72. Принципи адміністративного процесу.

Принципи адміністративного процесу як вихідні, керівні ідеї, відповідно до яких він здійснюється, спираються на конституційні принципи діяльності державних органів, їх посадових осіб, відображаючи специфіку процесуальних форм діяльності. Основними є такі принципи адміністративного процесу (адміністративно-процесуальної діяльності): - законності;

- правової рівності;

- охорони інтересів держави та особи;

- публічності (офіційності);

- об'єктивної істини;

- гласності;

- обов'язковості державної мови і забезпечення права користування рідною мовою;

- швидкості й економічності - самостійності в ухваленні рішень;

- дотримання правових презумпцій адміністративного процесу.

Принцип законності є найважливішим принципом адміністративного процесу і характеризується як режим відповідності суспільних відносин, що виникають у цій сфері, вимогам законів та інших актів законодавства. Його реалізація в адміністративно-процесуальній діяльності спирається на такі умови: єдність законності;

гарантування прав і свобод громадян;

неприпустимість протиставлення законності й доцільності;

невідворотність покарання за порушення законності.

Принцип правової рівності ґрунтується на конституційному положенні щодо рівноправності громадян перед законом. Проте було б неправильно розглядати його однобічно, в контексті застосування лише до громадян. Він повною мірою стосується й інших суб'єктів адміністративного процесу. Інакше кажучи, вимоги закону поширюються на всі без винятку державні органи, об'єднання громадян і посадових осіб, які беруть участь в адміністративно-процесуальній діяльності. Конкретне втілення принцип правової рівності знаходить у формуванні правового статусу суб'єктів адміністративного процесу, причому особливе значення має закріплення широкого кола прав і обов'язків громадян, котрі відіграють тут роль дійового інструменту реалізації і захисту своїх інтересів. Зазначений принцип органічно пов'язаний з реалізацією інших принципів адміністративного процесу, зокрема принципу охорони інтересів держави та особи. Невипадково законодавець закріпив за державними органами як найважливіші завдання охорони суспільного ладу держави, встановленого порядку управління, державного і громадського порядку. Вони реалізуються з метою охорони інтересів держави, оскільки в демократичному суспільстві дотримання інтересів держави є запорукою дотримання інтересів усіх законослухняних членів суспільства. От чому забезпечення охорони інтересів держави тісно пов'язане із забезпеченням охорони інтересів усіх громадян і кожної особи. Тут наявний зворотний зв'язок. Охорона інтересів особи, громадянина — найважливіший фактор стабільності громадянського суспільства, а отже, належного функціонування державних органів, держави загалом.

Принцип публічності (офіційності) адміністративного процесу виявляється у закріпленні обов'язку державних органів, їх посадових осіб здійснювати розгляд і розв'язання індивідуально-конкретних справ і пов'язані з цим дії (підбір необхідних матеріалів і доказів) від імені держави і, як правило, за державний рахунок. На відміну від цивільного процесу в адміністративному відсутня плата за ведення процесу у вигляді державного мита, тобто відносини між суб'єктами будуються виключно на безоплатних засадах.

Принцип об'єктивної істини спрямований на максимально можливе виключення з адміністративного процесу проявів суб'єктивізму, однобічності в аналізі дій суб'єктів. Він покликаний забезпечити встановлення й оцінку реальних фактів, що мають значення для ухвалення обґрунтованого рішення у конкретній справі. Не випадково, наприклад, законодавець як найважливіші завдання у справі про адміністративне правопорушення закріпив необхідність своєчасного, всебічного, повного й об'єктивного з'ясування обставин кожної справи, розв'язання її в чіткій відповідності із законодавством. Необхідною також вважається оцінка досліджуваних у ході розгляду справи доказів (ст. 252 КпАП).

принцип гласності адміністративного процесу зумовлений необхідністю широкої поінформованості суспільства про діяльність державних органів, їх посадових осіб щодо виконання покладених на них функцій. Поряд із правом громадян на одержання інформації про діяльність державних органів, закріпленим у ст. 43 ЗУ “Про інформацію”, законодавець встановлює обов'язок відповідних органів повідомляти громадян про ухвалені рішення.

Принцип обов'язковості державної мови і забезпечення права користування рідною мовою кожному з громадян, котрі беруть участь у процесі, означає, що розгляд конкретних справ ведеться державною мовою України;

якщо громадянин, який бере участь у процесі, не володіє українською, він може користуватися своєю рідною мовою. При цьому йому повністю забезпечується одержання всієї необхідної інформації і можливість довести власну інформацію до відома органу, посадової особи, котра розглядає конкретну справу.

На це спрямована, зокрема, участь у процесі такого учасника, як перекладач. Наприклад, ст. 268 КпАП передбачає, що при розгляді справи про правопорушення особа, притягувана до адміністративної відповідальності, має право виступати рідною мовою і користуватися послугами перекладача, якщо не володіє мовою, якою ведеться провадження.

Принцип швидкості й економічності адміністративного процесу зумовлений вимогами щодо оперативності управлінської діяльності державних органів. Визначення конкретних, порівняно невеликих термінів розгляду адміністративних справ є, з одного боку, перешкодою для прояву тяганини, а з іншого — дає змогу упорядкувати рух справ, увести процес у визначені часові рамки.

Принцип самостійності в ухваленні рішень виключає будь-яке втручання інших органів і посадових осіб в адміністративно-процесуальну діяльність суб'єктів, уповноважених проводити таку діяльність. Це дає можливість підвищити відповідальність за ухвалення рішень, сприяє їх законності й обґрунтованості. Впровадження цього принципу також не дає змоги органу чи посадовій особі перекладати обов'язки щодо розв'язання справи, які входять до їх компетенції, на нижчі інстанції.

Принцип дотримання правових презумпцій адміністративного процесу. Дотримання цих презумпцій має за мету надійно захистити права і законні інтереси громадян, котрі беруть участь у процесуальних діях. Враховуючи надзвичайну важливість даної мети, окремому розгляду підлягають дві основні правові презумпції адміністративного процесу — невинуватості й правомірності правової позиції громадянина.

Відповідно до КАСУ від 2005 (зі змінами від 2012)

Стаття 7. Принципи адміністративного судочинства

1. Принципами здійснення правосуддя в адміністративних судах є 1) верховенство права;

2) законність;

3) рівність усіх учасників адміністративного процесу перед ЗУ і судом;

4) змагальність сторін, диспозитивність та офіційне з'ясування всіх обставин у справі;

5) гласність і відкритість адміністративного процесу;

6) забезпечення апеляційного та касаційного оскарження рішень адміністративного суду, крім випадків, установлених цим Кодексом;

7) обов'язковість судових рішень.

Стаття 8. Верховенство права

1. Суд при вирішенні справи керується принципом верховенства права, відповідно до якого зокрема людина, її права та свободи визнаються найвищими цінностями та визначають зміст і спрямованість діяльності держави. 2. Суд застосовує принцип верховенства права з урахуванням судової практики Європейського Суду з прав людини. 3. Звернення до адміністративного суду для захисту прав і свобод людини і громадянина безпосередньо на підставі Конституції України гарантується. 4. Забороняється відмова в розгляді та вирішенні адміністративної справи з мотивів неповноти, неясності, суперечливості чи відсутності законодавства, яке регулює спірні відносини.

Стаття 9. Законність

1. Суд при вирішенні справи керується принципом законності, відповідно до якого: 1) суд вирішує справи відповідно до Конституції та законів України, а також міжнародних договорів, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України;

2) суд застосовує інші нормативно-правові акти, прийняті відповідним органом на підставі, у межах повноважень та у спосіб, передбачені Конституцією та законами України. 4. У разі невідповідності нормативно-правового акта Конституції України, ЗУ, міжнародному договору, згода на обов'язковість якого надана Верховною Радою України, або іншому правовому акту суд застосовує правовий акт, який має вищу юридичну силу. 5. У разі виникнення в суду сумніву під час розгляду справи щодо відповідності закону чи іншого правового акта Конституції України, вирішення питання про конституційність якого належить до юрисдикції Конституційного Суду України, суд звертається до Верховного Суду України для вирішення питання стосовно внесення до Конституційного Суду України подання щодо конституційності закону чи іншого правового акта. 6. Якщо міжнародним договором, згода на обов'язковість якого надана Верховною Радою України, встановлені інші правила, ніж ті, що встановлені законом, то застосовуються правила міжнародного договору. 7. У разі відсутності закону, що регулює відповідні правовідносини, суд застосовує закон, що регулює подібні правовідносини (аналогія закону), а за відсутності такого закону суд виходить із конституційних принципів і загальних засад права (аналогія права).

Стаття 10. Рівність усіх учасників адміністративного процесу перед ЗУ і судом. Усі учасники адміністративного процесу є рівними перед ЗУ і судом. 2. Не може бути привілеїв чи обмежень прав учасників адміністративного процесу за ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання, за мовними або іншими ознаками.

Стаття 11. Змагальність сторін, диспозитивність та офіційне з'ясування всіх обставин у справі 1. Розгляд і вирішення справ в адміністративних судах здійснюються на засадах змагальності сторін та свободи в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості. 2. Суд розглядає адміністративні справи не інакше як за позовною заявою, поданою відповідно до цього Кодексу, і не може виходити за межі позовних вимог. Суд може вийти за межі позовних вимог тільки в разі, якщо це необхідно для повного захисту прав, свобод та інтересів сторін чи третіх осіб, про захист яких вони просять. 3. Кожна особа, яка звернулася за судовим захистом, розпоряджається своїми вимогами на свій розсуд, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Таким правом користуються й особи, в інтересах яких подано адміністративний позов, за винятком тих, які не мають адміністративної процесуальної дієздатності. 4. Суд вживає передбачені ЗУ заходи, необхідні для з'ясування всіх обставин у справі, у тому числі щодо виявлення та витребування доказів з власної ініціативи. 5. Суд повинен запропонувати особам, які беруть участь у справі, подати докази або з власної ініціативи витребувати докази, яких, на думку суду, не вистачає.

ЗУ Про судоустрій і статус суддів принципи

- Самостійність судів, Право на судовий захист - Кожному гарантується захист його прав, свобод та законних інтересів незалежним і безстороннім судом, утвореним відповідно до закону, Право на повноважний суд- Ніхто не може бути позбавлений права на розгляд його справи в суді, до підсудності якого вона віднесена процесуальним законом, Рівність перед ЗУ і судом, Правова допомога при реалізації права на справедливий суд - Кожен має право на правову допомогу. У випадках, передбачених законом, ця допомога надається безоплатно, Гласність і відкритість судового процесу - Ніхто не може бути обмежений у праві на отримання в суді усної або письмової інформації про результати розгляду його судової справи. Кожен, хто не є стороною у справі, має право на вільний доступ до судового рішення в порядку, встановленому законом, Мова судочинства і діловодства в судах- Судочинство і діловодство в судах України провадиться державною мовою, Обов'язковість судових рішень- Судове рішення, яким закінчується розгляд справи в суді, ухвалюється іменем України. Право на оскарження судового рішення - Учасники судового процесу та інші особи у випадках і порядку, встановлених процесуальним законом, мають право на апеляційне та касаційне оскарження судового рішення, а також на перегляд справи Верховним Судом України. Одноособовий та колегіальний розгляд справ - Справи в судах розглядаються суддею одноособово, а у випадках, визначених процесуальним законом, - колегією суддів, а також за участю народних засідателів і присяжних. Символи судової влади - Символами судової влади є державні символи України - Державний Герб України і Державний Прапор України.

73. Публічно-правовий спір, як предмет адміністративного судочинства.

Понятие «публично-правовой спор» в справочниках и энциклопедических словарях отсутствует. Кроме того, отсутствует и его объяснения.

Его в определенной степени можно понять из понятия «публичное право». «Публичное право (лат. jus publicum) - система правовых норм. Учитывая указанное и положения ст.ст. 17-21 Кодекса административного судопроизводства Украины, становится понятным, что для публично-правового спора являются характерными:

1) субъектный состав;

2) основания возникновения этого спора;

3) определение границ полномочий административного суда.

    К субъектам публично-правового спора необходимо относить граждан (физические лица) и организации и других субъектов публичного управления, субъективные публичные права и интересы которых нарушены субъектами публичного управления, а с другой стороны - субъекта публичного управления.

Необходимо отметить, что субъект публичного управления является выразителем государственных и общественных интересов, то есть соответствующим носителем только публичной власти, он имеет властные полномочия  относительно объекта управления. Такие субъекты ограничены полномочиями, предоставленные им законодательством. При этом юрисдикция административных судов охватывает все публично-правовые споры, кроме споров, для которых законодательством установлен иной порядок судебного решения (ч. 2 ст. 4 Кодекса административного судопроизводства). Еще раз надо уточнить, что в п. 1 ст. 3 Кодекса говорится о публично-правовых спорах именно с участием субъектов властных полномочий. Относительно границ полномочий административного суда, то эта сторона вопроса определена непосредственно Кодексом административного судопроизводства Украины.

Специфика административного спора как спора о праве предопределяет тот факт, что обстоятельно разработанная в административной науке юридическая конструкция административного правонарушения, включающая такие элементы, как субъект, объект, объективная сторона, субъективная сторона, не может быть в полной мере применима при построении его юридической модели, ибо административный спор и административное правонарушение суть различные по своей направленности и функциям административно-правовые конфликты.

Разработка юридической конструкции административного спора имеет своей практической целью не только легализовать его как предмет административного судопроизводства, но и построить адекватную его основным разновидностям систему административных исков. В свою очередь, задача оформления административного судопроизводства как искового становится одним из факторов, обеспечивающих предоставление сторонам судебно-административного спора многообразных процессуальных средств защиты права и создание полноценного института административной юстиции, отвечающего требованиям правового государства.

Административно-правовой спор – это прежде всего спор о субъективном публичном праве, т.е. о праве, которое считается принадлежащим определенному лицу в его правоотношениях с административными органами как публичной властью и о публичных полномочиях этих органов в их отношениях с частными лицами. Коль скоро административная деятельность подчинена закону и реализуется на основе и во исполнение его, понятием «административно-правовой спор» объемлется, наряду со спором о субъективном праве административном, так называемый спор об объективной законности, т.е. «о нарушении законов, установленных в интересах публичных».

Административный спор как отраслевая разновидность правовых споров в структурном плане включает, в сущности, те же элементы, что и споры в других отраслях права. Вместе с тем он отличается от этих споров по основаниям, субъектам и предмету, т.е. по своему содержанию, которое неразрывно связано со спецификой отношений, регулируемых административным правом. Основанием административно-правового спора являются административные правонарушения, т.е. нарушение субъективных публичных прав в отношениях «власть – подчинение», неправильное применение нормативных актов, регулирующих сферу публичного управления, нарушение их соответствия закону или актам большей юридической силы, а также специальная категория правонарушений – проступков, признаки которых определены КоАП для целей этого кодекса.

Административно-правовой спор – это спор, возникающий из административно-правовых отношений, которые складываются в связи с осуществлением властных полномочий органами публичной администрации. Соответственно эти споры отличаются от гражданско-правовых по субъектному составу (наличие органа власти в качестве одного из обязательных участников), по сфере возникновения (публично-правовая в отличие от частноправовой), по характеру реализуемых органом публичной власти принадлежащих ему прав (административные споры – в связи с реализацией им публичных прерогатив, гражданско-правовые могут возникнуть по поводу осуществления этим органом имущественных прав).

Значение понятия «административно-правовой спор»: смысл прилагательного «административно-правовой» не совпадает с его обычной смысловой нагрузкой, задаваемой административно-правовой наукой. В контексте действующего законодательства понятие «административно-правовой спор» охватывает споры, возникающие не только из непосредственно административно-правовых, но также из иных публично-правовых отношений (финансовых, налоговых, таможенных, антимонопольных, избирательных и т.д.). Совокупность этих споров в научной литературе довольно часто обозначается как публично-правовые споры.

публично-правовые споры – «это установленная ЗУ процедура рассмотрения уполномоченными органами притязаний субъектов права по поводу их интересов, актов и действий публичного (общественного) характера».

Они характеризуются следующими основными признаками:

1. это отношения по поводу осуществления публичной власти в широком смысле, т.е. деятельность органов государственной власти и местного самоуправления, а также функционирования институтов прямой демократии;

2. отношения, связанные с участием граждан в управлении государственными и общественными делами.

3. отношения по поводу обеспечения и защиты публичных интересов, включая «перерастание» частных интересов в общественные.

В зависимости от предмета Ю.А. Тихомиров подразделяет их на споры: о недействительности актов органов государственной власти и местного самоуправления; о компетенции государственных органов и должностных лиц; по поводу защиты интересов государства; о защите коллективных интересов; по поводу реализации прав граждан на участие в выборах и референдуме; в связи с нарушением прав граждан государственными органами; об ответственности сторон во внутригосударственных отношениях; межгосударственные споры.

Отдельные авторы рассматривают понятия «публично-правовой спор», «управленческий спор», «административный спор» как взаимозаменяемые и, по сути дела, как синонимы. При этом они подразделяются: а) на вертикальные, характеризующиеся властностью и неравным объемом прав сторон в публично-правовом отношении, и б) горизонтальные, складывающиеся между сторонами, не связанными организационной соподчиненностью или юридической зависимостью. Такая классификация публично-правовых споров с практической точки зрения представляется малопродуктивной. В данной связи нельзя не вспомнить ставшую классической мысль.

В современной литературе наблюдаются попытки разграничивать понятия «административные, управленческие, публично-правовые споры», которые «являются предметом в целом административно-юрисдикционной деятельности», и «административно-юстиционные споры», которые предлагается рассматривать в качестве предмета административной юстиции.

К числу споров, обозначаемых новым понятием «административно-юстиционные споры», относятся только такие управленческие споры, которые возникают «по инициативе власть испытывающей стороны», т.е. споры, «инициированные подвластной стороной и поставленные пред судом, против публичного акта органа власти и управления, нарушающего субъективное право или охраняемый ЗУ интерес», с целью признания этого акта незаконным.

Однако подобный подход представляется необоснованным и малопродуктивным. С одной стороны, он не соответствует мировой практике, где к предмету административной юстиции относятся также служебные споры, споры в связи с применением административных «репрессий» (наказаний), споры по поводу незаконного наложения административных наказаний, споры о компетенции между органами публичной администрации и т.д. С другой стороны, он необоснованно оставляет за пределами административной юстиции весьма значительное число споров, инициируемых в соответствии с ЗУ органами исполнительной власти против частных лиц.

отличие публично-правовых от частноправовых споров заключается в двух моментах: материальном (содержании спора) и процессуальном (средства защиты).

Материально-правовое условие, влияющее на правовую природу спора, – это его содержание. Так, спор между гражданами по поводу, например, наследства, носит гражданско-правовой характер, в то время как у спора между органом исполнительной власти и гражданином в связи с отказом последнему в регистрации его в качестве индивидуального предпринимателя публично-правовое содержание, а если быть более точным, то административно-правовое содержание (административный спор).

Разница между приведенными видами споров заключается не столько в субъекте, участвующем в одном из этих споров, хотя это и немаловажный момент, сколько в сущности самого спора. Заметим, что еще более ста лет назад Н.М. Коркунов, проводя разницу между административной юстицией, которая должна была бы рассматривать публично-правовые споры, и гражданской юстицией, выражал ее как разницу между публичным и частным правом. Получается, что если с помощью процессуальных отношений реализуются частные правоотношения (гражданско-правовые, семейные, жилищные и т.д.), то имеют место частноправовые споры; если же процессуальные отношения способствуют осуществлению административных, финансовых, налоговых, бюджетных и иных публичных материальных правоотношений, то возникает публично-правовой спор. Значит, публично-правовой спор – это спор, в котором его содержание составляют вопросы публичных отраслей права. Например, спор, в котором содержанием являются вопросы финансового права, можно назвать финансовым публичным спором; налоговые вопросы – налоговый публичный спор и т.д.

Соответственно при процессуальном обеспечении материальных административных отношений имеет место административный публичный спор. Как верно отмечают ученые, спор считается административным, если вопрос, составляющий содержание спора, является вопросом административного права.

Суть спора отражает природу материального правоотношения, которое всегда первично

по сравнению с процессуальным; «Материальное отношение и соответствующее ему процессуальное административно-правовое отношение составляют своего рода систему, своеобразную пару отношений». Значит, учитывая первичность материальных правоотношений по сравнению с процессуальными, призванными обеспечивать реализацию материальных правоотношений, можно утверждать, что материально-правовой аспект, характеризующий отличие публично-правовых от частноправовых споров, является основополагающим фактором, позволяющим разграничивать эти виды споров, в то время как дополняющим его обстоятельством можно назвать их процессуальное отличие.

Например, при отказе органа исполнительной власти гражданину в регистрации права собственности на квартиру может возникнуть как административный спор, так и гражданско-правовой спор. Значит, лицу прежде, чем подавать заявление в суд, необходимо определиться с содержанием спора, с его сутью. Если орган исполнительной власти отказывает в регистрации права по процедурным моментам, то суд проверяет законность действия органа (его должностного лица) в порядке административного судопроизводства при разрешении административного спора. Если же отказ осуществляется по причине возможного отсутствия у лица данного права, то, стало быть, спор имеет частноправовой характер и лицу необходимо сразу обращаться за разрешением частноправового спора в порядке искового производства. Полагаем, именно в правовой природе спора заложено основополагающее отличие публично-правового спора от частноправового.

Публично - правовой спор - установленная ЗУ процедура рассмотрения уполномоченными органами притязаний субъектов права по поводу их интересов, актов и действий публичного (общественного) характера. Как видно, в таком определении содержится несколько взаимосвязанных элементов, с помощью которых можно установить признаки публично - правовых споров и их предмет. А это отношения, во-первых, по поводу осуществления публичной власти в широком смысле, то есть деятельности органов государственной власти и местного самоуправления, а также функционирования институтов прямой демократии. Во-вторых, отношения, связанные с участием граждан в управлении государственными и общественными делами. В-третьих, отношения по поводу обеспечения и защиты публичных интересов, включая "перерастание" частных интересов в общественные.

обобщим их по предмету. Это споры:

- о недействительности актов органов государственной власти и местного самоуправления;

- о компетенции государственных органов и должностных лиц;

- по поводу защиты интересов государства;

- о защите коллективных интересов;

- по поводу реализации прав граждан на участие в выборах и референдуме;

- в связи с нарушением прав граждан государственными органами;

- об ответственности сторон во внутригос. отношениях;

- межгосударственные споры.

Все отрасли, образующие семью публичного права - конституционное, административное, финансовое, уголовное и другие, - содержат процедуры рассмотрения публичных споров. Они как бы предшествуют разрешению юридических коллизий и конфликтов. Кроме общих процедур, есть и специальные, например КоАП.

Виникнення та вирішення таких конфліктних (спірних) ситуацій значною мірою регулюється нормами права, йдеться про правовий спір.

Серед правових спорів особливе місце займають спори фізичних та юридичних осіб з органами державної влади та органами місцевого самоврядування при здійсненні ними владних повноважень. Адже особа, вступаючи у правовідносини з органами влади, перебуває у підпорядкуванні цим органам, які можуть визначати права та обов‘язки особи. Спори такого типу у Кодексі адміністративного судочинства України (далі – КАС України) названо публічно-правовими.

 

Кодекс адміністративного судочинства до публічно-правових спорів, які розглядаються у порядку адміністративного судочинства відносить:

1) спори фізичних чи юридичних осіб із суб'єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи правових актів індивідуальної дії), дій чи бездіяльності;

2) спори з приводу прийняття громадян на публічну службу, її проходження, звільнення з публічної служби;

3) спори між суб'єктами владних повноважень з приводу реалізації їхньої компетенції у сфері управління, у тому числі делегованих повноважень;

4) спори, що виникають з приводу укладання, виконання, припинення, скасування чи визнання нечинними адміністративних договорів;

5) спори за зверненням суб'єкта владних повноважень у випадках, встановлених КУ та ЗУ;

6) спори щодо правовідносин, пов'язаних з виборчим процесом чи процесом референдуму.

Необхідно звернути увагу на те, що до адміністративних судів можуть бути оскаржені будь-які рішення, дії чи бездіяльність суб'єктів владних повноважень, крім випадків, коли щодо таких рішень, дій чи бездіяльності Конституцією чи законами України встановлено інший порядок судового провадження.

передумови виникнення публічно-правового спору: 1) наявність юридичного конфлікту між суб’єктами правових відносин з приводу реалізації їхніх прав, здійснення обов’язків у сфері публічно-правових відносин; 2) наявність норм права, що встановлюють право особи звернутись до уповноважених ЗУ органів або застосувати інші способи для вирішення публічно-правового спору; 3) наявність механізму реалізації права особи на захист.

Публічно-правовий спір є видом правового спору, для якого характерні наступні ознаки:

1. спір виникає з публічно-правових відносин;

2. сторонами спору є суб’єкти публічно-правових відносин, серед яких особливим правовим статусом наділені органи публічної адміністрації ;

3. сфера виникнення спору зумовлена реалізацією публічного інтересу;

4. предметом спору є рішення, дії чи бездіяльність суб’єктів публічно-правових відносин, які порушують або можуть порушити права, свободи та інтереси інших суб’єктів.

1. Публічно-правовий спір виникає з публічно-правових відносин.

Найбільш характерною ознакою публічно-правових спорів є сфера їх виникнення – публічно-правові відносини. Публічно-правові відносини – це передбачені нормами публічного права суспільні відносини, що виражаються у взаємних правах та обов’язках їх учасників у різних сферах життєдіяльності суспільства, пов’язаних з реалізацією публічної влади. Наприклад, публічно-правовими є відносини у сфері оподаткування між фізичними особами-підприємцями та органами державної податкової служби. З іншого боку, якщо та ж сама фізична особа-підприємець уклала з органом податкової служби договір підряду на виконання ремонтних робіт у приміщенні цього органу, то відносини тут уже регулюються нормами цивільного права і є приватно-правовими.

Як зазначалося вище, у публічно-правових відносинах закріплено підпорядкування особи органові публічної адміністрації. Таке підпорядкування означає, що одна сторона (орган) має владні повноваження, а інша – є об'єктом публічно-правового впливу. Однак треба мати на увазі, що підпорядкування у вказаних відносинах у жодному разі не може бути приводом для зловживання своїм владним становищем та повноваженнями з боку органу публічної адміністрації. Держава гарантує юридичну рівність суб‘єктів публічно-правових відносин перед ЗУ та судом. А органи публічної адміністрації повинні діяти на підставі визначених ЗУ процедур та не виходити за межі своїх повноважень. Також передбачена відповідальність за неправомірні рішення, дії чи бездіяльність з боку органу публічної адміністрації.

Водночас варто звернути увагу на те, що підпорядкування є обов’язковим не для всіх публічно-правових відносин. Існують публічно-правові відносини, у яких сторони діють на основі співпраці, що спрямована на виконання суспільно важливих функцій та реалізацію поставлених перед ними завдань. Наприклад, публічно-правовими є відносини, що виникають при укладенні чи виконанні адміністративних договорів.

2. Сторонами спору є суб’єкти публічно-правових відносин

Сторонами публічно-правового спору можуть виступати:

1. органи публічної адміністрації;

2. фізичні та юридичні особи.

Обов’язковим суб’єктом публічно-правових спорів є орган публічної адміністрації або ж спір виникає між двома такими органами.

У кожному випадку виникнення правового спору за участю органів публічної адміністрації необхідно з’ясовувати, чи реалізовував вказаний орган владні управлінські функції у правовідносинах, що передували виникненню спору. Також треба підкреслити, що владні управлінські функції орган публічної адміністрації повинен виконувати саме у тих правовідносинах, у яких виник спір.

Владні управлінські функції, що виконуються на основі законодавства, зокрема, на виконання делегованих повноважень – це будь-які владні повноваження у рамках діяльності держави чи місцевого самоврядування, які не належать до законодавчих повноважень чи повноважень здійснювати правосуддя. Можна виділити такі групи владних управлінських функцій:

1) вироблення (формування) політики;

2) правове регулювання;

3) надання адміністративних послуг;

4) нагляд і контроль .

Коротко зупинимося на вказаних групах владних управлінських функцій.

Вироблення (формування) політики спрямоване на правове вирішення проблем, що виникають у процесі суспільного життя. Наслідком такої діяльності органів публічної адміністрації є правове регулювання, що полягає у прийнятті підзаконних нормативно-правових актів. Наприклад, місцева рада розробляє та приймає правила забудови відповідної адміністративно-територіальної одиниці.

Процедури з надання адміністративних послуг покликані забезпечити реалізацію прав громадян у відносинах з органами публічної адміністрації. Адміністративні послуги можуть надаватись шляхом видання акта уповноваженого органу, що встановлює конкретні права та обов’язки фізичної чи юридичної особи, або в іншій формі, передбаченій законом. Адміністративними, зокрема, є такі послуги:

1. видача дозволів (наприклад, на проведення мітингу чи демонстрації);

2. реєстрація (наприклад, суб'єктів підприємницької діяльності);

3. соціальні послуги (наприклад, призначення пенсії);

4. легалізація актів, нострифікація дипломів та ін .

При здійсненні останньої групи владних управлінських функцій – нагляду і контролю – орган публічної адміністрації втручається у реалізацію прав, свобод та інтересів фізичних і юридичних осіб. Наприклад, Державна санітарно-епідеміологічна служба перевіряє відповідність санітарним нормам продуктів харчування, що виготовлені на конкретному підприємстві.

Підсумовуючи, зазначимо, що важливою характеристикою публічно-правових спорів є особливий суб‘єктний склад. Проте таку характеристику не можна застосовувати без врахування інших ознак. Тобто, між фізичними та юридичними особами, з одного боку, та органами публічної адміністрації, з іншого, можуть виникати як публічно-правові, так і приватно-правові спори. Для розмежування їх послуговуються іншими ознаками та критеріями.

3. Сфера виникнення спору зумовлена реалізацією публічного інтересу

Основним критерієм, який визначає сферу публічно-правових відносин, а отже і сферу виникнення публічно-правових спорів, є публічний інтерес. У загальних рисах публічний інтерес можна визначити як необхідність забезпечити блага, які мають важливе значення для суспільства чи територіальної громади. Зокрема, публічний інтерес може полягати у створенні кращих умов для фізичних та юридичних осіб з метою реалізації їх прав та обов’язків. До прикладу, забороняючи будівництво підприємства, що негативно впливатиме на стан навколишнього природного середовища, орган публічної адміністрації повинен створити умови для повноцінної реалізації конституційного права на безпечне для життя і здоров’я довкілля усім мешканцям відповідної адміністративно-територіальної одиниці.

Таким чином, зміст публічного інтересу проявляється у забезпеченні прав, свобод й інтересів фізичних і юридичних осіб та виконанні обов’язків контролю з боку публічної адміністрації за дотриманням цих прав.

4. Предметом спору є рішення, дії чи бездіяльність суб’єктів публічно-правових відносин, які порушують або можуть порушити права, свободи та інтереси інших суб’єктів публічно-правових відносин Найчастіше публічно-правовий спір виникає стосовно рішень, дій чи бездіяльності органів публічної адміністрації, якими порушено права, свободи та інтереси фізичних чи юридичних осіб.

Рішення органу публічної адміністрації можуть бути видані у формі нормативно-правових актів чи актів індивідуальної дії. Нормативно-правові акти – це рішення, дію яких поширено на невизначене коло осіб і які призначені для неодноразового застосування щодо цього кола осіб. Правові акти індивідуальної дії – рішення, дію яких поширено на конкретних осіб або які стосуються конкретної ситуації, і є актом одноразового застосування норм права.

Дії органу публічної адміністрації розглядають як його активну поведінку, що може мати вплив на права, свободи, інтереси фізичних чи юридичних осіб.

Бездіяльність органу публічної адміністрації – це пасивна поведінка, яка може мати вплив на реалізацію прав, свобод та інтересів фізичної чи юридичної особи. Як приклади можна назвати такі види протиправної бездіяльності органу публічної адміністрації: неприйняття рішення за заявою особи чи неприпустиме зволікання з прийняттям такого рішення, нереагування на звернення громадянина, неоприлюднення нормативно-правового акта.

Відповідно до пункту 3 статті 2 КАС України рішення, дії чи бездіяльність органу публічної адміністрації мають бути прийняті (вчинені):

1) на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією і законами України;

2) з використанням повноваження з метою, із якою це повноваження надано;

3) обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення ді

4) безсторонньо (неупереджено);

5) добросовісно;

6) розсудливо;

7) з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи несправедливій дискримінації;

8) пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія);

9) з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення;

10) своєчасно, тобто протягом розумного строку.

Отже, особа, у разі оскарження рішення, дії чи бездіяльності органу публічної адміністрації до суду у позовній заяві має право посилатись на порушення вказаним суб’єктом будь-якої з перелічених вимог. І навіть, якщо фізична чи юридична особа цього не зробила, суд під час розгляду вказаного виду спорів повинен перевіряти відповідність рішень, дій чи бездіяльності органу публічної адміністрації всім зазначеним вимогам.

Указані ознаки дають можливість відмежовувати публічно-правові спори від приватно-правових.

За критерієм предмету спору, публічно-правовими є спори, у яких оскаржуються рішення, дії чи бездіяльність органу публічної адміністрації (наприклад, відмова у видачі ліцензії суб‘єкту підприємницької діяльності) або іншого суб'єкта публічно-правових відносин (наприклад, дії кандидата у народні депутати у процесі здійснення ним передвиборної агітації).

У приватно-правових спорах предмет вимоги зумовлений зацікавленістю особи в отриманні певного матеріального чи нематеріального блага, наприклад, у поверненні майна з чужого незаконного володіння.

З’ясовуючи питання про наявність чи відсутність публічно-правового спору за критерієм суб’єктного складу, необхідно брати до уваги правовий статус суб’єктів спору у відносинах, що передували виникненню правового спору. Якщо у відносинах, з яких виник спір, орган публічної адміністрації уповноважений вирішувати питання про права та обов’язки фізичних та юридичних осіб, то такий спір є публічно-правовим. Наприклад, Управління пенсійного фонду вирішує питання про призначення та перерахунок пенсій фізичним особам, тобто вирішує питання про їх права та обов’язки. Спори, що виникатимуть із вказаних правовідносин, будуть стосуватися неправомірності рішень, дій чи бездіяльності органу публічної адміністрації з приводу призначення чи перерахунку пенсії особі і належать до публічно-правових. З іншого боку, Управління пенсійного фонду для забезпечення основної діяльності може здійснювати закупівлю товарів, робіт чи послуг. У таких правовідносинах відсутні владні управлінські дії цього органу публічної адміністрації, що виступає юридично рівною стороною у договорі. Тому і спори, що виникають з таких правовідносин, є приватно-правовими.

Додатково, при з’ясуванні питання про наявність публічно-правового спору можна також аналізувати інтерес, який реалізується у конкретних правовідносинах. Якщо спір переважно зумовлено реалізацією публічного інтересу (під яким ми розуміємо пропорційне врахування інтересів фізичних та юридичних осіб, територіальної громади, держави та суспільства), то його треба віднести до публічно-правового. І навпаки, якщо інтереси учасників є передусім приватними, то і спір буде приватно-правовим. Ще раз зазначимо, що названий критерій може бути лише додатковим з огляду на складність самої категорії «публічний інтерес», визначення сутності якої потребує окремого дослідження.

Підсумовуючи, зазначимо, що цей короткий огляд сутності публічно-правових спорів є лише одним із перших кроків у цьому напрямі. Майбутня практика діяльності органів публічної адміністрації та судів дозволить чіткіше сформулювати ознаки публічно-правових спорів та критерії їх відмежування від приватно-правових.

Лише для розгляду публічно-правових спорів у порядку адміністративного судочинства характерні принципи офіційного з’ясування всіх обставин справи, активна роль суду в дослідженні доказів, а для розгляду окремих видів публічно-правових спорів – презумпція вини відповідача тощо.

Необхідно відмежувати публічно-правовий спір від публічно-правових відносин, які виникають у зв’язку з його розглядом судом у порядку адміністративного судочинства. Публічно-правові спори можуть бути вирішені з використанням альтернативних способів, зокрема медіації, переговорів тощо.

суб’єктами владних повноважень можуть бути органи, підприємства, установи, організації, яким на підставі нормативно-правових актів делеговано окремі владні управлінські функції.

основною характеристикою суб’єкта владних повноважень як учасника публічно-правового спору стало здійснення ним у відносинах, з яких виник спір, владних управлінських функцій.

До юрисдикції адміністративного суду належить чимало категорій публічно-правових спорів, стороною яких є суб’єкти владних повноважень, але такі спори не пов’язані із здійсненням останніми владних управлінських функцій, наприклад, публічно-правові спори щодо оскарження нормативно-правових актів. У зв’язку з цим, обґрунтовано необхідність удосконалити законодавче визначення суб’єкта владних повноважень як учасника публічно-правового спору.

предметом публічно-правового спору є рішення, дії, бездіяльність суб’єкта владних повноважень, а також адміністративні договори.

критерії, які дають змогу здійснити класифікаційну характеристику публічно-правових спорів, що належать до юрисдикції адміністративного суду, є, зокрема:

1. предмет спору;

2. зміст спірних правовідносин;

3. вид суб’єкта владних повноважень – учасника спору;

4. суб’єкт, який ініціює судовий розгляд у справі.

Публічно-правові відносини – це суспільні відносини, врегульовані нормами публічного права, що виникають у зв’язку з реалізацією публічної влади та виражаються у взаємних правах і обов’язках суб’єктів права. Публічно-правові відносини за участю фізичних, юридичних осіб характеризуються таким становищем їх сторін, за якого один із суб’єктів діє як представник публічної влади та наділений компетенцією вирішувати питання про права, свободи й інтереси іншого суб’єкта (приватної особи). Зміст публічно-правових відносин становлять взаємні права та обов’язки сторін, які вони реалізують у публічній сфері.

Для цих відносин характерні: нормативна визначеність прав та обов’язків суб’єктів публічно-правових відносин; виникнення прав та обов’язків суб’єктів публічно-правових відносин внаслідок взяття державою чи територіальною громадою на себе зобов’язань забезпечувати права, свободи та інтереси осіб; визначальна роль спеціально-дозвільного принципу в реалізації прав та обов’язків органів публічної влади.

3. Публічно-правовими спорами слід визнавати юридичні конфлікти, що виникають у сфері реалізації публічної влади, одним з учасників яких є суб’єкт, що наділений публічно-владними повноваженнями. Ознаки публічно-правового спору, що характеризують його як вид правового спору: правовою основою є гарантована ЗУ можливість захисту прав, свобод та інтересів особи; виникає лише з юридично значущих дій його суб’єктів; спрямований на захист прав, свобод та інтересів, а також виконання обов’язків особи; реалізація інтересів одного суб’єкта спору в більшості випадків може призвести до неможливості задоволення інтересів іншого суб’єкта; законодавчо встановлено способи його вирішення, проте вони не позбавляють особу можливості звернутись до альтернативних способів.

4. Поділ правових спорів на публічно-правові і приватно-правові є основою для розмежування юрисдикції судів щодо їх розгляду та вирішення. У розмежуванні публічно-правових і приватно-правових спорів потрібно керуватися критеріями, що випливають з особливостей публічно-правових відносин як сфери виникнення публічно-правового спору, а також критеріями, які визначають особливості публічно-правового спору як виду правових спорів.

Критеріями, які дозволяють відмежувати публічно-правові спори від приватно-правових, є:

1) суб’єкти правового спору (за цим критерієм публічно-правовими є правові спори, однією із сторін яких виступає орган публічної влади, його посадова чи службова особа як суб’єкт владних повноважень. При цьому суб’єкт владних повноважень, у правових відносинах з яких виник правовий спір, наділений компетенцією вирішувати питання про права, свободи, інтереси, а також обов’язки іншого учасника таких правових відносин);

2) зміст правовідносин, з яких виник спір (публічно-правовими є правові спори, що виникають із правових відносин, пов’язаних з реалізацією публічної влади. Змістом цих правовідносин є взаємні права та обов’язки суб’єктів, які випливають із здійснення суб’єктом своїх владних повноважень);

3) предмет та підстави правового спору (за цим критерієм публічно-правовими є спори, у яких оскаржуються рішення, дії чи бездіяльність суб’єкта владних повноважень.

Самостійним предметом публічно-правового спору є адміністративний договір. Однак потрібно зважати на те, що рішення, дії чи бездіяльність суб’єкта владних повноважень мають бути пов’язані із здійсненням ним своїх владних повноважень).

5. Закріплення в КАС України терміна «публічно-правовий спір» як основної правової категорії, що визначає предмет судового розгляду під час здійснення адміністративного судочинства, встановлює сферу функціонування адміністративного судочинства, його мету і спрямованість на захист прав, свобод та інтересів громадян у публічно-правових відносинах.

Категорія «публічно-правовий спір» визначає специфіку адміністративного судочинства і відмежовує її від інших засобів (способів, форм) захисту прав і свобод людини та громадянина. В адміністративному процесі публічно-правовий спір є предметом судового розгляду та позначається терміном «справа адміністративної юрисдикції». Для публічно-правового спору, як предмета юрисдикції адміністративного суду, характерні такі ознаки:

1) сферою виникнення є публічно-правові відносини;

2) особливим суб’єктом є суб’єкт владних повноважень;

3) чітко визначено його предмет;

4) підстави вирізняються специфікою.

6. Структурні елементи публічно-правового спору: суб’єкти, предмет та підстави.

Суб’єктами публічно-правового спору, за загальним правилом, є сторони публічно-правових відносин, з яких виник спір, можуть бути й особи, які вважають, що суб’єкт владних повноважень порушив їхні права, свободи, інтереси, незалежно від того, чи були вони самі стороною визначених публічно-правових відносин. Суб’єкти публічно-правового спору поділяються на дві групи: перша – фізичні, юридичні особи; друга – суб’єкти владних повноважень.

Предметом публічно-правового спору є рішення, дії, бездіяльність суб’єкта владних повноважень, а також адміністративні договори.

Підставами публічно-правового спору є сукупність фактичних і юридичних обставин, які свідчать про ймовірне порушення прав, свобод та інтересів фізичних, юридичних осіб у публічно-правових відносинах.

7. Визначальною законодавчою характеристикою суб’єкта владних повноважень як учасника публічно-правового спору стало здійснення ним у відносинах, з яких виник спір, владних управлінських функцій. При цьому орган публічної влади, його посадова чи службова особа відповідно до чинного законодавства України визнаються суб’єктом владних повноважень лише тоді, коли в конкретних правовідносинах реалізують владні управлінські функції. У випадках, якщо орган публічної влади у правових відносинах реалізує свою цивільну чи господарську компетенцію, – він діє як юридична особа публічного права та не є суб’єктом владних повноважень. У разі внесення подальших змін до КАС України потрібно уточнити визначення суб’єкта владних повноважень, зокрема щодо здійснення ним владних управлінських функцій. Ознаку «владні управлінські функції» варто замінити юридичною формулою «публічно-владні повноваження», яка випливає з розуміння сутності публічної влади та її особливої ролі в регулюванні суспільних відносин.

У ст. 3 КАС України слід дати визначення публічно-владних повноважень: «Публічно-владними повноваженнями, у розумінні цього Кодексу, є повноваження щодо правового регулювання, надання адміністративних послуг, здійснення нагляду та контролю, управління об’єктами, а також інші повноваження щодо вирішення питань про права, свободи, інтереси фізичних, юридичних осіб, за винятком законодавчих повноважень, а також повноважень щодо здійснення правосуддя».

8. Під рішеннями суб’єкта владних повноважень, які є складовою предмета публічно-правового спору, потрібно розуміти нормативно-правові акти та правові акти індивідуальної дії.

Правовий акт індивідуальної дії суб’єктів владних повноважень як самостійний предмет оскарження в адміністративному судочинстві має такі ознаки: 1) спрямований на вирішення конкретної справи, стосується визначеної особи (осіб); 2) прийнятий органом публічної влади, який наділений відповідними публічно-владними повноваженнями; 3) є юридичним фактом, тобто на його основі можуть виникати, змінюватись та припинятися конкретні правовідносини.

Дії суб’єкта владних повноважень характеризуються такими ознаками: 1) є активною формою поведінки суб’єкта владних повноважень; 2) випливають із публічно-владних повноважень такого суб’єкта; 3) мають юридично значущий характер; 4) впливають на права, свободи й інтереси інших осіб.

Ознаки бездіяльності суб’єкта владних повноважень: 1) суб’єкт владних повноважень уникає дій, не ухвалює жодних рішень, які він мав змогу та зобов’язаний був ухвалити, відповідно до покладених на нього владних повноважень; 2) обов’язок вчинити дію передбачено законом, а також визначено професійними обов’язками, принципами публічної служби, правилами етики публічних службовців; 3) впливає на права, свободи й інтереси інших осіб.

У зв’язку з тим, що на практиці часто виникає проблема щодо визнання тих чи інших актів суб’єктів владних повноважень самостійним предметом оскарження в адміністративному суді, потрібно закріпити в КАС України нормативне визначення рішень суб’єктів владних повноважень.

9. Публічно-правові спори, предметом яких є нормативно-правові акти, характеризуються: 1) чітким визначенням кола осіб, які можуть бути суб’єктом такого публічно-правового спору, зокрема, за загальним правилом, однією із сторін цього спору завжди виступатиме особа, стосовно якої нормативно-правовий акт застосовано або яка є суб’єктом правовідносин, у яких буде використано цей акт; 2) наявністю строків розгляду публічно-правового спору, предметом якого є нормативно-правовий акт в адміністративному суді; 3) наявністю додаткових зобов’язань суб’єкта владних повноважень як суб’єкта публічно-правового спору, предметом якого є нормативно-правовий акт, зокрема щодо публікації оголошення про відкриття провадження в адміністративній справі у виданні, в якому акт був або мав бути офіційно оприлюднений; 4) специфікою підстав такого публічно-правового спору, скажімо, незаконність (окрім неконституційності) та невідповідність нормативно-правового акта правовим актам вищої юридичної сили.

10. Публічно-правові спори, які належать до юрисдикції адміністративного суду, можна класифікувати за такими критеріями: предмет оскарження; вид суб’єкта владних повноважень – сторони судового процесу; зміст публічно-правових відносин, з яких виник спір. Зокрема, за предметом оскарження всі публічно-правові спори поділяються на: 1) пов’язані з оскарженням рішень суб’єктів владних повноважень; 2) пов’язані з оскарженням дій суб’єктів владних повноважень; 3) пов’язані з оскарженням бездіяльності суб’єктів владних повноважень; 4) предметом яких є адміністративні договори. Своєю чергою, публічно-правові спори щодо оскарження рішень суб’єкта владних повноважень можуть поділятися на: 1) публічно-правові спори, пов’язані з оскарженням нормативно-правових актів; 2) публічно-правові спори, пов’язані з оскарженням індивідуальних актів.

Статья 17. Юрисдикция административных судов по решению административных дел

1. Юрисдикция административных судов распространяется на правоотношения, возникающие в связи с осуществлением субъектом властных полномочий властных управленческих функций, а также в связи с публичным формированием субъекта властных полномочий путем выборов или референдума.

2. Юрисдикция административных судов распространяется на публично - правовые споры, в частности:

1) споры физических или юридических лиц с субъектом властных полномочий относительно обжалования его решений (нормативно - правовых актов или правовых актов индивидуального действия), действий или бездеятельности;

2) споры по поводу принятия граждан на публичную службу, ее прохождения, увольнения с публичной службы;

3) споры между субъектами властных полномочий по поводу реализации их компетенции в сфере управления, в том числе делегированных полномочий;

4) споры, возникающие по поводу заключения, исполнения, прекращения, отмены или признания недействительными административных договоров;

5) споры по обращению субъекта властных полномочий в случаях, установленных Конституцией и законами Украины;

6) споры относительно правоотношений, связанных с избирательным процессом или процессом референдума.

3. Юрисдикция административных судов не распространяется на публично - правовые дела:

1) которые отнесены к юрисдикции Конституционного Суда Украины;

2) что предстоит решать в порядке уголовного судопроизводства;

3) о наложении административных взысканий;

4) об отношениях, которые в соответствии с законом, уставом (положением) объединения граждан отнесены к его внутренней деятельности или исключительной компетенции.

комментарий:

Предмет регулирования и цели статьи

1. Статья определяет предмет административной юрисдикции, т.е. круг дел, которые следует рассматривать по правилам административного судопроизводства.

2. Статья направлена на ограждение административной юрисдикции от других видов юрисдикции и на предотвращение спорам относительно юрисдикции. Она устанавливает категории дел, которые относятся к административной юрисдикции и должны решаться по правилам административного судопроизводства, а также устанавливает перечень дел, на которые не распространяется компетенция административных судов.

Предмет административной юрисдикции

3. Предмет административной юрисдикции (юрисдикции административных судов) - один из основных элементов, который обусловливает отличие административного судопроизводства от других видов судопроизводства (гражданского, хозяйственного, уголовного, конституционного).

4. В КАСУ использовано целых три способа для определения предмета административной юрисдикции:

1) общее определение - через понятие административного дела (пункт 1 статьи 3);

2) определение через перечисление категорий дел, относящихся к предмету административной юрисдикции (часть первая статьи 17);

3) определение через перечисление категорий дел публично - правового характера, не относящиеся к предмету административной юрисдикции (часть вторая статьи 17).

5. Предмет административной юрисдикции составляют публично - правовые споры, в которых хотя бы одной из сторон является субъект властных полномочий (пункт 1 статьи 3 КАС), то есть обязательной стороной в таких спорах должен быть представитель публичной власти (орган государственной власти, орган местного самоуправления и т.п.). При этом юрисдикция административных судов охватывает все публично - правовые споры, кроме споров, для которых ЗУ установлен другой порядок судебного решения (ч.2 ст. 4 КАСУ). Речь идет о публично - правовых спорах именно с участием субъектов властных полномочий. Исключение составляют лишь споры относительно правоотношений, связанных с процессом выборов или референдума, отнесенных к административной юрисдикции независимо от того, есть ли у них стороной субъект властных полномочий.