Тема 10. Центральні банки

10.1. Походження центральних банків. Національний банк України

10.2. Функції центрального банку

10.3. Грошово-кредитна політика НБУ

Ключові слова: центральний банк, незалежність центрального банку, операції на відкритому ринку, операції РЕПО, грошово-кредитна політика, рестрикцій на грошово-кредитна політика, емісійно-експансіоністська політика

 

Перелік рекомендованої літератури: 1, 5, 6, 7, 9, 14, 17, 19, 23, 25.

10.1. Походження центральних банків. Національний банк України

У країнах з ринковою організацією суспільного виробництва в сучасних умовах склалася певна банківська система, яка функціонує на базі відповідних законодавчих актів.

Банківська система – це законодавчо визначена, чітко структурована та субординована сукупність фінансових посередників, які займаються банківською діяльністю на постійній професійній основі і функціонально взаємоув'язані в самостійну економічну структуру.

Банківські системи більшості країн (як і України) мають два рівні. На першому рівні знаходиться центральний банк, на другому – комерційні банки.

Головною ланкою банківської та кредитної системи будь-якої держави є центральний банк.

Центральний банк є установою, яка відповідає за монетарну(грошово-кредитну) тавалютну політикудержави або спільноти держав (наприклад,Європейський центральний банк). В Україні цеНаціональний банк України.

У різних країнах цей банк називається по-різному: національний, центральний, резервний, народний, державний банк (Австрійський національний банк, Резервний банк Австралії, Народний банк Китаю, Шведський державний банк, Центральний банк Російської Федерації) або зовсім скорочено - Банк Японії, Банк Італії, враховуючи його ключову роль у банківській системі країни.

Банк як установа з відповідною назвою вперше з’явився в ХІІ ст. у Венеції. Але призначений він був переважно для забезпечення функціонування складного міського господарства Венеції. Банки в сучасному розумінні суті цих кредитних установ зароджуються в середньовіччі. Однією з перших таких установ можна вважати банк святого Георгія, що виник у м.Генуї в 1407 р. Збільшення кількості банків почалося в другій половині XVII ст. Так, у 1694 р. створено перший акціонерний банк Англії, що став однією з найважливіших кредитних установ цієї країни. У Росії до 1729 р. банків не було і тільки з цього року здійснюються банківські операції у так званій Монетній конторі.

Центральні банки в їх сучасному вигляді існують порівняно недавно. На ранніх стадіях розвитку капіталізму усі комерційні банки активно вдавались до випуску банкнот з метою залучення капіталу. По мірі розвитку кредитної системи проходив процес централізації банківської емісії в деяких великих комерційних банках. Підсумком цього процесу стало закріплення за одним з банків монопольного права на випуск банкнот. Спочатку такий банк називався емісійним або національним, а в подальшому — центральним, що відповідало його положенню у кредитній системі. Таким чином в історичному плані саме об'єктивна потреба в централізації банкнотної емісії спричинила виникнення емісійних банків.

Перший національний банк — шведський "Ріксбанк" — був заснований в 1668 р. на межі переходу від феодалізму до капіталізму. Центральні банки в їх сучасному вигляді виникли в XIX ст. Так наприклад, Бундесбанк засновано у 1949 р., як наступника Райхбанку, що був заснований у 1876р. Банк Японії виник у 1882р.; Банк Італії - у 1893р.; Національний банк Швейцарії - у 1905р.; Федеральна резервна система США була заснована у 1913р.

В XX ст. розуміння значення ролі центрального банку для всього господарчого механізму економіки країн, стає всезагальним і Міжнародна фінансова конференція, що відбулася в Брюсселі в 1920 р., записала, що «в країнах, де не існує центрального банку, його слід створити».

Більшість країн має один центральний банк, наприклад Англійський банк в Великобританії чи Бундесбанк в Німеччині, в США дванадцять федеральних резервних банків . Це відображає географічні масштаби країн, економічне різноманіття і наявність великої кількості комерційних банків. Крім того, це результат політичного компромісу між прихильниками централізації і захисниками децентралізації.

Існують різні шляхи створення центральних банків:

• еволюційний - на базі найбільш крупних банків країни (Банк Англії, Банк Франції);

• створення центрального банку державою (система банків Федерального резерву в США у 1913 р., Німецький федеральний банк, державний банк Росії в 1860 р.).

Організаційно-правові основи центральних банків провідних країн світу неоднорідні. Центральні банки за характером власності поділяються на:

- державні, капітал яких належить державі (Банк Англії, Банк Франції, Німецький федеральний банк);

- змішані, коли капітал банку частково належить державі, а частково приватним акціонерам (Банк Японії, Австрійський національний банк);

- акціонерні (у США 100% капіталу федеральних резервних банків знаходяться у власності банків членів ФРС).

Найчастіше формою центральних банків є акціонерне товариство.

Центральний банк є державною або майже державною установою з чітким правовим статусом. Правовий статус закріплюється у певних нормативних актах держави. Найчастіше таким стає окремий закон про центральний банк або закон про банківську систему в цілому.

Найголовнішою складовою частиною таких нормативних актів є положення, яке фіксує взаємини між центральним банком і органами виконавчої влади. Саме з огляду на рівень і характер цих взаємин говорять про більшу або меншу незалежність центрального банку. Конкретними ознаками цієї незалежності є:

• Законодавчо встановлені межі втручання держави у грошову політику центрального банку. Так, у Німеччині та Швейцарії держава не має права втручатись у грошову політику центрального банку, а центральні банки Франції та Італії виступають лише в особі консультанта і мусять виконувати рішення уряду.

• Наявність законодавчого обмеження кредитування уряду. За цією ознакою найбільш незалежним є центральний банк Німеччини,а також Нідерландів та Австрії, для центральних банків Швеції, Італії та Швейцарії формально не існує законодавчого обмеження обсягів кредитування своїх урядів.

• Характер процедури призначення або вибору керівних органів центрального банку і терміни повноважень керівництва центральним банком. Так, у Австрії, Німеччині, Франції, Великобританії та Швейцарії керівні органи призначаються урядом, в інших країнах. Наприклад, у Нідерландах, рішення про призначення на керівні посади приймає Рада Міністрів на основі запропонованих центральним банком кандидатур.

Щодо термінів, на які призначають або обирають керівників центрального банку, то вони досить різні. Так, у США – це 14 років, у Німеччині – 8, у Канаді та Австралії – 7 років. При цьому дострокове відкликання керівника банка або члена правління в таких країнах, як Великобританія, Ірландія, Німеччина взагалі неможливе.

У цілому вважається, що найбільш високий рівень незалежності від виконавчої влади має центральний банк Німеччини. В інших країнах банки менш незалежні у своїй діяльності, вони підпорядковані міністерству фінансів, або казначейству і уряд може суттєво впливати на здійснювану центральним банком кредитно-грошову політику.

Організаційна структура центрального банку значною мірою визначається формою державного устрою країни (чи це федерація, чи це унітарна держава), національними традиціями й особливостями банківського законодавства.

Найнезвичайнішу структуру з усіх центральних банків світу має центральний банк США. Структура цього банку визначається федеративним устроєм держави, а також традиційною ворожістю американської громадськості до централізації фінансової влади, до надмірного втручання держави у справи приватних установ і, зокрема, комерційних банків.

Центральний банк, який є елементом Федеральної резервної системи США (ФРС), складається з Ради керуючих, 12 федеральних резервних банків, Федерального комітету відкритого ринку і Федеральної консультативної ради.

Федеральні резервні банки є у 12 округах, деякі з банків мають відділення. Сфера діяльності банків не відповідає адміністративно-територіальному поділу країни. Іноді один штат входить до складу двох округів, де діють різні резервні банки. Федеральні резервні банки - це самостійні акціонерні банки. Акціонерами резервних банків є комерційні банки відповідного округу - члени ФРС. Резервні банки емітують в обіг готівку, вилучають з обігу зношені гроші, здійснюють кліринг чеків, являють собою для комерційних банків свого округу розрахункову палату, тобто організують і проводять міжбанківські розрахунки, надають позички комерційним банкам, досліджують проблеми, пов'язані з проведенням монетарної політики, мають певні повноваження щодо банківського нагляду тощо. Першочерговим завданням федеральних резервних банків є досягнення загальнодержавних цілей, установлених Радою керуючих, а не намагання отримати прибуток. Значну частину своїх доходів (понад 90%) банки перераховують до державного бюджету.

Японія є унітарною державою, що певною мірою визначає організаційну структуру центрального банку. Банк Японії - це єдиний центральний банк, який за згодою міністерства фінансів має право відкривати філії, відділення, представництва. Капітал банку частково належить державі (55%), а частково приватним акціонерам (страховим компаніям, фінансовим інститутам, приватним особам). Акціонерам гарантовані дивіденди, розмір яких зафіксовано на законодавчому рівні. Невикористаний прибуток банку надходить до державного бюджету. Керівництво банком покладається на Правління, яке складається з 9 осіб. Голова та два заступники Голови призначаються Кабінетом Міністрів за згодою Парламенту, інші члени Правління - Кабінетом Міністрів. Усі особи призначаються на посади на п'ять років. На засіданнях Правління в разі необхідності можуть бути присутні представники уряду. Вони можуть вносити на розгляд Правління свої пропозиції стосовно монетарної політики, але остаточне рішення з усіх питань приймає Правління банку. Банк Японії виконує функції, що є традиційними для центральних банків. Метою монетарної політики Банку є збалансований розвиток національної економіки шляхом підтримки цінової стабільності. Двічі на рік Центральний банк подає парламенту звіт про свою діяльність.

Центральний банк України - Національний банк - було утворено у 1991 р. на базі колишнього республіканського відділення Держбанку СРСР та його обласних управлінь. Правова основа НБУ спочатку базувалась на Законі України "Про банки і банківську діяльність" (1991 р.), а з 1999 р. – на Законі «Про Національний банк України».

У цих законах у цілому знайшов відображення світовий досвід, накопичений у сфері розробки банківського законодавства. Основні положення, зафіксовані у цих правових актах, такі:

• Національний банк України не включений у систему виконавчої влади на чолі з Кабінетом Міністрів України.

• Він підзвітний тільки Верховній Раді України, яка щорічно приймає звіт банку про його діяльність.

• Національний банк України має право законодавчої ініціативи.

• Вищим органом управління є Рада Національного банку, а безпосереднє управління здійснює Правління на чолі з Головою Правління.

• Відповідно до Конституції Голова правління НБУ призначається на чотири роки Верховною Радою за поданням кандидатури Президентом країни. Якщо враховувати, що такий порядок передбачений, крім Голови правління НБУ, тільки для Прем’єр-міністра і керівників судової влади, то стає очевидною роль Національного банку в системі організації економічного життя країни.

• Правова природа НБУ подвійна:

• з одного боку, він наділений владними повноваженнями, що реалізуються в його праві ухвалювати нормативно-правові акти, обов’язкові до виконання суб’єктами господарювання і громадянами;

• з іншого боку, він не входить у систему виконавчих органів влади і не знаходиться на держбюджетному фінансуванні. Він не функціонує заради прибутку, а все перевищення суми своїх прибутків над своїми витратами НБУ зобов’язаний переказувати в Державний бюджет.

Управління системою НБУ здійснюється по принципу централізації з вертикальним підпорядкуванням. В систему НБУ входять: центральний апарат, територіальні управління в областях і Кримській автономній республіці, розрахункові палати, Банкнотно-монетний двір, Фабрика банкнотного паперу, Державна скарбниця, Центральне сховище грошей, спеціалізовані підприємства та установи, необхідні для забезпечення діяльності банку.

Уставний капітал НБУ складає 10 млн.грн.

Свої відносини із суб’єктами господарської діяльності (насамперед з комерційними банками) НБУ здійснює на підставі укладання угод, тобто діє як самостійний суб’єкт господарювання.

Першочерговою проблемою банківського законодавства є визначення статусу центрального банку, рівня його залежності (чи незалежності) від органів державної влади. Згідно з законом "Про Національний банк України" органи законодавчої і виконавчої влади не мають права втручатись у виконання банком функцій, передбачених на законодавчому рівні. Крім того, НБУ надано право підтримувати економічну політику уряду доти, доки вона не суперечить забезпеченню стабільності національної грошової одиниці.

Істотне значення для посилення незалежного статусу НБУ має положення Закону, яке забороняє банку надавати прямі кредити уряду на фінансування витрат державного бюджету. Здійснювати операції з державними цінними паперами НБУ дозволено лише на вторинному ринку, що також спрямовано на обмеження тиску на банк з боку уряду, який прагне вирішувати проблеми з покриттям дефіциту державного бюджету за рахунок емісійних коштів НБУ.

Крім того, НБУ є самодостатнім у розробці й здійсненні грошово-кредитної політики, ні Верховна Рада, ні інші органи влади не мають права на затвердження грошово-кредитної політики.

Також, НБУ є економічно незалежною установою, бо сам складає кошторис своїх надходжень і витрат, що має забезпечити повне виконання НБУ його функцій.

Подальший розвиток ринкових відносин у нашій державі вимагає посилення рівня незалежності НБУ. Необхідність і значущість цього для функціонування й розвитку ринкової економіки підтверджується світовим досвідом. Так, дослідження, проведені фахівцями західних країн, доводять, що за період 1973-1986 рр. серед 17 розвинутих країн найнижчі темпи інфляції спостерігалися в Німеччині та США, тобто в країнах, де центральні банки мають найвищий рівень незалежності. У той же час у таких країнах, як Італія та Великобританія, де центральні банки найбільш залежні від виконавчої влади, рівень інфляції в цей період був найвищим.

Сутність подальшого посилення самостійності НБУ, до якої він прагне, полягає в тому, щоб у рамках прийнятої Верховною Радою економічної і фінансової доктрини, зафіксованої у відповідних законодавчих актах, НБУ самостійно розробляв і використовував відповідні фінансові інструменти, визначав рівень монетизації, облікової ставки, ставки резервування і т.ін. При цьому йдеться не про якусь абсолютну незалежність Національного банку, а про те, щоб він після ухвалення, наприклад, рішення про встановлений рівень інфляції (а це відбувається у процесі затвердження бюджету країни на відповідний рік) був незалежним у діях, спрямованих на те, щоб цей рівень не був перевищений.