Результати виборів 29 березня 1998 року за партійними списками

№ п/п	Партія, виборчий блок	Голосів «за»	Частка, %, від загальної кількості голосів
1	Комуністична партія України	6 550 353	24,65
2	Народний рух України	2 498 262	9,40
3	Виборчий блок СПУ-СелПУ «За правду, за народ, за Україну»	2 273 788	8,56
4	Партія зелених України	1 444 264	5.44
5	Народно-демократична партія	1 331460	5.01
6	Всеукраїнське об'єднання «Громада»	1 242 235	4.68
	Прогресивна соціалістична партія України	■І 075 118	4,05

73

Закінчення табл. 5.1

№ п/п	Партія, виборчий блок	Голосів «за»	Частка, % від загальної кількості голосів
8	Соціал-демократична партія України (об'єднана)	1 066 113	4,01
9	Аграрна партія України	978 330	3,68
10	Партія «Реформи і Порядок»	832 574	3,13
11	Виборчий блок «Трудова Україна»	813 326	3,06
12	Виборчий блок партій «Національний фронт»	721 966	2,72
13	Виборчий блок «Партія праці і Лібера­льна партія разом»	502 969	1,89
14	Виборчий блок «Вперед, Україно!»	461 924	1,74
15	Християнсько-демократична партія України	344 826	1,30
16	«Блок демократичних партій НЕП» (на­родовладдя, економіка, порядок)	326 489	1,23
17	Партія національно-економічного роз­витку України	250 476	0,94
18	Виборчий блок «СЛОн — Соціально-ліберальне об'єднання»	241 367	0,91
19	Партія регіонального відродження України	241 282	0,91
20	Всеукраїнська партія трудящих	210 622	0,79
21	Партія «Спілка»	186 249	0,70
22	Всеукраїнська партія жіночих ініціатив	154 650	0,58
23	Республіканська християнська партія	143 496	0,54
24	Українська національна асамблея	105 977	0,40
25	Соціал-демократична партія України	85 045	0,32
26	Партія захисників Батьківщини	81 808	0,31
27	Партія духовного, економічного і соціаль­ного прогресу	53 147	0,20
28	Партія мусульман України	52613	0,20
29	Виборчий блок «Менше слів»	45 155	0,17
ЗО	Виборчий блок «Європейський вибір України»	37 118	0,14
	Усього:	24352 982	91,65

2. Показники другої групи — статистики державного управ­ ління і місцевого самоврядування — характеризують склад і діяльність органів законодавчої, виконавчої та судової влади в центрі і на місцях: кількості різних органів влади; їх кадровий склад з урахуванням демографічних характеристик, рівня освіти, фахової підготовки, досвіду роботи; витрати суспільства на управління та забезпечення ефективності роботи органів влади і _т, ін. Завдяки впровадженню поіменного голосування в законодав­ чих органах можна подати багатовимірну класифікацію депутатів за їхнім ставленням до тих чи інших питань. Це, у свою чергу, дає змогу застосовувати методи дискримінантного та кластерно- го аналізу, щоб визначати можливі позиції депутатів під час об­ говорення тих чи інших питань і вимірювати «відстані» між по­ зиціями окремих депутатів або депутатських об'єднань.

3. Показники третьої групи — статистики політичних і масових громадянських організацій — характеризують:

• кількість політичних партій, громадських організацій і об'єд­ нань громадян; їх рівень — загальнонаціональний, регіональний або місцевий;

• кількість членів партій і громадських організацій, їх поділ за статтю, віком, освітою, соціальним станом і т. ін.;

• частку дорослого населення, яке бере участь у роботі пар­ тійних і громадських організацій;

• керівні органи партій і громадських організацій: чисельність, склад тощо.;

• доходи і витрати партій та громадських організацій, у тому числі доходи від членських внесків, видавничої та іншої діяльно­ сті; витрати на утримання керівного апарату, на соціально-куль­ турні та благодійні заходи;

» видавничу діяльність — кількість газет, журналів, іншої лі­тератури, що видається тією чи іншою партією (організацією), а також тиражі відповідних видань;

• політичну та громадську діяльність — кількість організова­ них і проведених заходів (мітингів, благодійних чи культурно- масових акцій і т. ін.), а також чисельність населення, охопленого цими заходами.

4. Четверту групу показників — статистики здійснення по­літичних прав і свобод громадян — можна розбити на кілька підгруп, які відповідають певним політичним правам і свободам громадян. Насамперед до них відносять показники, які характе­ризують свободу слова і доступу до інформації:

• кількість і обсяг мовлення недержавних радіостанцій і теле­ каналів;

74

75

• кількість і тиражі недержавних і непартійних газет і ча­ сописів;

• кількість звернень до органів виконавчої влади з проханням про дозвіл на проведення мітингів і демонстрацій і кількість отриманих дозволів;

• кількість проведених несанкціонованих мітингів і демон­ страцій;

• кількість учасників мітингів і демонстрацій, затриманих за обвинуваченням у порушенні громадського порядку, і т. ін.

Окрему підгрупу утворюють показники страйкового руху: кі­лькість страйків і кількість їх учасників (усього та в середньому за одним страйком або на одне підприємство); поділ кількості страйків і їх учасників за регіонами, секторами та галузями еко­номіки, за мотивами і характером вимог.

Ще одну підгрупу становлять показники, які характеризують реалізацію права громадян на вільне переміщення. До них нале­жать: кількість і склад громадян країни, які звернулися з прохан­ням про виїзд за кордон для постійного проживання, і кількість задоволених заяв; кількість громадян інших країн, що звернулися з проханням про переїзд для постійного проживання в даній країні, зокрема колишніх її громадян та представників репресо­ваних народів.

Реалізацію права свободи совісті характеризують такі показ­ники: кількість чинних релігійних організацій, у тому числі різ­них конфесій; кількість священнослужителів і кількість діючих релігійних навчальних закладів. Так, в Україні на початок 2000 року діяло 22518 релігійних організацій, у тому числі: центрів, управ­лінь (єпархій, дієцезій) — 221, громад — 21693, монастирів — 250, місій — 184, братств — 49, духовних навчальних закладів — 121. З-поміж усіх зареєстрованих релігійних організацій налічу­валося: православних — 12271, католицьких — 4190, протеста­нтських — 5605, громад мусульман — 345, організацій східних культів — 66, інших організацій — 41)¹.

Перелічені показники дають певну інформацію про дотриман­ня політичних прав і свобод громадян, а також про активність політичного і громадського життя у країні. З розвитком демокра­тії та розширенням участі й ролі населення в політичному і гро­мадському житті система показників розширюватиметься і кори­гуватиметься.

Щоб виявити тенденції суспільно-політичної активності насе­лення, дотримання політичних і цивільних прав і свобод потріб­но аналізувати в їх динаміці процеси, які відбуваються у цій сфері.

Контрольні запитання

1. Завдання статистики політичного і громадського життя

2. Показники, що характеризують розвиток демократії дотримання прав і свобод людини

¹ Статистичний щорічник України за 1999 рік / Держкомстат України; За ред. О. Г. Осау-ленка. — К.: Техніка, 2000.— С. 32.

76

_III

УМОВИ ЖИТТЯ І СОЦІАЛЬНЕОБСЛУГОВУВАННЯ НАСЕЛЕННЯ

РОЗДІЛ б

СТАТИСТИКА РОЗСЕЛЕННЯ НАСЕЛЕННЯ

ТА НАВКОЛИШНЬОГО СЕРЕДОВИЩА

6.1. АДМІНІСТРАТИВНО-ТЕРИТОРІАЛЬНЕ РОЗСЕЛЕННЯ НАСЕЛЕННЯ

Під розселенням населення розуміють процес його розподілення по певній території в межах географічного, адмініс­тративного або економічного її поділу. Розселення населення від­бувається під впливом багатьох факторів: природних умов, істо­ричного розвитку, економічної і соціальної привабливості тери­торії та ін.

Розміщення населення на тій чи іншій території характеризу­ється його щільністю на ній. Показник щільності населення дає оцінку населеності відповідної території і подається відношен­ням чисельності S населення, яке мешкає на цій території, до її площі Smep У квадратних кілометрах:

залежить від чисельності населення цього пункту та від його міс цезнаходження. ^с

Потенціал поля розселення в межах певної території для даної

_^^н_г^{леного пунктут} _;;

п

де Sj, Si — чисельність населення відповідно уу'-му (даному) на­селеному пункті та в кожному /-му з решти п населених пунктів розглядуваної території;

Щ — відстань від даного населеного пункту у до кожного з решти п населених пунктів цієї території.

Істотною характеристикою розселення населення є оцінка рів­номірності розміщення населених пунктів у межах певної тери­торії. Для її відшукання застосовують метод аналізу найближ­чого сусідства, сутність якого полягає в обчисленні середньої відстані між кожним населеним пунктом і найближчим до нього населеним пунктом на даній території.

Показник рівномірності територіального розподілу населе­них пунктів подається за формулою:

R

Отже, вимірюється щільність населення кількістю осіб, яка припадає на 1 км².

Так, щільність населення України на початок 2000 року стано­вила 82 особи на 1 км² (S = 49,7 млн = 49700 тис; S_mep = 603,7 тис. км²;Р = 49700/603,7 ~ 82).

Важливим показником розселення населення є потенціал по­ля розселення, що характеризує відносну можливість населення, яке мешкає в певний точці деякої території, взаємодіяти або кон­тактувати з рештою населення цієї території. Розглянутий показ­ник відбиває потенційну «вагу» кожного населеного пункту пев­ної території серед усіх інших розташованих на ній поселень і

78

Де R — середня відстань між найближчими населеними пункта­ми; S_mep — площа території; п — кількість розміщених на ній на­селених пунктів.

Кількісну оцінку ступеня нерівномірності розселення насе­лення по території дає—коефіцієнт концентрації населення:

U -d_s

^Лі тер,

d_s

частка населення і-ї територіальної одиниці в загальній чисельності населення території, %; do — частка площі /-Ї те-риторіальної одиниці в загальній площі території, %.

79

J

Сфера статистики навколишнього середовища охоплює всі компоненти довкілля і населені пункти. Ця статистика характе­ризує якість і наявність природних ресурсів, діяльність людини та природні явища, що впливають на навколишнє середовище, оцінює наслідки цієї діяльності і явищ, а також заходи, що їх вживає суспільство для уникнення або послаблення цих наслідків.

У системі соціальної статистики основна увага приділяється узагальненню та аналізу інформації, що характеризує якість на­вколишнього середовища як одну з основних умов життя людини.

6.3. СИСТЕМА ПОКАЗНИКІВ СТАТИСТИКИ НАВКОЛИШНЬОГО СЕРЕДОВИЩА

Первинна інформація про навколишнє середовище за своїми статистичними властивостями та іншими характеристи­ками значно відрізняється від аналогічної інформації про соціа­льно-економічні явища. Ці відмінності зумовлені як природою інформації, так і способами її отримання. Інформація про стан навколишнього середовища ґрунтується, як правило, на показах вимірювальних приладів або результатах лабораторних аналізів, пов'язана із застосуванням фізичних одиниць маси, об'єму, пло­щі, концентрації і т. ін.). Під час статистичних спостережень і вибіркових обстежень використовують, здебільшого, просторові одиниці, межі яких визначати важче, ніж адміністративні межі в разі побудови вибірок для обстеження домашніх господарств. Щоб виявити зміни стану навколишнього середовища, спостере­ження мають бути тривалішими порівняно зі спостереженнями за соціальними процесами.

Комплексна система показників статистики навколиш­нього середовища містить у собі такі підсистеми показників:

• показники стану, використання та охорони водних ресурсів; показники стану та охорони повітряного середовища;

• показники стану, використання та охорони земельних ре­ сурсів;

• показники стану, використання та охорони лісових ресурсів;

• показники стану та охорони заповідних територій;

• показники використання й охорони тваринного світу;

• показники охорони надр і раціонального використання мі­ неральних ресурсів;

• показники утворення, вилучення та утилізації промислових відходів;

82

• показники утворення побутових відходів і охорони навко­ лишнього середовища від забруднення побутовими відходами;

• показники основних фондів з охорони навколишнього сере­ довища.

Кожна з підсистем показників має специфіку, зумовлену особ­ливостями об'єктів дослідження, але підходи до побудови показ­ників Грунтуються на єдиних принципах, згідно з якими кожна підсистема містить у собі характеристики наявності і стану ком­понентів довкілля; оцінки впливу антропогенної діяльності та природних явищ на кількісні і якісні зміни складових навколиш­нього середовища; показники, що характеризують заходи з охо­рони і поліпшення навколишнього середовища та витрати на них; узагальнюючі показники якісного стану середовища в окремих пунктах і регіонах.

Оцінювати стан і якість навколишнього середовища почали із середини 60-х років XX сторіччя, коли в суспільстві виникло за­непокоєння щодо промислового й хімічного забруднення земель­них площ, води і повітря. Вибір статистичних показників визна­чається, в основному, потребами в них, обмеженнями щодо ви­користання технологій їх отримання, а також витратами на збір інформації.

Якість навколишнього середовища оцінюється порівнянням фактичного її стану з прийнятими нормами та стандартами. Для контролю стану довкілля та його впливу на здоров'я людини за­стосовують такі нормативні поняття: гранично допустима кон­центрація шкідливої речовини, максимально допустиме наван­таження на людину, гранично допустимий викид (скидання), гранично допустиме навантаження на навколишнє середовище. Ці нормативи мають законодавчу силу і є основою для організа­ції санітарного контролю за станом навколишнього середовища.

Гранично допустима концентрація (ГДК) — максимальна кількість конкретної шкідливої речовини в одиниці об'єму або маси води, повітря або грунту, яка практично не має безпосереднього впливу і не викликає віддалених наслідків для здоров'я людини.

На людину одночасно впливає цілий комплекс негативних фак­торів, пов'язаних із забрудненням навколишнього середовища. Максимальна інтенсивність дії всієї сукупності факторів навко­лишнього середовища, які не мають прямого або побічного впли­ву на здоров'я людини і не погіршують санітарних умов життя, називається максимально допустимим навантаженням.

Гранично допустимий викид шкідливих речовин в атмосфе-РУ (ГДВ) — максимальна кількість шкідливих речовин, яка може

83

6-1-344

бути викинута в атмосферу з конкретного об'єкта за одиницю часу за умови, що їх концентрація в повітрі в межах санітарної зони об'єкта не перевищує ГДК.

Гранично допустиме скидання шкідливих речовин у воду (ГДС) — максимальна кількість шкідливих речовин у стічних водах, яка є допустимою для скидання в даному пункті водяного об'єкта за одиницю часу і не порушує якості води в заданому створі (ділянці водосховища).

Граничний розмір господарського або рекреаційного наванта­ження на природу, що встановлюється з метою охорони навко­лишнього середовища від забруднення, виснаження та руйнуван­ня і визначається з урахуванням його здатності до саморегуляції і відтворення, називається гранично допустимим навантажен­ням (ГДН).

6.4. СТАТИСТИКА ВОДНИХ РЕСУРСІВ

Водні ресурси — це запаси води внутрішніх і територі­альних морів, озер, рік, водоймищ, підземних вод, льодовиків, ставків, каналів та інших поверхневих водойм.

Для оцінювання запасів води та її використання у статистиці застосовують такі показники:

• загальні запаси води; запаси води на один квадратний кіло­ метр території і на одного жителя, у тому числі води питної якос­ ті, а також мінеральних вод;

• довжина рік і каналів та довжина берегової лінії природних озер і водоймищ — усього і за категоріями води;

• загальний забір води з природних джерел і з водопроводів;

• кількість (об'єм) використаної води — усього, у тому числі на побутові і виробничі потреби;

• кількість використаної мінеральної води — усього, у тому числі для пиття, бальнеологічного лікування та на промислово- комунальні потреби.

Критерії якості води ґрунтуються на висновках про те, які ма­ють бути властивості води, щоб у процесі її використанні зводи­лися до мінімуму можливі негативні наслідки. Якість води ви­значається численними біологічними, хімічними, фізичними та бактеріологічними характеристиками і вимірюється багатьма по­казниками. До них належать:

• показники фізичних і хімічних властивостей, у тому числі такі, що характеризують скаламученість, мінералізацію, кислот­ ність і провідність;

84

1

• показники концентрації хімічних забруднювачів, органічних речовин і хвороботворних організмів;

• показники вмісту у воді живильних речовин, наприклад хлорофілу.

Якість води характеризується вмістом у ній шкідливих речо­вин, а також властивостями, які визначають її придатність для використання з різною метою. Різний кількісний вміст тих чи ін­ших елементів у воді є основою для розробки класифікацій якості води. Прикладом такої класифікації як міжнародного стандарту може бути класифікація якості прісної води, яка розроблена спе­ціалістами Європейської економічної комісії¹. За цією класифіка­цією виокремлюють п'ять класів якості прісної води: перший — відмінна якість, другий — добра, третій — задовільна, четвер­тий — незадовільна, п 'ятий — погана. Кількісні характеристи­ки класів якості води і гранично допустимі концентрації шкідли­вих речовин у воді наведені в дод. 3.

Головною причиною погіршення якості води є її викорис­тання як мийного засобу і «приймача» промислових і комуна­льних відходів. Основними джерелами забруднення водойм є такі:

• стічні води промислових і комунальних підприємств;

• відходи від розробок рудних та інших родовищ;

• води рудників, шахт і нафтопромислів;

• відходи деревини під час заготівлі та сплавляння лісу;

• відходи від первинної переробки технічних культур (льон, конопля тощо);

• викиди шкідливих речовин і нафтопродуктів від водного транспорту.

Отже, якість води істотно залежить від ступеня очищеності стічних вод, що скидаються у водойми.

Стічні води — це води, що скидаються у водойми після вико­ристання в будь-яких процесах, під час яких вода тією чи іншою мірою забруднюється. Розрізняють три категорії стічних вод: нор­мативно-чисті, нормативно-очищені і забруднені (недостат­ньо очищені і без очищення).

До нормативно-чистих стічних вод відносять усі види ви­робничих і комунальних стоків, які під час скидання без очищен­ня у природні водойми не погіршують нормативних якостей води в заданій ділянці водойми.

Концепции и методьі статистики окружающей средьі. Статистика природной сре-Дьі. Технический доклад,— Нью-Йорк: ООН, 1992. — С. 154—155.

85

Нормативно-очищені стічні води — це ті виробничі та ко­мунально-побутові стоки, що потрапляють у природні водойми після очищення на відповідних спорудах водоочищення. При цьому вміст забруднюючих речовин у таких стоках не повинен перевищувати встановлених гранично припустимих скидів (ГПС).

До забруднених стічних вод відносять усі виробничі та комуна­льні стоки, що скидаються у природні водойми після недостатнього очищення або взагалі без очищення, із вмістом забруднюючих ре­човин, що перевищує затверджені гранично припустимі скидання.

Кількість і якість стічних вод оцінюється розглянутими далі статистичними показниками:

• об'єм стічних вод, що скидаються у природні водойми, у тому числі:

• забруднені (без очищення або недостатньо очищені);

• нормативно-чисті (без очищення);

• нормативно-очищені на спорудах очищення (біологічного, фізико-хімічного, механічного очищення);

• кількість забруднювачів у забруднених стічних водах, що скидаються у водойми (по окремим інгредієнтам).

Характеризуючи рівень забруднення води, порівнюють фак­тичний вміст того чи іншого забруднювача з його гранично при­пустимою концентрацією.

Турбота суспільства про охорону водних ресурсів характери­зується показниками капітальних і поточних витрат на заходи з охорони та раціонального використання водних ресурсів. До них належать: показники витрат на спорудження для очищення вироб­ничих і комунальних стічних вод із різними видами очищення; на системи оборотного водопостачання; на установки зі збору нафти, сміття та інших рідких і твердих відходів з акваторій рік, водойм і внутрішніх морів; показники витрат на утриман­ня та експлуатацію споруд для охорони водяних ресурсів і очи­щення стічних вод.

6.5. СТАТИСТИКА СТАНУ АТМОСФЕРНОГО ПОВІТРЯ

Забруднення атмосфери в результаті життєдіяльності людини становить незначну частину від загального забруднення природними явищами (вивержень вулканів, лісових пожеж, кур­них бур і т. ін.), але саме воно є найшкідливішим і сильно впли­ває на навколишнє середовище та людину. Забруднення повітря

86

промисловістю і транспортом призводить до розвитку в населен­ня багатьох хронічних захворювань. Через велику рухливість по­вітряних мас проблеми забруднення мають планетарний характер і потребують загальних зусиль для зберігання атмосферного по­вітря придатним для життєдіяльності людей.

Критеріями якості атмосферного повітря є показники концен­трації в ньому шкідливих домішок, короткочасний або тривалий вплив яких на організм людини здатний призвести до погіршення здоров'я.

Для контролю якості повітря застосовують такі нормативи (кількісні параметри наведені в дод. 4):

• максимальна одноразова гранично допустима концентра­ ція шкідливих домішок — максимально можлива кількість шкі­ дливих речовин у повітрі, яка в результаті разового впливу на людину (до 20 хв) не викликає у неї рефлекторних реакцій;

• середньодобова гранично допустима концентрація шкід­ ливих домішок — максимально можлива кількість шкідливих ре­ човин у повітрі, яка в разі дії на людину протягом тривалого часу не справляє на неї загальнотоксичного, канцерогенного чи іншо­ го негативного впливу.

Якщо фактична концентрація шкідливих домішок у повітрі пе­ревищує встановлені норми, це негативно впливає на здоров'я людини. Деякі хімічні речовини, одночасно перебуваючи в пові­трі, мають властивість впливати на людину сильніше, ніж кожна з них зокрема. У такому разі вважають, що гранично допустима концентрація цих речовин не перевищена, коли виконується не­рівність:

Я К Л

V Г!_ < 1

L тг ь і,

де Кф — фактична концентрація і-ї шкідливої речовини;

К_гд — гранично допустима концентрація і-ї шкідливої речо­вини;

п — кількість різних шкідливих речовин у повітрі, які мають властивість сумарного впливу на людину.

Об'єктами статистичного спостереження за впливом життєді­яльності людини на атмосферу є безпосередньо повітря в районі населених пунктів, викиди шкідливих речовин стаціонарними джерелами й транспортом, що забруднюють повітря, уловлюван­ня, знешкодження й утилізація таких речовин. Рівень забруднен-

87

ня атмосфери в результаті природних явищ має фоновий харак­тер, він несуттєво змінюється в часі і статистичними спостере­женнями не охоплюється.

До стаціонарних джерел викидів шкідливих речовин в ат­мосферу відносять непересувні технологічні агрегати (апарати, установки і т. ін.), які у процесі експлуатації виділяють шкідливі речовини. Розрізняють організовані і неорганізовані стаціонарні джерела забруднення.

Організовані джерела викидів шкідливих речовин в атмос­феру — це стаціонарні джерела, від яких шкідливі речовини, що надходять в атмосферу, попередньо проходять через вентиляцій­ні системи, димарі та інші системи повітроводів і газоходів, як правило, обладнаних пристроями для уловлювання пилу й очи­щення газів.

Неорганізовані джерела — це стаціонарні джерела, від яких шкідливі речовини безпосередньо потрапляють в атмосферу.

Сильним забруднювачем повітря в приземному шарі атмосфе­ри є автомобільний транспорт, який, з одного боку, споживає ки­сень для роботи двигунів, а з іншого — забруднює повітря про­дуктами згоряння палива. Об'єми викидів шкідливих речовин в атмосферу автотранспортом визначаються розрахунками на під­ставі результатів випробувань на токсичність викидів з ураху­ванням конструкції транспортних засобів і умов їх експлуатації.

Серйозної шкоди навколишньому середовищу завдають різні залпові (аварійні) викиди на промислових підприємствах і на транспорті, а також неконтрольовані викиди зі свердловин під час добування нафти і газу.

Система статистичних показників стану, охорони та забруд­нення атмосфери складається з чотирьох груп.

До першої групи належать показники, що характеризують джерела забруднення та їх викиди в атмосферу. Це такі по­казники:

• кількість стаціонарних джерел забруднення, у тому числі та­ ких, що мають очисні споруди, і таких, що не мають їх. Серед джерел забруднення, які не мають очисних споруд, виокремлю­ ють джерела, що потребують цих споруд, а серед джерел з очис­ ними спорудами розглядають у тому числі й ті, в яких потуж­ ність цих споруджень недостатня для очищення викидів;

• кількість шкідливих речовин (за інгредієнтами), що викида­ ються від усіх стаціонарних джерел забруднення атмосфери, у тому числі таких, які викидаються без очищення, і таких, які ви­ кидаються з очисних споруд;

88

• кількість залпових (аварійних) викидів, їх сумарна трива­ лість і сумарна кількість викинутих речовин;

• кількість автомобілів із двигунами внутрішнього згоряння за класами та споживаним пальним, їх пробіг, кількість витраченого палива за марками автомобілів;

• загальна кількість викидів автотранспортом (за інгредієн­ тами);

• кількість квартир з індивідуальними системами опалення (з розбиттям за видами палива);

• викиди шкідливих речовин в атмосферу від житлового фон­ ду з індивідуальними системами опалення (за інгредієнтами).

Друга група показників характеризує заходи, що їх вжито для захисту атмосфери. Вона об'єднує такі показники: кіль­кість установок і апаратури для вловлювання газів і пилу, а також дані про ефективність їх роботи (частка, у відсотках, шкідливих речовин за інгредієнтами, що не потрапили в атмосферу); кіль­кість заходів у звітному періоді, спрямованих на зменшення шкід­ливих викидів в атмосферу, і ефективність цих заходів; кількість контрольно-регулювальних пунктів з перевірки та зниження ток­сичності вихлопних газів автомобілів і кількість проконтрольо­ваних ними автомобілів, у тому числі оснащених пристроями для нейтралізації й знешкодження вихлопних газів; відомості про те, в який спосіб організовано оповіщення підприємств про необхід­ність знижувати викиди в атмосферу з огляду на несприятливі погодні умови, і кількість випадків такого оповіщення.

Третя група містить показники капітальних і поточних ви­трат на охорону атмосфери від шкідливих викидів.

Четверту групу утворюють показники стану атмосфери та організації його контролю. Це такі показники:

• кількість міст, де організовано контроль за станом атмосфери;

• поділ міст за кількістю вимірювань стану атмосфери, які припадають на кожну 1000 населення;

• поділ міст за ступенем забруднення атмосфери (припустиме забруднення, забруднення, що викликає побоювання, небезпечне і надзвичайно небезпечне);

• чисельність населення, що мешкає в межах санітарно-за­ хисних зон підприємств.

Для всіх джерел забруднення розроблені гранично припус­тимі викиди (ГПВ), дотримання яких забезпечує нормативну чистоту атмосферного повітря в приземному шарі на рівні, що не перевищує гранично припустимих концентрацій шкідливих речовин.

89

6.6. СТАТИСТИКА ЗЕМЕЛЬНИХ РЕСУРСІВ

Статистика земельних ресурсів досліджує обсяг і стан земельного фонду, трансформацію земельних угідь, результати їх використання та заходи з їх відновлення й поліпшення.

Земельний фонд становлять землі сільськогосподарського приз­начення (сільськогосподарські угіддя), землі під населеними пунктами, природно-непродуктивні землі (льодовики, скельні ви­ходи), площу лісового фонду, площу, зайняту водними об'єк­тами, заповідні і курортні землі; інші землі.

Землі сільськогосподарського призначення класифікуються за угіддями: орна земля, землі під багаторічними насадженнями, пасовища і сіножаті, землі під сільськогосподарськими будівля­ми, подвір'ями і прибудовами до них.

Лісові угіддя — це всі землі з лісовим покривом, площа якого становить не менш як 5 % усієї площі, у тому числі розплідники, використовувані в інтересах лісового господарства. До лісових угідь не належать парки і сади.

Забудовані і прилеглі землі (крім сільськогосподарських буді­вель) — це всі землі, зайняті населеними пунктами, транспорт­ними магістралями і дорогами, шахтами і кар'єрами та будь-якими іншими спорудами, спеціально побудованими для життє­діяльності людини. До цих земель також відносять деякі види відкритих земель (не забудовані землі), що тісно пов'язані з діяль­ністю людини: побутові й технічні смітники, пустирі в забудова­них районах, міські парки та сади і т. ін.

Рекреаційні землі — це землі, використовувані з рекреацій­ною метою. До них належать землі під спортивними комплексами, великими громадськими парками і зеленими зонами, громадськими пляжами й басейнами, кемпінгами, а також землі, що їх займають туристичні бази, дачі та інші не основні місця проживання.

Землі під населеними пунктами класифікують за категорія­ми: площа під забудовами, у тому числі міського і сільського ти­пу, з виокремленням земель під зеленими насадженнями і сада­ми, а також городами і кормовими угіддями; площа під промис­ловими об'єктами; гірничопромисловими розробками; під транс­портними об'єктами; площі, використовувані для збереження і знешкодження твердих і рідких відходів.

До основних показників, що характеризують землекористу­вання, відносять: загальний земельний фонд і його структуру за видами землекористування; площу сільськогосподарських угідь

90

у розрахунку на одного сільського жителя і на одного зайня­того в сільському господарстві; забудовану площу в населе­них пунктах і площу рекреаційних територій у розрахунку на одного жителя.

Трансформація земель характеризується розмірами їх площ, що вибувають із сільськогосподарського обороту для викорис­тання з різною метою та залучаються до такого обороту в резуль­таті рекультивації земель, освоєння боліт і лісових земель.

Класифікуючи землі за якісним станом, ураховуються ті з них, що потребують осушення; зруйновані процесами ерозії; дефор­мовані, у тому числі такі, що були занесені піском; засмічені ка­мінням, порослі чагарниками, засолені; затоплені в результаті спо­рудження гідротехнічних споруд; заболочені; забруднені землі.

До забруднених земель відносять землі, які під впливом жит­тєдіяльності людини втратили початкову цінність і стали джере­лами негативного впливу на навколишнє середовище. У забруд­нених землях вміст забруднюючих речовин перевищує гранично припустиму концентрацію. У статистиці враховується загальна площа забруднених земель, у тому числі забруднених радіоактив­ними речовинами, важкими металами, отрутохімікатами, біологіч­ними забруднюючими речовинами, стічними водами і шкідливи­ми компонентами атмосферних осадків, нафтопродуктами. Най­більш небезпечним є забруднення земель хімічними речовинами.

За ступенем забруднення розрізняють сильно забруднені, се-редньо забруднені і слабко забруднені землі. У слабко забрудне­них землях вміст хімічних речовин не перевищує норм гранично припустимих концентрацій (дод. 4), у середньо забруднених це пе­ревищення є, але в розмірах, що не призводять до істотних змін вла­стивостей землі. У сильно забруднених землях кількість забрудню­ючих речовин у декілька разів перевищує гранично припустиму концентрацію, що призводить до зниження продуктивності землі й істотної зміни її фізичних, хімічних і біологічних характеристик.

Статистичними характеристиками забруднення землі є коефі­цієнти концентрації забруднення, що подаються як відношення фактичного рівня забруднення до рівня гранично припустимої концентрації:

- ^КФ

к₃ =—г для однієї речовини,

м К„

Д^{ля п} речовин.

91

Забруднення земель з економічного погляду призводить до зниження цін на продукцію, отриману з цих земель. Потенційні втрати можливого врожаю через забруднення земель можна об­числити за поданою далі формулою. Нехай П — сума від утрати врожаю. Тоді:

де S— забруднена площа земельних угідь;

Q — обсяг сільськогосподарської продукції в розрахунку на 1 га угідь;

Р\, Рг — закупівельна ціна сільськогосподарської продукції відповідно до і після забруднення.

Статистика земельних ресурсів крім їх складу, використання та забруднення вивчає заходи, спрямовані на підвищення якості сільськогосподарських земель, до яких вдаються, застосовуючи різні види меліорації: водну, хімічну, біологічну й агротехнічну, а також витрати на охорону і раціональне використання землі.

Склад земельного фонду та його рух характеризуються нату­ральними, відносними і вартісними показниками.

6.7. ПОКАЗНИКИ ЯКОСТІ ПРИРОДНОГО НАВКОЛИШНЬОГО СЕРЕДОВИЩА

Думку про вплив економічної діяльності людини на навколишнє середовище і необхідність забезпечувати відновлен­ня природи окремі економісти висловлювали ще в середині XVIII сторіччя. Проте незабаром гору взяла протилежна позиція, і вся увага була зосереджена на вивченні та аналізі законів внутріш­нього функціонування економіки. І лише в середині XX сторіччя, коли експлуатація природи досягла крайньої межі, почав відчува­тися брак природних ресурсів, а забруднення природного середо­вища перетворилося на загрозу самому існуванню людини, усім очевидний став глобальний взаємозв'язок між економікою і нав­колишнім середовищем.

На проблеми взаємодії економіки та навколишнього середо­вища існують два основні погляди: економічний та екологічний. З економічного погляду навколишнє середовище становить цін­ність лише в тому разі, якщо його можна використовувати з ви­робничою та рекреаційною метою, і цілком байдуже, що при цьому порушується природна рівновага і створюється погроза жи­вим організмам. Прихильники цього підходу вважають, що нав­колишнє середовище призначене надавати ресурси для економіч-

92

ного використання і поглинати відходи життєдіяльності людини. З екологічного погляду економіка — це частина навколишнього середовища.

Переважання протягом тривалого часу суто економічного під­ходу не могло не позначитися на статистиці навколишнього се­редовища. Вона достатньо повно і докладно описує наявність, стан і використання природних ресурсів. Ведеться облік забруд­нення елементів навколишнього середовища окремими шкідли­вими речовинами. Проте системи показників, необхідних для аналізу комплексного впливу економічної діяльності на навко­лишнє середовище, розроблені недостатньо.

У рамках ООН нині створено концепцію екологічної безпеки і стійкого розвитку, сутність якої полягає в тому, що необхідно встановити збалансовану рівновагу між потребами людини і при­родою, захистивши природу від згубного екологічного впливу і зберігши навколишнє середовище для майбутніх поколінь. Цій концепції було віддано перевагу тоді, коли економічне і демо­графічне зростання досягло своїх меж на всій Земній кулі. Реалі­зація концепції стійкого розвитку дає змогу забезпечувати конт­роль за впливом економічної діяльності на кількісний і якісний стан навколишнього середовища з метою визначення оптимальних еко­логічно безпечних взаємин людини з довкіллям. Міжнародна кон­ференція ООН з навколишнього середовища та розвитку приступи­ла до створення системи комплексного екологічного та економічно­го обліку. Ця система має забезпечити людство певною інформаці­єю, необхідною для здійснення екологічної політики на національ­них рівнях та міжнародної порівнюваності даних у цій сфері.

Отже, розробка інтегральних показників якості навколишньо­го середовища останнім часом стає одним з основних напрямків статистики.

Комплексний показник якості навколишнього середовища подається сумою показників стану окремих складових середови­ща, зважених за відносною значущістю кожної такої складової. Щоб побудувати такий комплексний показник, насамперед по­трібно розробити метод обчислення узагальненого показника кож­ної складової навколишнього середовища і визначити його зна­чущість у створенні загальних умов існування людини.

Відомі кілька підходів до вирішення зазначеної проблеми¹. Розглянемо два з них.

'Трудова М.Г. Статистический анализ природоохранной деятельности в регионе. — М.: Изд-во Моск. ун-та, 1989.

93

Підхід, що ґрунтується на експертних оцінках. Якість компо­нентів оцінюється експертним шляхом за умовною шкалою, ска­жімо за стобальною. Оцінка 0 балів відповідає катастрофічному стану складової середовища, 100 балів — відбиває ідеальний стан. Частка (питома вага) кожного компонента в комплексному показ­нику також визначається на підставі експертних оцінок. Приклад розрахунку комплексного показника якості навколишнього сере­довища наведено в табл. 6.1.

Таблиця 6.1

ОЦІНКА ЯКОСТІ СКЛАДОВИХ НАВКОЛИШНЬОГО СЕРЕДОВИЩА ДЛЯ ОБЧИСЛЕННЯ КОМПЛЕКСНОГО ПОКАЗНИКА (ДАНІ УМОВНІ)

Складова навколишнього середовища	Експертна оцінка якості складової за 100-бальною шкалою		Експертна оцінка питомої ваги складової в комплексному показнику, %	Фактична питома вага складової в комплекс­ному показнику якості навколишнього середовища, %
	Звітний період	Базисний період		Звітний період	Базисний період
Ґрунт	80	78	30,0	24,00	23,40
Ліс	75	76	5,0	3,75	3,80
Ареал проживання	60	58	12,5	7,50	7,25
Дика природа	55	53	5,0	2,75	2,65
Мінеральні ресурси	50	48	7,5	3,75	3,60
Вода	40	40	20,0	8,00	8,00
Повітря	35	34	20,0	7,00	6,80
Комплексний показник	—	—	—	56,75	55,50

Підхід, що ґрунтується на статистичних оцінках компонентів навколишнього середовища. У цьому разі для оцінювання якості компонентів використовують фактичні статистичні дані, що їх має у своєму розпорядженні офіційна статистика. Комплексний показник якості навколишнього середовища обчислюють за формулою:

к_нс =

од/ф,

_n² + о,зк;

де К„, К_в, К_г, К_т — часткові показники якості відповідно повітря, води, землі та інших чинників, які впливають на якість навколи­шнього середовища; 0,3 і 0,1 — питома вага відповідно перших трьох та останнього частинного показника в комплексному пока-

94

знику якості навколишнього середовища, що визначається мето­дом експертних оцінок.

Комплексний показник якості навколишнього середовища може набувати значення, що дорівнює нулеві або більше від ну­ля. Нульове значення комплексного показника відповідає най­кращому стану навколишнього середовища, значення показника в межах від 0 до 1 свідчать про те, що якість навколишнього середо­вища відповідає встановленим нормативам, а коли воно більше від 1 — стандарти порушені.

Побудова узагальнених характеристик якості навколишнього середовища в цілому потребує наявності достатньо деталізованих показників якості окремих його складових. Щоб побудувати по­казники якості окремих складових навколишнього середовища, потрібно порівняти фактичний рівень його забруднення з норма­тивами, які передбачено стандартами.

Стандарт — це рівень гранично припустимої концентрації да­ного забруднювача протягом певного періоду часу. Стандарти розраховують, виходячи з вимог охорони здоров'я.

Для оцінювання якості повітря беруть п'ять основних забруд­нювачів: тверді частки, окисли сірки, одноокис вуглецю, двоокис азоту та озон. Частинні показники рівня забруднення атмосфери характеризують відносний ступінь зараження повітря кожною з цих речовин. Узагальнений показник якості повітря /„ можна об­числити за формулою:

де d — концентрація і-го забруднювача; Si — значення, що від­повідає чинному нормативу (стандарту) вмісту і-го забруднювача в повітрі. Коефіцієнт 5,7 і показник степеня 1,37 знайдені емпі­рично. Вони визначені так, щоб у разі забруднення повітря від нуля (чисте повітря) до граничної концентрації всіх ураховува­них забруднювачів значення узагальненого показника якості по­вітря змінювалося в межах від 10 до 100.

Показники якості водних ресурсів обчислюють за окремими водними об'єктами або однорідними географічними районами, оскільки дістати інтегральний показник якості води в масштабі країни практично неможливо через несхожість природних, кліма­тичних та інших умов різних її територій. Подаючи статистичну характеристику водних ресурсів, основну увагу приділяють, як правило, оцінюванню об'ємів промислових і побутових стічних вод, а також вимірюванню наслідків зараження.

95

Основою для розрахунку узагальненого показника якості, во­ди є визначення показника навантаження на водойми джерел забруднення. Стічні води всіх галузей промисловості містять у своєму складі різні забруднювачі, а отже, обчислюючи узагаль­нений показник, ці особливості неодмінно враховують. У побу­тових стічних водах вимірюється кількість поглиненого кисню, вміст сполук фосфору і наявність зависі. У стічних водах нафто­переробної промисловості враховують кількість розчиненого у воді кисню, зависі, вміст фенолів, солей ціаністої кислоти та амі­аку. Підприємства неорганічної хімії забруднюють воду ртуттю.

Показник Н, навантаження кожної галузі на водойми за /-м за­бруднювачем можна визначити як суму добутків вмісту цього забруднювача у стічних водах на ваговий коефіцієнт, що врахо­вує ступінь небезпеки такого забруднювача:

Ні = ZWiP_h

де Р, — вміст /-го забруднювача у стічних водах галузі;

Wj — ваговий коефіцієнт /-го забруднювача.

Загальне навантаження кількох галузей на водойми визнача­ється як сума навантажень кожної з них.

Значення вагових коефіцієнтів і значення нормативів вмісту відповідних забруднювачів у воді є взаємно оберненими числами (добуток їх дорівнює 1). Так, якщо нормативами визначений припустимий зміст у питній воді поглиненого кисню 3 мг/л, аміа­ку — 0,5, солі ціаністої кислоти — 0,2, ртуті — 0,005, фенолів — 0,001, то вагові коефіцієнти відповідно дорівнюють 0,33; 2; 5; 200 і 1000. Співвідношення значень вагових коефіцієнтів показують, у скільки разів одна речовина більш чи менш небезпечна порів­няно з іншими. Наприклад, потрапляння до водойми певної кіль­кості фенолів у 500 разів більш небезпечне, ніж такої самої кіль­кості аміаку.

Контрольні запитання

1. Показники, що характеризують територіальне розселен­ня населення.

2. Основні критерії оцінювання стану навколишнього се­ редовища.

3. Методичні прийоми розробки інтегральних показників якості навколишнього середовища.

РОЗДІЛ 7

ЖИТЛОВІ УМОВИ НАСЕЛЕННЯ

7.1. ОСНОВНІ ПОНЯТТЯ, ДЖЕРЕЛА ДАНИХ І ПОКАЗНИКИ РИНКУ ЖИТЛА

Забезпеченість житлом і житлово-комунальними послу­гами є однією з найважливіших характеристик рівня життя на­селення. Показник забезпеченості житлом внесено до мінімаль­ного набору соціальних індикаторів для визначення такого рівня.

Житло забезпечує членам домогосподарства середовище про­живання, є місцем ведення домашнього господарства, відпочин­ку, сімейного виховання дітей, споживання матеріальних і духов­них благ, значною мірою визначає здоров'я і добробут сімей, їх стабільність. Житлово-комунальне господарство — одна з найваж­ливіших галузей соціальної сфери, завдання якої полягають у забез­печенні населення житлом і комунально-побутовими послугами.

Завдання статистики — всебічно й об'єктивно аналізувати стан житлового фонду і житлових умов населення. Задоволення пот­реб у житлі, поліпшення житлових умов життя населення є од­ним із найважливіших складників соціальної політики, що істот­но впливає на демографічний і соціальний розвиток суспільства. Для вибору конкретних цілей, розробки механізму житлової по­літики і здійснення контролю за її реалізацією необхідна інфор­мація, що характеризує фактичний стан і тенденції на ринку жит­ла. Ця інформація має забезпечити:

• аналіз стану і руху житлового фонду як основного джерела задоволення потреб населення в житлі;

• одержання відомостей про забезпеченість населення жит­ лом, стан і комфортабельність останнього; про диференціацію жит­ лових умов різних груп населення в міській і сільській місцевості різних регіонів;

• аналіз розвитку ринку житла та його функціонування;

• оцінку розвитку житлово-комунального господарства й ефе­ ктивності його роботи.

Основною метою соціальної статистики в житловій сфе­рі є спостереження за вирішенням житлової проблеми, змі­нами в житлових умовах населення і за процесами, що відбу­ваються на ринку житла. До кола відповідних проблем нале­жать вивчення факторів вирішення житлової проблеми в зістав-

96

71-И4

97

ленні з іншими характеристиками, зокрема рівнем матеріальної забезпеченості населення, вартістю житла на ринку і доходами, витратами на житлово-комунальні послуги і т. ін. Вирішуючи ці завдання, статистика узагальнює й аналізує інформацію про стан житлового фонду та його забезпеченість зручностями; про забез­печення населення житлом і комунально-побутовими послугами; про поділ населення і домашніх господарств за різними категорі­ями житла; про стан ринку житла та його доступність для насе­лення як одну з гарантій свободи людини.

Джерелами інформації є державна і відомча статистична звіт­ність, дані переписів і спеціальних обстежень.

Розробляючи статистичні показники, що характеризують житло­вий фонд і його використання, застосовують розглянуті далі поняття. Житловий фонд — сукупність стандартних постійно заселе­них і незаселених житлових помешкань (осель), незалежно від форми власності. Житловий фонд охоплює житлові будинки, спеціальні будинки (гуртожитки, будинки-інтернати для осіб по­хилого віку та інвалідів — дорослих і дітей, дитячі будинки, ін­тернати при школах і школи-інтернати), квартири, службові жит­лові приміщення в будівлях, придатних для проживання.

Під житлом розуміють одну або кілька кімнат із допоміжни­ми помешканнями, що містяться в будівлі постійного типу або структурно відособленої її частини і призначені для житла. Жит­ла можуть міститися як у житлових будинках, так і в нежитлових будівлях, що мають житлові помешкання (квартири лікарів при лікарнях, учителів при школах і т. ін.). Житло має бути оснащене окремим або загальним (через коридор, галерею, сходи тощо) ви­ходом на вулицю. До стандартних жител належать житла, побу­довані згідно з будівельними нормами.

Кімната визначається як обмежений стінами (від підлоги до стелі) простір житла, площа якого не менша за 4 м², висота стелі — не менш як 2 м. Кімнатами вважають спальні, їдальні, вітальні, ку­хні, житлові мансарди та інші помешкання, що призначаються для житла. Кухонні кутки, коридори, вестибюлі, балкони, веран­ди, ванні кімнати та туалети до кімнат не належать.

У складі житлового фонду не враховуються будівлі та спору­ди, призначені для сезонного або тимчасового проживання, неза­лежно від тривалості проживання в них громадян:

• спортивні та туристичні бази, мотелі, кемпінги, санаторії, будинки відпочинку, пансіонати, будинки для приїжджих, готелі;

* дачі, літні садові будиночки й пересувні житла (причіпи, фургони, намети, вагони, човни);

98

• будівлі, що не пристосовані для житла, але використову­ються за таким призначенням (склади, гаражі і т. ін.).

Кожне житло окремо і весь житловий фонд загалом характе­ризуються розмірами площі. Розрізняють загальну і житлову площу житла (житлового фонду). Загальна (корисна) площа житла — це загальна площа підлоги всіх помешкань житла за винятком підвалів, нежилих мансард і помешкань загального користування в багатоквартирних будинках. Житлова площа житла — це загальна площа кімнат. Сумарні значення загальної і житлової площі становлять відповідно загальну і житлову площу житлово­го фонду.

Значна увага в поточній житловій статистиці приділяється ві­домостям про рух житлового фонду.

Збільшується житловий фонд у результаті нового будівництва, реставрації, перебудови і переобладнання нежитлових помеш­кань на житлові.

Житловий фонд скорочується з таких причин:

• знесення житла, щоб звільнити місце для спорудження й розширення підприємств, прокладання транспортних магістралей і т. ін.;

• знищення житла в результаті пожеж, повеней та інших сти­ хійних лих;

• зменшення кількості жител (квартир) у результаті відселен- ня мешканців із старих і аварійних будинків, перебудови двох чи більше квартир в одну, або перетворення їх на нежитлові помеш­ кання (офіси, магазини тощо).

Вивчаючи склад житлового фонду, застосовують різні його класифікації: за формами власності, за типами житлових помеш­кань, за типами розселення мешканців, за упорядженістю, за сту­пенем зносу і т. ін.

За формами власності житловий фонд поділяється так:

державний житловий фонд — фонду державних установ, підприємств і організацій (загальнодержавна власність) і фонд адміністративно-територіальних одиниць (комунальна власність);

колективний житловий фонд — фонд, що належить колек­тивним і орендним підприємствам, господарським товариствам, об'єднанням недержавних підприємств (асоціації, корпорації, кон­сорціуми, концерни), релігійним організаціям, політичним пар­тіям, об'єднанням громадян (житлово-будівельні і житлові коопе­ративи);

приватний житловий фонд — фонд, власниками якого є фі­зичні особи (громадяни).

99

7*1-344

За типами житлових помешкань розрізняють індивідуаль­ний будинок, окрема квартира, загальна (комунальна) квартира, гуртожиток, інше житлове помешкання.

За типами розселення розрізняють житловий фонд із поквар-тирним розселенням, житловий фонд у будинках коридорного типу, гуртожитки і т. ін.

Житловий фонд характеризується такими головними статис­тичними показниками: загальна і житлова площа житлового фон­ду, загальна кількість квартир у житловому фонді, у тому числі окремих і комунальних; поділ квартир за кількістю кімнат і роз­міром площі; поділ житлового фонду за видами власності, за ти­пами житлових помешкань, за часом будівництва, за зносом і т. ін.

Стежити за змінами житлового фонду дозволяють показники його руху, які складаються з двох груп: показники введення житлової площі за рахунок будівництва і показники зменшен­ня житлового фонду. Першу групу становлять такі показники: загальна площа введених в експлуатацію житлових будинків у цілому по країні й за регіонами, у міській і сільській місцевості, у тому числі за джерелами фінансування і за формами власності; кількість і середній розмір споруджених квартир, із них у будин­ках квартирного типу. Друга група охоплює показники, які харак­теризують зменшення житлового фонду в цілому і за причинами вибуття. Причини зменшення житлового фонду класифікуються: знос житла через його ветхість і аварійність; втрати від стихійних лих; переобладнання житлових помешкань під нежитлові; рекон­струкція житла; знос будинків під нове будівництво.

Благоустрій житпового фонду характеризується обладнан­ням його водопроводом, каналізацією, центральним опаленням, гарячим водопостачанням, газом або електричними плитами, ван­ними або душовими, туалетами. Усі ці вигоди оцінюються част­кою жител (або загальної площі), які мають кожну із зазначених вигод, від загальної кількості жител або від усієї площі житлово­го фонду. Окрім того, беруться до уваги кількість і частка будин­ків, обладнаних сміттєпроводами та ліфтами. Оцінюючи комфор­табельність житлового фонду, ураховують співвідношення жит­лової та загальної площі. Висока питома вага житлової площі може свідчити про низьку комфортабельність житла, оскільки в ньому допоміжні приміщення мають малу площу або частини з них немає взагалі. Низька питома вага житлової площі може сві­дчити як про високу комфортабельність (достатня житлова пло­ща за великої площі допоміжних помешкань), так і про погане планування житла за недостатньої житлової площі.

100

7.2. СТАТИСТИКА ЖИТЛОВИХ УМОВ НАСЕЛЕННЯ

Житлові умови населення характеризуються забезпе­ченістю його житлом і комфортабельністю цього житла.

Інтегральними показниками забезпеченості населення житлом є показники середньої забезпеченості одного жителя загальною площею і житловою площею. Ці показники визна­чаються як частка від ділення загальної (житлової) площі наявно­го житлового фонду на середньорічну чисельність постійного населення. Наприклад, у 1998 році середня забезпеченість насе­лення України житлом становила 20,2 м загальної площі на од­ного жителя¹. Цей показник варіює за регіонами України в межах від 24,8 м²у Київській області до 17,5 м²у Севастополі.

Чинні нині в більшості індустріальних країн світу стандарти забезпеченості житлом передбачають наявність як мінімум окре­мої кімнати для кожного члена й однієї-двох кімнат для спільно­го використання всіма членами домогосподарства. Розмір загаль­ної площі за цими стандартами має бути не менш ніж ЗО м² на одного мешканця.

Показники середньої забезпеченості одного жителя зага­льною і житловою площею використовуються для аналізу ди­ференціації населення за забезпеченістю житлом. Інформацію для побудови угруповань населення за розміром загальної і жит­лової площі в розрахунку на одного члена домогосподарства діс­тають під час переписів населення, а також обстежень умов жит­тя домашніх господарств, до програми яких внесено питання про житлові умови. Як групувальні ознаки крім середнього розміру загальної (житлової) площі, котра припадає на одного члена до­могосподарства, застосовують і інші: чисельний і статево-віковий склад домогосподарств, форма власності, тип житла, число кім­нат, рівень благоустрою житла, розміри і джерела поточних до­ходів тощо.

Певні розміри житлової площі, що припадає в середньому на одного жителя в конкретному житлі, застосовують, установлюю­чи соціально-гігієнічні нормативи. ЦІ нормативи використову­ються або як норма житлової площі на одну особу (13,65 м²), або як аргумент під час вирішення питання про постановку громадян на облік для поліпшення житлових умов за рахунок державного житлового фонду (7,5 м²). Щоб знайти чисельність населення, яке

'Статистичний щорічник України за 1999 рік / Держкомстат України; За ред. О. Г. Осау-ленка. — К.: Техніка, 2000. — С. 459.

101

потребує поліпшення житлових умов, усе населення групують за розмірами житлової площі на одного мешканця з виокремленням інтервалів із розмірами площі, що відповідають межам установ­лених нормативів.

Наприклад, за результатами обстеження домашніх господарств у листопаді 1999 року (табл. 7.1.)' лише 52,7 % домогосподарств України мають житлову площу, яка перевищувала 13,65 м² на одну особу, а в 13,5 % домогосподарств цей показник був нижчий за 7,5 м².

Таблиця 7.1