6.3. Поняття валютної системи. Міжнародні валютні системи

Економічні, політичні, культурні та інші зв'язки між країнами породжують грошові відносини між ними, пов'язані з оплатою отриманих товарів та послуг. Організаційно-правова форма реалізації валютних (грошових) відносин у межах певного економічного простору представляє собою валютну систему. Таким чином, валютна система представляє собою сукупність двох елементів: валютного механізму та валютних відносин. Під валютним механізмом мають на увазі правові норми та інститути, які діють на національному та міжнародному рівнях. Валютні відносини мають повсякденні зв'язки, в які вступають приватні особи, фірми, банки на валютних та грошових ринках з метою здійснення міжнародних розрахунків, кредитних та валютних операцій.

В умовах поглиблення інтеграції економік різних країн валютна система відіграє все більш важливу та самостійну роль в світогосподарських зв'язках. Вона здійснює безпосередній вплив на економічне становище країни: темпи зростання виробництва та міжнародного обміну, на ціни, заробітну плату тощо. Від ефективності валютного механізму, рівня втручання державних та міжнародних валютно-фінансових організацій в діяльність валютних, грошових та золотих ринків багато в чому залежить економічний розвиток, зовнішньоекономічна стратегія промислово розвинутих країн. Зростання вагомості валютної системи примушує промислове розвинуті країни удосконалювати старі та шукати нові інструменти та методи державно-монополістичного регулювання валютної сфери на національному та наднаціональному рівнях.

Валютні системи поділяються на:

• національні;

• міжнародні.

Національна валютна система – це державно-правова форма організації валютних відносин на території певної країни. Вона встановлює певний порядок валютних розрахунків і правила роботи з валютою інших країн. Функціонування національної валютної системи регулюється з врахуванням норм міжнародного права та національного законодавства країни. Складовими елементами валютної системи є національна валюта, умови її конвертованості, режим валютного курсу, валютні обмеження в національній економіці, механізм валютного регулювання і контролю, правила використання іноземної валюти і міжнародних платіжних та кредитних засобів обігу тощо.

Міжнародна валютна система – це закріплена угодами організація міжнародних валютних відносин. Вона включає міжнародні кредитно-фінансові інститути та комплекс міжнародних договірних та державно-правових норм, що забезпечують функціонування валютних інструментів. Елементами міжнародної валютної системи є певний набір міжнародних платіжних засобів (це може бути золото, національна валюта окремих країн, міжнародні валютні одиниці на зразок СДР, ЕКЮ або ЄВРО), валютні курси та валютні паритети, умови конвертованості, форми міжнародних розрахунків, режим міжнародних ринків валюти та золота, міжнародні валютно-фінансові установи (наприклад, Міжнародний валютний фонд МВФ, Міжнародний банк реконструкції та розвитку МБРР) тощо.

У своєму розвитку світова валютна система пройшла три основні етапи. Перший – система золотого стандарту (початок XIX ст. – 20-30-ті роки XX ст.), другий етап – система золотовалютного (доларового) стандарту (40-50-ті роки XX ст. – середина 70-х рр.), третій – система паперово-валютного (девізного) стандарту (функціонує з 1976 року).

На першому етапі особливої потреби в спеціально створеній міжнародній валютній системі не було, бо розрахунки між країнами здійснювалися на основі валютного курсу, який визначався на основі золотого паритету. Це, однак, не означає, що система розрахунків між країнами не вимагала певної правової регламентації. Прикладом можуть бути домовленості, яких було досягнуто ще в 1867 р. в Парижі, що торкалися системи золотого стандарту, або рішення міжнародної Генуезької конференції 1922 р.

Але об’єктивна необхідність створення міжнародної валютної системи з’явилася після краху золотомонетного стандарту. Певною реакцією країн на цю подію було утворення валютних блоків на початку 30-х рр. ХХ ст. Блоки зазвичай не набували форми утворень, які б закріплювались конкретними угодами, найчастіше це були певні угруповання країн, які формувались на базі співвідношення сил між ними. Як правило, країни блоку домовлялись між собою про проведення певної узгодженої політики у сфері валютних відносин. У цих блоках домінувала та чи інша країна, яка спиралася на своє економічне і політичне становище серед інших країн.

Одним з перших (1931 р.) виник стерлінговий блок, який очолила Великобританія. Він охопив країни Британської імперії, за винятком Канади і Ньюфаундленду. У 1933 р. виник доларовий блок, до складу якого ввійшли США, Канада і країни Латинської Америки.

Для цих блоків характерною стала прив’язка валютних курсів країн-учасниць до валюти країни-гегемона і встановлення на її основі їх курсу стосовно до валюти третіх країн. Фунт стерлінгів у першому випадку і американський долар у другому виконували функції резервного і платіжного засобу у відповідних групах країн.

Дещо особливе місце займав валютний блок, який отримав назву «золотого блоку». Він виник у 1933 р. в складі Франції, Бельгії, Нідерландів, Швейцарії і приєднаних до них дещо пізніше Італії та Польщі. Особливістю цього блоку було те, що в його межах було зроблено спробу зберегти золотомонетний стандарт. Валютні відносини між цими країнами будувались на основі валютного паритету. Але в умовах, коли інші країни вже відмовились від золотого стандарту, «золотий блок» опинився у важкій ситуації, став зазнавати певних труднощів у валютних відносинах з третіми країнами і в 1936 р. розпався.

На базі цих блоків у кінці 1930-х рр. склалися валютні зони (найвідоміші і найстійкіші з них – стерлінгова зона, зона долара і зона франка). Зони формувалися як валютні союзи країн, які в минулому знаходилися в колоніальній або напівколоніальній залежності від відповідної метрополії, але в ці союзи входили й інші країни. Ці союзи об’єднували значно більшу кількість країн, ніж аналогічні блоки, і відрізнялися ширшою і чіткішою системою регламентації валютних відносин між країнами-учасницями конкретної зони. Як правило, між усіма країнами-учасницями встановлювався твердий курс щодо валюти країни, яка очолювала зону, розрахунки здійснювалися через банки країни-гегемона, там же зберігалась і більша частина валютних резервів усієї зони. Тому валютні зони давали певні переваги країні-гегемону.

Але валютні зони не вирішували проблеми організації міжнародних валютних відносин, і на певному етапі свого розвитку себе вичерпали, оскільки вже не відповідали новому рівню економічних відносин, які склалися між країнами.

Новим етапом у розвитку міжнародних валютних відносин стало підписання в 1944 р. значною кількістю країн валютної угоди, яка отримала назву Бреттон-Вудської. Зібравшись на міжнародну конференцію в США, 44 країни підписали «Заключний акт». Його підписанню передувала досить довга й гостра дискусія, яка була викликана зіткненням двох протилежних позицій: американської сторони в особі Г.Уайта і англійської в особі Дж.Кейнса.

Дж.Кейнс запропонував створити наднаціональний банк, який мав називатися Міжнародним компенсаційним союзом і повинен був випускати міжнародні гроші-банкори, забезпечувати багатосторонню компенсацію боргів і позик центральних банків. Банкори мали стати міжнародними грошима, за допомогою яких здійснювались би безготівкові розрахунки.

Але ідею банкорів у 1944 р. не було реалізовано, і в цілому було прийнято американський план, хоч окремі положення плану Дж.Кейнса все ж таки було використано.

Основні положення Бреттон-Вудської валютної угоди зводились до такого:

• долар і фунт стерлінгів визнавалися як міжнародний резервний і платіжний засіб;

• для валют установлювався їх курс стосовно до долара, і коливання цього фіксованого курсу щодо ринкового не могло бути більшим за +1 %, а в Західній Європі - +0,75 %;

• установлювався золотовалютний стандарт, який передбачав фіксоване співвідношення долара і золота – 35 дол. За тройську унцію (31,1 г золота), а для центральних банків країн-учасниць – право вільного розміну доларів на золото США за цим фіксованим курсом;

• було заборонено вільну (приватну) купівлю-продаж золота;

• створювався МВФ, покликаний забезпечити стійкість валютних курсів і сприяти поступовій ліквідації валютних обмежень.

Бреттон-Вудська угода надавала значні, перш за все економічні, переваги для США. Долар перетворився на міжнародну валюту і зайняв панівне становище в міжнародних економічних відносинах. Але на США накладалась і велика відповідальність, з якою вони досить довгий час з успіхом справлялися. Це забезпечувалося тим, що США мали великі досягнення в розвитку економіки (в 1947 р. вони виготовляли 50 % промислових товарів від вироблених в усьому світі). Також США зосередили у себе величезну кількість золота (у 1949 р. офіційний запас золота складав 21,9 тис. т., що становило 75 % усіх золотих запасів капіталістичного світу).

З початку 1960-х рр. долар поступово став знецінюватися, довіра до нього стала падати. Спроба врятувати Бреттон-Вудську систему знайшла своє відображення в рішенні МВФ випустити спеціальні засоби запозичення (СДР), які мали стати поряд з доларом резервним і платіжним засобом під час міжнародних розрахунків. По суті, це була реалізація ідеї Дж.Кейнса відносно грошей-банкорів. Першу емісію СДР було здійснено в період з 1970 р. до 1972 р. в розмірі 9,6 млрд. Цю емісію активно підтримали США, бо СДР помітно зменшував навантаження на долар і в той же час емісія була не такою вже й великою. Проте операція з СДР не врятувала ситуацію.

Остаточний відхід від принципів Бреттон-Вудської угоди відбувся в 1978 р., коли почала діяти Ямайська валютна угода. Нова угода зафіксувала ту практику міжнародних валютних відносин, яка склалася на початку 70-х рр.

Основні положення Ямайської валютної угоди:

• було здійснено повну демонетизацію золота, скасовувалися офіційний золотий паритет, золотий вміст національної валюти і було знято будь-які обмеження на приватну купівлю-продаж золота;

• було санкціоновано режим плаваючих курсів, що означало вільний вибір курсоутворення кожною державою;

• золото втрачало свою офіційно фіксовану ціну і за ринковими цінами почало надходити на спеціальні аукціони;

• частина золота МВФ, а вона становила 1/8 від його загальної кількості (4665 тон), мала бути продана на аукціоні, а виручка поповнювала валютні резерви МВФ, така сама частина золота мала бути повернена країнам-учасницям відповідно до квоти кожної країни;

• як міжнародні резервні і платіжні засоби поряд з доларом було визнано валюти інших країн, а також СДР.

Поряд із загальносвітовою валютною системою в Європі сформувалась Європейська валютна система. Ця система була створена за рішенням Європейської Ради у 1978 р. Певним стимулом до організації цієї системи стало те, що країни ЄЕС не були задоволені функціонуванням системи СДР, її тісним зв’язком з американським доларом і введенням плаваючих курсів.

Спочатку учасниками цієї системи були 8 країн-членів Європейського економічного співтовариства (Німеччина, Франція, Нідерланди, Бельгія, Люксембург, Італія, Ірландія, Данія). Механізм Європейської валютної системи складався з трьох основних елементів: європейської валютної одиниці, яка отримала назву ЕКЮ, режиму спільного коливання валютних курсів, Європейського фонду валютної співпраці.

Курс екю визначався на основі кошика валют країн-членів співтовариства з урахуванням частки валового національного продукту й зовнішньоторгового обороту кожної країни. Питома вага кожної країни переглядалася раз на п’ять років. Найбільшу вагу в цьому кошику мала німецька марка (більше 30 %), французький франк (20 %), англійський фунт стерлінгів (близько 12 %). Був встановлений фіксований курс валют країн, які входили до цієї системи. Екю частково базувалась на золоті, це забезпечувалось тим, що країни-учасниці перераховували в спільний фонд 20% своїх офіційно оголошених золотих резервів.

Подальший розвиток Європейської валютної системи почався з 1989 р. Роботу над проектом удосконалення цієї системи вела комісія, яку очолював Ж.Делор, і тому цей проект отримав назву «План Делора». Суть проекту полягала у введенні в країнах Європейського союзу єдиної для цих країн валюти.

Як показав історичний досвід, процес розвитку даної системи хоч і відбувався досить важко, але в цілому успішно. В 1991 р. європейські країни підписали «Угоду про Європейський союз», а в 1997 р. підтвердили рішення про введення з 1999 р. єдиної європейської валюти ЄВРО. Але цей процес вимагав певної підготовчої роботи. Так, ті країни, які бажали ввести єдину валюту, мали виконати певні умови:

• тримати дефіцит державного бюджету на рівні не більше 3 % від ВВП в ринкових цінах;

• державний борг не може перевищувати 60 % ВВП, який підраховано на базі ринкових цін;

• рівень інфляції не повинен бути вищим 1,5 % від рівня інфляції в трьох країнах-членах Європейського союзу з найменшими показниками інфляції;

• середня номінальна ставка відсотка за довгостроковими (на 10 років) кредитами не може бути більшою 2 % від середнього рівня такої ставки в трьох країнах Союзу з найменшими ставками за такими кредитами.

Ці умови були досить жорсткими і спочатку тільки одна країна (Люксембург) укладалась в них. Але незважаючи на труднощі, процес реалізації плану йшов до свого завершення. Вже на початку 1999 р. 11 країн Європи (Німеччина, Франція, Італія, Іспанія, Нідерланди, Австрія, Бельгія, Португалія, Фінляндія, Ірландія, Люксембург) ввели як паралельну валюту (поруч з національною) євро. Але до 1 січня 2002 р. ця валюта використовувалася в безготівкових розрахунках. З 1 липня 2002 р. єдиним платіжним засобом став тільки євро.

Введення євро мало економічне значення, крім того глибинною причиною цього важливого процесу стала інтернаціоналізація господарського життя.