19. Третя палаталізація задньоязикових, її умови та наслідки.

Третя палаталізація задньоязикових приголосних - це процес зміни задньоязикових приголосних *k, *g, *ch на свистячі [c], [z] [s] після голосних переднього ряду и, ь, юс малий та складотворчого р у процесі словотворення. Дію цього закону обмежувала наявність у наступному складі голосних переднього ряду ъ та ы (ликъ-лицє). У результаті дії палаталізацій задньоязикових у мовах слов’ян з’явилося чергування приголосних: г-ж-з, к-ч-ц, х-ш-с, але вони не однаковою мірою представлені в усіх слов’янських мовах.

20. Зміни губних і сонорних у сполученні з *j.

Передньоязикові сонорні r, l, n, під впливом j спочатку пом’якшувалися і зміщували свою артикуляцію до середньоязикового, потім повністю асимілювали j, перетворившись на довгі м’які. Пізніше довгота приголосних втрачається і приголосні залишаються пом’якшеними (*bourja>боуря). Сполучення губний + j змінювалося особливим шляхом. Пом’якшившись, губний асимілює j, перетворюючись на довгий м’який. Втрата довготи супроводжується розвитком супровідного палатального призвука [l’], який згодом перетворюється в самостійний звук (*bjudo>блюдо).

21. Зміни приголосних *d, *t, *z, *s, *r, *l, *n у сполученні з *j.

Зміна сполучень dj, tj мала свої особливості в тому, втрата довготи м’якими приголосними після асиміляції [j] проходила значно довше і припала на час розпаду спільнослов’янської мовної єдності. Результатом цього стали різні рефлекси цих сполучень у різних слов’янських мовах. Свистячі z, s в результаті взаємної асиміляції з наступним j перетворювалися на довгі м’які приголосні, які при втраті довготи розвивали супровідний шиплячий призвук, що поступово витісняє шиплячий елемент і стає основним звуком (носити-ноша). Передньоязикові сонорні r, l, n, під впливом j спочатку пом’якшувалися і зміщували свою артикуляцію до середньоязикового, потім повністю асимілювали j, перетворившись на довгі м’які. Пізніше довгота приголосних втрачається і приголосні залишаються пом’якшеними (*bourja>боуря).

22. Зміни в групах приголосних у праслов’янській мові у зв’язку із дією закону відкритого складу.

Уникнення сполучень двох однакових за місцем творення проривних приголосних (найчастіше зустрічалися сполучення *dt, *tt) відбувалося шляхом дисиміляції за способом творення, коли перший проривний змінювався на фрикативний. Сполучення фрикативний + проривний відповідало принципу висхідної звучності. Специфікою зміни сполучень *dt була початкова регресивна асиміляція за глухістю, а потім сполучення *tt змінювалися закономірно (*vedti>*vetti>*vesti – вєсти).

У групах приголосних, які утворювалися на початку складу в результаті зміщення складів, відбувалося спрощення. При цьому найчастіше втрачався початковий проривний (*grebti>*greti – грєти).

23. Фонетична структура складу старослов’янської мови IX ст.

Ряд фонетичних процесів праслов'янської епохи (палаталізація приголосних), а також деякі процеси ранішого, протослов’янського періоду (доля лабіалізованих голосних в поєднанні з *j) є результатом дії єдиної тенденції, що одержала назву складового сингармонізму. Суть її полягає у тому, що звуки в межах одного складу повинні були бути за артикуляцією близькі один одному. Через це в словах, що суперечили цій тенденції, відбувалися відповідні зміни, направлені на локалізацію складу в єдиній зоні артикуляції: пересування вперед артикуляції голосного під впливом палатальності приголосного; палаталізація приголосного під впливом голосного переднього ряду або [j]. На противагу ранішому, протослов’янському періоду, що характеризується іншою структурою складу, виникає активна взаємодія між звуками в межах одного складу, інтенсивна акомодація і палаталізація.

Між двома основними фонетичними тенденціями праслов'янської епохи, - тенденцією до висхідної звучності і законом складового сингармонізму - існує певний зв'язок. Обидві тенденції були направлені на перетворення складу в єдину цілісну структуру, на автоматизацію і уніфікацію програми артикуляції в межах одного складу; тенденція до висхідної звучності передбачає чітке розташування сегментів у складі. Тенденція до складового сингармонізму визначала єдину зону артикуляції в межах складу. Можна вважати, що тенденція до висхідної звучності багато в чому зумовила дію тенденції до складового сингармонізму, оскільки саме вона привела до об'єднання голосних і приголосних в межах складу в єдину цілісну структуру, що створило передумови для максимальної їх акомодації. На користь даного твердження говорить той факт, що всі зміни, пов'язані зі складовим сингармонізмом, відбуваються в межах нового складу, вже збудованого за принципом висхідної звучності.