3. Сутність понять „етнос",„народність", „народ ,„нація".Основні концепції формування українського народу.

Сутність етносу, нації. Поняття “національне” та “націоналізм”.

Поняття “етнос” (від грецького “ethnos” – народ, плем’я) увійшло в історико–етнографічну науку з Стародавньої Греції, де воно використовувалося для позначення окремих племен, народів.

Народи етноси виникають на певному етапі розвитку людства. Згідно з біблейським сказанням про “Вавилонський натовп”, спочатку люди жили в одному місці, складали один народ та розмовляли однією мовою. Якось вони замислили побудувати місто та вежу “з главою до небес”. Бог розлютився від такого нахабства та змішав мову людей так, щоб одні не розуміли промов інших, а людей розкидав по всій Землі. Скільки було тоді створено мов та кордонів, Біблія не повідомляє.

Етноси народи в своєму розвитку пройшли ряд етапів. Першим типом етнічної спільності був рід – кровно-родинна спільність людей. На основі розвитку родових відносин виникло плем’я - етносоціальна спільність людей з власним ім’ям, територією, мовою (діалектом племені), своїми звичаями, культовими обрядами. Наступним типом стала народність – етносоціальна спільність людей, яка має єдність членів за походженням, культурою, мовою, історичною долею. Як докапіталістична етнічна спільність народність носила риси натурального господарства та господарською відокремленості різних регіонів. Народність стала необхідною сходинкою та базою в процесі формування націй.

Рід – плем’я –народність –нація – ось головні етапи становлення та розвитку етнонації. В сучасній суспільствознавчій літературі, етнос визначається як стійка соціальна спільність людей, які об’єднані спільністю мови, своєрідністю культури, побуту, традицій, звичаїв, а також усвідомленням своєї єдності та відмінності від інших подібних спільнот (самовідомості).

Сукупність усіх цих ознак утворює повну етнічну культуру – систему випрацьованих засобів життя, які стають звичними для цього етносу. З’ясуємо це..

Якщо я, як носій певної культури, звикаю до якогось певного стилю життя, то уявлення іншого стилю для мене скрутне, бо він не може вписатись в мій стереотип. Але ж особливо велика взаємонепривабливість культур, якщо істотно розрізняються системи заборон та дозволів.

Етичне – це поперед усе культурне. Сторіччями випрацьований механізм культивації особливого способу життя. Тому ідея асиміляції в іншу культуру не припустима. Кожна культура має цінність та багатство в світовій культурі.

Отже, етноси розрізняються досить істотними рисами. Кожен етнос вважав свою культуру справедливою та в кожному випадку не бажає відмовлятися від неї, асимілюватися (зливатися).

За різними оцінками на Землі зараз можна налічити від двох до трьох тисяч етнонаціональних утворень, а держав – членів ООН – біля 200. Тільки 270 етносів налічують в своєму складі більш одного млн. людей, інші значну меншість. Є країни переважно мононаціональні (Норвегія-99,8%-норвежці Японія-99% - японці Австрія-92,5% - австрійці та ін.). Але більшість сучасних держав багатонаціональні, вони об’єднують корінні етноси та інші етнічні та національні групи, і для них проблеми етнонаціональних відносин, національної політики залишаються серед найбільш важливих.

Які ж риси притаманні нації? Що кладеться в саме поняття “нація”?

При політично-правовому підході під нацією розуміють – співгромадянство, політичне об’єднання людей – громадян тієї чи іншої держави. В Конвенції про громадянство, яка була розроблена в межах Ради Європи, поняття “громадянство” визначається як “правові відносини особи з державою без вказівки на етнічне походження цієї особи”. В міжнародному праві, коли кажуть про націю, мають на увазі саме громадянські або політичні нації. Використовуючи поняття “національна економіка”, “національний прибуток”, “національна безпека” (як і “національна академія”) під “національним” мається на увазі не “естетичне”, а “державне”.

При соціокультурному підході нація розглядається як спільність людей, для якої характерні спільність духовної культури, мови, релігії, звичаїв, тобто головних ознак етнічної культури. В політичному житті національна спільність нерідко ототожнюється тільки з релігійною спільністю. Наприклад, кажуть про “арабську націю”, скріплену релігією ісламу. При всій відмінності громадян Єгипту, Саудівської Аравії, Іраку, Тунісу та ін. країни, всі вони вважають себе перед усім арабами і тільки потім – єгиптянами та ін. Хоча ця єдність не забезпечує їх спільність і різне розуміння ісламу (поряд з іншими причинами), приводить до кровопролитних війн (Ірак – Іран, Ірак Кувейт – підтвердження цьому).

Більшість націй сформувалися шляхом злиття декількох етнічних груп.

Інший шлях формування нації – коли велике етнічне утворення трансформується в націю, при цьому можуть виникнути декілька націй. Наприклад, з давньоруської народності (етносу) сформувалися 3 нації: білоруси, росіяни та українці.

Процеси формування нації та викликані ними рухи, вели до створення держав. Якщо врахувати, що більшість держав об’єднувало декілька етносів, то однією з головних функцій держави було підтримання порядку та стабільності, обмеження агресивних спрямувань одних етносів та оберіганню від агресії інших. Держава це робить шляхом встановлення загальних для усіх законів, незважаючи на етнічну та взагалі будь-яку належність. Держава виступає фактором подолання етнічних суперечок. В цьому сенсі держава констатує націю, хоча в межах нації продовжують існувати етнічні групи. Так, у США всі, хто має громадянство – американці, але американці-японці, американці - українці та ін., у Великобританії – всі англійці, але англійці - шотландці та ін.

Національна самосвідомість – це усвідомлення нацією або окремим індивідом своєї належності до певного етносу, який відрізняється спільністю історичної долі, характеру, менталітету, психології, культури. Національні звичаї та традиції, що є компонентами буденної свідомості, виступають як засіб об’єднання, інтеграції національної спільності, пробудження національної самосвідомості.

В політичному плані національна самосвідомість національна самосвідомість може грати подвійну роль. З одного боку – це, безумовно, прогресивний процес, що веде до нового позитивного рівня розвитку національно-етнічної спільності та її взаємовідносинам з іншими етнонаціональними групами. Але надмірний акцент на національну самосвідомість, національні цінності, в шкоду цінностям інших націй та загальнолюдським цінностям, може привести до націоналізму.

Існує декілька підходів, які оцінюють по-різному роль та значення націоналізму. Прибічники позитивного підходу вважають націоналізм – позитивним соціальним явищем, основою розвитку патріотизму. До визначення “націоналізм” вони додають такі прикметники, як “прогресивний”, “народний”, “науковий”, “революційний” та ін. Так автори учбового посібника “Основи політології” під ред. (Київ, “Либідь”,1988) пишуть, що “…націоналізм – це ідеологія нації, головна мета якої – створення та забезпечення всіх необхідних умов для прогресивного національного розвитку \с.123\”. В підручнику “Політологія” /Під ред. О.І.Семківа (Львів, вид. “Світ”,1994) націоналізм визначається як спосіб захисту національних інтересів. Він не віддільний від існування нації і завжди дає про себе знати тоді, коли йдеться про інтереси нації /с.235/.

Спочатку націоналізм був відносно прогресивним явищем, бо його головним завданням була консолідація формуючих націй, їх самовизначення. Націоналізм відіграв свою роль в боротьбі народів колоній за незалежність, рівноправ’я та рівність в світових політичних та господарських відносинах. В такому розумінні націоналізм сприяв росту національної самосвідомості, вирішенню проблем національного розвитку, тобто питань захисту національних інтересів та цінностей, відродженню культури, мови та ін. Але переважна більшість дослідників – спеціалістів розглядають сучасний націоналізм в якості виключно реакційного явища.

Характерною для націоналістів є відмова визнати за іншими народами на “власній” території ті права, яких вони вимагають для себе. Для інших – ніякого самовизначення! А що робити з іншими етносами, що проживають на цій території? По різному. В Югославії (Косово) націоналісти заявили про боротьбу за створення “етнічно чистих територій”- в Азербайджані силою виселяється населення вірменських сіл. У Прибалтиці “некорінне” населення обмежене в багатьох правах та свободах та ін.

Для націоналістів важливий “образ ворога” навіть більш ніж “нація”. Ворог – антипод націоналізму, бо якщо його не буде, то націоналізм втрачає сенс, бо не ясно “проти кого ми дружимо”. Ворог може бути зовнішнім, а також внутрішнім, як молодший партнер зовнішніх ворожнечих сил. Сучасний дослідник з ФРН Д.Хоффман писав: “Образ ворога грав роль інтегратора на протязі всієї історії німецького народу та держави”.

Націоналізм не має майбутнього, бо загальна світова об’єктивна тенденція – об’єднання зусиль людства у вирішенні завдань, що стоять перед ним, інтеграція. Але зникне націоналізм ще не скоро, бо він спирається на реальну базу і ту соціальну структуру “знедолених”, яку залишив у спадщину попередній режим.