6. Переселення на українські землі іноземців, які приносять свої культурні традиції.

В цей період в Україні збільшується кількість іноземних поселенців – німців, поляків, євреїв, греків, угорців, вір-менів, які приносять власні культурні традиції і сприяють втягненню України у загальноєвропейські процеси куль-турного життя. Зростають громади людей інших релігій. Їх писемність, літургійний спів, культове будівництво, релі-гійне мистецтво розвивались в межах своєї традиційної культури.

Одночасно створювались умови і для взаємовпливів, насамперед у сфері побутової культури, ремесел, ужитко-вого мистецтва. Ряд міст України, насамперед в західному регіоні, були зонами інтенсивної взаємодії місцевої куль-тури з культурою іноземців.

7. Проникнення в Україну латиномовної середньовічної та ренесансно-реформаційної культури.

Протягом зазначеного періоду в Україну все більш інтенсивно проникають форми культури, вироблені у Західній і Центральній Європі. Це був суперечливий процес. Спочатку латиномовна освіта і наука поширювалися ізольовано, не впливаючи на осередки традиційної культури. Причиною цього було насамперед те, що в умовах іноземного поне-волення православна церква, що була основним охоронцем традицій, побоювалася відверто запозичувати культуру, яка б асоціювалася з денаціоналіза-ційними впливами держав, що насаджували католицизм як панівну релігію.

Хоча у зв’язку з цим взаємовпливи традиційної культури і західних культурних течій залишались досить обмеже-ними та все ж із Заходу вже почали надходили нові культурні вчення загальноєвропейського характеру. Окремі до-сягнення культури Ренесансу і ранньої Реформації поширювались в Україні. Її відвідували відомі свого часу вчені-гу-маністи, зокрема з Італії. Вихідці з України відвідували провідні у Західній Європі центри ренесансної культури. (Де-тальніше про ренесансно-гуманістичні та реформаційні впливи в українській культурі буде окреме питання).

8. Роль православної церкви у культурному збереженні українського етносу в цей період.

Оскільки національна свідомість була нерозривно поєднана з релігійною, в її формуванні велику роль відігравала освічена частина духовенства, а також культурно-освітні діячі, пов’язані з церковними структурами. Якщо окремі ієрархи не завжди відповідали своєму покликанню (що траплялося у всі часи), то в цілому, церква як інституція ви-тримала випробування. Вона збереглася як основна національна установа, навколо котрої інтегрувалося суспільство за відсутності власної держави. В цьому плані вона була своєрідним ду-ховним царством, яке, хоч і недосконало, але зберегло релігійно-культурну тотожність народу.

У ХV – першій половині ХVІ ст. вірність практично усіх верств українського суспільства православній церкві, сприйняття її як церкви національної залишалися гарантією самозбереження українського етносу в релігійному і від-повідно в культурному плані. А збереження етносу було передумовою і запорукою його майбутнього політичного відродження.