254_dhU / 25. Культура українського барокко

25. Культура українського барокко. Києво-Могилянська академія(Петро Могила, Феофан Прокопович)

Ідеї трьох європейських суспільних течій — гуманізму, реформації та раннього просвітництва — у складному синтезі наявні в філософських системах професорів Києво-Могилянської академії. Цей синтез, своєрідність якого зумовлювалась впливом духовно живої на той час традиції вітчизняної культури, що ґрунтувалась на здобутках княжої доби, надає своєрідне стилістичне забарвлення культурі України, що дає змогу розглядати її як добу українського (козацького) бароко. Починаючи з 30-х років XVII ст. й аж до кінця XVIII ст. саме культура бароко визначає своєрідність духовного, в тому числі й філософського, життя українського народу цієї доби. Будучи відображенням складних і неоднозначних процесів у тогочасному суспільному житті народу України, виявляючи спорідненість з особливостями української ментальності, культура ця є співзвучною з аналогічними процесами, що відбуваються в духовному житті тогочасної Європи. У Західній Європі основні принципи світогляду, що утверджується в культурі бароко, закладають Б.Спіноза, Б.Паскаль, Б.Грасіан, Е.Тезауро та ін. В Україні — плеяда професорів Києво-Могилянської академій С. Яворський, Т. Проколович, Г. Кониський, М. Козачинський, С. Кулябка, С.Калиновський та ін. Центральним об'єктом дослідження барокової філософії, естетики та мистецтва є досконала людина, або «героїчна особа», яка втілює в собі не лише уявний ідеал, а й реально досяжний у цьому, земному житті. В основі такого підходу лежать докорінні зрушення, що відбувались у світогляді тогочасної людини під впливом видатних наукових відкриттів кінця XVI — XVII ст. Утвердження геліоцентричної системи М.Коперником, Г.Талілеєм, Дж.Бруно і І.Кеплером, висновок про множинність світів і безмежність Всесвіту, ідея мінливості світу, що стверджувалась працями Г.Галілея, Х.Гюйгенса і І.Ньютона викликали потрясіння у світовідчутті тогочасної людини. Руйнувалась усталена, гармонійна картина Всесвіту, центром якого вважалась Земля, а на Землі — людина як вінець і мета творчої природи. Людина трагічно відчула свою самотність і недосконалість у безмежному світі. Перед новою філософією постає нагальна потреба дати нове трактування місця людини у Всесвіті, з'ясувати її зв'язок з усією природою і віднайти те особливе, чим все ж таки відрізняється людина від усього, що оточує її в навколишньому, мінливому і нескінченному світі. У центр філософії доби бароко владно висувається проблема «Людина і Всесвіт». Усвідомлення «невпорядкованості» світу та неоднозначної і суперечливої природи людини, зумовлений цим драматизм, ба навіть трагізм світосприйняття, де людина відчуває себе залежною від могутніх і непередбачуваних сил Всесвіту як динамічної нескінченності, погляд на світ як театр, де кожному відведено певну роль, метафоричність як домінантна особливість стилю мислення — ось риси, притаманні бароковому мисленню, що, за визначенням Є.Маланюка, стало «синонімом неспокою, пориву, потужності і ніби недокінченості, незавершеності, спроби поєднання протилежності, навіть — зударення». Ці риси знаходять свій вияв у філософії професорів Києво-Могилянської академії, яка була заснована 1632 р. завдяки об'єднанню шкіл Київського братства і гімназії, відкритої при Києво-Печерській Лаврі. Засновником Києво-Могилянської академії був митрополит Петро Могила (пам'ять про цього видатного діяча української культури, що походив з давнього роду молдавських господарів, зберігається у назві учбового закладу, започаткованого ним). МОГИЛА Петро (21.12.1596 — 01/11.01.1647) — релігійний і культурний діяч, богослов і мислитель. Народився у Молдавії в родині майбутнього господаря Валахії і Молдови Симеона. Освіту здобув у школі Львів, братства і в закордонних ун-тах (можливо, Франції і Голландії). Недовгий час служив у польському війську, брав участь у Хотинській битві (1621). 1625 р. прийняв чернецтво. З 1627 р. — архімандрит Києво-Печерської лаври, з 1632 р. — митрополит Київ., Галицький і всієї Русі, екзарх Константинопольського патріарха. Толерантно ставлячись до різних віросповідань, до ідеї зближення всіх християнських церков, М. підпорядковує свою діяльність зміцненню православ’я, духовної єдності укр. народу через такі інституції, як церква, школи, колегії, друкарні, бібліотеки, мистецькі заклади. Високоосвічена людина, М. значно розширив сферу вживання укр. мови в книгодрукуванні, богослужбах, перекладах, готував укр. видання Біблії. Реформи М., спрямовані на піднесення освіти, моральності, дисципліни, організації кліру, вивели православну церкву з кризи та занепаду. Його твори були спрямовані на уніфікацію, систематизацію і розробку єдиних правил церковного життя, догматичного вчення, чину богослужб. 1632 p. M. заснував Києво-Могилянську колегію — перший вищий навчальний заклад на землях східних і південних слов’ян, котрий відігравав провідну роль у розвитку освіти, науки і культури впродовж майже двох століть. У колегії вперше в Україні почалось викладання філософії і богослов’я як певних розгалужених теоретичних систем.У роздумах М. як мислителя доби бароко виразна тенденція до поєднання середньовічної схоластики й ідей Ренесансу і Реформації, античних та християнських авторів. Синтез західної і східної вченості та культури є їх найприкметнішою ознакою. Здійснюючи цей синтез на основі вітчизняної духовної спадщини селективно, М. сприяв прилученню укр. народу до культурних надбань людства.Визначальною рисою Бога, світу і людини, є, за М., любов, а відтак милосердя і терплячість. Ідея серця як осердя тілесного, душевного і духовного життя людини посідає в його творах вельми поважне місце. З нею М. пов’язує ідею діяльної любові або доброчинства, що в свою чергу стає основою суспільної злагоди й єдності, наслідком яких є побудова "суспільного блага". Досягнення останнього пов’язується ним з діяльністю держави. М. був одним із перших православних мислителів в Україні, який, виходячи із вчення про природне право, став думати про майбутню укр. державу. Основним державотворчим чинником він уважав не якийсь окремий стан, а злагоду, єдність усіх станів, етнічних угруповань і конфесій в Україні. Його ідеалом була сильна монархічна влада, обмежена законом. Закон і право М. підносив вище будь-якої земної влади (і царської, і церковної), стверджуючи, що вони є не лише дар Божий, а й сам Бог, який його дав. У творах М., як і в творах Ю. Ліпсія та Г. Ґроція, спостерігається тенденція до зближення права і моралі. Ідеї і діяльність М. сприяли духовній єдності укр. народу, творенню єдиного комунікативного простору його культури, що було необхідною передумовою подальшої політ. консолідації, здійсненої Б. Хмельницьким.До осн. творів М. належать: "Номоканон" (1629), "Антологія, сиреч молитвы" (1636), "Євангеліє учителноє" (1637), "Літос" (1644), "Православне сповідання віри" (1640 — 45), "Требник" (1646). У написанні багатьох творів, пов’язаних з іменем М., брали участь Ісая Трофимович-Козловський, Сильвестр Косов, Йосиф Кононович-Горбацький та ін. його сподвижники.З іменем Петра Могили пов'язано новий етап у розвитку полемічної літератури в Україні. Усвідомлюючи, що католицизм на Заході поставив собі на службу всі гуманітарні науки — мову, літературу, історію, філософію, Петро Могила прагне піднести роль української православної церкви на щабель, що дасть змогу вести на рівних діалог її зі своїм опонентом. Спираючись на твори західних і східних отців церкви, істориків, філософів і письменників, обґрунтовували право української церкви, яка має давню історію, на суверенне існування. Ця діяльність сприяла розвиткові національної самосвідомості українського народу, була стимулом поступу культури й освіти в Україні. З огляду на це створюється Києво-Могилянська академія. Як і західноєвропейські вищі учбові заклади, Академія мала чітку структуру поділу на окремі класи з певним обсягом предметів, що вивчались в них. У перших чотирьох загальноосвітніх класах учні здобували гуманітарну підготовку. Насамперед тут вивчались латинська, грецька, старослов'янська, книжна українська, польська мови, а у XVIII ст. також німецька, французька та давньоєврейська. Крім мов, викладалась арифметика, геометрія і музика. Після загальноосвітніх, граматичних класів приступали до вивчення поетики — один рік, риторики — один рік, філософії — два роки і теології — чотири роки.

Єлеазар Прокопович народився у Києві 7 червня 1681 року в родині крамаря Церейського. Після смерті батька й матері його опікуном став дядько по матері Феофан Прокопович,він віддав Єлеазара до початкової школи при монастирі. По закінченні її, Єлеазар стає студентом Києво-Могилянського колегіуму. В роки навчання був одним з кращих учнів, добре опанував церковнослов'янську, грецьку та латинську мови, не раз перемагав у наукових диспутах, крім традиційних для колегіуму дисциплін вивчав твори європейських філософів. Після смерті дядька, Феофана Прокоповича, його підтримував київський митрополит Варлаам Ясинський.

Творчий доробок

В 1979 р. в Києві вийшов тритомник лекцій з риторики, логіки, фізики, математики й етики, які читав Ф.Прокопович у Київо-Могилянській Академії в 1705—1709 рр. Раніше в радянські часи були опубліковані твори Ф.Прокоповича в Москві та Ленінграді (Ф.Прокопович. Сочинения, М.-Л., 1961). Ф.Прокопович — автор «Букваря», за яким багато десятиліть вчилися українці, росіяни, білоруси, греки, молдавани, серби, грузини, болгари. Його твори були дуже поширені в усіх східнослов' янських країнах. Скажімо, у Сербії «Первоє ученіє отрокам» витримало 7 перевидань. Курс теології Ф.Прокоповича опубліковано латинською в Кеніґсберзі в 70-тих роках ХУІІІ ст. в трьох томах, і тоді ж у Лейпцігу в шести томах. В перекладі російською цей же курс видано в Москві в ХУІІІ ст. І це тільки деякі твори великого мислителя, письменника, політика, науковця. Твори Ф.Прокоповича видавалися книжною і лературною українською, латинською, старослов' янською, російською, німецькою, англійською, французською, шведською, іншими мовами.

Прокопович про світобудову

Філософські погляди Ф.Прокоповича базувалися на об'єктивному ідеалізмі. Він доводив, що Бог існував «раніше буття світу… як найдосконаліший розум». Виникнення світу речей за Ф.Прокоповичем сталося шляхом божественної еманації (випромінювання, витікання). Треба сказати, що ці погляди (близькі до неоплатонізму) поширювалися ще в Киівській Україні-Русі. Але поряд з тим у творах Ф.Прокоповича є багато тверджень, які тяжіють до пантеїзму та деїзму. Так в своїй «Натурфілософії» він пише: «Під природою розуміють самого Бога». Або в іншому місці: «Повне визначення природи збігається з Богом щодо природних речей, в яких Він з необхідністю існує і які Він рухає. Звідси випливає, що це визначення не лише природи…, а воно, очевидно, відноситься й до матерії і форми», «У природі існує й живе Бог», «Бог є в речах», «природа зберігається Богом, а це все одно, що зберігаються субстанції». Це дуже близько до дефініції Дж. Бруно «Бог в речах», або Б.Спінози: «…сам всесвіт і є Бог». Одночасно Ф.Прокопович виступає проти антропоморфізму в розумінні Бога: «Не розумно міркують ті, — говорить він,- які думають, що Бог є подібним до складу людини і що нібито він має і голову, і бороду, і руки, і ноги та всі інші тілесні члени». На думку Прокоповича погляди «антропоморфітів, які буєсловили про Бога, що він має подібні тілесному складові нашому органи» є не що інше як залишки первинних вірувань стародавніх народів.Надзвичайно цікавими є окремі тези Ф.Прокоповича про світобудову, які адекватні або навіть ідентичні сучасним уявленням астрономії, космології та космогонії. Ось деякі з них: «Світ… не є нескінченним, але замкненим та обмеженим певними границями»(адекватно сучасним уявленням про Метагалактику); «Передусім, треба знати, що рух з часом має дуже тісний зв' язок так, що ніщо не рухається інакше як у часі і ніщо не вимірюється часом, якщо не рухається». По суті справи тут Ф.Прокоповичем сформульовано фундаментальну тезу про зв' язність часу, простору і матерії, яка лежить в основі сучасної теорії відносності. Тільки «закритість» досягнень українських мислителів перед світом і невивченість їх праць до сьогодні не дає змоги поставити ім' я нашого вченого на достойне місце поряд з Лукрецієм Тітом Каром, Ньютоном, Фрідманом, Ейнштейном — і сучасні фізики повинні попрацювати в цій галузі, переосмисливши і переоцінивши доробок українських мислителів, зокрема Ф.Прокоповича, надати світової відомості їх непересічним, а іноді й абсолютно піонерським досягненням.А ось хоча й теологічне за формою, але наукове за змістом формулювання закону незнищуваності матерії за Ф.Прокоповичем: «…матерію не можна ніколи створити, ані зруйнувати, також ні збільшити, ні зменшити ту, яку створив Бог на початку світу, і якою і в якій кількості створена, такою залишається досі й буде залишатися завжди». За Ф.Прокоповичем світ є «матеріальним сполученням речей», а «небо складається з матерії». Поряд з Епікуром та Анаксархом, М.Кузанським, Г.Галіеєм, Дж. Бруно Ф.Прокопович фактично визнає множинність світів. Наголошує, що Чумацький Шлях — скупчення зірок, вчить про єдність світу через матерію: «Матерія є спільною й однаковою в усіх тілах, проте форми різні». Мислитель цілком слушно вважав, що «немає матерії без форми». Таких визначень, тлумачень ми зустрічаємо безліч, читаючи «Фізику» Ф.Прокоповича. Основними своїми ідейними супротивниками Прокопович вважав томістів (послідовників вчення Фоми Аквінського). Не погоджується Ф.Прокопович і з Епікуром в тому, що атом є неподільним: «всі… тіла теж складаються з нескінченно подільних тілець». До сьогодні ця фундаментальна теза є в центрі уваги фізики. Вже давно стало зрозумілим, що власне атоми подільні, їх місце «неподільних» зайняли елементарні частинки, але й вони, як доведено новітніми дослідженнями, складаються з більш дрібних часточок — кварків. То ж Ф.Прокопович поки що залишається правий — подільність матерії в принципі може бути нескінченною, хоча й специфічною (принцип квантування).Ф.Прокопович працював над найважливішими фундаментальними філософськими, природознавчими, світоглядними проблемами — вченням про матерію, рух і спокій, світло, планети, зірки, Сонце, а також про природні процеси на Землі — землетруси, атмосферні явища. Можна з упевненістю говорити про визначні для того часу досягнення українського вченого на цій ниві, про велику історичну перспективу його ідей. І залишається тільки сумувати з приводу надто вузької відомості й непропрацьованості фахівцями до сьогодні надзвичайно багатої спадщини мислителя. Але, з іншого боку, далеко не все втрачено — нічого не заважає сучасним укладачам підручників та посібників з фізики, астрономії спиратися не тільки на праці відомих закордонних дослідників, але й згадати вітчизняних не менш видатних, але в силу історичних обставин, на жаль, менш відомих вчених.

’’’’