Іванов. Основні теорії мк і журналістики

була створена міжнародна комісії на чолі з ірландським політиком і громадськимдіячемШ. МакБрайдом. Підсумковадоповідьцієїкомісії була підтримана в 1980 р. на Генеральній конференції ЮНЕСКО в м. Белграді й опублікована під назвою «Багатоголосий, але єдиний світ». В ній наголошується на потребі збереження культурного різноманіття, а також медіа слабкорозвинених країн. Цим країнам необхідно захистити інформаційну сферу від мультинаціональних корпорацій. Був відкинутий погляд на інформацію як на об'єкт ринковоїторгівлі. Замістьцьоговонабулапрогошенасоціальнимблагом

іпродуктом культури. Комунікації вже порівнювались із повітрям і сонячним світлом, на які всі мають рівні права. Цей підхід вилився в концепцію комунікації як спільної власності всього людства.

На думку критиків, культурний імперіалізм був спрямований на 1) зміцнення умов соціальної, економічної, політичної та культурної залежності; 2) руйнування національної ідентичності й поширення цінностей споживання і внутрішнього колоніалізму; 3) формування привілегійованих умов для реалізації інтересів міського населенняівестернізованоїеліти; 4) створеннявсуспільствізадопомогою міжнародної реклами психологічної атмосфери симультанного споживання на противагу інвестиціям в освіту, охорону здоров'я,

інфраструктуру [178; 116, 78-79].

Пізніше, у 1990-х рр. виникла концепція нового «нового порядку». Основне її положення — боротьба всіх громадських сил і течій за демократизацію інформаційних зв'язків проти пресингу уряду

ітранснаціональних корпорацій.

Тоді ж на 25-й Генеральній конференції ЮНЕСКО була проголошена Нова комунікаційна стратегія. Було поставлено завдання допомогти слабкорозвиненим в інформаційному плані країнам у розвитку інформаційних засобів і структур. Це було зроблено для підтримання права людей на вільний доступ до джерел інформації.

Фактично впритул підходить до лібертаріанської теорії доктрина справедливості. Її розквіт прийшовся на середину ХХ ст. Вважалось, що фінансова прибутковість медіа від реклами і продажу слугує достатньою гарантією їхньої високої об’єктивності. Пізніше цюдоктринунамагалисьмодернізуватиізамінитинадоктринусправедливості.

Останню називають ще доктриною рівних можливостей. Її прихильники вбачають своє завдання в захисті медіа від комерціалізації задля виконання ними властивих ім соціальних функцій. Дискусіїточатьсяпереважнонавколорівнихможливостейщодозабезпе- ченнядемократичногодоступудомас-медіа. Прихильникидоктрини вважають, що всі мають право голосу, і це право слід гарантувати. Особливо це стосується контрарних точок зору.

Г. Лассвелл разом із іншими вченими висунув олігархічну модель діяльності медіа. За своєю суттю вона близька до авторитарної моделі Ф. Сіберта. Мається на увазі вертикальный тип повідомлення, коли останннє перетворюється на інструмент для маніпулювання інформацією на користь певної позиції. Подібна модель лінійна і розрахована на пасивну аудиторію. Мас-медіа тут виступають інструментом вживлення в аудиторію потрібних ідей. Протилежною позицією є партисипаційна модель, за якої в медіа діють горизонтальні інтерактивні зв'язки [57, 153].

Виділяється також теорія для медіа періоду розвитку (чи для медіа країн, що розвиваються). Тут від медіа очікують підтримки режиму і його зусиль для економічного розвитку. Вважається, що подібним чином медіа допомають суспільству, тобто не критикують режим, допоки країна не досягла певного рівня розвитку. Для медіа країн, що розвиваються, виділяються спільні риси. Це відсутність розвиненої комунікційної інфраструктури, професійної майстерності, виробничих і культурних ресурсів, слабка аудиторія, залежність відрозвиненихкраїнутехнічному, професійномуікультурномуплані. Медіа, відповідно до цієї моделі, повинні різко протидіяти іноземній залежності, виступати за економічний і політичний розвиток, проти самовільного авторитаризму, за автономію і культурну ідентичність. Перед головною метою — будівництвом нації — повинні відступити певні свободи медіа і журналістів.

Цікава також теорія демократичної участі, чи партиципаторна теорія. Тут основний наголос зроблено на горизонтальну комунікацію в розвинених суспільствах. Вона спрямована проти комерціалізації та монополізації мас-медіа, за визнання необхідності централізованих інститутів громадського мовлення. Медіа повинні бути спрямованіназадоволенняпотребактивнихотримувачівінформації.

Отже, однорідні т централізовані медіа повинні відійти. І дати місце інтерактивним, локальним, деінституалізованим [9, 27-30].

У середині ХХ ст. виник термін «новий журналізм». Він означав відхід від канонів об'єктивного репортажу в бік вільного емоційного вираження своїх поглядів і оцінок.

Варто також зупинитись на ідеях нової об'єктивності. Її прихильники вважали, що не можна зупинятись лише на констатації фактів, а слід розкривати причини, з яких вони відбуваються. Це збігається з ідеями соціально відповідальної журналістики.

Ще одні критики концепції об'єктивності, прихильники ідеї справедливості та балансу, вважали, що під прикриттям доктрини об'єктивності мас-медіа служать не громадськості, а рекламодавцям і великому бізнесу. Вони виступали за представлення якомога більшого спектру точок зору громадськості.

Технічні новації привели до перетворення пасивної аудиторії мас-медіа на активних користувачів інформаційних магістралей, де позиціїкомунікатораіреципієнта частозмінюються. Цеявищеотримало назву нового комунікаційного процесу.

Водночас прискорюються процеси консьюмеризації аудиторії. Цьому сприяє активна діяльність рекламного бізнесу та індустріалізація культури, тобто утворення інформтоварної бази стереотипних образів і уявлень. Для подібної аудиторії стає звичною індиферентна позиція щодо багатьох соціальних проблем, зокрема до якості засобів масової інформації.

Песимізмом пронизані передбачення авторів футурологічної концепції зміни інформаційного середовища. Вони вважали, що на рубежі ХХ і ХХI стст. відбудеться таке: 1) скорочення публічної сфери мас-медіа внаслідок її приватизації; 2) перехід від лібертаріанської моделі до неолібералізму як ідеологічної основи підлеглості мас-медіа принципам вільного ринку; 3) посилення влади інформаційних транснаціональних олігополій; 4) скорочення публічної сфери також внаслідок індивідуалізації попиту на інформацію в умовах розвитку Інтернету [57: 50-52, 60-61, 63, 141, 146-147, 197].

Більшість авторів вважає, що мас-медіа відіграють значну, інколи основну роль у житті суспільства. Деякі описують цю роль як позитивну, деякі — навпаки. Але всі згодні з тим, що медіа прямо впливають на громадські відносини, хоча триває суперечка про міру

їх впливу. Саме тому сформульовані доктрини «незалежного спостерегіча», «сторожового пса демократії», «опонента влади». Тим цікавіші погляди Г. Альтшула, який вважає всі ці доктрини виявом професійного фольклору і міфологемами. На думку цього автора, мас-медіа впродовж всієї власної історії були не більш ніж простим, частіше сліпим, літописцем чужих дій. Активну роль мас-медіа відігравали лише в тому випадку, коли ставали агентами певних політичних чи громадських сил. На сьогодні для розробки самостійної ролі медіа слід усвідомлювати їхнє істинне завдання — описувати картину реальності для того, щоб люди могли прийняти правильні рішення. При цьому формулюються сім законів журналістики, з яких заслуговують на увагу насамперед три. Перший визначає те, що преса завжди є агентом тих, хто володіє політичною й економічною владою. Незалежність мас-медіа відсутня, хоча вони можуть виступати як самостійна сила. Другий свідчить, що зміст мас-медіа завжди відображає політику тих, хто їх фінансує. А сьомий намагається зачепити теоретиків мас-медіа і заявляє, що практика медіа завжди відрізняється від теорії [192; за 56, 39-40].

Боротьба за краще відображення громадських потреб характеризує рух комунітаризму, чи громадської журналістики. Цей рух вважає, що мас-медіа повинні повернутися обличчям до проблем ком’юніті, тобто місцевих громад, і сприяти їхньому розвитку. Комунітаріанці запропонували журналістам добровільно взяти на себе певні зобов’язання. «1. Журналісти повинні публікувати матеріали, які об'єднують людей, а не роз'єднують. 2. Журналісти повинні надавати членам суспільства чи окремої громади те, що направду потрібне їм, а не те, що журналісти вважають за потрібне. 3. Журналісти повинні працювати з гарними новинами і такими матеріалами, які не завадять духу комуни, а навпаки, будуть її об'єднувати і розвивати. 4. У власній професійній спільноті журналістам слід було б випрацювати загальні етичні правила, і вони не повинні піддаватисьспокусідіятивідповіднодоситуації. 5. Журналістиповинні відмовитись від ліберального ставлення до громадянських прав... 6. Журналісти мають відмовитись від застарілої концепції професійної автономії та редакційної незалежності, а також від індивідуалізму… 7. Журналісти повинні висвітлювати новини точно, з урахуванням різноманітних точок зору, по суті й повно. 8. Журналістам слід до-

тримуватись «непорушних» нормативних принципів правдивого зображенняфактівідотримуватисьправгромадськостінаінформацію. 9. Журналісти повинні розуміти, що «моральні принципи універсальні й абсолютні». 10. Журналісти повинні розуміти, що «загальна солідарність є нормативним стержнем соціального і морального порядку». 11. Журналісти мають розуміти всю фальшивість, яку містить концепція «четвертої влади» чи функції «сторожового пса». 12. Журналістам слід було б розуміти, що просвітницька філософія преси «створює плутанину у визначенні політики і місії медіа і виключає з порядку денного важливі етичні проблеми». 13. Журналісти повинні відмовитись від «індивідуалізму епохи просвітництва» [за 50, 257-258]. При цьому комунітаріанці, схоже, намагаються замінити об'єктивізм на суб'єктивізм журналістів. Від того, що це буде суб'єктивізм з кращими намірами його сутність не зміниться. Заклик до публікації матеріалів, які об'єднують людей, безумовно, благородний. Але журналісти повинні відображати те, що відбувається. І, якщо діють, наприклад, етнічні злочині угрупування, то не журналісти винні в тому, що породжує упередженість до інших представниківцієїнаціональності(хоча, безумовно, вонизавждиповинні проводити чітку межу між злочинцями і порядними людьми). І взагалі поняття об'єднання-роз'єднання носить оцінний характер. Воно легко декларується, та важко виконується. Те ж саме стосується побажання публікувати матеріали, необхідні членам громади. Будь-яке громадське утворення складається з різних людей із різноманітними побажаннями. Більшістьіншихвимогтакождекларативно-негативні стосовно журналістів. І ще таке: журналіст не повинен намагатись виступити на боці яких-небудь рухів, його завдання якомога адекватніше відобразити існуючу реальність. Хоча, безумовно, заклики дотримуватись етичних принципів актуальні завжди..

Панівна роль масової комунікації через масовість і прямий та прихований вплив розробляє теорію гегемонії масової комунікації. Ця парадигма Н. Пулантзаса і Л. Альтюссера ґрунтується на положеннях критичної теорії про медіа як механізм впливу на громадські зміни.

Російський вчений Ф. І. Шарков висунув теорію егалітарної масовоїкомунікації. Їїосновнеположенняполягаєврівномунаданні всім громадянам права на вибір каналу отримання інформації.

Також слід згадати про радянську соціологічну школу масової комунікації, в якій вона розглядалась як вид соціального спілкування, котрий виникає в умовах індустріалізації та урбанізації. Для виникнення масової комунікації передбачалась спільність соціальних почуттів і досвіду. Значний вплив мала ідеологічна пропаганда [173, 26-27].

Кардинально іншу систему історичної типології журналістики запропонував відомий російський дослідник Є. П. Прохоров. Він на основі фундаментальних соціально-класових орієнтацій виділяв феодально-монархічні, релігійно-клерикальні, буржуазні, соціалістичні типи журналістики з перспективою формування нового типу

— загальногуманістичного. На думку російського вченого, перший етап почався одразу після виникнення преси. Метою тут було зміцнення монархії, а ідеологічною основою — положення про боговибраність суверена. Релігійно-клерикальна журналістика діяла переважно в епоху феодалізму. Вона проповідувала релігійну ідеологію і була союзником видань феодально-монархічного типу. Залишки видань цих типів існують і в наші дні. Буржуазна журналістика виникла в епоху переходу від феодального устрою до капіталістичного. Вона неоднорідна за своєю суттю (можна, наприклад, розділяти якісну і масову пресу), відчуває сильний тиск із боку капіталу (через рекламу) і держави (через витік інформації). Соціалістична журналістика розвивалась із середини XIX ст. (Нова Рейнська газета), а потім розкололась на два напрямки — соціал-демократичну і кому-

ністичну [136, 112-118].

Окрему системну теорію політичної комунікації вивели німецькі вчені. При цьому політична комунікація визначалась як відносини між політико-адміністративною системою, системою масмедіа та громадськістю. Завдання політичної системи полягає у розробленні загальнообов'язкових рішень, а завдання мас-медіа — у публікації відомостей про людей і події. Тобто ці системи є автономними частинами більш загальної соціальної системи [172, 116].

Варто також зупинитись на конструктивній моделі В. Гемсона. Вінпідкреслювавновийаспектмасовоїкомунікації: неполітична комунікація формує поведінку людини, а стійкі політичні уподобання, які вже були наявні. Мас-медіа можуть лише активувати ці уподобання. Конструктивна модель розглядає поведінку людини з точки

зору когнітивної психології, тобто намагається інтерпретувати його поведінку. Крім того, досліджуються не мотиви прийняття електоральних рішень, а судження про соціальні й політичні питання. Під час зрізу громадської думки конструктивісти використовували не закриті, а відкриті види запитань. Масова комунікація розглядається як частина системи культури, і тому вивчається мова і символи політичного дискурсу. Набір метафор, ключових фраз, звернень до принципів тощо утворюють певну структуру. В. Гемсон вживав термін упаковування, маючи на увазі, що подібним чином організовується інформація. Кожна упаковка має внутрішню структуру, яка нав'язана фреймом. Фрейми організовують погляд на світ і журналістів, так і читачів. Формують упаковку культурні резонанси, активність спонсорів і практика мас-медіа. Спонсорами в цьому випадку є ті, хто зацікавленийупросуванніінформації. НавітьуСШАвіднихпоходить від 60 % інформації, яка з'являється на сторінках газет. Але це не означає меншу активність журналістів. Часто вони вельми критично інтерпретують матеріали спонсорів, вкладаючи в них іншу конота-

цію [132, 28-31].

Теорія міжнародної комунікації, яку розробляли М. Меккель, Г. Шіллер, Ф. Шлезінгер, досліджує роль і значення культурних дискурсів у епоху глобалізації. Вчені дійшли висновку, що за посередництва публіцистичних дискурсів все одно транслюються універсальні культурні стандарти і висловлюються партикулярні інтереси. Також були зроблені висновки відносно глобальної та локальної ідентичності: 1) публіцистична гетерогенізація веде до політичної інтеграції; 2) публіцистична гомогенізація веде до політичної дезінтеграції. Контури існуючого інформаційного порядку були визнані пов'язаними з «вільним потоком інформації»: децентруванням і плюралізмом мас-медіа, звільненням їх від державного контролю, підтримкою приватних медіа, наданням вільного доступу іноземним мас-медіа. Але була представлена й інша позиція, відповідно до якої вільний потік інформації призводить до гомогенізації міжнародної публіцистикичерезпревалюванняінформаційноїпродукціїтранснаціональних концернів. Це шкодить політичній інтеграції та ідентичності локальних культур [116].

Взагалі, цікаво простежити розвиток теорій у галузі міжнародної журналістики. На початку 60-х рр. ХХ ст. Б. Коен дійшов ви-

сновкупронаявністьсимбіотичнихвідносинміжмас-медіаівладою у сфері міжнародних відносин. Тут преса виступала не контролером, а партнером і порадником. Після появи телебачення виникли нові теорії: виробництва консенсусу з виконавчою і елітною версією Н. Чомського і Хелмана, та В.Беннета і Галліна; теорії Алтшулла і Волсфелда; а також ефект CNN, розроблений П. Робінсоном.

Теоріявиробництваконсенсусупідкреслювала, щовладаздатна впливати на журналістів упитаннях зарубіжної політики, а журналісти схильні до самоцензури і сприйняття подій через призму культури і політики відповідних еліт. Виконавча версія цієї теорії, розробленої Чомським і Хелманом у 1988 р. стверджує, що масмедіа в галузі міжнародних відносин послуговуються пріоритетами уряду і не критикують його.

Елітна версія Беннета і Галліна говорить про відображення медіа поглядів політичних еліт взагалі. Це відбувається внаслідок принципу нейтральності. Журналісти відображають всі голоси, але голоси еліти чутно найголосніше і профінансовано найкраще.

Алтшулл у своїй теорії стверджував, що основні канони журналістики — преса вільна від стороннього впливу, преса служить праву народу знати, преса прагне дізнатися і представити правду, преса звітує про факти чесно і об'єктивно — полегшують маніпулювання владою мас-медіа. Причиною є невідповідність канонів реальності та симбіотичні взаємини між мас-медіа і владою. У 1984 р. як наслідок свого дослідження Алтшулл заявив, що зміст мас-медіа відображає інтереси тих, хто їх фінансує, тобто переважно транснаціональних корпорацій.

Стосовно ж ефекту CNN, то причиною розробки теорії стала промова Дж. Буша під час введення американських військ у Сомалі. Президент США заявив, що його рішення виникло як відповідь на репортажі CNN. Хоча згодом виявилось, що інтенсифікація трансляцій із Сомалі виникла не до, а після рішення про введення військ, теорія, яка досліджує вплив телебачення на зовнішню політику, була визнана актуальною. П. Робінсон намагався з’ясувати, за яких умов виявляється ефект CNN. Це ситуації політичної невизначеності і емоційне напруження виступів телебачення [36, 82-84].

Спробу критично переосмислити «Чотири теорії преси» з позицій ХХI ст. здійснили Деніель С. Халлін і Паоло Манчіні. У своїй

праці «Сучасні медіасистеми: три моделі взаємовідносин ЗМІ і політики» [316] був проведений аналіз 18 медіасистем країн Західної Європи та Північної Америки. Вчені виділяють три основні моделі медіасистем. Целіберальнамодель, якадомінуєнатериторіїВеликобританії, Ірландії, Північної Америки; демократична корпоративістська модель (Північна Європа); модель поляризованого плюралізму (країни Середземномор’я). Для першого типу моделі характерне домінування комерційних медіа, які регулюються ринковими механізмами; длядругої— співіснуваннякомерційнихмедіаітих, якізасновані соціальними і політичними групами, котре історично склалося за активної ролі держави в їх регулюванні, для третьої моделі характерна інтеграція медіа в партійну політику, низький рівень розвитку комерційних медіа і сильна роль держави. Автори побудували свій аналіз на порівнянні таких параметрів: 1) розвиток медіаринків

імасової преси; 2) політичний паралелізм (зв'язок медіа та політичних партій); 3) журналістський професіоналізм; 4) рівень і природа державного втручання в діяльність мас-медіа. При цьому важливим критерієм виступають і накладимедіа(тут перемагає Північна Європа, потім країни ліберальної моделі, а найменші наклади у країнах Південної Європи), і роль медіа в процесі соціальної та політичної комунікації. Газети Середземномор’я елітарні, їхній зміст складний

іполітизований, можна говорити, що вони беруть участь у процесі горизонтальної комунікації між групами еліт. Газети двох інших моделейорієнтованінамасовогочитача. Вонивиступаютьувертикальному процесі комунікації, пов'язуючи еліти і рядових громадян (хоча можуть бути задіяні й у перемовинах між елітами).

Середземноморська модель (модель поляризованого плюралізму) характеризується невеликими накладами друкованих медіа, превалюванням телебачення. Газети здебільшого економічно слабкі, високий рівень політичного паралелізму. Плюралізм зовнішній за характером, часто преса лобіює інтереси конкретних груп еліт і слугує для них, а також держави інструментом політики. Журналістика слабко професіоналізована і не відділена від політики, свобода її обмежена. До країн цієї моделі Деніель С. Халлін і Паоло Манчіні зарахували Францію (вона за кількома параметрами є винятком), Грецію, Італію, Португалію і Іспанію.

Північно/центральноєвропейській моделі, чи моделі демократичного корпоративізму, властивий високий рівень накладів газет, більш рання поява свободи преси. Історичний спадок політичного паралелізму, журналістики коментарів і зовнішнього плюралізму поступово зникає, поступаючись нейтральному професіоналізму та інформаційно-орієнтованій журналістиці. Рівень професіоналізму високий, а свобода преси співіснує з відносно сильною регуляторною і субсидуючою роллю держави. До цих країн належать Австрія, Бельгія, Данія, Фінляндія, Німеччина, Нідерланди, Норвегія, Швеція і Швейцарія.

Для північноатлантичної, чи ліберальної, моделі також характерне раннє утвердження свободи слова і поява масової преси, та рівень накладів тут нижчий, аніж у країнах Північної Європи. Тут спостерігається панування комерційних медіа за низького рівня політичного паралелізму, внутрішній плюралізм (за винятком Великобританії), високий рівень професіоналізму журналістики. У країнах ліберальної моделі політичний вплив низький, але високий рівень впливу комерційного, журналістика інформаційно-орієнтована, роль держави обмежена.

У цілому автори дослідження роблять висновки щодо зближення різноманітних моделей. Глобальна медіакультура, що народжується, більш схожа на ліберальну модель журналістики. На сьогодні вони вибудовують таку модель показників медіасистем за основними параметрами:

[316, 261].