5. Критика Фейєрбахом ідеалістичної філософії.

Критика релігії переросла у Фейербаха в критику філософського ідеалізму, насамперед — німецького класичного ідеалізму. Основну ваду ідеалізму він вбачав у ототожненні буття і мислення.

Ідеалістична філософія, за Фейербахом, є спекулятивною. Філософ, який розмірковує про абсолютний розум, що нібито утворює приховану основу всього сущого, по суті лише витончено викладає релігійні уявлення про Бога і створення ним світу. Проте Фейербах не ставив знака рівності між ідеалістичною філософією і релігією. Він вказував на те, що раціоналістичне тлумачення релігії ідеалізмом веде до суперечності з релігійними догмами, які за своєю суттю непримиренні з наукою, розумом, логікою. Теїзм розуміє Бога як чуттєву істоту, особистість, що перебуває поза світом, а ідеалістична філософія перетворює Бога на безособовий дух, який розглядається як внутрішня сутність самої дійсності. Отже, спекулятивна філософія розчищає дорогу пантеїзму, тобто ототожненню Бога з природою. У цьому розумінні філософія Гегеля е ідеалістичним пантеїзмом, а філософія Спінози — пантеїстичним матеріалізмом.

У центрі вчення Фейербаха — людина як "...єдиний, універсальний і вищий предмет філософії...". Він відкинув ідеалістичне трактування, за яким людина розглядалася насамперед як духовна істота. На думку Фейербаха, людина є психофізичною єдністю, єдністю душі і тіла. Тіло в його цілісності утворює сутність людського "Я". Духовне начало в людині не можна відокремити від тіла, дух і тіло — дві грані тієї реальності, що називається організмом.

Л. Фейербах ввів антропологізм у філософію, обґрунтував його як теоретичний і методологічний принцип. Він став у його вченні основою критики релігії і німецького класичного ідеалізму, а також свідченням обмеженості філософської позиції останнього. Фейербах критикував ідеалізм в основному з позицій метафізичного матеріалізму, внаслідок чого він разом із гегелівським ідеалізмом відкинув і гегелівську діалектику. Правда, у вченні Фейербаха є елементи діалектики. Зокрема, він визнавав об´єктивний характер заперечення, говорив про боротьбу між новим і старим, про заперечення в тому розумінні, як розглядав цей процес Г. Гегель. В уявленні Фейербаха діалектика — лише відомий ще з часів античності засіб ведення філософської дискусії, шлях пошуку суперечностей у судженнях співрозмовника.

Отже, Фейербах розкрив таємницю ідеалізму — релігію, але не зміг протиставити діалектичному ідеалізму нову форму матеріалістичного світорозуміння — діалектичний матеріалізм

6. Критика Фейєрбахом релігії.

 Фейєрбах - яскравий представник релігійної критики. Особливе значення мала книга "Сутність християнства" (1841). У ній Ф. дає глибокий аналіз релігії як соціокультурного феномена, прагнучи "звести релігію до антропології". По думці Ф., релігія - сугубо людський факт.

Критика релігії стає основною темою творчості Ф. На думку Фейєрбаха, таємниця будь-якої релігії укорінена в істотній відмінності людини від тварини. Оскільки відмінність людини від тварини складається в її розумі, у свідомості, а функція розуму полягає в тому, щоб пізнавати сутність, тому людина пізнає сутність, у тому числі власну, і живе як би двояким життям.

У будь-якій релігії, і християнство не виключення, на думку Фейєрбаха, Бог і людина протистоять один одному, є крайнощами. Релігія розвивається таким чином, що людина усе більше й більше намагається усунути це протистояння, людина усе більше віднімає предикат у Бога й усе більше приписує собі. Оскільки протистояння Бога і людина в релігії є крайнощами, то потрібно довести, уважає Фейєрбах, що розлад людини з Богом є розладом людини зі своєю сутністю. А розлад можливий лише там, де сутності роздвоїлися, але проте становлять єдність. Не може існувати в розладі те, що не представляє єдності, і ця єдність є єдність людської сутності. А сутність людини є розум.

Образ Бога для Фейєрбаха - це відчуження сутності людини. Богові приписують самостійне існування, а також перетворюють у першопричину всього існуючого. Ця концепція відчуження виступає головною підвалиною фейєрбахівської критики релігії.

На доказ того, що сутність Бога є Об‘єктивований розум, Фейєрбах приводить різні міркування, серед яких можна відзначити те, що Бог не може створити те, що суперечить Розуму - Бог не може зробити те що було не бувшим, не може скасувати закони логіки, не може зробити те, що суперечить розуму. Це показує, що сутністю Бога також є розум, що Бог сам підкоряється законам розуму, отже, досить сказати, що сутністю Бога, так само, як і сутністю людини, є розум. Отже, тільки лише про розум можна й говорити. "Міряло твого Бога, — пише Фейєрбах, — є мірило твого розуму".

Він вважав, що Релігію породжують як страх перед стихійними силами природи, так і ті труднощі, страждання, які зазнають люди на землі. За Ф., "Бог - це сльоза любові, що впала в самий потаєний глиб людської душі, де й спочиває таємниця її безсилля і її незначності".

Отже сутність релігійних уявлень Лежить, на думку Фейєрбаха, У почутті залежності людей від навколишнього світу. Якщо ця залежність украй висока, то вона породжує Відчуття безсилля, і якраз воно провокує створення фантазій і вимислів.

Людина Сама створила Бога, подібного собі, і всі свої властивості в крайньому ступені їхнього розвитку перенесла на нього. Таким чином, основою всього є людина, пізнаючи яку, можна осягти все, у тому числі й таємниці релігійної віри. Людина - істота природна. Відчуваючи свою залежність від середовища, вона його обожнює, точніше олюднює.

Людина вірить у богів не тільки тому, що в неї є фантазія й почуття, але й також тому, що в неї є прагнення бути щасливою. Сутність християнства варто бачити в єдності трьох людських сутностей — розуму, волі й серця.

Фейєрбах дійде висновку, що Істина релігія - це релігія без Бога. Релігійне почуття властиве індивідуальної психології людини, воно Непереборно. Більше того, Фейєрбах уважає, що любов людини до людини, особливо полова любов, - це і є релігійне почуття.