5. Характеристика основних підсистем організації

Як уже зазначалося, будь-яка система визначається сукупністю елементів. Але якщо врахувати складність систем і їх розміри, то варто мати на увазі, що об’єктивно необхідна їх різна класифікація за певними ознаками, внаслідок якої з’являються підсистеми.

Отже, підсистема – це виділена за якою-небудь ознакою частина системи, що має характерні риси. Вона взаємопов’язана з іншими частинами системи і її, в свою чергу, можна розглядати як самостійну систему.

Існують різні методи класифікації складних систем, які визначаються за загальними критеріями. Підсистеми повинні бути:

• такими, щоб вони могли впливати на досягнення кінцевих результатів системи;

• створені за певними ознаками, що чітко виявляють необхідний функціональний зв’язок між ними і з системою в цілому; відповідно пов’язані з поведінкою всіх елементів системи і відбивати постійне

функціонування взаємних зв’язків, встановлених для окремих елементів

системи через її підсистеми з навколишнім середовищем.

Підсистеми повинні:

• прив’язуватись до цілого за допомогою визначених відносин кожної частини до якої-небудь загальносистемної характеристики (чи характеристик), що має необхідний і логічний функціональний зв’язок з виконанням загальносистемних завдань;

• поєднувати більш дрібні підсистеми, які необхідні для пояснення поведінки системи в цілому (для великих систем).

Виділення підсистем залежить від типу системи, цілей її дослідження, використовуваного апарату аналізу. Наприклад, підсистема основного виробництва, підсистема допоміжного виробництва тощо.

Підсистема формується з елементів і є частиною системи. Що ж таке елементи системи і якими властивостями вони володіють?

Насамперед елемент завжди є структуроутворюючою частиною якої-небудь системи. Наприклад, підприємство – елемент галузі. В той же час воно – складна сукупність різних цехів і служб.

Елемент має одну чи кілька властивостей, і кожна з них буде використана в системі або буде потенційною для функціонального використання. Кожна з властивостей елемента може бути умовою для входження його в систему, в якій вона проявиться. Властивості елементів визначають їх місце у внутрішній організації системи. Вони розвиваються в рамках системи та підкоряються умовам її функціонування, видозмінюючись у процесі розвитку чи під керуючим впливом.

Елементи функціонують і розвиваються в рамках системи, і тому їх властивості підпорядковані властивостям системи в цілому. Саме ці цілі системи визначають конкретну форму існування елементів як її власної частини. Отже, структурна автономність кожного елемента – одна з її ознак.

Функціонування системи відбувається нормально лише у випадку органічної і гармонічної взаємодії всіх її елементів, незважаючи на те що кожен з них відіграє самостійну роль у реалізації цілей системи.

Тому елемент чи підсистема – це деяка відособлена частина системи і саме структуроутворююча її частина, оскільки всі елементи перебувають у певній ієрархічній залежності.

Специфічні властивості підсистем знаходять своє вираження в їх функціях, що являють собою певні дії, які можуть проявлятися лише при наявності іншого елемента, здатного завдяки сумісності з ним сприймати і перетворювати цей вплив. Тільки на цій основі можлива взаємодія елементів і підсистем.

Звідси функціональна специфічність є іншою системною ознакою виділення підсистем і елементів. Залежно від конкретних умов кожен з елементів по черзі може виконувати функцію дії або функцію сприйняття.

Свою функцію та призначення елемент чи підсистема може виконати тільки за умови взаємодії з іншими елементами. Ефективність цієї взаємодії буде підвищуватись при збільшенні упорядкованості та організованості взаємозв’язків елементів.

Отже, впорядкований взаємозв’язок елементів, підсистем і системи із середовищем на основі функціональної інтегративності також є системною ознакою виділення підсистем.

Таким чином, розглянувши особливості елементів і підсистем, які утворюють системи, слід зазначити найважливіші системні ознаки їх виділення. Ними є:

1) структурна автономність кожного елемента підсистеми;

2) різна природа елементів, що складають підсистеми;

3) функціональна специфічність підсистем;

4) впорядкований взаємозв’язок елементів підсистем і самих підсистем із середовищем на основі функціональної інтегративності.

Звідси випливає, що система – це не просто сума її елементів, а ціле, що володіє іншими якостями, ніж складові її елементи.

Дослідження показують, що великі і складні організаційні системи мають тенденцію до подальшого росту і розширення. Вони одержують певний запас міцності, що виходить за межі забезпечення тільки виживаності. Багато підсистем у рамках системи мають можливість одержувати енергії більше, ніж потрібно для виробництва своєї продукції. Вважається, що стабільне становище властиве простим системам, але на більш складному рівні воно стає одним з факторів збереження системи через ріст і розширення.

Керівники підприємств повинні володіти високою адаптаційною мобільністю, управляти за слабкими сигналами з попередженням подій і добиватися зростаючої ефективності в процесі соціального розвитку свого колективу. Його головне завдання – створити команду однодумців, об’єднаних спільними цілями. Для такої команди характерний ефект групової емерджентності, коли зусилля окремих членів колективу не просто складаються, а перемножуються за рахунок “компенсації нездібностей”. Цей ефект був вперше вивчений в Хоторнських експериментах Елтоном Мейо. Суть його в тому, що в господарських і управлінських ситуаціях, які постійно змінюються, всупереч порядку, який встановлений формальним процесом розподілу праці, проходить перерозподіл функцій, посадових обов’язків і повноважень. Кожен добровільно бере на себе ті види робіт, які він здатен виконувати краще за інших.

Власне кажучи, групова емерджентність – явище досить звичайне для військових дій і спортивних досягнень. Досить часто доводилося переконуватися в цьому, коли добре зіграна команда, яка діє за принципом “один за всіх, всі за одного”, обігравала збірну “зірок” світового футболу.