IV. Принципи, частково методи і прийоми методики викладання рідної мови.

Методика викладання формулює власні принципи навчання дітей рідної мови. Вони визначають головні напрямки навчальної діяльності., в якій бере участь і учитель учень.

До них відносяться:

1. Принцип уваги до матерії мови, до розвитку мовних функцій.

2. Принцип розуміння мовних значень, лексичних і граматичних, ролі морфем і синтаксичних одиниць.

3. Принцип виразності мовлення.

4. Принцип розвитку чуття мови.

5. Принцип координації усного і письмового мовлення.

6. Принцип пришвидшення темпу читання.

Під методами розуміємо способи, завдяки яким досягають певних результатів у пізнанні предмета науки і практиці його освоєння.

Кожен метод має свою структуру і передбачає застосування різних прийомі Fi- конкретних шляхів застосування методу, якими керує вчитель, щоб навчити дітей. На уроках мови в початкових класам можна застосу­вати як загально-дидактичні так частково методичні прийоми. Загальний метод прийом демонстрацій (таблиць, малюнків), аналіз (поділ слів на морфеми), порівняння (різна вимова звуків), узагальнення (з кінці розбору теми).

2.1. Значення усної народної творчості у вихованні підростаючої особистості

До найважливіших засобів підготовки дітей до життя та діяльності слід віднести усну народну творчість, ігри, іграшки, дитячий фольклор, продуктивну працю, звичаї, обряди, ритуали, свята.

Зазначимо, що переважна більшість традицій та звичаїв українців, пов´язаних з виробничою діяльністю, з потребами життя, побутом людей, має глибоку історію, хоч з розвитком етносу вони змінювалися, певна частина з них відмирала або трансформувалася, набуваючи іншого значення. Характерно, що протягом своєї багатовікової історії народ створив, примножив і зберіг у своїй пам´яті та передав нащадкам надзвичайно багаті за змістом, духовним та емоційним враженням родинні звичаї і обряди, пов´язані з народженням дитини, вибором кумів, хрещенням. Варто погодитись з твердженням М.Г.Стельмаховича, що традиційний український обід на честь новонародженого має давнє слов´янське походження і пов´язаний із вшануванням персонажів слов´янської міфології, зокрема. Берегині (покровительниці природи, землі і плодючості), із культом божества Роду і Породіллі.

У підготовці дітей до праці з найдавніших часів велика роль відводилась іграшці, основна роль якої полягала у підготовці дитини до майбутньої діяльності, до життя в суспільстві. Найпопулярнішими в українських дітей були іграшки, котрі відтворювали предмети хатнього вжитку, знаряддя сільськогосподарської праці, свійських тварин, ляльки, транспортні засоби. Д.І.Фіголь підкреслює, що українська народна іграшка завжди виготовлялася в дусі давньоруських народних мистецьких і педагогічних традицій, але не була позбавлена й національного забарвлення. У процесі маніпуляцій, включення дітей у гру у них розвивалися перші уявлення про взаємини людей у повсякденному житті, побуті, праці, формувалися риси майбутнього трудівника.

Вимоги до фізичних та духовних якостей особистості, що відображають ідеал людини-трудівника у народному вихованні, зафіксовані у великому пласті народної творчості - передусім у приказках та прислів´ях. У них коротко відображена програма народного виховання, а праця розглядається як потреба людини:

"Праця чоловіка годує, а лінощі марнують", "Бджола мала, а й та працює" та ін. У народних прислів´ях відображено сутність і сукупність тих морально-трудових якостей, котрі знайшли підтримку у народі (старанність, працьовитість, уміння, акуратність, обов´язок і т.ін.) і вад (лінь, неробство, марнотратство і т.д.), котрі повсякденно піддавалися осудові громадою. Спеціальними сферами прислів´їв, приказок були праця і життя народу. В них сформульовані народні уявлення про честь і безчестя, про обов´язок і гідність людини праці, тим самим підкреслювались прості норми народної трудової моралі. Серед них: "Менше говори, а більше діла твори", "Без труда нема плода". Отже, у змісті прислів´їв та приказок виділяються два аспекти: з одного боку, вони містять педагогічну ідею, а з іншого - сприяють виховному впливові на дітей. Поясненню сутності зазначених засобів дітям великого значення надавав К.Д.Ушинський. Характерним є те, що ці засоби усної народної творчості містять у собі поради, осудження, натяки, докори, які прямо адресуються дітям, а також практичні поради дорослим з виховання юних. Перші переконують, що лише в процесі праці формуються важливі моральні якості людини (почуття людської гідності, наполегливість, послідовність, почуття обов´язку та відповідальності).

Якщо прислів´я та приказки відображають програму народного виховання, то казки, легенди, пісні створюють образи героїв, котрі гідні наслідування. У них у художній формі відтворювались зразки виконання вимог народної моралі, а також прищеплювались тівикості підростаючій зміні, які вважались бажаними і необхідними. Уже з перших років життя діти з інтересом сприймають "Колобко", "Івасика-Телесика", "Золоту яблуньку", "Про дідову дочку і бабину дочку" та ін. Під впливом казок у них розвиваються не лише фантазія, збагачується мова, а й закладаються "міцні основи замилування до чесноти, правдивості і справедливості". К.Д.Ушинський ставив казки набагато вище від усіх оповідань, називаючи їх першими блискучими спробами народної педагогіки, "педагогічним генієм народу".

У народі дітям постійно прищеплювалась ідея важливості праці для людини, для її життя та ідея праці як природна необхідність. У цьому зв´язку уже з малих років важливим засобом ефективного впливу на емоційну сферу були народні пісні, особливо на теми праці. Вони пробуджували інтерес до трудової діяльності дорослих, формували психологічну готовність до праці. Етнологи та фольклористи доводять, що усна народна поезія виникла у наших древніх предків безпосередньо із трудової діяльності у формі пісні. Її вважають, отже, досить древньою ("Сороки", "Два півники", "Огірочки" та ін.).

Діти наслідували родинні традиції, погляди, ставлення до різних подій та явищ життя. Часто у своїх іграх, розвагах вони відтворювали явища життя та праці, насамперед, "господарювали": сіяли, косили, збирали хліб, варили обід, будували хатинки з піску, робили човники і т.ін. Загальновідомо, що гра не ставить за мету участі дитини у створенні матеріальних цінностей, але вона має опосередковане відношення до праці тим, що привчає підростаючу особистість до тих фізичних і психічних зусиль, які у недалекому майбутньому будуть для неї необхідними.

Характерним було й те, що ігри, забави, засоби усної народної творчості сприяли формуванню уявлення про працю та вимоги до неї у дітей 5-6-ти років. Саме цей період є необхідним для фізичного загартування дітей і психологічної Їх підготовки до праці. Академік М.Г.Стельмахович продовжує межі згаданого періоду до 6-7-ми років, називаючи його вступним. Природно, що за народною традицією, чим раніше дитина вступає у трудову діяльність, тим краще, бо це повністю відповідає вродженому потягу людини діяти, щось робити. Дотримуючись, за Стельмаховичем, назви цього періоду (вступний), вважаємо, що він продовжувався в українських родинах до 6-ти років.

Характерно, що на першому етапі формування в дітей відповідального ставлення до праці провідними прийомами були показ та спостереження, котрі розширювали кругозір юних, давали Їм елементарні уявлення про різні види трудової діяльності. Вони охоплювали повідомлення дітям елементарних знань про працю, прищеплення загальних уявлень про трудову діяльність, забезпечуючи цілеспрямований вплив на емоційно-мотиваційну сферу майбутніх трудівників. Важливо, що трудовій спрямованості дітей сприяло саме оточення (спостереження за кропіткою працею батьків, старших братів і сестер, сусідів тощо), сприймання усної народної творчості, участь у різних сюжетно-рольових іграх, в яких відтворювались реальні (уявні) види трудової діяльності батьків, дорослих, а також посильна допомога батькам у праці (догляд за молодшим братом чи сестрою, домашніми тваринами, рослинами, прибирання будинку, самообслуговування та ін.). В результаті цього дитина починала розуміти важливість праці для життя людини.

Другий період підготовки дітей до праці, як свідчать першоджерела, продовжувався з 6 до 14-ти років. Дотримуючись класифікації Стельмаховича, його можна назвати помічним.

Патріархальний спосіб житія українців визначав традицію селян в основному виготовляти все для себе у власному господарстві. Це зумовлювало, закономірно, і відповідне ставлення підлітків до праці. Вони пізнавали сам характер праці, оволодівали трудовими операціями, беручи безпосередню участь у трудовій

діяльності. Форма трудового навчання була загалом індивідуальною, хоча з цього періоду і до повноліття відбувалася чітка диференціація у виконанні видів праці за статевою ознакою (хлопчик-пастушок, погонич, помічник батька; дівчина-городниця, хатня господарка, помічниця матері і т.п.). Отже, здійснювалося не лише формування трудових умінь та навичок у процесі праці, а й велася підготовка до конкретних видів трудової діяльності. Слід виділити два аспекти традиційної підготовки підлітків до праці:

по-перше, моральну, яка передбачала формування переконання трудитися, усвідомлення свого людського обов´язку через вплив на всі сфери особистості (передусім на сферу свідомості); по-друге, психологічну, котра передбачала неможливим стан бездіяльності, незадоволення від погано виконаної роботи, і котра здійснювалася у процесі безпосередньої трудової діяльності. Природно, що для забезпечення такої підготовки народом використовувалися не лише певні засоби, а й конкретні форми, методи, окреслювались достатні умови.

Беручи безпосередню участь у трудовій діяльності, підлітки оволодівали найбільш характерними трудовими операціями землеробства (вміння орати, сіяти, косити, молотити), скотарства (догляд та випасання свиней, овець, кіз, корів, коней), а дівчата засвоювали навички землеробства (полоти, жати, в´язати, збирати овочі і т.д.), хатніх справ (варити, прати, прясти, вишивати, прибирати і т.п.) та ведення господарства (доглядати і доїти овець, кіз, корів та ін.). Отже, традиційно ставлення підлітків до праці формувалося через безпосереднє залучення їх до діяльності дорослих. Характерним було дотримання наступності в оволодінні трудовими операціями, що зумовлювалось віковими можливостями дівчат та хлопців.

Методика початкового навчання не передбачає окремих уроків для опрацювання малих фольклорних жанрів, таких як загадки, прислів’я, скоромовки. Вони вводяться в тканину уроку як супровідний матеріал, хоч і важливий, необхідний для роботи з молодшими школярами.