54. Удосконалення діяльності слідчого має важливе значення для вирішення проблеми встановлення істини та захисту прав і свобод людини в кримінальному процесі.

Проблемам діяльності слідчого приділяють увагу науковці як Росії [1], так і України [2]. Вченими-юристами висловлені пропозиції та сформульовані проекти щодо реформування слідчих підрозділів.

Разом із тим, як зауважують деякі дослідники, наявність розгалуженої системи слідчих підрозділів у різних відомствах теж має свої переваги – між ними виникає конкуренція, яка може бути використана на користь справі. При цьому важливо забезпечити гарантії процесуальної самостійності й незалежності слідчого.

Але як слідчий може забезпечувати швидке й об’єктивне розслідування, коли чинний закон надає право підслідній особі оскаржити постанову про порушення справи до суду? Що робити слідчому, доки розглядається скарга? Як йому забезпечувати захист прав інших учасників процесу – наприклад, потерпілого? Розслідування за таких обставин (враховуючи ще й апеляційне оскарження) може взагалі блокуватись. І для чого така норма, коли існує інститут прокурорського нагляду (з тими самими повноваженнями)? Зазначимо, що Конституція України орієнтує суд лише на здійснення контролю за захистом прав і свобод людини, а не уповноважує його на тотальне втручання у слідство.

Проблема недосконалості статусу слідчого особливо гостро проявляється у правовідносинах учасників процесу при затриманні підозрюваного. Цьому питанню хоч і приділялась увага в літературі [3], але вона ще не була проаналізована з урахуванням чинного законодавства.

Згідно зі ст. 114 чинного КПК України, слідчий усі рішення про спрямування слідства та про провадження слідчих дій приймає самостійно, за винятком випадків, коли закон передбачає одержання санкції суду або згоди прокурора.

До таких винятків належить і прийняття рішення про обрання запобіжного заходу у вигляді взяття під варту (ст. 165-2 КПК).

Виходячи з норм КПК, рішення про затримання особи слідчий або орган дізнання приймає самостійно і несе повну відповідальність за законність та своєчасність проведення цієї слідчої дії (ч. 1 ст. 114 КПК). У ст. 106 КПК України міститься перелік підстав для затримання підозрюваного в скоєнні злочину.

Протягом сімдесяти двох годин після затримання слідчий доставляє затриманого до судді з поданням, складеним згідно зі ст. 165-2 КПК України, про обрання йому запобіжного заходу у вигляді взяття під варту.

Нібито все зрозуміло: рішення про затримання приймає слідчий, рішення про взяття підозрюваного під варту приймає суддя шляхом винесення відповідної постанови.

Тоді незрозумілою є позиція прокурора як проміжної ланки між перетворенням рішення та переконання слідчого в рішення та переконання судді.

Згідно зі ст. 14 КПК, прокурор має негайно звільнити кожного, хто незаконно позбавлений волі. Згідно з вимогами цієї статті, негайно після затримання підозрюваного копія протоколу надсилається прокурору, і на його вимогу направляються матеріали, які стали підставою для затримання.

Подання слідчого про обрання запобіжного заходу у вигляді взяття під варту має бути узгоджене з прокурором (на практиці – до доставлення затриманого до суду для вирішення питання про його арешт), матеріали кримінальної справи надають прокурору для отримання його згоди.

Проблема в тому, як діяти слідчому в ситуації, коли прокурор не згоден підписати подання до суду про обрання запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою. Закон не містить пояснень щодо цього, мабуть, законодавець вважав, що думка прокурора співпадатиме з думкою слідчого чи навпаки. Є ситуації (і їх дуже багато), коли слідчий переконаний у тому, що для особи після її затримання в порядку ст. 115 КПК України слід обрати запобіжний захід у вигляді тримання під вартою. Він готує матеріали до суду і їде з ними до прокурора міста або району, щоб отримати згоду останнього, завізувати його підписом подання згідно зі ст. 165-2 КПК України. Прокурор має особливі повноваження у кримінальному процесі, і часто він не дає згоди на обрання такого виду запобіжного заходу, а ставить на поданні візу, де пише, що, на його думку, підстав для обрання запобіжного заходу немає. Як далі діяти слідчому, якщо його думка не співпадає з думкою прокурора?

Якщо ми звернемось до ст. 165-2 КПК України, то встановимо, що прокурор при дачі згоди має ознайомитись з усіма матеріалами, перевірити законність одержання доказів, їх достатність для обвинувачення. Тобто прокурор має виходити з того, чи достатньо доказів для обвинувачення і чи належать вони до справи, чи є законними й допустимими. Метою ж обрання запобіжного заходу взагалі є перешкоджання обвинуваченому ухилитись від слідства та суду, встановленню істини у справі, займатися злочинною діяльністю, а також для забезпечення виконання вироку. Тобто у ст. 148 КПК не вказано, що запобіжний захід може бути обраний тільки за наявності достатніх доказів для пред’явлення обвинувачення. Функції прокурора, вказані у ст. 165-2 КПК, співпадають з основними функціям прокурора в кримінальному процесі – функцією нагляду за законністю дій слідчого, до яких належить і перевірка законності отримання доказів.

Пленум Верховного Суду у своїй постанові ”Про практику застосування судами запобіжного заходу у вигляді взяття під варту та продовження строків тримання під вартою на стадіях дізнання і досудового слідства” від 25 квітня 2004 р. № 4 на це питання відповідає однозначно: суди не повинні брати до провадження подання, винесені відповідно до ст. 165-2 КПК, якщо на порушення ч. 2 цієї статті вони не були погоджені з прокурором, або той з ним не погодився, або з подання незрозуміло, який саме прокурор дав згоду [4].

Верховний Суд вказав, що суддя не повинен приймати такі подання, але не вказав, яке рішення в даному випадку має винести суд, якщо подання подано слідчим – усно відмовити, чи винести якусь постанову.

На думку автора, в цьому випадку норми ст. 114 КПК про процесуальну самостійність слідчого взагалі не враховані, навіть порушені.

Як же слідчому відстояти свою позицію? Згідно зі ст. 114 КПК, слідчий не може навіть оскаржити відмову прокурора вищому за підлеглістю прокурору, він може оскаржити тільки вказівки прокурора щодо притягнення як обвинуваченого, про кваліфікацію злочину, про направлення справ до суду і т. ін.

Вважається, що ст. 114 потрібно доповнити положенням, що в разі незгоди з рішенням прокурора не підтримати подання про обрання запобіжного заходу, слідчий має право оскаржити ці дії вищому за підлеглістю прокурору. Однак це не зупиняє виконання вимог прокурора згідно зі ст. 227 КПК.

Згідно зі ст. 30 Закону України “Про прокуратуру”, прокурор вживає заходів для того, щоб органи дізнання і попереднього слідства:

1. додержувалися передбаченого законом порядку порушення кримінальних справ, розслідування діянь, що містять ознаки злочину, проведення оперативно-розшукових заходів, застосування технічних засобів, припинення та закриття справ, а також додержувалися строків провадження слідства і тримання під вартою;

2. при розслідуванні злочинів неухильно виконували вимоги закону про всебічне, повне та об'єктивне дослідження всіх обставин справи, з'ясовували обставини, що викривають чи виправдовують обвинуваченого, а також пом'якшують чи обтяжують його відповідальність;

3. виявляли причини вчинення злочинів та умов, що сприяють цьому, вживали заходів до їх усунення.

Повноваження прокурора при здійсненні нагляду за додержанням законів органами досудового слідства й дізнання визначаються кримінально-процесуальним законодавством.

Чому згаданий Закон не містить жодного слова про те, що прокурор вживає заходів для того, щоб органи слідства виконували вимоги КПК про затримання особи, або про участь прокурора у прийняті рішення про обрання запобіжних заходів?

Чому в КПК права та свободи підозрюваного, затриманого безпідставно розширені? [5] Адже прав у затриманого, підозрюваного та обвинуваченого набагато більше, ніж у потерпілого чи будь-якого законослухняного громадянина України. Чому слідчий у межах наданих йому повноважень не може реалізувати своє право на самостійне прийняття рішення, на відстоювання своєї думки?

У п. 13 згаданої вище постанови Пленуму ВСУ вказано, що відмова суду у взятті під варту не перешкоджає (за погодженням із прокурором) повторно звернутися до суду з відповідним поданням у тій самій кримінальній справі за умови одержання нових даних, що свідчать на користь застосування саме цього запобіжного заходу. Але ж знову таки, вказано, що це можливо за погодженням із прокурором.

Згідно зі ст. 206 КПК, затриманий може оскаржити дії слідчого до суду. У випадку оскарження рішення про затримання до суду скарга затриманого негайно надсилається начальником місця попереднього ув'язнення до суду. Скарга розглядається суддею одночасно з поданням органу дізнання про обрання запобіжного заходу. Якщо скарга надійшла після обрання запобіжного заходу, суддя розглядає її протягом трьох діб з часу надходження. Якщо подання не надійшло або скарга надійшла після закінчення сімдесятидвогодинного строку після затримання, суддя розглядає скаргу на затримання протягом п'яти діб з часу надходження.

Скарга розглядається з додержанням вимог, передбачених ст. 165-2 КПК. За результатами розгляду суддя виносить постанову про законність затримання чи про задоволення скарги й визнання затримання незаконним. Копія постанови направляється прокурору, органу дізнання, затриманому, а також начальнику місця попереднього ув'язнення.

На постанову судді протягом семи діб з дня винесення постанови може бути подана апеляція прокурором, особою, щодо якої прийнято рішення, або її захисником чи законним представником. Подача апеляції не зупиняє виконання постанови суду.

Затриманий може також оскаржити дії слідчого на підставі ст. 234 КПК прокурору.

Особа, для якої суддя обрав запобіжний захід у вигляді взяття під варту, може оскаржити рішення судді згідно з ч. 8 ст. 165-2 КПУ протягом трьох діб до апеляційного суду.

Отже, є декілька рівнів оскарження дій слідчого та судді з боку затриманого (арештованого): відразу після затримання – прокурору, протягом 72 годин – до суду, протягом трьох діб – до апеляційного суду на рішення судді. Слідчий обмежений у можливостях відстоювати свої права, адже вони фактично належним чином не захищені законом. Він може тільки “накопати” новий епізод злочинної діяльності і знову отримати незгоду прокурора. Річ у тім, що на практиці якщо судді відмовили один раз у санкції на арешт, потім не змінюють свою думку, оскільки подання знову ж таки подається до того самого суду або навіть до того самого судді – закон цього не забороняє. А який суддя може сказати, що він змінив свою думку, оскільки раніше помилився? Який прокурор визнає, що він також раніше помилявся і теж змінив думку?

Автор вважає, що в КПК необхідно передбачити норму, яка б забороняла потворно розглядати подання про обрання запобіжного заходу щодо затриманого тому самому судді, який вперше відмовив в обранні запобіжного заходу у вигляді взяття під варту.

Необхідно доповнити ст. 165-2 КПК нормою про те, що у випадку неотримання згоди прокурора щодо подання про арешт слідчий має право звернутися до суду в передбаченому цією статтею порядку, а суддя має оцінювати незгоду прокурора як обставину, яку можна врахувати, а можна й не враховувати при прийнятті рішення про арешт особи.

Вказівки прокурора, його заступника органам, які проводять оперативно-розшукову діяльність, дізнання і досудове слідство щодо порушення кримінальних справ і провадження розслідування, які даються відповідно до кримінально-процесуального законодавства, є обов'язковими для цих органів.

-58-Розслідування крим справи органів прокуратури.

Правову основу досудового розслідування складають Конституція України, Кримінальний, Кримінально-процесуальний кодекси України й інші законодавчі акти, у яких закріплено правомочність учасників організації цієї діяльності. Детальний порядок вирішення деяких питань, що стосуються організаційного забезпечення виконання приписів законів, регламентується наказами й інструкціями Генерального прокурора України, керівників МВС, СБУ і податкової міліції.

Розслідування злочинів провадиться у двох формах: слідства та дізнання. Досудове слідство здійснюється, відповідно до ст. 102 КПК, слідчими чотирьох відомств: прокуратури, органів внутрішніх справ, податкової міліції та Служби безпеки України. Організаційний розподіл слідчих і розмежування їх компетенцій пояснюється історичними умовами формування слідчого апарату в державі.

До 1860 року досудове слідство відносилося до компетенції поліції, а потім його було передано органам юстиції та запроваджено посади судових слідчих, які здійснювали попереднє слідство. Після 1917 року попереднім розслідуванням займалися слідчі комісії Військово-революційних комітетів. У 1920 році було засновано інститут слідчих: при раді народних суддів міст, повітів – народні слідчі; при відділах юстиції губернських виконкомів – особливі слідчі у важливих справах; при народному комісаріаті юстиції – слідчі у важливих справах. З жовтня 1928 року органи слідства – народних слідчих, старших слідчих окружних судів і слідчих у найважливіших справах Верховного Суду УСРР – передано до структури органів прокуратури, які перебували в штаті народного комісаріату юстиції УСРР. З грудня 1929 року набрало чинності нове Положення про судоустрій, на підставі якого слідчий апарат підпорядковувався прокуратурі. При окружних прокуратурах працювали старші слідчі, а на слідчих дільницях – народні слідчі.

Указом Президії Верховної Ради СРСР від 21 липня 1961 р. право провадити попереднє слідство надано слідчим органів державної безпеки (зараз органи Служби безпеки України), а указом від 6 квітня 1963 р. і слідчим органів охорони громадського порядку (зараз органи внутрішніх справ України). Відповідно до Закону України "Про державну податкову службу в Україні" від 4 грудня 1990 р. у податковій службі створено підрозділи податкової міліції, у структурі якої діють слідчі підрозділи. Незважаючи на такий організаційний поділ слідчих органів, їх діяльність однакова і специфічна за своєю юридичною природою, завданнями, принципами та змістом.

Кримінально-процесуальним кодексом України (ст. 112) чітко визначено підслідність кримінальних справ за предметною ознакою через перелік складу злочинів, розслідування яких віднесено до компетенції слідчих прокуратури й інших слідчих органів, що створені в державі.

Досудове слідство здійснюється органами прокуратури під керівництвом прокурорів. Правовий статус прокурора в досудових стадіях кримінального судочинства, предмет його наглядової діяльності та коло наданих йому повноважень однакові й не залежать від відомчої належності слідчих і підслідності розслідуваних кримінальних справ. Організація прокурорського нагляду за додержанням законів під час досудового слідства в повному обсязі застосовується і до діяльності слідчих прокуратури. Водночас слід відмітити, що деяка специфіка в організації роботи визначається тими обставинами, що слідчі прокуратур перебувають у службовому підпорядкуванні прокурора. У зв’язку з цим у справах, розслідуваних підлеглими прокурору слідчими, він здійснює не тільки нагляд, але й організаційне та процесуальне керівництво їх роботою: організацію виїздів слідчих на місце подій, складання планів розслідування та ін.

Характерно, що в справах, підслідних слідчим інших відомств, прокурор, як правило, здійснює тільки нагляд, питання організації їх роботи його майже не цікавлять. Можна зробити висновок, що відмінність діяльності прокурора при здійсненні нагляду за законністю полягає в характері й обсязі цієї діяльності. Ураховуючи, що основним змістом роботи слідчих є процесуальна діяльність, прокурор здійснює процесуальне керівництво, спрямовує розслідування на досягнення завдань кримінального судочинства (ст. 2 КПК), на всебічне, повне й об’єктивне дослідження обставин кримінальної справи (ст. 22 КПК).

Процесуальне керівництво в справах слідчих прокуратури здійснюється самим міськрайпрокурором, інколи заступником протягом усього досудового слідства. Більше того, Наказом Генерального прокурора України № 4 гн від 20 квітня 2004 р, "Про організацію прокурорського нагляду за додержанням законів органами, які проводять дізнання та досудове слідство" міськрайпрокурори зобов’язані після одержання повідомлень про вбивства, терористичні акти, бандитизм, масові безпорядки та вчинення інших резонанських злочинів особисто виїжджати на місце подій для вжиття заходів до якісного проведення огляду місця подій, організації невідкладних, першочергових слідчих дій І оперативно-розшукових заходів, забезпечення кваліфікованого слідства та розкриття злочину (п. 3.2 наказу).

Слід підкреслити, що необхідність виїзду прокурора на місце подій у справах слідчих прокуратури виникає значно частіше. Усе залежить від тяжкості скоєного злочину, складності огляду місця події, кваліфікації слідчого й інших важливих обставин, специфічних для кожного злочину. Беручи участь в огляді місця події, прокурор, залежно від конкретних обставин, може: 1) особисто провести огляд місця події; 2) дати слідчому тактичні рекомендації про порядок його проведення, використання науково-технічних засобів; 3) організувати взаємодію та обмін інформацією з працівниками органів дізнання; 4) поставити перед ними конкретні завдання щодо встановлення свідків, потерпілого, особи злочинців та ін.

Діяльність прокурора на місці події не повинна обмежуватися організацією проведення тільки цієї слідчої дії та даванням доручень працівникам органів дізнання. У разі порушення кримінальної справи прокурору доцільно взяти участь в огляді предметів, які в подальшому можуть стати речовими доказами, у допиті свідків, очевидців. Прокурору варто на оперативній нараді зі слідчими та працівниками органів дізнання обговорити основні версії, план розслідування та ін. У деяких випадках, за складності справи, прокурору треба особисто провести невідкладні слідчі дії або взяти участь у їх проведенні.

Особливо важливою є координаційна роль прокурора в розслідуванні злочинів, вчинених в умовах неочевидності, в організації розслідування, в обміні інформацією. Тому проведення прокурором нарад слідчих прокуратури й оперативних працівників органів дізнання за нерозкритими злочинами дає позитивні результати. Це дозволяє прокурору контролювати процес розслідування, відпрацьовувати оптимальні рішення щодо розкриття злочинів.

Після встановлення особи, яка скоїла злочин, і пред’явлення обвинувачення процесуальне керівництво прокурора в справах підпорядкованих йому слідчих в основному спрямовується на забезпечення всебічного, повного й об’єктивного розслідування. Належне процесуальне керівництво діяльністю слідчих прокуратури з боку міськрайпрокурора забезпечує законність розслідування та сприяє успішному виконанню завдань кримінального судочинства в процесі розслідування злочинів, створюючи передумови для оптимального судового розгляду кримінальних справ.

Генеральний прокурор України в наказі № 4/1 від 20 квітня 2004 р. приділяє особливу увагу підвищенню рівня прокурорського нагляду за законністю порушення кримінальної справи, вимагає від прокурорів забезпечення складання в кожній кримінальній справі детального плану провадження досудового слідства, який затверджується відповідними керівниками, здійснення контролю за реалізацією передбачених заходів (п. 4 наказу).

У наказі наголошується на підвищенні якості досудового слідства, у тому числі і в органах прокуратури. У кожному випадку повернення судом кримінальної справи на додаткове розслідування треба проводити з цього приводу службову перевірку. Результати перевірки розглядати на оперативних нарадах. У випадках установлення фактів грубого порушення слідчим вимог матеріального чи процесуального права, відсутності належного прокурорського нагляду за розслідуванням справи вирішувати питання про відповідальність винних осіб (п. 10 наказу). Більш суворі заходи пропонується застосовувати до осіб, винних у незаконному притягненні громадян до кримінальної відповідальності.

Згідно з наказом прокурори областей і прирівняні до них прокурори мають невідкладно вживати заходів реагування щодо осіб, винних у незаконному притягненні громадян до кримінальної відповідальності. У місячний термін такі справи з висновками надсилаються до галузевих підрозділів Генеральної прокуратури України з залученням матеріалів про покарання винних службових осіб (п. 12.2 наказу). Стан додержання конституційних прав громадян при провадженні дізнання та досудового слідства повинен аналізуватися прокуратурами обласного рівня та структурними підрозділами Генеральної прокуратури за підсумками роботи за півріччя і рік (п. 12.3 наказу).

Вимоги наказу свідчать про те, що керівникам прокуратур усіх рівнів треба значно підвищити якість нагляду за додержанням законності при проведенні дізнання та досудового слідства. Це, безумовно, стосується і діяльності слідчих органів прокуратури. Один з істотних чинників, який впливає на рівень злочинності та є найкращим способом її профілактики, – це розкриття злочинів. Проте слід зазначити, що показник розкриваністі в Україні залишається надто низьким. У 2003 році із зареєстрованих понад 560 тис. злочинів, що майже на чверть більше порівняно з 2002 роком, залишилися нерозкритими більше третини. Нерозкритими залишилося 382 вбивства проти 325 у 2002 році. Як заявив Генеральний прокурор України на колегії Генпрокуратури за підсумками роботи за 2003 рік, одна з причин такого становища – це неналежна організація роботи ще на початкових етапах розслідування. Майже в усіх областях прокурори переклали свій прямий обов’язок щодо огляду місця подай тільки на слідчих і навіть на дільничних інспекторів міліції, що, безумовно, привело до порушень законності. Такі обставини знайшли відбиття Й у Наказі Генерального прокурора України № 47/12-ок від 15 квітня 2004 р. "Про вжиття додаткових заходів щодо посилення боротьби з вбивствами". У наказі підкреслюється, що ситуація в цьому році на краще не змінилася. У деяких областях відмічається зростання кількості умисних вбивств, що пояснюється послабленням організуючої ролі прокурорів усіх рівнів і керівників органів внутрішніх справ. їх вплив на діяльність постійно діючих слідчо-оперативних груп малоефективний, а в деяких районах вони фактично не працюють.

Незадовільна організація роботи з розслідування кримінальних справ визначеної категорії в ряді випадків пояснюється неналежним виконанням службових обов’язків слідчими та прокурорами, численними порушеннями при проведенні невідкладних слідчих дій та оперативно-розшукових заходів. Прокурорами не організовано ефективну роботу постійно діючих слідчо-оперативних груп, більшість з яких несвоєчасно та неповно перевіряють усі вірогідні версії. За незадовільну організацію роботи з розслідування кримінальних справ про умисні вбивства ряд прокурорів областей попереджено, і визначено строк для поліпшення організації роботи щодо розкриття та розслідування умисних убивств.

Аналіз зауважень і вимог, викладених у наказі Генерального прокурора, свідчить, що основна вимога – значно підвищити рівень прокурорського нагляду за законністю розслідування кримінальних справ слідчими органів прокуратури.

Підвищення рівня прокурорського нагляду за законністю розслідування кримінальних справ слідчими органів прокуратури не означає обмеження їх процесуальних функцій. Слідчий прокуратури є також самостійним суб’єктом кримінально-процесуальної діяльності, який має певні обов’язки та необхідні права, що визначаються нормами КПК України. Слідчому прокуратури ніхто, крім прокурора, не може давати вказівок у кримінальній справі. Його постанови, внесені відповідно до закону в справах, що перебувають у Його провадженні, обов’язкові для всіх органів, підприємств, установ, організацій, посадових осіб та громадян І виконуються невідкладно або в передбачені законом чи слідчим строки.

При провадженні досудового слідства всі рішення про проведення слідчих дій слідчий прокуратури приймає самостійно, за винятком випадків, коли законом передбачено одержання від прокурора чи суду відповідних санкцій. Отже, у процесі розслідування відносини слідчого з прокурором мають не адміністративний, а процесуальний характер. Про це свідчать і повноваження слідчого, які передбачені в ст. 114 КПК, коли слідчий, у разі незгоди із вказівками прокурора про притягнення обвинуваченого, про кваліфікацію злочину і обсяг обвинувачення, про направлення справи для віддання обвинуваченого до суду або про закриття справи, вправі подати справу вищому прокуророві з письмовим викладом своїх заперечень.

У цьому разі вищий прокурор або скасовує вказівки нижчого прокурора, або доручає провадження слідства в цій справі іншому слідчому.

Прокурорський нагляд за слідством не тільки не позбавляє слідчого самостійності та не зменшує його авторитету, а й, навпаки, забезпечує всебічне, повне й об’єктивне дослідження обставин справи, тобто допомагає виконати в повному обсязі вимоги ст. 22 КПК України.

З метою усунення порушень закону прокурор, як правило, застосовує такі ж акти реагування, як І стосовно порушень, що допускають слідчі інших відомств: постанови, письмові вказівки про виконання конкретних слідчих дій. У випадках неналежного виконання слідчим прокуратури своїх професійних обов’язків або порушення законності прокурор як керівник і особа, що виконує наглядові повноваження, має право заслухати інформацію слідчого на оперативній нараді, в особистій бесіді або поставити питання про його відповідальність відповідно до Дисциплінарного статуту прокуратури України.

-59

Про координацію діяльності правоохоронних органів по боротьбі зі злочинністю

( Із змінами, внесеними згідно з Наказом Генерального прокурора N 5 від 20.01.2001 )

Указом Президента України від 12 лютого 2000 року N 229 "Про вдосконалення координації діяльності правоохоронних органів по боротьбі з корупцією та організованою злочинністю" визначено, що відповідно до частини третьої статті 29 Закону України "Про прокуратуру" діяльність по боротьбі зі злочинністю, в тому числі з її проявами в організованих формах і корупцією, координують прокурори Автономної Республіки Крим, областей, міст і районів, військові прокурори регіонів.

Статтю 6 Указу Президента України від 30 грудня 1994 року N 829 "Про заходи щодо вдосконалення діяльності Координаційного комітету по боротьбі з корупцією і організованою злочинністю", статтю 2 Указу Президента України від 31 січня 1996 року N 102 "Про внесення змін і доповнень до Указу Президента України від 30 грудня 1994 року N 829", згідно з якими були утворені координаційні комітети по боротьбі з корупцією та організованою злочинністю при Раді Міністрів Автономної Республіки Крим, обласних, Київській та Севастопольській міських державних адміністраціях та затверджено Тимчасове положення про ці комітети, визнано такими, що втратили чинність.

На виконання Указу Президента України від 12 лютого 2000 року N 229 "Про вдосконалення координації діяльності правоохоронних органів по боротьбі з корупцією та організованою злочинністю" і на підставі пункту 7 статті 15 Закону України "Про прокуратуру" НАКАЗУЮ:

1. Координацію діяльності органів прокуратури, внутрішніх справ, Служби безпеки, Державної податкової адміністрації, охорони державного кордону. Державної митної служби та інших правоохоронних органів по боротьбі зі злочинністю, в тому числі з її проявами в організованих формах і корупцією, покласти на прокурорів Автономної Республіки Крим, областей, міст Києва та Севастополя, військових прокурорів регіонів, районних, міських та прирівняних до них спеціалізованих прокурорів.

Заступникам Генерального прокурора України, начальникам управлінь та відділів Генеральної прокуратури України, територіальним і спеціалізованим прокурорам при виконанні своїх повноважень виходити з того, що координація діяльності правоохоронних органів по боротьбі зі злочинністю є одним із важливих напрямів у роботі органів прокуратури.

2. Прокурорам усіх рівнів:

2.1. Координацію діяльності правоохоронних органів здійснювати шляхом:

- проведення координаційних нарад керівників правоохоронних органів;

- обміну інформацією з питань боротьби зі злочинністю;

- видання спільних наказів, вказівок, підготовки інформаційних листів та інших організаційно-розпорядчих документів;

- спільних виїздів до регіонів для проведення узгоджених дій, перевірок і надання допомоги місцевим правоохоронним органам у боротьбі зі злочинністю;

- вивчення і поширення позитивного досвіду;

- створення слідчо-оперативних груп для розслідування конкретних злочинів;

- проведення спільних цільових заходів з метою виявлення і припинення злочинів, а також усунення причин і умов, що сприяли їх вчиненню;

- взаємного використання можливостей правоохоронних органів для підвищення кваліфікації працівників, проведення спільних семінарів, конференцій;

- розроблення і затвердження узгоджених планів координаційної діяльності та інших напрацьованих практикою форм.

Вибір форм координаційної діяльності визначати в кожному конкретному випадку, виходячи з обстановки і характеру питання, що має бути вирішеним.

2.2. На координаційних нарадах, до складу яких за посадою входять прокурор (голова наради) і перші керівники відповідних правоохоронних органів або виконуючі їх обов'язки (учасники наради), розглядати найбільш важливі актуальні питання боротьби зі злочинністю. Скликати такі координаційні наради у міру необхідності, але не рідше одного разу на квартал, а також за ініціативою одного з учасників координаційної наради.

Для участі в координаційних нарадах за необхідності запрошувати інших працівників правоохоронних органів, керівників місцевих органів виконавчої влади та місцевого самоврядування, інших посадових осіб, з якими має бути взаємодія з питань запобігання та викорінення злочинів.

2.3. Постанову координаційної наради оформляти у письмовій формі і вважати прийнятою, якщо її схвалено керівниками правоохоронних органів, на яких покладається її виконання. При проведенні координаційної наради ведеться протокол. Копії протоколів та постанов координаційних нарад надсилати до вищестоящих прокуратур у двотижневий строк з дня проведення координаційної наради. ( Підпункт 2.3 пункту 2 в редакції Наказу Генерального прокурора N 5 від 20.01.2001 )

2.4. З метою підвищення ефективності координації діяльності правоохоронних органів здійснювати взаємодію з судами шляхом взаємного інформування про стан злочинності і судимості, використання даних судової статистики та матеріалів судової практики при розробленні заходів щодо посилення боротьби зі злочинністю, проведення спільних семінарів і конференцій з метою підвищення кваліфікації працівників правоохоронних органів тощо.

Практикувати запрошення голів судів, керівників органів юстиції для їх участі в координаційних нарадах правоохоронних органів.

3. Управлінню нагляду за додержанням антикорупційних законів та координації діяльності по боротьбі з корупцією і організованою злочинністю Генеральної прокуратури України підготувати Положення про координацію діяльності правоохоронних органів по боротьбі зі злочинністю.

Контроль за виконанням цього наказу покласти на першого заступника Генерального прокурора України Гарника М.В. та заступника Генерального прокурора України - начальника Головного управління нагляду за законністю оперативно-розшукової діяльності, дізнання і досудового слідства Винокурова С.М.

З наказом ознайомити усіх працівників органів прокуратури України.

-60-Про організацію прокурорського нагляду за додержанням законів при виконанні судових рішень у кримінальних справах, а також при застосуванні інших заходів примусового характеру, пов’язаних з обмеженням особистої свободи громадян

У Конституції України самостійною функцією прокуратури виділено функцію нагляду за додержанням законів при виконанні судових рішень у кримінальних справах, а також при застосуванні інших заходів примусового характеру, пов’язаних з обмеженням особистої свободи громадян (п. 4 ст. 121). Ця функція для органів прокуратури є традиційною, адже від самого початку свого існування в Російській імперії вони здійснювали опіку в арештантських справах, перш за все з метою попередження зловживань персоналу місць ув’язнення.

Імператорським Указом від 3 вересня 1733 р. губернським прокурорам наказувалося "дивитись" за негайним і правильним вирішенням справ про колодників, щоб під виглядом арешту за недоїмки селяни не трималися під караулом "для використання на приватних роботах" губернаторами та воєводами. Тим же Указом прокурорам ставилося в обов’язки інформувати Генерал-прокурора про стан арештантських справ і утримуваних за ними колодників.

У Положенні про прокурорський нагляд в УРСР від 1922 р. на прокуратуру покладався нагляд за правильним триманням ув’язнених під вартою та звільнення "неправильно затриманих".

За Законом "Про прокуратуру СРСР" від 1979 р. прокуратура здійснювала нагляд за додержанням законів при виконанні покарань як пов’язаних, так і не пов’язаних з позбавленням волі. Подальший розвиток даної функції прокурорського нагляду було закріплено в Законі України "Про прокуратуру" (ст. 5), де визначено об’єкти нагляду. Відповідно до Закону України "Про прокуратуру" прокурорський нагляд поширюється на місця тримання затриманих, попереднього ув’язнення, на виправно-трудові й інші установи, що виконують покарання або заходи примусового характеру, які призначаються судом.

Виокремлення цього нагляду в самостійну функцію зумовлено важливістю забезпечення прав і свобод громадян, які відбувають покарання, а також осіб, які підозрюються й обвинувачуються у вчиненні злочинів у випадках, коли їх затримують або беруть під варту. Для цих осіб гарантією охорони їх прав є наглядова діяльність прокуратур. Гарантією попередження і своєчасного усунення порушень прав та інтересів затриманих, узятих під варту і засуджених, осіб, які перебувають за рішенням суду в психіатричних лікарнях, є проведення прокурором перевірок в установах і органах, де вони тримаються, систематично, незалежно від наявності даних про порушення законності.

Засобами прокурорського нагляду забезпечується виконання не лише прав засуджених, затриманих осіб, узятих під варту і тих, до кого застосовано примусові заходи медичного характеру, але й вимог щодо захисту прав людини у сфері боротьби зі злочинністю.

Законом України "Про прокуратуру" (ст. 44) визначено й предмет прокурорського нагляду:

1. законність перебування осіб у місцях тримання затриманих, попереднього ув’язнення, виправно-трудових, інших установах, що виконують покарання або заходи примусового характеру, які призначаються судом;

2. додержання встановленого кримінально-виконавчим законодавством порядку та умов тримання або відбування покарання особами у цих установах;

3. додержання встановлених законодавством прав осіб, які перебувають у цих установах, і виконання ними своїх обов’язків;

4. законність наказів, розпоряджень і постанов адміністрації виправно-трудових та інших установ, які виконують покарання або заходи примусового характеру, пов’язані з обмеженням особистої свободи громадян.

Ураховуючи, що в установах для попереднього ув’язнення тримаються в основному обвинувачені та підсудні, а в установах тримання затриманих –підозрювані, то права й обов’язки їх регламентуються кримінально-процесуальним законодавством та Законом України "Про попереднє ув’язнення".

В органах та установах, які виконують покарання або заходи примусового характеру, що призначаються судом, тримаються особи, щодо яких прийнято рішення судів. Права й обов’язки цих осіб регламентуються Кримінально-виконавчим кодексом та Законом України "Про попереднє ув’язнення".

Таким чином, прокурор, здійснюючи нагляд за додержанням законів при виконанні судових рішень у кримінальних справах, а також при застосуванні інших заходів примусового характеру, пов’язаних з обмеженням особистої свободи громадян, керується Конституцією України, Законами України "Про прокуратуру", "Про попереднє ув’язнення", Кримінально-процесуальним кодексом, Кримінально-виконавчим кодексом, іншим національним законодавством, а також вимогами Загальної декларації прав людини, Європейських пенітенціарних правил (1987 р.) та інших міжнародних актів.

Виконуючи цю функцію і враховуючи предмет нагляду, прокурор вирішує головне завдання нагляду:

1. не допускати незаконних обмежень особистої свободи громадян, гарантованої Конституцією України;

2. усувати незаконні обмеження особистої свободи громадян і поновлювати їх порушені права;

3. не допускати обмежень особистої свободи громадян, а застосовувати їх тільки тоді, коли для невідкладного захисту інтересів громадян або держави інші заходи будуть визнані недостатніми чи малоефективними;

4. стежити, щоб примусові заходи медичного і виховного характеру застосовувалися лише до суспільно небезпечних осіб за наявності достатніх медичних підстав.

Таким чином, завдання прокурорського нагляду полягають у нагляді не лише за додержанням кримінально-виконавчого законодавства, але й за забезпеченням виконання затриманими, взятими під варту і засудженими покладених на них обов’язків, за дотриманням їх прав, регламентованих законом.

Зважаючи на вимоги законодавчих актів, які регламентують наглядову діяльність, прокурор зобов’язаний:

1. забезпечити нагляд за своєчасним і правильним виконанням, відповідно до закону, судових рішень у кримінальних справах;

2. забезпечити нагляд за законністю перебування осіб у місцях тримання затриманих, попереднього ув’язнення, виправно-трудових та інших органах і установах, які виконують кримінальне покарання або реалізують застосування заходів примусового характеру, пов’язаних з обмеженням особистої свободи громадян;

3. забезпечити нагляд за додержанням установлених законом прав осіб, які перебувають під вартою, засуджених, виконанням ними обов’язків, а також додержанням порядку й умов їх тримання та відбування покарання;

4. забезпечити нагляд за додержанням вимог законодавства про звільнення засуджених від відбування покарання, виконання вироку та з інших питань, пов’язаних з виконанням вироку.

З метою виконання судових рішень у кримінальних справах, а також при застосуванні інших заходів примусового характеру, повязаних з обмеженням особистої свободи громадян, у державі створено установи й органи, які виконують і застосовують ці заходи.

Дані статистики судимості та призначення заходів кримінального покарання свідчать про те, що в Україні за останні три роки кількість засуджених осіб має тенденцію до скорочення. Якщо у 2000 році всього засуджено 230903 особи, то у 2001 р. – 201627 осіб, а у 2002 р. – 194212 осіб, а за п’ять останніх років кількість засуджених зменшилася на 17,9 %. Водночас у структурі видів покарань значну питому вагу має такий вид покарань, як позбавлення волі на певний строк. У 2002 році засуджено до позбавлення волі 61013 осіб, або 31,4 % від загальної кількості засуджених. Широко застосовуються й такі види покарань, як штрафи, виправні роботи й інші заходи.

У Кримінальному кодексі (ст. 51) передбачено 12 різних видів покарань, які застосовують у своїй практичній діяльності суди. Крім цих видів покарань, вони щорічно беруть під варту понад 50 тис. осіб, застосовують і інші заходи примусового характеру, пов’язані з обмеженням особистої свободи. Органи прокуратури, здійснюючи нагляд за додержанням законів при виконанні судових рішень, а також при застосуванні інших заходів примусового характеру, проводять перевірки в державних установах й органах, які виконують судові рішення, а також застосовують заходи примусового характеру, які обмежують особисту свободу людини. Безпосередніми об’єктами нагляду є державні органи й установи, у тому числі:

1. Органи й установи Державного департаменту України з питань виконання покарань: а) кримінально-виконавчі інспекції; б) спеціально-виховні установи (виховні колонії); в) арештні доми; г) кримінально-виконавчі установи відкритого типу (далі – виправні центри); ґ) кримінально-виконавчі установи закритого типу (далі – виправні колонії); д) слідчі ізолятори; є) державна виконавча служба.

2. Місця тримання затримання органів внутрішніх: оправ і прикордонної служби: а) ізолятори тимчасового тримання (ІТТ) і кімнати для доставлених осіб у чергових частинах райміськвідділів внутрішніх справ.

3. Органи внутрішніх справ, на яких покладається: контроль за виконанням покарань у вигляді індивідуально-профілактичної роботи за місцем перебування засудженого до громадських робіт, а також контроль за поведінкою осіб, звільнених судом від відбування покарання з іспитовим строком (ст. 75 КК), вагітних жінок і жінок, які мають дітей віком до семи років, звільнених від покарання з іспитовим строком, умовно-достроково звільнених осіб від покарання (ст. 81 КК).

4. Військові частини, гауптвахти виконують покарання у вигляді позбавлення військового, спеціального звання, рангу, чину або кваліфікаційного класу, службового обмеження для військовослужбовців, засуджених за злочини невеликої тяжкості, арешту з триманням засуджених на гауптвахтах.

5. Дисциплінарні батальйони, де відбувають покарання засуджені військовослужбовці дострокової служби.

6. Психіатричні стаціонари Міністерства охорони здоров’я (психіатричні лікарні), де виконуються рішення судів у кримінальних справах щодо застосування примусових заходів медичного характеру.

7. Спеціалізовані державні органи (спеціальні виховні або лікувально-виховні установи для неповнолітніх), які реалізують примусові заходи виховного характеру, застосовані судом до неповнолітніх, яких суд звільнив від покарання а також до неповнолітніх, які вчинили суспільно небезпечні діяння до досягнення віку кримінальної відповідальності.

Відповідно до п. 1 Наказу Генерального прокурора України № 8 гн від 23 квітня 2004 р. "Про організацію прокурорського нагляду за додержанням законів при виконанні судових рішень у кримінальних справах, а також при застосуванні інших заходів примусового характеру, пов’язаних з обмеженням особистої свободи громадян" визначено суб’єкти з нагляду за додержанням законів на таких об’єктах:

1. У слідчих ізоляторах управлінь (відділів) Державного департаменту України з питань виконання покарань (далі – ДДУПВП) в Автономній Республіці Крим, областях, м. Києва та Київської області, у тому числі стосовно засуджених до арешту, які до створення арештних домів тимчасово тримаються в окремих секціях (постах) слідчих ізоляторів, а також у регіональних комісіях з питань розподілу, направлення та переведення засуджених до позбавлення волі зі слідчих ізоляторів до виправно-трудових установ управлінь (відділів ДДУПВП) – відділи прокуратур АРК та областей (старші помічники прокурорів областей і м. Києва) з нагляду за додержанням законів при виконанні судових рішень у кримінальних справах, а також при застосуванні інших заходів примусового характеру, пов’язаних з обмеженням особистої свободи громадян, у взаємодії з іншими структурними підрозділами.

2. У міжобласних центрах і відділеннях стаціонарної судово-психіатричної експертизи для осіб, які тримаються під вартою, відділи прокуратур Автономної Республіки Крим, областей (старші помічники прокурорів областей і м. Києва) з нагляду за додержанням законів при виконанні судових рішень у кримінальних справах, а також при застосуванні інших заходів примусового характеру, пов’язаних з обмеженням особистостої свободи громадян, за місцем розташування таких медичних закладів.

3. У Республіканській психіатричній лікарні із суворим наглядом, відділеннях психіатричних лікарень з посиленим наглядом при застосуванні примусових заходів медичного характеру стосовно осіб, які вчинили суспільно небезпечні діяння, – відділи прокуратур АРК та областей (старші помічники прокурорів областей) з нагляду за додержанням законів при виконанні судових рішень у кримінальних справах, а також при застосуванні інших примусового характеру, пов’язаних з обмеженням особистої свободи громадян, за місцем розташування таких медичних закладів.

4. У виправних і виховних колоніях, у кримінально-виконавчих установах відкритого типу (виправних центрах), дільницях слідчих ізоляторів на території виправних колоній, лікувально-трудових профілакторіях управлінь (відділів) ДДУПВП в АРК та областях – прокурори з нагляду за додержанням законів при виконанні судових рішень у кримінальних справах, у разі відсутності таких прокурорів – міські, районні, міжрайонні прокурори, за місцем їх розташування.

5. У дисциплінарному батальйоні Збройних сил України – військовий прокурор північного регіону України; на гауптвахтах, де відбувають арешт військовослужбовці, – відповідні військові прокурори гарнізонів. У військових частинах зі службового обмеження для військовослужбовців і засуджених до кримінальних покарань, не пов’язаних з позбавленням волі, – військові прокурори гарнізонів за місцем дислокації військових частин.

6. У кримінально-виконавчих інспекціях управлінь (відділів) ДДУПВП в АРК, областях, м. Києві та Київській області, м. Севастополі – районні, міські, районні в містах і міжрайонні прокурори, за місцем їх розташування.

7. У районних, міських, районних у містах відділах Державної виконавчої служби відповідних управлінь юстиції щодо виконання кримінальних покарань у вигляді штрафу та конфіскації в кримінальних справах у частині майна – районні, міські, районні в містах і міжрайонні прокурори, за місцем їх розташування.

8. В ізоляторах тимчасового тримання (ІТТ), кімнатах для доставлених у чергових частинах МРВ УМВС – міські, районні та міжрайонні прокурори.

Таким чином, згщно з вимогами Генерального прокурора міські, районні та міжрайонні прокурори здійснюють нагляд за додержанням законів у кримінально-виконавчих інспекціях управлінь (відділів) ДДУПВП, Ізоляторах тимчасового тримання (ІТТ) і кімнатах для доставлених у чергових частинах райвідділів і міськвідділів управлінь внутрішніх справ, а також у райміськвідділах Державної виконавчої служби управління юстиції щодо виконання вироків, ухвал і постанов судів у кримінальних справах у частині майнових стягнень і позбавлення права займати певні посади або займатися певною діяльністю.

З урахуванням визначених вимог наказу Генерального прокурора України міськрайпрокурорам необхідно розподіляти службові обовязки й планувати роботу в прокуратурі.

-61-Повноваження прокурора по нагляду за додержанням законів при виконанні судових рішень у кримінальних справах, а також при застосуванні інших заходів примусового характеру, пов’язаних з обмеженням особистої свободи громадян

Відповідно до ст. 22 КВК України прокурорський нагляд за додержанням законів при виконанні кримінальних покарань в органах і установах виконання покарань здійснюється Генеральним прокурором України і підпорядкованими йому прокурорами згідно з Законом України "Про прокуратуру".

Для здійснення нагляду за додержанням і застосуванням законів адміністраціями органів і установ, які виконують покарання і застосовують призначені судом заходи примусового характеру, адміністраціями місць тримання затриманих і взятих під варту; для попередження, виявлення й усунення порушень закону прокурори наділені відповідними повноваженнями.

Згідно з ч. 2 ст. 44 Закону України "Про прокуратуру" прокурор має право:

1. у будь-який час відвідувати місця тримання затриманих, попереднього увязнення, установи, у яких засуджені відбувають покарання, установи для примусового лікування і перевиховування;

2. безперешкодно входити до всіх приміщень, де перебувають особи, до яких застосовані заходи медичного та виховного характеру, а також тримаються адміністративно затримані, заарештовані;

3. опитувати затриманих, заарештованих і засуджених;

4. знайомитися з документами, на підставі яких ці особи затримані, заарештовані, засуджені або до них застосовано заходи примусового характеру;

5. перевіряти законність наказів, розпоряджень і постанов адміністрації цих установ, зупиняти виконання таких актів, опротестовувати або скасовувати їх у разі невідповідності законодавству;

6. вимагати від посадових осіб органів, виправно-трудових та інших установ, що виконують покарання, пояснень з приводу допущених порушень, а також: проведення перевірок;

7. негайно звільняти особу, яка незаконно перебуває в місцях тримання затриманих, попереднього ув’язнення, позбавлення волі або в установі для виконання заходів примусового характеру.

Здійснюючи нагляд за додержанням законів у місцях застосування заходів примусового характеру, прокурор користується повноваженнями владно-розпорядчого характеру. Закон України "Про прокуратуру" визначає, що постанови та вказівки прокурора щодо додержання законності й умов тримання затриманих, заарештованих, засуджених до позбавлення волі, інших покарань, а також осіб, до яких застосовані заходи примусового характеру, є обов’язковими та підлягають негайному виконанню (ст. 45 Закону), такі ж вимоги містяться в ст. 22 (КВК).

Указані норми Гарантують захист прав і законних Інтересів затриманих, заарештованих і позбавлених волі осіб, визначених нормами КПК, КВК, Законом України "Про попереднє ув’язнення", а також у відомчих актах Міністерства внутрішніх справ України, Служби безпеки України, Міністерства оборони України, Міністерства охорони здоров’я та інших органів, які видають накази, розпорядження та інструкції, що забезпечують виконання чинного законодавства. Незважаючи на те, що прокурор не здійснює нагляд за виконанням відомчих актів, порушення або невиконання їх означає одночасно і порушення законів, бо акти, як правило, роз’яснюють порядок застосування законів, а їх невиконання створює причини й умови порушення закону. Прокурор, реагуючи на виявлені порушення закону, указує на причини й умови цих порушень, посилаючись на відомчі акти.

Генеральний прокурор України в наказі за № 8 гн від 23 квітня 2004 р. вимагає від підлеглих прокурорів проводити комплексні перевірки додержання законів, визначаючи терміни їх проведення (п. б наказу), а саме:

1. у слідчих ізоляторах, дільницях слідчих ізоляторів на території виправних колоній, а також комісіях з питань розподілу, направлення та переведення засуджених до позбавлення волі зі слідчих ізоляторів до виправних і виховних установ – щомісяця;

2. у місцях виконання покарань і заходів примусового характеру, що призначаються судом, – один раз на півріччя;

3. у кримінально-виконавчих інспекціях – щокварталу;

4. у відділах державної виконавчої служби – один раз на півріччя;

5. у дисциплінарних батальйонах – один раз на півріччя;

6. на гауптвахтах – щомісяця;

7. у міжобласних центрах і відділеннях стаціонарної судово-психіатричної експертизи для осіб, які тримаються під вартою, – щомісяця.

Крім цього, відповідно до вимог п. 7 Наказу Генерального прокурора за № 4 від 28 жовтня 2002 р. "Про організацію прокурорського нагляду за додержанням законів органами, які проводять дізнання та досудове слідство" визначаються і такі терміни перевірок:

1. прокурорами АРК, областей, міст Києва і Севастополя в слідчих ізоляторах МВС та СБУ – щомісяця;

2. міськими, районними, міжрайонними й іншими прирівняними до них прокурорами – не рідше як один раз на десять днів перевіряти в ізоляторах тимчасового тримання (ІТТ), кімнатах для Доставлених у чергових частинах МРВ УМВС законність затримання осіб.

При цьому з урахуванням стану законності та правопорядку в місцях попереднього ув’язнення, виконання покарань і заходів примусового характеру, що призначаються судом, необхідно проводити цільові перевірки з питань, які потребують негайного вирішення. За необхідності такі перевірки здійснюються за участі відповідних спеціалістів (у тому числі з управлінь ДДУГШП) і працівників структурних підрозділів прокуратур.

Генеральний прокурор України покладає на прокурорів обов’язок проводити комплексні перевірки, під час яких особливу увагу звертати на наявність законних підстав та обґрунтованість тримання громадян у місцях попереднього ув’язнення, установах виконання покарань і заходів примусового характеру, що призначаються судом; додержання вимог закону щодо режиму тримання; додержання прав ув’язнених і засуджених і виконання ними своїх обов’язків; застосування до таких осіб заходів заохочення та дисциплінарного впливу; їх матеріально-побутове та медико-санітарне забезпечення; залучення до суспільно корисної праці та додержання законів про охорону праці; створення умов для їх виправлення і ресоціалізації; додержання законів при звільненні; додержання вимог закону в діяльності спостережних комісій, служб у справах неповнолітніх щодо здійснення ними громадського контролю за дотриманням прав ув’язнених і Засуджених (п. 4 наказу №8гн).

Перевіряючи додержання законності в місцях тримання затриманих, попереднього ув’язнення, установ, у яких засуджені відбувають покарання, установ для примусового лікування і виховання, прокурор має право опитувати осіб, які там перебувають, знайомитися з документами, на підставі яких цих осіб затримано, заарештовано, засуджено або до них застосовано заходи примусового характеру (ст. 44 Закону "Про прокуратуру"). Опитування є однією з форм виявлення порушень законності, проводиться воно як у присутності адміністрації, так і без неї. Крім цього, прокурор має право приймати заяви та скарги від осіб, які перебувають у цих установах.

Відвідуючи ці установи, прокурор має право перевіряти законність наказів, розпоряджень і постанов адміністрації, зупиняти виконання незаконних актів, опротестовувати або скасовувати їх у разі невідповідності законодавству, вимагати від посадових осіб пояснень з приводу допущених порушень (п. 2 ст. 44 Закону України "Про прокуратуру").

Перевірка цих актів може здійснюватись як за заявами та скаргами, так і з особистої ініціативи прокурора. Прокурор має право скасувати будь-яку постанову посадових осіб органів і установ виконання покаранню, слідчих ізоляторів і лікувально-трудових профілакторіїв щодо встановлених законодавством порядку й умов тримання затриманих, заарештованих, засуджених, а також осіб, до яких застосовано заходи примусового характеру, якщо виявлено їх невідповідність законодавству.

Незаконні накази та розпорядження адміністрації установ прокурор опротестовує, керуючись ст. 21 Закону України "Про прокуратуру". Особливу увагу він повинен приділяти дотриманню вимог законодавчих актів, які регламентують перебування осіб у цих установах. Виявивши осіб, які незаконно перебувають у місцях тримання затриманих, попереднього ув’язнення, позбавлення волі або в установі для виконання заходів примусового характеру, прокурор зобов’язаний негайно їх звільнити (п. З ч. 2 ст. 44 Закону України "Про прокуратуру").

Незаконним уважається перебування в указаних установах осіб, направлених без належного оформлення документів, осіб, які підлягали звільненню після закінчення строку затримання, перебування під вартою на досудовому слідстві, відбуття строку покарання, відповідно до акта про помилування, за постановою або ухвалою судових інстанцій, на підставі рішення суду про умовно-дострокове звільнення та в інших випадках, передбачених ст. 152 КВК України.

Звільнення осіб, які незаконно перебувають у цих установах, здійснюються на підставі постанови прокурора. Постанови, а також указівки прокурора щодо додержання встановлених законодавством порядку й умов тримання затриманих, заарештованих, засуджених до позбавлення волі та виконання інших покарань, а також осіб, до яких застосовано заходи примусового характеру, згідно зі ст. 45 Закону "Про прокуратуру" є обов’язковими і підлягають негайному виконанню.

Таким чином, прокурор, здійснюючи нагляд за додержанням законів у місцях застосування заходів примусового характеру, використовує повноваження владно-розпорядчого характеру, що забезпечує і ґарантує захист прав і законних інтересів затриманих, заарештованих і позбавлених волі осіб. Аналіз законодавчих актів, які визначають права й обовязки прокурора в процесі здійснення нагляду за додержанням законів при виконанні судових рішень у кримінальних справах, а також при застосуванні інших заходів примусового характеру, пов’язаних з обмеженням особистої свободи громадян, дозволяє зробити висновок, що він наділений такими повноваженнями, які дозволяють йому успішно вирішувати завдання нагляду. Тобто ці повноваження дозволяють прокурору виконувати наглядову функцію, яка передбачена п. 4 ст. 121 Конституції України, у повному обсязі й завжди виступати гарантом забезпечення прав і свобод специфічної категорії осіб, які тримаються в кримінально-виконавчих органах і установах.

Основним завданням нагляду за додержанням законів цими органами й установами є забезпечення законності щодо порядку й умов тримання або відбування покарання особами, їх прав і виконання ними своїх обов’язків.

Для більш детального ознайомлення з діяльністю прокурора зі здійснення наглядової функції доцільно проаналізувати особливості нагляду за додержанням законів у місцях позбавлення або обмеження волі, у місцях тримання затриманих і попереднього ув’язнення, а також у місцях виконання покарання, не пов’язаного з позбавленням волі.

62.Організація роботи по нагляду за додержанням законів при виконанні судових рішень у кримінальних справах, а також при застосуванні інших заходів примусового характеру, пов’язаних з обмеженням особистої свободи громадян

Організація роботи у міській, районній прокуратурах і прокуратурі з нагляду за додержанням законів при виконанні судових рішень у кримінальних справах (далі – спеціалізованій прокуратурі) починається з розподілу службових обов’язків між оперативними працівниками прокуратури. Згідно з Наказом Генерального прокурора України від 19 січня 2004 р. "Про організацію роботи та контроль виконання в органах прокуратури України" обов’язки між працівниками районної (міської) ланки розподіляються наказом керівника прокуратури. При вирішенні питання про розподіл службових обов’язків у міській, районній і спеціалізованій прокуратурах прокурор повинен визначити об’єкти нагляду, обсяг роботи, який необхідно буде виконувати, а також рівень підготовки працівників прокуратури, яким доручається виконувати цю функцію. При цьому йому треба враховувати, що відповідно до наказу Генерального прокурора № 4/1гн від 23 квітня 2004 р. міськрайпрокуратури здійснюють нагляд за додержанням законів у кримінально-виконавчих інстанціях управлінь (відділів) ДДУПВП, ізоляторах тимчасового тримання (ІТТ), кімнатах для доставлених у чергових частинах міськ-райвідділів внутрішніх справ, а також у міськрайвідділах Державної виконавчої служби управління юстиції щодо виконання кримінальних покарань у вигляді штрафу та конфіскації майна (п. 2.5.7 наказу).

Кримінально-виконавча інспекція відповідно до ст. 13 КВК виконує покарання у вигляді позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю, громадських робіт і виправних робіт. Вона здійснює контроль за поведінкою осіб, звільнених від відбування покарання з випробуванням, а також звільнених від відбування покарання вагітних жінок і жінок, які мають дітей віком до трьох років.

В ізоляторах тимчасового тримання (ІТТ) і кімнатах для доставлених у чергових частинах міськрайвідділів перебувають особи, затримані за підозрою у вчиненні злочину на підставі протоколу про затримання (ст. 106 КПК), а в окремих випадках, що визначаються необхідністю в проведенні слідчих дій, можуть перебувати обвинувачені, щодо яких застосовано запобіжний захід у вигляді взяття під варту згідно з постановою судді (ст. 1652 КПК).

Районні, міські (міст обласного значення), районні в містах відділи державної виконавчої служби управлінь юстиції виконують вироки, ухвали й постанови судів у кримінальних справах у вигляді штрафу та конфіскації майна. Перевіряючи щоквартально додержання законності в діяльності кримінально-виконавчої інспекції, прокурор звертає увагу на додержання вимог норм КВК, у тому числі при виконанні покарання у вигляді позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю, громадських робіт, виправних робіт, а також на здійснення контролю за поведінкою осіб, звільнених від відбування покарання з випробуванням і звільнених від відбування покарання вагітних жінок, жінок, які мають дітей до трьох років.

Перевіряючи законність перебування в ізоляторах тимчасового тримання і в кімнатах для доставлених, прокурор з’ясовує наявність протоколу затримання щодо кожного затриманого, його обґрунтованість і порядок складання протоколу відповідно до вимог КПК. При цьому необхідно уточнити час затримання і правильність зазначення його в протоколі, вивчити матеріали справи й дати оцінку обґрунтованості затримання. В ізоляторах тимчасового тримання і в кімнатах для доставлених повинні триматися тільки затримані особи, а особи, узяті під варту, можуть перебувати в них не більш як три доби. Якщо доставка ув’язнених до слідчого ізолятора в цей строк неможлива через віддаленість або відсутність належних шляхів сполучення, вони можуть перебувати в місцях тримання затриманих до десяти діб (ст. 155 КПК).

Прокурор, здійснюючи перевірку, повинен оцінювати будь-які акти кримінального переслідування з точки зору їх відповідності Конституції України (ст. 29), оскільки конституційні норми є нормами прямої дії. Кожна людина має право на свободу й особисту недоторканність. Ніхто не може бути заарештований або триматися під вартою інакше, як за вмотивованим рішенням суду і тільки на підставах і в порядку, встановлених законом.

Кожному затриманому чи заарештованому має бути невідкладно повідомлено про мотиви затримання чи арешту, роз’яснено його права та надано можливість з моменту затримання захищати себе особисто, користуватися правовою допомогою захисника й оскаржити в суді своє затримання. Затриманому роз’ясняються права, про що фіксується в протоколі (ст. 21 КПК). Про затримання або арешт людини має бути негайно повідомлено родичів заарештованого чи затриманого.

Перевіряючи в районних, міських, районних у містах відділах Державної виконавчої служби додержання законності при виконанні вироків, ухвал і постанов судів у кримінальних справах у частині майнових стягнень, міськрайпрокурори звертають увагу на додержання вимог Закону України "Про виконавче провадження". Статтею 3 Закону визначено рішення, що підлягають виконанню Державною виконавчою службою, у тому числі ті, які передбачаються вироками, ухвалами та постановами судів у кримінальних справах у частині майнових стягнень, а також постановами судів у частині майнових стягнень у справах про адміністративні правопорушення. Ці види судових актів в адміністративних і кримінальних справах заслуговують на особливу увагу. Тому додержання законності при їх примусовому виконанні посадовими особами Державної виконавчої служби перебувають у центрі уваги міських, районних прокурорів при перевірці.

Прокурори, перевіряючи додержання законності в діяльності державних виконавчих служб, звертають увагу на виконання ними обов’язків, закріплених Законом України "Про виконавче провадження", у тому числі й використання державними виконавцями своїх прав при здійсненні виконавчого провадження, а також додержання прав і законних інтересів громадян і юридичних осіб при здійсненні виконавчого провадження.

Організація роботи прокуратури з нагляду за додержанням законів при виконанні судових рішень у кримінальних справах (спеціалізованої прокуратури) щодо використання наглядових повноважень має деякі відмінності від організації роботи в міських, районних прокуратурах.

Як свідчить практика, прокурори спецрайпрокуратур у наказах про розподіл службових обов’язків між оперативними працівниками за кожним працівником прокуратури, крім слідчих, закріплюють окремі об’єкти нагляду: виправні та виховні колонії, кримінально-виконавчі установи відкритого типу (виправні центри), тимчасові слідчі ізолятори на території виправних колоній, арештні доми, а також лікувально-трудові профілакторії управлінь (відділів) ДДУПВП в АРК та областях. При цьому нагляд за додержанням законів у цих установах здійснюється в строки відповідно до вимог наказу Генерального прокурора України №8гн від 23 квітня 2004 р.

-64-

Нагляд за додержанням законів при виконанні кримінальних покарань спрямований на те, щоб не порушувалися передбачені кримінально-виконавчим законодавством порядок та умови утримання осіб при відбуванні ними покарань, додержувалися права затриманих, узятих під варту, засуджених до позбавлення волі чи інших заходів примусового характеру, виконувалися цими особами покладені на них обов’язки.

Повноваження прокурора дають йому можливість своєчасно виявляти й усувати порушення законів при виконанні кримінальних покарань, уживати заходів до відновлення порушених прав і притягнення винних до встановленої законом відповідальності. Розпорядження прокурора, що стосуються виконання вироків, ухвал і постанов суду, обов’язкові для всіх органів, посадових осіб, які їх виконують (ч. 2 ст. 415 КПК). Органи й установи виконання покарань зобов’язані виконувати постанови та вказівки прокурора щодо додержання порядку виконання покарання, установленого кримінально-виконавчим законодавством (ч. 2 ст. 22 КВК).

Прокурор, здійснюючи нагляд за додержанням законів при виконанні кримінальних покарань, поєднує всі основні функції, передбачені ст. 121 Конституції України та ст.ст. 5, 19 Закону України "Про прокуратуру". Це дає підстави стверджувати, що він має можливість уживати всіх передбачених заходів реагування на виявлені порушення законів. Заходи реагування прокурора на виявлені порушення законів при виконанні покарань необхідно поділити на дві групи.

1. Пропозиції та вимоги прокурора, що мають владно-розпорядчий характер.

2. Пропозиції прокурора щодо усунення компетентними органами виявлених порушень.

Першу групу складають заходи реагування на виявлені порушення вимог кримінально-виконавчого та кримінально-процесуального законодавства. Прокурор, маючи повноваження, передбачені ст. 44 Закону "Про прокуратуру", які дозволяють своєчасно виявляти Й усувати порушення законів при виконанні кримінальних покарань, уживає заходів до поновлення порушених прав і притягнення у встановленому законом порядку до відповідальності осіб, які допустили ці порушення (ст. 6 Закону "Про прокуратуру").

Закон "Про прокуратуру" зобов’язує прокурора негайно звільнити особу, яка незаконно перебуває в місцях тримання затриманих, попереднього ув’язнення, позбавлення волі або в установі для виконання заходів примусового характеру (п. З ч. 2 ст. 44 Закону), а ст. 45 цього Закону передбачає обов’язкові до виконання акти реагування прокурора на виявлені порушення. Цими актами є постанова і вказівка, які мають деякі особливості й застосовуються прокурором при виявленні різних по суті порушень закону.

Так, постанова вноситься прокурором у випадках виявлення осіб, які незаконно затримані, незаконно перебувають у місцях попереднього ув’язнення; установлення незаконних постанов і рішень адміністрації місць попереднього ув’язнення щодо порядку й умов тримання затриманих, узятих під варту, засуджених до позбавлення волі та виконання інших покарань; виявлення у штрафних чи дисциплінарних ізоляторах, карцері незаконно заарештованих.

Указівка прокурора – це захід реагування на виявлені порушення законодавства про порядок і умови відбування покарання. Указівки можуть даватися прокурором у письмовій або усній формі. Як правило, вони мають на меті негайне усунення порушень законів. Письмові вказівки видаються окремим документом (указівка про усунення виявленого факту порушення закону) або вказуються в акті перевірки місць відбування покарання (це може бути довідка, акт). Усні вказівки, як правило, прокурор дає у зв’язку з виявленням незначних одиничних порушень. Такі вказівки негайно виконуються, а порушення усувається.

Слід зазначити, що в практичній діяльності органів прокуратури широко використовується такий ефективний акт реагування, як припис, передбачений ст. 22 Закону "Про прокуратуру". Припис – це письмовий акт прокурорського реагування на порушення закону з вимогою негайно їх усунути та повідомити про це прокурору.

До першої групи заходів реагування слід також віднести акти, які прокурор використовує при нагляді за додержанням законів органами, що проводять оперативно-розшукову діяльність, дізнання і досудове слідство. Цей нагляд регламентується ст.ст. 100, 227 КПК і ст.ст. 29-32 Закону України "Про прокуратуру", що наділяють прокурора владно-розпорядчими повноваженнями. Прокурор, виявивши порушення закону, застосовує постанови і вказівки. Постанови прокурора можуть бути про:

• закриття справи, якщо її порушено без законних підстав, або про скасування постанови про порушення справи, якщо в цій справі не проводилися слідчі дії;

• скасування незаконної відмови в порушенні кримінальної справи та незаконного порушення справи;

• скасування незаконних і необґрунтованих постанов слідчих та осіб, які провадять дізнання;

• повернення кримінальної справи органам дізнання та досудового слідства на додаткове розслідування з указівками щодо виконання слідчих дій;

• усунення особи, яка провадить дізнання, або слідчого від подальшого ведення дізнання чи досудового слідства;

• зупинення провадження в кримінальній справі.

Постанова прокурора, відповідно до вимог ст. 130 КПК, повинна бути вмотивованою, з обґрунтуванням прийнятого рішення, а також статті КПК, на підставі якої прийнято рішення.

При розслідуванні злочинів прокурор дає письмові вказівки в справі, яка підлягає виконанню органом дізнання та слідчим.

Друга група заходів реагування включає акти, передбачені ч. 2 ст. 20, ст.ст. 21 і 23, 24 Закону України "Про прокуратуру", – протести, подання, постанови, звернення до суду з заявами.

Прокурор реалізує своє право, вносячи протести на незаконні накази, розпорядження чи дії адміністрації установи виконання покарання (ст. 21 Закону України "Про прокуратуру"). Подання про усунення порушень закону, причин цих порушень, умов, що їм сприяють, прокурор вносить адміністрації установи як за матеріалами комплексної перевірки додержання законів, так і за результатами аналізу або узагальнення стану законності в установі виконання покарань (ст. 23). Поряд із цим, прокурор, керуючись ст. 24 Закону України "Про прокуратуру", може винести постанову про дисциплінарне провадження, провадження про адміністративне правопорушення або про порушення кримінальної справи. Прокурор на підставі п. 6 ст. 20 Закону України "Про прокуратуру" може звертатися до суду з заявою або позовом про захист законних інтересів установи виконання покарання.

Таким чином, прокурор за результатами проведеної перевірки вживає відповідних заходів прокурорського реагування щодо усунення виявлених порушень законності, поновлення порушених прав і свобод громадян, притягнення винних посадових осіб до передбаченої законом відповідальності.

Які акти реагування на виявлені порушення законів застосувати, прокурор визначає залежно від характеру порушень і наслідків, що настали.