2.Різноманітність форм власності:

а)еволюція форм власності

На перших етапах розвитку людство протягом тисячоліть використовувало колективні форми власності, спочатку у формі племінної, а потім — общинної власності. Низький рівень розвитку продуктивних сил зумовлював те, що люди могли тільки спільно (колективно) добувати засоби до існування і спільно їх споживати. Лише в такий спосіб людство могло вибороти своє право на життя.

Згодом розвиток продуктивних сил, вдосконалення самої людини, зміни умов її життя приводять до формування нового типу власності — приватної. Ці два типи власності (суспільна й приватна) на різних етапах історичного розвитку суспільства виявлялися в найрізноманітніших конкретно-історичних формах, відображаючи соціально-економічну природу панівного суспільного ладу (рис. 3.10).

Для первіснообщинної форми власності характерні однакові права всіх членів общини на панівний об’єкт власності — землю, а також на засоби праці й результати виробництва.

Рабовласницька форма власності характеризується абсолютною концентрацією прав власності рабовласника на засоби виробництва, результати праці й на працівника (раба).

Феодальна власність передбачає абсолютні права власності феодала на землю й обмежені права на працівника (селянина- кріпака).

Капіталістична власність характеризується зосередженням прав власності підприємця на засоби та результати праці і відсутністю власності на найманого робітника, який має особисту свободу.

Однак юридична рівноправність усіх громадян капіталістичного суспільства не означає рівності в розподілі й концентрації прав власності. Це породжує економічну владу одних і еко­номічну залежність інших.

Ліквідація приватної власності в колишніх соціалістичних країнах і заміна ‘її так званою загальнонародною власністю з метою зрівняти всіх людей у правах на засоби виробництва і результати їх використання спричинили розрив природно-еволюційного процесу розвитку відносин власності, що стало однією з причин кризи і розвалу соціалістичної системи.

Горизонтально-структурний підхід визначає класифікацію економічних форм власності, а також її види і типи.

Умовами і критеріями означеної класифікації є рівень розвитку продуктивних сил, характер поєднання працівника із засобами виробництва, ступінь правочинностей суб’єкта на ресурси, результати й управління виробництвом, механізм розподілу доходу тощо.

Існує два основних типи власності: приватна і суспільна.

Приватна власність — це такий тип власності, коли виключне право на володіння, користування і розпорядження об’єктом власності та отримання доходу належить приватній (фізичній чи юридичній) особі.

Приватний тип власності виступає як сукупність індиві- дуально-трудової, сімейної, індивідуальної з використанням найманої праці, партнерської і корпоративної форм власності

б)сучасні форми власності, їх об’єктивна обумовленість та критерії ефективності

Приватна власність в усіх її формах є потужним фактором розвитку суспільства, оскільки стимулює у власника підприємницьку ініціативу, інтерес до збільшення особистого, а отже, й суспільного багатства, надає йому економічну свободу вибору, певний статус у суспільстві, самоповагу, право успадкування, утверджує реальну майнову відповідальність тощо.

Індивідуально-трудова власність характеризується тим, що фізична особа в підприємницькій діяльності одночасно використовує власні засоби виробництва і свою робочу силу.

Якщо в господарстві використовується праця членів сім’ї, така власність має вигляд сімейної трудової власності (наприклад, фермерське сімейне господарство).

Індивідуальний приватний власник може використовувати в господарстві й працю найманого робітника (постійно чи на сезонних роботах).

Партнерська власність є об’єднанням капіталів або майна кількох фізичних чи юридичних осіб. З метою здійснення спільної підприємницької діяльності кожний учасник партнерського підприємства зберігає свою частку внесеного ним капіталу чи майна у партнерській власності.

Корпоративна (акціонерна) власність — це капітал, утворений завдяки випуску і продажу акцій. Об’єктом власності акціонерного товариства, крім капіталу, створеного за рахунок продажу акцій, є також інше майно, придбане в результаті господарської діяльності.

Особливість корпоративної власності полягає в тому, що вона поєднує риси приватної і суспільної власності. З одного боку, власники акцій є приватними власниками тієї частки капіталу, яка відповідає номінальній чи ринковій ціні їхніх акцій, а також доходу від них. Разом з тим, пересічні акціонери через розпорошеність пакета акцій не мають реального права на участь у розпорядженні всім капіталом акціонерного товариства. Реальне право на розпорядження й управління капіталом товариства мають лише ті, хто володіє контрольним пакетом акцій.

Якщо розглядати реалізацію корпоративної власності через відносини володіння, розпорядження й управління, то носіями відносин володіння свого паю є відокремлені власники акцій, які одержують на них доходи (дивіденди). Відносини ж розпорядження й управління реалізуються не розрізнено (тобто кожним власником акцій), а власниками контрольного пакета акцій, які розпоряджаються й управляють капіталом акціонерного то­вариства як єдиною власністю.

Таким чином, акціонерний капітал поєднує приватну власність і колективну форму її використання, оптимально враховуючи особисті й колективні інтереси акціонерів. З одного боку, корпоративна власність завдяки володінню окремими особами акціями зберігає все те позитивне, що несе в собі приватна власність (підприємницький інтерес, ініціативу, свободу вибору, невтримну погоню за нагромадженням особистого, а отже, і суспільного багатства, право безстрокового успадкування та ін.) З іншого боку, приватна власність, перебуваючи у загальній структурі корпорації, реалізує себе через більш зрілу — колективну форму організації виробництва. Відбувається якісна еволюція механізму реалізації приватної власності, вона зміщується у бік колективного управління з метою забезпечення ефек­тивнішого використання приватних ресурсів. У цьому сенсі акціонерна власність виходить за межі індивідуальної класичної приватної власності і долає ті обмеження, які їй властиві. Вона виступає у формі асоційованої (інтегрованої) власності, яка поєднує в собі риси приватної і суспільної власності. В цьому її достоїнство, універсалізм і привабливість.

Корпоративний сектор в Україні об’єднує 17 млн індивідуальних акціонерів, у т. ч. понад 14 млн дрібних, які з’явилися внаслідок масової приватизації. Цей сектор посідає найвагоміше місце в українській економіці, на його частку припадає майже 75 % виробництва ВВП.

Суспільна власність означає спільне привласнення засобів виробництва і його результатів. Суб’єкти суспільної власності відносяться один до одного як рівноправні співвласники. У цих умовах основною формою індивідуального привласнення стає розподіл доходу, а мірою його розподілу — праця.

Суспільна власність існує у двох формах: державній і колективній (рис. 3.12).

Державна власність — це така система відносин, за якої абсолютні права на управління і розпорядження власністю здійснюють органи (інститути) державної влади.

Державна власність поділяється на загальнодержавну і муніципальну (комунальну).

Загальнодержавна власність — це спільна власність усіх громадян країни, яка не поділяється на частки і не персоніфікується між окремими учасниками економічного процесу.

Власність необхідна державі для виконання економічних, соціальних і оборонних функцій. Об’єктами державної власності є природні ресурси (земля, її надра, ліси, води, повітряний простір), енергетика, транспорт, зв’язок, дороги, навчальні заклади, заклади національної культури, фундаментальна наука, оборонні та космічні об’єкти тощо.

Муніципальна (комунальна) власність — це власність, яка перебуває в розпорядженні регіональних державних органів (області, міста, району тощо).

Кооперативна власність — це об’єднана власність членів окремого кооперативу, створена на добровільних засадах для здійснення спільної діяльності. Власність кооперативу формується в результаті об’єднання майна, грошових внесків його членів і доходів, одержаних від їхньої спільної трудової діяльності. Кожен член кооперативу має однакові права на управління та дохід, який розподіляється відповідно до внесеного паю і трудового вкладу членів кооперативу.

В Україні на кінець 2003 р. налічувалось близько 30 тис. кооперативів, серед яких найбільшого поширення набули три типи: спеціалізовані, багатофункціональні обслуговуючі та кооперативи при сільських громадах. Найбільш потужною і орга- нізаційно-оформленою ланкою української кооперації є споживча кооперація, яка об’єднує понад 1,1 млн членів пайовиків у 1700 споживчих товариств і 265 спілок різного рівня.

Власність трудового колективу — спільна власність, передана державою чи іншим суб’єктом у розпорядження колективу підприємства (на умовах викупу чи оренди), яка використовується відповідно до чинного законодавства. Колективна власність може існувати в різних видах залежно від джерела викупу. Якщо підприємство викуплене за рахунок накопиченого прибутку, то створюється неподільна власність колективу підприємства. Якщо підприємство було викуплено за рахунок особистих доходів його працівників, то утворюється пайова власність.

Власність громадських і релігійних об’єднань створюється за рахунок власних коштів, пожертвувань громадян чи організацій або шляхом передачі державного майна. Суб’єктами такої власності є партії, профспілки, спортивні товариства, церкви та інші громадські організації.

Змішана власність поєднує різні форми власності — приватну, державну, колективну, кооперативну та інші, в тому числі й власність іноземних суб’єктів (рис. 3.13).

Комбіновані форми власності. У розвинутих країнах Заходу з метою забезпечення ефективнішого функціонування виробництва відбувається процес об’єднання підприємств різних форм власності, однак за умови збереження кожною із них своєї базової якості. У результаті створюються комбіновані форми власності: концерни, трести, холдинги, фінансово-промислові групи та інші об’єднання. Кожний учасник такого об’єднання делегує органу управління такий обсяг своїх повноважень, який не спричиняє втрати основних властивостей притаманної йому форми власності.

В Україні в результаті реформування відносин власності на основі роздержавлення й приватизації склались і законодавчо закріплені такі форми власності:

— приватна;

— колективна;

— державна.

Допускається також існування змішаних форм власності, власності інших держав, власності міжнародних організацій та юридичних осіб інших держав.

В результаті проведення політики роздержавлення і приватизації в Україні останніми роками суттєво змінилась структура форм власності. На зміну монопольному пануванню державної власності прийшов реальний поліформізм власності, якій створив об’єктивну основу для формування й ефективного розвитку ринкової економіки в країні. На початок 2004 р. частка об’єктів недержавних форм власності становила в країні більше 85 % (табл. 3.1).

Сучасна економіка розвинутих країн перебуває на порозі постіндустріального розвитку і характеризується динамізмом та новітніми тенденціями в розвитку відносин власності

в)форми, методи, темпи роз держання і приватизації.

Однак, незважаючи на позитивні особливості, що притаманні нинішньому процесу приватизації, існує ряд факторів, що призводять до сповільнення процесу реформування відносин власності, серед яких найнегативнішими є:

— існування певного лобі серед груп суспільства, які стали власниками в процесі безконтрольного привласнення державного майна і хочуть зберегти цю власність;

— переділ власності з кожним приходом нових людей до влади і, як наслідок, ставлення до влади як до способу збагачення за рахунок перерозподілу і привласнення державного майна;

— зниження інтересу інвесторів, особливо іноземних, до української приватизації внаслідок непоодиноких випадків затягування державою термінів виконання взятих на себе зобов'язань під час попереднього продажу об'єктів, що приватизуються;

— не визначений до цього часу статус державних підприємств, що не дає змоги активно проводити процеси роздержавлення. Наприклад, досить важка ситуація виникла в цукровій промисловості через невизначеність державного статусу цукрових заводів, досить довго обговорювалося питання щодо їх приватизації чи доцільності збереження у державній власності. В результаті заводи не мали інвестицій протягом тривалого часу (до 2 років), що призвело до порушення проти них 23 справ про банкрутство в арбітражних судах;

— відсутність необхідних змін до приватизаційного законодавства внаслідок неприйняття попереднім складом Верховної Ради України низки необхідних законопроектів;

— існування значних перепон для міжнародного визнання української економіки ринковою і здобуття гідного місця у глобальному процесі спеціалізації національної економіки й міжнародного поділу праці;

— негативні явища, притаманні вітчизняній економіці.

Однією з умов успішного та безконфліктного здійснення реформації власності в країні повинна бути свобода вибору організаційно-правових форм підприємництва. В Україні головними формами приватизації є: викуп об'єктів товариством покупців; викуп за альтернативним планом; викуп держмайна, зданого в оренду; продаж на аукціоні; продаж на некомерційному конкурсі; продаж на комерційному конкурсі; передача об'єктів безкоштовно трудовим колективам; продаж акцій відкритих акціонерних товариств[17, c. 54-58].

Кожна з названих організаційно-економічних форм має як свої переваги, так і недоліки, свою сферу використання, які залежать від рівня розвитку підприємства, ефективності його функціонування; від стану основних засобів, матеріально-технічної бази й соціальної інфраструктури, психологічного клімату в колективі, його волі й напрямку діяльності; від наявності потенційних власників (за рівнем особистих доходів та заощаджень) - членів трудового колективу, від співвідношення сил формальної та неформальної влади тощо.

Однією з причин млявої приватизації є проблема участі іноземних інвесторів, яка стримується через те, що практично всі стратегічні об'єкти підконтрольні фінансово-політичним групам. Ці групи, крім того, що заважають конкурентній боротьбі за право володіння об'єктами, які підлягають приватизації, самі не хочуть платити за підприємства, котрі й так їм підконтрольні. Тому, незважаючи на вдосконалення механізмів приватизації, розвиток необхідної інфраструктури й розробку законодавчої бази, існує явище "тіньової приватизації".

Останніми роками спостерігається зростання кількості збиткових підприємств, пакети акцій яких були запропоновані для продажу. Характерно, що з року в рік показники діяльності на цих підприємствах лише погіршуються, зростають дебіторська й кредиторська заборгованості, стан оновлення засобів виробництва на цих підприємствах гірший, ніж у цілому по Україні.

Економічною основою виконання державою своїх функцій є державний сектор, який звичайно ототожнюють із сукупністю форм безпосередньої участі держави у виробництві, розподілі, обміні. Наприклад, бюджет, як частина державного сектору в сфері розподілу, необхідний для перерозподілу доходів, фінансування випуску суспільних товарів, стимулювання науково-технічного прогресу, забезпечення збереження навколишнього середовища тощо. Беручи на себе надмірні функції, держава викликає штучне зростання державного сектору[22, c. 9].

Розглянемо стан державного підприємства в ринковій економіці. Навіть наділене значними правами і відповідальністю, воно ніколи не зможе бути повністю незалежним від держави. В господарській діяльності державного підприємства завжди присутні як ринкові, так і ті, що йдуть від держави, неринкові фактори, котрі спричиняють політизацію, є доволі мінливими, залежать від амбіцій політиків, які прагнуть до переобрання, курсу уряду, розпоряджень міністерств, які прагнуть збільшити надходження до бюджету тощо. Тому державні підприємства первісно опиняються у складній, невизначеній ситуації, передбачити яку важче, ніж ринкову кон'юнктуру. Тим самим державне підприємство свідомо стає в невигідне становище у порівнянні з конкурентами приватного сектору економіки.

Зазначимо, що підприємства державного сектору вступають у ринкову конкуренцію серйозно ослабленими, тому що вони розраховують не стільки на себе, скільки на особливе відношення держави - у вигляді дотацій, які спасають від зруйнування, податкових пільг, списання або продовження кредитної заборгованості, гарантованого збуту в межах державного замовлення і так далі. У державних підприємств немає зобов'язань перед акціонерами, їм не загрожує банкрутство. Все це негативно відбивається на витратах і цінах, освоєнні нових технологій, рівні організації виробництва, якості управління та інших параметрах господарської діяльності.

Коли в економіці надто багато державних підприємств, то їхні працівники стають першими жертвами урядової політики, спрямованої на подолання надзвичайних економічних ситуацій. їм загрожує заморожування заробітної плати, обмеження прав у конфліктах з адміністрацією, включаючи заборону на страйки, адміністративне вилучення частини прибутку і багато іншого. Тому приватизація, яка проводилась у 80-ті pp. XX ст. в розвинених країнах, не викликала протестів основної маси службовців, котрі вважали, що, ставши співвласниками власних підприємств, вони зуміють вповні скористатись перевагами сучасного ринкового господарства.

В Україні на першому етапі приватизації оренда майна була єдиним способом для підприємств, щоб уникнути прямого директивного управління міністерств та відомств. Але серед серйозних недоліків цієї форми слід виділити тенденцію до здійснення оновлення виробничого апарату лише за рахунок власних коштів, без використання амортизаційних відрахувань, які належать державі.

Найбільш універсальною формою роздержавлення є акціонування. Акціонування формує підприємства, які за своїми масштабами альтернативні державним; воно спрямовано на демонополізацію і в той же час на збереження крупних підприємств, а не на їхнє руйнування. Акціонерна форма задовольняє інтереси будь-яких власників - як виробників, так і постачальників. Купуючи акції, робітники стають власниками акціонерних підприємств. їхній економічний інтерес полягає в тому, що крім заробітної плати вони отримують ще й дивіденди по акціях[20, c. 6-9].

У роботі показано, що серйозним недоліком у проведенні приватизації є те, що конкурентні способи приватизації, тобто продаж на аукціонах, реалізація за комерційними цінами і викуп на основі конкурсу не зайняли належного місця серед інших способів приватизації, хоча саме вони сприяють пошуку конкурентного власника та стратегічного інвестора. На перших етапах приватизації в Україні процес реформування власності майна підприємств, організацій, установ здійснювався шляхом викупу державного майна згідно з альтернативним планом та викупу майна державних підприємств, зданого в оренду. Більше половини роздержавлених об'єктів змінили форму власності саме із застосуванням цього способу.

В результаті аналізу особливостей процесів реформування власності в Україні, їх загальної економічної результативності та соціальних наслідків можна стверджувати, що сформований недержавний сектор економіки й досі не має суттєвого впливу на соціально-економічний розвиток, ефективність праці та життєвий рівень населення. Основна причина такого становища - низька ефективність господарської діяльності приватизованих підприємств, що обумовлено законодавчою організаційною та політичною невирішеністю проблем власності в Україні; фінансово-економічною кризою в економіці країни; слабкими позиціями приватної власності й національного капіталу; впливом тіньового сектора, криміналізацією процесів приватизації тощо.

Кінцеві результати приватизації в значній мірі залежать від раціонально діючого механізму підготовки підприємств до даного процесу, а також від ефективного управління у постприватизаційний період. У зв'язку з переходом до ринкової економіки радикально змінюються задачі і характер управлінської діяльності підприємств. На перший план виходять такі цілі: максимізація прибутку та збільшення в інтересах власників ринкової вартості підприємства. Оцінка реальних вимог ринку й власних (наявних і потенційних) можливостей, орієнтація на ринковий попит - головне в розробці стратегії підприємства та створенні організаційних механізмів, які її створюють. В цих умовах, на думку автора, у приватизованого підприємства з'являється можливість використання декількох стратегій для досягнення своїх цілей: стратегія стійкості, стратегія оновлення, стратегія маневрування і, нарешті, стратегія гнучкості[1, c. 28-31].

Чинниками процесу приватизації є економічні інтереси соціальних верств, груп та суб'єктів господарювання, які беруть участь у цьому процесі. В роботі як головні виділено чинники, які впливають на весь процес приватизації в цілому, а також створено схему, що визначає взаємозв'язок між суб'єктами приватизації, її чинниками і цілями (рис.1).

Обґрунтовуючи дану класифікацію, автор вважає за необхідне розглянути чинники, які визначають процес приватизації у зв'язку з соціальними групами. Ця необхідність обумовлена тим, що ступінь впливу кожного чинника на процес приватизації залежить від пріоритетності інтересів суспільних груп, які є їхніми носіями.

Ефективність реалізації цілей, які поставлені суспільними групами, що беруть участь у процесі приватизації, залежить від дотримування певних умов. Дійсно, якщо держава в цілях поповнення бюджету схоче продати підприємство, яке є його власністю, за максимально високою ціною, то обов'язковою умовою цього, очевидно, повинна бути наявність достатньої маси вільних інвестиційних ресурсів.

З іншого боку, продаж об'єктів державної власності за високими цінами практично повністю відштовхне від участі у процесі приватизації населення країни, що, в свою чергу, спричинить зростання соціальної напруги.

Таким чином, умова - це більш пасивний елемент в порівнянні з чинником, який не впливає безпосередньо на процес, що розглядається, а визначає його. Тобто під умовами приватизації слід розуміти наявність всіх ресурсів і механізмів, які необхідні для досягнення цілей приватизації. На основі вищезазначеного в роботі пропонується класифікація умов проведення приватизації з виділенням в їхньому складі організаційних, правових, економічних і соціальних умов (рис. 2).

Уникнути негативних явищ, які супроводжують процес приватизації в Україні, дозволить створення розвинутої інфраструктури, тобто взаємопов'язаного комплексу державних і приватних установ, які необхідні для вирішення проблем, що виникають у ході перетворень відносин власності. При цьому, на мою думку, інфраструктура приватизації повинна дозволити узгодити інтереси всіх учасників процесу роздержавлення власності.

Від розв'язання вищезазначених проблем приватизації стратегічно важливих об'єктів залежатиме подальший розвиток процесу трансформації державної власності. Очевидно, що приватизація в Україні як соціально-економічне явище відбуватиметься ще не один рік і не втратить своєї актуальності навіть після повного завершення передачі державного майна у приватну власність. Адже відносини власності у суспільстві також явище соціально-політичне, і залежно від того, які політичні сили прийдуть до влади, по-різному оцінюватимуться і наслідки та обсяги приватизаційних реформ.

Однак, якщо у процесі роздержавлення приватизовані підприємства підвищать основні показники діяльності, зросте продуктивність праці й загальний добробут населення, зменшиться соціальне напруження, то навряд чи противники приватизаційних реформ матимуть аргументи щодо критики цього історичного процесу зміни відносин власності[14, c. 18].