Вимірювання стратифікації

Усі соціологи погоджуються, що в основі стратифікаційної будови суспільства закладено соціальну нерівність, але якими є базові критерії соціальної стратифікації? Стосовно цього існують різні точки зору, адже подібно до сузір’їв, планет чи невідомих островів, котрі починають існувати для нас лише тоді, коли вони є відкритими і позначеними на картах, соціальні групи стають реальними як для тих, хто до них входить, так і для усіх інших людей, тільки тоді, коли їх, керуючись тими чи тими принципами, сприймають і визнають дійсними.

Карл Марксвважав, що стратифікація у суспільстві відбувається за такою головною ознакою, як володіння власністю. Тому його стратифікаційна структура зводилася до двох рівнів: клас власників і клас, позбавлених власності на засоби виробництва. (рабовласники – раби; феодали – залежні селяни; капіталісти – пролетарі).

Макс Вебер, крім економічного, вводить ще додаткові критерії соціальної стратифікації, такі як приналежність до статусних груп і певних політичних кіл (партій).

Найпопулярнішим є підхід, запропонований Пітірімом Сорокіном, який виділяє чотири базових критерії соціальної нерівності: дохід; влада; освіта; престиж.

Дохід– вимірюється в грошових одиницях, які отримує індивід чи сім`я за одиницю часу.

Освіта– вимірюється кількістю років навчання і його якістю.

Відтоді як основою підготовки людини до ефективної діяльності в сучасному суспільстві став процес оволодіння знаннями, намітилася чітка тенденція до замикання нової вищої соціальної страти в собі самій. З 1970 по 1990 рік середня вартість навчання у приватних університетах у США зросла на 474 проценти при тому, що середній ріст цін на споживчі товари не перевищив 248 процентов. У зв’язку зі зростанням вартості освіти вища страта замикається сьогодні так само як колись страта підприємців. Подібно до того, як на початку ХХ століття дві третини вищих керівників компаній були вихідцями із заможних сімей, у 1991 році близько половини студентів провідних унііверситетів США були дітьми батьків, чий дохід перевищував 100 тисяч доларів(Иноземцев В. Источники социальной напряженности в современных обществах.).

Влада – вимірюється кількістю людей, на яких поширюється рішення певної особи. Термін „влада”не слід плутати з терміном „управління”. Влада як соціальний феномен багатоманітна. В широкому розумінні влада – це здатність соціального суб’єкта в своїх інтересах визначати цілі і спрямованість діяльності інших соціальних суб’єктів (не зважаючи на їхні інтереси); розпоряджатися матеріальними, інформаційними і статусними ресурсами суспільства; формувати і нав’язувати правила і норми поведінки. Владні стосунки означають, що між соціальними суб’єктами існують такі взаємини, при яких один суб’єкт виступає як об’єкт дії іншого суб’єкта. Тобто, влада – це можливість диктувати свою волю іншим людям, незалежно від їхнього бажання.

Отже, зазначені три критерії стратифікації мають цілком об’єктивні одиниці виміру – гроші, роки, люди. Інакше з престижем.

Престиж – це повага до статусу, яка склалася в суспільстві. Вчені складають спеціальні рейтинги соціального престижу різних статусів на підставі опитувань (наприклад, колись дуже престижними вважалися професії вчителя, лікаря і т. ін.).

Престиж є дуже важливим критерієм соціальної стратифікації і люди приділяють чималі турботи, щоб підвищити його в очах оточуючих. Феномен так званого „демонстративного споживання” описав американський соціолог Торстейн Веблен (1857 – 1929). Було би повною наївністю вважати, – казав він – буцім-то люди їдять чорну ікру, щоби вгамувати голод, або купують розкішний "кадиллак", бо хочуть придбати добрий автомобіль. Очевидно, що подібні речі купують не заради задоволення явних потреб: виробництво предметів споживання виконує ще й приховану, латентну функцію – воно задовільняє прагнення людей до підвищення власного престижу.

Є ще також багато небазових критеріїв соціальної стратифікації, наприклад, культурно-мовний, віковий та інші.

Культурно-мовна стратифікація.

У різних соціальних верств і груп (робітники, селяни, міліціонери, учителі, політики) мова відрізняється, бо різним є їхній освітній і культурний рівень, середовище спілкування. Російський вчений В. Бондалєтов виділяє наступні основні форми мови:

1. Літературна мова – головна форма існування національної мови, яка втілила в собі всі духовні досягнення народу і переважає усі інші мовні форми за багатством, виробленістю, строгістю і чіткістю. Нею володіє високоосвічена частина суспільства.

2. Народно-розмовна мова – стилістично зниженіша, менш нормована мовна форма. У неї найширший мовний колектив, вона доступна індивідам з будь-яким рівнем освіти.