5. Підсумки та уроки Другої світової війни

Велика Вітчизняна війна закінчилася перемогою над фашистською Німеччиною 9 травня 1945 р. Друга світова війна − перемогою над мілітаристською Японією − 2 вересня 1945 р.

Наприкінці війни, під час Ялтинської конференції (лютий 1945 р.) лідери СРСР, США та Великобританії визнали приєднання до СРСР західноукраїнських земель. Ця домовленість була реалізована у двосторонніх договорах з Польщею та Чехословаччиною, а також в умовах мирного договору з Румунією. 26 листопада 1944 р. з’їзд народних комітетів Закарпаття ухвалив рішення про вихід краю зі складу Чехословаччини та приєднання до УРСР. Цей акт було закріплено домовленістю між Радянським Союзом і Чехословаччиною. Таким чином 29 червня 1945 р. більшість етнічних українських земель були об’єднані у кордонах однієї держави. На завершальному етапі війни УРСР вдруге за свою історію стала суб’єктом міжнародних відносин. У березні 1944 р. було створено Народний комісаріат іноземних справ УРСР. З 25 квітня до 25 червня 1945 р. українська делегація на чолі з Дмитром Мануїльським взяла участь у роботі установчої конференції Організації Об’єднаних Націй (ООН), у Сан-Франциско (США). 25 червня 1945 р. Українська делегація разом з делегаціями країн-фундаторів підписали статут ООН, ставши таким чином членом цієї впливової міжнародної організації. Це було актом міжнародного визнання внеску українського народу в перемогу над фашизмом.

Демографічні втрати України становили приблизно 8 млн осіб (2,5 млн осіб загинули в боях; 5,5 млн військовополонених та цивільних громадян загинули під час окупації та бойових дій на території УРСР). Незважаючи на значне територіальне розширення, населення України зменшилось на 10,5 млн осіб. Безпосередні матеріальні збитки, завдані господарству України, становили 285 млрд карбованців, що у п’ять разів було більше ніж всі довоєнні асигнування в економіку УРСР. 10 млн громадян втратили прибуток; було зруйновано 714 міст і селищ міського типу, понад 28 тис. сіл України, 16,5 тис. промислових підприємств, майже 33 тис. колгоспів та радгоспів. В Україні залишилось лише 19 % довоєнної кількості промислових підприємств. Відбудова народного господарства УРСР вимагала відданої праці громадян та допомоги інших радянських республік.

Головним уроком Другої світової війни для людства стало усвідомлення того, що не можна вирішувати міжнародні протиріччя за допомогою зброї. На жаль, керівники багатьох країн світу з різними політичними режимами не засвоїли це і на початку ХХІ століття.

Додаток. Дніпропетровщина у роки Великої Вітчизняної війни

Заява 22 червня 1941 р. голови радянського уряду В’ячеслава Молотова про початок Великої Вітчизняної війни викликала серед мешканців Дніпропетровської області низку патріотичних виступів. Так, у Дніпропетровську відбулись патріотичні мітинги трудящих на заводах ім. Петровського, ім. Комінтерну, ім. Артема, на цегельному заводі № 16 та ін. Після постанови Раднаркому СРСР від 24 червня та постанови Дніпропетровського обкому КП(б)У „Про організацію винищувальних батальйонів для боротьби з парашутними десантами і диверсантами противника у прифронтовій смузі” від 25 червня 1941 р. розпочалась організація загонів народного ополчення та винищувальних батальйонів, у складі яких наприкінці червня нараховувалося 3800 бійців. Уже на 19 липня 1941 р. у Дніпропетровській області було сформовано 30 винищувальних батальйонів із особовим складом 6549 осіб. Бійці народного ополчення та винищувальних батальйонів вчилися правильно заряджати та розряджати гвинтівки та кулемети, а також як застосовувати гранати і пляшки з запалювальною сумішшю для знищення ворожих танків. Однак лише така „військова підготовка” при зустрічі з регулярними частинами німецької армії була малоефективною, зокрема в директиві Військової Ради Південного фронту від 3 серпня 1941 р. було зазначено: „Ворог проводить розвідку…, створює паніку та імітує наступ; винищувальні батальйони не реагують, не об’єднуються швидко у бойові одиниці для боротьби, опору та знищення дрібних груп ворога…”.

9 липня 1941 р. о 23⁵⁰ німецька авіація вчинила перший повітряний наліт на міста Дніпропетровськ, Дніпродзержинськ та Кривий Ріг. Було пошкоджено залізничні мости через р. Дніпро та р. Самару, вбито шість та поранено тринадцять громадян. На лівобережну частину Дніпропетровська було скинуто 25 авіабомб вагою від 50 до 300 кг у районі заводу ім. Комінтерну та 5 авіабомб біля заводу ім. Артема внаслідок чого було пошкоджено 16 будинків, 10 осіб вбито, 12 – поранено. Другий повітряний наліт о 1²⁰ ночі було відбито вогнем чотирьох зенітних батарей та ланкою винищувачів. Найбільш тривалим і трагічним було бомбардування 19 липня 1941 р. станції Нижньодніпровськ, коли авіабомби влучили у санітарний потяг та у вагони з вогненебезпечним вантажем, що призвело до загибелі великої кількості людей.

Внаслідок поразки 6-ї та 12-ї армій Південного фронту в районі Умані перша танкова група німецьких військ отримала можливість наступу на Дніпропетровському напрямку. 13 серпня 1941 р. фашисти захопили П’ятихатки, 13 серпня – Кривий Ріг. Протягом 17-20 серпня тривали бої на підступах до Дніпропетровська. Місто обороняла резервна армія Південного фронту під командуванням М. Чибісова, у складі якої діяла 8-ма танкова дивізія полковника Ю. Пушкіна (нині на його честь названо одну з вулиць Дніпропетровська). 22 серпня війська цієї дивізії нанесли контрудар у районі Сухачівки та Діївки і зупинили наступ танкової групи генерала Клейста. Однак стратегічна ініціатива все ж залишалася на боці ворога. 20 серпня під час авіанальоту на ст. Лоцманська (зараз − Дніпропетровськ-Південний) фашистська авіація знищила бронепотяг, який захищав південні підступи до міста. 21 червня німецькі танки обійшли радянські війська на Запорізькому напрямку. Командувач резервної армії М. Чибісов надав наказ відступати на лівий берег Дніпра. Протягом трьох діб відступ радянських військ прикривали 134-й кавалерійський полк під командуванням майора Б. Кротова та курсанти Дніпропетровського артучилища, укомплектованого в основному студентами вузів Дніпропетровська. 25 серпня німецько-фашистські війська захопили правобережну частину Дніпропетровська та почали переправляти на лівий берег частини 13-ї танкової дивізії, яка незабаром захопила Ломівку. До кінця вересня 1941 р. на Лівобережжі три тисячі курсантів артучилища під командуванням комбрига М. Петрова вели нерівні бої за Нижньодніпровськ, Мануйлівку, Клочко проти 60-ї моторизованої дивізії ворога. На початку жовтня фашистські війська почали обхідний наступ у тил 6-ої армії Південного фронту. Вже 3 жовтня ворог захопив Котівку, 4 жовтня – Чаплине, 8 жовтня – Покровське, 10 жовтня – Юріївку, 11 жовтня – Павлоград, 12 жовтня – Петропавлівку, а 14 – Межову. У другій половині жовтня 1941 р. вся територія Дніпропетровської області була повністю окупована.

Територія окупованої Дніпропетровської області ввійшла до складу рейхскомісаріату „Україна”. 2 вересня 1941 р. у Дніпропетровську, з дозволу окупантів, було створено міську управу, яка вважались „допоміжною”, оскільки була підпорядкована німецькому штадткомісару Клостерману. За своєю структурою управа складалась з тринадцяти „секторів”, серед яких найбільш важливими були: шкільний сектор, загальний сектор, сектор „народної здравохорони”, правовий сектор, господарський сектор, сектор культурно-масових установ та пропаганди. Головою міської управи було призначено доктора технічних наук П. Соколовського, його заступниками – інженера Є. Фабера та доцента металургійного інституту М. Кокольського. Міський голова П. Соколовський був послідовним та впевненим провідником німецької влади на території міста. Влітку 1942 р. він очолив делегацію міської управи до Німеччини. Делегати відвідали Берлін, Дрезден, Нюрнберг, Нейштадт, Лейпциг. „Категорично можна стверджувати, − заявив П. Соколовський після повернення, − що націонал-соціалістична партія за короткий період – всього за 9 років створила тверду соціалістичну, культурну, господарську та побутову основу для власного народу. Могутність націонал-соціалістичної партії, воля її фюрера – Гітлера, подана рука допомоги германським народом повинні допомогти в короткий термін знищити більшовицьку владу та її керівників Сталіна і Кагановича”. За активну пропаганду ідей націонал-соціалізму відділ політики і пропаганди рейхскомісаріату нагородив П. Соколовського бронзовою медаллю.

Більшість керівного складу міської управи були представниками „старої” інтелігенції, з освітою та науковими ступенями, здобутими ще до революції. Деякі з колабораціоністів мали свої „рахунки” з радянською владою. Зокрема колишній підполковник царської армії В. Васильєв, призначений на посаду начальника Центрального міського району „української народної поліції”, писав у рапорті на ім’я міського голови: „Я 23 роки зазнавав репресій від більшовиків…Я хочу працювати і бути корисним великій справі, кому як не мені бути в перших рядах…”. 13 жовтня 1941 р. місцева поліція під керівництвом підполковника В. Васильєва зігнала до центрального універмагу 11 тис. мирних мешканців, переважно єврейської національності, і на території Ботанічного саду університету протягом двох діб розстріляла їх. Всього за період окупації фашистами та місцевими колабораціоністами на території Дніпропетровська було знищено 29,5 тис. мирних жителів та 30 тис. військовополонених, 75 тис. осіб було вивезено до Німеччини. 10 листопада 1941 р. комісія міської управи на чолі з доктором О. Станкевичем вилучила рогату худобу, зареєстровану по місту, до господарського відділу німецької комендатури було доставлено 1100 голів.

Однак, треба відзначити, що „допоміжна” управа не тільки обслуговувала потреби окупантів. Керівництво управи зробило багато і для відновлення інфраструктури міста, господарських підприємств, культурно-освітніх установ. Так у жовтні 1941 р. розпочали роботу 35 загальноосвітніх шкіл, було відкрито шість ремісничих шкіл, землевпорядний, залізничний, індустріальний технікуми. До початку 1942 р. працювали Дніпропетровський інститут інженерів транспорту, політехнічний інститут, Український державний університет. Навесні 1942 р. завдяки діяльності П. Козара (учня Д. Яворницького) та професора В. Коренева було відремонтовано Художній музей, у грудні 1942 р. у приміщенні Історичного музею було відкрито виставку творів художників міста – В. Коренева, Г. Максименко, М. Погрібняка. З 15 вересня до 1 жовтня 1942 р. під керівництвом археологів П. Козара та О. Бодянського було проведено археологічну експедицію для дослідження порожистої частини Дніпра. Але в умовах насильницького розподілу території України та відвертого небажання окупаційної влади підтримувати культурно-освітні процеси дії місцевого самоуправління були спорадичні та мали дуже обмежений характер.

Вже наприкінці літа – на початку осені 1941 р. на окупованій території Дніпропетровщини почали діяти підпільні групи та партизанські загони. Формувались вони з числа радянських та партійних активістів, співробітників НКВС, які залишились для диверсійної діяльності в тилу ворога, з бійців Червоної армії та винищувальних батальйонів, які не встигли евакуюватися. Так в серпні 1941 р. у с. Кочережки Павлоградського району було створено диверсійну групу з тринадцяти бійців на чолі з командиром Червоної армії М. Солов’яненком та політруком І. Дендеберею. Після окупації, у жовтні 1941 р., ця група об’єдналась з партизанськими загонами із с. Перещепино та Новомосковська; у боях з окупантами партизани знищили 84 німецьких солдати, визволили 150 радянських військовополонених. Однак і самі партизани зазнали втрат – 7 чоловік було вбито, серед них і командир та політрук загону. У с. Булахівка було організовано партизанську групу з 37 бійців, яку очолив Г. Кучеренко. Група діяла з 15 жовтня до 15 грудня 1941 р.; партизани знищили 140 німецьких солдатів та офіцерів, 19 автомашин, 7 мостів (у тому числі два залізничних) та ін. При цьому шестеро партизанів загинули, одинадцять – дезертирували. 15 грудня група була знищена окупантами. Врятувався тільки Г. Кучеренко, який організував нову партизанську групу у складі вісімнадцяти осіб, яка діяла до 15 лютого 1942 р. та знищила 25 окупантів. Трагічною була доля диверсійних груп у с. Троїцьке та у с. Богуслав, які складались з десяти бійців кожна. Вони були відразу знищені окупантами, а їх керівники (командири Н. Васильєв та З. Шишов) були видані місцевими мешканцями. У жовтні 1941 р. розпочав дії партизанський загін у складі 200 бійців на чолі з М. Назаренком. Загін цей було створено на базі винищувального батальйону. Однак, вже у грудні загін було розгромлено − місце його дислокації видав окупантам С. Микулевич, колишній 3-й секретар Марганецького міському КП(б)У. Деякий період М. Назаренко переховувався у м. Марганець у Котрус-Есингер, фольксдойче, яка працювала у німецькій комендатурі перекладачем. Котрус-Есингер мала радіоприймач, слухала московське радіо та розповсюджувала „сводки Совинформбюро”. Однак, на початку 1943 р. вона була заарештована співробітниками зондеркоманди „Петерс” І. Жарком та С. Кринициним, не витримавши тортур видала керівників підпілля м. Марганець – О. Покашкіна, О. Розенвайца, І. Васильєва.

Ще на початку окупації за розпорядженням ЦК КП(б)У в Дніпропетровській області було створено підпільний обком КП(б)У, який очолив М. Сташков. У травні 1942 р. секретарем підпільного міському КП(б)У було призначено Г. Савченка. Місцем перебуванням підпільного обкому став Павлоград. Під керівництвом обкому в області діяло 25 партизанських загонів та 6 підпільних груп. У Дніпропетровську діяло близько 200 підпільників, які в січні 1942 р. підірвали на вул. Лагерній (нині проспект Ю. Гагаріна) склад із боєприпасами, а в квітні – склад з нафтопродуктами на ст. Нижньодніпровськ. Один із підпільників – Я. Самарський, деякий час працював керівником „загального сектору” у міській „допоміжній” управі. Користуючись своїм службовим становищем, він сприяв визволенню сотень радянських військовополонених із концтабору, розташованого на вул. Чичеріна, видавав підпільникам та колишнім в’язням посвідчення та паспорти, що дозволяло їм вільно пересуватися окупованою територією.

У липні 1942 р. гестапо заарештувало М. Сташкова, а в жовтні – Г. Савченка та інших членів міської підпільної організації (Я. Самарського, З. Дем’яненко, Е. Кулакова, Б. Сондака, В. Хітько та ін.). У грудні 1942 р. – січні 1943 р. майже всі керівники підпільної організації Дніпропетровська були розстріляні окупантами. Вже після визволення області від окупантів бюро обкому КП(б)У на своєму засіданні, підводячи підсумки партизанської та підпільної боротьби з окупантами в 1941 – 1942 рр. констатувало, що при формуванні партизанських та підпільних груп партійні та радянські органи області „недостатньо перевіряли бойові якості людей, які були погано підготовлені. Розрізнені нечисленні групи партизан та підпільників не мали єдиного керівництва, не були дисциплінованими, не мали відповідної конспірації. Вони вступали у бій розрізнено з регулярними частинами ворога, що призводило до масових арештів та розстрілів”.

Розгром німецьких військ під Сталінградом та початок визволення України від окупантів активізували партизансько-підпільний рух у східних районах області. Так у Павлограді наприкінці 1942 р. розпочала діяльність підпільна група на чолі з майором Червоної армії П. Кравченком. Його заступником була К. Новікова-Таблер, яка працювала спочатку перекладачем, а потім очолила німецьку транспортну жандармерію, до обов’язків якої входила охорона залізниці у Павлоградському напрямі та складів з продовольством та боєприпасами. Заступником К. Новикової-Таблер став колишній лейтенант Червоної Армії С. Чумак. Значна частина особового складу батальйону жандармерії була сформована із колишніх радянських військовополонених та озброєна трофейними французькими гвинтівками. Загін з п’ятдесяти жандармів став головною ударною силою під час антифашистського повстання у Павлограді в ніч з 13 на 14 лютого 1943 р. 16 лютого повстання охопило місто повністю, а 17 лютого у Павлоград увійшли радянські війська. Однак, стратегічна ініціатива залишилась на боці німецько-фашистських військ. Після численних бомбардувань та авіанальотів протягом чотирьох днів 22 лютого 1943 р. ворог знову захопив Павлоград.

Повне визволення Дніпропетровської області від окупантів почалось восени 1943 р. У вересні 1943 р. війська Степового і Південно-Західного фронтів вступили на територію області. 18 вересня були звільнені Юріївка і Павлоград, 21 – Котівка, Перещепине, Синельникове, 22 – Новомосковськ, 27 – Нижньодніпровськ. У ніч на 25 вересня 1943 р. група розвідників на чолі з лейтенантом С. Шпаковським захопила плацдарм на правому березі Дніпра в районі с. Сошинівка, а незабаром були визволені населені пункти Червоне, Сошинівка, Аули. 26 вересня штурмові загони 6-ї армії під командуванням старших лейтенантів М. Зевахіна та М. Шишлова захопили плацдарм на південь від с. Військове. 19 жовтня 59 десантників на чолі зі старшим лейтенантом Р. Стародубцевим захопили плацдарм у районі річкового порту Дніпропетровська та утримували його протягом семи діб. 23 жовтня війська 2-го Українського фронту звільнили П’ятихатки та Верхньодніпровськ. 24 жовтня 152-а дивізія звільнила Сухачівку та 1-у і 2-у Діївки; бійці 2-го батальйону 646-го стрілецького полку під командуванням капітана І. Юніна увійшли до Дніпропетровська. 25 жовтня було звільнено Краснопілля, Нові Кодаки, Лоц-Кам’янку. 25 жовтня 1943 р. Дніпропетровськ та Дніпродзержинськ були повністю звільнені від фашистських військ.

На початку 1944 р. уся Дніпропетровська область була звільнена від окупантів. Останніми в області були визволені Нікополь (8 лютого) та Кривий Ріг (23 лютого).