33

Тема 2. Правове регулювання діяльності слідчого ізолятора як суб’єкта виконання попереднього ув’язнення та кримінального покарання у виді позбавлення волі.

2.1 Правовідносини у сфері виконання попереднього ув’язнення та кримінального покарання в СІЗО.

2.2 Правове становище осіб, ув'язнених під варту як запобіжний захід та засуджених, залишених для відбування покарання в СІЗО.

2.3. Режим в слідчому ізоляторі. Поняття, основні функції та засоби забезпечення. Умови тримання ув'язнених та засуджених в СІЗО.

2.4. Правові підстави та порядок звільнення з СІЗО ув'язнених та засуджених.

2.1 Правовідносини у сфері виконання попереднього ув’язнення та кримінального покарання в сізо.

Матеріальний зміст кримінально-правових відносин, започаткованих державою у зв’язку з притягненням до відповідальності особи, реалізується у кримінально-процесуальних та кримінально-виконавчих (пенітенціарних) правовідносинах, у зв’язку з чим правовідносини у сфері виконання попереднього ув’язнення визначаються як комплексна форма реалізації кримінальної відповідальності в межах кримінальної та кримінально-процесуальної санкцій.

Інститут попереднього ув’язнення і відповідні правовідносини це комплексне утворення, що виникло на основі інтегрованого підходу до регулювання специфічних суспільних відносин і перебуває в зоні тяжіння таких галузей права, як кримінально-процесуальне та кримінально-виконавче, водночас вихідними положеннями є кримінально-процесуальні правовідносини, а похідними – кримінально-виконавчі (пенітенціарні).

Попереднє ув’язнення надає реальний початок дії кримінально-виконавчого процесу поводження з в’язнем (що підтверджується ст. 72 КК України, ст. 1 Закону України «Про попереднє ув’язнення», Законом України «Про Державну кримінально-виконавчу службу» щодо приналежності СІЗО до кримінально-виконавчої (пенітенціарної) системи.

Правовідносини, що мають місце під час виконання попереднього ув’язнення в СІЗО, можна визначити як особливий різновид суспільних відносин, як комплекс взаємопов’язаних між собою державновладних стосунків суб’єктів судової та правоохоронної (правозастосовної) діяльності в межах визначеної для них законодавством компетенції та повноважень щодо вирішення від імені держави індивідуально-конкретних кримінально-процесуальних та кримінально-виконавчих (пенітен­ціарних) функцій, окремих ситуацій і конкретних справ відносно осіб, ув’язнених під варту як запобіжний захід.

Як відомо, обмеження у виді ізоляції від суспільства під час попереднього ув’язнення містять у собі значні елементи кари, хоча й визначаються законом не як карні, а як запобіжні.

Однак забезпечення порядку тримання під вартою у місцях попереднього ув’язнення, визначення законом правового становища та режиму свідчать про те, що цей запобіжний захід реально і фактично має елементи кримінально-виконавчого, у тому числі карного, впливу (хоча закон не визначає його за мету), а також нагадує правовідносини, що складаються між суб’єктами кримінально-виконавчої системи і засудженими до позбавлення волі.

Оскільки реалізація права у формі застосування приписів суду щодо попереднього ув’язнення передбачає наявність суб’єктів, як тих, які застосовують норму права, так і тих, стосовно яких ця норма застосовується, учасники цього процесу (з одного боку, адміністрація СІЗО, з іншого –ув’язнена особа), відповідно до законодавства, наділяються правами та обов’язками стосовно один до одного.

Тому в цьому разі може йтися про існування специфічного різновиду правових відносин, у рамках яких існує правозастосовна діяльність адміністрації місць попереднього ув’язнення, що розглядається як похідна від державно-владної діяльності – кримінального судочинства щодо призначення цього примусового заходу і являє собою фактичну сутність цього примусу та встановлені Законом України «Про попереднє ув’язнення» правила і процедуру виконання рішення суду у виді ув’язнення під варту.

Цей вид правозастосовних відносин має свої особливості в тому, що вони характеризуються певною специфікою щодо складу суб’єктів, які беруть у них участь.

З одного боку, суб’єктами виступають органи кримінального судочинства (рішення суду щодо взяття під варту є обов’язковим для виконання адміністрацією місця попереднього ув’язнення), а також органи слідства (дізнання), законні приписи яких у межах їх процесуальної компетенції також є обов’язковими для виконання адміністрацією цих установ.

З другого боку, можна визначити суб’єктів цих правовідносин, що здійснюють виконання і забезпечення умов та порядку тримання осіб, які перебувають у місцях попереднього ув’язнення згідно із законодавством України та відомчими нормативними актами Державної пенітенціарної служби.

Третю групу становлять суб’єкти, особи, відносно яких застосовано запобіжний захід – попереднє ув’язнення, які одночасно перебувають як у сфері кримінально-процесуальних, так і у сфері кримінально-виконавчих (пенітенціарних), але не кримінально-карних правовідносин.

Як об’єкт цих правовідносин можуть виступати дві групи соціальних відносин:

1) кримінально-процесуальні – у сфері здійснення кримінального судочинства, що є головними, базовими і виступають як вихідні поняття для інших правовідносин, що призначені для їх забезпечення;

2) кримінально-виконавчі (пенітенціарні) – щодо виконання припису (постанови, ухвали) суду відносно фактичного забезпечення цього запобіжно-примусового заходу, що виконують функцію забезпечення попереднього ув’язнення і виступають як похідні поняття стосовно до першої групи відносин, що їх започатковує і далі делегує їх безпосереднє виконання до кримінально-виконавчої (пенітенціарної) сфери, водночас зберігає пріоритети своєї юрисдикції щодо останніх. Важливим елементом стосовно розгляду зазначених правовідносин є визначення методу їх регулювання.

Стосовно розгляду правової процедури, пов’язаної з безпосереднім виконанням визначеного судом запобіжного заходу у виді попереднього ув’язнення представниками кримінально-виконавчої (пенітенціарної) системи, перевагу має імперативний метод правового регулювання цього запобіжного заходу, який у багатьох аспектах збігається з методом кримінально-виконавчого права, і це підтверджується, також 3т.. 1 та іншими статтями Закону України «Про попереднє ув’язнення».

Отже, звертаючись до проблеми реалізації заходів попереднього ув’язнення через систему кримінально-правових, кримінально-процесуальних і кримінально-виконавчих (пенітенціарних) правовідносин у рамках так званого кримінального переслідування злочинця (безумовно, за наявності для цього достатніх законних підстав), на наш погляд, можна висловити такі міркування.

З одного боку, до особи, яка вчинила суспільно небезпечне діяння, повинні вжити заходів державного примусу, і вона має бути, за наявності підстав, покараною, а з другого – держава в особі компетентних органів наділяється правом переслідування так званого злочинця (хоча особа ще не визнана такою в судовому порядку), а потім у кримінальному процесі доводити його вину у вчиненні злочину і застосовувати до нього кримінально-правову (кримінально-процесуальну) санкцію. При цьому кримінально-правові відносини виникають та існують доти, доки вони не будуть припинені, або доки не відпадуть підстави, що їх зумовили. З моменту вчинення діянь, що підпадають під ознаки злочину (початок кримінально-правових відносин), виникає кримінальна відповідальність особи, яка вчинила суспільно небезпечне і кримінально карне діяння. Отже, предметом кримінального права є відносини, які виникають у результаті вчинення злочину і застосування відповідного покарання за його вчинення. Що ж стосується відносин, пов’язаних з попереднім ув’язненням (як певною процесуальною стадією), то його з кримінально-правового аспекту можна розглядати саме як частину названої кримінальної відповідальності, яка виражена у формі кримінального переслідування потенційного злочинця (хоча й не визнаного поки що судом таким).

Як об’єкт правовідносин у сфері виконання попереднього ув’язнення можна визначити дві групи соціальних відносин:

1) пов’язані з визначенням кримінально-процесуальних стосунків у сфері здійснення кримінального судочинства, що є головними, базовими і виступають як вихідні поняття для інших правових стосунків, що мають місце під час забезпечення попереднього ув’язнення;

2) пов’язані з визначенням кримінально-виконавчих (пенітенціарних) правових стосунків щодо здійснення виконання державного припису (постанови, ухвали) суду відносно фактичного забезпечення цього запобіжно-примусового заходу, які виконують функцію забезпечення попереднього ув’язнення і виступають як похідні поняття стосовно до першої групи відносин, що їх започатковує і далі делегує безпосереднє виконання до кримінально-виконавчої сфери діяльності, при цьому зберігає пріоритети своєї юрисдикції стосовно останніх.

Предмет правового регулювання попереднього ув’язнення, відповідно до його об’єкта, має також подвійний характер, який у реалізації двох відносно самостійних функцій полягає у визначенні:

1) правових регуляторів, пов’язаних із здійсненням кримінального провадження під час досудового розслідування та судового провадження, визначенні кримінальним процесуальним законодавством компетенції, прав та обов’язків учасників кримінального процесу, правового статусу суб’єктів, порядку проведення у кримінальних справах тощо, у тому числі визначення поряд з іншими запобіжними заходами такого заходу, як взяття під варту (ст. 183 КПК України);

2) засад правового регулювання, безпосереднього виконання цього запобіжного заходу – тримання під вартою відповідно до Закону України «Про попереднє ув’язнення», а також «Правил тримання осіб, ув’язнених під варту і засуджених у слідчих ізоляторах», забезпечення життєдіяльності СІЗО, його персоналу, режиму та умов тримання ув’язнених, заходів заохочення та стягнення, що застосовуються до них, заходів безпеки, контролю правопорядку і законності в цих місцях, що є за своїм характером відносинами, які відображають саме кримінально-виконавчу (пенітенціарну) природу, але за своїм призначенням не є такими, що належать до виконання покарання.

Об’єктивна сторона реалізації попереднього ув’язнення також має подвійний характер, який, відповідно до конкретних юридичних фактів, відображає специфіку діяльності органів кримінального судочинства під час взаємодії (взаємостосунків) з іншими учасниками кримінального процесу, а також діяльність органів й установ кримінально-виконавчої системи щодо виконання приписів суду та забезпечення встановленого законодавством порядку серед осіб, які перебувають під вартою, залежно від їх поведінки.

Із суб’єктивної сторони, що характерна для інституту попереднього ув’язнення, також можна відзначити подвійний характер щодо досягнення мети і завдань, які стоять перед конкретними соціальними системами, що взаємодіють у цій сфері відносин.

Зокрема, основними завданнями органів кримінального провадження є захист особи, суспільства та держави від кримінальних правопорушень, охорона прав, свобод та законних інтересів учасників кримінального провадження, а також забезпечення швидкого, повного та неупередженого розслідування і судового розгляду з тим, щоб кожний, хто вчинив кримінальне правопорушення, був притягнутий до відповідальності в міру своєї вини, жоден невинуватий не був обвинувачений або засуджений, жодна особа не була піддана необґрунтованому процесуальному примусу і щоб до кожного учасника кримінального провадження була застосована належна правова процедура (ст. 2 КПК України), а також згідно зі ст. 177 КПК України з метою забезпечення виконання підозрюваним, обвинуваченим покладених на нього процесуальних обов’язків, а також запобігання спробам: переховуватися від органів досудового розслідування та/або суду; знищити, сховати або спотворити будь-яку із речей чи документів, які мають істотне значення для встановлення обставин кримінального правопорушення; незаконно впливати на потерпілого, свідка, іншого підозрюваного, обвинуваченого, експерта, спеціаліста у цьому ж кримінальному провадженні; перешкоджати кримінальному провадженню іншим чином; вчинити інше кримінальне правопорушення чи продовжити кримінальне правопорушення, у якому підозрюється, обвинувачується.

Метою і завданнями органів й установ кримінально-виконавчої (пенітенціарної) системи є додержання, відповідно до кримінального процесуального законодавства України та Закону України «Про попереднє ув’язнення», а також кримінально-виконавчого законодавства, порядку виконання попереднього ув’язнення, яке здійснюється не лише з метою запобігання можливому ухиленню особи, взятої під варту, від слідства і суду, перешкоджанню встановленню істини в кримінальній справі або зайняттю злочинною діяльністю, а також і з метою забезпечення виконання вироку, дотримання встановлених законом умов тримання та режиму, правил поведінки ув’язнених та персоналу місць попереднього ув’язнення, у яких реалізуються суто кримінально-виконавчі (пенітенціарні) функції.

Суб’єкти вказаних правовідносин виступають, з одного боку, як представники органів кримінального судочинства (слідчі, дізнавачі, прокурори, судді, адвокати та інші учасники кримінальних процесуальних правовідносин), які наділені певними правами і обов’язками у сфері кримінального провадження, з другого боку – як суб’єкти, які в процесі реалізації кримінальних процесуальних правовідносин виконують комплекс дій, пов’язаних з виконанням рішення суду щодо взяття під варту, та які забезпечують функцію тримання під вартою ув’язнених і засуджених до позбавлення волі. Такими суб’єктами є персонал місць попереднього ув’язнення, до якого, згідно зі ст. 21 Закону України «Про попереднє ув’язнення», належать особи рядового і начальницького складу кримінально-виконавчої (пенітенціарної) системи, а також особи, які працюють у цих установах за трудовими угодами. Водночас дії адміністрації місць попереднього ув’язнення під час виконання своїх функцій регламентуються переважно не лише нормами кримінального процесуального законодавства, а й нормами щодо забезпечення належної охорони та режиму тримання осіб, що тримаються під вартою, створення необхідних житлово-побутових умов, медичного обслуговування, працевлаштування, забезпечення умов для роботи слідчого, дізнавача, прокурора та суду, пов’язаної з досудовим провадженням.

Юридичні факти, як чинники, що зумовлюють виникнення, зміну, припинення правовідносин, які мають місце під час виконання попереднього ув’язнення в СІЗО, також мають подвійний характер. Умовно їх можна класифікувати на дві групи.

До першої групи слід віднести юридичні факти у сфері кримінального провадження, які започатковують ці правовідносини. Таким юридичним фактом є вмотивоване рішення суду щодо обрання запобіжного заходу у виді тримання під вартою на передбачений законом строк і можливість його продовження згідно зі ст. 177, 183, 197 КПК України і ст. 3 Закону України «Про попереднє ув’язнення». Цей юридичний факт виступає у виді дії, вольового рішення компетентного органу державної влади – суду, що в цьому разі і є суб’єктом правовідносин. Водночас суб’єктом правовідносин є особа, відносно якої застосовано запобіжний захід.

Зміна чи скасування цих правовідносин здійснюються за юридичними фактами, які також виступають у виді дії – це рішення компетентних державних органів. У виді події (що не залежить від компетенцій та волі будь-якого державного органу) виступають юридичні факти, що припиняють цей вид правовідносин – це смерть особи, ув’язненої під варту, або закінчення визначеного судом строку попереднього ув’язнення.

До другої групи юридичних фактів вказаних правовідносин слід віднести ті з них, які мають місце суто у сфері виконання та відбування запобіжного заходу у виді попереднього ув’язнення. Ця група юридичних фактів (у виді дії) має місце під час реалізації адміністрацією СІЗО своїх повноважень стосовно осіб, які перебувають під вартою і відбувають визначений судом строк попереднього ув’язнення (це система заходів правового, режимного, наглядового, побутового, медичного та іншого характеру, пов’язаних із правозастосовною практикою заохочень, стягнень, застосування засобів фізичного впливу, спецзасобів, вогнепальної зброї тощо). Усі ці юридичні факти (рішення адміністрації, постанови, накази тощо), залежно від поведінки ув’язнених під варту, можуть виступати як бажані для них (у виді заохочень), або як не бажані (стягнення, інший примус). Вони можуть лише забезпечувати та змінювати статус особи, що тримається під вартою в процесі відбування попереднього ув’язнення, але не можуть змінити чи скасувати сам запобіжний захід у виді тримання під вартою (окрім як у разі юридичного факту у виді події – смерть чи відбуття встановленого судом строку попереднього ув’язнення). Навіть під час відбування вказаного заходу адміністрація СІЗО не в змозі самостійно реалізувати правовідносини, пов’язані з наданням побачень особам, що тримаються під вартою, їх листуванням (ст. 12, 13 Закону України «Про попереднє ув’язнення») без письмового дозволу на це слідчого, органу дізнання або суду. Ці випадки у правовому регулюванні відносин свідчать про дещо змішану форму реалізації правовідносин (кримінального процесуального та кримінально-виконавчого (пенітенціарного) характеру), що існують у системі попереднього ув’язнення.

Що стосується правових відносин, що виникають під час відбування (виконання) кримінального покарання засудженими залишеними для роботи з господарського обслуговування слідчого ізолятора, як кримінально-виконавчі правовідносини розуміють урегульовані нормами кримінально-виконавчого права відносини, які виникають між органами держави, що виконують покарання, та засудженими, які їх відбувають, у процесі і з приводу виконання (відбування) цих покарань.

Не вдаючись до детальної характеристики усіх видів юридичних фактів, що мають місце в цих відносинах і, певним чином, впливають на кримінально-виконавчі правовідносини, зупинимося на тих, з якими закон пов’язує їх виникнення, зміну та припинення.

Як юридичний факт, що зумовлює виникнення кримінально-виконавчих правовідносин між засудженими, залишеними в СІЗО для робіт з господарського обслуговування, й адміністрацією цих установ є вступ у силу обвинувального вироку суду. Із процесуальної точки зору, це той момент, коли підсудний стає засудженим. Тут має місце складний юридичний факт (фактичний склад): постанова обвинувального вироку суду, вступ у законну силу і звернення його до виконання.

Зміна кримінально-виконавчих правовідносин між засудженими й адміністрацією СІЗО може відбуватися таким юридичним фактом, як рішенням керівництва СІЗО, установи виконання покарань, або ДПтС – щодо особи, засудженої до позбавлення волі, яка перебуває на роботах з господарського обслуговування, залежно від поведінки засудженого, відповідно до ст. 100, 101 КВК України. Обидва вищеназвані юридичні факти виступають у виді дії – вольового рішення компетентного державного органу (посадової особи).

Припинення кримінально-виконавчих правовідносин стосовно вказаних засуджених відбувається у зв’язку з наявністю юридичних фактів як у виді дії, так і у виді події (яка не залежить від компетенції та волі будь-якого органу держави чи посадової особи). Тому як події можуть виступати такі юридичні факти, що припиняють кримінально-виконавчі правовідносини: а) смерть засудженого (коли немає однієї із сторін правовідносин, останні існувати не можуть); б) відбуття строку покарання, призначеного вироком суду згідно зі ст. 152 КВК України (ця подія не потребує додаткових рішень будь-яких органів держави). Усі інші юридичні факти, що припиняють кримінально-виконавчі правовідносини (відповідно до ст. 152 КВК України), виступають лише у виді дії: постанова (ухвала) суду на виконання Закону України про амністію; Указ Президента України, яким проголошено акт про помилування; рішення суду про скасування вироку суду і закриття кримінальної справи; рішення суду про умовно-дострокове звільнення; рішення суду про звільнення за хворобою; рішення суду про звільнення за іншими підставами, передбаченими КК та КПК України.

Виникнення кримінально-виконавчих правовідносин між слідчим ізолятором і засудженим, який залишений у ньому для відбування строку покарання у виді позбавлення волі, на наш погляд, являє собою певну зміну правового статусу у правовідносинах між засудженим і державою, які вже виникали раніше згідно із вступом вироку в законну силу (з усіма визначеними КВК України положеннями, пов’язаними зі статусом, режимом та умовами тримання в різних виправних колоніях, можливостях переведення до відповідних дільниць соціальної реабілітації тощо).

Певний інтерес становлять ті юридичні факти, з якими закон пов’язує цю зміну правового статусу засудженого в системі кримінально-виконавчих правовідносин. До цього набуття нового статусу засудженого належить його згода в письмовій формі й рішення начальника СІЗО, оформлене наказом (після відповідного рішення вищеназваної комісії). Тобто зміну правового становища засудженого викликає «юридичний факт» у виді угоди засудженого і держави в особі керівництва СІЗО, який докорінно змінює реальне правове становище засудженого і викликає додаткові правообмеження, що не передбачені кримінально-виконавчим законодавством у виправних колоніях мінімального рівня безпеки із загальними умовами тримання, а також середнього рівня безпеки.

Певну специфіку має юридичний факт, що припиняє стосунки засудженого, залишеного в СІЗО для роботи з господарського обслуговування та керівництва цієї установи. Підстави і порядок такого «відрахування» не регламентується законом, у тому числі за порушення режиму відбування покарання тощо. Таким чином, можна констатувати наявність дещо парадоксальної ситуації. З одного боку, СІЗО реально виконують кримінальні покарання у виді позбавлення волі відносно вказаної категорії засуджених (це безсумнівно, оскільки режим, ізоляція, нагляд у цих установах значно жорсткіші ніж у колоніях) і у цьому разі СІЗО, безперечно, належать до суб’єктів кримінально-виконавчих правовідносин і їх діяльність у цьому напрямі урегульовано законодавством. З другого боку, функція виконання кримінального покарання є невластивою слідчому ізолятору як специфічному виду установи.