Гаєвська (практик) / 11

11.1. Необхідність державного регулювання підприємницької діяльності

Сутнісна характеристика

Важливим елементом сучасної економічної системи є оптимальне поєднання державного регулювання економіки з ринковими важелями саморегулювання. Вирішальна роль при цьому належить державному регулюванню. Без нього сучасна економічна система, у тому числі підприємницька діяльність, існу­вати не може. Підприємницька діяльність виникає з часу формування капі­та­ліс­тичного способу виробництва. Державі, з початку XVI ст. і до кінця XIX ст., відводилась роль “нічного сторожа”, вона повинна була оберігати при­­ватну власність, стежити за дотриманням правил вільної конкуренції і ви­ко­нувати лише ті функції, які окремі підприємці неспроможні були виконати або робили це економічно неефективно. До таких функцій належать: контроль за громадським порядком; заснування державної по­што­вої служби; введення обов’язкового шкільного навчання; забезпечення наці­о­н­альної оборони; бу­дів­ництво деяких громадських споруд (доріг, мостів) та утримання їх у ро­бо­чо­му стані

З XVII ст. виникають державні та змішані компанії для управління й торгівлі з колоніями. Держава насаджує розвиток мануфактур, регламентує їх діяльність; за допомогою відповідного законодавства регламентує тривалість робочого дня, частково – розмір заробітної плати та ін. Проте регулюючий вплив держави носить фрагментарний порядок, внаслідок чого розвиток економічної системи загалом відбувається нерегульовано.

Підприємницька діяльність на нижчій стадії розвитку капіталізму здій­сню­ється здебільшого на дрібних за розмірами підприємствах. Так, у Парижі у 50-х роках XIX cт. переважали підприємства з кількістю зайнятих до 5-ти осіб, а до середніх належали підприємства з чисельністю – до 50 найманих пра­цівників. Водночас були відсутні маркетингова діяльність на підп­ри­єм­стві, широке використання праці найманих менеджерів. Пануючою формою вла­сності була індивідуальна (приватна) капіталістична власність. За цих умов певна організованність і планомірність існували у незрілих формах, зде­бі­­ль­­шого лише у межах дрібних та середніх підприємств. Таку економіку не мож­на називати регульованою

Ця, переважно неконтрольована підприємницька діяльність, яка здій­сню­валась у межах механізму вільної конкуренції, поступово зумовила появу сус­пільного характеру виробництва (внаслідок розвитку і поглиблення сус­пі­ль­но­го поділу праці, спеціалізації, кооперування між підприємствами, зрос­тан­ня їх обсягів тощо), що за умов планування приватнокапіталістичної фор­ми власності, а загалом поглиблення основної суперечності капіталізму спри­чи­­нило першу економічну кризу 1825 р. Такі кризи надалі повторю­валися че­рез 10–15 років. Для послаблення криз необхідне державне регу­лю­ван­ня еко­но­мі­ки, у тому числі підприємницької діяльності.

Поступово вільний ринковий механізм з притаманною йому некоорди­но­ваною, слабо контрольованою і регульованою у масштабі суспільства дія­ль­ністю приватних підприємців призвів до появи ще однієї істотної вади еко­но­мі­чної системи – монополістичних тенденцій у народному господарстві та ви­ни­кнення монополій. Щоб послабити ці тенденції, не допустити повного при­душення конкуренції як могутньої рушійної сили розвитку, необхідне дос­ко­на­ле антимонопольне законодавство та надійний контроль держави за його дотри­манням.

Іншими серйозними вадами, які породжує підприємництво за умов ринкового са­морегулювання економіки, є нерівномірний і диспропорційний розвиток продук­тивних сил суспільства, окремих регіонів певної країни, неспра­вед­ли­вий розподіл багатства (що посилює класову поляризацію суспільства), від­сут­ність соціальної захищеності людей, екологічні кризи та ін.

Наприкінці XIX ст. почався перехід нижчої стадії капіталізму у вищу, який завершився на межі двох століть. Домінуюче місце в економічній сис­те­мі посіли великі монополістичні підприємства, найадекватнішою фор­мою іс­ну­вання яких стала акціонерна власність. Такі підприємства почали вив­­чати ри­нок, залучати до управління виробництвом і власністю широке коло ме­нед­же­рів (завдяки чому відбулось відокремлення капіталу-власності від капіталу-фун­кції), впроваджувати досягнення науки у виробництво, нові форми орга­ні­за­ції виробництва і праці. Вони сприяли подальшому поглиблен­ню сус­пі­ль­но­го поділу праці, розширенню масштабів органі­зо­ва­ності та пла­но­мірності.

Водночас підприємницька діяльність у межах монополізованого секто­ра економіки супроводжувалась встановленням монопольно високих цін, що га­­ль­мувало науково-технічний прогрес, перерозподілом частини вар­то­сті, ство­ре­ної на дрібних та середніх підприємствах, на користь великих моно­по­лій, що ще більше посилило нерівномірність у розподілі багатства; пог­либ­ле­н­ням внаслідок названих процесів економічних криз переви­роб­ни­цтва (свідченням чого була найглибша криза 1929–933 рр.).

Усе це зумовило необхідність державного регулювання різних організаційних форм підприємництва (індивідуальних підприємств, партнерств і корпорацій), різ­них типів і форм власності, у межах яких здійснюється це підприємництво

11.2. Сутність державного регулювання підприємницької діяльності, його форми та методи

Поняття

Державне регулювання підприємницької діяльності – це комплекс форм, ме­тодів і засобів державного впливу на діяльність підприємств та орга­ні­за­цій з метою створення нормальних умов їх функціонування і розвитку

Методи

Сутнісна характеристика

1. Адміністративні

Способи і форми регулювання, які базуються на силі дер­жавної влади, містять заходи заборони, дозволу і при­­мусу та втілюються в життя за допомогою указів і роз­­поряджень

2. Правові

Способи і форми регулювання ПД, які втілюються в пра­ктику за допомогою прийнятих відповідних законів

3. Економічні

Способи і форми регулювання, які ґрунтуються на ви­ко­­ристанні податків, грошово-кредитних важелів, цін, тарифів тощо

Важливими формами державного регулювання підприємницької діяльності є:

– податкова політика;

– амортизаційна політика;

– регулювання підприємництва у сфері банкової діяльності

11.3. Антимонопольна діяльність держави

Сутнісна характеристика

Антимонопольна діяльність – комплекс заходів, спря­мованих на об­ме­ження діяльності монополій, а також створення відповідного законо­дав­ства.

• Вперше такі антимонопольні закони були прийняті на­прикінці XIX – на по­чатку XX ст. у США, Канаді, Авст­ралії, оскільки процеси моно­по­лі­за­ції в цих країнах відбу­валися інтенсивніше, що водночас призводило до негатив­них наслідків.

• Антимонопольні закони формально забороняли трести та деякі інші форми монополій. В основу було покладено таке розуміння сутності мо­нополій, як повне (абсолютне) панування однієї компанії (чи об’є­дна­ння монополій) або повне усунення конкуренції. За такого тлу­мачен­ня сут­ності монополій олігополії мало підпадали під дію антимо­но­по­ль­ного законодавства.

Системи антимонопольного права та їх сутність

Американська антимонопольна система бере початок із закону Шермана (1890 р.) з доповнен­нями 1914, 1936, 1950 рр. і залишається основним анти­тре­стів­ським зако­ном США. Він забороняє не тільки різні форми монополій, а й саму спробу монополізувати торгівлю.

Але Верховний суд США виробив доктрину про те, що панівне ста­но­вище кор­порації у виробництві та її великий розмір не можуть самі со­бою роз­гля­датися як моно­полізація. Законом 1890 р. заборонялися трести й картелі (пу­ли). Щоб обійти цей закон, монополії створювали хол­дингові ко­мпанії, зді­йснювали повне злиття корпорацій, за якого ліквідовувалися ви­ро­бнича і пра­вова самостій­ність компаній, що поглиналися, а картельні уго­­ди замі­ню­валися негласними джентльменськими угодами, або так зва­ним лід­е­р­с­т­в­ом у цінах.

Наступні закони забороняли злиття компаній, якщо воно спричиняло суттєве послаблення конкуренції або встановлення монополій.

Антимонопольні закони втілюють у життя спеціально створені ор­га­ни. У США – це Федеральна торговельна комісія та Антитрестівське уп­ра­в­лі­ння Міністерства юс­тиції.

Європейська та японська системи антимонопольного права забо­ро­ня­ють не саму монополію, а лише її зловжи­вання владою. Нап­ри­к­лад, картелі вва­жаються корисними для розвитку економіки, тому осно­вною формою держав­ного контролю є система реєстрації картельних угод у спе­ціальних органах (у Німеччині – Федеральне уп­равління картелей, в Япо­нії – Ко­мі­сія із справедливих операцій). Більшість антимонопольних законів євро­пейських країн забороняють такі види монопольних угод, як угоди про по­діл ринків, фіксовані ціни тощо. У Німеччині монополією вважається ко­м­панія, яка зосере­дила у собі третину обігу; в Японії – коли час­тка однієї компанії перевищує 50 %, а двох – 75 % і більше. В ЄС реє­стра­ції під­ля­гають лише ті угоди, які обмежують конкуренцію між членами цієї ор­­ганізації

А

Головною метою антимонопольних законів є

– обмеження монополій та їх влади;

– створення конкурентного середовища;

– підтримка дрібного бізнесу.

Найсуворіше антимонопольний закон контролює горизонтальні злит­тя, тоб­то об’єднання підприємств, які виробляють однотипні товари і пос­­лу­ги, що призводять до монополізації галузі. Методами втілення анти­мо­­но­по­­­­­ль­них законів є також ліквідація фірми (у США, наприклад, це від­бу­ва­ється за монополізації понад 60 % будь-якого товару чи послуг), ви­со­ке опо­­дат­ку­­­вання монопольних прибутків, контроль за цінами моно­по­лі­стів, їх розу­кру­пнення та ін.

Б

Прийняття антимонопольних законів сприяло:

– послабленню процесу монополізації економіки;

– посиленню конкуренції;

– стимулюванню утворення нових форм монополістичних об’єднань (гру­по­­вих монополій);

– створенню вертикальних структур (об’єднання фірм, пов’язаних вироб­ни­­чою і технологічною залежністю)

В

В Україні на початку 1992 р. прийнято Закон “Про об­меження мо­но­по­лізму та недопущення недобросовісної конкуренції у підприємни­цькій дія­льності”. Цей Закон спрямований на демонополізацію економіки, фіна­нсову, матеріально-технічну, інформаційну, консультативну підтримку під­при­ємств, які сприяють розвиткові конку­ренції. Згідно з ним моно­по­ль­ним слід вважати станови­ще, коли частка товару підприємця на ринку пе­реви­щує 35 %. Закон передбачає контроль за створенням, реор­ганізацією (злит­тям, приєднанням) фірм з метою за­побігання виникненню моно­по­ль­них си­туа­цій, а також штрафи підприємців і посадових осіб, відшко­дування зби­тків, за­подіяних зловживанням монопольним стано­ви­щем та не­добро­со­віс­ною ко­нку­ренцією

11.4. Економічна безпека підприємництва

Сутність основних напрямів, що забезпечують безпеку підприємництва

Економічна безпека підприємств і підприємництва в Україні залежать пере­дусім від економічної безпеки самої держави, наявних внутрішніх та зовні­шніх загроз.

Як і економічна безпека держави, безпека підприєм­ництва забезпе­чується за такими основними напрямами, як: 1) техніко-технологічний; 2) енерге­тичний; 3) сировин­ний; 4) кадровий; 5) інформаційний; 6) організаційний; 7) нау­ко­вий; 8) фінансовий. Крім того, за межами еко­номічної системи слід виділяти такі напрями безпеки підприємництва, як екологічний, політико-правовий.

Техніко-технологічна безпека означає наявність такого рівня розвитку техніки і технології переважної більшості підприємств, що забезпечував би конку­рен­то­спромож­ність товарів і послуг на світовому ринку, від яких зале­жить конкурентоспроможність країни на зовнішніх рин­ках.

Енергетична безпека – це на­явність таких витрат електроенергії, палива на створення конкурентоспроможних товарів, як у розвинених країнах світу. Проте, незважаючи на глибоку економічну кризу 90-х років, енергомісткість одиниці валового внутрішньо­го продукту (ВВП) за 1991–2001 рр. збі­ль­ши­ла­ся в Україні майже вдвічі. Якщо в країнах ЄС на 1 дол. ВВП витра­ча­­ється 0,2 кг умовного палива, то в Україні – 1,91 кг. Си­туація ускла­дню­єть­ся тим, що наша держава лише частко­во забезпечена нафтою і газом.

Сировинна безпека підприємств України полягає в їх за­безпеченні за дос­туп­ними цінами сировиною і матеріала­ми, у досягненні оптимальної вели­чи­ни матеріало­місткості продукції (тобто витрат сировини і матеріалів на оди­ницю готової продукції).

Кадрова безпека підприємств та підприємництва озна­чає наявність висо­ко­освітнього та кваліфікаційно-професійного рівнів працівників на біль­шо­сті під­­приємств, управлінського персоналу, наявність стабільних і поту­ж­них сти­му­лів до праці (що зменшує до мінімуму плинність кадрів), від­сут­ність масового відтоку найбільш мобільних і досвідчених працівників за кордон, високий рівень підго­товки підприємців та ін.

Організаційна безпека підприємництва означає запро­вадження на більшості підприємств країни сучасних форм організації виробництва і праці, но­ві­тніх систем заробітної плати, проведення досконалих маркетингових дослі­д­жень, принципів менеджменту, насамперед кадрового, тощо.

Інформаційна безпека підприємництва передбачає отри­мання за доступ­ни­ми цінами основних видів економічної інформації, необхідної для ефек­тив­но­го використання ре­сурсів, проведення комплексної аналітичної дія­ль­­­но­сті на підпри­ємстві з метою систематизації та класифікації інформації, вмін­ня про­г­нозувати на цій основі тенденції розвитку підприємства на корот­ко-середній та довго­терміновий період тощо