19.Соціальні теорії епохи Відродження (Нікколо Макіавеллі, Жан Боден, Томас Мор, Томмазо Кампанелла). Нікколо Макіавеллі – італійський громадський діяч, історик, письменний чи не найвідоміший політичний філософ Європи в притул до сьогодення. З 1502 року займав важливу посаду у Флоренській республіці. Протягом 10-ти років був правою рукою голови уряду Содеріні. Найвідоміші з його творів: «Історія Флоренції», «Нотатки перші десять книг Тита Лівія», «Державець». В основному і головному «Державець» - політичний трактат, в якому викладенні дві концепції. Перша з них – конкретна політична концепція в якій він обґрунтовує ідеї об’єднання роздробленої, пограбованої і приниженої Італії в єдину державу. При цьому він не бачить інших засобів обєднання окрім військової сили, керованої розумним, вольовим правителем. Друга концепція – загальна і ідеолого-політична. В центрі уваги Макіавеллі стояла проблема реалізації політичних цілей. Державцю в ході своєї мети, перетворенню в її результат слід використовувати всі ті засоби які дійсно дозволяють їх здійснити. Політику потрібно бути моральним, політик який прагне до своєї мети, повинен докладати усі зусилля до того, щоб бути моральним або хоч створювати ілюзорне уявлення про це. «Макіавеллізм» став синонімом політики, яка керується принципом «мета виправдовує засоби». Макіавеллізм засуджується як теорія і практика використання влади, яка нехтує моральними критеріями, яка виходить з того, що єдиним законом є успіх будь-якою ціною.

Жан Боден свої соціальні політичні погляди виклав в роботах – «Шість книжок про державу», «Метод легкого вивчення історії», в яких обґрунтовується потреба в створенні міцної державної влади. Боден ставить інтереси держави в вище релігійних. Основою держави є сім’я. Заперечував божественне походження держави, яку він визначає як правову владу, що вирішує проблеми сім’ї. Єдиним абсолютним джерелом права повинен бути монарх. Майнову нерівність в суспільстві, що ґрунтується на приватній власності, вважав необхідним природним фактором.

Томас Мор відомий як автор «Утопії», де змалював суспільство про яке він мріяв, суспільство, де нема приватної власності, де панує справедливість і рівний розподіл суспільного багатства. Мор кожне місто поділяє на чотири рівні частини, у середині кожної є ринок. На ці ринки господарі зводять свої вироби і будь-хто без грошей бере стільки скільки йому потрібно. Робочий день потрібен тривати шість годин. Він писав, що у вищій мірі є безумством ставитись до краси, стати ледачим, заподіювати шкоду здоров’ю. Утопійці живуть в умовах демократичного правління, все виробництво ґрунтується на ручній техніці.

Томмазо Кампанелла є автором цілого ряду робіт : «Місто сонця», «Про християнську монархію», «Про церковну владу». В ідеальному суспільстві у Кампанелли спростовані власність і сім’я, діти виховуються державою. Праця обов’язкова для всіх, робочий день скорочений до чотирьох годин. Державний устрій Сонячного міста являє собою теократичну систему, на чолі якої стоїть жрець. Майбутнє суспільство він бачив у вигляді всесвітнього обєднання людей, яке очолює Папа. Політична, світська влада тісно переплітається з церковною, духовною.

20.Емпіричний напрямок у філософії Нового часу (Френсіс Бекон, Томас Гоббс, Джон Локк, Давид Юм)Ф. Бекон – родоначальник нової форми англ. матеріалізму тогочасної експериментальної науки. Бекон обґрунтував в теорії пізнання принцип емпіризму, який основним джерелом знань вважає дослід. З цього принципу він виводить пріоритет індуктивного методу і фактично стає його фундатором.Визначив 5 класів: 1.примари, які стоять на шляху істинного пізнання,2.примари роду,3.примари печери – зумовлює індивід. Особливості людини,4.примари площі – зумовлені неправильним слововживанням,5.примари театру – схильність людей вірити загальноприйнятим віруванням.

Томас Гоббс сенс пізнання бачить у раціональному виясненні причин. Знання істини, осягнення суті явищ можливе лише завдяки розумовій діяльності. Дослід у Гоббса виступає джерелом первісного знання, яке потім підлягає обробці розумом. Чуттєве і раціональне повинне бути в єдності, але провідною формою пізнання є раціональне.

Поглибити і далі конкретизувати емпіричну методологію спробував видатний філософ-матеріаліст XVII ст. Джон Локк (1632–1704) у працях: "Досвід про людське розуміння" (1690), "Два трактати про державне управління" (1690), "Думки про виховання" (1693), "Розумність християнства" (1695), які справили значний вплив на подальший розвиток філософської і суспільної думки як на Британських островах, так і на континенті.Основне завдання своєї філософії Локк вбачає в дослідженні пізнавальних здібностей та здатностей людини, у виявленні джерел походження людського знання. Дослідження даних проблем він починає з критики теорії вроджених ідей Декарта. Локк доводить, що всі ідеї і поняття людини виникають внаслідок дії речей зовнішнього світу на органи чуття людини. Він розробляє сенсуалістичну (зепзиз – відчуття) теорію пізнання, згідно з якою джерелом усіх знань є відчуття. Душа людини від природи є "чистою дошкою" {tabula rasa), на якій "чуттєвий досвід малює свої візерунки".Пізнання Локк розглядав як результат чуттєвого досвіду індивіда і поділяв його на дві сфери: зовнішній досвід, об'єктом якого є зовнішній світ, та внутрішній, об'єктом якого є діяльність душі людини. Із цих двох джерел, на думку Локками дістаємо усі наші прості ідеї – найясніші і найочевидніші. Далі пізнання здійснюється через діяльність розуму, який сприймає прості ідеї, співставляє їх, поєднує, порівнює, класифікує, створюючи складні ідеї. Наприклад, складна ідея "друг" є результатом комбінації простих ідей: людина, любов, дія, благо; складна ідея "Бог" є результатом простих ідей рефлексії: безкінечність, існування, тривалість, задоволення, щастя, сила.Далі розвиток емпірико-сенсуалістичної гносеології вже у XVIII ст. продовжує Давид Юм (1711–1776) у працях: "Трактат про людське пізнання" (1748), "Дослідження про принципи моралі" (1751). Проте позиція Д. Юма відрізняється від концепції Д. Локка, зокрема в питанні про джерело наших відчуттів. Якщо Локк вбачав джерело відчуттів людини в природі світу, то Юм вважає, що ми, в принципі, не можемо знати, чи існує зовнішній світ, природа, чи ні.

21.Раціоналістичний напрямок у філософії Нового часу (Рене Декарт, Бенедикт Спіноза .Основоположником раціоналістичного напрямку був французький філософ Рене Декарт (1596–1650). Основні погляди викладені у працях: "Міркування про метод" (1637), "Роздуми про першу філософію" (1641), "Начала філософії" (1644), "Пристрасті душі" (1649).Як і Ф.Бекон, Р.Декарт підкреслює практичне значення науки як знаряддя прогресу. Проте свою методологію він будує на принципах раціоналістичної дедукції, а експеримент визнає лише як передумову пізнання, що має підпорядковуватись раціонально-математичному мисленню.Суть свого дедуктивного методу Декарт сформулював у відомих чотирьох правилах. За істинні, згідно з першим правилом, можна вважати лише ті положення, які не викликають ніякого сумніву, істинність яких для розуму самоочевидна. Піддавай усе сумніву! У другому правилі формулюється вимога аналітичного вивчення природних явищ. Кожну складну проблему слід ділити на простіші і робити це доти, доки не прийдемо до ясних та очевидних речей. Третє правило вимагає "дотримуватись певного порядку мислення", який полягає в тому, щоб починати з найпростіших і доступних для пізнання предметів і поступово сходити до складніших і важчих. Отже, засадними елементами раціоналістичного методу Декарта є дедукція та інтуїція. Четверте правило орієнтує на досягнення повноти знання, на послідовність та ретельність дедуктивного виведення і вимагає повного переліку, детального огляду всіх ланок. Вихідні самоочевидні положення Декарт кваліфікує як інтуїтивні. Прообразом їх є аксіоми математики, зокрема геометрії.Шукаючи такі самоочевидні вихідні інтуїції, що не викликають ніякого сумніву, Декарт доходить висновку, що в основі їх лежить положення: "Я мислю". Далі Декарт робить другий крок: "Мислю, отже існую"). Тобто від здатності мислити переходить до істоти, яка мислить.Раціоналістичну методологію після Р.Декарта продовжує розвивати нідерландський філософ Бенедикт Спіноза (1632–1677) у працях: "Короткий тракт про Бога, людину та її щастя", "Трактат про вдосконалення розуму", "Етика" (1677).Можливість пізнання Спіноза обґрунтовує єдністю душі і тіла. Зовнішні предмети, діючи на наше тіло, діють також і на душу, викликаючи в ній певні враження, уявлення. Спіноза заперечує і критикує теорію вроджених ідей Р.Декарта, проте визнає наявність у людей вроджених здібностей здобувати знання. Завдання людини полягає в тому, щоб удосконалювати цю природжену здатність до пізнання.. Він розрізняє чотири способи надбання знань, що вичерпують, з його точки зору, всю пізнавальну діяльність людини. Перший полягає в отримані знань завдяки чуткам. Цей спосіб Спіноза відкидає як непридатний. Другим способом є добування знань із безладного неупорядкованого досвіду, що не визнається розумом і базується на випадкових спостереженнях. Цей шлях дає змогу отримати лише неповні та поверхові знання про одиничні речі. За допомогою третього способу виводиться знання про сутність речей за аналогією з іншими. Це знання потребує доведення. Четвертий спосіб пізнання – це шлях, коли істина осягається розумом безпосередньо, за допомогою інтелектуальної інтуїції.. Логічна дедукція та інтелектуальна інтуїція є у Спінози вищими видами пізнавальной діяльності, завдяки яким осягаються сутнісні характеристики дійсності.

22.Французький матеріалізм XVIII ст. (Жюльєн Ламетрі, Дені Дідро, Поль Гольбах, Клод Гельвецій). Жюльєн Ламетрі – французький філософ, належав до прихильників радикального матеріалізму. Він писав : «людина є машиною, що у всьому Всесвіті існує лише одна субстанція, яка різним чином видозмінюється». Вивчити людину можна лише спираючись на механіку її тіла. Про механічний підхід у розумінні людини свідчить сама назва його роботи «Людина - машина». Ламетрі не поділяє думку Декарта, який зводив суть матерії до протяжності. Істинно суттєвою властивістю матерії на його думку є здатність до активності і чутливості. Цю думку поділяв і Дені Дідро. У слід за Локком Ламетрі заперечував існування природжених ідей, оскільки всі ідеї виникають на грунті відчуття. Стверджуючи положення – «людина - машина», Ламетрі доводить непотрібність у принципі всієї релігії. Світ існує сам по собі. Людина створила собі богів, тому що не пізнала природи. Освічена людина перестає вірити в забобони.

У поглядах Дідро видно схильність розглядати все як таке, що розвивається. Світ постійно зароджується і помирає, він ніколи не стоїть на місці.

Поль Анрі Гольбах – французький філософ, соратник Дідро і Гельвеція. Згідно Гольбаху, людина є продуктом природи і у неї немає ніяких підстав визнавати себе привілейованою істотою природи. Людина є річ серед речей. Вона не є вільною у своєму житті. Суть людської природи полягає у намаганні самозбереження, досягненні особистого блага і щастя. Суспільство необхідно розумно розбудувати, тобто створити розумний політичний устрій, розумні закони і людську мораль. Природа у Гольбаха виступає як сукупність різних рушійних сил матерії. Рух притаманний матерії, бо окрім матерії що рухається, не має нічого. Так як рух є універсальним, то природа підкорена універсальним закономірностям. Фатальність згідно Гольбаха – це вічний необхідний непорушний порядок, який встановлений у природі. «Все спостережуване нами неминуче, тобто не може бути іншим ніж воно є».

Клод Гельвецій – фран. Філософ і психолог автор праць «Про людину», «Про дух». Так само як Ламетрі і Гольбах, Гельвецій відносив людину до загальної системи природи. Людина невіддільна від природи і підкорена тим же закономірностям, що і решта природи. Людські потреби, пристрасті, ідеї, судження, вчинки Гельвецій виводим із чуттєвої здатності людей відчувати. Фізичні потреби за Гельвецієм є основною рушійною силою в людині, мотивом усієї діяльності є самолюбство людини. Релігійні погляди встановлюються не розумом, не істиною, а насиллям. При створенні загальноприйнятих поглядів насилля, шахрайство завжди відігравали більшу роль ніж розум та істина. У виховання Гельвецій вбачав універсальний механізм вирішення суспільних проблем. Основою правильного виховання він визнавав «правильні закони» суспільства.

В центрі уваги, поглядів фран. Філософів були питання природи, людини, Бога. Людину вони намагалися пояснити, як частину природи, що зв’язана з рештою природи, реальними фізичними відношеннями. Природа на їх думку існує сама по собі, матерія є будівельним матеріалом природи, вона – вічна, володіє рухом, як своєю необхідною властивістю.

23.Кантівська філософська система про походження пізнавальної діяльності. Концепція світу «речей для нас» і світу «речей у собі»

Родоначальником німецької класичної філософії вважається 1ммануїл Кант. В його творчості умовно виділяють два періоди: докритичний (до 70-х років XVIII ст.) та критичний. Для першого властиве захоплення природничими науками, натурфілософською проблематикою. А другий період, протягом якого власне і розвивається кантівська філософська система, присвячений вивченню походження пізнавальної діяльності, її закономірностей та меж.У критичний період Кант створює філософські праці, які стали подією в історії людської культури: "Критика чистого розуму", "Критика практичного розуму", "Критика здатності судження", присвячені осмисленню філософії як науки, гносеології, проблем людської свободи та моральності і т.ін. Філософія, з його точки зору, має відповісти на такі питання: "Що я можу знати?", "Що я маю робити?", "Чого я можу сподіватись?" Відповідь на такі питання і гарантує філософії її високу місію законодавиці розуму. Таку місію, на думку Канта, може виконати лише трансцендентальна філософія, яка є системою усіх принципів чистого розуму. Філософія поділяється ним на практичну і теоретичну.Практична філософія, філософія моральності, філософія звичаїв містить принципи апріорі, які визначають і роблять необхідно обумовленою всю нашу поведінку. А теоретична філософія має бути теорією наукового пізнання, яка б містила в собі усі принципи чистого розуму, побудовані виключно на поняттях теоретичного знання всіх речей.Кант виділяє два види знання: досвідне (апостеріорне) та незалежне від досвіду (апріорне). Апріорні знання – це знання, що передують досвіду, обумовлюють його і незалежні від нього. Апріорні знання існують у трьох видах пізнання: математиці, теоретичному природознавстві та в метафізиці як теоретичній філософії. Кант у даному випадку намагається поставити і спробувати вирішити важливу проблему гносеології – проблему діалектики взаємозв'язку та взаємопереходу чуттєвого та раціонального у пізнанні.Розробляючи проблеми гносеології, Кант відштовхувався від концепції "речей у собі". Процес людського пізнання, на його думку, починається з досвіду. Існує дві чисті форми чуттєвого наочного уявлення (чуттєвого досвіду): простір та час. Вони упорядковують відчуття, розміщуючи їх у просторі та часі, і є принципами апріорного знання. Суб'єкту протистоїть незалежна від нього об'єктивна реальність ("річ у собі"). Речі у собі, діючи на наші органи чуття, викликають відчуття, які не дають ніякого знання про речі як такі. Світ людини, вважає Кант, це предмети та явища ("світ речей для нас"), які упорядковуються людською свідомістю. Таким чином, у Канта виникає два світи: перший – світ явищ, який існує в нашому досвіді, у просторі та часі; і другий – світ речей у собі, який не досліджений для пізнання і перебуває поза простором і часом, за межами людської свідомості. Далі Кант висуває концепцію трьох сходинок пізнання: чуттєвого споглядання, розсудку та розуму.Кант виділяє чотири антиномії: 1) світ є кінечним у просторі і в часі (теза) – світ є безкінечним у просторі і в часі (антитеза); 2) все у світі є простим і неподільним (теза) – все у світі є складним, і все можна розділити (антитеза); 3) в світі існує свобода (теза) – в світі немає свободи, все відбувається за законами природи, тобто з необхідності (антитеза); 4) існує Бог як першопричина світу (теза) – не існує ніякої першопричини світу (антитеза).

24.Гегель про світовий розвиток як історичний процес саморозвитку абсолютної ідеї. Розробка діалектичного методу. Якщо в цілому характеризувати філософію Гегеля, то потрібно сказати, що це найвідоміший філософ об'єктивного ідеалізму, який у рамках своєї об'єктивно-ідеалістичної системи глибоко і всебічно розробив теорію діалектики. Основні праці: «Наука логіки», «Енциклопедія філософських наук», «Феноменологія духу», «Філософія права», «Філософія історії» та ін. В коло його інтересів входили всі сфери життя – природа, людина, її свобода, закономірності суспільного життя, логіка, право тощо.Заслуга Гегеля полягала також у тому, що він весь природний, історичний і духовний світ вперше подав у вигляді процесу, тобто у вигляді руху, змін, у перетвореннях, у розвитку. Але цей універсальний процес він відобразив своєрідно – ідеалістично. Гегель вважав, що об'єктивно, незалежно від нас існує абсолютний Дух, як самостійна, універсальна, духовна субстанція світу. Цей абсолютний Дух. абсолютна ідея чи розум, постійно розвиваючись, на певному його етапі породжує, «відпускає з себе своє інше» – природу, яка в свою чергу, розвиваючись, породжує «суб'єктивний» Дух – людину, мистецтво, релігію і найвищий прояв цього духу – філософію. Обґрунтовуючи ідею розвитку, Гегель сформулював основні закони діалектики, показав діалектику процесу пізнання, довів, що істина є процесом В основі всієї гегелівської системи є розвиток. Першим законом розвитку є закон переходу кількості в якість.Другий закон – закон заперечення заперечення – розкриває механізм самого розвитку. Положення Гегеля про суперечності як внутрішнє джерело руху,розвитку складає третій закон закон єдності і боротьби протилежностей. Отже розвиток за Гегелем – сутність, нескінченно існуюча сама у собі, причина вічності.Увесь світовий розвиток Гегель зображує як історичний процес саморозвитку Абсолютної ідеї, яка «не лише відображує дійсність, а й творить її»..

Гегель критикував розуміння свободи як відсутність всіляких перепон. Таке розуміння свободи є «свободою порожнечі», говорив він. Гегель підходить до формули свободи як «пізнаної необхідності». Гегель скрізь установив абсолютні межі розвитку: в логіці такою межею є абсолютна істина; у природі – людський дух; у філософії права – конституційна монархія; в історії філософії– його власна філософська система. В основі гегелівського розуміння історії лежить поняття світового духу. В основі історії лежить світовий дух як суб'єкт, який не усвідомлюється окремими індивідами. Вони виходять у своїй діяльності із своїх приватних індивідуальних інтересів,не керуючись світовим духом. Дух діє підсвідоме. Тому часто отримуються протилежні результати. Тобто, тут існує невідповідність між цілями і результатами. Із зіткнення виникає щось єдине, яке не переслідується жодним індивідом. Це історична подія, яка є проявом світового духу. Світовий дух у Гегеля реалізує себе через діяльність окремих індивідів.Люди не підозрюють того, що своєю діяльністю здійснюють світову історію). Відтак, філософія Гегеля була консервативною, вона не давала перспектив для необхідності появи нових формацій, і через це класики марксизму назвали її «кінцем німецької класичної філософії».