2. Тропеіка

Слово троп(гр. ітороз) запозичене з грецької мови, де воно означає «спосіб, прийом, манера, засіб, характер, лад, склад». При запозичанні багатозначні слова, як правило, семантично звужуються, тому в українській мові це «слово, вжите в переносному значенні для створення образності».Образність— передача загального поняття через конкретний словесний образ. Під словесним образом розуміємо використання слів у таких сполученнях, які дають можливість посилити лексичне значений додатковими емоційно-експресивними та оцінними відтінками. Елементами створення образності, крім переносних значень слів, є також граматичні засоби (зокрема різноманітні префікси, суфікси згрубілості та пестливості),

алітерація, мелодико-ритмічні особливості тощо. Тропи використовуються в усіх сферах мовлення, але розподіл їх між функціональними стилями нерівномірний.

Офіційно-діловий стиль тропів здебільшого не вживає, за винятком окремих його жанрів (таких, як святкові накази й розпорядження, дипломатичні документи, звіти. Про засідання парламенту, про конгреси, мітинги та ін.). Наприклад: «Уперше Україна простягнула свої руки, з яких упали колоніальні пута, до дітей своїх, розкиданих по дальших і ближчих світах».

У науковому стилі тропеїчна образність, як правило, стерта. Тропи представлені тут здебільшого як компоненти термінологічної системи. Для ілюстрації можна навести кілька прикладів з ботанічної термінології й номенклатури: квітколоже, квітконіжка, маточка, чашечка; зірки, петрів батіг, заячі вущка, калачики -лісові тощо.

У публіцистичному стилі тропи використовуються набагато ширше. Але з огляду на основну рису цього стилю — взаємну зрівноваженість логізації викладу з емоційно-експресивним забарвленням — образність тут не може бути занадто яскрава, вона здебільшого оцінна.

Основне поле поширення тропів, використання їх як засобу образності — тексти красного письменства. У художньо-белетристичному стилі тропи сприяють більшій дохідливості тексту (як у офіційно-діловому), увиразнюють і впорядковують виклад, посилюють його переконливість (як у науковому), забезпечують упливовість матеріалу, даючи йому оцінку (як у публіцистичному стилі). Та основна функція тропів у мові художніх творів — зображальна, естетична.

Порівняння — це троп, побудований на зіставленні двох явищ, предметів, фактів для пояснення одного з них за допомогою іншого. Стилістична роль порівнянь полягає у виділенні якоїсь особливості предмета чи явища, яка виступає дуже яскраво в того предмета, з яким порівнюється дане явище.

Ми з тобою — як море і небо.

І далекі й близькі водночас.

Нам зустрітись на обрії треба.

Але обрій тікає від нас. (Л. Костенко)

Епітет (гр. еріШеіоп)—слово, що образно означає предмет або дію, підкреслює характерну властивість певного явища чи поняття. Стилістична функція епітетів полягає в тому, що вони дають змогу показати предмет зображення з несподіваного боку, індивідуалізують якусь ознаку, викликають певне ставлення до зображуваного. Наприклад: «Я дивлюся на наше велелюдне зібрання, і на душі світло та радісно, як то не часто буває, коли здійснюється, нарешті, давня й. велика мрія всього життя. Та водночас не полишає и присмак ще й якоїсь сумоти: і чому ж бо саме нам, українцям, національне єднання віддаровується долею так нечасто, навіть не кожному з

наших поколінь? Кому завдячуємо цим — безликій, невблаганній силі під назвою Історія чи таки ж і самим собі? (І. Драч);

Тоді ж камінною міццю наллється

на Святоюрській бароковій скелі

Кінь і Верхівець.

У язик зла впевнено вцілить твердий спис —

рука нашої землі,

вознесена над падоллям" сліз.

Звідси, з тріумфальної висоти,

манливі обрії розбігатимуться,

як кола на плесі,

Повернемося до себе,

сліпі і погублені,

діткнувши пальцями всіх ран,

увіруємо в себе —

у незнищимий Дух,— (І. Калииець)

Метафора (гр. теіарЬога)—троп, побудований на вживанні слів у переносному значенні на основі подібності за кольором, формою, призначенням. Ми часто використовуємо слова й словосполучення, абстрагуючись від їхньої метафоричності. Наприклад, вушко голки, язик полум'я, наріжний камінь (основа, найважливіша частина чогось), перша ластівка (ознака появи чогось). Це так звані стерті метафори, які вже є не засобом створення образності, а джерелом виникнення нових лексичних значень, тобто одним із чинників розвитку багатозначності. Є метафори теж загальномовні, але такі, що не втратили своєї образності, емоційності: голубе, лебідонько, пташечко, соколе. Вони є надбанням народно-поетичного мовлення. Але власне образні засоби — випадки нової, оригінальної метафоризації, так звані індивідуальні авторські метафори. Вони часто використовуються в публіцистиці, ще частіше — в красному письменстві. Наприклад:

О, скільки доль навіки розрубали

Мечі прадавніх схрещених доріг!

Ми ще йдемо. Ти щось мені говориш.

Твоя краса цвіте в моїх* очах.

Але скажи: чи ти зі мною поруч

Пройдеш безтрепетно по схрещених мечах?

(В. Симонеико)

Метонімія (гр. теіопутіа) — це троп, побудований на перенесенні значення за суміжністю, тобто на основі тісного внутрішнього чи зовнішнього зв'язку між зіставлюваними поняттями. Зв'язок цей може бути між автором та його твором (читати Шевченка); між дією і знаряддям дії (усе пішло під ніж); між посудиною і вмістом (хоч відро випий); між предметом і матеріалом (ходити в золоті та діамантах); між місцевістю і людьми, які в ній перебувають (місто спить). У публіцистичному стилі найчастіше вживаються метонімії останнього типу: «Тегеран і Багдад обмінялися різкими нотами протесту»; «Чи може Європа спати спокійно?»; «Київ вітає учасників конгресу українців». У художній літературі широко використовуються метонімії всіх типів:

Петербурзьким шляхом, по коліна

Грузнучи в заметах, боса йшла

Зморена, полатана Вкраїна,

Муку притуливши до чола. (І. Драч)

Буде бите

Царями сіянеє жито!

А люде виростуть. Умруть

Ще незачатії царята...

І иа оновленій землі

Брага не буде, супостата.

А буде син і буде мати,

І будуть люди на землі. (Т. Шевченко)

Персоніфікація — (лат. регзопа «особа» та іасіо «роблю») — троп, побудований на наділенні предметів, явищ природи та абстрактних понять рисами людини: «Юність ішла демонструвати відданість незалежній Україні» (газ.), «Новини поспішають, набігаючи одна на одну» (газ.);

Ходила яблуня і стукала у вікна;

Бульдозер до кінця не викорчував сад.

І яблуня одна, нікому непідзвітиа,

Хазяїна свого шукала навздогад.

Та так і не знайшла, було багато вікон.

Доми все кам'яні, і вікна все чужі.

І яблуня одна стояла серед віхол.

Залізний пес гарчав у гаражі. (Л. Костенко)

Гіпербола (гр. ЬурегЬоІе)—троп, в основі якого лежить підкреслене перебільшення розмірів, рис, характеристик, ознак предмета чи явища. Протилежний гіперболі троп — літота (гр. Іііоіез). У публіцистичному стилі ці тропи використовуються для загострення уваги, для пожвавлення викладу: «Промінь недавньої радості перемоги ще не встиг висушити океан горя й сліз тривалої війни»;

У художньому стилі гіпербола й літота використовуються здебільшого не в чистому вигляді, а як складники епітетів, метафор, порівнянь: «Дивно побудований наш світ... Той має чудового кухаря, але, на жаль, такий маленький рот, що більш як два шматочки не може пропустити; інший має рот завбільшки з арку головного штабу, та ба, мусить задовольнятися якимсь німецьким обідом із картоплі» (М. Гоголь).

Алегорія (гр. аііедогіа) являє собою втілення абстрактного поняття в конкретному образі: хитрість — лисиця, підступність — змія, впертість — осел тощо. Це загальномовні алегорії, які використовуються в художньому

стилі і в публіцистиці. Наприклад: «Як може Кувейт не мати проблем? Коли слон навалюється на мурашку, то цілком зрозуміло, що в мурашки виникають деякі проблеми. Така підступна мораль загарбництва щодо нашої країни» (газ.). У художньому стилі алегорія може бути індивідуальною. Наприклад, в одному з віршів Ліни Костенко втіленням незворушності, вічного спокою виступає степова скіфська баба:

Ти звикла — коиі, гаківниці, стріли,

зрадєцькі хани з профілем шулік...

Ти це забудь. Усе це застаріле,

Поглянь навколо. Це — двадцятий вік.

А ти стоїш. Звітрілі коси й руки.

Скришились плечі —може, скажеш, ні?

Були б у тебе кам'яні оиуки.

Ти розумієш, бабо? Кам'яні!

Ото — літак, а не якась дараба.

Це все — прогрес. А ти стара, як світ...

Сміється баба, клята скіфська баба,

сміється, ухопившись за живіт.

Активно вживаються тропи і в розмовному мовленні. Як правило, вони тут оцінні, в чому можна переконатися, познайомившись із відтворенням розмовної мови в художньому стилі: «Хлопці трохи помовчали, але перегодя знов почали балакати спершу тихо, а далі все голосніше, а потім зовсім голосно.

— Карпе! — тихо почав Лаврін, дуже охочий до гарних дівчат.— Скажи-бо, Кого ти будеш сватать?

— Ат! Одчепись од мене,— тихо промовив Карпо.

— Сватай Олену Головківну. Олена кругла, як цибулька, повновида, як повний місяць; в неї щоки, мов яблука, зуби, як біла ріпа, коса, як праник, сама дівка здорова, як тур: як іде, то під нею аж земля стугонить.

— Гарна... мордою хоч пацюки бий; сама товста, як бодня, а шия, хоч обід тягни.

— Ну, то сватай Одарку Ходаківну: ця тоненька, як очеретина, гнучка станом, як тополя; личко маленьке й тоненьке, мов шовкова нитка; губи маленькі, як рутяний лист. З маленького личка, хоч води напийся, а сама

пишна, як у саду вишня, а тиха, неначе вода в криниці. Старий Кайдаш аж набік сплюнув, а Карпо промовив:

— Вже й знайшов красуню! Та в неї лице, як тріска, стан, иаче копистка, руки, як кочерги, сама, як дошка, а як іде, то аж кістки торохтять.

— Але ж ти й вередливий! То сватай Хотину Корчаківну — сказав Лаврін і засміявся.

— Чи ти здурів? Хотина як вигляне в вікно, то на те вікно три дні собаки брешуть, а на виду в неї неначе чорт сім кіп гороху змолотив.

— Ну, то бери Ганну.

— Авжеж! Оце взяв би той кадівб, що бублика з'їси, поки кругом обійдеш, а як іде...

Карпо прикинув таке слівце, що богомільний Кайдаш плюнув і знову вибіг з повітки. Хлопці стояли один проти одного, поспиравшись на заступи» (І. Нечуй-Левицький).