- •Київ – 2014 зміст
- •Частина 1. Репрезентативні діалектні тексти
- •Ворожіння циганки
- •Сільське повір’я
- •Про стару хату
- •Виробництво плужка
- •Фонетичні особливості говірки:
- •Морфологічні особливості говірки:
- •Лексичні особливості говірки:
- •Синтаксичні особливості говірки:
- •Частина 2. Питальники
- •Їжа, напої:
- •Одяг, взуття:
- •Побутові речі:
- •Сім’я, спорідненість:
- •Професії:
- •Природні явища:
- •Тваринництво:
- •Частина 3. Характеристика діалектних відмінностей середньполіських (правобережнополіських) говірок поліського наріччя
- •Фонетичні особливості:
- •Морфологічні особливості:
- •Синтаксичні особливості
- •Висновки
Фонетичні особливості:
Відповідно до етимологічного [о] в так званих нових закритих складах у наголошеній позиції, як правило, виступають голосні неоднорідного утворення чи дифтонги [уо], [уе], [уи], [уі] або монофтонги [у], [ÿ], [и], а зрідка й [і] (куо̮н’, вуо̮ л, куе̮н’, вуе̮л, куи̮н’, вуі̮л, вул, кун’, вÿл, кин’, вил, кін’, віл та ін.), а в ненаголошеній позиції звичайно зберігається [о] (рáдос’т’, мостóк, костки, лáстоўка та ін.), хоч іноді за аналогією може появитися дифтонг і в ненаголошеній позиції (вáшуо̮й під впливом твуо̮й та ін.).
Наголошене етимологічне [е] в новозакритому складі перед твердим приголосним (тобто якщо в наступному складі занепадав слабкий [ъ]) заступається також дифтонгами [уо], [уе], [уи], [уі] або монофтонгами [у], [ÿ], [і], перед якими виступає м’який приголосний (л’уо̮д, н’уо̮с, л’уе̮д, н’уе̮с, л’уи̮д, н’уи̮с, л’уі̮д, н’уі̮с, н’ус, вјуз, н’ÿс, н’іс, л’ід), а перед наступним колишнім м’яким приголосним, після якого занепадав слабкий [ь] — дифтонгом [іе], зрідка [і] (шіе̮ст’, піе̮ч, п’іч та ін.), в той час як у ненаголошеній позиції зберігається [е] (óсен’, печки, печкур, пóпел та ін.).
Відповідно до давнього [ ] у наголошеній позиції виступає звичайно дифтонг [ie], а в деяких говірках монофтонг [і] (д’іе̮д, л’іе̮с, б’iе̮дни(й), на вод’іе̮, на кон’іе̮ та ін., д’ід, л’іс, на кон’í та ін.), в той час як у не- наголошеній позиції найчастіше маємо [е] чи [и] при звичайному твердому приголосному перед ним (леса, беда, дедóк, мешок, беседа, мишóк та ін.).
Відповідно до давнього [ę] під наголосом виступає [а] (пјат’, тел’á, спл’ат’, дес’áток), а в ненаголошеній позиції — [е] із звичайним твердим приголосним перед ним (пети, дéс’ет’, дéўјет’, пáмет’, вони хóдет’, прóсет’, нóсет’ та ін.); д) немає плутання [е] з [и] в ненаголошеній позиції (пор. вуі̮н нóсит’ — вони нóсет’, мене — він мине, село, плете — пливета ін.).
Мала поширеність (найчастіше у волинсько-поліських говірках) або зовсім немає «укання» (вимови ненаголошеного [о], зближеного з [у]) в більшій частині поліських говірок (кожух, голубка та ін.) при «аканні» (вимові ненаголошеного [о] як [а]) в лівобережнополіських говірках (карóва, кажýх, вада та ін.).
Ствердіння [р’] в основній масі говірок (бурáк, зорá, вечéрат’, куру, закýроват’ та ін.), а також [ц] у звукосполуках [ца], [цо], [цу] та в суфіксах -ц-, -ец- (ýлица, јулица, хлóпец, хлóпца, зáјец, серца, танцоват’ та ін.).
Дзвінкі приголосні в кінці слів і перед глухими звичайно зберігають дзвінку вимову (зуб, город, колодез’, казка, губка, рибка та ін.).
Наявність вставного [л] після губних у дієслівних формах 3-ої ос. множини перед наголошеним особовим закінченням -ат’ (спл’áт’, кипл’áт’ та ін.) і відсутність його перед ненаголошеним закінченням -ет’ цих форм (вони гýбет’, кýпет’, лóвет’ та ін.).
Наявність, як і в літературній мові, звукосполук [ри], [ли], а також і [ро], [ло] (зокрема, в лівобережнополіських говірках) з колишніх [ръ], [лъ], [рь], [ль] (кривави, глитáт’, глотáт’ та ін.); і) велике поширення, зокрема в лівобережнополіських говірках, так званої аферези ( одно’ днóго — одно одного та ін.).