2. Суперечлива позиція панівних еліт у культурній сфері, процеси денаціоналізації.

Належність до різних політичних утворень істотно позначалась на еволюції культури, особливо серед суспільної верхівки. Її позиція у культурній сфері була суперечливою. З одного боку, князі і частина боярства тривалий час збе-рігали традиції, що були сформовані ще в Київській Русі. З іншого боку, панівна еліта все більше піддавалась впли-вам нових державних форм, під владою яких вони опинились.

Поступово і в структурі і в ментальності українських еліт започатковуються суттєві зміни. Проходить станова структуризація українського суспільства, яке у ХV ст. стало поступово уподібнюватись до решти суспільств Цент-рально-Східної Європи, де протягом ХІІІ–ХІV ст. вже окреслились чіткі правові ніші для кожної з груп населення відповідно до походження і характеру занять. Правове виокремлення так званих «простих станів» (міщанського і се-лянського) відбувалось паралельно з утвердженням вищого стану – шляхти.

Формування шляхти вносило відповідні зміни у колективну свідомість і мало далекосяжні наслідки. З одного боку українська еліта розвертається «обличчям на Захід», а з іншого – світоглядні новації приводять до певних втрат у сфері культури, бо стимулюють відхід еліти від попередньої культурної традиції на користь Заходу. Створюється грунт для процесів денаціоналізації, втрати самобутніх культурних рис, надмірного засвоєння запозичень.

3. Підтримка культурної сфери нижчими верствами суспільства.

Там де панівна православна верхівка втрачала свої позиції, культура розвивалася більш наближено до нижчих верств суспільства: меценатами часто ставали дрібні й середні шляхтичі, парафіяльне духовенство. Культурне життя часто було пов’язане з тими осередками, де проживала дрібна православна шляхта. Поступово все більш вагомим стає вплив на розвиток культури з боку нової суспільної сили – міщанства.

4. Культурна єдність українських земель на рівні традиційного способу життя.

Протягом зазначеного періоду відбувався розвиток самобутніх явищ у культурі, що опиралась на усталені тради-ційні начала. Патріархальна замкнутість сільських громад, їхній традиційний спосіб життя, підтримуваний традицій-ними світоглядом і обрядовістю, великою мірою стали запорукою культурної єдності всіх українських земель на рівні побутової культури. Вважається, що єдність визначальних форм народної культури відіграла велику роль у поширен-ні ряду загальноукраїнських рис в усній мові, які з часом знаходили своє відображення і в писемності.

5. Культурна взаємодія в межах православного слов’янського світу.

Характерною рисою цієї доби була визначна роль культурної спадщини у збереженні ідентичності народу шляхом опори на давні традиції. В цьому плані важливе значення мала культурна взаємодія в межах православного слов’ян-ського світу. На кінець ХІV – першу половину ХV ст. припадає період пожвавлення культурних відносин між Украї-ною та південнослов’янськими землями. Він дістав в науці назву «другого південнослов’янського впливу» і тією чи іншою мірою позначився на духовній культурі українського народу хоча і не став визначальним у жодній її галузі.

Через посередництво Болгарського царства з його православно-богословською літерат. традицією на українських землях поширюється ісихазм (грецьк. ісихія – спокій, відреченість) – релігійно-містична течія що зародилась у Візан-тії на рубежі ХІІІ–ХІV ст., релігійно-філософське, етико-аскетичне вчення про шлях до єднання людини з богом через т. зв. «очищення серця» сльозами і самозосередженість свідомості. Ісихазм характерний зацікавленістю внутрішнім світом людини, гіперболізацією почуттів, намаганням виявити християнські істини в усіх галузях життя, емоційно-експресивним літерат. стилем (т. зв. «плетінням словес»). Поширення цього стилю в Україні пов’язане з діяльністю вид. письменників, церковних і культ. діячів ХІV–ХV ст., болгар за походженням – Кипріяна та Григорія Цамблака.

Збереженню культурної ролі Києва навіть у найгірші часи сприяла діяльність Києво-Печерського монастиря, як важливого осередку культурних взаємин між регіонами тогочасного православного світу. Києво-Печерська лавра по-ширювала свій вплив далеко за межі Київської землі. Виявом цього, зокрема, було утворення Супрасльського мона-стиря як своєрідної філії Лаври на заході білоруських земель (нині у Польщі).