Добавил:
Upload Опубликованный материал нарушает ваши авторские права? Сообщите нам.
Вуз: Предмет: Файл:

pos_polit

.Pdf
Скачиваний:
36
Добавлен:
06.02.2016
Размер:
1.47 Mб
Скачать

До примусових ресурсів відносять зброю, поліцію, можливість адміністративного покарання тощо. Насилля – атрибут влади. Особливостями насилля як ресурсу влади є формування у об’єкта влади почуття страху, але норми та цінності, які передаються через погрози, команди, не стають частиною внутрішніх переконань та зникають зі свідомості, лише зникає страх. Застосування насилля може викликати непокору, помсту тощо. Тому застосування насилля – крайній захід, коли інші не спрацьовують. По-друге, насилля має схвалюватись певною частиною суспільства, наприклад, тією, яка не задіяна до політичного конфлікту.

Економічними ресурсами влади є гроші, матеріальні цінності, надання яких є компенсацією за готовність об’єкта підкорятися. Соціальні ресурси включають можливість сприяти просуванню службовою ієрархією, призначенню на посаду, отриманню освіти тощо. У сучасну епоху важливими є інформаційні ресурси. Розпорядження ними пов’язане з контролем над засобами масової інформації, експертним середовищем.

Типологізують владу за різними критеріями. За суб’єктом виокремлюють владу індивідуальну, колективну, державну, партійну тощо. Ядром політичної влади є державна влада. Залежно від функцій, які виконують державні органи, виокремлюють законодавчу, виконавчу та судову владу. Функція законодавчої влади (парламентів) – ухвалення законів, виконавчої (уряд, міністерства, відомства, державні адміністрації) – управління суспільством на основі законів, судової – з’ясування відповідності законам дій соціальних суб’єктів, розв’язання конфліктів.

Залежно від методів здійснення влади розрізняють владу демократичну, авторитарну, тоталітарну (варіант: тиранія – деспотична влада). Детально ці поняття аналізуються у розділі про політичну систему..

За рівнем влади виокремлюють: владу міжнародних організацій (ООН, НАТО тощо); владу на макрорівні (держава); владу на мезорівні (підпорядковані центру організації – підставою для її виокремлення є прив’язка державної влади до адміністративно-територіального устрою); владу на мікрорівні – в первинних організаціях та малих групах.

В політології також вживаються такі поняття щодо позначення влади:

-етнократія – влада етносу (етнічних лідерів, етнопартій). Проявляється у нав’язуванні культурних цінностей етносу, етнічної мови;

-теократія – влада релігійної організації суспільства;

-технократія – влада, яку здійснюють фахівці в різних галузях управління. Термін вживається на противагу уряду, сформованому на партійній основі. Технократичні уряди часто виникають в періоди політичних криз;

31

-мерітократія – влада гідних, заслужених людей. Термін введений в

обіг Д. Беллом. Означає, що влада належить людям, які мають заслуги перед суспільством в багатьох (не лише політиці) сферах. Спочатку мерітократію вважали формою демократії, властивою постіндустріальному суспільству, за якої будь-яка людина, що володіє талантами та проявила себе, може влитися до еліти. Але Р. Дарендорф зауважує, що мерітократія теж породжує аристократичне правління;

-охлократія (грец. ohlos – натовп) – влада, що спирається на настрої юрби. На думку Платона, вона перероджується на тиранію.

В суспільстві, де інформація головним ресурсом влади, поширюється термін медіакратія – влада засобів масової інформації.

Легітимність

Однією з важливих характеристик політичної влади є її легітимність (legitime). Цей термін виник в ХІХ ст. у Франції і спочатку ототожнювався з legalite (законність). Але легітимність не має чіткого юридичного змісту та відображає відповідність влади уявленням громадян. Президент США Р. Рейган проблему легітимності визначив так: «Танго танцюємо удвох». Тобто демократична влада враховує інтереси громадян, а населення – підкорюється її рішенням. Але авторитарні режими теж намагаються забезпечити собі ознаки легітимності (виборність, народне представництво).

Легітимність політичної влади – це переконання підвладних у правомірності влади, в тому, що вона має право приймати рішення, обов’-

язкові до виконання. Тобто це суб’єктивний комплекс ставлення до влади. Застосування цього поняття у політології пов’язують з М. Вебером. Він першим здійснив класифікацію типів легітимності, виокремив три її типи.

Традиційна. Обумовлена традиціями, вірою у священність існуючих порядків та влади. В традиційному суспільстві М. Вебер виділяв правління: геронтократичне (старійшини), патріархальне (ватажок племені), патримоніальне (монарх) і султанізм як різновид останнього.

Харизматична. Харизма (грец. charisma – божий дар) – властивість особистості викликати віру людей в його управлінські якості без раціонального підтвердження. Цей термін був «позичений» М. Вебером у протестантів. Людина, що має харизму, є харизматиком. Феномен харизми яскраво спостерігається під час мітингів, демонстрацій тощо, тобто при безпосередньому контакті людей з харизматиком. Харизматичні політики часто виникають в умовах соціальної кризи. Для підтримки харизми необхідні регулярні «великі» діяння, що приносять успіх. Як тільки вони вичерпуються, зникає віра в незвичайні якості лідера.

32

Раціонально-легальна. Грунтується на визнанні права, що регулює відносини управління та підпорядкування. Поняття раціонально-легальної легітимності відрізняється від поняття легальності. Прикладом цього типу легітимності можна вважати президентське правління В. Ющенка. Главою держави він став внаслідок третього туру виборів, який, хоча й був санкціонований Верховним Судом, не був передбачений жодним законом. Тобто формально його президентство було незаконним, але абсолютна більшість громадян (включно опонентів) вважала його главою держави.

У ХХ ст. були сформульовані й інші типи легітимності: ідеологічна (влада правомірна, оскільки керується ідеологією, яку поділяють громадяни), етнічна (влада сприяє задоволенню потреб етнічної групи), технократична (віра в професіоналізм влади) тощо. На практиці легітимність політиків (політичних режимів) є комбінацією різних типів легітимності.

В політології використовується ще одна, розроблена в американській науці, концепція легітимності. Д. Істон та його послідовники твердять, що умовою легітимності є соціально-психологічні відносини, в їх основі – мінімальний ціннісний консенсус. Такий підхід дав змогу провести розмежування в типах підтримки як за об’єктом і змістом, так і за часом дії.

Дифузна легітимність є фундаментальною, тривалою, переважно афективною підтримкою влади, незалежно від результатів її діяль-

ності. Приклад – події в Україні, зокрема, підтримка населенням різних регіонів «своїх» політичних сил. Навпаки, специфічна легітимність си-

туативна, орієнтована на результат і базується на свідомій підтримці влади. Дифузна та специфічна легітимності існують у певному співвідношенні в будь-якій країні. Тому виділяються змішані типи підтримки: дифуз- но-специфічний та специфічно-дифузний. Так, в Україні, за різними даними, це співвідношення становить 2 до 1, тобто дві третини населення орієнтовані на підтримку «своїх», третина – оцінює політиків критичніше. Але потенціал дифузної легітимності теж не безмежний. Якщо «свої» політики тривалий час не задовільняють інтереси або відверто ігнорують громадян, їх легітимність може «обвалитися».

Механізми здійснення влади

До механізмів здійснення влади зазвичай відносять: панування (підкорення індивідів); керівництво (визначення основних цілей суспільного розвитку, шляхів їх досягнення); управління (використання повноважень влади у формуванні цілеспрямованої поведінки об’єктів); контроль. Носій влади визначає владу у наказах, розпорядженнях, командах, де окреслюється поведінка об’єкта влади, передбачаються санкції.

33

Вагоме місце у функціонуванні влади держави посідає принцип її роз-

поділу на гілки. Розподіл влади – політико-правова теорія, за якою державна влада за функціями, які виконують її органи, поділяється на гілки.

Витоки теорії відносяться до античної думки, а в сучасному вигляді вона була сформована у Новий час. Ліберальні філософи у розподілі влади бачили запобіжник її концентрації в одному центрі. Локк вирізняв законодавчу, виконавчу та союзну гілки влади, Монтеск’є – законодавчу, виконавчу та судову. Саме в такому вигляді теорія розподілу влади дійшла до сьогодні. Кожен орган влади має свою сферу діяльності і, отже, його влада обмежена. У кожного органу є можливість частково завадити іншому реалізувати волю, але жоден орган не підміняє рішення іншого.

Існують й інші демократичні застереження проти концентрації влади. Це здійснення громадського контролю за діяльністю органів державної влади, контроль за дотриманням антимонопольного законодавства тощо.

На думку багатьох дослідників, ефективність влади вимірюється співвідношенням прийнятих та реалізованих органами влади рішень. Ця формула має два аспекти. По-перше, наскільки влада може забезпечити виконання рішень, які ухвалює. Виконання забезпечується наявністю ресурсів. Але істотною характеристикою влади є її здатність до ефективного їх використання. Діяльність щодо використання ресурсів для забезпечення виконання політичних рішень називається мобілізацією ресур-

сів. Вона передбачає не лише концентрацію ресурсів, а й визначення оптимальних шляхів їх задіяння. Так, реалізація курсу на інноваційний розвиток суспільства передбачає визначення пріоритетів інвестування. Оскільки одним з головних ресурсів є людина, складовою мобілізації є розуміння громадянами політичних рішень, їх сприяння реалізації рішень.

Відтак, і це по-друге, ефективність влади залежить від того, наскільки рішення, які ухвалюються владою, відповідають завданням, які стоять перед суспільством, наскільки сприятливою є ситуація для їх реалізації.

Якщо влада ухвалює рішення, що не відповідають цим цілям, якщо вона не здатна реалізувати рішення, наступає делегітимація – процес втрати легітимності. Джерелами делегітимації вчені виокремлюють суперечності між цінностями суспільства та влади, бюрократизацію та корумпованість останньої, дезінтеграцію еліти тощо.

Демократія як форма влади та демократизація

Демократія є формою політичної влади, за якої народ визнається її джерелом та носієм. Виборами демократія як форма влади не обмежується. У. Черчілль у Фултонській промові (1946 р.) відзначив три складові демократії: свобода слова, прямі вибори та незалежні суди. Через кілька

34

десятиліть нобелівський лауреат з економіки Дж. Стiглiц зауважив, що демократія – ширше поняття, ніж проведення виборів. «Чого варте право голосу без визнання права на певний мінімальний рівень життя?»

Термін «демократія» походить від грецьких «демос» (народ) і «кратос» (влада). Ідея античної демократії вперше була сформульована Геродотом. Її ознаками він назвав: обговорення суспільних справ на народних зборах; скасування майнового цензу; обіймання посад за жеребкуванням; оплата праці посадовців; звіти чиновників. У Римі через конфлікт між плебсом та патриціями виник народний трибунат, що уособлював владу народу (консулат уособлював владу царя, сенат – аристократію).

Ці форми демократії народились в Європі. Останнім часом стали звертати увагу на форми демократії в інших культурах. О. Гьофе, Б. Буго аналізують таке явище як палавер. Це форма народних зборів, що має тривалу традицію в Африці. Це форма демократії, але не в європейському розумінні, де більшість панує над меншістю. Палавер передбачає консенсус. Усі беруть участь в обговоренні, доки не досягнуто згоди. Палавер скликається у важливих ситуаціях, наприклад, внаслідок раптової смерті вождя, розбійницького нападу, природної катастрофи. Гьофе вважає, що консенсуальне правління мало місце у давній Ісландії, германських племен, слов’янських народів (віче та козацькі ради).

В індустріальному суспільстві, де спілкування більш опосередковане, палавер як форма демократії має сенс скоріше за все, в двох виявах: 1) на рівні місцевого самоврядування; 2) як право меншості бути почутим.

Розрізняють дві основні форми демократії: пряму (за якої рішення ухвалюються на основі безпосереднього і конкретного виявлення волі та думки громадян – на виборах, референдумах, при всенародному обговоренні законопроектів, на мітингах, демонстраціях, під час опитувань громадської думки) і представницьку (розгляд і вирішення державних питань представниками населення, наприклад, у парламенті).

Початок XX ст. характеризувався бюрократизацією системи управління. Це ставило під сумнів можливості досягнення демократії в класичному розумінні. Почали формуватись нові її доктрини.

М. Вебер висунув концепцію «плебісцитарної демократії». Оскільки формалізація відносин в сучасних суспільствах веде до бюрократизму, необхідний прихід до влади внаслідок виборів харизматичного лідера. Отже, за Вебером, демократія – це коли народ обирає лідера. Після обрання ані народ, ані партія не втручаються в його діяльність.

Й. Шумпетер першим звернув увагу на загрозу від маніпуляції політиками думкою мас. Він дійшов висновку, що демократія є не правлінням

35

народу, а системою інституційних заходів, за яких індивіди досягають влади шляхом конкурентної боротьби за голоси народу. Умовами демократії є: наявність кваліфікованих представників, з яких можливий вибір на посади; ухвалення політичними органами рішень, зрозумілих для народу, інакше їх легітимність буде невисокою; підготовлена та відповідальна бюрократія – формуватись вона має з не дуже багатих та бідних; усвідомлення учасниками політичного процесу необхідності самообмеження.

Дж. Сарторі в праці «Демократія і дефініції» визначає демократію як «етико-політичну систему», в якій меншість, що сперечається між собою, керує більшістю. Тому демократія є владою активних громадян.

Плюралістична теорія демократії виходить з того, що ані народ, ані особа не є головними рушійними силами політики. Представницька демократія відсторонила громадянина від прийняття рішень. Політичний процес ця теорія розглядає як взаємодію не індивідів, а груп. Саме в групі формуються інтереси, цінності та мотиви діяльності індивіда. Групи з різними інтересами нейтралізують одна одну.

У1930-1950-х рр. формуються концепції демократії іншого плану. Основна проблема в них – питання про нормативну роль громадян в політиці. Якщо концепції «демократичного елітизму» щодо участі народу є «мінімалістськими», то концепції іншої групи можна характеризувати як «максималістські». До них належить концепція «функціональної демократії» Дж. Коула. Він не відкидав ролі політичного представництва, але вважав, що економічна влада первинна щодо політичної. Тому основні об’єднання – асоціації виробників та споживачів – мають керуватись принципом самоуправління та бути представленими в державних органах.

Схожі ідеї розвивав датський теолог Х. Кок. На його думку, демократія – це не доктрина, а спосіб життя, який проростав в Західній Європі. Сутність демократії визначається не голосуванням, а діалогом, взаємною повагою та взаєморозумінням. Політичної і економічної демократизації не вистачає, необхідно «демократизувати» самих людей.

Надалі поширюється концепція «демократичної участі», пов’язана з іменами П. Бахраха, К. Макферсона. Головна їх ідея у тому, що представницькі інститути і вибори не є гарантією демократії. Щоб громадяни брали активну участь у політиці, необхідна підготовка їх в інших сферах. Важливою в цій концепції стала ідея «людської ефективності» політичної участі, її ролі для виховання у людей почуття державної відповідальності.

У1980-1990-ті рр., коли в ході демократизації в деяких країнах спостерігались негативні тенденції, почали розвиватись концепції модернізації. Р. Патнем доводив, що успіх демократії залежить від соціального

36

капіталу. Слід також згадати максималістські концепції демократії Б. Барбера, Дж. Менсбриджа, К. Гоулда. Барбер справжньою демократією називає місцеве самоврядування, де відбувається масова участь.

Наприкінці XX ст. поширюються концепції «деліберативної демократії». Щодо мінімалістських та максималістських доктрин вони є компромісом. Рішення мають бути наслідком широкої раціональної дискусії.

З розпадом соціалістичної системи деякі політологи заговорили про перемогу демократії. На цій хвилі в науці зріс такий теоретичний напрям,

як транзитологія. Це сукупність концепцій переходу окремих країн та груп країн від недемократичних режимів до демократичних.

Передбачалось, що перехід включає низку стадій. Лібералізація починається, коли влада втрачає довіру, а еліта розколюється на прихильників «твердої» лінії та реформаторів. Лібералізація включає послаблення контролю над ЗМІ; допущення неконтрольованих організацій, допущення акцій протесту, впровадження альтернативних виборів. На другій стадії проводяться вільні вибори, формується багатопартійність. Третя починається зі зміни еліти. До влади після виборів приходить опозиція, яка проводить реформу влади, законодавства, приватизацію. Четверта стадія – консолідація демократії. Інституції наповнюються демократичним змістом.

Особлива роль в процесах транзиту відводилася інституту виборів. До другорядних факторів були віднесені: економічний розвиток, соціокультурні традиції, етноконфесійний склад.

Але через деякий час з’явились ознаки кризи демократії, як в молодих демократіях, так і в країнах зі сталими демократичними традиціями. Внаслідок поширення електронних засобів еліти отримують інструменти маніпулювання, а суспільство атомізується. Глобалізація стимулює інформаційні, фінансові, інші потоки, які виходять з-під контролю держав – носіїв демократії. Національні уряди не здатні захистити громадян, довіра до них падає.

Криза демократії на концептуальному рівні проявилася як крах транзитології. По-перше, країни, що порвали з недемократичними режимами, необов’язково обирають курс на демократизацію. Із приблизно 100 країн, які вважалися перехідними, на початку ХХІ ст. лише близько 20 мають успіхи в демократичному будівництві. В багатьох інших прийняті конституції, проводяться вибори, наявні опозиція та інститути громадянського суспільства. Але вони слабо відображають інтереси громадян.

По-друге, не виправдалось передбачення про послідовне проходження всіх 4 стадій демократизації.

37

По-третє, ілюзорними виявились тези про домінуючу роль виборів в переході до демократії, про другорядність соціокультурного фактора.

Визначення демократії як форми організації владних відносин, за якої громадяни беруть участь у прийнятті рішень безпосередньо або через обраних представників, фіксує, що демократія не передбачає врахування усіх точок зору. Голосування – це нав’язування більшістю волі меншості. Демократія є ефективною далеко не у всіх ситуаціях. Ще у 1970-х рр. дослідники дійшли висновку про неефективність виборів в культурно розколотих суспільствах. Демократичні механізми не спрацьовують і в надзвичайних ситуаціях (війна, соціальні вибухи, катастрофи).

Негативні для демократії риси проявилися на пострадянському просторі на прямих президентських виборах. Такі вибори проводяться за мажоритарною системою абсолютної більшості, зазвичай у два тури. Вони розколюють суспільство, стають джерелом нестабільності.

На думку І. Шапіро (США), не існує єдиного шляху до демократії. Вона може стати наслідком багаторічної еволюції (Великобританія, США), стрімких перетворень (Східна Європа у 1989 р.), обвалів (Росія у 1991 р.), революцій (Португалія, Аргентина), переговорів (Польща, Болівія, Нікарагуа, Південна Африка). Вона може бути нав’язана «зверху» (Іспанія, Бразилія) чи ззовні (Японія, Західна Німеччина). Можливі й інші варіанти.

Нині вчені виокремлюють три групи факторів становлення демократії. Прихильники інституційного напряму стверджують, що парламентські системи стабільніші за президентські. За Х. Лінцем, президентські системи супроводжуються розколами як всередині політичної культури, так і між президентами та парламентами, та не володіють достатніми механізмами їх подолання. П. Шляхтун доповнює перелік негативів президентських республік проблемою подвійності виконавчої влади, що полягає у розподілі повноважень між урядом і президентом. Дуалізм суперечить природі виконавчої влади. Обраний на прямих виборах президент

«отримує все». Реальних механізмів впливу на нього не існує.

Друга група факторів пов’язана з економічним розвитком. Масштабне вивчення цього чинника провели А. Пшеворський та Ф. Лімон’ї у 1950- 90-х рр. Вони констатували, що встановлення демократії не визначається економічним розвитком, але є залежність між ним (зокрема, доходами населення) і тривалістю демократичних режимів. Шанси на виживання демократій зростають, коли уряди забезпечують економічне зростання.

Третя група факторів стосується соціокультурної сфери: переконань, релігії, ідеології, менталітету тощо. Так, вибори Президента США в 2000-2008 рр. показали, що уподобання виборців пов’язані з релігійними

38

поглядами і належністю до етнічної групи. В межах третьої групи можна виділити фактор, пов’язаний із залученістю до демократичних цінностей еліт (С. Хантінгтон), а з іншого боку – мас (Р. Патнем). Це положення допомагає пояснити сталість індійської демократії. В колоніальний період багато представників індійських еліт навчалися в Оксфорді та Кембріджі і мали змогу перейняти прихильність до демократії. Навпаки, серед африканських еліт це було неприйнятне, і те, що демократії в колишніх колоніях в Африці, як правило, не виживали, очевидно, пов’язаний з цим.

На думку Р. Патнема, стабільність і тривалість демократії надає «соціальний капітал», участь мас у місцевих асоціаціях і особливо – довіра до них. Дослідження щодо Італії показало, що ефективне управління та інституційний успіх залежать від життєдіяльності громадянського суспільства. Патнем увів поняття «генералізована взаємність» – коли зусилля одного члена співтовариства, спрямовані на участь у спільній справі, зустрічає відповідні зусилля інших.

К. Манхейм наполягає на обумовленості соціальних та ментальних форм, визнанні того, що соціально-економічна ситуація домінує щодо традиційної «влади» у вигляді панування. В Україні цим перейнялися в 1990- х рр. політичні угруповання, які, відчувши потребу в електоральній підтримці, створювали позаідеологічні методи впливу. Ці методи отримали назву «патронаж» або «клієнтелізм» і передбачають прямий обмін між політиками-патронами і виборцями-клієнтами, які голосують за того, хто запропонує матеріальні блага. Передвиборна кампанія в такій демократії зводиться до принципу «ти мені – голоси, я тобі – роботу» тощо. Патронажна демократія виникає там, де у громадян відсутня етнокультурна спільність. Тому за політиками немає контролю з боку громадян і вони мають необмежений контроль за державними ресурсами.

Підсумовуючи, ми повинні віднести до принципів демократії не лише виборність влади та владу більшості, а й самоуправління; забезпечення прав меншості, зокрема на опозицію; плюралізм соціально-політичних сил; прозорість прийняття рішень; контроль влади з боку громадян тощо.

Світова практика свідчить, що не існує єдиного стандарту демократії. Як пише О.В. Бабкіна, демократія – це процес, що відбувається постійно, це мета, якої прагнуть, але повною мірою ніколи не досягають. Її критерій

– здатність політичних інститутів застосувати адекватні національним культурам способи вираження інтересів суспільства.

Контрольні запитання Розкрийте сутність поняття «влада».

39

Охарактеризуйте основні концепції політичної влади. Що таке ресурси влади?

Що означає поняття легітимності влади? Наведіть типологію. Охарактеризуйте теорію розподілу державної влади.

Що таке делегітимація влади? Які її джерела?

Наведіть ключові тези сучасних концепцій політичної демократії.

В чому полягає ключова проблема поглиблення демократії сьогодні? Приклади тестових завдань Що таке легітимність влади:

а) законність влади; б) віра підвладних в правомірність влади; в) порядність влади.

В якому творі вперше був обґрунтований принцип розподілу влади?

а) «Еміль, або про виховання» Ж.-Ж. Руссо; б) «Левіафан» Т. Гоббса; в) «Про дух законів» Ш. Монтеск’є.

Що означає поняття теократії:

а) влада військових; б) влада церкви; в) влада партій.

Що означає поняття мерітократії:

а) влада церкви; б) влада гідних, заслужений людей; в) влада народу.

Як називається вид демократії, за якого рішення ухвалюються на основі безпосереднього виявлення волі та думки громадян (вибори тощо):

а) пряма; б) анархічна; в) представницька.

Література Бурдяк В.І. Сучасні інтерпретації поняття «політичний режим» та його

практичне використання щодо постсоціалістичних країн / Віра Іванівна Бурдяк. // Наукові записки ІПіЕНД. – 2011. – №1(51). – С. 109-120.

Вебер М. Покликання до політики / Макс Вебер. Соціологія. Загальноісторичні аналізи. Політика. – К.: Основи, 1998. – С. 11-46.

Вельцель Х. Людський розвиток і «вибух» демократії: варіації зміни режимів серед 60 суспільств / Х. Вельцель, Р. Інглгарт. // Соціологія: теорія, методи, маркетинг. – 2008. – №1. – С. 85-118.

Гьофе Г. Демократія в епоху глобалізації / Г. Гьофе. – К.: ППС, 2007.

– 425 с.

Даль Р. О демократии / Роберт Даль. – М.: Аспект-Пресс, 2000. – 208 с. Кухта Б. Політична влада та її рішення / Борис Кухта. – Львів: Центр

політичних досліджень, 2006. – 237 с.

Латигіна Н.А. Демократія: реалії versus утопії: Монографія / Н.А. Латигіна. – К.: Київський національний економічний університет, 2008. – 400 с.

Мартинюк Р.С. Реалізація принципу поділу влади в сучасній Україні: політико-правовий аналіз / Р.С. Мартинюк. – Острог: Видавництво

40

Соседние файлы в предмете [НЕСОРТИРОВАННОЕ]