахунок фондів обов'язкового со­ціального страхування здійснюється у випадках тимчасової не­працездатності; вагітності і родів, догляду за малолітньою дити­ною; інвалідності; хвороби; досягнення пенсійного віку; смерті годувальника; безробіття; нещасного випадку на виробництві;

151

професійного захворювання. Крім того, за рахунок цих самих фондів надаються соціальні послуги й інші матеріальні виплати, пов'язані із соціальним захистом населення.

Значна частина соціального захисту припадає на пенсійне за­безпечення непрацездатного населення. Пенсія є основним видом матеріального забезпечення літніх і непрацездатних громадян. Нині ведеться робота з реформування всієї системи соціального захис­ту і, насамперед, пенсійного забезпечення, з урахуванням міжна­родних стандартів, що сформувалися в умовах ринкової економі­ки. Головною метою цієї реформи є посилення впливу трудової діяльності на розміри пенсії залежно від трудового і страхового стажу, а також упровадження персоніфікованого обліку внесків на загальнообов'язкове державне пенсійне страхування.

Чинним законодавством установлено два основні види при­значуваних пенсій — трудові та соціальні.

Право на трудову пенсію мають особи, зайняті суспільно ко­рисною працею, з урахуванням виробничого стажу. Трудові пен­сії поділяються на пенсії за віком, за вислугу років, за інвалідніс- ■-тю, через втрату годувальника.

Трудова пенсія за віком призначається в разі досягнення верх­ньої межі працездатного віку і наявності виробничого стажу ро­боти не менше як 25 років для чоловіків і 20 років — для жінок. Для окремих категорій населення, що виконують роботу з особ­ливими умовами праці, або в зв'язку з установленими пільгами верхня межа призначення трудової пенсії знижується на певну кількість років. 72 % усіх пенсіонерів України на початок 1999 року отримували пенсію за віком.

Пенсія за вислугу років призначається, як правило, незалеж­но від досягнення пенсійного віку окремим категоріям грома­дян, зайнятим на державній і військовій службі, у правоохо­ронних органах, інших установах, робота в яких веде до втрати професійної працездатності або непридатності до настання пен­сійного віку. Коло працівників, яким нараховується пенсія за вислугу років, доволі широке, і тому є об'єктом статистичного спостереження.

Особливу групу трудових пенсій становлять пенсії за інвалід­ністю. До інвалідів відносять осіб, що мають стійке порушення здоров'я у зв'язку з розладом функцій організму, зумовленим за­хворюванням, унаслідок травм або вроджених дефектів, що при­зводять до обмеження життєдіяльності і, як наслідок, до необхід­ності соціальної допомоги та захисту. Залежно від ступеня зни­ження життєдіяльності встановлюються три групи інвалідності,

152

згідно з якими визначається розмір пенсії за інвалідністю. В Україні на початок 1999 року налічувалося понад 2,5 млн інвалідів, з яких понад 78 % одержували пенсію за інвалідністю. Специфічні особливості пенсійного забезпечення інвалідів зумовлюють не­обхідність виокремлювати їх у спеціальну групу з усіх пенсіоне­рів під час статистичного вивчення пенсійного забезпечення.

Як окрему групу розглядають і населення, яке одержує трудо­ві пенсії через втрату годувальника. Ця пенсія є одним із видів соціального забезпечення непрацездатних членів сім'ї у випад­ках, коли сім'я втрачає годувальника.

Соціальні пенсії призначаються непрацездатній частині насе­лення, яка не має права на призначення трудової пенсії.

У системі соціального захисту важливе місце посідають різно­го роду допомоги. Допомоги як вид соціального захисту являють собою грошові виплати, що призначаються в разі настання пев­них обставин. За тривалістю виплати допомоги поділяються на одноразові (разового характеру), щомісячні і періодичні. У разі цільового призначення допомоги поділяються на дві групи. До першої групи входять допомоги, що виплачуються як допомога замість утраченого з поважної причини заробітку протягом не­тривалого часу в розмірі, що дорівнює або близький до втрачено­го заробітку. Право на цю допомогу мають, здебільшого, грома­дяни, які працюють. До другої групи включаються всі інші види допомог, що даються як додаткова допомога до основних джерел доходу для покриття додаткових витрат сім'ї.

З усіх допомог, що застосовуються з метою соціального захи­сту, можна виокремити три великі групи: 1) допомоги з тимчасо­вої непрацездатності внаслідок хвороби, трудового каліцтва або професійного захворювання; 2) велика група допомог, спрямо­ваних на надання допомоги сім'ям із дітьми; 3) допомоги з безробіття.

Ще одним видом соціальної допомоги є адресна допомога ма­лозабезпеченим сім'ям. Адресна соціальна допомога малозабез­печеним сім'ям виплачується у грошовій формі за умови, що се­редньомісячний сукупний дохід сім'ї не перевищує розміру су­купного доходу, розрахованого для даної сім'ї на основі соціаль­ного нормативу, що встановлюється Кабінетом Міністрів Украї­ни. Таким соціальним нормативом є певний розмір середньоду-шового сукупного доходу. У 1999 році розмір цього соціального нормативу дорівнював 41 грн. Розмір сукупного доходу сім'ї для призначення соціальної допомоги визначається на основі розміру соціального нормативу з урахуванням коригувальних коефіцієн-

153

тів. Коригувальний коефіцієнт розраховується згідно з кількістю членів сім'ї як сума частинних коефіцієнтів. Частинні коефіцієн­ти присвоюються кожному члену сім'ї за такою нормою: одному дорослому члену сім'ї та кожному інваліду 1-ї і 2-ї груп — по 1; кожному наступному дорослому члену — по 0,7; кожній неповно­літній дитині — по 0,5. Коригувальний коефіцієнт для сім'ї не може бути більшим від 4. Так, якщо в сім'ї є двоє дорослих і двоє дітей, один із яких інвалід 2 групи, то коригувальний коефіцієнт для цієї сім'ї становитиме 3,2, а сукупний дохід, що дає право на одержання соціальної допомоги, — 41 • 3,2 = 131,2 грн. Якщо се­редньомісячний сукупний дохід сім'ї менший від зазначеного, то сім'я має право на одержання соціальної допомоги в розмірі, що збільшує її дохід до розрахункового рівня

Поряд із виплатою пенсій і допомог важливим елементом сис­теми соціального захисту є соціальне обслуговування людей по­хилого віку, непрацездатних і дітей-сиріт. Старі й інваліди, вклю­чаючи дітей-інвалідів, одержують комплекс соціальних послуг під час їх перебування в будинках-інтернатах. Ці медико-соці-альні установи призначені для постійного проживання старих і інвалідів, які потребують догляду, побутового і медичного обслу­говування. У період перебування в будинках-інтернатах їм нада­ється житло, харчування, одяг, медична і лікарська допомога, со­ціально-побутове обслуговування. На кінець 1998 року в Україні . було 278 будинків-інтернатів на 53,5 тис. місць.

Іншою суттєвою послугою є безкоштовне утримання дітей-сиріт і дітей, що залишилися без піклування батьків, у лікуваль­но-профілактичних і навчально-виховних установах, а також у дитячих будинках сімейного типу. Нині дедалі більшого поши­рення набуває соціальна допомога вдома й у територіальних центрах медико-соціального обслуговування

Важливою формою соціального захисту є система пільг, уста­новлених у законодавчому порядку, певним категоріям населен­ня, що має спеціальний соціальний статус: ветерана війни (учас­ники бойових дій, інваліди війни, учасники війни), ветерана пра­ці або ветерана військової служби. Усі види пільг, що встановле­ні законодавством для ветеранів, можна поділити на кілька груп: пенсійні пільги; пільги з праці та працевлаштування; пільги з ме­дичного обслуговування, протезування, санаторно-курортного ліку­вання та забезпечення допомогами за тимчасової непрацездат­ності; житлово-комунальні пільги; пільги з податків і зборів; пільги з проїзду на транспорті. Перелік і обсяг пільг установлю­ється для кожної категорії ветеранів. , ,,....,. ,

154

З огляду на чисельність категорій населення, що підлягає со­ціальному захисту, та різноманітність видів і форм захисту перед соціальною статистикою постає велике за обсягом і складне за­вдання статистичного спостереження та аналізу. Проте вирі­шення цього завдання спрощується завдяки тому, що категорії населення, види, форми та норми соціального захисту чітко виз­начені й регламентовані законодавством і можуть бути кількіс­но виміряні, а до інформації, здобутої в результаті статистич­ного спостереження, можна застосувати різні статистичні ме­тоди аналізу.

Для об'єктивного оцінювання стану й ефективності соціаль­ного захисту населення, обґрунтованого коригування соціальної політики в цій сфері та її розробки на перспективу соціальна ста­тистика має надавати органам управління і суспільству в цілому таку інформацію:

• про чисельність, склад і динаміку населення, що потребує соціального захисту, у тому числі й адресної соціальної допомоги малозабезпеченим домогосподарствам. Ця інформація має від­ дзеркалювати потреби в соціальному захисті як по населенню в

•цілому, так і за різними його категоріями, видами і формами со­ціального забезпечення та соціальної допомоги. Джерелами цієї інформації є переписи і поточний облік населення; обстеження домогосподарств; дані медичної статистики про загальну і про­фесійну захворюваність, про виробничий травматизм, інвалід­ність, у тому числі про вперше визнаних інвалідами; дані служб соціального захисту про чисельність літніх осіб, непрацездатних і дітей, що потребують повної опіки з боку держави; про чисель­ність і склад населення, що одержує пенсії, допомоги та інші ви­ди соціального забезпечення і соціальної допомоги; про розміри допомоги тощо. Цю інформацію стосовно видів пенсій, допомог і інших форм надають органи соціального захисту, а також різно­манітні фонди соціального страхування;

• про чисельність і склад населення, основним джерелом до­ ходів якого є виплати із соціального забезпечення і соціальної допомоги. Відповідність прибутків цього населення чинним соці­ альним нормативам: межі малозабезпеченості і розміру прожит­ кового мінімуму;

• про питому вагу виплат із соціального захисту в сукупному доході всього населення, у соціальних групах і групах із різним розміром середньодушового сукупного доходу;

• про обсяги витрат на соціальний захист населення в цілому і за окремими її видами та джерелам витрат.

155

9.4. ПОСЛУГИ КУЛЬТУРИ, МИСТЕЦТВА І ЗАСОБІВ МАСОВОЇ ІНФОРМАЦІЇ

Види економічної діяльності, які пов'язані з наданням послуг населенню у сфері культури, мистецтва й відпочинку, го­ловним своїм завданням мають створення і забезпечення умов, необхідних для культурного, естетичного і фізичного розвитку людини, організації та урізноманітнення її дозвілля. Усі ці види діяльності поділяються на такі групи:

• діяльність з виробництва культурних цінностей і їх поши­ рення (кіно, телебачення, радіо, театри та інші види мистецтва); діяльність, пов'язана зі збереженням культурного надбання і його популяризацією (музеї, бібліотеки і т. ін.);

• діяльність з організації відпочинку та розваг і спортивна ді­ яльність.

Завдання соціальної статистики в цих сферах полягають у спостереженні за розвитком мережі установ і організацій, що на­дають послуги в галузі культури, мистецтва й відпочинку, їх дія­льністю з надання цих послуг, а також за споживанням цих по­слуг населенням.

Складність статистичного вивчення зазначених видів діяльно­сті полягає, насамперед, у різноманітності установ і організацій, видів послуг і засобів їх надання населенню, у труднощах статис­тичного вимірювання обсягів надання і споживання деяких видів послуг. Оскільки зміст і якість послуг культурного характеру мають оцінний характер, відсутні надійні статистичні індикатори та узагальнюючі показники, що віддзеркалюють ефективність культурної діяльності в частині споживання населенням інфор­мації і використання послуг культури, мистецтва, спорту, відпо­чинку та розваг. Ці складності останнім часом посилилися вна­слідок змін функцій органів культури, значного скорочення асиг­нувань на їх утримання і розвиток, процесів приватизації і пере­ходу до ринкових умов діяльності, що зумовило виникнення про­блем із повнотою збору інформації.

З огляду на зазначені труднощі у статистичній практиці вико­ристовуються різні статистичні показники, що характеризують кожний вид послуг, їх виробництво і споживання у сфері культу­ри та відпочинку. Усі показники можна поділити на показники стану і діяльності організацій і установ, що надають відповідні послуги, і показники, що характеризують доступність і спожи­вання цих послуг населенням.

156

Першу групу становлять показники чисельності зайнятих пра­цівників, вартості основних фондів, фондів оплати праці та вар­тості платних послуг населенню. Показники цієї групи є прерога­тивою економічної статистики, частина з них використовується соціальною статистикою для оцінювання доступності окремих видів послуг і охоплення ними населення.

До другої групи входять:

а) показники доступності різних видів послуг, що можуть ви­ ражатися в обсягах вироблених послуг або кількості місць у кіно­ театрах, театрах тощо в розрахунку на певну кількість осіб (кіль­ кістю осіб на одне місце), а також вимірюватися забезпеченістю населення технічними засобами (телевізорами, радіоприймачами, відеомагнітофонами, комп'ютерами і т. ін.) для отримання послуг;

б) показники, що характеризують поведінку людей під час споживання послуг культури і відпочинку. Ці показники можуть відбивати поширеність того чи іншого виду діяльності та інтен­ сивність діяльності. Вони виражаються чисельністю і часткою осіб, які регулярно відвідують ті чи інші установи культури, мис­ тецтва і масового відпочинку; середньою кількістю відвідувань за певний період часу; поділом населення за частотою відвіду­ вання; витратами вільного часу на одержання певних видів по­ слуг; розмірами матеріальних витрат на одержання даного виду послуг і т. ін.

Конкретний набір статистичних показників залежить від до­сліджуваного виду культурної діяльності. Наприклад, коли харак­теризують діяльність театрів, використовуються такі показники: кількість театрів за жанрами (опери і балету, драми і музичної комедії, дитячі театри і театри юного глядача) на кінець року; кількість спектаклів і їх відвідування; кількість місць у залах для глядачів і їх наповнення на спектаклях. Статистика концертних організацій охоплює філармонії, гастрольні-концертні і концерт­но-естрадні об'єднання, самостійні музичні колективи. Врахову­ється число організацій і концертів, кількість слухачів і прибут­ки, отримані від концертної діяльності. Показники, що характе­ризують театральну і концертну діяльність в Україні, наведені втабл. 9.5^і.

Забезпеченість населення кіноустановками і діяльність кіноте­атрів у статистиці характеризуються такими показниками: кількі­стю кіноустановок із платним показом, кількістю місць у стаціо-

¹ Див.: Статистичний щорічник України за 1999 рік / Держкомстат України. — К.: Техні­ка, 2000. — С. 497.

157

нарних кінотеатрах на 10 000 осіб, кількістю відвідувань кіносеан­сів за рік — усього й у розрахунку на одного жителя.

Таблиця 9.5

ПОКАЗНИКИ КІЛЬКОСТІ ТЕАТРІВ І КОНЦЕРТНИХ ОРГАНІЗАЦІЙ ТА ЇХ ВІДВІДУВАННЯ

тистичній звітності цих установ містяться відомості про їх кіль­кість, кількість місць у них і кількість проведених заходів, чисель­ність осіб, які брали участь у цих заходах.

Ступінь рівномірності розвитку установ культури різних видів і їх відвідувань може бути оцінений за допомогою коефіцієнтів нерівномірності розподілу :

Показник	1985	1990	1995	1999
Кількість професійних театрів (включаю­чи театри-студії) на кінець року	89	125	136	131
У тому числі:
опери і балету	6	7	7	6
драми і музичної комедії	48	82	89	87
дитячих і юного глядача	35	36	40	38
Кількість відвідувань театрів за рік, млн	20,7	17,6	8,3	5,6
Кількість концертних організацій	38	44	53	57
Кількість відвідувань концертних органі­зацій за рік, млн	20,9	15,0	7,3	3,9

Галузева звітність про діяльність музеїв усіх видів (краєзнав­чих, історичних, художніх, технічних, меморіальних і т. ін.), яких в Україні в 1999 році налічувалося 369, містить статистичні харак­теристики їх фондів, у тому числі таких, що експонувалися у звітному періоді, а також показники науково-просвітительської діяльності й виставкової роботи. До найзагальніших показників належать: кількість музеїв і кількість відвідувань. Для того щоб можливими були міжрегіональні порівняння, ці показники стан­дартизуються перерахунком на певну чисельність населення.

Результати просвітительської роботи музеїв характеризуються такими показниками: відвідуванням музеїв; кількістю прочита­них лекцій; кількістю організованих виїзних виставок; кількістю проведених екскурсій. Ці показники можуть виражатися як в аб­солютних значеннях того чи іншого виду послуг, так і середніми значеннями, розрахованими на певну кількість населення або на один музей.

Аналіз культурної діяльності був би неповним без характерис­тики роботи установ клубного типу і парків культури та відпо­чинку, які здійснюють багато заходів культурного й оздоровчого характеру, а також заходів з організації дозвілля населення. У ста-

158

^K*='

де k — загальна кількість груп у сукупності;

/ — кількість найбільш значних груп, сумарний обсяг яких охоплює понад 60 % обсягу сукупності;

wi — фактичне значення частоти і-ї групи; р — значення час­тоти за умови рівномірного розподілу сукупності [р = j/jj.

Розглянемо порядок розрахунку значень коефіцієнтів нерів­номірності розподілу на підставі даних про школи естетичного виховання (Мінкультури України), наведених у табл. 9.6.

Таблиця 9.6

КІЛЬКІСТЬ ШКІЛ ЕСТЕТИЧНОГО ВИХОВАННЯ

В УКРАЇНІ І ЧИСЕЛЬНІСТЬ УЧНІВ У НИХ (на початок навчального року, у % до результату)

Види шкіл	Кількість шкіл		Чисельність учнів, тис.
	1985/86	1998/99	1985/86	1999/00
Дитячі музичні школи	78,6	72,1	82,0	68,2
Дитячі школи мистецтв	3,1	18,4	4,3	24,8
Дитячі художні школи	7,9	8,8	5,2	6,3
Хореографічні школи	0,4	0,6	0,3	0,6
Вечірні школи загальної музичної освіти	10,0	0,1	б,/	0,1
Коефіцієнт нерівномірності розподілу	0,544	0,452	0,605	0,413

У цьому прикладі k = 5, р = ^ = 0,2, 1 = 1 , тоді коефіцієнт не­рівномірності розподілу учнів за школами естетичного виховання в 1985/86 р. був такий:

¹ Див.: Социальная статистика: Учебник / Под ред. чл.-кор. РАН И. И. Елисеевой. — М.: Финансьі и статистика, 1997. — С. 340. ' .

159

^М ^ ^_р=|-і-{(0,82-0,2)²+(0,043-0,2)²+(0,052-0,2)²+ "" ^{: ;} ""

+ (0,003-0,2)²+(0,082-0,2)²}= 0,605.

Коефіцієнт нерівномірності розподілу набуває значення від 0 до 1. Значення 0 означає, що сукупність неоднорідна і між всіма елементами сукупності є рівномірний розподіл. Коефіцієнт дорів­нює 1, якщо склад сукупності визначається однією групою, тобто сукупність однорідна.

Значення коефіцієнта, що дорівнює 0,605, дозволяє зробити висновок про те, що розподіл учнів за школами естетичного ви­ховання в 1985/86 навчальному році був достатньо нерівномір­ним. У 1999/2000 навчальному році ця нерівномірність зменши­лася, що підтверджує і значення коефіцієнта, яке дорівнює 0,413.

Обстеження бюджетів часу населення показують, що в струк­турі використання вільного часу найбільша питома вага припадає на використання засобів масової інформації (телебачення і радіо), а також читання газет, журналів і художньої літератури. Вибірко­ві обстеження є найбільш надійним джерелом здобуггя даних про використання засобів масової інформації та форми її одержання, про витрати населення на придбання друкованої продукції, відві­дування культурних установ тощо.

Основними засобами поширення інформації є електронні за­соби (телебачення, радіомовлення, комп'ютерні мережі, аудіо- і відеоносії), друковані видання (книги, журнали, газети і т. ін.).

Для статистичного оцінювання виробництва і споживання ін­формаційних послуг використовуються такі показники:

• кількість телевізійних каналів і програм радіомовлення (цент­ ральних, регіональних і місцевих); обсяги їх щодобового мовлення. у тому числі державною мовою і мовами національних меншин; обсяги мовлення за видами програм (інформаційні, політичні, ху­ дожні, пізнавальні, спортивні, навчальні, дитячі, молодіжні і т. ін.);

« кількість і тираж друкованої продукції за видами, у тому чи­слі окремими мовами народів країни;

• кількість приймачів і пристроїв для відтворення електронної інформації (телевізорів, радіоприймачів, аудіо- і відеомагнітофо- нів, персональних комп'ютерів, у тому числі включених до ме­ режі Internet і т. ін.), що припадають на певну кількість населення; кількість і частка домогосподарств, які мають зазначені пристрої;

• кількість передплатників на періодичні друковані видання і середня кількість передплатних видань на 1000 осіб або на одне домогосподарство.

160

Друкована продукція враховується в друкованих одиницях. Друкована одиниця — це поліграфічно оформлена продукція преси (книги, журнали, брошури, газети і т. ін.), віддрукована з одного набору, зброшурована і така, що має самостійний номер друко­ваного знака (шрифту). Тираж друкованої продукції визначається кількістю примірників друкованих одиниць однієї назви, що ви­йшли друком. Для газет визначається разовий тираж — кількість друкованих примірників даної газети. Загальний тираж конкретного твору, виданого у вигляді книги, визначається підсумовуванням усіх тиражів даного твору, що вийшли за розглядуваний період.

У практиці статистики інформаційних послуг найбільш повно розроблено статистику бібліотечної справи. Звітність, що пода­ється бібліотеками, дозволяє вивчати бібліотечні послуги за до­помогою таких основних показників:

• показники доступності бібліотек для населення: кількість і частка різних населених пунктів, які мають масові бібліотеки; чисельність населення, що припадає на одну бібліотеку, або кіль­ кість бібліотек на 10 000 населення;

• загальна кількість бібліотек і розміри їх фондів друкованої продукції; кількість книг і журналів, що припадає на одного жи­ теля або одного читача;

• показники діяльності бібліотек: чисельність читачів; кіль­ кість виданих книг і журналів — усього й у середньому на одно­ го читача.

Частина цих показників є за своєю суттю миттєвими показни­ками і характеризують стан бібліотечної мережі на певний мо­мент часу. Але вони можуть бути визначені і як середні показни­ки. Наприклад, кількість книг у бібліотеці може бути врахована на початок року або як середньорічна. Тому під час розрахунку похідних показників, що визначаються як відношення абсолют­них показників, варто забезпечувати порівнюваність розмірів, що стоять у чисельнику і знаменнику такого відношення. Наприклад, значення показника забезпеченості книгами буде правильним тільки в тому разі, якщо і кількість книг, і чисельність населення будуть виміряні або за станом на ту саму дату, або як середні значення за той самий період.

161

Велику частину вільного часу населення витрачає на різні ви­ди відпочинку, у тому числі заняття фізкультурою і спортом, ту­ризмом, на відпочинок у санаторно-курортних установах і т.ін. Дані, наведені в табл. 9.7, свідчать про те, що у структурі платних послуг культури та відпочинку найбільша вага припадає на сана­торно-курортні й оздоровчі послуги.

П1-344

Таблиця 9.7

СТРУКТУРА ПЛАТНИХ ПОСЛУГ УСТАНОВ КУЛЬТУРИ І ВІДПОЧИНКУ'

Вид платних послуг	Сума, млн грн.		Частка, %
	1995	1999	1995	1999
Послуги культури	39,2	100,7	8,1	13,0
Туристсько-екскурсійні послуги	67,9	60,6	14,0	7,8
Послуги фізичної культури і спорту	4,2	13,1	0,9	1,7
Санаторно-курортні й оздоровчі послуги	72,8	602,6	77,0	77,5
Разом	84,1	777,0	100,0	100,0

Надання послуг санаторно-курортними й оздоровчими устано­вами аналізується на підставі даних про кількість санаторіїв та інших установ відпочинку, кількість місць у них, кількість від­почиваючих і вартість путівок. Розрізняють санаторії і пансіо­нати з лікуванням, у тому числі для дітей; санаторії-профілак-торії; будинки та пансіонати відпочинку; бази й інші установи для відпочинку. Основним показником споживання послуг цих установ є чисельність населення, яке лікувалося та відпочива­ло протягом року.

Джерелом інформації про фізкультурно-спортивні послуги є звітність галузевих державних органів, на які покладено реаліза­цію державної політики та координацію діяльності фізкультур­них і спортивних організацій. Ця звітність передбачає отримання даних про мережі спортивних споруд і фізкультурно-оздоровчих центрів; їх одноразову пропускну здатність; чисельність осіб, які відвідують секції та групи за видами спорту, у клубах і групах фізкультурно-оздоровчої спрямованості, у тому числі для дітей і жінок; кількість проведених фізкультурних і спортивних заходів; фінансову діяльність і кадровий склад цих установ.

Однією з поширених форм відпочинку населення є туризм, що останніми роками розвивається швидшими темпами, ніж інші види аналогічних послуг. Залежно від туристичних цілей можна виокремити два типи туризму: спортивний (зорієнтований на фі­зичний розвиток населення) і екскурсійний (зорієнтований на

¹ Див.: Статистичний щорічник України за 1999 рік / Держкомстат України. — К.: Техніка, 2000. — С. 286.

культурно-пізнавальний розвиток). Показники спортивного тури­зму є сенс розглядати разом із показниками з фізичної культури та спорту, показники екскурсійного туризму ближчі до показни­ків культурної діяльності.

Масовий розвиток туризму зумовив зростання потреб у спеці­алізованій інформації, необхідній для аналізу ринку туристичних послуг, вимірювання й аналізу туристських ресурсів і потоків у місцях призначення та на маршрутах, обсягів та інтенсивності споживання туристичних послуг, ступеня задоволення населення в цих послугах. Нині не всі з перелічених проблем забезпечені відповідною інформаційною базою.

Згідно з міжнародними стандартами розрізняють такі основні види туризму:

а) внутрішній туризм — подорож населення по власній країні;

б) в'їзний туризм — подорож по якійсь країні осіб, які не є її жителями;

в) виїзний туризм — подорож населення якоїсь країни до ін­ ших країн.

Ці три основні види туризму в різних поєднаннях утворюють такі поняття, як туризм у межах країни (об'єднує внутрішній і в'їзний туризм), національний туризм (внутрішній і виїзний ту­ризм) і мізіснародний туризм (складається з виїзного і виїзного туризму).

Під туристськими ресурсами розуміють сукупність природ­них, оздоровчих, історичних, культурних та інших ресурсів даної території, здатних задовольнити різні запити й потреби туристів.

Вивчаючи туризм, розрізняють такі поняття: відвідувач, ту­рист і екскурсант. До відвідувачів належать громадяни будь-якої держави, які тимчасово прибули до країни, певної місцевості або конкретного населеного пункту заради відпочинку або подо­рожі з діловою метою і які не здійснюють оплачуваної діяльності в місці перебування. Відвідувачі, які прибули на термін до однієї доби (без ночівлі), належать до екскурсантів. Відвідувачі, термін перебування яких перевищує добу, тобто такі, які здійснюють щонайменше одну ночівлю в колективному або індивідуальному засобі розміщення у відвідуваному місці (туристична база, готель і т.ін.), належать до туристів.

Відповідно до класифікації Всесвітньої туристичної організа­ції (ВТО) статистика туризму враховує такі категорії відвідувачів:

• особи, які здійснюють розважальну поїздку або подорож з огляду на родині обставини, стан здоров'я; особи, які відправля­ються на наради або у відрядження (наукові, спортивні, адмініст-

162

11*1-344

163

їм!

ративні, релігійні). До них належать і службовці міжнародних організацій, які мають відрядження до країни;

• учасники ділових поїздок (службовці промислових і комер­ ційних підприємств, які направляються для встановлення облад­ нання);

• студенти та молодь, що мешкають за кордоном в інтернатах або школах, а також переміщуються в канікулярний період і тим­ часово працюючі;

• пасажири — учасники морських круїзів;

• транзитні пасажири, які перетинають країну і тривалість пе­ ребування яких не обмежується;

• члени екіпажів іноземних кораблів і літаків, що перебувають на ремонті або роблять зупинку у країні;

• артисти, які перебувають на гастролях.

Поїздки туриста по певному маршруті в конкретні терміни з наданням комплексу послуг називається туром.

Вивчаючи туризм як галузь соціальної сфери, що має певний вплив на умови життя населення, соціальна статистика спостері­гає, насамперед, за національним туризмом. Безпосередньо оди­ницями спостереження є як туристські організації, так і спожи­вачі їх послуг — окремі особи і домашні господарства. Джерела­ми інформації про туризм є звіти туристських організацій усіх форм власності, які мають ліцензію на свою діяльність, а також матеріали спеціальних одноразових вибіркових обстежень.

Основними напрямками статистичного вивчення туризму є вивчення туристських ресурсів; стану, розвитку та динаміки ту­ристичних послуг; охоплення цими послугами населення; якості обслуговування туристів.

Для повноти характеристики ринку туристичних послуг дані обстежень туристичних організацій доповнюються матеріалами соціологічних опитувань населення, яке споживало ці послуги. Матеріали соціологічних опитувань дозволяють оцінити задово­леність населення якістю наданих послуг, зокрема умовами про­живання, екскурсійного і транспортного обслуговування.

3. Показники, які характеризують стан медичного обслуго­ вування та його ресурси.

4. Показники стану системи освіти й освітніх послуг.

5. Узагальнюючі показники рівня освіти населення, методи їх обчислення.

6. Соціально-економічна нормаль як інструмент оцінювання ефективності розвитку галузей соціальної сфери.

7. Що таке соціальний захист населення і які види соціаль­ ного захисту використовуються в суспільстві?

8. Основні завдання та показники статистики соціального захисту населення.

Контрольні запитання

1. Яка інформація вивчається статистикою охорони здоров 'я?

2. Основні характеристики загальної захворюваності насе­ лення.

164

РОЗДІЛ 10

СТАТИСТИКА БЕЗПЕКИ

І ДОТРИМАННЯ ПРАВ ЛЮДИНИ

10.1 ЗАВДАННЯ ДОСЛІДЖЕННЯ І ДЖЕРЕЛА ІНФОРМАЦІЇ ПРО ГРОМАДСЬКИЙ ПОРЯДОК

Однією з найважливіших умов гідного рівня життя на­селення є забезпечення безпеки і дотримання прав людини. Від­повідно до Конституції України «людина, її життя і здоров'я, честь і гідність, недоторканість і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю. Права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави... Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов'язком держави».

Права й обов'язки кожної людини в будь-якому суспільстві визначені в законодавчому порядку, а також діючими нормами поведінки і моральних принципів. Ступінь дотримання населен­ням законів, принципів і норм поведінки зумовлюється, насампе­ред, морально-психологічними рисами особистості, створює пев­ний суспільний порядок, порушення якого окремими членами суспільства призводить до обмеження прав інших, що негативно позначається зрештою на стабільності і рівні життя.

Розділ соціальної статистики, що вивчає явища і процеси, які відбуваються у громадському житті і характеризують моральний вигляд людини і суспільства в цілому, називається моральною статистикою. Завдання моральної статистики зосереджені на характеристиці особистості та її поведінки в різних сферах жит­тя. Вона досліджує поширеність, інтенсивність і усталеність про­явів морально-психологічних рис особистості та суспільства; фак­тори і мотиви реальної поведінки населення.

Моральна статистика — той розділ статистики, де найповніше поєднуються три галузі знання: статистика, соціологія і психоло­гія. Близькими є завдання й об'єкти дослідження, доповнюють один одного методичні прийоми аналізу інформації. Найбільш ре­зультативними і глибокими за змістом є комплексні дослідження, які проведені спільно представниками цих трьох наук.

Систематичний збір і публікація матеріалів з моральної стати­стики розпочалися у другій половині XIX сторіччя. В Україні в 20-х роках XX століття питанням моральної статистики серйозну

166

увагу приділяли органи ЦСУ. У 1927 році в системі органів ЦСУ України були організовані підрозділи моральної статистики, що вивчали дитячу злочинність, алкоголізм та інші питання.

Навколо поняття «моральна статистика» і її змісту відбува­ються постійні дискусії, в основі яких лежить питання про коло явищ і процесів, які вивчаються моральною статистикою. Метою моральної статистики є вивчення доступних масовому спостере­женню вчинків, подій і наслідків, що характеризують стан мора­льності людей. Момент, який ускладнює це вивчення, є умов­ність критеріїв визначення понять «морально» і «аморально», оскільки в різних історичних умовах у різних народів і соціаль­них груп населення вони можуть бути істотно різними.

Діапазон показників моральної статистики достатньо широ­кий: від характеристики позитивних вчинків населення в різних сферах життя до оцінки й аналізу негативних проявів, що завда­ють шкоди окремим людям і суспільству в цілому.

Позитивні показники характеризують героїчні і самовіддані вчинки; заслуги перед суспільством, що виражаються в результа­тах трудової, інтелектуальної та інших видів діяльності; добро­дійність, меценатство і т. ін. Цей напрямок у вітчизняній статис­тиці тільки починає формуватися.

Найважливішу і найбільш розроблену частину в моральній статистиці становлять показники, які характеризують негативні явища в суспільстві: такі соціально небезпечні явища, як алкого­лізм, наркоманія, проституція, самогубства, бродяжництво; циві­льні й адміністративні правопорушення, а також злочинність у всіх її проявах. Вивченням кількісних аспектів правопорушень і злочинів, як найбільш небезпечним явищам у соціальному розу­мінні, приділяється серйозна увага, і цим займається правова (юридична) статистика, що є складовою частиною моральної ста­тистики.

У моральній статистиці використовуються всі методичні при­йоми статистичної науки, але у зв'язку зі специфікою її предмета й об'єкта дослідження, зумовленою морально-психологічними властивостями людей, їх застосування має деякі особливості. Ці особливості полягають в обмеженості інформаційної бази мора­льної статистики, у необхідності більш широкого застосування спеціальних вибіркових обстежень, методів статистики вивчення суспільної думки і методів таких наук, як соціологія і психологія. До особливостей моральної статистики варто віднести й те, що її дані порівнюються із соціальними нормами, які діють у даному суспільстві. Соціальні норми, установлювані законодавчо або в

167

інший спосіб, мають відносний характер і згодом піддаються пе­регляду, що вносить певні труднощі, які пов'язані з порівнянніс­тю інформації, коли йдеться про вивчення динаміки явищ і порів­няльний аналіз з аналогічними даними певної країни за різні пе­ріоди часу або з іншими країнами.

Джерелами інформації в моральній статистиці є дані статис­тичної звітності, відомчого обліку, спеціальних вибіркових об­стежень, переписів населення, соціологічних опитувань. Статис­тична звітність дає можливість одержати інформацію про зло­чинність і правопорушення, про порушення норм дисципліни й антисоціальні явища на виробництві та у громадському житті, а також відомості про людей і колективи, які одержали нагороди, премії та заохочення. Спеціальні вибіркові обстеження здійсню­ються для одержання більш докладної інформації та інформації, якої немає у статистичних звітах. Саме ця інформація дозволяє проаналізувати причинно-наслідкові зв'язки, виявити й оцінити найбільш суттєві фактори, що впливають на моральний стан сус­пільства.

Нині проблеми моральної статистики практично зведені до вивчення негативних явищ у суспільстві. Це пояснюється, насам­перед, тим, що правопорушення та інші антисоціальні прояви мають значний негативний вплив на всі сфери життя й діяльності окремих людей і суспільства в цілому. Інший важливий аспект підвищеного інтересу до негативних явищ полягає в тому, що суспільство, відчуваючи на собі повною мірою всі наслідки пра­вопорушень і антисоціальних явищ, тривалий час було позбавле­не будь-якої статистичної інформації про ці явища.

Залежно від видів правопорушень, ступеня їх соціальної не­безпеки і характеру впливу суспільства на правопорушників роз­глядають такі підрозділи юридичної (правової) статистики:

1) цивічьно-правова статистика — вивчає інформацію про цивільно-правові спори і порушення прав людини. До них нале­жать:

• трудові суперечки про оплату праці, відшкодування збитку, законність страйків;

• сімейно-шлюбні спори про розірвання шлюбу, стягнення алі­ ментів, установлення батьківства, позбавлення батьківських прав;

• житлові спори, у тому числі пов'язані з приватизацією жит­ лової площі, виселенням із державного фонду і житлових служ­ бових помешкань;

• позови про захист честі і гідності громадян, інтелектуальної власності;

168

• позови про відшкодування шкоди за каліцтво і смерть під час виконання трудових обов'язків, у разі порушення правил до­ рожнього руху й аварій на транспорті; позови про відшкодування збитку через неякісні товари і послуги;

• справи про порушення податкового законодавства, визнання громадян обмежено дієздатними, про відшкодування збитку за порушення природоохоронного законодавства тощо;

2. адміністративно-правова статистика — аналізує пра­ вопорушення, за які порушники притягуються до адміністратив­ ної відповідальності. До таких правопорушень належать пору­ шення порядку проведення масових заходів, порушення рівно­ правності громадян, незаконне виготовлення і розповсюдження масової інформації, створення перешкод для здійснення виборчо­ го права, поширення неправдивих свідчень, торгівля через руки у невстановлених місцях, вживання спиртних напоїв і поява в не­ тверезому вигляді в громадських місцях, азартні ігри, завищення цін у приватних підприємствах торгівлі, порушення законодавст­ ва про охорону пам'ятників і т. ін.;

3. кримінально-правова статистика — досліджує правопо­ рушення і злочини, за вчинення яких настає кримінальна відпові­ дальність.

Стан суспільного порядку і безпеки як одного з факторів, що визначають умови життя і розвитку людини, правовою статисти­кою розглядається в різних аспектах: правопорушення і правопо­рушники; постраждалі і збиток; діяльність суспільства з підтрим­ки законності і порядку. Для досягнення цієї мети правова стати­стика використовує такі види інформації:

• інформація про правопорушення, правопорушників і пово­ дження з ними;

* інформація, що дозволяє виявити й проаналізувати причин­ но-наслідкові зв'язки між особистостями правопорушників і пра­ вопорушеннями, які вони вчинили, а також між заходами впливу на правопорушників і їх подальшою долею;

• інформація про характеристики на потерпілих у результаті правопорушень і про втрати, яких їм завдано;

• інформація про діяльність правоохоронних служб із забез­ печення ними громадського порядку та безпеки.

Для збору цієї інформації використовуються:

а) статистичні звіти органів МВС, прокуратури, судів і органів юстиції про зареєстровані правопорушення й особистості право­порушників; про роботу правоохоронних органів; про кількість притягнених до відповідальності і мірах покарання; про склад

169

засуджених, у тому числі тих, які вчинили правопорушення в не­повнолітньому віці;

б) статистичні картки первинного врахування, в яких містить­ ся значно більше інформації про злочини, злочинців і підсудних, ніж у зведених статистичних звітах;

в) дані демографічної, соціальної та економічної статистики, що використовуються для обчислення показників, які характери­ зують правопорушення, правопорушників і їхні жертви;

г) дані, що отримані в результаті вивчення матеріалів і заяв про правопорушення і злочини, а також кримінальних справ;

д) матеріали вивчення громадської думки про злочинність і боротьбу з нею, опитувань засуджених і потерпілих; результати спостережень кримінологів.

Облік правопорушень грунтується на реєстрації конкретних випадків їх прояву: фактів вчинених правопорушень; осіб, які вчи­нили ці правопорушення; жертв правопорушень і сум матеріаль­ного збитку, заподіяного злочинами.

10.2. СИСТЕМА ПОКАЗНИКІВ, ЩО ХАРАКТЕРИЗУЮТЬ ПРАВОПОРУШЕННЯ І ПРАВОПОРУШНИКІВ

Методичні прийоми, статистичні методи, конструкція статистичних показників, які використовуються в різних розділах моральної статистики, практично аналогічні, що дозволяє обме­житися розглядом їх застосування для вивчення карної злочинно­сті як найнебезпечнішого антисоціального явища, яке найбіль­шою мірою дестабілізує життя суспільства.

Злочинність є продуктом суспільства і пронизує різні його сфери та суспільні відносини. Водночас вона має власні специфі­чні характеристики і закономірності. Аналізуючи злочинність, виокремлюють дві групи характеристик: зовнішні характеристи­ки, що відбивають її роль і становище в суспільстві, і внутрішні характеристики, що описують її якісні ознаки. До зовнішніх ха­рактеристик відносять показники загальної, соціальної, територі­альної, галузевої поширеності; показники соціальної спрямова­ності і суспільної небезпеки, характеристики мотивації злочин­ності. Внутрішній стан злочинності характеризується показника­ми організованості, активності та сталості.

Кількість учинених злочинів у принципі не може бути цілком відбита статистикою через те, що не всі потерпілі повідомляють у правоохоронні органи про злочини проти них, багато злочинів

170

відбуваються в умовах не очевидності, багато злочинців застосо­вують спеціальні заходи для приховування слідів злочинів. Ста­тистика враховує тільки ті злочини, що були перевірені у встанов­леному законом порядку і знайшли своє підтвердження в доку­ментах правоохоронних органів (ухвала про порушення криміна­льної справи, ухвала про притягнення особи як обвинувачуваної тощо).

Поширеність злочинності в суспільстві характеризується рів­нем злочинності, що вимірюється абсолютною кількість зареєс­трованих злочинів і кількістю виявлених злочинців.

Для одержання більш повної характеристики протиправних дій, крім аналізу інформації про кількість зареєстрованих злочи­нів, аналізується інформація про кількість заяв і повідомлень про злочини, що надійшли за певний період до правоохоронних орга­нів. Аналіз кількості та динаміки заяв про злочини дає певне уяв­лення про те, якою мірою особи, котрі звернулися до правоохо­ронних органів, вважають себе жертвами протиправних дій.

Інтенсивність злочинності оцінюється за допомогою коефіцієн­та злочинності:

#_зл =^--100 000,

де N_m — число зареєстрованих злочинів за рік; S — середньорі­чна чисельність наявного населення.

Цей показник у криміналістиці називають «коефіцієнтом фак­тів» на відміну від аналогічного показника, що характеризує чис­ло виявлених злочинців на 100 000 населення, — так званого «коефіцієнта осіб».

Залежно від чисельності населення і кількості злочинів коефі­цієнти злочинності розраховуються на 100 000, 10 000 або 1000 осіб. Коефіцієнти обчислюються або на все населення, або на на­селення у віці кримінальної відповідальності. Якщо розрахунок робиться на все населення, то коефіцієнт злочинності фактично відбиває страждання населення від злочинності (число злочинів, що припадає на певну чисельність населення). У разі розрахунку коефіцієнта в середньому на населення у віці кримінальної від­повідальності він характеризує кримінальну активність населен­ня даного віку.

Обчислюючи коефіцієнти злочинності за місяць, квартал або' півріччя, варто використовувати формулу, яка дозволяє дістати порівнянні значення коефіцієнтів: ■

171

000,

n-S

де п — кількість місяців, за які розраховується коефіцієнт;

N_m —кількість злочинів, зареєстрованих за п місяців. '

Розраховуючи коефіцієнти злочинності, варто брати до уваги деякі особливості, пов'язані з природою цього соціального явища й організацією статистичного спостереження. Кількість злочинів, чисельність виявлених правопорушників, кількість засуджених підсумовуються за певні періоди часу, тобто утворюють інтерва-льні ряди даних. Чисельність населення являє собою моментний ряд на початок року або на момент перепису населення. Крім то­го, статистика населення розрізняє постійне і наявне населення. Оскільки протиправні дії відбуваються як населенням, що по­стійно проживає, так і тимчасовими жителями, то коефіцієнти злочинності розраховуються на середньорічну чисельність наяв­ного населення.

Коефіцієнти злочинності можуть розраховуватися не лише для всього населення, а й за окремими соціальними групами: вікови­ми, у тому числі неповнолітніх; статевими (жінок і чоловіків); професійними; зайнятими в економіці і безробітними; раніше за­судженими тощо.

Докладнішу характеристику злочинності можна дістати, роз­глянувши не тільки загальну кількість зареєстрованих злочинів, а і загальну кількість розкритих злочинів, виявлених правопоруш­ників, попередньо заарештованих, усіх засуджених за злочини, у тому числі до позбавлення волі, ув'язнених, потерпілих і т. ін. Відношення цих показників до середньорічної чисельності насе­лення дають відповідні коефіцієнти: розкритих злочинів, виявле­них правопорушників, віктимізації (потерпілих), судимості, при-зонерства (ув'язнених).

Для об'єктивного оцінювання рівня окремих груп і видів зло­чинів розраховуються коефіцієнти насильницьких, корисливих, економічних злочинів, убивств, крадіжок, зґвалтувань і т. ін. Су­купність різних коефіцієнтів дозволяє більш об'єктивно оцінити рівень злочинності та її видів і дає можливість аналізувати її в динаміці та просторі (за територіями).

Рівень та інтенсивність злочинності вивчається як у цілому за сукупністю всіх злочинів, так і за різноманітними класифікацій­ними ознаками. Найчастіше під час вивчення злочинності вико­ристовуються такі типологічні групування:

172

■'' а) за спрямованістю злочинів:

• злочини проти особистості;

' • злочини у сфері економічної діяльності; « ♦ злочини проти суспільної безпеки і суспільного порядку;

• злочини проти державної влади;

- • злочини проти військової служби; ^:

• злочини проти миру і безпеки людства;

б) за видами злочинів: розкрадання державного і колективного майна; злочини проти приватної власності громадян, у тому числі крадіжки, грабежі і розбої, вимагання; обдурювання покупців і замовників; порушення правил торгівлі і незаконна торгова діяль­ність; хабарництво; порушення правил валютних операцій; виго­товлення або збут фальшивих грошей і цінних паперів; ухиляння від сплати податків; шахрайство з фінансовими ресурсами; занят­тя забороненими видами підприємницької діяльності; порушення порядку заняття підприємницькою діяльністю; приховання валют­ної виручки; навмисні убивства і замахи на убивство; навмисні важкі тілесні ушкодження; зґвалтування і спроби зґвалтування; хуліганство; порушення правил безпеки руху й експлуатації транс­порту особами, які керують транспортними засобами;

б) за категоріями тяжкості: невеликої тяжкості, середньої тяж­ кості, важкі й особливо важкі злочини;

в) за організованістю: ситуативна, групова, організована зло­ чинність;

г) за сферами людської діяльності: економічна, соціальна, ду­ ховна і т. ін.;

д) за формами та видами провини: навмисні (із прямим або непрямим умислом) і необережні (з легкодумства або недбалості) злочини;

є) за мотивацією: корисливі, насильницькі і т. ін.;

є) за соціально-демографічними ознаками винних у злочинах: чоловіки і жінки; дорослі і неповнолітні; раніше судимі і несуди-мі; засуджені і виправдані; підозрювані, обвинувачувані, підсуд­ні, засуджені, ув'язнені і т. ін.

Такі самі групування використовуються під час аналізу струк­тур злочинності й осіб, які вчинили злочини.

Структура злочинності — це питома вага різних видів зло­чинів (злочинців) у їх загальній кількості за певний період часу на даній території.

Наступною статистичною характеристикою злочинності є ко­ефіцієнт враженості злочинністю різних соціальних груп на­селення. Він є по суті коефіцієнтом локалізації і являє собою від-

173

ношення питомої

населення до їх чц ^шги виявлених злочинців у певній категорії сії жінки у складі в?^{тки в} У^СЬОМУ населенні. Так, у 1996 році в Ро-в усьому населеннр^{явлених} злочинців становили 15,9 %, а їх частка жінок дорівнював )^бУ^{ла 53;0} °^/о- Коефіцієнт враженості злочинністю в 6 разів більше. З ⁵'^9/53'° ⁼ °>³> ^а чоловіків — 84,1/47,0 = 1,8, або зовані коефіцієнти ^^етою порівняння використовуються стандарти-та інших демограф,^{:злочинності}' розраховані щодо окремих вікових вані коефіцієнти №^Чтх ' ^{сошальних Г}РУ^П населення. Стандартизо-ності в окремих р_Є^^юляк?ть коректніше порівнювати рівні злочин-

Порівняльний а,^ю^^{ах із} різними структурами населення.

вати різниці в тери^.'³ коефіцієнтів злочинності дозволяє оціню-

наведені показникц°Р^іальшй поширеності злочинності. У табл. 10.1

сті рівня зареєстро?' ^що характеризують територіальні особливо-

^аних злочинів у регіонах України в 1996 році.

Таблиця 10.1

РОЗР

ДХУНОК ПОКАЗНИКІВ ЛОКАЛІЗАЦІЇ ЗД КОНЦЕНТРАЦІЇ ЗЛОЧИННОСТІ РЕГІОНАМИ УКРАЇНИ в 1996 році'

Коефіцієнт

J

Частка d_n насе­лення регіону в населенні України

^Соефіці-Хт зло-шнності

Регіон (область)

k -

враженості населення регіону зло­чинністю

Україна

Часткаd^ злочинів у регіоні в загальній кількості злочинів

л 1208

100,0

Дніпропетровська

100,0

,2111

7,50

1,80

6,00

Луганська

13,50

л 1670

5,41

1,43

2,30

Миколаївська

7,71

лібОО

2,62

1,36

0,95

Запорізька

3,57

,1562

4,05

1,33

1,34

АР Крим

5,39

_х1560

4,29

1,33

1,42

Харківська

К1543

5,71

6,01

1,32

1,90

Волинська

7,91

2,10

1,23

0,59

0,87

Херсонська

\1328

2,47

2,75

0,28

1,11

\1309

Одеська

5,04

5,62

1,12

0,58

\1308

' Розраховано автором, л

України. К., 1997. -Джерела інформації: Населення України. 1996 рік / Держком-

енцикл., 1997.— С.

174

тат Укпаїни — К ' УкрС Ю.; Статистичний щорічник України за 1996 рік / Держ- ^v ' " ' е.итлкп 10Q7 — Г ^14 ..

Закінчення табл. 10.1

Регіон (область)	Коефіці­єнт зло­чинності	Частка dH насе­лення регіону в населенні України	Частка rfi злочинів у регіоні в загальній кількості злочинів	Коефіцієнт dJd« враженості населення регіону зло­чинністю
м. Київ	1188	5,16	5,22	1,01	0,06
Сумська	1143	2,72	2,65	0,97	0,07
Полтавська	1132	3,39	3,27	0,96	0,12
Донецька	1131	10,10	9,74	0,96	0,36
Кіровоградська	1002	2,38	2,03	0,85	0,35
м. Севастополь	965	0,79	0,65	0,82	0,14
Житомирська	963	2,88	2,37	0,82	0,51
Львівська	878	5,39	4,04	0,75	1,35
Чернігівська	872	2,62	1,95	0,74	0,67
Черкаська	868	2,93	2,17	0,74	1,43
Вінницька	813	3,66	2,54	0,69	1,12
Київська	805	3,69	2,54	0,69	1,15
Хмельницька	658	2,94	1,65	0,56	1,29
Івано-Франківська	600	2,87	1,47	0,51	1,40
Рівненська	587	2,33	1,17	0,50	1,16
Чернівецька	563	1,84	0,88	0,48	0,96
Закарпатська	559	2,52	1,20	0,48	1,32
Тернопільська	545	2,30	1,07	0,47	1,23
Разом	X	X	X	X	30,33

Якщо загальноукраїнський коефіцієнт злочинності в 1996 році становив 1208 зареєстрованих злочинів на 100 000 осіб серед­ньорічного наявного населення, то в Тернопільській області він дорівнював 545, а в Дніпропетровській — 2111, або майже в 4 рази більше. Така значна розбіжність не може бути випадковою і є серйозною підставою для більш глибокого вивчення стану справ на місцях. Коефіцієнти кримінальної враженості свідчать

175

і

про деяку концентрацію злочинності у восьми регіонах України (АР Крим, Дніпропетровській, Луганській, Миколаївській, Запо­різькій, Харківській, Одеській і Херсонській областях). Загальний коефіцієнт концентрації K = 0,5'Z\d_l, -d\ у 1996 році становив

15,2%.

Просторово-часовий розподіл злочинів за рівнем, структурою та динамікою, зумовлений специфікою різних країн або різних регіонів однієї країни, дозволяє вивчати причини наявних розбіж­ностей у рівнях злочинності і виробляти оптимальні заходи для боротьби з нею. Специфіка країн або регіонів визначається різ­ницями в чисельності, структурі і розселенні населення на дослі­джуваних територіях, рівнем його життя, побутом, відпочинком, культурою і національними традиціями.

Вивчення злочинності в динаміці дозволяє виявляти тенденції, що притаманні цьому соціальному явищу, і оцінювати можливий розвиток на перспективу. Показники динаміки характеризують зміну в часу рівня злочинності та її структури. Для одержання більш об'єктивної характеристики розвитку злочинності в часі, необхідно уважно вибирати базові періоди, з якими порівнюють­ся наступні періоди. Вибір за базові періоди років, коли відбува­лися якісь різкі зміни в житті суспільства, здатні значно вплинути на рівень злочинності і порівнянність даних про неї, може при­звести до перекручування реальних тенденцій злочинності. Та­кими змінами можуть бути зміни у правовому законодавстві (на­буття чинності Цивільного кодексу, Кримінального кодексу та ін.), висунення більш жорстких вимог до роботи правоохоронних ор­ганів, проведення разових компаній, спрямованих на наведення порядку в суспільстві (боротьба з пияцтвом, корупцією, нарко­манією, проституцією і т. ін.).

Обрання, наприклад, 1983 року (рік підвищення вимог до ре­єстрації злочинів і до правоохоронних органів взагалі) як базово­го під час аналізу динаміки злочинності показує, що за наступне п'ятиліття відбулося її істотне зниження, про що свідчать і абсо­лютні і відносні показники. Якщо за базу порівняння взяти рівень злочинності 1982 року, то виявляється, що за 1982—1989 pp. у СРСР рівень злочинності зріс на 48,7%.

Ступінь суспільної небезпеки різних правопорушень оціню­ється за допомогою індексу тяжкості злочинів:

де n_j , n_t — кількість злочинів г'-го виду відповідно в базисному і звітному періодах;

Т; ТЯЖКІСТЬ ЗЛОЧИНІВ /-ГО ВИДу.

За вимірник тяжкості злочину беруть міру покарання, перед­бачену чинним законодавством. Залежно від характеру і ступеня суспільної небезпеки всі злочини поділяються на чотири катего­рії: невеликої тяжкості, середньої тяжкості, тяжкі й особливо тя­жкі злочини. їх розмежування формалізоване за максимальними термінами покарання, передбаченими Кримінальним кодексом. До першої категорії відносять діяння, за вчинення яких покаран­ня не перевищує двох років позбавлення волі, до другої — п'яти, до третьої — десяти, до четвертої — понад 10 років (максималь­ний строк — 20 років). За ваги під час розрахунку індексу тяжко­сті злочинів беруть відповідно: 2, 5, 10 і 20.

У табл. 10.2 наведено дані про кількість зареєстрованих окре­мих видів злочинів в Україні в 1990 і 1998 роках.

Таблиця 10.2