Віра Вовк – людина незвичайної долі і досвіду, обдарована багатьма талантами, вона вибудувала власний художній світ на основі християнської філософії й моралі.
«Все, що вона висловлює, – підкреслює Святослав Гординський, – є виявом її світогляду, точніше, християнського світогляду. Її християнство є, передусім, сила, що формує її слово, її саму, сила, що дозволяє їй відкривати несподівану трансцендентну суть і «другий» зміст, сховані в реальності речей» [10; 173].
Високі ціннісні орієнтири дозволили письменниці вистояти і не зламатись у стрімких коловоротах історії ХХ століття, перейти через охоплену вогнем Європу, а потім понад тридцять років плекати в собі за океаном духовний образ Батьківщини. У цих умовах щоденного опору абсурдній реальності вагомою силою протидії була струнка парадигма вищих вартостей і нова гуманістична філософія, «єдина, – за словами Жана-Поля Сартра, – яка надає людині гідності,... яка не робить із неї об’єкта»
Письменниця гостро відчуває кризу суспільної моралі, потребу духовного оновлення людства – звідси глибока філософська наповненість її прози. Крізь призму релігійного екзистенціалізму осмислює Віра Вовк долю особистості в сучасному світі, долю українця, українця-емігранта, емігранта-митця. Гайдеґґерівська теорія пошуку сенсу життя, к’єркеґорівська філософія морального вибору, ясперівська стратегія духовного стоїцизму, бердяївська концепція свободи творчого самоздійснення лежать в основі її великих прозових творів.
Змістовим каркасом тріади є повість «Духи й дервіші». Вона сприймається як віддзеркалення релігійно-християнського світогляду Віри Вовк, авторського вдумливого погляду на світ і себе в ньому крізь призму етики й моралі. Цей твір – символічне відображення життєвого шляху письменниці, «покручених меандрів» її емігрантської долі. Головна героїня повісті – прототип самої Віри Вовк – чиста, морально висока особистість, що крізь світ війни і хаосу прагне пронести в душі недоторканним «митрополитове мир-зілля із палати Юрського саду» [2; 101]. Духовний шлях головної героїні у «Духах і дервішах» сприймається як виклик суспільству, його сірості, буденності – в цьому полягає конфлікт твору. В умовах постійного хаосу й руйнації (експансія Галичини, малої батьківщини авторки, Польщею, Радянським Союзом, Німеччиною, друга світова війна, еміграція) Віра Вовк проголошує: «моє серце закипіло якимсь страшним вогнем, і я заприсягла собі боротися з духами хаосу...». У цій цитаті – мистецьке кредо письменниці, а також центральний мотив: боротьба творчих сил мистецтва (дервіші) зі стихією руйнації (духи).
Набираючи подальшого поглиблення й розгортання, цей мотив конкретизується в роздумах авторки над вічними питаннями людської екзистенції, художньо втілених в осмисленні життєвої стратегії героїв (Віри, її родини, друзів, знайомих). Усі вони – символічне віддзеркалення людини у ситуації вибору - постають в певний час перед моральними дилемами: патріотизму чи національного нігілізму, вірності чи зради, образи чи прощення, пристосування чи свідомого вибору власної «інакшості». Окреслені колізії розв’язує Віра Вовк із позицій релігійного екзистенціалізму, проголошуючи ідею мужнього несіння людиною хреста свого покликання як єдиного способу самореалізації й реалізації свого творчого потенціалу в сучасному світі. У трактуванні письменницею екзистенції як активного духовного стоїцизму відлунюють ідеї данського мислителя Сьорена К’єркеґора, для якого «екзистенційне становлення є постійним здоланням духу над матерією, оскільки саме в сенсі все глибшої спіритуалізації розгортається його напруга». Важливим у цьому контексті є розуміння авторкою суті християнського покликання. Віра Вовк сприймає його як «трагедійну роль», свідомий і постійний вибір важчого шляху, до якого «доростають тільки монументальні постаті». Аналогічно стверджує й С.К’єркеґор: «Насмілитися бути самим собою, насмілитися реалізуватися в індивіда...ось у чому полягає християнський героїзм, і варто визнати його вірогідну рідкість» [9;251] У триптиху Віри Вовк ця теза найкраще виражена у «Вітражах» – повісті-шуканні моральних першопочатків, ціннісних основ світобудови. Сюжет твору схематичний – мандрівка-паломництво стомлених життям людей різних національностей під проводом духівника Андре Шардона. Однак на підтекстовому рівні повість криє в собі глибокий філософський зміст. Так, жоден із персонажів не виписаний чітко, не індивідуалізований, кожен є символом того чи іншого життєвого шляху. Утворюється своєрідна мозаїка духовних шукань, яку структурно організовує ідея пошуку єдиної святині – вітражів вічності. Усіх героїв, за словами Валерія Шевчука, «об’єднує одна мета – побачити чи знайти вітражі, що може означати й духовне ояснення і чистилище для скаламученого й хворого духу прочан без даху та коріння» [18, с. 12].
Проводирем народу у цій духовній одіссеї, водночас центральною особою, виразником авторських ідей у повісті є священик і філософ Андре Шардон. Із-під «склепіння печери» він спрямовує людей до пошуку істинного світла, вітражів вічності, наголошуючи на важливості не тільки мети, але й самого шляху до неї, шляху, як вияву віри. При цьому святець відкриває співмандрівникам екзистенціальне розуміння віри і християнства. За його словами, «християнство – це єдиний справді трагічний світогляд, мужній і безоглядний, а віра – дуже невигідна річ, хоч більшість звикли вважати її за свого роду комфорт, що надзвичайно простим способом розв’язує гордієві вузли» [4, с. 183]. Завдання кожної людини, на думку мислителя, – «дорости до трагедійної ролі» свого покликання. Тільки тоді відкривається можливість відшукати вітражі, знайти себе. Так розгортається окреслений на початку лейтмотив духовних пошуків.
У спектрі символіки твору це і пошуки святині, і пошуки себе, свого місця в світі, свого покликання, які є водночас пошуками Бога, Його волі стосовно себе, стосовно своєї країни. Віра Вовк констатує: лише той, хто знайшов себе, не є маріонеткою долі, бо знає своє призначення, знає свій хрест покликання і несе його (за авторкою, «доріс до трагедійної ролі»); лише той має ґрунт під ногами, світ для нього не є крихким, ілюзорним. «У світлі теорії П[ауля] Тілліха … на дні серця особа має письмо, написане Богом, проте її свобода полягає в тому, чи захоче і чи зможе вона прочитати його, зрозуміти есенціальне в собі, зінтерпретувати його у своїй долі» [цит. за: 17, с. 48]. Так під кутом зору релігійного екзистенціалізму осмислюється у «Вітражах» філософська проблема свободи й вибору, втілюючись у лейтмотиві духовних пошуків.
У заданому екзистенціальному ракурсі розгортаються у творі й інші релігійні мотиви, зокрема:
- мотив пошуків і пізнання Бога людиною (як самореалізації,
пошуку свого покликання: шукання вітражів);
- мотив наслідування Христа (усвідомлення свого покликання як жертви: Андре Шардон віддає своє життя за порятунок однієї з паломниць);
- мотив еміграції-спокути (як свідомого вибору і невблаганної долі: життєвий шлях «людини без коріння» – астронома-українця Марка Вишні).
Отже, символіка духовних пошуків розкривається у Віри Вовк через філософське осмислення проблем самореалізації, усвідомлення й здійснення людиною свого покликання, трактування яких нерозривно пов’язане з екзистенціальними категоріями свободи й вибору.
Розуміння вибору як духовного самопошуку, свободи як «творчої самореалізації, що продовжує справу Божого творення…» [1, c. 372], конкретизується в повісті «Старі панянки», основу якої становлять рефлексії Віри Вовк над темами долі митця й ролі мистецтва в сучасному світі. Це завершальний твір циклу, майстерне художньо-філософське полотно життя й екзистенційних переживань ліричної героїні, за плечима якої довгі, покручені стежки-мандри емігрантської долі. Повість утверджує ідею вічності духовних цінностей, віру в усеперемагаючу силу мистецтва в боротьбі з «духами хаосу» й діонісіївським карнавалом світу. Головні героїні твору – «старі панянки»: українка-килимарка Раїна і бразилійка-музикантка Альма – не тільки дві іпостасі ліричного «Я» авторки, а й символічне втілення образу митця, творчої особистості (homo creator). Провідним мотивом цього твору є збереження духовних основ мистецтва як гаранта існування людства. Водночас повість «Старі панянки» об’єднує й поглиблює мотиви попередніх творів циклу, зокрема:
- творення і руйнації («Духи й дервіші»), які набирають планетарних масштабів і втілюються в антагоністичних символах: мистецтва – карнавалу;
- духовних пошуків («Вітражі»), уже як пошуків митцем власної долі, власного призначення в світі (мотив пошуку вітражів переростає в мотив Дому);
- творчості-спокути як свідомого вибору митцем шляху страждань задля свого народу. Проблема духовної кризи сучасного світу осмислюється в повісті «Старі панянки» під кутом зору релігійного екзистенціалізму. «Як і всі… часи культурного занепаду, так і наш час – сліпий: він не бачить найфундаментальнішого факту людського існування – примату духу й духовних цінностей, – констатує німецький християнський філософ Йоганнес Гессен, наголошуючи на важливості усвідомлення людьми того, що «душа всіх культур – це культура душі» [5, с. 16]. У Віри Вовк ця ідея актуалізується в мотивах духовного стоїцизму, несхитності етичної й естетичної основ мистецтва в умовах профанації культури.
Екзистенціальний імператив протистояння особистості хаосу реалізується у творі через місткі символи карнавалу й мистецтва. «Образ карнавалу – це образ сучасного світу, світу масок, які прикривають істину, світу фальшивих цінностей, який пожирає тих, хто не улягає його законам» [16, с. 314]
Завдання людини: пройти крізь цей карнавал без маски, пройти через смерть, не втративши Вічне, що в серці. Утіленням творчих сил є мистецтво. Воно, на противагу карнавалу, несе енергію добра, силу боротьби із Всесвітнім злом, оскільки натхненне Богом, належить до трансцендентних сфер. «Мистецтво разом із релігією і філософією – найвище досягнення людського духу, що робить людину вищою від себе самої» [4, с. 256], наголошує Віра Вовк, підкреслюючи у творі його трансцендентну сутність. «Яка це потуга володіє мною, наче інструментом, через який звучить чиясь музика – не знаю чия – і я почуваю себе пророчицею невідомого божества» [4, с. 282], – зізнається Альма, Раїна ж «тче свої килими: то щось наче ревна молитва» [4, с. 287]. Віра Вовк ставить питання про значення творчості в сучасному світі: «Що важить у всесвіті музика моєї флейти? Що важать візерунки Раїниних килимів?» і дає відповідь: «їхнє коротке хвилювання, може, робить цей усесвіт сутнішим» [4, с. 282], таким чином доходячи бердяївського висновку про можливість подолання абсурдності світу через акт творчості.
До аналогічного висновку приходить і героїня Віри Вовк: «Життя пливе й пливе безупинно, – констатує українка Раїна – міняються персонажі, але не міняється сценарій: ми завжди ще під статуєю Христа на Корковадо» [4, с. 289]. Таким чином час у творі проектується у вічність, набуває сакральної природи, а духовні пошуки героїнею шляху «до самої себе» сягають у сферу трансцендентного, виходять за межі особистісного й осмислюються в контексті національного, вселюдського. Здійснений аналіз повістевого триптиху Віри Вовк засвідчує детермінованість художнього мислення письменниці філософськими ідеями релігійного екзистенціалізму й дозоляє окреслити систему мотивів, у яких вони виявляються, зокрема:
- морального вибору, духовного стоїцизму, життя і смерті («Духи й дервіші»);
- духовних пошуків, спрямованості до трансцендентності (наслідування Христа), еміграції-спокути, вірності покликанню («Вітражі»);
- мистецтва-жертви, самотності, духовного стоїцизму, ціннісних пошуків сенсу життя («Старі панянки»).
Велика заслуга філософії екзистенціалізму полягає в тому, що в умовах суспільних катаклізмів і моральної кризи ХХ століття вона виробила стійкий ідеал стоїстичної духовності й передала його як критерій збереження людства наступним епохам.
Торкаючись вічних питань людської екзистенції, Віра Вовк утверджує непохитність моральних норм і неперехідне значення духовності як у житті конкретної людини, так і для існування людства й світу загалом.
В тексті можна знайти багато згадувань про свята та простежити їх язичницько-християнське походження:
-
Можемо побачити Йордан, так зване свято на честь богині Дани [7;86]: «На великому, приборканому Черемошеві стояв великий хрест з льоду, замаєний вінком зі смеречиння і калини» [2;33]; Благовіщання-свято на честь богині Дани
-
Свято Миколи Чудотворця, яке колись вважалось одним із головних зимових свят [;298]: «Ми готовили теж батькам писану віршем виставку на свят-Миколу; я одягалася за чорта у два перевернені на волохатий бік кептарі, а Зоя - "святий Угодник", гладила собі поважно бороду з бать— кового запасу вати» [2;57];
-
Андріїв день, свято одного з дванадцяти апостолів, який за легендою проповідував християнство балканським народам і скіфам, завдяки чому пізніше став вважатися патроном православ’я та покровителем Руської церкви [7;13]. Як відомо у цей день відбувались гадання на судженого: «Мама порадила нам наскликувати на "Андрейка" до нас товаришок "ворожити долю", і гамірливі саксонки пускали голки на воду, крутили ножа, витягали перстень з-під тарілки, виливали віск, числили дев'ять зір...» [1;57];
-
Святий вечір, тому і називається святим, що в час Різдва все суще на землі: людина, весь рослинний і тваринний світ зустрічають народження світла Дажбожого Святою вечерею і святою єдністю душі, цього дня бог Коляда приходить в кожну оселю і разом з ним господарі запрошують Сонце, Місяць, Дощик[7;466]: «А в мене не тільки були батьки, ви поглянули б лише в кімнату, скільки їх усіх сиділо у бабусі за свят-вечірнім столом, позастелюваним білими скатертями і запашною їжею. . Вся рідня, - не тільки діти і внуки, але й тітки, вуйки, стрийки з жінками, вуєчні і стриєчні браття і сестри, друзі і челядь. Кожний з них почувався галузкою зеленої різдвяної ялинки. Я, наймолодша, говорила голосно за них "отченаша" і гинула зі страху, щоб не забути яке з його прохань, щоб нам не обірвалося яке благословення...Не знаю, чи я зле молилася, чи занадто шибала очима по свічках, але галуззя тієї великої різдвяної ялиці повідрубувано від пня і попересаджувано в різні підсоння, різні обставини..».[2;33-34];
-
Великдень, згідно з віруваннями предків рік починався першим місяцем весни – березнем, і саме в березні зародився з вогняного Яйця-райця світ, де виросло Дерево життя [7;55]. Неодмінним атрибутом цього свята є випікання пасок, виготовлення крашанок і їх обмін при зустрічі: «Зате я діставала на Великдень коло церкви стільки писанок від знайомих і незнайомих, що Сойка мусіла позичати на них лозовий кошик, у якому носять полотна білити.» [2;27]