Универ 03.05.2013 18-15 / ! Магістерська / Розділ 3 / НА ШЛЯХУ ДО ВИКОРИСТАННЯ ІНФОРМАЦІЇ І ЗНАННЯ ЯК СКЛАДОВИХ ІНТЕЛЕКТУАЛЬНОГО КАПІТАЛУ

УДК 330.13

Саєнко Г.В., Мікуленко Л.І.

НА ШЛЯХУ ДО ВИКОРИСТАННЯ ІНФОРМАЦІЇ І ЗНАННЯ ЯК СКЛАДОВИХ ІНТЕЛЕКТУАЛЬНОГО КАПІТАЛУ

Стаття присвячена інтелектуальному капіталу, який змістовно сприймається економікою України як повноцінний фактор ефективного виробництва і ресурс економічного зростання держави. Накопичені знання, навички і творчі здібності людини суспільство перетворює у споживчий продукт на основі з’єднання матеріальних і нематеріальних активів виробництва на більш високому рівні організації взаємодії. За таким рухом виробничих і організаційних технологій активуються й інші складові інтелектуального капіталу, якими виступають інформаційні і комп’ютерні системи, досвід використання мережі обміну відомостями і матеріалами, знання про траєкторію змін у відокремленому підприємницькому осередку. Літ. 17.

I. Введення. Утвердження ринкової економіки в Україні історично збігається з періодом становлення нової для всього світового суспільства економічної епохи, характерною рисою якої є формування інформаційного постіндустріального суспільства, в якому інформація та знання виступають провідними засобами та предметами суспільного виробництва. Висловлюючи думку про перехід до нової економіки – економіки, заснованої на знаннях, – вчені стверджують, що ведеться мова фактично про третю економічну революцію, специфічною рисою якої є зміна факторів, які були довгий час прихованими, активізувалися і беруть участь в процесі суспільного виробництва. За таким сприйняттям реальності треба переглядати застарілі погляди науковців і конструювати принципово нові складові модельного відтворення економічних процесів.

II. Постановка задачі. Економіка знань як термін отримала розповсюдження більше, ніж півстоліття назад, і визначала сектор економіки, орієнтований на виробництво знання. Зараз цей термін використовується у значно ширшому значенні для визначення типу економіки, коли знання відіграють вирішальну роль, а їх створення і використання виступають джерелом економічного зростання. Інформація та знання, чи інакше інтелектуальний капітал, зливаються і все більше визначають конкурентоспроможність як окремих підприємств, так і національних економік в цілому, а за цим стають одночасно вирішальним фактором по забезпеченню економічного прогресу. Здатність до створення, використання та збільшення інтелектуального капіталу перетворюється на основу, на яку опираються економічна міцність держави, добробут і якість життя народу. Тобто в умовах взаємодії економіки знань виграє той, хто вміло їх використовує та перетворює в доходи, а теорія інтелектуального капіталу для нього є логічним розвитком і органічною складовою не тільки теорії людського капіталу, а й підприємницької дії. Об'єктом дослідження такої теорії є місце та роль знань і науки у суспільному виробництві. Центральна ідея теорії інтелектуального капіталу полягає у тому, що за системного залучення у виробництво наукових відкриттів, винаходів та організаційних удосконалень саме знання, а не праця, є джерелом вартості, бо знання та способи їх практичного застосування інтенсивно заміщують працю, являються джерелом додаткової вартості. Треба пам’ятати: якщо праця, земля і капітал були основними факторами виробництва в індустріальному суспільстві, то знання і інформація стають вирішальним фактором у постіндустріальному суспільстві.

Мета дослідження пов’язується з розглядом двох питань, а саме: 1) змістовний пошук наукових фактів, що підтверджують системність сприйняття і відтворення інтелектуальної здатності людини, а за цим і організації, і суспільства за критерієм корисності використаного знання; 2) дослідження інформації як ресурсу виробничого і підприємницького процесу.

III. Результати. Отже, об’єктом дослідження є набуті людиною знання, які є особистою власністю персоніфікатора і не можуть економічно виокремитися і реалізуватися окремо від неї, а також знання, що відокремлюються від людини та здійснюють самостійний економічний рух. Такими знаннями є наукові винаходи, інформація, комп'ютерні бази даних, програми, інші продукти інтелектуальної діяльності, що підлягають патентуванню і ліцензуванню. Як об'єкти інтелектуальної власності, вони поширюються у суспільстві шляхом купівлі-продажу, що приносить їх власникам та користувачам певні дивіденди і доходи. У цьому положенні за досвідом [1] і полягає зміст економічного руху і реалізації знань як об'єктів інтелектуальної власності. Приєднаємося до думки, але виконаємо пошукову роботу за першим питанням мети, щоб переконатися в цьому достеменно.

Доказовою базою узагальнення є те, що обсяг світового ринку наукомісткої продукції складає 2,3 трлн. дол. США, а обсяг світової торгівлі ліцензіями на об'єкти інтелектуальної власності збільшується на 12% щорічно і в теперішній час складає майже 500 млрд. дол. США.

Наприклад, США щорічно отримує від експорту наукомісткої продукції приблизно 700 млрд. дол. США, Німеччина – 530, а Японія – 400 млрд. дол. США. Україна значно відстає, до того ж і коефіцієнт винахідної активності в Україні порівняно з ведучими країнами світу є незначним, бо на 100 тис. чол. населення подається до 20 заявок на винахід, в той час як у Великобританії – 44, США – 59, Німеччині – 60, Японії – 305 [2]. Окрім того, усезростаючу роль знань у економіці розвинених країн засвідчує і радикальна зміна обсягів та питомої ваги капіталовкладень на придбання засобів виробництва «промислового віку» (двигунів і турбін, металообробних верстатів, машин загально промислового призначення т. ін.) та «інформаційного віку» (комп'ютерів, телекомунікаційного обладнання та іншої інформаційної техніки). Так, за останні 10 років показник ВВП країн «великої сімки» зріс майже на 25%, а щорічні витрати на придбання інформаційної техніки – на 30 %. У більшості країн кількість комп'ютерів росте постійно. Перше місце за рейтингом оснащення займає США, а за цією державою Японія, Германія, Китай, Великобританія, Південна Корея. Україна відсувається на 50-те місце [ 3].

Продукування нових наукових знань утверджується як важливий напрям державної економічної політики. За даним Всесвітнього банку [4] 85% сукупних світових інвестицій в науку здійснюють розвинені країни, 11% – Бразилія, Індія, Китай, нові технологічно розвинені країни Східної Азії і лише 4% – останні країни світу, у тому числі в них включається і Україна. У розвинених країнах держава бере на себе від 20 до 50% національних видатків на науку, а на фундаментальні дослідження вони сягають 70%. У держаному бюджеті частка наукових видатків у США сягає 6-7%, Німеччини, Великобританії, Італії, Франції – 4-5%, Японії – 3,5%. В Україні видатки з державного бюджету на науку в кращі часи не перевищували 1,7 % її ВВП і знижаються у 2007 p. до 1,1%, а у 2009 p. - до 0,47%. На думку Б. Малицького [5], якщо видатки на науку складають менше, ніж 0,9% від ВВП, то вона не може бути активним важелем економічного зростання і лише на рівні 1,7% переходить із збиткової в рентабельну. Тобто процеси стагнації переслідують і науку,

іекономіку, і осередки держави.

Івсе ж таки, за свідченням зарубіжних економістів, інвестиції в знання і науку приносять найбільшу віддачу, і з такою думкою треба рахуватися неминуче. Існує пропорційна залежність між рівнем освіти і рівнем ВВП в державі. Так, один з засновників теорії людського капіталу Т. Шульц довів, що в економіці США дохід від інвестицій в людський капітал завжди є більшим, ніж фізичний. У зв'язку з цим країнам з низьким рівнем реалізації людських можливостей і відповідно низькими доходами варто інвестиції вносити якраз в освіту і науку, а не в будівництво нових підприємств чи в інші галузі економічного руху. Світовий досвід свідчить про те, що видатки на освіту повинні складати не менше, ніж 5% ВВП: якщо мінімально допустима частка видатків держави на освіту є нижчою за 3,5%, то наступає невідворотний процес руйнування і неминучим є розпад інфраструктури освіти. Тому і витрати на освіту в провідних країнах світу перевищують 10%. Так, частка витрат на освіту в національному бюджеті США складає 13,7%, Японії – 11,7%, Німеччини – 1 1 , 4 % , Франції – 10,2%. В Україні частка на освіту в відсотках до ВВП в 2001 р. складала 3,9%, в 2002 р. – 3,7%, в 2003 р. – 3,4%, в 2004 p. – 3,5% [6 ] і до 2007 p. збільшувалася вже до 7%, але у

2009 p. знов таки знизилася до 5,6% [7].

Але це не єдиний статок суспільства від використання інтелектуального капіталу освіти. За розрахунками американських вчених інвестиції в освіту супроводжуються віддачею, що є у 5-6 разів вищою, ніж від інвестицій в матеріальне виробництво. Всесвітній банк за матеріалами обстеження 192 країн дійшов висновку про те, що тільки 1,6% економічного зростання в країнах з перехідною економікою обумовлені фізичним капіталом, 20% його забезпечує природний капітал, і майже 64% відповідних досягнень пов'язуються з людським і соціальним капіталом [8].

Не зупиняючись на суперечностях теоретичного підґрунтя, висловимо авторську думку щодо інтелектуального капіталу, за якою знання і інформація, якими володіють люди, як і речі, і гроші не є капіталом постійно, бо вони перетворюються на капітал тільки при створенні відповідних умов виробництва і споживання, тобто тоді, коли втягуються в капіталістичні виробничі відносини і використовуються в їх межах як засоби самозростання вартості, коли використовуються вони для виробництва додаткової вартості. За таким сприйняттям реальності соціально-економічної природи всіх факторів виробництва, у тому числі науки, знань, інформації, враховується не їх власна природа, а суспільна основа відносин того історичного способу виробництва, в межах якого вони функціонують. Така ж думка відтворюється і в джерелі [1]. Тому роль інтелектуального капіталу в забезпеченні економічного прогресу, конкурентоспроможності та стійкого розвитку підприємства пов'язується суспільством переважно з пошуком ефективних шляхів його застосування, а в Україні такий прогрес є неефективним, бо економічна система поки що рушиться.

Це питання застосування інтелектуального капіталу знаходиться під пильним поглядом науковців і дискутується, бо прикінцева думка ще не узагальнена ні за змістом, ні за потенційними здобутками. Звернемося до провідних думок аналітиків. Так, Є. Брукінг вважає, що інтелектуальний капітал є нематеріальним активом, який служить опорою як для існування, так і для активізації конкурентних переваг підприємства на визначений період. У якості ключових складових його підходу виступають людські активи, а саме: знання, досвід, творчі здібності та ін., а за цим і

інтелектуальна власність, інфраструктурні та ринкові активи тощо [9]. В. Іноземцев вважає, що інтелектуальний капітал – це інформація та знання, які набувають ресурсу «колективного мозку», який акумулює в собі знання робітника, інтелектуальну власність фахівця, набутий досвід суспільства, організаційну структуру території, інформаційні мережі держави, імідж окремого підприємства [10] і т.ін. Б. Леонтьев під інтелектуальним капіталом підприємства розуміє вартість усіх наявних інтелектуальних активів, включаючи інтелектуальну власність, природні і здобуті розумові здібності та навички, а за цим і нагромаджені бази знання та корисні відносини з іншими суб'єктами діяльності. Останнє за аналогією опису явища зводиться до брендів, взаємодії, каналів збуту продукції, клієнтів, ліцензійних угод і т.ін. [11]. Л. Мельник розглядає інтелектуальний капітал як розмаїття розумових здібностей людини, що є корисними в сукупності з штучно утвореними матеріальними і нематеріальними засобами, які використовуються в процесі інтелектуальної праці [12]. За його сприйняттям реальності до складу інтелектуального капіталу включаються як матеріальні, так і нематеріальні активи. За такими класифікаційними ознаками можна вести мову про структуру інтелектуального капіталу, який приводить у дію матеріальні і нематеріальні фактори праці і виробництва. Розмаїття думок навіває множину рішень, бо виникають сумніви, що є системними.

В підтвердження тому, що такий сумнів в структурі інтелектуального капіталу діє, існує думка С. Ільяшенка [13], за якою річ ведеться про три складові взаємодії, а саме: людський капітал включає знання, досвід, навички, ноу-хау, творчі здібності, креативний спосіб мислення, культуру праці, моральні цінності тощо; організаційний капітал – ліцензії, ноу-хау, патенти, програми, товарні знаки, промислові зразки, інформаційне, технічне та програмне забезпечення, організаційну структуру, корпоративну культуру, систему мотивації творчої праці тощо; інтерфейсний капітал – зв'язки з економічними контрагентами, якими є кредитно-фінансові установи, органи влади, посередники, постачальники, споживачі і т.ін., і інформацію про господарчих контрагентів, попередні відносини з ними, торгову марку і ін. За задумом дослідника, людський, організаційний і інтерфейсний капітали слід розглядати технологічно, тобто як підсистеми інтелектуального капіталу виокремленого підприємства, які постійно взаємодіють один з одним, змінюються і удосконалюють один одного. Така думка знаходить підтримку у дослідженні [4], але структура відображає переважно одну сторону інтелектуального капіталу – ресурсну, тобто потенціал. Таке сприйняття залишає без уваги іншу сторону – можливість та спроможність такого капіталу активно реалізовуватися. Зауважимо, що останнє є більш важливою та вагомішою стороною для практики. В інтелектуальному капіталі вітчизняних підприємств і в економіці взагалі ресурсний капітал залишається недостатньо високим, а ступінь розвитку економіки через це є набагато нижчою, ніж навіть в країнах із схожим рівнем інтелектуального капіталу.

Як показує практика, у виробничих процесах провідним і найбільш доступним ресурсом виступає інформація, а тому саме на неї в Україні звертається увага, але за межі цього рух не здійснюється. Уперше на цю проблему звернули увагу в середині 70-х років XX століття американські економісти Дж. Стігліц і Дж. Ерроу. На сучасному етапі розвитку економіки така проблема набуває все більшої актуальності, що пояснюється безперервним і першочерговим розвитком інформаційних та комп'ютерних технологій. Для ефективного функціонування організації вже недостатньо мати матеріальні, природні, людські, фінансові, енергетичні чи взагалі виробничі ресурси, а необхідно ще мати і уявлення про те, як їх ефективно сполучати і використовувати. За такою дією треба мати інформацію не тільки щодо конкурентів, технологій, попиту споживачів тощо, але і про когнітивну поведінку виробничого осередку і ринку збуту. На це наголошується, знову ж, у джерелі [14]. Тому інформація і інформаційні ресурси останнім часом розглядаються як окремі економічні категорії, а за цим виконаємо теоретичне дослідження за другим питанням висунутої мети дослідження.

Інформація сприймається авторами як відомості про навколишній світ, за якими описуються об'єкти, події, процеси, явища тощо, що знижують наявний ступінь невизначеності і неповноти знань, які відчужені від їхніх творців та перетворені у повідомлення, тобто виражені певною мірою у вигляді знаків, у тому числі і записаних на матеріальному носії, які можна відтворювати усним, письмовим чи іншим способом за допомогою умовних сигналів, технічних та обчислювальних приладів. Крім того, сприймається і те, що інформація утверджується у якості фактора виробництва, який впливає на його ефективність. Як фактор виробництва, а це і має значення для дослідження, інформація механічно визначається і як об'єкт, і як процес створення, зберігання, передачі і використання особливого ресурсу, який сприяє виробленню ще й адекватних економічних рішень, забезпечує ефективне функціонування підприємства та суспільний прогрес розвитку. Інформація займає місце важливої складової виробничого процесу і поступово заміщає традиційні компоненти матеріального виробництва, такі навіть, якими є класичні природний ресурс, праця і промисловий капітал. Інформації притаманні властивості, що є нематеріальними: достовірність, якщо вона не змінює дійсного стану речей; повнота, якщо її достатньо для розуміння та прийняття рішень; ясність і зрозумілість, якщо вона виражена мовою, якою спілкуються ті, для кого вона

призначена. Вперше таке було висловлене і авторами [15] відповідно до процесів інформатизації промислових підприємств і установ влади Донецької області ще у 90-ті роки XX століття.

Після набуття досвіду по освоєнню технічного засобу налагодження взаємодії і відтворення зв’язків у фахівців України утвердилася упевненість у тому, що інформація є товаром, тобто її можна як продати, так і купити. Але на відміну від матеріальних товарів, інформація має вартість тільки в споживчому варіанті, і таке до цих часів ще у деякій мірі гальмує процес розвитку, тобто найбільшої величини вона набуває в момент виникнення, створення, і пов’язується саме з моментом виготовлення, який значно зменшується з появою тиражування. Вона не зникає і фізично не зношується. Окрім того, інформація дозволяє організації вирішувати ряд задач, а саме: визначати стратегічні, тактичні та оперативні цілі; здійснювати контроль за поточним станом підрозділів та технологічних процесів, що відбуваються; приймати обґрунтовані та своєчасні рішення за широким спектром виробничо-технологічних процесів; координувати дії підрозділів щодо досягнення виробничої мети. Це доводить, що треба неминуче в організації навчитися керувати саме інформаційним ресурсом.

Нагадаємо, інформаційний ресурс організації – це інфраструктура інформаційної діяльності, тобто іншими словами весь наявний у ній обсяг інформації. В джерелі [16] він уточнюється і ведеться оцінка обсягу знань, відчужених від авторів, зафіксований на матеріальних носіях і призначених для суспільного використання. Такі знання поділяються на внутрішні і зовнішні і споживаються як інформація. Внутрішня інформація, як правило, є точною і реально віддзеркалює фінансово-господарський стан організації. Вона стосується працівників, витрат, продуктів, послуг, технологічних процесів, сфер застосування продукту, методів збуту продукту, технологій продажу товару, поставок сировини, каналів збуту, тобто всього спектру дій, що відтворюються на підприємстві і за його межами. Зовнішні інформаційні ресурси висвітлюють параметри ринків збуту, конкурентів, стану міжнародних ринків, покупців, попиту, вимог клієнтів та конкурентів, змін законодавства та ін. Вони є приблизними, неповними, іноді суперечливими і носять імовірнісний характер. Останні поділяються на групи, як-от: загальна інформація щодо стану економіки; спеціалізована економічна інформація; інформація щодо цін на товари та послуги; специфічна інформація; інформація від державних органів і органів управління. Визнається, що інформаційним ресурсам методично притаманні всі риси економічних ресурсів, серед яких економічний ресурс визнається за подільністю, можливістю привласнення та рідкісністю. Інформація виокремлюється з традиційних ресурсів за критерієм подільності на частини або за мотивом привласнення. Через це одна і та ж сама інформація може застосовуватися одночасно різними економічними суб'єктами, бо має певні властивості суспільного товару. Окрім того, інформаційний ресурс не є дефіцитним, бо він не виснажується у виробництві, але має схильність до швидкого застарівання, вартість інформації рухається за тенденцією зростання в процесі свого використання. І ще є таке: інформації притаманне самовідтворення, бо в процесі її використання, окрім самого продукту, створюється також нова релевантна інформація.

З точки зору виробників, ринки інформаційної продукції значно відрізняються від традиційних. Їм притаманні нестабільність, бо перевагу отримує той, хто невпинно проривається вперед, неоднозначність можливих результатів, бо за різного перебігу обставин позицію лідера можуть зайняти різні продукти, а за цим своє місце виборюють і побічні ефекти, якими є непередбачуваність, можливість монополізації ринку, можливе домінування гіршого продукту, принципова неможливість досконалої конкуренції та значні прибутки переможця. Якщо враховувати теоретичні настанови, то ресурси, у тому числі і інформаційні, мають бути розпоширеними між учасниками дії таким чином, щоб забезпечити виробництво максимальної кількості корисної продукції. В той же час можливості сучасного виробництва оцінюються як такі, що матеріальні товари з необхідними споживчими якостями можуть бути вироблені і доставлені споживачу в іншу частину світу в любих обсягах. Розуміючи останнє положення, вирішальним фактором їх реалізації виступає логотип товару, який, як відомо, є теж результатом удосконалення інформаційних процесів. Він несе в собі інформаційний образ товару без залежності від способу його формування. Окрім того, логотип визначає і підтримує довгий час ціну товару, в той час як витрати виробництва займають другорядне значення. За таким сприйняттям значна частина вартості товару визначається не відтворювальним процесом на виробництві, а, як це утверджувалося десятки років, безпосередньо в відділах маркетингу і реклами за особистими міркуваннями фахівців. Треба нагадати тут і про те, що як фактор виробництва інформація і знання мають специфічні властивості, які за даними джерела [17] виділяють їх з множини інших умов виробництва у самостійні фактори взаємодії. По-перше, інформація має переваги, бо є такою умовою виробництва, яка не споживається в виробничому процесі і може використовуватися в необмеженій кількості відтворювальних циклів; споживання інформації тотожно формуванню нового знання; у процесі комерційного використання інформація і знання у тому розумінні, як споживаються інші виробничі ресурси, не зникають чи зменшуються, а навпаки - збільшуються. По-друге, процес обміну і передачі інформації заснований на суб'єкт-суб'єктивній взаємодії і неможливий без докладання відповідного зусилля не тільки її виробника, але і споживача; у інформації є об'єктивна

сторона, яка пов'язана з витратами на отримання певного пакету даних; цінність інформації суб'єктивна і обумовлена її необхідністю та важливістю для одержувача чи споживача; межа коливання ціни на одну і ту ж інформацію, яку споживають різні суб'єкти, настільки є великою, що ставить під сумнів можливість використання традиційних ринкових індикаторів для оцінки її вартісного внеску в аналізуємий бізнес. По-третє, створення знань і інформації є процесом індивідуальним, бо їх вартість не може бути визначена традиційно за вартістю робочої сили, яка їх створила. В-четверте, інформація, яка має властивість розповсюджуватися безмежно, характеризується не рідкістю, а вибірковістю, в результаті чого, придбавши формальні права на інформаційний продукт, можна не зрушити з місця здатність по їх використанню.

Висновки. Проведене дослідження дає підставу стверджувати, що під інтелектуальним капіталом слід сприймати повсемісно систему інтелектуальних цінностей (знання, досвід, навички, творчі здібності, а за цим інтелектуальну власність та інші нематеріальні активи), які в процесі свого відтворення забезпечують не тільки конкурентні переваги підприємства як на внутрішніх, так і на зовнішніх ринках, а і національної економіки в цілому.

На підставі аналізу наукових фактів, що пов’язані з ринками наукомісткої продукції, торгівлею ліцензіями на об’єкти інтелектуальної власності, видатками та інвестиціями в науку та освіту, визначено, що на сучасному етапі економічна міцність господарюючих суб’єктів, в тому числі і держави, в значній мірі залежить від здатності до створення, використання та збільшення інтелектуального капіталу, основу якого складають знання та інформація.

Знання і інформація є факторами виробництва, складовою частиною національного багатства країни, що поряд з природними ресурсами, основними виробничими фондами і оборотними коштами забезпечують економічний прогрес. Знання при відповідних умовах стає джерелом вартості, замінюючи працю як джерело додаткової вартості. Інформація визначається і як об’єкт, і як процес створення, зберігання, передачі і використання особливого ресурсу, який сприяє виробленню адекватних економічних рішень, забезпечує ефективне функціонування підприємства та суспільний розвиток.

Список літератури

1.Політична економія: Навчальний посібник / За ред. В.О. Рибалкіна. – К.: Академвидав,

2007. – 672 с.

2.Щедріна Т.І. Трансфер технологічних інновацій в умовах економіки знань / Т.І. Щедріна // Проблеми науки. – 2004. – № 9. – С. 21-28.

3.Гончаров Ю. Научный потенциал как фактор развития инновационно-инвестиционной системы Украины / Ю. Гончаров, А. Касич // Экономика Украины. – 2007. – №3. – С. 42-51.

4.Матюшенко И.Ю. Перспективы развития науки в Украине в условиях преодоления многоукладности экономики и создания общества, построенного на знаниях / И.Ю. Матюшенко // Бизнес-Информ. – 2006. – № 1-2. – С. 9-21.

5.Малицький Б.А. Інноваційні фактори економічного розвитку України / Б.А. Малицький // Проблеми науки. – 1999. – №4. – С. 27-33.

6.Державна соціальна політика і рівень життя населення в Україні / Економічне есе. – К.: 2002. – Вип. 1. – С.18.

7.Владимир Богун. Образование и наука бьют в набат / Богун Владимир. – Рабочая газета. – № 177, от 06.10. 2009 г.

8.Сименко И.В. Экономические знания как индикатор развития общества / И.В. Симоненко, Т.В. Соловьѐва // Мат-ли Міжнар. семінару «Нова економіка і вища освіта», 16-17.01. 2003 р. / ДонДУЕТ ім. М. Туган-Барановського. – Донецьк, 2003. – С.143-146.

9.Брукинг Э. Интеллектуальный капитал: ключ к успеху в новом тысячелетии / Э. Брукинг. – СПб: Наука, 2001. – 288 с.

10.Иноземцев В.Л. За пределами экономического общества: постиндустриальные теории и постэкономические тенденции в современном мире / В.Л. Иноземцев. – М.: Academia-Наука, 1988. – 640 с.

11.Леонтьев Б.Б. Цена интеллекта: интеллектуальный капитал в российском бизнесе / Б.Б. Леонтьев. – М.: Акционер, 2002. – 200 с.

12.Мельник Л.Г. Экономика информации и информационные системы предприятия: Учебн. пособие / Л.Г. Мельник, С.Н. Ильяшенко, В.А. Касьяненко. – Сумы: Университетская книга, 2005. – 384 с.

13.Ильяшенко С. Сущность, структура и методические основы оценки интеллектуального капитала предприятия / С. Ильяшенко // Экономика Украины. – 2008. – № 11. – С. 16-26.

14.Саєнко В.Г. Інформаційне забезпечення промислового підприємства на шляху стійкого розвитку економіки / В.Г. Саєнко, І.А. Демидова. – Луганськ: Вид-во СНУ ім. В. Даля, 2009. – 372 с.

15.Саенко Г.В. Введение в информатику / Г.В. Саенко, Л.В. Решодько, Ю.М. Каныгин, Г.Н. Калитич, В.В. Дорофиенко. – Донецк: ДРНЦ УкрАИН, 1993. – 460 с.

16.Опалько В.В. Інформація як стратегічний ресурс // Мат-ли Міжнар. семінару «Нова економіка і вища освіта», 16-17.01. 2003 р. / ДонДУЕТ ім. М. Туган-Барановського. – Донецьк,

2003. – С. 42-45.

17.Булыга Р.П. Использование концепции интеллектуального капитала в методологии оценки бизнеса / Р.П. Булыга // Аудит и финансовый анализ. – 2003. – № 3. – С. 1-23.