44. Образи-символи в поемі «золотий гомін» п. Тичини. Тема скорбної матері як продовження теми жіночої долі в українській літературі (поема «скорбна мати»)

Із сторінок «Золотого гомону» перед нами постає прекрасний образ України, з любов'ю змальований поетом. У перших строфах твору Тичина передає всеосяжну атмосферу радості народу, що століттями стогнав у ярмі, його нестримний порив до свободи, до дії. Ми читаємо поему і ніби бачимо події тих далеких часів. До Києва, столиці новоутвореної держави, з усіх куточків України йдуть люди. їхні щасливі голоси гармонійно зливаються з «потужними ріками» «дзвону Лаври і Софії», із «голубами-молитвами», що у «повнозгучнім храмі акордами розцвітають». Природа теж ніби радіє з усіма: «Дніпро торкає струни», «засміялись гори», до людей промовляють «тополі, квіти і Дніпро». Усе навкруги вирує світлою радістю пробудження, шумить, нуртує, як пише Тичина, «дзвенить, дзвенить, дзвенить».

Поет припадає до рідної землі і вслухається у відлуння могутньої ходи народу. З усіх куточків України долинають до Києва радісні звуки.

Вслухаючись у «золотий гомін», що лунає над Києвом, вдивляючись в очі свого народу, звільненого від пут багатовікового рабства, поет славить «невгасимий Огонь Прекрасний, Одвічний Дух». Це — той Дух, який оспівав І. Франко у своєму «Вічному революціонерові», той Дух, що «тіло рве до бою, рве за поступ, щастя й волю». Тичина вірить у моральну силу свого народу, у його перемогу над злом.

Пишучи влітку 1917 р. свій «Золотий гомін», поет і не здогадувався про ті тяжкі випробування, які незабаром випадуть на долю його багатостраждальної Батьківщини. Не здогадувався, що мине небагато часу і українські патріоти впадуть кривавими трупами на полях сплюндрованого ворогом краю. Але геніальний митець ніби передчував майбутні трагічні події. І ці його передчуття втілилися у жахливих картинах братовбивчої війни, змальованої ним у поемі.

Не можна спокійно читати рядки твору, що розповідають про те, як брат зрікається брата, забувши про все, що їх об'єднувало раніше, як замість слова любові звучить жорстоке: «Відступись! Уб'ю!». Як страшний символ майбутніх нещасть нашого народу з'являється на сторінках твору чорний бездушний птах, що своїм криком хоче заглушити прекрасний золотий гомін українського національного відродження.

Але які б трагічні події не чекали в майбутньому на Україну, Тичина вірить, що переможе світло, а не тьма, любов, а не зненависть. Його поема закінчується величальною піснею рідній землі, рідному народові, що бореться за свою незалежність і спинити який не вдасться нікому.

Твір Тичини відзначається досконалістю форми, багатством використовуваних тропів, складністю символіки. У ньому яскраво проявилися характерні особливості творчого стилю поета. Центральним у поемі є образ «золотого гомону». Цей місткий поетичний образ уособлює всеосяжну людську радість, високе духовне піднесення народу, пробудженого до нового життя.

«Золотий гомін» став загальновідомим образом-сим-волом, образом-алегорією. І коли наприкінці 80-х — на початку 90-х років у Києві знову схвильовано задзвонили дзвони, закликаючи до боротьби за незалежність, прекрасне тичининське «Над Києвом золотий гомін» зазвучало по-новому радісно і оптимістично, повертаючи зневіреним надію, даючи сили слабким.

«СКОРБНА МАТИ». Про Україну були думки поета, коли він писав свою поему-тетраптих «Скорбна мати». Поема створювалась у трагічні дні весни 1918 р. На початку березня до Києва вступили німецькі війська: почав діяти Брестський мир, за умовами якого Німеччина отримала право безпосередньо втручатися у внутрішні справи України. Драматичні події, які відбувалися взимку та навесні 1918 р. у нашій державі, спонукали Тичину звернутися до біблійного сюжету, пов'язаного з образами Ісуса Христа і Марії. У дні жорстокої розправи з українськими патріотами картини терору, свідком яких став поет, асоціювалися в його свідомості зі сценами мук і загибелі Ісуса Христа. У І частині поеми розповідається, як «по полю, обніжками, межами» іде Скорбна мати. Тяжка її дорога: у житах чорніє чийсь труп, пригнічує і жахає мертва тиша навкруги.» Гострий біль ножами пронизує серце Божої Матері і, спинившись, вона плаче і над долею свого сина, і над долею рідного розтерзаного краю.

Про зустріч Скорбної матері з учнями її сина читаємо у II частині. Однодумці Ісуса Христа вірять у його воскресіння, шукають дороги до нього. Вони хочуть потрапити до Еммауса, де, за Євангелієм, Ісус Христос розповів про своє чудесне воскресіння. У відповіді, яку дає учням Марія, нам вчувається голос самого Тичини, змученого кривавим видінням України, розіп'ятої на хресті громадянської війни.

У третій і четвертій частинах тетраптиху поет описує безмірний біль матері, її нестерпну тугу за втраченим сином. У своєму тяжкому горі вона не вірить, що Ісус воскрес («Христос воскрес? — не чула, не відаю, не знаю»), у те, що рідний край зможе піднятися з руїн. Але і вітер, що віє в полі, і квіти звіробою, і колосочки закликають її повірити у можливість воскресіння, дивовижного відродження після смерті. Як із крові загиблих на полі бою народилися квіти, як після страждань і мук «Він родився вдруге», так обов'язково відродиться і рідний край.

Поему не випадково присвячено матері Павла Тичини Марії Василівні. В образі Скорбної матері поетом втілено кращі риси його рідної неньки і всіх матерів України, які оплакували своїх дітей, що загинули за волю України. Образ Скорбної матері є одним із найкращих у ранній творчості Тичини. Він став символічним образом самої матері-України, тяжко зраненої у боях громадянської війни, але все одно прекрасної — і у своїх стражданнях, і у своїх надіях на краще майбутнє.