брукуванням каменем на мохові або щебені, вимощуванням у плотових клітках та будуванням дамб і напівзагат, що спрямовують течію (рис. 2.11). Дамби будують на ввігнутих берегах, а напівзагати – на опуклих із різноманітних матеріалів: фашин, каменю і бетону.

Боротьбу зі селевими потоками ведуть шляхом будівництва гребель, селеуловлювачів, дамб для спрямовування потоку, а для захисту доріг – селеспусків. Селеспуски будують у вигляді великих залізобетонних лотоків на опорах над дорогами для перепуску селевого потоку.

2.7. ГЕОЛОГІЧНА РОБОТА ЛЬОДОВИКІВ І ЛЬОДОВИКОВІ ВІДКЛАДИ

Льодовиками називаються утворені на суші маси льоду, що рухаються. Рух льодовиків зумовлений, головним чином, пластичною течією льоду при наявності значних різниць тисків. Течії льоду сприяє нахил поверхні, по якій він рухається. Але льодовик може рухатися і по горизонтальній поверхні. Під час руху льодовики виконують велику геологічну роботу. Вони механічно руйнують гірські породи, переносять зруйнований матеріал і відкладають його у певних місцях, утворюючи різноманітні льодовикові відклади.

Сучасні льодовики діляться на материкові та гірські. Вони займають площу 16,3 млн. км2, що становить 11 % поверхні суші. Материкові льодовики розміщуються в полярних областях. До них належать льодовики Антарктичний і Гренландський. Площа першого дорівнює 13,2 млн. км2, другого – 1,65 млн. км2. Товща льоду в Антарктичному льодовикові в середньому дорівнює 1720 м, у Гренландському – 2300 м. Таким чином, у цих льодовиках сконцентровані основні маси льоду на суші. Води, яка міститься в цих льодах, було б достатньо для підвищення рівня океану на 50 м. Швидкість руху льоду в материкових льодовиках невелика: до 1,5 м/добу, але в окремих місцях вона може досягти 30 м/добу. Гірські льодовики утворюються в горах. Вони займають відносно невеликі площі: на Кавказі – 2 тис. км2, у Середній Азії – 11 тис. км2. Прикладом можуть бути долинні льодовики: Інильчек на Тянь-Шані завдовжки 70 км, Федченка на Памірі – 77 км, Дихсу на Кавказі – 15 км та ін. Товщина льоду в таких льодовиках досягає десятків метрів і більше, а швидкість руху коливається від 0,1 до 7 м/добу.

Утворення і геологічну діяльність льодовиків можна розглянути на прикладі гірських льодовиків. У горах вище від снігової лінії, в міжгірних улоговинах і долинах нагромаджується сніг, який не встигає розтанути літом. Під своєю вагою він ущільнюється й перетворюється спочатку на пористий (фірновий), а потім – на щільний, міцний лід. При значній потужності лід починає текти по долині вниз. Кінець льодовика, опускаючись нижче від снігової лінії, розтає.

У типовому випадку в гірському льодовику можна виділити зони: живлення, руху та розтавання (рис. 2.12). Якщо льоду надходить більше, ніж розтає, то зона розтавання переміщується нижче – льодовик наступає. Коли ж ця зона переміщується вище – льодовик відступає. Але зона розтавання може пев-

34

поверхні льодовика відкладаються і дрібні частинки, що переносяться вітром. Відклад, який утворюється внаслідок руху льодовика, називається мореною. Морена відкладається під час розтавання льодовика. Розрізняють кінцеві й основні морени. Кінцеві морени утворюються при стаціонарному положенні кінця льодовика у вигляді пасма пагорбів. Ці морени складаються з невідсортованого, але перемитого водою матеріалу – гравію, гальки, валунів.

Основні морени утворюються під час відступу льодовика. При цьому матеріал, який транспортується льодовиком, відкладається вздовж шляху його відступу. Основні морени складаються із суглинків та глин з уключеннями великоуламкового матеріалу.

У зоні розтавання льодовика беруть початок численні водяні потоки, які виносять і відкладають за пасмом кінцевих морен піски, супіски й суглинки, утворюючи піщано-глинясті (зандрові) поля.

Усе, що було сказано про гірські льодовики, стосується і льодовиків материкових. Але діяльність материкових льодовиків відбувається в значно більших масштабах. Особливий інтерес викликають материкові льодовики четвертинного періоду. К. К. Марков та І. П. Герасимов виділяють такі зледеніння цього періоду: лихвинське, дніпровське й валдайське (рис. 2.13). Найбільшим зледенінням було дніпровське. Головним центром зледеніння був Скандинавський півострів, де товща льоду досягала 3 тис. м.

Четвертинні зледеніння почалися близько 500 тис. років тому. З часу останнього зледеніння минуло 12 тис. років. Увесь цей час зледеніння змінювались міжльодовиковими епохами. Добре збереглися сліди діяльності останнього, валдайського, зледеніння.

На території Карелії на Кольському півострові в заглибленнях, виораних льодовиком, утворилися численні озера. Магматичні породи, що вийшли на поверхню, були оброблені льодом, який рухався. Є пасма кінцевих морен висотою до 100 м, котрі тягнуться іноді на сотні кілометрів, й інші утворення такого роду: ози, ками, друмліни. Все це створює характерний льодовиковий ландшафт. Тут же зустрічаються озерно-льодовикові відклади, найчастіше зі стрічкових глин, у яких чергуються дуже тонкі шари (частки сантиметра або кілька сантиметрів) глин і дрібних пісків. Південно-східніше розміщені товщі основних морен, а далі на значних просторах водно-льодовикові (флювіогляціальні) відклади з пісків, гравію, гальки та суглинків. Суглинки перекривають раніше утво-

35

Рис. 2.13. Карта четвертинних зледенінь (карту складено до 01.01.90)

рені льодовикові відклади і тому називаються покривними. Потужність їх не перевищує 12 м. Водно-льодовикові відклади за складом нагадують алювіальні.

Причини минулих зледенінь ще не з’ясовані. Найбільш імовірними можуть бути зміни в обрисах суші й напрямі руху морських течій, які зумовлюють певні кліматичні умови. Наприклад, Гренландія тепер покрита льодом, а деякі райони Якутії з більш низьким температурним балансом вільні від нього. Це пояснюється тим, що там випадає дуже мало снігу і він не може накопичуватись.

2.8. ГЕОЛОГІЧНА РОБОТА ВІТРУ ТА ЕОЛОВІ ВІДКЛАДИ

Горизонтальний рух повітря в тропосфері з місць із високим тиском у м і- сця з низьким тиском називається вітром. Вітер виконує на поверхні материків значну геологічну роботу. Передусім він розвіває дрібні частинки продуктів вивітрювання (глинясті, пилуваті і піщані), переміщуючи їх у завислому стані

36

та перекочуванням по поверхні. Цей процес називається дефляцією. Але вітер, переносячи в завислому стані дрібні частинки, руйнує ними гірські породи й механічно. Такий процес одержав назву коразії. Відстані, на які переносяться дрібні частинки шляхом перекочування та в завислому стані, залежать як від розмірів частинок, так і від сили вітру. Вітер при швидкості 10 м/с може переміщувати частинки розмірами до 1 мм, а при швидкості 20 м/с – розмірами 5 мм. Піщані частинки переносяться на десятки та сотні кілометрів. Маленькі частинки, глинясті і пилуваті можуть переноситися вітром на сотні і навіть тисячі кілометрів. Об’єм матеріалу, який переноситься вітром, буває дуже значним. Наприклад, ураганні вітри, котрі дмуть з Афганістану, відомі під назвою “афганці”, приносять в Каракуми масу пилу.

Геологічна робота вітру особливо помітна в тих районах, де, внаслідок сухого клімату і відсутності рослинного покриву, переважає фізичне вивітрювання, а вітри, що постійно дмуть, часто досягають великої сили.

Матеріал, який переноситься вітром, випадає і з часом накопичується. Так виникають еолові відклади. До них належать еолові піски та товщі лесу. Еолові піски в основному залягають у пустелях. Пустелі Каракуми й Кизилкум займають 1 млн. км2. Крім того, багато еолових пісків мають значне розповсюдження вздовж берегів морів і озер та в долинах великих річок. Значні площі займають ці піски на узбережжі Прибалтики, а також у долинах Волги, Дніпра й Дону. В таких місцях у результаті переміщення п іску вітром виникають своєрідні пасма горбів, які в пустелях називаються барханами, а на узбережжі – дюнами. У плані бархани мають серпоподібну форму (рис. 2.14) і висоту 20-30 м. Навітряний бік бархана пологий (5-14°), а підвітряний – крутий (30-33°).

На відміну від барханів, дюни – це витягнуті горби з округлими вершинами заввишки до 30 м. У них, як і у барханів, навітряний бік пологий, а підвітряний крутий.

Бархани і дюни під впливом панівних вітрів переміщуються шляхом перевівання піску з навітряного боку на підвітряний.

Такі рухомі піски завдають великих збитків народному господарству, оскільки захоплюють цінні землі, утруднюють експлуатацію доріг, каналів, засипають будови та споруди. Швидкість переміщення барханів і дюн різна: від кількох до 20 м на рік. Спостерігаються також випадки переміщення їх зі швидкістю до кількох метрів на добу. Рухомі піски мають звичайно пухкий склад, що слід ураховувати при проектуванні будівель та споруд, особливо гідротехнічних.

37