Добавил:
Upload Опубликованный материал нарушает ваши авторские права? Сообщите нам.
Вуз: Предмет: Файл:
Скачиваний:
21
Добавлен:
13.02.2016
Размер:
395.26 Кб
Скачать

Міністерство освіти і науки, молоді та спорту україни

НАЦІОНАЛЬНА МЕТАЛУРГІЙНА АКАДЕМІЯ УКРАЇНИ

Термінологічний словник

з психології особистості та психології розвитку

Затверджено

на засіданні Вченої ради

академії

Протокол №  від 2012

Дніпропетровськ НМетАУ 2012

УДК 159.923 (073)

Термінологічний словник із психології особистості та психології розвитку для студентів усіх напрямів / Укл. І. А. Фоменко. – Дніпропетровськ: НМетАУ, 2012. – 65 с.

У словнику розкривається смисл основних понять, пов'язаних із питаннями двох галузей психологічної науки – психології особистості та психології розвитку, що розглядаються у процесі вивчення нормативної навчальної дисципліни "Психологія особистості та розвитку людини". Словник, крім тлумачення термінів, містить предметний покажчик статей та постатейні посилання на літературні джерела, які можуть бути використані для більш заглибленого вивчення питання. Необхідні постатейні посилання надані в квадратних дужках відповідно до нумерації списку літератури. Словник може бути використаний також у процесі засвоєння інших психологічних дисциплін.

Призначений для студентів усіх напрямів.

Укладач І. А. Фоменко, ст. викл.

Відповідальний за випуск В. І. Палагута, д-р. філос. наук, проф.

Рецензент В. І. Лазаренко, канд. соц. наук, доц. (ДНУ)

Підписано до друку Формат 60х84 1/16 Папір друк. Друк плоский.

Облік.- вид. Арк. Умов. Друк. Арк. Тираж пр. Замовлення №

Національна металургійна академія України

49600, Дніпропетровськ-5, пр. Гагаріна, 4

______________________________________

Редакційно-видавничий відділ НМетАУ

Авторитарність (від лат. autoritas – вплив, влада) — соціально-психологічна характеристика особистості, що відображає її прагнення до максимального підкорення своєму впливу партнерів із взаємодії й спілкування. Авторитарність, пов'язана з такими особистісними рисами, як агресивність, завищена самооцінка й рівень домагань, схильність додержуватися стереотипів, слабка рефлексія [22, с. 16; 23, с. 8].

Авторитарна особистість — комплекс особистісних характеристик, які містять, з одного боку, особливості когнітивного стилю — способу пізнання реальності (ригідність, нетерпимість до невизначеності й когнітивної складності, догматизм) та соціально-політичні установки — з іншого (конформізм, консерватизм, етноцентризм, антидемократизм, упередження щодо меншості, расистські погляди).

Для авторитарної особистості характерним є: підпорядкованість авторитету (відданість владі) й сильна ворожість до людей, які не задоволені владою; схвалення норм своєї групи, терпимість й некритичність до своєї групи та крайня ворожість до незгодних і членів інших груп; сильна ворожість до людей, які порушують конвенційні норми моралі; схильність до забобонів і стереотипність; нелюбов до змін [12, с. 309-311; 23, с. 15].

Агресивність (від лат. aggresio – напад) — властивість особистості, що виражається в готовності до агресії. Агресія — будь-які індивідуальні чи колективні дії, що спрямовані на заподіяння фізичної або психологічної шкоди, збитку іншій людині або групі людей [22, с. 9-10; 23, с. 19; 28, с. 228].

Аддиктивна поведінка або аддикція (від. англ. addiction – пагубна звичка) — поняття, яке використовується рядом авторів для опису поведінки, що включає уживання різноманітних токсикоманійних речовин та алкоголю на тому етапі, коли ще не сформувалася фізична залежність. У широкому смислі — особливий тип деструктивної поведінки, що виражається у прагненні до відходу від реальності за допомогою спеціальної зміни свого психічного стану. Окрім зловживання алкоголем, наркотиками, ліками, різними отрутами виділяють такі види аддикцій: участь в азартних іграх (у тому числі в комп'ютерних); сексуальна аддикція; переїдання й голодування; "трудоголізм" ("роботоголізм"); тривале прослуховування музики, головним чином, заснованої на ритмах [23, с. 22-23; 26, с. 225-226; 46, с. 506].

Акме (від грец. "akme" – вищий ступінь, вершина) — найвища точка у розвитку, зокрема, особистості (зеніт життя, час розквіту фізичних, розумових, творчих потенцій людини) [7, с. 247; 13, с. 111; 23, с. 25].

Акмеологія (від грец. "akme" – вищий ступінь, вершина і logos – слово, вчення) — 1) У вузькому смислі — галузь вікової психології, що вивчає психологію людини, яка знаходиться в періоді її зрілості. 2) У широкому смислі — комплексна наука про людину, що виникла на перехресті природничих, суспільних і гуманітарних дисциплін. Вона вивчає закономірності розвитку людини на щаблі її зрілості, тобто в найбільш продуктивному періоді життя [23, с. 25].

Акселерація (від лат. acceleratio — прискорення) — процес прискорення росту і фізіологічного розвитку дітей та підлітків порівняно з попередніми поколіннями, що проявляється в збільшенні їх ваги, розмірів тіла та в ранньому статевому дозріванні. Акселерація проявляється в ранні періоди життя і стає ще більш вираженою протягом дитинства й підліткового віку. Потім, після остаточного установлення розмірів тіла, вона зникає.

Явища акселерації, що обумовлені дією цілого ряду природних і соціальних факторів, помічені повсюдно в останні 150 років, однак темпи її в окремих географічних районах різні й не характеризуються послідовністю наростання. В числі факторів, що обумовлюють акселерацію, можуть бути як зовнішні причини (вплив сонячного випромінювання, іонізуючої радіації, електромагнітних коливань), так і вплив соціального середовища (покращення умов життя населення – гігієнічних умов і профілактичних заходів, структури харчування) [22, с 13; 38, с. 6-7].

Активність. 1) Загальна характеристика живих істот, їх власна динаміка як джерела перетворення й підтримки  ними життєво значимих зв'язків з оточуючим світом. 2) Активність особистості проявляється в здатності людини здійснювати суспільно значущі перетворення у світі на основі засвоєння багатств матеріальної й духовної культури. Вона проявляється у вольових актах, пізнавальній активності та самопізнанні, актах вільного самовизначення, творчості, принциповості людини й послідовності в обстоюванні своїх поглядів [3, с. 259-279; 22, с. 14-15; 23, с. 328].

Акцентуація характеру — значне посилення й крайнє виявлення окремих рис характеру або їх сполучень. Проявляється у вибірковому ставленні особистості до психологічних впливів певного роду, низькій стійкості до них, при достатній або навіть підвищеній стійкості до інших видів впливів. Різні комбінації надмірно посилених рис характеру призводять до різних типів акцентуацій. Акцентуації є крайнім варіантом норми, що граничать із дисфункціями — психопатіями.

Поняття "акцентуацяї особистості" було введено в науковий обіг німецьким психіатром і психологом Карлом Леонгардом (1904-1988). Його концепція акцентуації особистості була використана радянським психіатром А. Є. Личко (1926-1994) та його співробітниками при дослідженні характеру підлітків, особливо відхилень у їх поведінці. А. Є. Личко вважав, що у випадках, описаних К. Леонгардом, вірніше мова йде не про "акцентуйовані особистості", а про "акцентуації характеру", оскільки поняття "особистість", крім характеру, включає в себе інтелект, здібності, світогляд. Під акцентуаціями характеру Личко розумів "крайні варіанти норми, за яких окремі риси характеру надмірно посилені, унаслідок чого спостерігається вибіркова уразливість по відношенню до певного роду психогенних впливів при гарній і навіть підвищеній усталеності до інших" (Личко А. Є., 1985).

На думку А. Є. Личко, акцентуації характеру відрізняються від розладів особистості (психопатій) тим, що:

▪ проявляються не завжди і не скрізь, а лише в тих випадках, коли складні життєві ситуації пред'являють підвищені вимоги до "місця найменшого опору" у характері даної особистості;

▪ не перешкоджають задовільній соціальній адаптації особистості або порушення мають тимчасовий, минущий характер;

▪ у певних життєвих ситуаціях можуть навіть сприяти соціальній адаптації особистості.

На основі своїх досліджень К. Леонгард і А. Є. Личко створили класифікації типів акцентуації. К. Леонгард виділив 12 типів акцентуацій, які відображають особливості спілкування й поведінки особистості, її привабливі риси та риси, що відштовхують і можуть спричинити конфлікт. Основні з них такі:

Демонстративний тип. Характеризується вираженим прагненням бути в центрі уваги і досягати своїх цілей за будь-яку ціну: за допомогою сліз, непритомності, скандалів, хвороби. Схильний до фантазерства, облудності й удавання, що спрямовані на прикрашання своєї персони, до авантюризму, позерства. Легко забувають про свої непорядні вчинки. Спонукається прагненням до лідерства, до влади, потребою у соціальному визнанні, жагою викликати захоплення, шанування, співчуття, здивування. Відзначається здатністю активно пристосовуватися до різних соціальних ситуацій, різноманітністю комунікативних навичок. Привабливі риси: розуміння партнерів у процесі спілкування, артистичність, здатність захоплювати співрозмовників, неординарність мислення та вчинків. Перспектива бути непоміченим, замкнене коло спілкування, одноманітна робота його пригнічують. Спричиняють конфлікт крайній егоцентризм, лицемірство, схильність до інтриг, самовпевненості й високих претензій, хвастощів. Провокує конфлікти, але при цьому активно захищається.

Педантичний тип. Властиві підвищена охайність, пунктуальність, тяжіння до порядку, скрупульозність, сумлінність, схильність жорстко дотримуватися плану в діяльності. Майбутні дії довго й ретельно обмірковує. У виконанні дій неквапливий, посидющий, орієнтований на високу якість роботи, схильний до частих самоперевірок, сумнівів у правильності виконаної роботи. Нездатний до швидких змін, до прийняття відповідальності. Легко поступається лідерською позицією. Без необхідності не змінює місце роботи, відданий своєму виробництву. Привабливі риси: добросовісність, охайність, серйозність, надійність у справах. Риси, що відштовхують: формалізм, занудність, надмірний настирливий контроль оточення. Рідко ініціюють конфлікти. У конфлікті виступають пасивною стороною.

Застрягаючий тип. "Застрягає" на своїх почуттях, думках, не може забути образ, "зводить рахунки", хворобливо образливий, чутливий, легкоуразливий. Застрягаючий тип особистості цікавий тим, що у рівній мірі таїть у собі можливість як позитивного, так і негативного розвитку характеру. Його привабливі риси: орієнтованість на високі показники виконання, прояв високих вимог до себе, жага справедливості, принциповість, міцні й стійкі погляди. Риси, що відштовхують: підозрілість, злопам'ятність, мстивість, ревнивість, роздуте до фанатизму почуття справедливості. Застрягаючі особи ініціюють конфлікти, виступаючи в них активною стороною. Проявляють службову й побутову незговірливість, схильність до затяжних чвар.

Збудливий тип. Властиві підвищена імпульсивність, агресивність, недостатня керованість, брутальність, занудність, похмурість, але можлива підлесливість, послужливість (як маскування). Риси, що відштовхують: дратівливість, запальність, жорстокість, схильність до хамства й лайки, неадекватних вибухів гніву і ярості з рукоприкладством; ослаблений контроль потягів (зловживання алкоголем, аморальна поведінка, асоціальні вчинки). Поза спалахами емоційного збудження, в емоційно спокійному стані збудливі особи добросовісні, охайні, виявляють любов до дітей, тварин. Відзначається низька контактність у спілкуванні. Невживчиві у колективі, не уникають чварок із начальством, часто змінюють місце роботи, у сім'ї деспотичні. Активно й часто конфліктують, виступаючи у конфліктах активною провокуючою стороною.

Гіпертимічний тип. Особи даного типу відрізняються надмірно піднятим настроєм, підвищеною контактністю. Вони веселі, оптимістичні, говіркі, рухливі, прагнуть до лідерства, ризику, авантюр. Властива їм жадоба діяльності, ініціативність, винахідливість й багатство ідей можуть поєднуватися з легковажністю, тенденцією розкидатися і не доводити справу до кінця, переоцінкою своїх можливостей, відсутністю самокритичності, утратою почуття обов'язку. Гіпертимічні особи важко переносять монотонну діяльність, вимушену самотність, сувору дисципліну, обмеження їх ініціативи й самостійності. Вони рідко ініціюють конфлікти, але бурхливо реагують, коли зустрічають сильну протидію, терплять невдачу.

Дистимічний тип. Характеризуються постійно зниженим настроєм, замкненістю, небагатослівністю, песимізмом, серйозністю, сумлінністю в роботі, високою моральністю, справедливістю, тонкими, піднесеними почуттями, що несумісні з егоїзмом. Труднощі виникають у в'язку з пасивністю, песимізмом, смутком, сповільненістю мислення, низькою контактністю. Дезадаптація виникає в ситуаціях, що потребують бурхливої діяльності, зміни звичного способу життя. У конфлікти вступають рідко, частіше є в них пасивною стороною.

Циклотимічний тип (або афективно-лабільний). Властиві чергування фаз позитивного й негативного настрою з різним періодом. У період піднесеного настрою виявляють себе як люди з гіпертимічною акцентуацією, у період спаду — із дистимічною. Інтереси залежать від циклу настрою. Товариськість циклічно змінюється (висока в період підвищеного настрою, низька в період пригніченості). Схильні до розчарування в професії, зміни місця роботи.

Екзальтований тип (або афективно-екзальтований). Для осіб даного типу характерна екзальтована, бурхлива реакція на події: легко досягають піднесеного стану від радісних подій та впадають у відчай від сумних. Емоції яскраво виражені. Властива крайня вразливість із приводу будь-якої події, підвищене відволікання на зовнішні події, балакучість, улюбливість. Привабливими рисами є альтруїзм, здатність до співчуття, прихильність до близьких і друзів, захопленість мистецтвом, спортом, пошуками у світоглядній сфері, артистична обдарованість. Риси, що викликають утруднення в житті: надмірна вразливість — невдачі й сумні події сприймають трагічно; схильність до розпачу, панікерства.

Тривожний тип. Відрізняються зниженим фоном настрою, тривожністю з приводу усіляких невдач, побоюваннями за свою долю й долю близьких без об'єктивних для того приводів, боязкістю, непевністю у собі, сумнівами у своїх діях. Їм властиві дружелюбність, самокритичність, ретельність. У наслідок боязкості, беззахисності у дитинстві служать мішенню для жартів, стають жертвами переслідувань, несправедливих звинувачень. У дорослому віці проявляють нездатність обстоювати свою позицію у спорі, постояти за себе. Рідко вступають у конфлікти з оточуючими. Граючи у конфліктних ситуаціях пасивну роль, вони шукають підтримки й опори з боку інших людей.

Емотивний тип. Характеризуються надмірною чутливістю й глибокими реакціями в царині тонких емоцій, посиленим зовнішнім проявом їх реакцій. Цей тип схожий з екзальтованим, але прояви його не настільки бурхливі. Йому властиві м'якосердя, задушевність, жалісливість, схильність до співчуття іншим людям, вразливість, сльозливість. Спостерігається лабільність емоційних проявів. Душевні потрясіння справляють на таких людей хворобливо глибокий вплив. Так само легко вони піддаються радості. У конфлікти вступають рідко, відіграють у них пасивну роль. Образи не виказують назовні [12, с. 125-127; 15, с. 112-122; 16, с. 571-576; 19, с. 409-415; 33, с. 317-319; 34, с. 73-77; 36, с. 403-405].

Альтруїзм (від лат. alter – інший) — прагнення людини безкорисливо надавати допомогу іншим людям (на відміну від егоїзму – прагнення задовольняти корисливі особисті потреби, не зважаючи на потреби та інтереси інших людей, соціальних груп) [12, с. 268; 22, с. 18; 23, с. 28-29; 41, с. 16-18].

Альтруїстична особистість найбільш повно описана С. Бетсоном (S. Batson, 1991). Домінуюча мотиваційна тенденція альтруїстичної особистості — бути корисною для інших людей, надавати потрібну їм допомогу. Задля цього вона постійно, хоч не завжди свідомо, шукає ситуацій, коли люди потрапляють у складне становище. Альтруїстична особистість відзначається розвинутою емпатією [12, с. 268, 274, 431-440; 22, с. 18; 23, с. 28-29].

Андрогінія (від. лат. andros – чоловічий, gynes – жіночий) — поняття, що введене американським психологом Сандрою Бем (1974 р.) для позначення людей, які успішно сполучають у собі як традиційно чоловічі, так і жіночі психологічні якості. Порівнюючи людей з різною гендерною ідентичністю (із переважанням фемінних характеристик, маскулінних характеристик та андрогінних), Бем звернула увагу на переваги андрогінів. На її думку андрогінні особистості наділені адаптивністю й гнучкістю поведінки, відрізняються творчими схильностями й психологічно найбільш благополучні [22, С. 21; 23, с. 391].

Архетип (від грец. archetipos – первісний образ) — центральне поняття аналітичної психології, напряму у психології, заснованому швейцарським психологом Карлом Густавом Юнгом (1875-1961). Згідно з К. Г. Юнгом, архетипи є структурними елементами людської психіки, які сховані в колективному несвідомому, яке є загальним для усього людства. Архетипи — психічні первісні образи, уроджені універсальні ідеї, споконвічні моделі сприйняття, мислення, переживання, які складають структуру світогляду й схиляють людину реагувати на події певним чином. Вони успадковуються подібно тому, як успадковується будова тіла і якимось (не ясним поки) способом передаються з покоління у покоління. Архетипи не залежать від рівня одержаних знань. Життєвий досвід не змінює їх, а лише доповнює новим змістом.

Юнг припускав, що архетипові образи та ідеї часто відображаються у сновидіннях, а також нерідко зустрічаються в культурі у вигляді символів, що використовуються в живописі, літературі та релігії. Він зауважував, що символи, характерні для різних культур, часто виявляють вражаючу схожість, тому що вони ведуть до загальних для усього людства архетипів.

Юнг описав багато архетипів, дав їм умовні й своєрідні назви: Самість, Персона, Тінь, Аніма, Анімус, Мати, Мудрець, Бог...

Самість —найбільш важливий в аналітичній психології К. Г. Юнга архетип, що є центром сумативної цілісності свідомого й несвідомого психічного буття. Самість являє собою серцевину особистості, навколо якої об'єднуються усі інші аспекти душі. Персона (від лат. persona – "маска") – наше публічне обличчя, ті ролі, які ми граємо у відповідності із соціальними вимогами. Вона необхідна, щоб підтримувати контакт з іншими людьми. Тінь – житло усіх потягів, що були витиснуті зі свідомості, морально негожих тенденцій, а також містить, за Юнгом, нормальні інстинкти, зібрані реакції, реалістичне сприйняття дійсності, творчі імпульси. Архетипи Аніма і Анімус вчений пов'язав із двоїстою (андрогінною) природою людини, що містить і чоловіче, й жіноче начало. Аніма — це внутрішній образ жінки у чоловікові, його несвідомий жіночий бік, в той час як Анімус — внутрішній образ чоловіка у жінці, її несвідомий чоловічий бік. Ці архетипи основані частково на тому біологічному факті, що в організмі чоловіків і жінок виробляються як чоловічі, так і жіночі гормони. Архетип Мати може проявитися в образі жінки, яка дає життя, Матері-Природи, спокусниці, відьми. Мудрець є персоніфікацією життєвої мудрості та зрілості. Бог — кінцева реалізація психічної реальності, що проектована на зовнішній світ.

К. Г. Юнг називав архетипи первісними образами, оскільки вони пов'язані з міфічними й казковими темами. Він також вважав, що архетипи організовують не лише індивідуальну, але й колективну фантазію (наприклад, полягають в основі міфології народу, його релігії, визначають психологію народу, його самосвідомість) [22, с. 26; 23, с. 32; 33, с. 103-111; 35, с. 20-22; 39, с. 895; 49, с. 200-203].

Афіліація (від англ. affiliation – з'єднання, зв'язок) — потреба (мотивація) у спілкуванні, в емоційних контактах, дружбі, любові. Афіліація проявляється у прагненні мати друзів, взаємодіяти з оточуючими, надавати кому-небудь допомогу, підтримку та приймати їх від нього. Афіліація формується у відносинах із батьками і залежить від стилю виховання. Вона підсилюється в ситуаціях, що породжують стрес, тривогу й невпевненість у собі. Спілкування з іншими людьми допомагає у таких ситуаціях пом'якшити негативні емоційні переживання. Блокування афіліації породжує почуття самітності, безсилля й викликає стан фрустрації (Д. О. Леонтьєв) [12, с. 274; 23, c. 54].

Бажання — усвідомлена потреба і потяг до чого-небудь цілком певного [16, с. 512].

Базальна тривога — термін, що був уведений у науковий обіг американським психологом, представником неофрейдизму Карен Клементіною Хорні (1885-1952). Карен Хорні обстоювала позицію, згідно з якою, у дитинстві домінують дві потреби — у задоволенні та безпеці. Задоволення охоплює всі основні біологічні потреби: в їжі, сні тощо. Але головною в розвитку дитини є потреба в безпеці — бути улюбленою, бажаною і захищеною. Хорні вважала, що поведінка батьків, яка перешкоджає задоволенню цієї потреби, сприяє формуванню патологічної особистості. Нестала, непослідовна поведінка батьків, насмішки, невиконання обіцянок, надмірна опіка, емоційна відчуженість сприяють розвитку базальної тривоги — "відчуттю самотності та безпомічності перед обличчям потенційно небезпечного світу". На думку Хорні, посилена базальна тривога у дитини призводить до формування неврозу у дорослого. Базальна тривога виявляється в усіх взаємовідносинах людини та у її світосприйманні, оскільки це інтенсивне і всепроникне відчуття відсутності безпеки. Отже, етіологію невротичної поведінки варто шукати в порушеннях відносин між дитиною й батьками.

Щоб подолати почуття недостатньої безпеки, ворожості, безпомічності, властиві базальній тривозі, дитина часто змушена вдаватися до різних захисних стратегій. Хорні описала десять таких стратегій, які одержали назву невротичних потреб (або невротичних тенденцій), що наявні в усіх людей і виявляються у певному стилі поведінки. Здорова людина поводиться, гнучко реагуючи на різноманітні ситуації, змінюючи один стиль на інший, залежно від мінливих обставин. Потреба набуває невротичного характеру, за Хорні, якщо людина невтомно намагається перетворити її задоволення в спосіб життя: "якщо він (невротик) потребує любові, то повинен одержати її від друга і ворога, від роботодавця й чистильника взуття" (1942) [12, с. 240-241; 15, с. 36-38; 16, с. 496-497; 23, с. 590; 33, с. 327-329; 35, с. 24-26; 49, с. 257-260].

Базисна (або базальна) довіра. Американський психолог і психотерапевт Ерік Еріксон розглядав почуття глибокої (базисної) довіри в якості фундаментальної психологічної передумови усього життя. Під "довірою" Еріксон мав на увазі довіру до себе самого та почуття незмінної прихильності до себе інших людей. Це почуття формується на основі досвіду 1-го року життя дитини і перетворюється на установку, що визначає її ставлення до себе і до світу. Немовля, що має базальне почуття "внутрішньої певності", сприймає соціальний світ як безпечне, стабільне місце, а людей як турботливих і надійних. Це почуття певності лише частково усвідомлюється в період немовляти.

Згідно з Еріксоном, ступінь розвитку у дитини почуття довіри до інших людей і світу залежить від якості материнської турботи, що одержується нею: "Матері формують почуття довіри у своїх дітей завдяки такому поводженню, яке за своєю суттю складається з чуйної турботи щодо потреб дитини та чіткого відчуття того, що вона саме та людина, якій можна довіряти...".

Ненадійність, неспроможність матері, її знехтування дитиною є причиною появи у дитини психологічної установки страху, підозрілості та побоювань за своє благополуччя. Дане настановлення спрямоване як на світ в цілому, так і на окремих людей; воно буде проявлятися в усій своїй повноті на більш пізніх стадіях особистісного розвитку. Якщо "базисну довіру" на цьому етапі сформувати не вдається, то у немовляти розвивається почуття "базисної недовіри" до світу, тривожність, що потім може проявлятись у формі замкнутості, втечі у свій внутрішній світ та ін.

За Еріксоном, почуття глибокої довіри до себе, до людей, до світу — це наріжний камінь здорової особистості [13, с. 148; 16, с. 482-484; 19, с. 357-360; 23, с. 145; 33, с. 616-619; 49, с. 221-222].

Біогенетичний закон (від грец. bios — життя і genesis — походження) — сформулював у 1866 році німецький біолог Ернст Геккель (спільно з Ф. Мюллером). Він висловив теоретичне припущення про те, що сукупність послідовних форм, яких жива істота набуває в процесі своєї індивідуальної еволюції від яйцеклітини до розвинутого стану (онтогенез), є собою коротким й швидким відтворенням того ряду форм, які проходять предки даного виду з древніших часів до теперішнього часу (філогенез) [10, с. 51; 13, с. 121; 206 с. 33; 27, с. 30].

Близнюковий метод — посідає особливе місце серед методів дослідження індивідуальних і вікових відмінностей дітей, запозичений з диференційної психології. За допомогою цього методу досліджується подібне й відмінне між гомозиготними (однояйцевими) й гетерозиготними (різнояйцевими) близнюками, що дозволяє вирішити одну з основних проблем вікової психології — взаємозв'язок біологічної та соціальної зумовленості розвитку психіки. Оскільки однояйцеві близнюки мають однаковий генетичний код, відмінність у їхньому розвитку й поведінці дає підставу для висновків про особливості впливу зовнішніх чинників, зокрема, навчально-виховних умов, на розвиток психічних функцій та особистості [1, с. 41-49; 5, с. 34-35].

Важковиховуваність — несприйнятливість індивіда до засвоєння позитивного соціального досвіду людства або різкі розходження між суспільними етичними нормами й поведінкою людини, її несприйнятливість до впливу інших людей, до тих чи інших виховних впливів [14, с. 66; 40, с. 436].

Виховання — цілеспрямований процес формування соціальних якостей особистості як громадянина суспільства й носія загальнолюдських цінностей: духовних, світоглядних, моральних, правових, демократичних, патріотичних, трудових, естетичних і т. ін. [25, с. 311; 32, с. 86].

Вищі психічні функції — складні психічні функції, соціальні за походженням, що прижиттєво формуються. Вищі психічні функції — одне з основних понять сучасної психології, введене Л. С. Виготським і розвинуте О. Р. Лурія та іншими вітчизняними психологами. Основні характеристики вищих психічних функцій: усвідомленість, довільність, опосередкованість різними "психологічними знаряддями" — знаковими системами, що є продуктом суспільно-історичного розвитку людства, серед яких провідну роль відіграє мовлення. Вищі психічні функції як системи відрізняються великою пластичністю, взаємозамінністю компонентів, що в них входять.

Закономірністю формування вищих психічних функцій є те, що початково вони виникають як форма взаємодії між людьми (тобто як інтерпсихологічний процес, інтерпсихологічна функція) у контексті різних видів їх сумісної діяльності та лише пізніше — як повністю внутрішній (інтрапсихологічний процес, інтрапсихологічна функція). Перетворення зовнішніх засобів здійснення функцій у внутрішні має назву інтеріоризація. Другою важливішою особливістю вищих психічних функцій — їх поступове "згортання", автоматизація. На перших етапах формування вищі психічні функції являють собою розгорнуту форму діяльності, яка спирається на відносно елементарні сенсорні й моторні процеси, потім ці дії й процеси згортаються, набуваючи характеру автоматизованих розумових дій. Одночасно змінюється й психологічна структура вищих психічних функцій [22, с. 72; 23, с. 93-94].

Вік категорія психології, що слугує для позначення часових характеристик індивідуального розвитку. Вік людини — це етап розвитку людини, що характеризується специфічними для неї закономірностями формування організму й особистості та відносно стійкими морфофізіологічними й психологічними особливостями (А. В. Петровський).

У психології розрізняють поняття віку хронологічного й віку психологічного. Хронологічний вік (абсолютний, календарний, паспортний) виражає тривалість існування індивіда з моменту його народження. Психологічний вік — поняття, що означає певний, якісно своєрідний ступінь онтогенетичного розвитку, обумовлений закономірностями формування організму, умовами життя, навчання й виховання, що має конкретно-історичне походження. Психологічний вік визначається співвідношенням певної суми психологічних параметрів індивіда (інтелекту, здатності до навчання, мотивів, настановлень тощо) із деяким нормативним (середньостатистичним) комплексом характеристик, що встановлені для різних хронологічних вікових категорій у процесі масових досліджень із використанням наукових методів і статистичних показників.

Виокремлюють також поняття біологічний вік, що найчастіше вказує на відповідність стану організму та його функціональних систем певному моменту життя людини. Соціальний вік визначають, зважаючи на рівень соціального розвитку людини (наприклад, оволодіння певним набором соціальних ролей) у відповідності з існуючими у конкретному соціумі нормами [6, с. 6; 11, с. 22; 13, с. 115; 26, с. 254-255; 27, с. 267; 47, с. 651-652].

Вікова психологія — галузь психологічної науки, що вивчає питання розвитку психіки в онтогенезі, закономірності переходу від одного періоду психічного розвитку до іншого. Предмет вікової психології — закономірності психічного розвитку людини на різних етапах її індивідуального життя. Об'єкт дослідження вікової психології — людина, у процесі її переходу від одного віку до іншого [11, с. 6; 13, с. 110-111; 17, с. 7].

Вікова психофізіологія — галузь психології, що вивчає онтогенетичний розвиток системних фізіологічних механізмів психічної діяльності, зокрема, роль біологічного дозрівання у психічному розвитку.

Загальновизнано, що соціальний досвід, який здобувається дитиною в процесі навчання й виховання, — головне джерело розвитку. Біологічні фактори (генетичні, морфологічні, фізіологічні, біохімічні) виступають як умови розвитку психіки. Змінюючись у ході онтогенезу, вони створюють на кожному етапі специфічні передумови для засвоєння якісно нового досвіду й формування нових психічних можливостей [23, с, 79].

Вікові кризи — особливі, відносно нетривалі за часом (до року) періоди онтогенезу, які характеризуються різкими психологічними змінами. На відміну від криз невротичного або травматичного характеру вікові кризи відносяться до нормативних процесів, що є необхідними для нормального, поступального ходу особистісного розвитку. Вікові кризи можуть виникати при переході людини від одного вікового ступеня до іншого й пов'язані із системними якісними перетвореннями у сфері її соціальних відносин, діяльності й свідомості.

У вітчизняній психології термін "вікові кризи" був уведений Л. С. Виготським й визначений як цілісна зміна особистості дитини, що регулярно виникає при зміні (на межі) стабільних (літичних) періодів. За Виготським, вікова криза обумовлена виникненням основних психологічних новоутворень попереднього періоду, які призводять до руйнування однієї соціальної ситуації розвитку й виникнення іншої, адекватної новому психологічному образу дитини [6, с. 24-25; 23, с. 249; 27, с. 108-109].

Вчинок — усвідомлена дія, яка оцінюється як акт морального самовизначення людини, у якому вона затверджує себе як особистість у своєму ставленні до іншої людини, себе самої, групи або суспільства, до природи в цілому. Вчинок — основна одиниця соціальної поведінки. У ньому проявляється й формується особистість [22, с. 286; 34, с. 27].

Ген (від грец. genos – рід, походження) (спадковий фактор) — матеріальна одиниця спадкового матеріалу, відповідна за формування якої-небудь елементарної ознаки організму. Сукупність генів складає його генетичну конституцію – генотип.

Ген являє собою ділянку дезоксирибонуклеїнової кислоти (ДНК); містить генетичну інформацію про послідовність амінокислот у поліпептидах або нуклеотидах у РНК. У вищих організмах гени знаходяться в хромосомах, укладені лінійно, у суворо окресленій для даного виду послідовності; у випадку мутації виникають змінені форми первинного гена [1, с. 6].

Геніальність (від лат. genius – дух) — вищий рівень розвитку здібностей, утілений в епохально значимі звершення [16, с. 544].

Генотип (від грец. genos – рід, походження, typos – форма, зразок) — сукупність усіх генів організму, яка зумовлює його приналежність до того чи іншого біологічного виду та індивідуальні унікальні характеристики. Генотипом визначаються анатомо-фізіологічна структура організму, будова нервової системи, стать, група крові, особливості обміну речовин, анатомічні та фізіологічні аномалії, деякі безумовно рефлекторні зв'язки для задоволення первинних потреб і т. п.

Кожен вид живих організмів має характерний для нього генотип. Так, немовля з появою на світ у спадок одержує людські особливості будови нервової системи, головного мозку, органів чуття; фізичні ознаки, загальні для усіх людей (прямоходіння, людську будову руки, мовленнєворухового апарату тощо). Разом із тим, в межах кожного виду організми відрізняються своїми генотипами. Кожна людина — це унікальний генетичний об'єкт. У людей ідентичні генотипи мають тільки гомозиготні (однояйцеві) близнюки.

У сучасній генетиці генотип розглядається не як механічний набір незалежно функціонуючих генів, а як єдина система, в якій кожний ген може знаходитися у складній взаємодії з іншими генами. Взаємодія генотипу та умов середовища творить фенотип організму [1, 6-7; 5, с. 42; 27, с. 91-94].

Геронтопсихологія (від грец. "gerontos" — старець) — галузь вікової психології, що вивчає процеси і явища, пов'язані із старінням організму, а також психологічні аспекти старості й підготовки особистості до неї [7, с. 251].

Гетерохронність  — поняття, яке вказує на різночасність, асинхронність (незбіжність у часі) фаз розвитку окремих органів і функцій організму; властивість кожного із психічних процесів розвиватися в своєму темпі і у свій час. Гетерохронність може бути внутрішньофункціональною, коли окремі сторони психічної функції розвиваються різночасно, і міжфункціональною, при котрій різні функції проходять фази свого розвитку в різний час [26, с. 26].

Гра, ігрова діяльність — форма діяльності в умовних ситуаціях, що спрямована на відтворення й засвоєння суспільного досвіду, фіксованого у соціально закріплених способах здійснення предметних дій, у предметах науки й культури [15, с. 213; 18, с. 199-200; 22, с. 127; 23, с. 184-186; 34, с. 297-299].

Групова ідентичність й егоідентичність. Згідно епігенетичній теорії розвитку особистості Еріка Еріксона, кожній стадії життєвого шляху відповідає очікування даного суспільства, яке індивід може виправдовувати чи не виправдовувати і, відповідно до цього, включається у суспільство, або нехтується ним. Ці міркування лягли в основу найбільш важливих понять його концепції — "групової ідентичності" та "егоідентичності". "Групова ідентичність" формується завдяки тому, що з першого дня життя виховання дитини орієнтовано на включення її в певну соціальну групу — на вироблення властивого даній групі світовідчуття. "Егоідентичність" формується паралельно з груповою ідентичністю й утворює у суб'єкта відчуття усталеності й безперервності власного "Я", незважаючи на ті зміни, які відбуваються з людиною в процесі її росту і розвитку [10, с. 75-76; 49, с. 227-229].

Гуманність ( від лат. humanus – людяний) — обумовлена моральними нормами й цінностями система установок особистості на соціальні об'єкти (людину, групу, живу істоту), яка репрезентована у свідомості переживаннями співчуття та реалізується у спілкуванні й діяльності в актах сприяння, співучасті, допомоги [22, с. 91].

Девіантна поведінка (від. лат. deviatio – відхилення) — система вчинків або окремі вчинки, які суперечать прийнятим у суспільстві правилам або моральним нормам. Основні види девіантної поведінки – злочинність і кримінально не карна (непротиправна) аморальна поведінка (систематичне пияцтво, корисливість, розбещеність у сфері сексуальних відносин тощо). Поняття "девіантна поведінка" ширше понять "делінквентність" (протиправна, злочинна, кримінальна поведінка) та "антигромадська поведінка" (асоціальність) [22, с. 257; 23, с. 122-123].

Делінквентна поведінка — протиправна, злочинна, кримінальна поведінка. Делінквент ( від лат. delinquentis) – правопорушник, злочинець. У США цей термін застосовується до неповнолітніх, визнаних винними у кримінально карних діяннях [23, с. 123, 127; 26, с. 226-227].

Дитинство — термін, що означає початковий етап онтогенезу (від народження до підліткового віку), який характеризується інтенсивним розвитком, значними змінами, посиленим навчанням.

Історично поняття дитинства пов'язується не стільки з біологічним станом незрілості, скільки з певним соціальним статусом дітей у різні історичні епохи, колом прав та обов'язків дитини, доступних для неї видів діяльності.

У психології дитинство розділяється на наступні періоди: вік немовляти (0 – 1 рік), ранній вік (1 – 3 роки), дошкільний вік (3 – 6/7) та молодший шкільний вік (6/7 – 11/12). На характер і зміст окремих періодів дитинства здійснюють вплив конкретні соціально-економічні й етнокультурні особливості суспільства, в якому зростає дитина, і, в першу чергу, система суспільного виховання. Історично вікові межі дитинства змінюються в сторону подовження, що пов'язано з ускладненням змісту й завдань навчання та виховання дітей, які, у свою чергу, є наслідком прогресу економічних і соціальних технологій [22, с. 99; 23, с. 132; 29, с. 14-16, 19].

Дитяча психологія — галузь психології, що вивчає особливості психічного життя дитини й закономірності психічного розвитку в дитячому віці. Оформлення дитячої психології як самостійної галузі знання почалося у середині XIX ст. під впливом запитів педагогічної практики [23, c. 130-131].

Диференційна психологія — галузь психології, що вивчає психічні відмінності між окремими індивідами та групами, зокрема, види та прояви цих відмінностей, їхні кількісні характеристики, причини та наслідки [44, с. 116].

Діяльність — специфічний вид активності людини, спрямований на пізнання й творче перетворення оточуючого світу, включаючи саму людину й умови її існування. Спілкування — перший від діяльності, що виникає в процесі індивідуального розвитку людини, за ним іде гра, учіння і праця [19, с. 146].

Дозрівання зміни індивіда чи окремих його функцій і процесів унаслідок дії внутрішніх уроджених факторів, тобто зміни у відповідності з генетичним кодом [6, с. 18; 47, с. 18].

Дорослість — найбільш тривалий період онтогенезу (у розвинутих країнах складає три чверті людського життя). Зазвичай виокремлюють три підпериоди, або три стадії дорослості: рання дорослість (включає молодість), рання дорослість, пізня дорослість (літній вік і старість). Межі дорослості вітчизняні й зарубіжні дослідники окреслюють по-різному. На думку американського психолога Д. Бромлея, дорослість складається з трьох стадій: рання дорослість (від 21 до 25 років), середня дорослість (від 25 до 40 років), пізня дорослість (від 40 до 55 років), за якими йде передпенсійний вік (від 55 до 65 років) і старість (від 65 років) (Bromley D., 1966). Г. Крайг виокремлює: ранню дорослість — 20-40 років; середню дорослість — 40-60 років; пізню дорослість — від 60 років і далі (Craig G., 1996, 2000). Розвиток дорослої людини відбувається за такими напрямами: зростання самостійності людини, її свободи й відповідальності, розвиток індивідуальності (неповторності), творчого ставлення до дійсності та власного життєвого шляху; посилення соціально-духовної інтегрованості, збагачення форм її життєдіяльності [11, с. 213-228; 27, с. 264-322].

Дошкільний вік — етап психічного розвитку, який згідно вітчизняним періодизаціям займає місце між раннім віком і молодшим шкільним віком — від 3-х до 6-7-ми років. У дошкільному віці виокремлюють три періоди: молодший дошкільний вік (3-4 роки); середній дошкільний вік (4-5 років) і старший дошкільний вік (5-7 років). Згідно з періодизацією, прийнятою Міжнародним симпозіумом із вікової періодизації у Москві (1965 р.), цей період позначається як "перший період дитинства" [13, с. 204-232; 23, с. 147-148; 24, с. 216; 27, с. 141-164].

Егоцентризм (лат. ego – я і centrum – центр, середина) — зосередженість індивіда тільки на власних інтересах та переживаннях. Егоцентризм пізнавальний — неспроможність індивіда, який зосереджується на власних інтересах, змінити вихідну пізнавальну позицію (децентруватися) стосовно певної думки чи уявлення, що суперечать його досвіду [22, с. 454].

Егоцентричне мислення — проявляється у тому, що дитина дошкільного й раннього шкільного віку на ранніх стадіях інтелектуального розвитку сприймає світ як своє продовження, що має сенс тільки в плані задоволення її потреб, не здатна поглянути на світ із чужої точки зору та вловити зв'язок між предметами (наприклад, дитина телефонує бабусі й каже: "Бабусю, подивись, яка у мене красива лялька!"). Відкриття явища пізнавального егоцентризму належить видатному швейцарському психологу Жану Піаже. Егоцентризм дитячого мислення є центральною ланкою, яка концентрує інші особливості мислення дитини (за Ж. Піаже) і проміжним етапом між аутичним (первинна форма мислення) і логічним мисленням [21, с. 84].

Екстеріоризація (від лат. exterior – зовнішній) — винесення назовні розумових дій, що здійснюються у внутрішньому плані; втілення їх у матеріальному продукті [23, с. 619].

Екстраверсія — інтроверсія (від лат. extra – зовні, intro – усередину, versio – повертати) — характеристика індивідуально-своєрідних відмінностей людини, крайні полюси якої відповідають переважній спрямованості особистості або на світ зовнішніх об'єктів, або на на явища його власного суб'єктивного світу. Поняття екстраверсіяінтроверсія були введені К. Г. Юнгом для позначення двох протилежних психологічних типів. Екстравертовані особи орієнтуються на довколишні об'єкти, їм притаманні імпульсивність, ініціативність, гнучкість поведінки, комунікативність, добра пристосовність до середовища. Інтровертовані особи орієнтовані на власний внутрішній світ, часто занурені у себе, зазнають труднощів, установлюючи контакти з людьми й адаптуючись до реальності, спокійні, урівноважені, їхні дії продумані й раціональні. Згідно з теорією Юнга, обидві орієнтації існують в людині одночасно, але одна з них зазвичай стає домінантною.

Амбіверт (англ. ambivert) — особа, що має середні показники за шкалою екстраверсії (займає середину континууму між екстравертами та інтровертами). Оскільки частотний розподіл у нормальній популяції центровано на середній ділянці цієї шкали, то можна вважати, що більшість людей є амбівертами.

Деякі психологи розцінюють екстраверсію — інтроверсію як властивості темпераменту [12, с. 119, 296; 22, с. 459; 23, с. 30; 49, с. 203].

Емпатія (від грец. empatheiaспівпереживання) — здатність до збагнення емоційного стану інших людей, проникнення у їх переживання й співпереживання їм. Термін "емпатія" був уведений у психологію американським психологом Едвардом Тітченером (1867-1927).

У якості особливих форм емпатії виокремлюють співпереживання — переживання суб'єктом тих самих емоційних станів, які відчуває інша людина, через ототожнення з нею, і співчуття — переживання власних емоційних станів із приводу почуттів іншого. Емпатія — особливий спосіб розуміння іншої людини, коли домінує не раціональне, а емоційне сприйняття її внутрішнього світу, коли ситуація "відчувається" [8, с. 62; 12, с. 226-227; 23, с. 625].

Ефект шпитальності (рос. – госпитализм)— уповільнення емоційного розвитку дитини, спричинене відривом від матері в період немовляти [26, с. 76; 27, с. 128, 352].

Життєвий шлях — історія формування й розвитку особистості в певному суспільстві, розвитку людини як сучасника певної епохи й ровесника певного покоління (Б. Г. Ананьєв) [21, с. 315].

Життєвий цикл. Говорячи про "життєвий цикл" передбачають, що плин життя має певні закономірності. Його етапи циклічно повторюються. Особистість засвоює нові соціальні ролі, виконує їх і поступово залишає. Цикли сімейних, батьківських, трудових ролей пізніше повторюють нащадки. Циклічність характеризує зміну поколінь у суспільстві, де молоді спочатку вчаться у дорослих, потім активно діють поруч із ними, потім, у свою чергу, соціалізують нове покоління [21, с. 14].

Життєві цілі — довгострокові й середньострокові результати, намічені особистістю для реалізації у планах життя й діяльності [32, с. 121]

Задатки — генетично обумовлені (уроджені) анатомо-фізіологічні особливості людини (особливості мозку, нервової системи, органів чуття й руху, функціональні особливості організму), що становлять природну основу розвитку їх здібностей. Задатки — органічна основа здібностей та інших психічних властивостей. Але задатки самі собою не визначають здібностей, формування яких залежить від умов життя й діяльності. Якщо людина, в якої особливі задатки, не розвиває їх на практиці, у неї не розвиватимуться і здібності [12, с. 128; 16, с. 539-542; 33, с. 285].

Здібності — індивідуально-психологічні властивості людини, які зумовлюють успішне виконання певних видів діяльності (швидке засвоєння й закріплення знань, умінь і навичок та їх ефективне використання на практиці). Загальні здібності визначають успіхи людини у різних видах діяльності (розумові здібності, пам'ять, увага, мовлення, тонкість і точність ручних рухів та ряд інших), а спеціальні здібності — у специфічних видах діяльності (музичні, художньо-творчі, літературні, математичні, лінгвістичні, технічні, спортивні та інші). В основі розвитку здібностей полягають задатки. Здібності не є уродженими, це — соціальний набуток [12, с. 128-133; 16, с. 535-548; 33, с.283-287].

Здоров'я — у відповідності з визначенням, яке наведено в преамбулі Статуту Всесвітньої організації охорони здоров'я (1948 р.), "Здоров'я — це стан повного фізичного, душевного і соціального благополуччя, а не тільки відсутність хвороб або фізичних дефектів" [23, с. 173; 50, с. 214-215].

Зона найближчого розвитку —  поняття сформульоване Л. С. Виготським, що означає відстань між рівнем актуального (що дитина може зробити сама) і потенційного (що дитина може зробити за допомогою дорослого) розвитку дитини. Психічний розвиток, як зауважував Л. С. Виготський, проходить у процесі спілкування дитини з дорослим, який її навчає, передає досвід. У цьому процесі створюються нові форми психічного життя, нові уміння. А тому те, чого дитина не може зробити сама, вона може зробити за допомогою дорослого. І це визначає її подальший розвиток: адже те, що вона сьогодні може зробити лише з допомогою, завтра вона зможе зробити самостійно [13, с. 126; 26. с. 44].

Зрілість — період онтогенезу, що характеризується досягненням найвищого рівня фізичного й психічного розвитку людини — досягненням біологічної, інтелектуальної, емоційної, соціальної, особистісної зрілості. Поняття зрілості в психології розуміється по-різному й по-різному визначаються вікові межі зрілості. Найчастіше хронологічні рамки періоду зрілості визначаються моментом завершення юності (або молодості) й початком періоду старіння. Є спроби розділення зрілості на окремі стадії: молодість, розквіт, власне зрілість і т. ін. Багатьма авторами у сучасній вітчизняній психологічній літературі в якості синоніма поняття "зрілість" використовується поняття "дорослість". Разом із тим, існує точка зору, згідно якої поняття "дорослість" і "зрілість" не є тотожними, оскільки можна досягти зрілого (дорослого) віку і не стати зрілою особистістю (О. О. Бодалєв, 1998) [7, с. 254; 10, с. 303; 22, с. 126; 27, с. 110, 310-322; 37, с. 39, 98-140; 40, с. 130].

Ідеали — образи бажаного майбутнього, які мають для даної особистості ознаки досконалості й привабливості [16, с. 512-513; 32 с. 121].

Ідентичність (лат. identicus – однаковий) — тотожність, однаковість; усвідомлена людиною єдність і наступність тілесних та психічних процесів, переживання постійності свого фізичного й психічного "Я", тотожність самому собі [27, с. 352].

Імпульсивність  (від. лат. – поштовх, у переносному смислі – спонукання, привід) — особливість поведінки людини, що полягає у схильності діяти за першим спонуканням, під впливом зовнішніх обставин або емоцій. Імпульсивна людина не обмірковує свої вчинки, не зважує всі "за" і "проти", вона швидко й безпосередньо реагує, і нерідко настільки ж швидко кається у своїх діях. Від імпульсивності слід відрізняти рішучість, яка теж припускає швидку й енергійну реакцію, але пов'язана з обмірковуванням ситуації й прийняттям обґрунтованих рішень [23, с. 195-196].

Інволюційні процеси (лат. involutio – вигин, завиток)утрата чи спрощення функцій організму протягом його індивідуального розвитку, наприклад, вікова інволюція. Інволюційний — той, що має відношення до процесу зворотного "розвитку" (деградації, регресу) [23, с. 196; 27, с. 352].

Інволюція інтелектуальних процесівзниження рівня інтелектуальної діяльності [27, с. 352].

Індивід — людина як одинична біологічна істота, представник виду Homo sapiens, продукт філогенетичного й онтогенетичного розвитку, носій індивідуально своєрідних, генетично обумовлених природних властивостей.

Властивості індивіда більшість психологів вважає безособистісними умовами розвитку. До індивідних властивостей належать: властивості вікові й статеві, загальносоматичні (від грец. soma – тіло), нейродинамічні (особливості нервової системи), а також система психофізіологічних функцій: сенсорних, перцептивних, мнемічних, мовних, вербально-логічних, моторних. Психофізіологічні властивості індивіда становлять основу відчуттів і сприймання, уявлень і уяви, пам'яті, мислення та емоційних переживань. Вища інтеграція всіх індивідних властивостей представлена в темпераменті та задатках [12, с. 22, 76-77; 26, с. 15].

Індивідуальність — неповторне, унікальне поєднання особливостей і рис людини, що зумовлює її несхожість з іншими людьми [27, с. 353].

Індивідуація — поняття аналітичної психології К. Г. Юнга. За Юнгом, індивідуація — внутрішньоособистісний процес об'єднання різних елементів особистості навколо сутності (Самості), який досягається свідомими зусиллями та підтримується виключно індивідуальною мотивацією. Результатом процесу індивідуації є завершеність і цілісність особистості. Індивідована особистість характеризується: високим рівнем інтеграції й цілісності; значним ступенем самореалізації та розвитку; належним рівнем свідомості та самоконтролю; станом розширеної свідомості й почуттям єдності зі світом [12, с. 399; 23, с. 32; 49, с. 204-205].

Інстинкт (від лат. instinctus – спонукання) — загальний для особин даного виду складнорефлекторний комплекс наслідуваних поведінкових реакцій, що характеризується відносною стереотипністю й стабільністю. Інстинкти запускаються у критичні (чутливі) періоди розвитку зовнішніми (із середовища) і внутрішніми (гуморально-гормональними) пусковими подразниками. Інстинкти забезпечують здійснення життєво важливих функцій — самозбереження особини (харчовий, оборонний та ін. інстинкти), збереження виду (статевий, батьківський та ін. інстинкти), саморозвиток індивіда (ігровий, імітаційний та ін. орієнтовно-дослідницькі інстинкти). Реалізація цих інстинктів у людини пов'язана із задоволенням вітальних, соціальних й ідеальних потреб [22, с. 140; 33, с. 23; 38, с. 68].

Інтегрованість — закономірність розвитку психіки людини, яка полягає в її інтеграції, переході від малосистематизованого з'єднання фрагментарних психічних процесів і станів до чітко окреслених процесів, станів та якостей особистості. З віком психіка стає ціліснішою й стабільнішою, що виявляється у поведінці, вчинках, діях людини, в її інтегрованому ставленні до дійсності [6, с. 20].

Інтерес (інтереси) — форма вияву пізнавальної потреби, яка забезпечує спрямованість особистості на усвідомлення цілей діяльності і сприяє ознайомленню з новими фактами дійсності [16, с. 512; 27, с. 353].

Інтеріоризація (від лат. interior – внутрішній) — у вітчизняній психології трактується як перетворення структури предметної діяльності в структуру внутрішнього плану свідомості [23, с. 206-207; 26, с. 34].

Інфантилізм (від лат. infantilis – немовлячий, дитячий) — затримка у розвитку організму. Характерна ознака інфантилізму – сполучення фізичного й психічного недорозвинення. У дитини затримується ріст, зберігаються дитячі пропорції тіла, статеві органи недорозвинені, вторинні статеві ознаки відсутні або недостатньо виражені. Психічний розвиток нижче вікового рівня. Особливість інфантилізму — зворотність симптомів і повна компенсація психічного розвитку дітей у подальшому. Деякі форми інфантилізму мають генотипову обумовленість. Причинами інфантилізму можуть бути перенесені у ранньому дитинстві інфекційні захворювання, інтоксикації, тривалі кишкові розлади, авітамінози. В ряді випадків інфантилізм обумовлений ушкодженням плоду, патологією внутрішньоутробного розвитку або родовою травмою [23, с. 210-211].

Інфантилізм особистісний — збереження у психіці й поведінці дорослого особливостей, властивих дитячому віку. Індивід, якому властивий інфантилізм (інфантил), при нормальному або навіть прискореному фізичному й розумовому розвитку відрізняється незрілістю емоційно-вольової сфери. Це виражається у несамостійності рішень і дій, почутті незахищеності, у зниженій критичності по відношенню до себе, підвищеній вимогливості щодо турботи інших про себе, у різноманітних компенсаторних реакціях (фантазування, що заміщає реальні вчинки, егоцентризм і т. ін.) [22, с. 149].

Колективне несвідоме — термін, введений К. Г. Юнгом для позначення особливого класу психічних явищ. За Юнгом, психіка людини має три рівні: свідомість, особисте несвідоме і колективне несвідоме, яке утворюється зі слідів пам'яті, що залишається від усього минулого людства і впливає на особистість людини, визначає її поведінку з моменту народження. Колективне несвідоме є "осадом" у психіці людини досвіду, який вона отримала в ході біологічної еволюції та культурно-історичного розвитку.

Колективне несвідоме утворюється з різних рівнів, які визначаються загальнолюдською, національною та расовою спадщиною. Його самий глибокий шар складається зі слідів долюдського минулого, тобто з досвіду тваринних предків. Якщо в особистому несвідомому основну роль відіграють "комплекси" (скупчення емоційно заряджених думок, почуттів і спогадів), то структуроутворюючими елементами колективного несвідомого є "архетипи" — універсальні моделі несвідомої психічної активності, що спонтанно визначають людське мислення й поведінку (див. архетипи) [23, с. 32; 33, с. 98-111; 35, с. 21; 39, c. 75; 49, с. 199-200].

Комплекс Едипа — одне з центральних понять фрейдівського психоаналізу. Комплекс Едипа згідно з теорією психосексуального розвитку Зігмунда Фройда розвивається у дитини на етапі так званої фалічної стадії, яка співпадає з періодом від 3 до 5 років, коли дитина починає проявляти цікавість до статевих відмінностей, питань, пов'язаних із народженням і статевими відносинами. У хлопчиків, як вважав Фройд, розвивається Едипів комплекс, а у дівчаток —комплекс Електри — складний суперечливий психологічний стан, що характеризується підвищеною прихильністю, любов'ю до батьків протилежної статі та прихованого ворожого ставлення до батьків своєї статі. Комплекс Едипа (Електри) за Фройдом — необхідний етап психосексуального розвитку. Ніжна любов хлопчика до матері, а дівчинки до батька допомагають багато дізнатися про представника іншої статі. Діти, які успішно переборюють дану стадію, зазвичай розв'язують конфлікти за допомогою ототожнення себе з батьками тієї ж статі, що й вони. Ототожнення з батьками своєї статі дозволяє перевести розвиток на новий рівень — коли вже враховуються цінності, ролі й стереотипи, властиві як своїй, так і протилежній статі [22, с. 454-455; 23, с. 231; 33, с. 67].

Комплекс неповноцінності й комплекс переваги. Концепція "комплексу неповноцінності" належить Альфреду Адлеру (1870-1937), австрійському психологу, засновнику власного варіанта психоаналізу — індивідуальної психології. Згідно з концепцією Адлера, кожна людина у ранньому дитинстві переживає почуття власної недостатності, нібито неповноцінності. За відсутності чинників, додатково провокуючих це переживання (хвороба, недбалість батьків, реальні чи мнимі невдачі, каліцтва), обґрунтуванням для нього слугує просто сама по собі слабість дитини, обмеженість її сил, схильність до страхів, залежність від дорослих, які здаються їй сильними, знаючими, такими, що нічого не бояться, "могутніми". Будучи неприємним, почуття неповноцінності витісняється у несвідоме і разом із тим компенсується діяльністю з досягнення різного роду успіхів — реальних або уявних. Так як комплекс неповноцінності продовжує існувати, незважаючи ні на які досягнення особистості, він потребує постійної й усе більшої компенсації — надкомпенсації (гіперкомпенсації), що породжує так званий комплекс переваги над іншими — зворотній бік комплексу неповноцінності. Прагнення до переваги є поштовхом до вирішення людиною життєвих проблем. Адлер вважав, що воно є природженим і веде людину до вершин розвитку. Це могутній динамічний принцип.

Вираз "комплекс неповноцінності" використовується не тільки в психології, але й в повсякденному мовленні, причому в значеннях, далеких від адлерівського. У життєвому словнику комплекс неповноцінності асоціюється з боязкістю, невпевнеіністю у собі. Напроти, прояви надкомпенсації пов'язані з "безкомплексністю", "незакомплексованістю" [22, с. 170; 23, с. 230-231; 28, с. 65; 33, с. 372-373; 35, с. 23; 49, с. 169-171]

Комплекс пожвавлення — специфічне новоутровення, яке є граничним у періоді новонародженості, що починає складатися поступово, починаючи з третього тижня життя. Комплекс пожвавлення — це емоційно-позитивна реакція немовляти, яка містить: загальне рухове збудження під час наближення дорослого, реакцію посмішки, гру звуками, використання лепетання, плачу для того, щоб привернути до себе увагу, тобто виникнення ініціативи спілкування. Комплекс пожвавлення є психологічним критерієм кінця кризи новонародженості [23, с. 231, 33, с. 622; 34, с. 291].

Конституція людини (від лат. constitutio — устрій; constitutio corporis — статура) — комплекс індивідуальних морфологічних, біохімічних, фізіологічних і психічних властивостей людини, що закріплені спадково та зумовлюють специфіку всіх реакцій організму на впливи середовища. Оскільки будова тіла (форма тіла, пропорції, зріст, вага) порівняно з іншими конституціональними властивостями — це найлегше "спостережувана" особливість, що характеризує індивіда як ціле, тому вона посідає центральне місце в понятті "конституція людини". Численні дослідження показали, що між статурою, зовнішнім виглядом і деякими психічними властивостями людини існують певні кореляції, які не обов'язково проявляються у кожному окремому випадку, але виявляються при статистичному аналізі на великих популяціях (зокрема – на клінічному матеріалі). Найбільш відомі конституціональні типології були розроблені німецьким психіатром Ернстом Кречмером (1888-1964) і американським психологом Вільямом Шелдоном, які у своїх дослідженнях установили зв'язок між будовою тіла людини та її психічним складом [12, с. 100-109; 15, с. 96-98; 23, с. 235-236; 33, с. 295-298].

Конформізм — різновид соціального впливу, результатом якого є прагнення індивідів, груп людей відповідати думці більшості. Деякими авторами даний термін використовується як синонімічний поняттю "конформність" [23, с.241; 41, с. 147-148; 42, с. 190-191].

Конформність (від лат. conformis – подібний, відповідний). 1. Процес зміни думок, сприйняття, поведінки індивіда в бік згоди з групою у відповідь на реальний або уявний тиск у ситуаціях, коли немає прямої вимоги погоджуватися з групою. 2. Властивість особистості, яка виражається у схильності піддаватися реальному або уявлюваному тиску групи, що проявляється у зміні її поведінки й установок у відповідності з позицією більшості, яка нею початково не поділялася. Розрізняють зовнішню (публічну) і внутрішню (особисту) конформність. Перша є демонстративним підкоренням думці групи, що нав'язується, з метою заслужити схвалення або запобігти осуду чи більш жорстких санкцій з боку осіб, що входять у групу. Друга — дійсне перетворення індивідуальних установок у результаті внутрішнього прийняття позиції оточуючих, що оцінюється як більш обґрунтована й об'єктивна, ніж власна точка зору [22, с. 175-177; 23, с. 241].

Креативність (англ. creativiti) — творчі можливості (здібності) людини, які можуть проявлятися у мисленні, почуттях, спілкуванні, окремих видах діяльності, характеризувати особистість в цілому і / або окремі сторони, продукти діяльності, процес їх створення. Креативність розглядається як найважливіший і відносно незалежний чинник обдарованості [12, с. 408; 23, с. 247-248].

Криза ідентичності — одне з понять епігенетичної теорії розвитку особистості Еріксона Еріксона. Він виділяє вісім стадій життєвого шляху особистості: немовляти (оральна стадія), ранній вік (анальна стадія) вік гри (фалічна стадія), шкільний вік (латентна стадія), підлітковий вік (латентна стадія), молодість, зрілість і старість. До кожної стадії життєвого циклу суспільство висуває певне завдання, розв'язання якого залежить як від рівня розвитку індивіда, так і від духовної зрілості суспільства і зводиться до встановлення динамічного співвідношення між двома крайніми полюсами.

Розвиток особистості є результатом боротьби двох крайніх можливостей, яка не загасає на наступній стадії розвитку. Ця боротьба на новій стадії розвитку придушується рішенням нового, більш актуального завдання. Поворотні пункти при переході від однієї форми егоідентичності (як відчуття цілісного власного "Я", його стійкості) до другої Е. Еріксон називає кризами ідентичності [13, с. 145-151; 49, с. 219-220].

Криза особистості — стан, який виникає внаслідок накопичення нерозв'язаних життєво значимих проблем, суперечностей або подій, що призвели до втрати сенсу попереднього стилю життя, поведінки й діяльності; стан, що виникає, коли розв'язання життєво значимих проблем за допомогою звичних методів виявляється неможливим.

Кризи особистості можна поділити на кризи: нереалізованості, спустошеності, безперспективності, кризи самореалізації, біографічні кризи, кризи становлення особистості (вікові кризи), кризи здоров'я, термінальні кризи, кризи значущих стосунків, кризи особистісної автономії, кризи життєвих помилок, професійні кризи [2, с. 877-896; 5, с. 277-280].

Локус контролю (рівень суб'єктивного контролю) — а) поняття, прий няте для позначення схильності людини бачити джерело управління власним життям або переважно у самому собі, або у зовнішньому середовищі; б) стійка характеристика особистості, що сформована в процесі її соціалізації і відбиває схильність людини приписувати відповідальність за результати своєї діяльності або власним здібностям й зусиллям, або зовнішнім силам.

Уявлення щодо локусу контролю у його сучасному розумінні було введене американським психологом Дж. Роттером, який запропонував розрізняти між собою людей відповідно до того, де вони локалізують контроль над значимими для себе подіями. За Роттером, існують два крайніх типи такої локалізації, чи локусу контролю: інтернальний і екстернальний. У першому випадку людина вважає, що події, які відбуваються з нею, насамперед залежать від її особистісних якостей, таких як компетентність, цілеспрямованість, рівень здібностей, і є закономірним результатом її власної діяльності. У другому випадку людина переконана, що її успіхи чи невдачі є результатом таких зовнішніх сил, як доля, везіння, випадковість, тиск оточення, інші люди тощо. Будь-який індивід займає певну позицію у континуумі, що задається цими полярними типами локусу контролю.

Дослідниками виявлено численні особистісні кореляти локусу контролю. Інтернальність позитивно пов'язана із соціальною відповідальністю, з усвідомленням людиною смислу, цілей у житті. Інтернали більш упевнені у собі, більш спокійні й доброзичливі, більш популярні. Інтернальність корелює із соціальною зрілістю й просоціальною поведінкою. Екстерналів же відрізняють підвищена тривожність, стурбованість, менша терпимість до інших і підвищена агресивність, конформність, менша популярність. Усе це пов'язане з їх позицією щодо залежності від зовнішніх обставин та неспроможності керувати своїми справами [22, с. 459; 23, с. 560; 33, с. 377-378; 42, с. 203-205; 49, с. 419-421].

Людина — істота, що втілює вищий ступінь розвитку живих організмів на Землі, представник біологічного виду Homo sapiens, суб'єкт суспільно-історичної діяльності й культури. Людина володіє свідомістю, вищими психічними функціями (абстрактно-логічним мисленням, членороздільним мовленням, логічною пам'яттю, уявою і т. ін.), здатна створювати знаряддя й користуватися ними в процесі суспільної праці.

Поняття "людина" включає в себе сукупність усіх людських якостей, властивих людям, незалежно від того, присутні або відсутні вони у даної конкретної людини [19, с. 337; 22, с. 444; 33, с. 274; 48, с. 736].

Маскулінність і фемінність (від лат. masculinus – чоловічий і feminicus – жіночий) — нормативні уявлення щодо соматичних, психічних й поведінкових властивостей, характерних для чоловіків і для жінок; елемент статевого символізму, пов'язаного з диференціацією статевих ролей [22, с. 201; 23, с. 391].

Мета — усвідомлюваний результат, на досягнення якого в даний момент часу спрямована дія, пов'язана з діяльністю, яка задовольняє актуалізовану потребу. Мета є чинником, що спонукає до діяльності [16, с. 516].

Молодість — охоплює період життя від закінчення юності (від 20-23 років) до приблизно 30 років, коли людина утверджується у дорослому житті. Верхня межа молодості в різних класифікаціях зміщується у бік наступної за нею зрілості. Деякі автори продовжують її до 35 років. Молодість — це час створення сім'ї та облаштування сімейного життя, час засвоєння обраної професії, визначення ставлення до суспільного життя і своєї ролі в ньому [13, с. 363-400].

Молодший шкільний вік — етап психічного розвитку, який згідно з вітчизняними періодизаціями, займає місце між молодшим шкільним віком і підлітковим віком — від 6-7-ми до 11-ти років. Згідно з періодизацією, прийнятою Міжнародним симпозіумом із вікової періодизації у Москві (1965 р.), цей період позначається як "другий період дитинства": для хлопчиків він триває з 8 до 12 років, для дівчинок — з 8 до 11 років [13, с. 251-280; 17, с. 249-344; 24, с. 216; 27, с. 165-190].

Мотив — спонукання до діяльності, пов'язане із задоволенням потреб людини [16, с. 513; 27, с. 353].

Мотив уникнення невдач — відносно стійка тенденція уникати невдачі в життєвих ситуаціях, які пов'язані з оцінкою іншими людьми результатів діяльності. Проявляється, як правило, у низькій потребі у покращенні досягнутих результатів, наданні переваги стандартним способам вирішення завдань порівняно з унікальними, у рутинному виконанні діяльності [7, с. 19; 12, с. 264].

Мотивація — сукупність причин психологічного характеру (система мотивів), які обумовлюють поведінку й учинки людей, їх спрямованість і активність [2, с. 513; 16, с. 513].

Мотивація досягнень — характеризується прагненням людини досягати високих результатів і майстерності в діяльності. Проявляється у бажанні напружено працювати, у прагненні до досконалості, у виборі складних завдань і одержанні унікальних, оригінальних результатів як у продукті діяльності, так і у способах вирішення завдань [7, с. 18; 12, с. 264]

Навчання — цілеспрямований процес двосторонньої діяльності педагога й учнів із передачі та засвоєння знань, умінь і навичок з окремих наук та їх комплексів [25, с. 311; 32, с. 86].

Наслідування — соціально-психологічний процес усвідомленого або неусвідомленого дотримування особистістю чи групою якогось еталону, зразку, що проявляється в прийнятті, запозиченні й відтворенні зовнішніх (поведінкових) або внутрішніх психологічних особливостей інших людей. Це може бути відтворення дій, ідеалів, рис характеру, творчої манери інших осіб.

Особливо великого значення наслідування набуває на ранніх етапах онтогенезу. Дитина раннього й дошкільного віку засвоює за наслідуванням предметні дії, навички самообслуговування, норми поведінки, оволодіває мовленням. Під впливом наслідування формуються як прості навички, так і моральні й інші якості, духовні цінності [23, с. 389; 27, с. 353; 42, с. 327-329].

Натальний (від лат. natalis — що має відношення до народження) — що має відношення до народження, пологів. Цикл життя людини можна розділити на три періоди — пренатальний (до народження, внутрішньоутробний), натальний і постнатальний [23, с. 327].

Неврози (від грец. neuron – нерв) — група найбільш розповсюджених нервово-психічних розладів, психогенних за своєю природою, в основі яких полягає протиріччя між особистістю і значимими для неї сторонами дійсності, яке непродуктивно й нераціонально вирішується, і супроводжується виникненням хворобливо-тяжких переживань невдачі, незадоволення потреб, недосяжності життєвих цілей, непоправності втрат і т. ін.

Це протиріччя — невротичний конфлікт, закладається переважно в дитинстві в умовах порушених відносин із мікросоціальним середовищем, в першу чергу з батьками.

Виокремлюють три основні форми неврозу: неврастенія, істерія, невроз нав'язливих станів.

Основними ознаками неврастенії є: дратівлива слабкість (збудливість у сполученні з легкою виснаженістю), лабільність емоцій, нестійкий настрій, часто знижений. У деяких випадках проявляються тривога або страх, нетерплячість, розлади сну, різноманітні порушення вегетативної нервової системи.

Істеричні форми неврозу надзвичайно різноманітні й нерідко маскуються під різні захворювання. Найбільш частими є рухові паралічі, порушення координації рухів, розлади болючої чутливості, сенсорики (істерична сліпота, глухота), мовлення. Нерідко виявляється "умовна бажаність" симптомів, які утягуються хворим у вирішення ситуації, пов'язаної з невротичним конфліктом. Істеричний невроз частіше виникає в осіб демонстративних, із великою сугестивністю й самосугестивністю.

Невроз нав'язливих станів проявляється, крім загальних невротичних симптомів (роздратованість, підвищена стомлюваність, порушення сну, вегетативні розлади) у наявності в особистості різних за змістом нав'язливих думок, потягів і дій (найчастіше у вигляді фобій), що нерідко ускладнюються ритуалами, а також тривожних сумнівах й пригнобленому настрої й страхах. Незважаючи на розуміння безглуздості нав'язливостей, хворі не спроможні у своїх спробах подолати їх [22, с. 234-235; 23, с. 321, 328-329; 33, с. 324-329; 43, с. 100-111].

Невротизм — стан, що характеризується емоційною нестійкістю, напруженістю, емоційною збудливістю, тривогою. Невротизм не слід ототожнювати з неврозом, оскільки прояви невротизму можуть виявлятися й у здорової людини [22, с. 235].

Немовлячий вік — у вітчизняній психології визначається як період життя дитини від народження до 1 року (зарубіжні психологи схильні розширювати границі немовлячого віку до 2-річного віку включно) Немовлячий вік підрозділяють на три етапи (мікроперіоди): новонародженість, 1-ше і 2-ге півріччя життя. За більшістю періодизацій етап новонародженості охоплює 1-й місяць життя дитини; за періодизаціями ряду авторів — 2 місяці життя; згідно з періодизацією, прийнятою Міжнародним симпозіумом із вікової періодизації у Москві (1965 р.), — 10 днів життя [10, с. 112; 23, с. 295; 24, с. 216; 29, с. 82-83].

Непреморфований тип розвитку — тип розвитку, який не визначений наперед. До нього відноситься розвиток Галактики, Землі, біологічна еволюція, розвиток суспільства. Процес психічного розвитку людини також відноситься до цього типу. Люди — представники різних культурно-історичних епох і досягають різних рівнів розвитку.

Особливістю психічного розвитку дитини є те, що його кінцеві форми не визначені, а лише задані тими зразками, які існують у суспільстві. Психічні функції дитини розвиваються в процесі оволодіння нею суспільно-історичним досвідом, а досвід передається за допомогою знаків і мовлення [5, с. 40-41; 11, с. 15; 30, с. 10-11].

Нерівномірність розвитку — неоднаковість, непостійність у розвитку психічних функцій. Нерівномірність розвитку проявляється в тому, що різні психічні функції, властивості та утворення розвиваються нерівномірно: кожна з них має свої стадії піднесення, стабілізації і спаду, тобто траєкторія їх змін у часі може мати як простий, так і складний, криволінійний характер. Про нерівномірність розвитку психічної функції роблять висновок по темпу, спрямованості й тривалості змін, що відбуваються [26, с. 26].

Несвідоме — сукупність психічних процесів, дій і станів, обумовлених явищами дійсності, у впливі яких суб'єкт не віддає собі звіту.

Уявлення про несвідоме вперше було сформульовано в XVIII ст. німецьким філософом Готфрідом Вільгельмом Лейбніцем (1646-1716) як сукупність психічних процесів, не репрезентованих у свідомості суб'єкта. У психології концепція несвідомого набула найбільшого розвитку на початку XX ст. у працях австрійського психіатра, невропатолога й психолога Зігмунда Фройда (1856-1939) [23, с. 57-58].

Новонародженість (новонароджений) — віковий період, в який відбувається пристосування дитини до життя поза утробою матері (триває біля 4-6 тижнів після народження) [23, с. 336].

Новоутворення вікові (психологічні) — це новий тип побудови особистості та її діяльності, психічні й соціальні зміни, що вперше виникають на певному віковому ступені, і які в самому основному визначають свідомість дитини, її ставлення до середовища, його внутрішнього й зовнішнього життя, весь хід її розвитку в даний період. Вікові новоутворення формуються в кінці періоду. Найбільш значуще новоутворення для наступного етапу розвитку — центральне. Ті новоутворення, які безпосередньо пов'язані з основним, називаються центральними лініями розвитку в певний вік [26, с. 41-42].

Норма (лат. norma керівне начало, правило, зразок) — у філософському смислі поняття, що позначає "межі (міру трансформацій), у яких явища й системи (природні й соціокультурні), людська діяльність, поведінка й спілкування зберігають свої якості й функції, що задають їх внутрішню домірність (упорядкованість). В соціальній сфері норми конкретизуються через нормативи, правила і приписання, а також через еталони, які з ними співвідносяться – зразки" [39, с. 711].

Будь-яка сфера медичних втручань ґрунтується на певних знаннях про норму й патологію (наприклад, нормальна анатомія й патанатомія, нормальна фізіологія й патофізіологія). Науково обґрунтована психотерапевтична система також має у своїй основі дві попередніх ланки, що розкривають зміст понять "норма" і "патологія".

У психології концепція норми – це уявлення про здорову особистість, психологічна концепція, яка визначає основні детермінанти розвитку й функціонування людської особистості. Концепція патології – це концепція особистісних порушень (концепція походження невротичних розладів, психопатій, дефектних станів, аномалій розвитку), що розглядає їх у рамках відповідних уявлень про норму [23, c. 337].

Обдарованість — комплекс здібностей, що забезпечують успіх у певній сфері діяльності [16, c. 542; 22, с. 247-248; 23, с. 347-348].

Області (сфери) психічного розвитку області (сфери), в яких протікає психічний розвиток: психофізичній, когнітивній і психосоціальній. Області (сфери) психічного розвитку вказують на те, що саме розвивається. Ці сфери у своєму розвитку підкоряються загальним закономірностям, проте механізми розвитку кожної є різними внаслідок власної якісної своєрідності кожної з них. До психофізичної сфери мають відношення такі характеристики, як розміри й форма тіла й органів, зміни структури мозку, сенсорні можливості та моторні (рухові) навички (наприклад, повзання, ходьба, навички письма). Когнітивна сфера охоплює зміни, що відбуваються у сприйманні, пам'яті, мисленні, уяві, мовленні тощо. Психосоціальна сфера включає розвиток особистості, зміни Я-концепції, формування соціальних навичок, моделі поведінки та індивідуального стилю емоційного реагування. Розвиток людини в цих трьох сферах відбувається одночасно й взаємопов'язано. Розвиток, таким чином, має цілісний, системний характер, внаслідок чого зміни в одній сфері викликають за собою переміни в інших [26, с. 15; 47, с. 17-18].

Онтогенез індивідуальний розвиток організму від моменту зародження і до кінця життя (від грец. "ontos" — суще і "genesis" — розвиток) [23, с. 350].

Особистісний смисл — усвідомлювана значимість для суб'єкта тих чи інших об'єктів і явищ дійсності, обумовлена їх істинним місцем і роллю в життєдіяльності суб'єкта, їх життєвим смислом для нього [22, с. 192-193; 23, с. 263].

Особистість — поняття, що означає соціально-психологічну сутність людини, яка формується в результаті засвоєння людиною суспільних форм свідомості й поведінки, суспільно-історичного досвіду людства.

У наш час існує багато різних точок зору, що торкаються розгляду поняття "особистість" і єдиного загальновизнаного визначення цього поняття в сучасній психології немає. Разом із тим, у більшості визначень під особистістю розуміють людину в сукупності її соціальних, прижиттєво набутих у процесі розвитку якостей. Багато авторів навчальних посібників наводять визначення, сформульоване Р. С. Немовим, згідно з яким "особистість — це людина, узята у системі таких її психологічних характеристик, які соціально зумовлені, проявляються в суспільних за природою зв'язках і відносинах, є стійкими, визначають моральні вчинки людини, які мають істотне значення для неї самої і тих, хто її оточує" [19, с. 336; 33, с. 276].

Педологія — комплексна наука про дітей, яка охоплювала результати досліджень різних наукових дисциплін (психології, біології, анатомії, фізіології, соціології й педагогіки) і мала практико-орієнтований характер. Була започаткована наприкінці XIX — на початку XX ст. американським психологом Гренвіллом Стенлі Холлом (1844–1924), прихильником експериментальної педагогіки. В Росії педологія набула розповсюдження ще в дожовтневий період. Наприкінці 20-х рр. у педологічних закладах СРСР працював значний корпус психологів, фізіологів, дефектологів (П. П. Блонський, Л. С. Виготський та інші). В 30-ті рр. діяльність педологів-практиків була піддана критиці за помилки, здійснені в 20-ті рр. У 1936 році постановою ЦК ВКП(б) "Про педологічні перекручення у системі наркомпросів" педологія була оголошена "псевдонаукою" і припинила своє існування, багато вчених-педологів було репресовано. З часом педологія припинила своє існування і в інших країнах [22, с. 270; 23, с. 381-383].

Передсвідоме (рос. – предсознательное) — термін психоаналізу, що позначає ті думки й спогади, які, не будучи частиною нашого нинішнього усвідомленого досвіду, усе ж залишаються доступними для усвідомлення [15, с. 23; 33, с. 59].

Переконання — система мотивів особистості, які спонукають її здійснювати вчинки у відповідності зі своїми поглядами, принципами, світоглядом [16, с. 515].

Періодизація психічного розвитку — принцип розгляду розвитку психіки в онтогенезі, оснований на виокремленні ступенів (стадій, періодів), які якісно відрізняються. У стадіальних концепціях розвитку даного типу припускається, що в основі зміни стадій полягає певна стійка ознака (або відношення ознак). В залежності від своїх теоретичних установок прихильники періодизації психічного розвитку підрозділяють процес психічного розвитку на більшу чи меншу кількість стадій [6, с. 28-29; 13, с. 139-142; 23, с. 384].

Підлітковий вік (отроцтво). Підлітковий вік відноситься до критичних періодів онтогенезу з координальними перетвореннями у сфері свідомості, діяльності й системи взаємовідносин індивіда. Цей етап характеризується бурним ростом людини, формуванням організму в процесі статевого дозрівання, що здійснює відчутний вплив на психофізіологічні особливості підлітка. Хронологічні межі підліткового віку в різних класифікаціях відрізняються. Згідно з одними періодизаціями (характерними для вітчизняної психології), підлітковий вік займає місце між молодшим шкільним віком і ранньою юністю (триває від 11-12-ти до 15-ти років). Згідно з іншими періодизаціями, підлітковий вік визначається як особливий етап розвитку юності, і йому відводиться період від 11-12 років до 16-17 років. У Міжнародній класифікації (Квінн, 2000) підлітковий вік займає місце між дитинством і молодістю (від 12 до 18 років) [13, с. 280-315; 22, с. 279; 23, с. 389-30; 26, с. 56-57; 27, с. 191-234].

Пластичність та компенсація — закономірності розвитку психіки, які полягають у цілеспрямованому формуванні психіки індивіда через навчання й виховання шляхом заміни однієї функції іншою, менш розвинутої — сильнішою за своїм розвитком (наприклад, зір — більш гострим слухом у сліпих й розвитком дотику). Фізіологічною основою цього є пластичність нервової системи — здібність до адекватних перебудов функціональної організації мозку у відповідь на значущі зміни зовнішніх й внутрішніх факторів [6, с. 21].

Поведінка притаманна живим істотам взаємодія з оточуючим середовищем, опосередкована їх зовнішньою (руховою) і внутрішньою (психічною) активністю. Термін "поведінка" може бути застосований як до окремих особин, індивідів, так і до їх сукупності (поведінка біологічного виду, соціальних груп). Джерелом поведінки є потреби живих істот [22, с. 276; 23, с. 388].

Подолання (англ. coping) — психічні процеси і поведінка, спрямовані на подолання й переживання стресових (кризових) ситуацій, особливо просоціального характеру. Подолання ґрунтується на сукупності когнітивних та поведінкових зусиль, відповідних зовнішній ситуації та внутрішній реальності особистості. В репертуарі способів психологічного подолання проблемної ситуації можливі різноманітні стратегії: реальне поведінкове або когнітивне подолання проблеми; пошук соціальної підтримки; перетлумачення ситуації на свою користь; звернення до релігії; ухилення та втеча від проблеми; емоційна експресія; релаксація; гумор [12, с. 328-330; 23, с. 516-517].

Потреби — це стан людини, пов'язаний з усвідомленням і переживанням нужди в тому, що необхідно їй для підтримки життя її організму й розвитку як особистості [16, с. 515].

Потяг — психічний стан, що виражає недиференційовану, неусвідомлену або недостатньо усвідомлену потребу [16, с. 512].

Прагнення — форма спрямованості особистості, яка виникає тоді, коли в структуру бажання включається вольовий компонент. Тому прагнення розглядається в якості цілком певного спонукання до діяльності [16, с. 512].

Праця — доцільна діяльність людини, спрямована на засвоєння й перетворення природних і соціальних сил з метою задоволення потреб людини й суспільства, що історично склалися. Полягає у виробництві суспільно корисних продуктів, представлених у матеріальній або ідеальній формі. Це та діяльність, в історичному розвитку якої вдосконалювалася психіка, відбувалося становлення свідомості [15, с. 213-214; 18, с. 201-202; 48, c. 667].

Пренатальний розвиток — дородовий, утробний розвиток індивіда, під час якого відбувається розгортання успадкованого ним потенціалу [23, с. 407-408; 26, 60-61; 27, с. 112-124, 356].

Преформований тип розвитку — це такий тип розвитку, коли є чітко визначені, закріплені і зафіксовані стадії та кінцевий результат розвитку. Прикладом такого розвитку є ембріональний розвиток [5, с. 40-41; 11, с. 15; 30, с. 10-11].

Провідна діяльність — це діяльність, виконання якої визначає виникнення й формування основних психологічних новоутворень людини на даному етапі розвитку її особистості. Значення провідної діяльності для психічного розвитку залежить перш за все від її змісту, від того, що відкриває для себе і засвоює людина в процесі її виконання. Поняття "провідна діяльність" було введене О. М. Леонтьєвим [6, с. 24; 13, с. 22-24].

Просоціальна поведінка особистості. Під просоціальною поведінкою розуміють будь-які дії особистості, спрямовані на досягнення результатів, які є важливими й корисними не так для неї, як для інших людей. Категорія просоціальності може бути віднесена не тільки до окремих поведінкових актів, а й до сутнісних характеристик особистості в цілому. Ці дії можуть мати діапазон від простої люб'язності незнайомій людині до героїчних вчинків, коли, рятуючи інших, людина нехтує власним життям.

Просоціальна активність особистості може бути спрямована на реалізацію різних життєвих програм, в яких певну роль буде відігравати соціальне добро: забезпечення добробуту власної родини, чи певної категорії людей, чи добробут певного соціального закладу або захист певної ідеології, добробут суспільства. Особливо яскраву просоціальну поведінку називають альтруїзмом, який полягає у прагненні надати допомогу та психологічну підтримку іншим людям із метою зростання їх благополуччя і без жодної спрямованості на свідоме досягнення корисних для себе результатів [12, с. 431-441].

Професійна Я-концепція — оцінка себе як суб'єкта професійної діяльності [27, с. 356].

Психічне здоров'я — стан душевного благополуччя, що характеризується відсутністю хворобливих психічних проявів та який забезпечує адекватну умовам навколишньої дійсності регуляцію поведінки й діяльності.

До основних критеріїв психічного здоров'я відносять такі, як: відповідність суб'єктивних образів, які відбивані у свідомості, об'єктам дійсності та характеру реакцій — зовнішнім подразникам, значенню життєвих подій; адекватний віку рівень зрілості емоційно-вольової й пізнавальної сфер особистості; адаптивність у мікросоціальних відносинах; здатність до самокерованості поведінкою, до розумного планування життєвих цілей й підтримці активності в їх досягненні.

Необхідно зазначити, що зміст поняття "психічне здоров'я" не вичерпується медичними й психологічними критеріями. У ньому також завжди відображені суспільні й групові норми і цінності, які регламентують духовне життя людини [ 23, с. 173; 50, с. 215-216].

Психогенетика (грец. genesis – походження) — галузь знань, яка знаходиться на перетині генетики й психології і вивчає взаємодію генетичних (спадкових) і середовищних чинників у формуванні міжіндивідуальної та міжгрупової варіативності психічних, психофізіологічних та деяких поведінкових властивостей людини.

Найбільша кількість робіт у психогенетиці присвячена генотип-середовищним співвідношенням й мінливості інтелекту, окремих пізнавальних функцій і здібностей, динамічних характеристик психічних процесів, зокрема, тих, які відносяться до сфери темпераменту; значно менше робіт стосуються рухових особливостей людини. В останні роки інтенсивно формуються дві галузі психогентики: генетична психофізіологія та генетика індивідуального розвитку. 1-ша досліджує спадкові та середовищні детермінанти, головним чином, біоелектричної активності мозку; 2-га — вікову динаміку генотип-середовищних співвідношень у мінливості психічних функцій: роль спадковості й середовища у забезпеченні вікової наступності й стабільності, в індивідуальних траєкторіях розвитку й ряд інших проблем.

Серед основних методів психогенетики — метод усиновлених дітей (використовується співставлення їх даних із характеристиками біологічних батьків та усиновлювачів) та близнюковий метод: використовується для порівняння того, як йде розвиток людей з однаковим набором генів (однояйцеві близнюки) та схожому тільки наполовину (різнояйцеві близнюки) [1, с. 41-51; 23, с. 425 ]. 

Психологічне здоров'я — у психології наряду з поняттям "психічне здоров" введено поняття "психологічне здоров". Як зазначає І. В. Дубровіна, "якщо термін "психічне здоров'я" має відношення перш за усе до окремих психічних процесів і механізмів, то термін "психологічне здоров'я" відноситься до особистості в цілому, знаходиться у тісному зв'язку з вищими проявами людського духу і дозволяє виділити власне психологічний аспект проблеми здоров'я людини на відміну від медичного, соціологічного, філософського й інших аспектів" [46, с. 52].

Проблема здоров'я є предметом міждисциплінарного дослідження. На основі огляду поглядів і думок різних спеціалістів російський психолог В. Е. Пахальян сформулював "загальне, робоче" визначення поняття "психологічне здоров'я": "Психологічне здоров'я — динамічний стан внутрішнього благополуччя (узгодженості) особистості, який складає її сутність і дозволяє актуалізувати свої індивідуальні й віково-психологічні можливості на кожному етапі розвитку" [45, с. 27-28].

Ряд зарубіжних науковців-психологів використовують поняття "здорова особистість" як синонім поняття "психологічне здоров'я". Найбільш детальний портрет психологічно здорової особистості був розроблений класиками гуманістичної психології як портрет самоактуалізованої особистості, яка прагне актуалізувати свій творчій потенціал. Зокрема, Абрахам Маслоу, вивчаючи людську природу, констатував, що " здорові у психологічному смислі люди" — це люди з високим ступенем самоактуалізації. А. Маслоу наводить набір якостей, властивих, на його думку, психологічно здоровій особистості: ефективне сприйняття реальності, відкритість новому досвіду, свіжість сприйняття, спонтанність поведінки (простота, природність, відсутність награності), вершинні або містичні переживання, автономія (відносна незалежність від від фізичного й соціального оточення); здатність прийняти свою людську природу з усіма її недоліками, недосконалостями й невідповідністю ідеалам, не відчуваючи при цьому особливого хвилювання; глибоке почуття причетності, симпатії й приязні до людства в цілому; здатність любити й бути улюбиленим,; альтруїзм, демократизм (скромність й повага до оточуючих), глибокі міжособистісні стосунки; почуття гумору, креативність [12, с. 244, 385-394; 49, с. 507-520].

Психологічний захист — це система регуляторних механізмів у психіці, які спрямовані на усунення або зведення до мінімуму негативних переживань, що травмують особистість, сполучених із внутрішніми або зовнішніми конфліктами, станами тривоги й дискомфорту. Ситуації, що потребують психологічного захисту, характеризуються реальною або удаваною загрозою цілісності особистості, її ідентичності й самооцінці.

Механізми психологічного захисту є особливи видом психічної активності, яка здійснюється у формі специфічних прийомів переробки інформації, котрі дозволяють особистості захистити себе від втрати самоповаги в умовах мотиваційного конфлікту. Психологічний захист проявляється в тенденції зберігати звичну усталену думку про себе, відкидаючи або майстерно спотворюючи інформацію, і спрямований на те, щоб уникнути руйнування єдності образу "Я".

Початок дослідженню механізмів психологічного захисту був покладений Зігмундом Фройдом, який розглядав їх як форми вирішення конфлікту між несвідомими потягами та інтерналізованими соціальними вимогами і заборонами, а також його дочкою — Анною Фройд, яка бачила в них механізм вирішення зовнішніх конфліктів і адаптації до соціального оточення.

Серед авторів не існує спільної думки стосовно того, скільки механізмів психологічного захисту існує у людини. Усього описано понад 20 видів психологічного захисту. Основні з них наступні:

1. Витіснення — виключення з усвідомлення травмуючих або особистісно неприйнятних впливів, видалення зі свідомості усього того, що викликає тривогу, суперечить "Я-концепції" даної особистості.

2. Заперечення — відмова прийняти існування неприємностей, ігнорування того, що відбувається, ставлення до нього так, нібито його ніколи не було. Підґрунтям цього захисту є дитячий егоцентризм, коли пізнанням керує дологічне переконання: "Якщо я не визнаю цього, значить, цього не було, або цього не сталося".

3. Знецінення — має дві форми: знецінення власних помилок, невдач та знецінення чужих досягнень. У першому випадку формується персональне уявлення про те, що неприємність, яка відбулася, "нічого" порівняно з тим, що могло б бути: "Я ще легко позбувся, а от якщо..." У другому — знецінення успіхів і досягнень інших людей стає способом підвищення суб'єктивної самооцінки та зниження негативних емоцій, викликаних заздрістю.

4. Заміщення — захисний механізм, який полягає у перенесенні дій, що спрямовані на недоступний об'єкт, на дії з доступним об'єктом. Заміщення дозволяє послабити напруження, створене нереалізованою потребою, недоступною метою. Заміщення спостерігається у випадках, коли людина приховує своє напруження, гнів, досаду, викликані якоюсь особою, та скеровує свої дії на іншу особу чи на перший-ліпший доступний предмет.

5. Ідеалізація — уявлення будь-кого досконалим, кращим, ніж він є насправді, перебільшення його чеснот. Ідеалізація іншої людини необхідна для того, щоб подолати внутрішніх страх за рахунок упевненості в тому, що хтось, до кого ми так прив'язані, всемогутній і безмежно прихильний, зможе забезпечити нам безпеку.

6. Ідентифікація — уподібнення авторитетній особі, представнику референтної, елітної групи, використання прийомів їх поведінки у складних ситуаціях (є способом захисту від почуття власної неповноцінності). Несвідоме уподібнення загрозливому об'єкту.

7. Ізоляція — відокремлення загрозливої частини ситуації від решти психічної сфери, блокування негативних емоцій, витіснення із свідомості зв'язків між емоціональними переживаннями та їх джерелом. Серед прийомів ізоляції — зупинки в процесі мислення, використання формул і ритуалів, і — ширше — уся сукупність прийомів, які дозволяють перервати у часі послідовність думок або дій.

Цей механізм захисту поширений при неврозі нав'язливих станів і призводить до вироблення послідовної, внутрішньо погодженої установки на розвив асоціативних зв'язків думок і дій, в особливості з тим, що безпосередньо передує або іде за ними у часі.

8. Інтелектуалізація — вступає в дію контроль над емоціями та імпульсами шляхом переважання міркування з їх приводу замість безпосереднього переживання.

9. Інтроекція — це процес, в результаті якого те, що йде ззовні, помилково сприймається як те, що відбувається всередині (тенденція привласнювати переконання, установки інших людей).

Прикладом інтроекції може слугувати "ідентифікація з агресором". Якщо якийсь певний об'єкт викликає постійне почуття загрози, страху, небезпеки, то люди, опановуючи ці почуття, нібито набувають якостей цього об'єкта: "Я не безпорадна жертва, я сам завдаю ударів". Таким чином створюється ілюзія, що людина така ж сильна, як агресор, і тому можна його не боятися.

10. Компенсація — проявляється у тому, що замість розвитку відсутньої якості людина починає розвивати ту ознаку, яка у неї і так добре розвинута, компенсуючи тим самим свій недолік. Гіперкомпенсація виявляється в тому, що людина намагається розвинути ті якості, які у неї слабко розвинені.

11. Придушення — блокування небажаної інформації при переході її із сфери сприйняття до пам'яті або при виході з пам'яті у свідомість. Придушення виявляється у розірваності спогадів — із загальної картини минулих подій щось виявляється забороненим до відтворення. Одним із призначень придушення є убезпечення свідомості від прориву із несвідомого спогадів про травмуючу ситуацію.

12. Проекція (від лат. projectio) — психологічний механізм захисту, який полягає в неусвідомлюваному приписуванні своїх думок, переживань, рис, мотиваційних спонукань і ціннісних орієнтацій іншим людям, прогнозування їх поведінки за своїми особистісними моделями; зниження рівня тривожності, почуття провини шляхом виявлення відповідних поведінкових дефектів в інших людей.

13. Раціоналізація — механізм псевдорозумного пояснення людиною своїх вчинків і дій у більш вигідному для себе і привабливому для інших світі. Раціоналізація — це специфічне пояснення власних думок, почуттів, намірів, дій, які є неприпустимими, за допомогою виправдань, щоб замаскувати як від інших, так і від себе їхні справжні мотиваційні підстави і перетворити наші дії на морально прийнятні та обґрунтовані.

14. Реактивне утворення (інверсія) — механізм трансформації травматичного мотиву в його протилежність, заміни неприйнятних імпульсів, емоцій на діаметрально протилежні справжнім бажанням особистості. Заперечуване бажання постійно приховується та маскується. Неусвідомлювана неприязнь до людини може обернутися реакцією протилежного спрямування — підкресленою ввічливістю, за якою суб'єкт прагне замаскувати власні агресивні почуття. Або навпаки, зацікавленість і симпатія до якоїсь особи може приховуватися за демонстративним виявленням антипатії. Так, агресивне переслідування хлопчиком-підлітком своєї однокласниці тлумачиться педагогами як прояв почуття першого кохання.

15. Регресія — захисний механізм, завдяки якому суб'єкт в умовах підвищеної відповідальності прагне уникати внутрішньої тривоги, втрати самоповаги з допомогою способів, котрі були адекватні на більш ранніх стадіях розвитку, повернення до раніше пройдених форм поведінки, її інфантилізація (від лат. — немовлячий, дитячий). До проявів регресії належать дитячі моделі поведінки у дорослої людини (наприклад, демонстрація образи, щоб здобути щось бажане). Регресія — це примітивний спосіб подолання труднощів.

16. Соматизація — відхід у хворобу при важко переборних життєвих обставинах.

17. Сублімація — спрямування психічної енергії з неприйнятних для особистості інстинктів (агресивності, сексуальної енергії) на соціально прийнятні й значимі формі поведінки. Так, агресивна енергія, трансформуючись, здатна сублімуватися (розрядитися) у спорті (бокс, боротьба), еротизм — у дружбі, у творчості.

У психоаналізі сублімація вважається найбільш бажаним і здоровим способом упоратися з несвідомою мотивацією [2, с. 62-64; 12, с. 205-213; 19, с. 350-351; 23, с. 172-173, 414; 24, с. 399-422; 25, с. 173-179; 33, с, 62-64; 44, с. 66-94].

Психологія особистості — галузь психологічної науки, яка вивчає рушійні сили й умови розвитку особистості, періодизацію розвитку індивіда, особистості й індивідуальності, індивідуальні властивості особистості та їх роль у розвитку особистості, розвиток особистості у соціо- та персоногенезі, структуру особистості, теорії особистості та різні методичні підходи до її вивчення [21, с. 112-113; 35, с. 9].

Психологія розвитку — термін, який позначає одну з галузей психології і використовується рядом вітчизняних і зарубіжних авторів як синонім вікової (або дитячої) психології [10, с. 3-6; 41 с. 262]. Інші автори вважають, що психологія розвитку порівняно з віковою і дитячою психологією є більш загальним теоретичним курсом і є свого роду їх методологічною основою. Згідно з їх думкою, в центрі уваги цього розділу психології знаходиться не опис певних вікових періодів, а пошук загальних закономірностей розвитку психіки, аналіз рушійних сил і механізмів розвитку, становлення окремих сфер психіки у різні вікові періоди і в різних культурах [11, c. 4]. Предметом психології розвитку є вивчення питань розвитку психіки в онтогенезі, закономірностей переходу від одного періоду психічного розвитку до іншого на основі зміни типів провідної діяльності [10, с. 6; 26, с. 14; 30, с. 8].

Психопатія — (від. грец. psyche – душа і pathos – страждання, хвороба) — хвороблива потворність характеру (при збереженні інтелекту людини), в результаті якої різко порушуються взаємини з оточуючими людьми, аж до соціальної небезпеки для оточуючих.

Відомий радянський психіатр П. Б. Ганнушкін (1875-1933) сформулював три критерія психопатії — критерії Ганнушкіна-Кербікова:

1. Характер можна вважати патологічним, тобто  розцінювати як психопатію, якщо характер відносно стабільний у часі, тобто мало змінюється протягом життя.

2. Тотальність прояву характеру. При психопатії одні і ті ж риси характеру виявляються в усіх сферах життєдіяльності вдома, у спілкуванні з друзями і рідними і т. ін.

3. Соціальна дезадаптація. У людини постійно виникають життєві труднощі. Причому ці труднощі переживає або вона сама, або люди, що її оточують.

Психопатії виникають як наслідок: 1) хвороб (травми головного мозку, інфекції — менінгіт, енцефаліт та інтоксикації); 2) уродженої неповноцінності нервової системи, викликаної чинниками спадковості; 3) неконструктивного типу сімейного виховання або фактору середовища (соціопатії).

Патофізіологічною основою психопатій є порушення основних нервових процесів — збудження й гальмування: слабкість коркового гальмування та утворення осередків, що швидко виснажуються, або застійних осередків збудження.

Незважаючи на рідкість чистих типів й переважання змішаних форм, прийнято виокремлювати наступні класичні типи психопатій (за П. Б. Ганнушкіним):.

1) циклоїди, основна ознака яких — постійна зміна настрою з коливаннями циклу від декількох годин до декількох місяців;

2) шизоїди, для яких є характерним відхід від контактів, замкнутість, скритність, легка уразливість, нерозвиненість емпатії, незграбність рухів;

3) епілептоїди, основна ознака яких — крайня дратівливість із приступами туги, страху, гніву, нетерплячість, упертість, образливість, жорстокість, схильність до скандалів;

4) астеніки, яким властива підвищена збудливість, що сполучається  зі швидким виснаженням й стомленням, дратівливість, нерішучість;

5) психастеніки — тривожні, невпевнені у собі, схильні до постійних роздумів, патологічні сумніви;

6) параноїчні психопати — схильні до утворення понадцінних ідей, уперті, егоїстичні, відрізняються відсутністю сумнівів, упевненістю у собі й завищеною самооцінкою, невтримним прагненням до влади;

7) істеричні психопати — характеризуються прагненням будь-що звернути на себе увагу оточуючих, при цьому оцінка ними реальних подій завжди перекручена у сприятливий для них бік, у спілкуванні манірні, театральні;

8) нестійкі психопати — основні ознаки слабохарактерність, відсутність глибоких інтересів і твердих переконань, прагнення до розваг, сугестивність, піддатливість впливу оточуючих;

9) органічні психопати — відрізняються уродженою обмеженістю, можуть добре вчитися, але безплідні, коли треба застосувати знання або проявити ініціативу, уміють "тримати себе в суспільстві", але банальні у судженнях.

Чіткої межі між психопатією й варіантами нормальних характерів не існує. При розмежуванні психопатії і просто "поганого характеру" принципове значення має критичність людини й здатність до самоконтролю; психопат же проблеми не бачить і не намагається її розв'язати [22, с. 322-333; 23, с. 446; 33, с. 367-371; 43, с. 111-112; 50, с. 230-232].

Ранній вік — стадія психічного розвитку дитини, яка охоплює згідно з вітчизняними періодизаціями вік від 1-го року до 3-х років. Як синоніми використовуються терміни "раннє дитинство" і "переддошкільний вік" [13, с. 188-204; 23, с. 464; 24, с. 21; 27, с. 134-190].

Рефлекс (від лат. reflexus – відображений) опосередкована нервовою системою закономірна відповідна реакція організму на подразник, детермінована впливом чинників зовнішнього й внутрішнього середовища на відповідні рецептори. За способом утворення виокремлюють безумовні та умовні рефлекси. Безумовні рефлекси — найменш мінливі, стереотипні, генетично закріплені реакції організму на зовнішні та внутрішні подразники. Біологічне значення безумовних рефлексів — пристосування поведінки до постійних умов середовища. Умовні рефлекси — придбані протягом життя пристосувальні реакції тварин і людини, що виникають на основі утворення тимчасового зв'язку між умовним (сигнальним) подразником і безумовнорефлекторним актом. Умовні рефлекси властиві в різному ступені усім тваринам, що володіють центральною нервовою системою [8, с. 14; 22, с. 340; 38, с. 155-159].

Рефлексія (від. пізнєлат. reflexio – обертання назад, відображення) — внутрішня психічна діяльність людини, спрямована на осмислення власних дій, поведінки, станів, почуттів, якостей, досвіду, взаємин з іншими, своїх завдань, призначення; усвідомлення себе, самопізнання людиною власного духовного світу. Даний термін виник у філософії й означав процес розміркування індивіда про те, що відбувається в його власній свідомості; пізніше був запозичений психологією [7, с. 260-261; 23, с. 469-470].

Рівень актуального розвитку — той, що склався на сьогоднішній день і характеризує наявні особливості психічних функцій дитини, поняття сформульоване Л. С. Виготським [13, с. 126; 26, c. 44].

Рівень домагань особистості — характеризує ступінь складності тих цілей, до яких прагне людина і досягнення яких здається людині привабливим і можливим. Рівень домагань може бути адекватним можливостям індивіда і неадекватним (завищеним або заниженим) [23, с. 560].

Ріст — процес кількісних змін у ході вдосконалення тієї або іншої психічної функції. Кількісні зміни у психічному розвитку відбуваються неперервно. Це, зокрема, збільшення (зменшення) з віком утворюваних асоціацій, вироблених навичок, уявлень про світ, пасивного й активного словникового запасу, обсягу уваги, сприймання, пам'яті, швидкості реакцій тощо [6, с. 18; 47, с. 18].

Розвиток. 1). Визначення поняття "розвиток" у філософії: розвиток — необоротна, спрямована, закономірна зміна матеріальних та ідеальних об'єктів (систем). В результаті розвитку виникає новий якісний стан об'єкту, який виступає як зміна його складу або структури. Здатність до розвитку становить одну із усезагальних властивостей матерії й свідомості [48, с. 537].

2). Визначення поняття "розвиток" у психології: розвиток — процес необоротних, спрямованих і закономірних змін, що призводить до виникнення кількісних, якісних і структурних перетворень у будові тіла, психіці й поведінці людини. Це цілий ряд змін, що відбуваються на певному проміжку часу [6, с. 17; 11 с. 12-14; 26, с. 13; 30, с. 8-9; 47 с. 16].

Роль (від франц. role) — соціальна функція особистості; відповідний прийнятим нормам спосіб поведінки людей у залежності від їх статусу або позиції у суспільстві, в системі міжособистісних взаємин [22, с. 346; 23, с. 479].

Рольова гра — діяльність, у якій діти беруть на себе ролі дорослих людей і узагальнено у спеціально створених ігрових умовах відтворюють їхні дії й стосунки між ними [23, с. 185-186; 27, с. 357].

Рушійні сили психічного розвитку — причини, які визначають поступальний розвиток людини, містять у собі енергетичні, спонукальні джерела розвитку і спрямовують його в необхідне русло.

У вітчизняній науці рушійними силами розвитку психіки людини як суб'єкта діяльності, як особистості вважають внутрішні суперечності, які виникають у наслідок розходження між новими потребами, цілями, прагненнями особистості та досягнутим нею рівнем оволодіння засобами для їх задоволення, між тенденціями до мінливості та до стереотипії, між старим і новим, що вирішуються за допомогою діяльності особистості, уступаючи місце новим суперечностям [6, 22-24; 7, с. 252; 14, с. 21-22; 27, с. 94-96].

Самоактуалізація — термін, який був введений у науковий обіг американським психологом Абрахамом Маслоу (1907-1970), який є одним з основоположників гуманістичної теорії. Представники гуманістичного напряму в психології виходять із того, що природа людини є доброю у своїй суті, кожний володіє великим творчим потенціалом і людину треба вивчати як єдине, унікальне, організоване ціле; людська природа прагне до безперервного розвитку, реалізації можливостей, реалізації власного потенціалу — самоактуалізації.

Потреба людини в самоактуалізації — ключова ідея концепції А. Маслоу Ця тенденція закладена з народження. У кожний момент часу в особистості є вибір: просування вперед, подолання перешкод, що неминуче виникають на шляху до високої мети, або відступ, відмова від боротьби й здавання позицій. Особистість, що самоактуалізується, завжди обирає рух вперед, подолання перешкод. Самоактуалізація — це процес постійного розвитку й практичної реалізації власних можливостей. Поняття самоактуалізації можна використовувати у контексті мотивації, тобто як мотив для найбільш повного здійснення власних можливостей, а також розуміти як завершальну стадію розвитку згідно з теорією особистості Абрахама Маслоу [16, с. 521-523; 19, с. 457-477; 23, с. 276; 28, с. 80; 41, с. 286; 49, с. 482-520].

Самовизначення — процес і результат вибору особистістю своєї позиції, цілей і способів здійснення себе в конкретних обставинах життя [39, с. 893].

Самооцінка — оцінка особистістю самої себе, своїх можливостей, якостей та місця серед людей.

Самооцінка, що склалася у людини, може бути адекватною (людина правильно, об'єктивно оцінює себе) або неадекватно завищеною або неадекватно заниженою. А це, у свою чергу, буде впливати на рівень домагань особистості, який характеризує ступінь трудності тих цілей, до яких прагне людина й досягнення яких уявляється людині привабливим і можливим [3, с. 409, 413].

Самопізнання — вивчення своєї внутрішньої сутності в процесі суспільної діяльності, пізнання самого себе. В основі самопізнання лежить процес рефлексії як процес розмірковування індивіда над тим, що відбувається в його свідомості. Пізнання свого внутрішнього світу супроводжується переживанням внутрішніх відчуттів, певного ставлення до самого себе. Тобто це не тільки раціональний, але й емоційний процес Зароджується самопізнання в дитячому віці. Наростає разом із розумовим розвитком дитини. У процесі онтогенезу людина поступово оволодіває необхідним досвідом здійснення самопізнавальних та самоперетворюючих впливів, засвоюючи культурно-історичний досвід людства [40, с. 366-367; 44, с. 370-373].

Самоповага —загальне ставлення особистості до самої себе, яке прямо пропорційне кількості досягнутих успіхів і зворотно пропорційне рівню домагань [3, с. 415]

Самореалізація — здійснення індивідних й особистісних можливостей Я за допомогою власних зусиль, а також спільної діяльності з іншими людьми [28, с. 37].

Самосвідомість — протилежне усвідомленню зовнішнього світу переживання єдності й специфічності "Я" як автономної (окремої) сутності, наділеної думками, почуттями, бажаннями, здатністю до дії. Включає в себе процеси самопізнання, самоідентифікації, самовизначення [38, с. 894].

Свідомість — вищий рівень психічного відображення об'єктивної реальності й саморегуляції, властивий тільки людині як суспільно-історичній істоті [23, с. 517-519].

Світогляд — це система найбільш загальних уявлень про світ і місце людини у цьому світі, а також обумовлені цими уявленнями основні життєві позиції й установки людей, їх переконання, ідеали, ціннісні орієнтації [48, с. 366].

Сенситивний період розвитку (від лат. sensus – почуття, відчуття) — це період підвищеної сприйнятливості, чутливості індивіда (його психічних функцій) у даному віці до певного роду зовнішніх впливів, особливо до впливу навчання й виховання. Причину такої сенситивності можна вбачати в біологічному дозріванні мозку, а також у необхідності обов'язкової сформованості певних психічних процесів, на основі яких формуються інші.

Сенситивні періоди – це періоди оптимальних термінів розвитку певних сторін психіки (процесів і властивостей). Так, раннє дитинство (1–3 роки) найбільш сприятливий вік для розвитку мовлення; у віці близько 5-ти років діти особливо чутливі до розвитку фонематичного слуху, в 5–8 років дитина найбільш готова до оволодіння читанням, в 6–8 — до розвитку навичок письма; молодший шкільний вік є сенситивним для розвитку навчальних навичок та умінь, підлітковий — абстрактного мислення, ранній юнацький — світогляду [23, с. 499; 26, с. 27].

Cенситивність вікова (від лат. sensus — почуття, відчуття) —оптимальне сполучення умов для розвитку певних психічних процесів і властивостей, притаманних певному віковому періоду [23, с. 499; 26, с. 27].

Середовище (як фактор психічного розвитку) — матеріальні, суспільні й духовні умови існування людини, що її оточують. Виокремлюють різні види середовищ, кожне з яких по-своєму впливає на розвиток людини. У соціальному середовищі вирізняють три компоненти:

макросередовище — суспільство, його соціально-економічна й політична система (суспільство, країна);

мезосередовище — національно-культурні та соціально-демографічні особливості населення за місцем проживання людини (регіон, тип поселення, субкультури);

мікросередовище — безпосереднє оточення (сім'я, близькі люди, сусіди, групи однолітків) [11, с. 16; 26, с. 21].

Смисл життя — цілісне уявлення людини про власне призначення, вищу ціль, фундаментальні засади власного буття, про життєво необхідні та суттєво значимі цілі [25, с. 159; 28, С. 189-193; 32, с. 224-225].

Совістьздатність особистості здійснювати моральний самоконтроль, самостійно формулювати для себе моральні обов'язки, вимагати від себе їх виконання і здійснювати самооцінку власних вчинків; один із виразів моральної самосвідомості особистості. Совість проявляється як у формі раціонального усвідомлення морального значення дій, які чиняться, так і у формі емоційних переживань (наприклад, "докорів сумління") [22, с. 366].

Соціалізація — процес і результат засвоєння й активного відтворення індивідом соціального досвіду (знань, цінностей, соціальної компетентності), що дає йому змогу інтегруватися в суспільство [23, с. 522-523].

Соціальна ситуація розвитку — специфічні для даного віку, єдині та неповторні взаємини між дитиною і навколишнім середовищем (насамперед соціальним), які відображаються в її переживаннях і реалізуються в спільній діяльності з іншими людьми [26, с. 37].

Спадковість — це властивість живих систем відтворювати свою організацію в ряду поколінь. Інакше кажучи, спадковість — це здатність організму повторювати в ряду поколінь схожі типи обміну речовин та індивідуального розвитку в цілому, створювати собі подібних. Носіями спадкової інформації є гени — одиниці спадкового матеріалу, локалізовані у хромосомах (структурних елементах ядра клітини) і відповідальні за формування якоїсь елементарної ознаки. Записана в генах програма розвитку організму реалізується протягом усього його життя — від першого ділення клітини до останньої митіжиття людини [1, с. 6; 26, с. 21].

Спілкування — процес установлення й розвитку контактів між людьми, що породжується потребами у сумісній діяльності і містить у собі обмін інформацією, опрацювання єдиної стратегії взаємодії, сприйняття й розуміння іншої людини [18, с. 210-221; 22, с. 244-246; 23, с. 345-346].

Спрямованість особистості — сукупність стійких, відносно незалежних від конкретних умов мотивів, що орієнтують поведінку й діяльність людини. Характеризується домінуючими потребами, інтересами, схильностями, переконаннями, світоглядом.

Термін був введений вітчизняними психологами, серед яких Л. І. Божович, яка визначала спрямованість особистості як стійку скерованість, орієнтованість думок, почуттів, бажань, фантазій, вчинків людини, яка є на- слідком домінування певних (головних, провідних) мотивацій [8, с. 61; 16, с. 511; 23, с. 323].

Становлення — поняття, яке свідчить про набуття нових ознак та форм у процесі розвитку. Наприклад, можна говорити про становлення характеру людини, її мислення, тобто це поняття застосовується тоді, коли йдеться про розвиток якоїсь сторони чи якості особистості як про процес наближення до певного стану [6, с. 18].

Старість (у психології) — заключний період життя людини, умовний початок якого пов'язаний із відходом людини від безпосередньої участі у продуктивному житті суспільства. Визначити хронологічні межі початку старості досить складно, оскільки діапазон індивідуальних відмінностей у прояві ознак старіння величезний. Ці ознаки виражаються у поступовому зниженні функціональних можливостей організму. Проте старість слід характеризувати не тільки з негативного боку, зважаючи на угасання певних здібностей і прогресуюче послаблення здоров'я порівняно із зрілістю. Цей вік відрізняє особливе призначення: тільки з позицій старості можна глибоко зрозуміти й пояснити життя як ціле, його сутність і смисл, його зобов'язання перед попередніми й прийдешніми поколіннями (Єрмолаєва М. В., 2008). У періодизації геронтогенеза, прий- нятої Міжнародним симпозіумом із вікової періодизації у Москві (1965 р.), виділяють три градації: похилий вік для чоловіків триває з 61 до 75 років, для жінок — з 56 до 75 років, старечий вік — 76-90 років, довгожителі — 90 років і старше. Дана періодизація відповідає класифікації Європейського бюро Всесвітньої організації охорони здоров'я [10, с. 318-367; 11, с. 228-245; 22, с. 382; 24, с. 216, 235-239; 26, с. 56-57; 31, с. 185-199].

Старіння — руйнівний процес, який протікає у результаті дії зовнішніх і внутрішніх чинників, що наростає з віком і ушкоджує та призводить до недостатності фізіологічних функцій організму. Старіння є необоротною і такою, що постійно розвивається, зміною структур і функцій живої системи. Старіння — багатоплановий процес. Можна говорити про фізіологічні, особистісно-психологічні, соціальні, професійні аспекти старіння [31, с. 187; 47, с. 18].

Стать — комплекс тілесних, репродуктивних, поведінкових і соціальних ознак, що визначають індивіда як чоловіка або жінку, хлопчика або дівчинку [23, с. 391].

Стать психологічна є характеристикою особистості й поведінки людини з точки зору маскулінностіфемінності. Маскулінність – сукупність ознак, що відрізняють чоловіка від жінки. Фемінність – сукупність ознак, що відрізняють жінку від чоловіка. Маскулінність і фемінність є генетично обумовленими властивостями, які формуються під впливом соціальних факторів [23, с. 391].

Статева ідентичність — визначення індивідом своєї статевої належності, переживання й усвідомлення ним своєї маскулінності-фемінності [23, с. 391].

Статева роль (гендерна роль) — модель соціальної поведінки, комплекс очікувань, стереотипів, вимог, які адресуються суспільством людям чоловічої та жіночої статі. У сучасній психології для позначення поняття "статева роль" використовується також термін "гендерна роль" ("гендер" – соціальна стать, стать як продукт культури) [23, с. 97, 391].

Суб'єкт діяльності — це індивід як носій свідомості, що володіє здатністю до діяльності [16, с. 16; 28, с. 16].

Сугестивність (рос. – внушаемость) — індивідуальна некритична піддатливість, готовність підкорятися навіяним впливам оточуючих, книг, реклами і т. ін., прийняти їх ідеї як свої власні. Сугестивні люди відносно легко підкоряються указівкам і порадам, навіть якщо ці поради протирічять їх власним переконанням та інтересам, легко заражаються чужими настроями й звичками. Сугестивність може проявлятися у схильності до наслідування або самонавіювання певних станів. Ступінь сугестивності залежить від багатьох особистісних та ситуативних факторів. Боязкі, довірливі, вразливі, тривожні, невпевнені люди відрізняються підвищеною сугестивністю. Властивий суб'єкту ступінь сугестивності може бути підвищений дією ситуативних факторів: стомленням, стресом, дефіцитом часу, нестачею компетентності, груповим тиском [23, с. 78].

Схильність — позитивне ставлення, потяг, тяжіння до якого-небудь заняття [16, с. 512; 32, с. 121].

Талант — високий рівень розвитку спеціальних здібностей (музичних, літературних, математичних та інших) [16, c. 543].

Темперамент (від лат. temperametntum – належне співвідношення частин, домірність) — уроджена особливість людини, яка обумовлює динамічні характеристики її психічної діяльності: інтенсивність і швидкість реагування, ступінь емоційної збудливості й урівноваженості, особливості пристосування до оточуючого середовища.

Поняття темпераменту виникло на основі вчення давньогрецького лікаря Гіппократа (460-377 рр. до н. е.), який пов'язував стан організму й індивідуальні відмінності у поведінці людей із співвідношенням у їх тілі різних соків (рідин) — крові, слизу, жовтої жовчі та чорної жовчи. В залежності від пропорції у тілі людини цих рідин він виділяв чотири типи темпераменту: холеричний, сангвінічний, флегматичний, меланхолійний. Цю теорію (як і інші, подібні їй) прийнято називати гуморальною (від лат. "humor" – рідина), оскільки згідно їй темперамент залежить від співвідношення біологічних рідин в організмі. Традиційно в сучасній психології прийнято користуватися гіппократовою класифікацією типів темпераменту.

Типами темпераменту називають різні сполучення закономірно пов'язаних між собою властивостей темпераменту. Виокремлюють наступні властивості темпераменту.

 Активність (від лат. activis – діяльний) свідчить про динаміку енергетичної напруженості життя індивіда. Сутність цієї властивості проявляється в тенденції людини до самовиявлення, ефективному засвоєнні та перетворенні зовнішнього середовища. Показниками загальної активності є темп, ритм, швидкість психічної діяльності, сила, витривалість, енергійність.

Реактивність (від лат. re – проти, actor – діючий) — властивість, що характеризує інтенсивність реагування на зовнішні та внутрішні подразники.

Співвідношення активності й реактивності: активність та реактивність перебувають між собою в обернено пропорційних зв'язках: чим активнішою є особа за темпераментом, тим вона менш реактивна. Співвідношення між реактивністю та активністю – це співвідношення між довільними й мимовільними діями індивіда.

Сенситивність (від лат. sensus – відчуття, почуття) — властивість темпераменту, що виявляється в чутливості індивіда до дії окремих подразників. Показником сенситивності є та найменша сила зовнішнього впливу, яка може спричинити відповідну реакцію особи. Сенситивні особи чутливі, вразливі.

Темп реакцій (лат. tempus – час) — виявляє особливості швидкості перебігу різних психічних явищ. Показниками є швидкість переробки інформації, що впливає на органи чуття, час розв'язання задачі, динаміка запам'ятовування, забування, відтворення, швидкість прийняття рішення.

Пластичність і ригідність: пластичність (від грец. – ліпний, скульптурний) — гнучкість, ступінь здатності пристосування до нових умов. Пластичні особи швидко змінюють спосіб життя, переходять від однієї діяльності до іншої, легше пристосовуються до змін. Ригідність (від лат. rigidus – той, що закляк, заціпенілий) — інертність, нечутливість до зміни умов, нездатність гнучко коректувати програму діяльності у відповідності з вимогами ситуації.

Лабільність (від лат. labilis – змінний, нестійкий) — відображає швидкість виникнення та перебігу збудження й гальмування;

Емоційність (від лат. emoveo – хвилюю, збуджую) — являє собою своєрідний симптомокомплекс властивостей, який характеризує особливості виникнення, перебігу та завершення афектів, настроїв, почуттів. Емоційність як властивість темпераменту проявляється в чутливості, імпульсивності, емоційній стабільності, лабільності, а також у домінуванні одного із провідних настроїв (радості, гніву, страху та печалі). Чутливість проявляється в емоційній вразливості людини, її підвладності емоціогенним подразникам, у здатності знайти підстави для реагування. Емоційно чутливі люди відгукуються не лише на емоціогенні впливи, а й на нейтральні. Емоційна чутливість тісно пов'язана із сенсорною чутливістю. Імпульсивність характеризує швидкість, із якою емоція стає мотиваційною силою дії чи вчинку без попереднього осмислення і свідомого рішення здійснити їх. Емоційна лабільність – це швидкість із якою завершується емоційне переживання або змінюється на інше. Емоційною лабільністю визначається те, як швидко та сильно спалахують і згасають емоційні реакції.

До властивостей темпераменту належать також: збудливість уваги, резистентність психічної діяльності, емоційна збудливість, сила емоцій.

Деякі психологи вважають, що екстраверсія та інтроверсія — це теж властивості темпераменту. Екстравертовані особи орієнтуються на довколишні об'єкти; інтровертовані особи орієнтовані на власний внутрішній світ (див. екстраверсіяінтроверсія).

Згідно з нейродинамічною теорією І. П. Павлова, тип темпераменту залежить від уроджених властивостей нервової системи: сили, зрівноваженості і рухливості процесів збудження й гальмування. За цією теорією сила нервової системи проявляється у здатності витримувати тривале або повторне збудження, не переходячи у стан гальмування. Сила нервової системи визначається витривалістю та працездатністю нервових клітин. Слабка нервова система не здатна витримувати сильне і тривале навантаження. Врівноваженість нервової системи визначає ступінь відповідності сили збудження силі гальмування. Рухливість нервової системи визначає швидкість зміни процесів збудження і гальмування.

Співвідношення цих властивостей визначає тип вищої нервової діяльності, від якого, у свою чергу, залежить тип темпераменту.

Згідно з підходом І. П. Павлова, сильному, рухливому, неврівноваженому типу нервової системи відповідає темперамент холерика; сильному, рухливому, урівноваженому типу нервової системи відповідає темперамент сангвініка; сильному, урівноваженому та інертному типу нервової системи відповідає темперамент флегматика; слабкий тип нервової системи відповідає темпераменту меланхоліка.

Психологічні характеристики типів темпераменту наступні.

Холерик характеризується загальною високою активністю, рухливий, здатний повністю залучатися до діяльності, поводитися пристрасно, бурхливо й емоційно реагувати, різко змінювати свій настрій, проявляти неврівноваженість та нестриманість. Холерик може за короткий час розвинути бурхливу діяльність, однак за умов тривалої діяльності може не вистачити витримки. Реактивність домінує над активністю, тому холерик нестриманий, імпульсивний, нетерплячий. Недостатньо пластичний. Наполегливий. Має труднощі в перенесенні уваги від одного об'єкта до іншого.

Сангвінік характеризується високою психічною активністю, рухливістю, врівноваженістю, виразністю міміки й рухів, швидкою реакцією. Легко відгукується на впливи середовища, його увага рухлива. Емоційний, експресивний. Сангвініку притаманна висока працездатність на самому початку діяльності, однак може згодом втратити інтерес до неї. Швидко може переключатися з однієї діяльності на іншу. Здатний швидко зосередитись. Активність і реактивність врівноважені, може себе контролювати, стримувати свої імпульсивні реакції. Відрізняється високою пластичністю. Швидко звикає до нових вимог і нової обстановки, легко спілкується з новими людьми. Характеризується екстравертованістю.

Флегматик відзначається високим рівнем психічної активності і низькою сенситивністю. Повільний, інертний, врівноважений у прагненнях та настроях. Малоемоційний. Міміка мінімальна. Рухи невиразні. Енергійний і працездатний. Здатний довго та наполегливо працювати, однак не може швидко зібратися із силами та розпочати діяльність. Висока активність поєднується з малою реактивністю. Флегматик характеризується витримкою, здатний добре опановувати себе, дуже терплячий. Повільний темп мовлення та рухів. Повільно зосереджує свою увагу. Увага малорухлива. Важко адаптується до нових умов і людей. Інтровертований.

Меланхолік відзначається низьким рівнем психічної активності, високою сенситивністю та емоційністю. Хворобливо чутливий. Мала реактивність. Міміка та рухи невиразні. Голос тихий. Неенергійний, боязкий. Легко втомлюється. Низька працездатність. Увага рухлива, нестійка; легко відволікається на зовнішні подразники. Повільний психічний темп. Інтровертований.

Темперамент людини не визначає соціально-моральні цінності її як особистості [2, с. 241-249; 8, с. 220; 12, с. 109-111, 117-123; 18, с. 404-408; 22, с. 184; 23, с. 538-539; 33, с. 287-288].

Теорія конвергенції (теорія конвергенції двох факторів). У з'ясуванні питання про джерела психічного розвитку людського індивіда й особистості серед представників різних теоретичних напрямів у психології існували різні точки зору. На початку XX ст. існувало два напрями: біологізаторський і соціологізаторський, в межах яких по-різному трактували цю проблему. Прибічники однієї точки зору (біологізаторської) розглядали індивідуальний розвиток як розгортання закладених в організмі спадкових задатків, іншої (соціологізаторської) — як зародження й формування нових якостей під впливом зовнішніх чинників, у першу чергу, соціального середовища, що забезпечує планомірне, цілеспрямоване навчання й виховання.

Дискусії психологів із приводу основних джерел розвитку особистості (спадковість чи оточення) призвели до формування теорії конвергенції цих факторів. Основоположник теорії, німецький психолог Вільям Штерн (1871–1938), доводив, що психічний розвиток не є ні простим виявом вроджених властивостей, ні простим сприйняттям зовнішніх впливів, а результатом конвергенції внутрішніх задатків із зовнішніми умовами життя. Разом із тим, Штерн був прихильником концепції рекапітуляції і вважав, що розвиток психіки дитини повторює історію людства й культури. В основу запропонованої ним схеми періодизації дитячого розвитку була покладена біогенетична концепція. Концепція конвергенції (взаємодії) двох факторів розвитку дитини донедавна була найпоширенішою у віковій психології [20, с. 48-49; 23, с. 232].

Теорія психосоціального розвитку — теорія Еріка Еріксона (1950, 1960), в якій описується нормативна послідовність можливих знаходжень і втрат у сфері позитивних і негативних почуттів (установок) особистості, які розподілені за 8-мома стадіями (віком) повного циклу життя людини. Е. Еріксон у своїх поглядах на розвиток дотримувався епігенетичного принципу: генетичної зумовленості стадій, які у своєму особистому розвитку обов'язково проходить людина від народження і до кінця своїх днів. Психосоціальний розвиток розглядається Еріксоном як епігенетичний ланцюг критичних періодів (криз, конфліктів, проблем), кожний із яких є критичним "у смислі поворотних пунктів, моментів вибору між прогресом і регресом, інтеграцією й затримкою" (Еріксон, 1963) [16, 482-484; 23, с. 543; 33, с. 616-619].

Теорія рекапітуляції (лат. re – означає повторну дію і capitulum – глава, відділ) — система уявлень, за якою розвиток індивіда схематично відтворює та повторює історію людського роду, виявляючись у генетично запрограмованій послідовній зміні спадково зумовлених форм поведінки, почуттів і соціальних інстинктів [22, с. 338; 23, с. 468, 589; 26, с. 29; 27, с. 358].

Тривожність — індивідуальна психологічна особливість, що проявляється у схильності людини до частих та інтенсивних переживань стану тривоги, а також у низькому порозі її виникнення. Тривога є переживанням емоційного дискомфорту, пов'язаного з очікуванням неблагополуччя, передчуттям небезпеки, що загрожує [23, с. 552-553].

Умови розвитку. Психічний розвиток визначається єдністю зовнішніх і внутрішніх умов. До перших зараховують умови природного й соціального середовища, що є необхідними для існування людини, її життєдіяльності, навчання й праці, для реалізації можливостей розвитку. Вони завжди впливають на психічний розвиток через внутрішні умови, які є в самому індивіді. Від природи конкретної людини, її активності, потреб, спонукальної (мотиваційної) сфери, свідомості та самосвідомості залежить, що саме із зовнішнього оточення для неї значуще, що впливає на неї і стає фактором її розвитку [27, с. 89-90].

Упевненість у собі — переживання людиною своїх можливостей, як адекватних тим задачам, які перед нею стоять у житті, так і тим, які вона ставить перед собою.

Упевненість у собі в який-небудь діяльності має місце в тих випадках, коли самооцінка людини в цьому виді діяльності відповідає її реальним можливостям. Якщо самооцінка вища або нижча реальних можливостей, то має місце, відповідно, самовпевненість або непевність у собі [23, с. 555].

Установка (настановлення) — неусвідомлений стан готовності особистості певним образом сприймати, оцінювати й діяти по відношенню до оточуючих її людей або об'єктів [8, с. 62; 16, с. 152-154].

Учіння — цілеспрямований процес засвоєння суспільного досвіду. Учіння ґрунтується на пізнавальних потребах. Результатом учіння є набуття суб'єктом знань, умінь і навичок [14, с. 81; 18, с. 20-201; 23, с. 566-567; 27, с. 359].

Фенотип (від грец. phaino – виявляю, являю і typos – відбиток, форма, зразок) — комплекс ознак організму (анатомічних, фізіологічних, морфологічних та ін.), які розвилися в онтогенезі під впливом спадкових факторів (генотипу) та умов зовнішнього середовища [1, с. 9].

Філогенез (від грец. phyle – рід, плем'я і genos – походження). Термін був введений Е. Геккелем (1866). Поняття "філогенез" означає біологічну еволюцію усього живого. У психології під "філогенезом" розуміють становлення психіки, що містить біологічну еволюцію, яка простежується у різних видів тварин, та культурно-історичний розвиток, характерний тільки для людини [23, с. 570-571; 36, с. 234].

Формування — поняття, яке застосовують для характеристики процесу розвитку індивіда під впливом зовнішніх соціальних факторів. У формуванні можна виокремити стихійну компоненту, а саме зміни під впливом некерованих, випадкових факторів (наприклад, неформальних компаній, реклами, моди, музики), характер і наслідки дії яких непередбачувані, а з іншого боку — цілеспрямований процес змін особистості або ж її окремих сторін, якостей внаслідок спеціально організованих впливів (виховання) [6, с. 17-18].

Характер (від грец. chfrakter – печатка, карбування, риса, особливість) — індивідуальне сполучення найбільш стійких, істотних, придбаних особливостей особистості, що виявляються у поведінці, діяльності людини, у певному ставленні до подій, що відбуваються [23, с. 363].

Ціннісні орієнтації — важливий компонент світогляду особистості або групової ідеології, що виражає переваги й прагнення особистості або групи по відношенню до тих чи інших узагальнених людських цінностей (добробут, здоров'я, комфорт, пізнання, громадянські свободи, творчість, праця і т. ін.) [23, с. 596-597].

Час життя — поняття, визначає інтервал від народження до смерті, тривалість, протяжність існування. Це хронологічні рамки життя, від яких залежить, наприклад, співіснування поколінь, тривалість первинної соціалізації дітей (від народження до підліткового віку) тощо [44, с. 314].

Чинники психічного розвитку — провідні детермінанти розвитку людини. Такими основними детермінантами в сучасній психології вважають спадковість, середовище й активність [26, с. 21-22].

Юність, юнацький вік — період життя людини між підлітковим віком і дорослістю. Психологи розходяться у визначенні вікових меж юності. Згідно періодизації, прийнятої Міжнародним симпозіумом із вікової періодизації у Москві (1965 р.), юнацький вік був визначений як 17-21 р. для юнаків і 16-20 років – для дівчат. У періодизації І. Ю. Кулагіної і В. М. Колюцького виокремлюється старший шкільний вік (рання юність – 16, 17 років) і юність – від 17 до 20-23 років. У періодизації, що запропонована авторами М. В. Савчиним і Л. П. Василенко, виокремлюються: рання юність (старший шкільний вік) – від 15/16 до 17/18 років і зріла юність – від 18 до 20 років. У західній психології взагалі переважає традиція об'єднання підліткового віку і юності в загальний віковий період, що називається періодом дорослішання [13, с. 315, 342; 23, с. 635; 24, с. 216; 27, с. 234-235].

Я-образ (Я-концепція) особистості — відносно стійка, не завжди усвідомлювана, що переживається як неповторна, система уявлень індивіда про самого себе, на основі якої він будує свою взаємодію з іншими [3, с. 408; 23, с. 636-637; 28, с. 232].